Текст книги "Шлях меча"

Автор книги: Генри Лайон Олди

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

4

Ченові-Мені знадобилося менше хвилини, щоб переконатися, що розмова Чена з Ляном Анкором-Куном майже точно повторювала мою розмову з Ковзким Перстом – із тією лише різницею, що Ченові й Ляну спершу довелося познайомитись, і спільних спогадів у них не було.

Ага! Кос хоч і назвався дворецьким, але встиг шепнути Ченові, що це все так, для підняття Ченового престижу, а взагалі він, Кос ан-Танья, не такий дурний, щоб лізти двічі в одну й ту ж петлю, і на службу до такого безвідповідального господаря повертатися не збирається. Ні за яку платню. Яка йому, Косові ан-Таньї, від сьогоднішнього дня мусить сплачуватися щомісячно, можна в місцевих грошових одиницях.

Утім, платня платнею, а Кос із Заррахідом так взялися за діло, що садиба миттю почала нагадувати забутий на жаровні чайничок із вином, і коли години за три почали збиратися гості – все було готове. І навіть більше ніж готове.

Ковзкий Перст лише дивувався.

– А ти й справді – герой! – захоплено бряжчав він. – Роздобути такого дворецького…

– Місця знати треба! – замість мене відповів Дзю. – Де Заррахіди водяться! Так, не заздрю я вашим ледарям – він їх прудко до клинка прибере… І, певно, не лише їх.

Здається, Перст не зрозумів натяку – і добре, що не зрозумів!

…А ще за півгодини я вже відпочивав у збройовому кутку одного з павільйонів, розлігшись на дуже зручній двоярусній підставці – це була моя перша підставка, виточена одразу після мого народження з мореного горіха – а навколо мене перемовлялися гості, Дзю потішав усіх, беззлісно перелаюючись із Саєм, і біля східної стіни Придаток, щойно увійшовши, розміщав мого двоюрідного брата Да-дао-шу.

– Вітаю, Великий Да! – гукнув йому я. – Шешез велів тобі привіт передати – ото я й передаю!..

– Привіт хоч великий? – усміхнувся Да-дао-шу, хитнувши волосяним хвостом.

– Та не менший від тебе!

– Тоді нормально… Чуєш, Єдинороже, а яким це вітром тебе в рідні краї занесло?

– Попутним, Да, попутним… і в справах, і в гості, і так просто, – ухилився я від прямої відповіді, тим паче, що хоч у розмові, хоч у Бесіді з Великим Да мені залишалося лише ухилятися й чекати свого часу.

– Вік уже вдома не був.

– Ох, здається мені, що ти нам іржу на клинки наводиш, – без натяків заявив Кханда В’ячасена, що висів навпроти.

Кханда, як і Ковзкий Перст, числився старійшиною і членом тієї ж таки Ради Вищих Мейланя, що відправила мене свого часу в заслання. Сам Кханда був прямим і широким Звитяжцем з двосічним клинком і простим, але покритим найтоншим різьбленням, кістяним руків’ям.

Крім нього й Ковзкого Перста, більше ніхто зі старійшин і членів Ради до мене в гості не з’явився.

Як з’ясувалося пізніше, я де в чому помилявся.

– Ми чули, – продовжив Кханда, – що якісь покидьки весь емірат розбурхали! Начебто в Кабірі – і не лише в столиці – й Звитяжців убивали, і Придатків псували… остання це річ – Придатків псувати! А про Звитяжців я вже й не кажу…

Сай, що лежав біля мене, хотів було обуритися.

– Тихо! – дзвінким шепотом обірвав я його. – Мовчи!

– Мовчу, – несподівано покірно погодився Сай. – Але чого ж це він людей Придатками називає?! Ти ж сам казав…

Тут уже мені довелося замовкнути. Останнім часом Сай усе швидше ставав правильним. І не настільки, щоб набриднути, а до міри. Молодець. Перековується.

– Було таке, – відповів я Кханді, розуміючи, що жодними словами не зможу йому передати той жах, що діявся в Кабірі.

Мені й самому вже здавалося, що все це було з кимось іншим, а не зі мною. Хоча досить було згадати провулок, Дитячого Вчителя, хрускіт Шото… зі мною це було.

Зі мною.

– Було. Всяке було, і вбивства теж.

– І ти, кажуть, убивав? – навпростець запитав старий Кханда.

– І я.

– Багатьох? Я так розумію, що вибору в тебе не було, але – багатьох?

Чомусь занадто наполегливий був старий…

– Одного. Придатка одного…

Я не став удаватися в подробиці. Чен сам за себе скаже, а я – за себе.

Кханда В’ячасена якось дивно перезирнувся з Ковзким Перстом.

«Та будь вони хоч сто разів старійшини! – роздратовано подумав я. – Невже вони судити мене зібралися?!»

– Інакше можна було? – тихо запитав Ковзкий Перст.

– Ні, – відрізав я. – Не можна.

– А я гадав, що ти років за вісім-дев’ять зміниш мене як главу роду, – ще тихіше сказав Ковзкий Перст.

«Змінити? Тебе? – хотів запитати я. – Навіщо? І куди це ти дінешся за дев’ять років, що тебе доведеться міняти?»

І не запитав.

– А зараз ти так не думаєш? – натомість поцікавився я із сарказмом, який самого мене здивував.

– І зараз думаю, – Ковзкий Перст і Кханда знову чомусь перезирнулися. – Думаю…

– Я бачу, що у нас тут, вважай, засідання Ради! – голосно проказав Великий Да, відверто намагаючись розрядити обстановку. – Не тьмяній, Єдинороже, – я теж колись зі столиці приїхав, мене миттю главою мого роду оголосили! Начебто, крім мене, нікого з важких Кривих мечів знайти не могли!.. Це в них – у нас тобто – традиція. І взагалі – по моєму, у нас сьогодні свято з нагоди прибуття…

– Мене! – гордо закінчив Уламок. – Я теж старійшина роду. Старійшина блазнів.

– То ти такий тупий, – завважив прямолінійний Кханда.

Дарма це він…

Дзю одразу ж роз’яснив усім різницю між словами «блазень» і «дурень», а також різницю між словами «старий» і «старійшина»; потім він докладно розповів, чим розрізняються словосполучення «старійшина блазнів» і «старий дурень» – а тоді ще раз повернувся до цих висловів, але вже стосовно себе й «оцього ось…»

– Коли я народився, блазню, – ображено сказав Кханда, – руду для металу, з якого тебе якийсь невдаха Повитуха кував, ще зі штолень не добули! А ти мені… Я коли замолоду був у Кабірі, мені сам Фархад Іль-Рахш іменне карбування для піхов подарував! За майстерність Звитяжця, між іншим, а не за дурні жарти…

Гранований клинок Дзю підозріло заблищав.

– Руду, кажеш, іще не добули? – покаянним тоном заспівав Уламок. – Карбування, кажеш, подарував? Овальну таку пластинку з гірською грядою й місяцем у лівому верхньому кутку? А незграбний від хвилювання Придаток ще перечепився через сходинку й упустив карбування на килим… І справді старий ти, Кхандо В’ячасено, старий і мудрий!

Кханда довго дивився на усміхненого Уламка – і нічого не сказав.

Промовчав старий Кханда В’ячасена.

Гості перекидалися звичайними незначущими фразами – а я нишком звернувся до Да-дао-шу.

– Чуєш, Великий Да… то ти тепер старійшина Ради?

– Та… не зовсім, – відповів Великий Да. – Я тепер глава роду Кривих мечів – сам розумієш, що не шабельних родин, а важких Звитяжців – і входжу до Ради Вищих, але не як Старійшина… вік у мене не той. А може, і не у віці справа, а так… рано ще.

– Ясно. А як же колишній старійшина?

– Зник, – неохоче відгукнувся Великий Да. – Зовсім зник… загинув тобто. Ти не подумай, Єдинороже, це випадковість, це з вашими Кабірськими справами ніяк не пов’язано!..

Не пов’язано… Ой, чогось не доказав Великий Да! Навіть імені випадково загиблого старійшини назвати забув, неначебто теж випадково…

– А років за вісім-дев’ять, Ковзкий Перст мене главою роду бачить… – задумливо ворухнув я кінцем клинка. – Гм… спершу вигнали нас хтозна чому, а тепер, за століття, у Раду мало не насильно заганяють!

– І не лише, – загадково усміхнувся Да-дао-шу. – Ось буде завтра великий прийом у палаці на твою честь, там побачишся з нашими тимчасовими правительками – і про все дізнаєшся!

– А чому це вони тимчасові? – підозріло запитав я. – І чому правительки? У Мейлані правитель, а не правительки… Я ж пам’ятаю, Великий Да!.. правитель, меч «дев’яти кілець» Цзюваньдао…

Великий Да спохмурнів. А я осікся, раптом зрозумівши, що кажу.

– Вдови вони, – заявив він, відсвічуючи лаком руків’я, радше схожої на ратище. – Майже рік уже. Та ні, більше року… Ти тут мене про загиблого старійшину запитував – чоловік це був їхній, Цзюваньдао, правитель Мейланя. Зсувом його накрило під Хартугою, в ущелині Виючих Псів… Тепер дві дружини його – регентші, чекають, доки спадкоємець виросте – кинджал Бішоу в них, маленький зовсім. Або, може, Рада своєю владою кого призначить… звісно, з дозволу дому фарр-ла-Кабір!

Я мовчав. Чого це він про схвалення дому фарр-ла-Кабір! Невже я схожий на підісланого спостерігача?!

– Придаток у правительок, – вів далі Великий Да, – один на двох… вірніше, одна на двох. Юньер Мейланьська. Та що я тобі розповідаю – завтра сам побачиш!

– Повтори-но мені ім’я загиблого правителя! – наполегливо зажадав я.

– Цзюваньдао, – неохоче відповів Великий Да. – Кривий Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець» на прізвисько Долоня Долі. Придатка звали Ю Шикуань. А що? Ти ж його пам’ятати повинен…

– Та нічого, – пробурмотів я. – Так просто… зсув, кажеш, під Хартугою?

І справді нічого… Крім запису в пергаменті Матінки Ци.

«Сьомий рік ери правління „Спокій опор“, Ю Шикуань і Цзюваньдао, меч „девяти кілець“. Хартуга, ущелина Виючих Псів.»

Так або приблизно так. Але чому далі був записаний Ковзкий Перст і Лян Анкор-Кун?! І рік – сімнадцятий рік ери правління «Спокій опор!» Майже через дев’ять років… бути тобі, Єдинороже, років за вісім-дев’ять главою роду!

А ти куди дінешся, Персте?

Воістину – спокій опор…

Правильний девіз.

Розділ 141

…Я був одягнений у свої Кабірські буденні піхви з трохи шорсткуватої шкіри, а Чен – у вже звичній для нього марлотті поверх так само звичних лат… «Сміятися будуть, – подумав Чен так, щоб я це почув. – Вирішать, що ми – скупердяї. Або божевільні. Або і одне, й інше водночас».

«Нехай сміються, – у відповідь подумав я. – Нехай. Це краще, ніж…»

І Я-Чен здригнувся, згадавши, що першим ці слова вимовив Друдл, як помирав на залитій кров’ю бруківці. Луна нічного Кабіра, переривчастий шепіт блазня-мудреця, біль і ненависть…

І прохолодна тиша особистих покоїв Юньер Мейланьської, в які нас проводив мовчазний Малий крис, дивно схожий на криса Семара – зовні, але не балакучістю, – і його опецькуватий коротун Придаток, зовсім не схожий на Кобланового підмайстра.

«Нехай сміються, – вперто подумав я, і Чен згідно кивнув головою. – Пам’ятаєш, ти теж сміявся, коли трирічним уперше взяв мене до рук?»

«Пам’ятаю, – усміхнувся Чен. – Мене розвеселило те, що ти такий довгий і холодний. Я ще погладив тебе, порізався й закричав на весь двір, а батько з дідом сміялися, переглядаючись, і по черзі підкидали мене в повітря…»

Я згадав Лю і Янґа Анкорів, згадав їхнього предка Хо…

«Заради Нюринґи, – прошептав я, – і чому ви так мало живете?!»

Чен не відповів.

Утім, глузувати з нас поки що ніхто й не думав. Тим паче, що в покоях, по-моєму, взагалі нікого не було. Я кажу – по моєму – бо міг лише уявляти собі, яка насправді велика ця зала, що нагадує залу Посвяти в заміському домі Абу-Салімів – якщо її вздовж і впоперек перегородити якимись ширмами, завісами й плетеними шторами.

– Справжній лабіринт, – буркнув Уламок.

Чен рішучим кроком підійшов до першої-ліпшої складної ширми з бамбукових планок, мистецьки розфарбованих і зв’язаних між собою, опустився на низький ослінчик й узявся розглядати круглу остиглу жаровню з бічними накладками ароматичного дерева, покритими лаком у золоту цяточку.

– Нудно, – прошелестів я, майже лягаючи поруч із Ченом на паркетну підлогу. І спекотно…

– Ясна річ, – мов знавець, відгукнувся з-за пояса Уламок. – Аудієнція, одначе… це вам не на базарі плітками обмінюватися!

– Досить базікати! – уголос кинув Чен. – Будемо чекати й мовчати.

– Будемо чекати й мовчати, – згідно повторив я. – Будемо чекати…

– А мовчати не будемо, – додав Уламок.

Я не одразу відчув рух за лівою, блідо-бузковою завісою з вишитими на ній павичами. Спершу я почув голос. Вірніше, два голоси. Два високі, вишукано дзвінкі голоси, що говорили з інтонаціями, яких я жодного разу не чув у Кабірі.

– Мовчати не обов’язково, Вищий Дан Ґ’єне! Мовчати зовсім не обов’язково, – сказав перший голос із ледь помітною усмішкою. – І навіть навпаки…

– Почувайтесь, як удома, – сказав другий голос. – Утім, Мейланьський Єдиноріг у Мейлані скрізь і завжди вдома, де б він не перебував.

– І я скрізь і завжди, як у себе вдома, – почав було нахабний Уламок, але осікся, коли завіса несподівано відгорнулася.

– І навіть краще, ніж удома, – несподівано закінчив Дзю.

Це були Емейські шпиці Мейлань-го. Мініатюрні, не більше двох долонь завдовжки, гострі, як голка, і трішечки сплющені посередині, вони були прикрашені святковими хустками з червоного шовку зі сріблистим шиттям, просмикнутими в їхні центральні кільця. Востаннє я бачив таких струнких красунь століття тому. І чим міг зацікавити юний дурний Єдиноріг – і навіть тоді ще не Єдиноріг, а меч, що мав дитяче ім’я Стебло під вітром – цих (нехай і не власне цих!) гордовито-летючих володарок душ і помислів більшості Звитяжців з родини легких Прямих мечів?! Єт, юність, юність…

Щоб приховати схвилювання, я глибше пішов у Чена – та ні, я просто пірнув у нього! – і вже очима Чена-Мене спокійніше глянув на обидві Емейські шпиці, а тоді – на Юньер Мейланьську.

«Вухастий демон У! – думав Чен-Я. – Кожен нормальний чоловік – а я нормальний чоловік, і не сама лише Чин може підтвердити це, – побачивши правительок Юньер, просто зобов’язаний втратити дар мови! І натомість мимоволі зобразити дурнувату усмішку й собачу відданість у погляді. Ні, звичайно, вона аж ніяк не сліпуче прекрасна і таке інше – а я не закоханий у неї, щоб приписувати їй усі ці чесноти – але воістину це найжіночніша з усіх бачених мною жінок… сама Мати Родючості, символ темного начала…»

Я зрозумів, що ховатися нікуди. Чен-Я міг зовсім спокійно дивитися на кокетливих Емейських шпиць, але не міг байдуже бачити пані Юньер; зате Я-Чен розглядав пані Юньер хіба з легкою цікавістю, зате дві тендітні шпиці…

Що робити?!

«Що робити?! – думав Чен. – Ні, я не описуватиму цю гнучку талію зрілої, але не розповнілої жінки; талію, обтяжену стегнами танцівниці з храму Яшмових фей… і не візьмусь я описувати її легку впевнену ходу, і владно іронічний погляд, і…»

Мені несподівано стало весело, і я нечутно засміявся.

«Прокляття! – вилаялися ми обидва, але вже з добрячою долею гумору. – Ні, я – обидва наших „я“ – не будемо взагалі нічого описувати, а краще будемо думати про Чин і Вовчу Мітлу, і про те, що наші однолітки в Кабірі давно мають по дві, а то й по три дружини…»

Краще ми взагалі ні про що не будемо думати. Узагалі.

– Будете мовчати, – попередив мене Уламок, – я почну перший. І тоді не ображайтеся…

Це витверезило нас краще від відра холодної води (на Чена) й удару Ґвеніля (по мені). Досить було лише уявити собі галантність нашого Уламка і його манеру вести світські Бесіди, щоб сказати вголос бодай що-небудь, не даючи Дзютте нас випередити.

Чен квапливо підхопився, з гуркотом перекидаючи ослінчик і жаровню – остання, на щастя, була холодна, інакше не минути пожежі – а я вилетів із піхов у вишуканому салюті, перерізавши по дорозі планку найближчої до нас штори; планка виявилася опорною, і штора, перехнябившись, мало не брьохнулася на підлогу.

Наступна ж фраза Емейських шпиць мене нажахала.

– А ви саме такий, яким ми вас собі уявляли, – хором мовили шпиці, і їхні центральні колечка, у які були просмикнуті пальці Придатка… себто, пані Юньер, м’яко дзвякнули. – Точнісінько такий… Можна?

«А ви зовсім не такий, яким я вас собі уявляла, – віддалися в мені слова Юньер Мейланьської, почуті Ченом. – Абсолютно не такий… значно м’якший і водночас мужніший. Певно, так не буває… і ще ви молодший. Можна?»

– Можна, – відповіли ми, не зовсім розуміючи, про що мова.

Кінчики шпиць легко й ніжно торкнулися Ченових грудей, і шнури верхніх застібок марлотти впали вниз. Потім шпиці сковзнули по відкритому зерцалу лат, повільно обводячи в’язь викарбуваного двовірша-бейта, ледь посвистуючи від зіткнення з полірованим металом, зачіпаючи хустками розпахнуті поли марлотти… це було так по-жіночому, настільки відвертий прояв цікавості…

І тут я майже зовсім заспокоївся. Лат вони, бачте, ніколи не бачили! Поторкати їм, бачте, захотілося! То ми з Ченом такі, як вони, бачте, собі уявляли, то не такі… Шулма їх забирай! Звикли, певно, що від шанувальників відбою немає… що ж, будемо шанувальниками!

– Мені казали, що я знатний, – чітко продзвенів я, згідно з етикетом, описуючи вісімку, – але перед стародавністю роду Емейських шпиць Мейлань-го блідне стародавність будь-яких родів (це була неправда, але хто візьметься перевіряти правдивість лестощів?)! Я вчився вишуканих манер і шляхетного вміння Бесіди, гідних справжнього Звитяжця, але перед вашою витонченістю й гостротою розуму, о володарко помислів, тьмяніють будь-які чесноти – якщо, звичайно, вони не належать вам! Чи можу я вважати себе пробаченим за першу незручність?

Права шпиця погралася зі шнуром марлотти й, опустившись униз, зупинилася біля руків’я Дзютте.

– А це, гадаю, особистий радник царственого ятагана Шешеза фарр-ла-Кабіра, Дзютте… е-е-е…

– Гадаю, – доволі неввічливо перервав її Дзю. – Дзютте Уламок, з вашого дозволу! Але я не радник. Я – блазень. Не вірите? Хочете, пожартую? Можу навіть цілком пристойно…

– Шкода, – розчаровано мовила ліва шпиця.

– Що – шкода? – негайно зацікавився Уламок. – Що можу жартувати цілком пристойно? Тоді, знову ж із вашого дозволу, можу й цілком непристойно…

– Ні, не це, – хором відповіли Емейські шпиці. – Шкода, що ви не радник. Інакше б ви порадили Мейланьському Єдинорогові не виголошувати нам надмірних компліментів. Це ми чуємо щодня, і для цього не треба їхати з Мейланя в Кабір, щоб через сотню років повернутися назад.

– Зате я виголошую компліменти доволі рідко, – втрутився я. – А останнім часом, бачте, взагалі обходився без цього. Так воно вже в мене останнім часом складалося.

– Отож бо, – усміхнулася права шпиця. – Тепер ви більше пасуєте для тієї ролі, яку вам приписують у всьому еміраті.

– Ролі? Якої роль?!

– Ролі героя. Суворого Звитяжця давнини, який дивом потрапив у наш тихий і спокійний час.

Я ледве стримався. У наш тихий і спокійний час… ото Дитячий Учитель посміявся б, якби почув. Утім, він і за життя був стриманий, а щоб він сміявся – цього я не бачив узагалі ніколи.

– Ви сказали – у наш тихий і спокійний час, – я опустився в піхви й говорив тепер тихо й невиразно. – А я перед тим сказав: «Останнім часом». Я не годжуся в герої давнини, я не певен, чи були в давнину герої; я навіть не певен, чи були в давнину Звитяжці, які усвідомлювали, що вони – Звитяжці; я кажу банальні компліменти, але все це тому, що я боюся.

– Боїтеся? – подиву шпиць не було меж. – Чого? Чи – кого?

– Я боюся, що наші слова зіллються, і доведеться говорити: у наш тихий і спокійний останній час. Ось цього я й боюся.

– Мене звуть Аун, – після довгої задуми сказала права шпиця.

– А мене – Аунух, – додала ліва, і я раптом знову гостро відчув усю потугу їхньої чарівності.

Чен стиснув на моєму руків’ї залізні пальці.

– Нас чекає свято, – чи запитав, чи ствердно заявив він. – Ще одне свято. А мені казали, що це буде прийом. До того ж, офіційний.

– Так, свято, – думаючи про щось своє, недбало відповіла Юньер. – Це добре, що свято; добре, що воно нас чекає; і добре, що ви такий, який ви є, Вищий Чене – незалежно від моїх уявлень про вас і незалежно від личини героя давнини.

Я не розчув, що казали в цю мить Емейські шпиці, які моторно снували в її пальцях, але напевно вони казали щось схоже.

– А чому це добре? – здивовано запитав Чен-Я.

Те, що відповіла Юньер Мейланьська й Емейські шпиці Мейлань-го, збіглося повністю.

– Тому що так мені (нам) буде простіше оголосити про наші заручини, – сказали вони.

2

Коли вони вийшли віддати якісь заключні розпорядження, Дзю звернувся до мене з доволі-таки дивним проханням.

– Слухай, Однороже, – заявив він, – маю до тебе прохання… Чи не міг би ти попросити свого Чена, щоб він описав мені цю… Юньер. Тільки обов’язково вголос, а ти перекладеш для мене. Добре?

– Добре, – здивовано дзенкнув я, отямлюючись від несподіваної заяви шпиць та Юньер, і повідомив Ченові про Уламкове прохання.

Чен знизав плечима, але погодився.

І він, і я розуміли, що тут щось нечисто. Припустити, що Уламок вирішив задовольнити свою дозвільну цікавість, не розчувши останніх слів шпиць, або просто не надавши їм значення – оце вже ні, хто завгодно, тільки не Дзю…

– Що ж, – почав Чен, – невисока така, на півголови нижча від мене… трохи повніша, ніж заведено в Кабірі, руки округлі й м’які, пальці рухаються легко й швидко, груди Юньер… чуєш, Дзю, не можу я так! Тобі ж її груди – як мені твоя ґарда! Виключно ділова цікавість!.. груди йому описуй…

– Не відволікайся, – суворо завважив Уламок, і Чен-Я зашорився. – І ґарду мою не чіпай… у переносному, звісно, сенсі! А груди… Так, про груди не треба, будемо вважати, що цікавість моя питомо естетична, і продовжимо…

– Обличчя, – покірно продовжив Чен-Я, – обличчя… Та кругле в неї обличчя, ніс орлиний, очі мигдалевидні, мрійливі такі, але…

– Конкретніше! – обурився Дзютте.

– Зизоокі в неї очі! – мало не закричав Чен-Я. – Зизоокі, але великі й витягнуті! Прокляття!.. Рот маленький, ледь підфарбований, вуха теж маленькі, зате вії великі… Довгі вії! Жовтий бог Мо тебе проковтни, Уламку нещасний!

– Про бога Мо – опісля, – велів Дзю. – Одяг описуй. І докладно.

– Одяг, одяг… Зачіска високим вузлом із пір’ям зимородка й разками перл, дві шпильки у формі феніксів що ширяють…

– Це не одяг, – Дзю був невблаганний. – Не мороч мені набалдашник! Продовжуй!

– Одяг… Халат довгий, із багряно-димчастого атласу, розшитий квітами, по подолу… по подолу – перли. Пояс-обруч трохи нижче талії, прикрашений бляхами з яшми в золотій оправі… черевички шовкові, гостроносі, візерунок витканий яскраво-червоною й золотою ниткою… безрукавка ще поверх халата, блідо-салатна, здається…

Чен усе говорив, я слухняно перекладав, перетворюючи слова людської мови у звуки мови Звитяжців – але я відчував, як з кожним вимовленим уголос словом у Чені щось змінюється. Немов це були не слова, а краплі дощу, які все інтенсивніше падають на палаючу жаровню, і ось уже вогонь сичить і вщухає, дим сизою хмарою огортає заглибину з шипучими вуглинами… хистко й мокро…

– Досить, – нарешті змилостивився Уламок. – Єдинороже, тепер ти!

– Що – я?

– Розповідай! Про шпиці оці балакучі розповідай! Уголос, і щоб Чен чув!..

І екзекуція повторилася.

…Коли я замовк, знесилений і спустошений, Дзю покрутився за поясом і розслабився.

– Коли я був молодий і значно розумніший, ніж зараз, – ні до кого не звертаючись, повідомив він, – я мріяв про піхви. Були одні такі піхви, з оторочкою по обідку. Спати не міг – усе ці піхви снилися. І тоді один старий блазень, ніж Бечак іль-Карс, запропонував мені розповісти йому про мої жадані піхви. Тільки докладно й не гублячи жодної деталі… І я розповів. А потім знову побачив ці піхви. Піхви як піхви, нічого особливого… Зачарування минуло. Коли любиш, неможливо розповісти, за що любиш… а якщо можливо – це вже не любов. Чене, Єдинороже – гляньте в щілинку: чи не видно там шпиць Мейлань-го і їхньої Юньер?

І ми глянули. І побачили Емейські шпиці й пані Юньер, що з кимось розмовляють. І ще побачили накриті столи, гостей, що входять… усе, як звичайно. І знову – Емейські шпиці. І знову Юньер Мейланьська.

І – нічого. Сизий дим над жаровнею. Потрясіння минуло. Чарівні сестри-Звитяжці, приємна й розумна жінка… і що?.. і не більше.

– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказав я.

– Спасибі, Дзю, – тихо сказав Чен.

– Ти жорстокий, Дзю, – тихо сказали ми. – Спасибі.

– Немає за що, – буркнув Уламок.

І додав:

– Я – блазень. А блазні добрі не бувають.

– Ти блазень Шешеза фарр-ла-Кабіра, – навіщось завважив я.

Дзю усміхнувся.

– А ти? – запитав він.

– Що – я?

– Ото ж бо… – невлад закінчив Уламок. – Блазні не бувають добрі, Єдинороже. І ще – блазні не бувають чиїсь…

– Наставник був добрий, – пробурмотів Чен-Я, і залізні пальці на моєму руків’ї перетворилися на лещата, я мало не закричав від болю.

Від того, давнього болю, від луни нічного Кабіра, від ночі, в якій умирав маленький ятаган —Дитячий Учитель…

– Наставник був добрий, – ледь чутно погодився Дзютте. – Наставник – був.