Текст книги "Шлях меча"
Автор книги: Генри Лайон Олди
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]
Розповідь Сая про його перебування в Шулмі майже дослівно повторювала долю Но-дачі, розказану Єдинорогові покійним Дитячим Учителем, або долю Асахіро Лі, Придатка Но-дачі, розказану мені покійним Друдлом – як собі хочете, бо не в цьому справа.
Аж ніяк не в цьому.
А ось після їхньої втечі з Шулми…
Дев’ятеро їх залишилося. Дев’ять Звитяжців і сім Придатків. Тих, що зуміли прийти в Шулму й утекти з Шулми, залишивши там частину свого життя й частину чужої смерті; дев’ятеро Звитяжців і семеро людей, які двічі пройшли Кулхан…
Мало їх було. Дуже мало.
Так і сиділа ця дрібка на кордоні Мейланя, перед відкритими дорогами в Кабір, Дурбан, Лоулез, Харзу – і за спинами їх незримо залишалася Шулма з її Джамухою Восьмируким і прямим коротким Чинкуедою, Звитяжцем-убивцею не з примусу, а з покликання. І ще там були шулмуси, що в захваті від Джамухи, і Дикі Леза шулмусів.
Дев’ять Звитяжців і сім Придатків уже знали, що це таке. І ще вони знали, що справа їх неминуча й безнадійна. І страшна вона, їхня майбутня справа. Страшна саме своєю неминучістю й безнадійністю. Але іншого виходу в них не було. Або був – але вони не змогли його знайти.
Вони розділилися. Но-дачі, Шото і три Саї пішли в Кабір. Майже пряма й гостра до божевілля шабля Кунда Вонґ, а також її супутник, дуже молодий і дуже впертий дворучний Клейм (чомусь своє повне ім’я – Клеймора – він вважав жіночним і тому не любив) рушили в Харзу.
Як я зрозумів, саме Кунда Вонґ або Клейм убили друга Емраха іт-Башшара, колишнього Придатка Пояса Пустелі.
Дволеза сокира з родини Лаброс, повного імені або прізвиська якої Сай не запам’ятав, і відчайдушний Акінак Джанґ повернули на захід, мимо Хаффи до Оразму, маючи намір досягти Лоулеза.
Це були лише приблизні маршрути, які кожен міг змінити за потреби.
Вони домовилися зустрітися в Мейлані за півроку – ті, хто переживе ці півроку. А те, що сталося незабаром у Кабірі, ми – Дзютте, Єдиноріг і я – уже й так знали, і Сай лише додав кілька незначних деталей до загальної картини. Потім, за словами Сая, Но-дачі вирушив перший у Мейлань, а три Саї й Шото… загалом, зрозуміло.
Власне, це все, що зміг розповісти нам Сай Другий.
Небагато.
Тепер, щоправда, ми точно знали інших. І час зустрічі. І місце зустрічі.
Мейлань.
…Я сидів і мовчав, осмислюючи почуте й міркуючи, яку користь можна мати з отриманого знання. Єдиноріг, Уламок і Сай Другий теж мовчали. І тут…
І тут хтось заговорив.
Спочатку я навіть не одразу зрозумів, хто, але після першого подиву до мене дійшло, що це не хто інший, як есток Заррахід.
Мій дворецький.
Себто – меч мого дворецького.
А точніше – дворецький мого меча й меч мого дворецького.
А ще точніше – колишній дворецький… і так далі.
– Але ж ви й молодці! – захоплено мовив Заррахід, востаннє брязнувши об зерцало лат. Лиск столичних манер чомусь геть злетів з естока. Я ще подумав, що така зміна взагалі неможлива, якщо порівняти наших дворецьких до й після звільнення – але чи мені казати про неможливе…
– Але ви й молодці! Це ж треба було так йому набалдашник заморочити! А він вам усе й виклав!.. Дуже хвацько!
Ледве я зрозумів, що практичний есток переконаний, начебто весь цей час хитрий Єдиноріг не своїм голосом дурив легковірного Сая, як іще один голос ледь остаточно не звів мене з розуму.
– Може, за лікарем збігати? – поцікавився цей голос. – Із ким це ти розмовляєш, Чене? Вухатий демон У привидівся?
– Я? З ким це я розмовляю? – це було перше, що спало мені на думку.
– Ось про це я тебе й запитую! Сидиш тут уже цілу годину й мариш із розплющеними очима… Бурмочеш про якихось Звитяжців, як ти їм навіщось свою залізну руку простягаєш від імені людства!.. І таке інше. Я, звичайно, розумію – вночі мало спав, бабця ця шкодлива… То по лікаря йти чи вже не треба?
Ось тобі й маєш! Виявляється, спілкуючись із Звитяжцями, я дещо промовляв уголос. І співчутливий ан-Танья вирішив, що у мене не все гаразд із головою… Втім, ще недавно я й сам би так вирішив.
Здається, знову доведеться переконувати. Причому обох одночасно. Та ще парочка – Кос із Заррахідом… такі довірливі.
І я заговорив, важко зітхнувши. Уголос – для ан-Таньї; і через Єдинорога – для Заррахіда. Я часто запинався, намагаючись говорити то поперемінно, то одразу для обох; дуже хотілося роздвоїтися. Може, випити жбан-другий і глянути в дзеркало – а раптом роздвоюся?
Чого на світі не буває!
Звучала наша розмова приблизно так…
– Косе, не треба лікаря. З головою у мене все гаразд. І те, що ти чув – не марення. Я справді розмовляв із Звитяжцями. Хто це такі? Це наша зброя…
(– Ні, Заррахіде, це не Єдиноріг. Вірніше, не лише Єдиноріг. І взагалі – завий ґарду мотузочкою й слухай, не перебиваючи, коли з тобою люди говорять! Лю-ди! Хто-такі? Та… Придатки ваші…)
– Ні, кажу, лікаря не треба! Так, і твій есток – теж! І нічого на мене так співчутливо дивитися! Ой, даремно я тебе звільнив, даремно… так би просто наказав – і ти б повірив!..
(– Тьху ти прорва, легше трьох Саїв переконати, ніж одного такого недокованого естока… і не треба починати балачки про кузню, де можна без турбот підлікуватися! Нікому твоя кузня…)
– Ще б пак! – втрутився Уламок. – А все тому, що він тупий!
– Це я тупий? – обурився Заррахід. – Це ти тупий!
– А ось і ні! – зрадів Уламок. – Я з першого разу зрозумів. А ти – ні! То ж всі ви тут тупіші від мене! Крім, хіба, Єдинорога. Він такий самий. Як я. Гострий!..
– …та ні, Косе, не пив я тайкома! Разом же чай цмулили! Ох, у священну водойму тебе! – не пив, кажу! Мені, щоб до видінь допитися, сам знаєш, скільки треба! Щоправда, менше, ніж Кобланові – тому взагалі… гаразд, не про те мова. Живі вони, кажу тобі, живі, хоч і залізні! Дався тобі цей лікар!..
(– Гей, Зарре, це я, Чен! Та чхав я на те, що ти не віриш… я й сам уже нічому не вірю. Ти знаєш, твій Кос і справді – Придаток! Може, я тобі іншого знайду, не такого впертюха… Не хочеш? Як хочеш…)
– Не віриш, Косе-упертюху?! То я зараз тобі доведу!
(– Заррахіде, а ось він каже, що ти – залізо! Так, і все. Правильно, я б теж образився. Слухай, а ти про Коса щось таке знаєш, чого ніхто більше не знає? Ні, про його дідуся не треба, кажи про Коса… ага, згодиться… так… справді?! Тобою й лупцював?! Молодець, Зарре, так їх, Придатків цих недовірливих!..)
– Ось ти, Косе, пам’ятаєш, як у дитинстві, років так у вісім, ти мало естока свого не зламав?! А я ось, як бачиш, знаю… нічого, що мене тоді на світі не було? Мені твій есток і розповів! Ти ще загнав Заррахіда у щілину в кам’яному паркані, витягти не міг і півгодини ридав на весь двір, доки батько твій не прийшов і по попі тобі не надавав! Твоїм-таки естоком. Плазом…
(– Чуєш, Зарре, а який Придаток був кращий – Кос наш, батько його чи дід? Та розумію, що залежно в чому… Це добре, що Кос. Ах, він на діда схожий!.. ось і я було вирішив, що на діда, лише на мого. Ти пам’ятаєш, як він у дворі вночі із Саєм у лівій руці стрибав? Звісно, пам’ятаєш… кажеш, що інакше незручно було б… гаразд, про це опісля…)
– То що, Косе, з’їв?!. Може, лікаря покликати?!
– Киньте мене у священну водойму! – тільки й зміг вимовити вражений Кос.
І з непідробним страхом глянув на власний меч.
Останнім невіруючим у нашому товаристві виявився Заррахід. Його переконували вже всі разом. До цієї справи приєднався навіть новопосвячений Сай Другий, а Кос – дослухавши історію Сая в моєму вільному переказі – загорівся до Сая непереборним співчуттям і повідомив через Мене-Єдинорога своєму непохитному естокові кілька таких інтимних подробиць їхнього спільного життя, що впертий Заррахід миттю відмовився від ідеї іржавих ґард і мізків, усвідомивши, що ніхто з нього насміхатися не збирається.
Хоча ми власне й сміялися. Особливо Уламок, чиї в’їдливі зауваження відіграли не останню роль у справі прилучення Заррахіда.
Правду кажучи, нелегка ця справа – переконати хоч людину, а хоч Звитяжця у чомусь, у що він затято не хоче вірити. Особливо якщо всі використають тебе як перекладача, а ти ще волієш і від себе кілька слів вставити. Добре шулмусам – у них, кажуть, зброя безмозка…
Зрештою я від них утік – вечеряти, оскільки обід ми давно пропустили – а Кос незабаром приєднався до мене, залишивши Заррахіда з його побратимами-Звитяжцями. У нього (у Коса, а не в Заррахіда) голова йшла обертом, і він під час вечері ґрунтовно прикладався до глечика, щоб відновити душевну рівновагу. У мене в мозку теж безупинно бриніли, перебиваючи один одного, голоси Звитяжців, тому з глечиком я не відставав від ан-Таньї, тож у висліді в нас голови знову пішли обертом, але вже зовсім з іншої причини.
І ми повернулися в келію, щоб продовжити розмову, упали на ліжка й заснули.
По моєму, Кос не людина.
По моєму, він далекий родич бога виноградної лози, червононосого Юя. Або близький родич. Або навіть сам Юй. Принаймні похмілля в нього не буває ніколи. Я ще тільки заледве розліплював праве око, а Кос за цей час устиг умитися, одягтися, поголитися, сходити поснідати, і тепер метався по кімнаті, пританцьовуючи й розмахуючи руками.
– Вставайте, Вищий Чене! – наспівував Кос, як у старі добрі часи.
– Вставайте й радійте життю! Я ось, приміром, радію, і господар цього свинарника, теж, мабуть, радіє, оскільки здер з мене зайвих півтора динара! Гаразд, річ того варта!.. і яка річ!
Я скосив на ан-Танью недорозтулене праве око й виявив у нього в руках щось зелене й блискуче, що скидалося на мішанець плаща з халатом.
– Що це, Косе? – просипів я.
– Це справжня оразмська марлотта! – повчальним тоном повідомив Кос. – З тебе півтора динара за одежину й два динари за послуги… Таку чудову марлотту навіть у Кабірі дістати непросто, і це навіть образливо, що носити її буде такий Придаток, як ти! Вставай, вставай, нічого на мене зиркати…
Я потягнувся й зачепив Єдинорога, що лежав упоперек ліжка.
Він був без піхов.
– Хто там репетує? – невдоволено продзвенів із кутка Уламок. – Заррахіде, скажи своєму Придаткові, щоб замовкнув!
– Сам ти Придаток! – образливо заявив есток. – Уламок незагострений! Це ж цей… Кос ан-Танья, людина. Моя особиста людина. Зрозумів?
– Зрозумів, – оторопіло брякнув Дзю й замовк.
…А години за дві ми виїжджали з караван-сараю. Я поверх лат одягнув новеньку марлотту, зелену, як молоде листя – це все-таки виявився плащ із капюшоном, подобою відкидних рукавів і хитромудрими застібками на грудях, так що застебнувшись і накинувши капюшон (або обмотавши шолом тканиною, перетворивши його на тюрбан), я одразу ж перетворювався на звичайнісінького подорожанина, перестаючи привертати до себе увагу.
Це було дуже доречно. А два динари за послуги Кос не взяв.
Один – узяв.
Звитяжці теж трохи притихли й тепер не лізли в розмову всі одразу, перебиваючи один одного – та і я вже, мушу сказати, почав потроху звикати до подвійного спілкування.
Утім, їхати стало значно веселіше – хоч як, а нас тепер було шестеро.
Діставшись до Хаффи без пригод і не заїжджаючи в місто, ми круто повернули на північний схід і ще за день приєдналися до каравану фарузьких купців, що йшов у Мейлань.
«Мей-лань! – бряжчали об дорогу копита мого коня. – Мей-лань, мей-лань, мей-лань, мей …»
Частина V
Звитяжці й люди
Не має часу старенький меч на п’ять щоденних молитв,
Готовий пролить де завгодно кров, жадає великих битв.
У розпалі бою ти цим мечем ворожих левів штрикни —
Не меч відскочить від їх броні – самі відскочать вони.
Про блискавки в небі забути велить блискавка у руці,
І довго просочена кров’ю земля не кликатиме дощів…
Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі
Розділ 13
…Спресовані в єдиний моноліт сірі кам’яні блоки древніх стін повільно наближалися, одночасно проступаючи перед нами – і в моїй пам’яті. Ці дві картини накладалися одна на одну, майже збігаючись. Схоже, всесильний час, намагаючись гризти ці стіни, поламав собі зуби.
Але не заспокоївся. Адже в остаточному підсумку останній удар завжди залишається за ним, за часом…
Коні грузнули в пухкому піску – слідом за нами чимало вершників звернули із бруківки, щоб вибратися на пологий пагорб і з його вершини помилуватися твердинею Мейланя. Звитяжці весело перемовлялися, права рука Чена лежала на моєму руків’ї (це вже стало для нас звичкою), і я міг чути розмови караванників-людей, які обговорювали чесноти і вади нашого караван-баші – сухого жилавого Придатка, за спиною якого вічно бовтався короткий і неговіркий спис Рохин – а також раділи закінченню тривалого, хоча й не надто обтяжливого шляху.
Я слухав їх усіх упівлеза й ніяк не міг змусити себе повірити в те, що переді мною справді Мейлань. Моя батьківщина. Нехай кували мене у Верхньому Веї – однаково це моя батьківщина.
Яку я не бачив добру сотню років.
А також це батьківщина Ченових предків, Анкорів Вейських, спадкоємних ванів Мейланя.
Яку Чен не бачив узагалі ніколи.
Дорога, що проходила приблизно за сорок випадів від підніжжя пагорба, впиралася в головну браму міста, іменовану Шульхара – «Начало начал».
Це я пам’ятав.
Стародавня брама, окута потемнілою від часу міддю, була розчинена навстіж, і в проймі Шульхари, де могли проїхати в ряд дев’ять-десять вершників, виднілася неабияка юрба тих, хто зустрічав караван. Блищали на сонці наконечники збуджених тризубців, списів і алебард, у Чена рябіло в очах від різнобарв’я святкових одеж і парадних піхов; де-не-де розмахували прапорами, і на них нерозбірливо виднілися якісь ієрогліфи, але прочитати їх із такої відстані не вдавалося.
Це було дуже красиво. Щоправда, я чомусь не міг пригадати, щоб у Мейлані так зустрічали каравани. Може, за тривалий час моєї відсутності звичаї змінилися? Або каравани стали великою рідкістю? Дивно, однак…
Чен теж був трохи здивований, але менше, ніж я – у Мейлані він ніколи не був і вирішив, що все це юрмище є невідомою йому місцевою традицією. Коли ж я повідомив Ченові, що це не так (принаймні сто років тому було не так), Чен задумався й злегка притримав баского коня.
За мить Кос із Заррахідом і Саєм Другим порівнялися з нами.
– Скажу, що мені подобається така зустріч! – самовдоволено усміхнувся ан-Танья. – Одразу відчувається щиросердість і весела вдача тутешнього народу!..
– Мені, загалом, теж, але чомусь не хочеться лізти в отаку товкотнечу, – відповів Чен, і я з ним повністю погодився.
Зате Сай не погодився.
– А чому ж? – обурився він, щойно я переклав розмову людей мовою Звитяжців. – Мені ці караванники аж по набалдашник набридли! А там хоч розмаїтість… Он, біля правої стулки брами – дуже навіть пристойна шабля! Погляньте, який крутий вигин!
– Шабля, звичайно, гарна, – тоном знавця підтримав його Уламок. – Хоча це, мабуть, єдине, у чому я схвалюю смак Вилорогого, але я й сам не проти опинитися ближче…
– А я – проти! – продзвенів раптом есток, який досі мовчав. – Єдинороже, забирай-но звідси Чена і скажи йому, щоб забрав і мого… Коса, та й усіх нас! А якщо кому свербить в юрбі поштовхатися – непомітно в’їдемо в місто крізь іншу браму, підберемося ззаду й спершу з’ясуємо, чого це такий прийом! Домовилися? Бо в тісняві й загубитися легко…
Чен сумлінно виклав Заррахідову думку ан-Таньї, той покосився на чорну кручену ґарду естока і, зрештою, згідно кивнув. Дзю заявив, що він раптом полюбив тишу і спокій – то ж незадоволеним залишився тільки Сай, але оскільки він виявився в меншості, протестувати не став.
Здається, Дзю навіть трохи засмутився з цього.
Караван тим часом пішов уперед, закривши нас від натовпу величезною хмарою пилу. Я напружив пам’ять і згадав, що уздовж північно-західних стін міста тягнеться окружна дорога, і за півфарсангу від Шульхари мусять бути наступні брама.
Ще не забув, виявляється…
І ми звернули ліворуч, поступово віддаляючись від юрби біля «Начала начал».
Західна брама – значно скромніша й навіть немов трохи похила – теж була відчинена, але замість юрби з прапорами тут ліниво нудьгували четверо вартових-алебард Юе, а четверо вартових-людей так само ліниво грали в кості, сидячи на піску біля брами.
Коли ми під’їхали, ніхто навіть не поворухнувся.
– Товар везете? – про око запитала крайня праворуч алебарда, хоча з нашої поклажі було добре видно, що ніякого товару ми не веземо.
Чен зняв руку з мене, і я із чистою совістю розпочав розмову із Звитяжцями, залишивши людей на піклування Чена й Коса.
– Ні, – коротко й владно відрізав я.
– Юе Тахіро, – подумавши, про всяк випадок назвалася алебарда. – Старшина варти. Звідки їдете?
– З Кабіра, – не знижуючи тону, відповів я. Вартові були молоді, мене пам’ятати не могли, але про всяк випадок я не став називати їм навіть свого безособового родового імені.
І без видно. А запитають – назву.
Можливо.
– Із Кабіра? – щиро здивувалася Юе Тахіро. – А чому ж не крізь Шульхару в’їжджаєте?
– Суєти не любимо, – раптом заявив Заррахід таким командирським голосом, аж Тахіро мимоволі виструнчилася й перестала задумливо похитувати волосяним бунчуком. – І без нас караван зустрінуть. Ще питання є?
Друга алебарда, що стояла поруч із Юе Тахіро, обперлася об плече Придатка – поголеного вартового, який витирав спітнілу голову смугастою хустинкою.
– Це не караван зустрічають, – повчально завважила вона. – Караван собі й караван, чого його зустрічати… Це зустрічають самого Мейланьського Єдинорога і його залізного Придатка, Чена в Рукавиці!
– А нас за жеребом сюди поставили, – додала Юе Тахіро. – Нудота… Раз у житті була можливість на живу легенду глянути – і не судилося!
Я подумав, що Чен доречно обмотав зранку шолом шматком шовку, так що вийшов тюрбан із блискучим верхом – а марлотта, куплена завбачливим Косом, і без того непогано приховувала лати. Хіба що рука… вірніше, обидві руки в латних рукавицях. Але на руки Чена ніхто поки що не звертав особливої уваги.
А звісно… вони ж чекали залізного велетня з іклами із суцільних Єдинорогів – а тут звичайні Звитяжці, звичайні Придатки…
– Усе? – одночасно поцікавилися я й Заррахід. – Тоді бажаємо приємної служби!
Четвірка Юе у відповідь махнула бунчуками, Чен жбурнув голеному вартовому жменю монет – гроші були Кабірського карбування, але голений спритно й з видимим задоволенням піймав їх на льоту, якимсь дивом не впустивши жодної – і ми в’їхали в Мейлань.
Тихо-тихо.
Навіть Уламок поводився цілком пристойно.
…Я поглядав довкола і мовчки радів. Багатоярусна пагода з різьбленим ажуром перекриттів, рівна брущатка, фонтан у формі стрибучої риби, храм Небесного Молота на майдані… он за тією крамницею жила родина Прямих мечів Цзянь Тайшень, із чиїми нащадками я років зо два вчився у суворого й буркотливого Пуддхи, що мав поперечне руків’я і замість ґарди – щось на кшталт нинішнього Ченового наруча. Скільки років минуло, скільки Придатків померло (сподіваюся, своєю смертю!) – мабуть, правнуки їх тепер тут живуть, а буркотливий Пуддха наставляє нових Звитяжців…
Із усіх нас Мейлань непогано знав лише я – якщо це можна було назвати непогано, бо прожив я тут утричі менше, ніж у Кабірі. Чен і Кос могли лише розглядатися довкола, згоряючи від цікавості; Сай був тут півроку тому, але проїздом із Шулми в Кабір, і майже нічого не запам’ятав; Уламок, якщо вірити йому, відвідував Мейлань так давно, що відтоді не змінилися хіба міські стіни (я подумав, що Дзю тоді ніяк не менше п’ятисот років, якщо не більше)…
Заррахід мовчав і вдавав, що Мейлань його зовсім не цікавить, але з ним і так усе було зрозуміло.
– Куди тепер? – поцікавився Сай після чергового повороту.
– У родинну садибу Вищих Дан Ґ’єнів Вейской галузі, – відповів Я-Чен, коли залізні пальці торкнулися руків’я. – Або, якщо завгодно, у дім наслідних ванів Мейланя Анкорів Вейських. Цікаво, там усе, як було?
І за півгодини я відповів сам собі – так, усе, як було.
Садиба за минулі десятиліття змінилася мало. Усе та ж невисока, відверто символічна кам’яна огорожа із чавунними вістрями по краях; знайомі візерунчасті брама, що ведуть у тінистий сад, де серед насаджених у добре продуманому безладі дерев і кущів вилися посипані білим піском доріжки. Вони вели до літніх павільйонів і парадної зали, обабіч якої розташовувалися флігелі й надвірні будівлі різного призначення. У лівому флігелі, як я пам’ятав, жили Малі Звитяжці дому і їхні Придатки; далі була кругла альтанка на березі ставка.
За ставком починалася галерея, що вела до ще однієї двоповерхової будови – на другому поверсі якої сто років тому жив молодий і гарячий Єдиноріг, і майбутнє було світле й безхмарне, а минуле – коротке й радісне.
Вся садиба утримувалася в зразковому порядку, що було мені дуже приємно. Втім, Заррахід одразу завважив… гаразд, не будемо повторювати, що саме завважив уїдливий екс-дворецький, але половину гарного настрою як вітром здуло.
Біля зовнішніх воріт відпочивав молодий Придаток у довгополому халаті зі стоячим коміром. Ні мене, ні Чена, ні тим паче інших він знати ніяк не міг, але поруч із ним…
Корячись нечутному закликові, Чен швидко зсунув мене собі за спину й зверху прикрив краєм марлотти. Руку з мого руків’я він не зняв, так що я чудово чув за двох, залишаючись непоміченим.
Справа в тому, що поруч із молодим Придатком блищала на сонці стара дворучна сокира Ляо Дафу – наш постійна брамниця, і вона впізнала б мене з першого погляду.
Із-під марлотти я бачив, як достойний Ляо церемонно привітав гостей – ось хто мусив сподобатися Заррахіду! – а брамниця-людина голосно запитав, злякавши з огорожі зграю голубів:
– Хто ви, шляхетні добродії, і в якій справі?
Цим звертанням він учергове підлестив марнолюбному Косові й викликав легку усмішку на Ченових губах.
Хоча я подумав, що Косове марнославство – та й багато чого іншого – швидше за все, напускне…
– А скажи-но нам, люб’язний, – ввічливо почав ан-Танья, – чи це садиба Анкорів Вейських, ванів Мейланя?
– Саме так, – кліпнув брамник.
– Саме так, – блиснула сокира Ляо, коли Заррахід повторив Косове запитання слово в слово і з тими ж інтонаціям, хоча не міг його чути.
Я хихикнув під марлоттою і негайно замовк, оглядаючи внутрішній двір. Там стояли численні столи, біля ставка на рожнах смажилися бичачі туші, і взагалі всюди панували суєта й гамір.
Поза всякими сумнівами, готувалися до великого свята.
– І все ж, шляхетні панове, хто ви? – наполегливо повторили запитання Ляо і його Придаток.
– А ми, власне, – з гідністю відповів Кос, випинаючи своє і без того чимале підборіддя, – Чен Анкор Вейський і його дворецький Кос ан-Танья!
«Але ж я звільнив цього пройдисвіта!» – подумав Чен, проте вголос нічого не сказав.
– Ми ж вас, Вищий Чене, і чекаємо! – простодушно випалив брамник-людина, стаючи перед Косом навитяжку.
Я ще подумав, що Ляо, яка не квапилася виструнчуватись, вибрала собі тупуватого Придатка – сама сокира, побачивши мене або будь-якого іншого Вищого, ніколи не переплутала б дворецького з паном.
А може, це я так, через дурнувату гордість, і той же Заррахід має вигляд значно імпозантніший від мене…
– Це він – Вищий Чен, – знехотя повідомив ан-Танья брамникові, киваючи в наш бік.
Придаток недовірливо зміряв поглядом Ченову постать – але тут Чен відкинув марлотту й зсунув мене на належне місце. Погляд Придатка вперся в праву Ченову руку, а сокира Ляо – вона не брала участі в розмові людей і насторожено поглядала то на Заррахіда, то на Дзю й Сая – миттєво упізнала мене.
Ось що таке виучка! Ляо із захопленим свистом віддала мені урочистий салют, на який лише була здатна, її Придаток виструнчився тепер уже перед Ченом, а я якийсь час просто насолоджувався справленим враженням.
– Із приїздом, Вищий Дан Ґ’єне! – відрапортувала Ляо. – А ваш родич, Ковзкий Перст, пішов зранку до Шульхари вас зустрічати. Напевно, він скоро повернеться…
– Напевно, – пролунало за нами. – І навіть точно. Привіт, Єдинороже!
Один із двох почутих мною голосів належав Звитяжцеві – добре знайомому мені старшому родичеві-близнюкові Дан Ґ’єну на прізвисько Ковзкий Перст, старійшині й членові Ради Вищих, який колись навіть подумував жити зі мною разом, ведучи Бесіди парно й використовуючи одного на двох Придатка – та життя якось не склалося, й за його ж наказом я покинув Мейлань.
Інший голос був голосом людини – чоловіка одних років із Косом, що сидів на сумирній рябій кобилі. Ясна річ, це й був Лян Анкор-Кун, Придаток Ковзкого Перста й Ченів родич; лише слова «Привіт, Єдинороже!» вимовив не він, а Ковзкий Перст, оскільки Лян Чена в обличчя знати не міг, як і мене – хоча мене в обличчя знати не можна взагалі, через відсутність обличчя.
А ось Лян обличчя мав. Смагляве, з пронизливими очами, і усмішка на цьому обличчі здавалася приклеєною. Щоправда, приклеєною акуратно… і це поєднання суворості й привітності навіть якось притягало до себе.
– Вітаю родича Чена, – статечно мовив Лян і приклав ліву руку до серця.
Дивився він саме на нас, а не на ан-Танью. Здогадливий, одначе…
Чен у відповідь підняв праву руку – і я зміг у свою чергу привітати Ковзкого Перста, не відволікаючись на людей.
– Маєш чудовий вигляд, Єдинороже, – сліпуче усміхаючись, мовив Ковзкий Перст, коли із церемоніями було покінчено. – Одного не зрозумію – як же це ти умудрився повз нас проскочити? Ми весь караван старанно прочесали…
– А хіба в Мейлані немає інших воріт, крім Шульхари? – у свою чергу запитав я. – Ти краще відповідай мені, звідки ви довідалися, що я взагалі приїжджаю, причому саме сьогодні? До того ж – на честь чого така пишна зустріч?!
Це запитання цікавило нас усіх, і навіть Уламок мовчав, не заважаючи розмові двох родичів, що давно не бачилися.
– Та ми вже тиждень до воріт їздимо, – засміявся Ковзкий Перст. – Усі плітки один одному разів по десять переказали, вас чекаючи! Ти мені потім неодмінно роз’ясниш особисто, що з усього цього правда, а що – ні… А сьогодні не лише я з друзями – півміста до Шульхари вийшло, бо гонець із Фарра обігнав вас майже на добу й повідомив усім, що бачив у фарузькому каравані героя Кабіра, Вищого Мейланя, зірку роду Дан Ґ’єнів і найзнанішого Звитяжця у всьому еміраті. Тебе, себто!.. Герой повертається додому після вікової відсутності – і як накажете його зустрічати?!
Він лунко розреготався й раптом спохопився.
– А чого ж це я вас перед брамою тримаю? Прошу!
Ковзкий Перст махнув сокирі Ляо, і Придаток останньої з усіх ніг кинувся відчиняти браму.
– Ти б супутників своїх назвав! – шепнув мені мій родич, коли ми вже в’їжджали в садибу крізь сад до літніх павільйонів.
– Вибач! – спохопився я. – Панове, перед вами, як ви вже здогадалися, старійшина Ради Вищих Мейланя і мій родич Ковзкий Перст! А це Дзютте Уламок, придворний клинок Шешеза фарр-ла-Кабіра і наймудріший блазень емірату…
– Мусить же хоч хтось бути мудрий, коли навколо суцільні… Звитяжці, – ніби собі під ніс, але так, щоб усі почули, заявив Уламок.
– Ось, будь ласка! – з удаваною досадою я легенько плеснув коня по крупу. – Що я казав?! гаразд… а це шановний усіма в Кабірі есток Заррахід, мій…
– Його дворецький, – коротко закінчив за мене Заррахід.
Я вирішив не загострювати уваги на цій слизькій темі.
– І нарешті – Сай Другий, мій добровільний супутник, доволі вправний у Бесідах…
Сай, цього разу не вловивши іронії, поважно і разом із тим шанобливо кивнув.
– Сказав би я, у чому він доволі вправний, – пробурчав Дзю, проте обмежився цим і більше нічого не додав.
Тим часом ми проминули павільйони й зупинилися в парадній залі.
– Ти не заперечуєш, якщо я на якийсь час зупинюся в тебе? – запитав я в Ковзкого Перста, наперед певний у його згоді.
– Заперечую! – несподівано відповів Перст, що мене страшенно здивувало. – Ти цілком можеш зупинитися в себе.
– У себе?
– Аякже! Тут. Адже це твоя садиба! Ти справді нічого не розумієш чи просто вдаєш?! Це Вейський маєток, – а ти запитуєш у мене дозволу в ньому зупинитися!..
А й справді! Я зовсім не подумав… та мало що могло тут протягом минулого століття змінитися! Хоча, дивлячись на садибу, можна було вважати, що в Мейлані час стоїть або навіть лежить і міцно спить.
І взагалі – я виїхав звідси молодиком, якого більше цікавило вміння вести Бесіди, ніж уміння розбиратися в спадкових правах.
– А ти? – трохи розгублено запитав я.
– А в мене свій дім є. По сусідству. В одному кварталі з твоїм двоюрідним братиком і моїм дорогоцінним небожем Да-дао-шу. Великий Да, повернувшись минулого літа з Кабіра, так і оселився там… Одне слово, будемо один до одного в гості ходити.
– Прошу вибачення, Вищі, – втрутився в розмову Заррахід, – але, наскільки я зрозумів, ця садиба – майно Вищого Дан Ґ’єна, відомого як Мейланьський Єдиноріг?
Чомусь погано в нього виходило тепер зображувати дворецького… раніше він ніколи б не втрутився у розмову без попереднього дозволу.
– Так, звісно, – з гідністю схилив руків’я Ковкний Перст.
– У такому разі я як дворецький і управитель справами хотів би негайно взятися до своїх обов’язків. Чи не могли б ви виділити мені когось, хто зумів би якнайшвидше ввести мене в курс справ?
– Звісно… Але навіщо такий поспіх? Почувайтеся гостем а після закінчення свята…
– Я всерйоз побоююся, Вищий, не дочекатися не лише закінчення, але й початку свята! – нахабно перебив мого родича есток, а я ледве стримувався, щоб не засміятися. – Вибачте мене за зухвалість, але таких зателепкуваних Малих, яких я бачу тут, у Кабірі й на поріг дому не пустять! Отож – дозвольте взятися до справ?
Здивований таким натиском з боку мого, так би мовити, дворецького, Ковзкий Перст особисто рушив вводити Заррахіда в курс справ, що було з його боку верхом поваги, – і ми з Ченом і Дзю на кілька хвилин залишилися самі.
Чен одразу ж опустив латну рукавицю на моє руків’я.
– Молодець Зарра! – щиро захопився Уламок. – Моя школа! Хвацько він цього Слизького Пальця вгриз!..
– Кого-кого?!
– Слизького Пальця! Чи як його там?..
Слуга-людина, що пробігав мимо, глянув, як Чен регоче, нишком знизав плечима й побіг далі…




























