Текст книги "Шлях меча"
Автор книги: Генри Лайон Олди
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]
Обіч дороги знайшлося чудове місце для Бесіди. Ми злізли з коней, у Коса в руці одразу ж опинився оголений есток, і вони взялися методично накручувати «Велику спіраль Вогню», яку я доти бачив у їхньому виконанні всього двічі.
Сам я майже не розминався. Ось уночі, на постої, вийду я тихо у дворик і подивлюся всерйоз, як жити мені в новій одежинці й за який кінець меча тримати. А зараз – марна справа, гра й більше нічого. Уночі, уночі підійдемо до коня незвіданого з вуздечкою вміння – тут поспішати нічого, ми тепер навчені…
…Кос став навпроти – і ми поклонилися один одному, старанно дотримуючись етикету. За нами ніхто не спостерігав, але ритуал – це для себе, а не для інших.
Корячись підказці Єдинорога й цілковито з ним погоджуючись, я поклав ліву руку на руків’я Дзютте.
– Не заперечуєте? – запитали ми з Дан Ґ’єном одночасно в Коса й Заррахіда.
– Будь ласка, – чемно усміхнувся ан-Танья, і блиснув на сонці есток.
Усмішки й блиск – річ гарна, а хороший випад – краща. Посміюючись із власного пафосу, я ухилився від Заррахіда (чи Коса?), що рвонувся вперед; Єдиноріг провів Бесідника трохи далі, ніж той мав намір пройти, і я спробував пустити в хід Дзютте – а він, відповідно, спробував пустити в хід мою ліву руку.
Ні, даремно я вважав раніше, що працювати двома клинками – це однаково, що спати з двома жінками.
Це значно гірше.
І з першого разу взагалі не виходить.
– Твоєму дурневі Придатку, Єдинороже, треба й другу руку відрубати, а замість неї залізну прилаштувати, – огризнувся Уламок. – Я його веду, а він…
Я нічого не відповів, бо Кос різко ступнув до мене, і вістря Заррахіда завмерло на волосок від зерцала моїх лат.
– То й колов би, – сказав я ан-Таньї. – Чого злякався?
І випнув броньовані груди.
Колишній дворецький трохи зніяковів.
– Незвично якось… спробувати треба, – пробурмотів він, ховаючи очі.
– Спробуй!
Ми зійшлись, я спеціально відкрився, але вістря естока й цього разу завмерло на тій же відстані.
– Не можу, – здригнувся есток, а на чолі в Коса виступили дрібні крапельки поту.
– Гаразд, вистачить цього разу, – змилостивилися ми з Єдинорогом, і навіть Уламок не зміркував, що все стало з ніг на голову, і Бесіда перетворилася мало не на іспит для Коса й Заррахіда.
– Ось на постої повішу я збрую на стінку, – владно кинув я, закріплюючи успіх, – там і повчишся. Либонь, придасться…
Кос непевно кивнув.
– …На кого це ти під час Бесіди відволікався? – похмуро запитав Дзю, коли ми знову виїхали на тракт. – І взагалі, Єдинороже – у тебе що, другий клинок виріс?!
«Сказати йому, Чене?»
«Скажи, – погодився я. – Однаково ж доведеться, рано чи пізно.»
– На Чена.
– На цього косорукого Придатка?! – Дзю був страшенно подивований.
– Справді, косорукий, – пробурчав із-за пояса Сай. – І взагалі, ви тут всі Грозовим Клинком пришиблені. Мене б тому Придатку, що з естоком, у другу руку – і ми б із Заррахідом вам усім…
– А тебе, Вилорогий, ніхто не запитує, – перебив його Дзютте. – У другу руку його… Твоє місце – сам знаєш де! Я б тобі цього місця цілу купу наклав – та, на жаль, не вмію…
…І був день, і був вечір, і був черговий караван-сарай, як дві краплі води схожий на перший; і були ми, що під’їхали до нього й прив’язали коней у конов’язі.
Перший у харчевню, з якої чулися запахи, здатні підняти мертвого з могили, увійшов Кос. Він із порога неспішно оглянув присутніх, почекав, доки до нього підбіг господар із хитрючою довгоносою фізіономією, і тоді проголосив з панською лінькуватістю:
– Вечерю на двох!.. І келію найкращу!
Після цього Кос злегка посторонився, і ввійшов я. Очі господаря широко розкрилися й полізли навіть не на лоба, а кудись до відстовбурчених вух, через що ніс витягнувся ще на лікоть, немов бажаючи обнюхати мене з голови до ніг.
Схоже, господар і справді вирішив, що я весь залізний.
А подорожан у харчевні виявилося всього двоє: літній селянин, що вечеряв за столиком у кутку, – його двозубий спис у півтора зрости був притулений до стіни, і висушена часом старенька зі зморшкуватим крихітним личком, яке на вигляд й за кольором нагадувало перетриманий у коморі урюк. Щоправда, в цієї урючини з моєю появою гостро зблиснули несподівано уважні й цікаві очі. Зблиснули – і погасли. Немов попелом затягнулися.
Поруч із окатою бабцею стояло щось завдовжки майже як спис селянина, але розширене з обох кінців і акуратно замотане в ганчір’я.
Що це була за зброя й чи зброя взагалі – цього я так і не зміг вгадати.
Ми з ан-Таньєю сіли за сусідній зі старенькою стіл, який видався нам найзручнішим. Чому – не знаю. Інші столи з виду були точнісінько такі самі.
Доки господар, побігши на кухню, поспішно збирав нам вечерю, бабця нишком розглядала нас із неослабною цікавістю. Ще б пак! Певно, у старезної пліткарки вже чесався загартований у словесних боях язик… Власне, я б і сам – місяців так зо три тому – побачивши в харчевні людину в залізному вбранні, стояв би стовпом і витріщався на неї, забуваючи навіть жувати.
А бабця жувати не забувала.
– Далеко мандруєте, молоді панове? – запитала нарешті вона. Голос пасував її очам – виявився низький і чистий, без старечої хрипоти.
І чимось невловимим був схожий на голос еміра Дауда. Примарилося, звісно, але – чого в житті не буває?!
Я зі скреготом непевно знизав плечима. А Кос, якому відверто сподобалося почуватися молодим паном у його сорок п’ять років, бадьоро повідомив:
– У Мейлань їдемо. Із Кабіра.
– Попутники, значить! – зраділа балакуча бабця. – Це добре, це чудово… лише я з Дурбана їду, у справах там була, а в Кабір не заїжджала, ні… хотілося старій на столицю хоч одним оком глянути, та не довелося, все справи та справи…
Які у неї в Дурбані були справи і чому вони не пустили її в Кабір – про це бабця не сказала й слова. Чи забула сказати. Чи просто вирішила, що її справи не варті уваги двох чудових молодих панів. Чи вирішила, що не варто двох чудових молодих панів посвячувати у свої чудові справи. Чи…
А, пішла вона в Шулму разом зі своїми справами! Не дуже й цікаво…
– Матінка Ци, – назвалася тим часом бабця, натякаючи таким чином на необхідність назватися й нам.
– Дуже раді знайомству, – чемно усміхнувся Кос. – Кос ан-Танья з Кабіра.
Я теж усміхнувся, наслідуючи прикладу Коса, але усмішка вийшла доволі кисла.
– Е-е-е… Чен.
– Чен Анкор, – машинально додав чесний Кос, а я подумки побажав йому залізти під сідницю Жовтого бога Мо.
– Чи ж не з тих Анкорів ви, молодий пане, що звуться Анкорами Вейськими? Чи ви з Анкорів Кунів? – аж просльозилася старенька, одночасно заковтуючи здоровенний шматок коржа з сиром. Я б таким шматком одразу подавився і вмер у муках. – Ото вже не чекала, не сподівалася…
Тут, на наше щастя, з’явився господар із довгоочікуваною вечерею, перервавши балаканину цікавої Матінки Ци, і ми з Косом узялися за їжу – причому Кос накинувся на неї із завидною запопадливістю й швидкістю. Господар шанобливо подивився на ан-Танью й відійшов, побрязкуючи на боку довгим кинджалом без ґарди, вкладеним у піхви з багряного сап’яну з бронзовими накладками.
Поїли мовчки. Тоді піднялися у виділену нам келію – рідну сестру вчорашньої – ще пізніше вийшли простежити за тим, як служителі обходяться з нашими кіньми, з’ясували, що коні давно розпряжені й хрупають овес, і з чистою совістю повернулися в келію, де сіли грати в нарди.
Я виграв у Коса вісім динарів.
А він мені їх не віддав.
До цього часу встигло стемніти.
Хоч в око стрель.
…Ми зійшли у внутрішній дворик караван-сараю, де було дуже темно. Цікаво, а чого я чекав уночі в неосвітленому дворі? Місяць сховався за випадкову хмару, лише злегка присипавши світною пудрою верхній край свого тимчасового притулку, і якісь дві нервові зірки підморгували нам із-за глиненого дувалу.
Утім, особливого освітлення ми й не потребували. Кос одразу ж відійшов до дувалу й сів спиною до нього, схрестивши ноги й укрившись плащем – темне на темному, непорушний валун біля підніжжя згуслої ночі з двома кліпаючими очима-зірками.
Я свиснув ан-Таньї і плавно кинув йому Сая Другого руків’ям уперед. Ще недавно я сказав би: «Кинув сай», але тепер я знав, що Сай живий і говорити про нього треба, як про живого. Я кинув, почув шерех Косового плаща – і все. Якщо не було звуку падіння, отже, ан-Танья піймав Сая й поклав поруч із собою.
Нехай полежить.
Для початку я просто походив по дворику туди-сюди, піднімаючи й опускаючи руки, нахиляючись у різні сторони, пересуваючись то боком, то стрибками – одним словом, звикаючи до нового відчуття тіла, убраного в лати.
Потім я впав. Полежав. Підвівся. Знову впав. Перекотився на лівий бік… на правий… показав язика цікавим зіркам і підхопився.
Непогано, як для початку. Падаю шумно, але цілком пристойно.
Я високо підстрибнув, приземлившись на коліна, стрімко подався вперед, застигаючи в позиції низького випаду – і виявив оголеного Єдинорога у себе в правій руці.
Ми нічого не сказали один одному. Що значать слова для тих, хто здатен злитися воєдино тісніше, ніж обійми закоханих, ближче, ніж матір і дитина в її лоні, спаяніше від двох смертельних ворогів, що зійшлися у вирішальній сутичці?! Мова Єдинорога – мова Звитяжців – була ближчою до того, що переповняло нас обох, але й вона не годився для висловлення очищених від розумового лушпиння почуттів і рухів, що злилися в єдиний порив.
Ось ми й не говорили.
Ми рухалися. Словом можна обдурити, і я не хочу нікого обманювати, описуючи це словами; рухом обдурити не можна. Справжній удар не буває нещирий.
…Я не думав про те, що роблю. Свідомість моя була звільнена, і я чомусь згадав спершу свого батька, Янґа Анкора, а тоді й діда Лю. У роду Анкорів було дві головні галузі – Анкори Вейські й Анкор-Куни, жителі півдня й жителі півночі, але за віки змішаних шлюбів ці галузі зрослися майже намертво. Мій дід Лю – як і я – мав вигляд чистокровного мешканця півдня: невисокий, стрункий, жилавий, із буйною, та легкою відхідливою вдачею і здатністю моментально спалахувати з будь-якого приводу й без приводу. У його старшого сина й мого батька, спокійного й неквапного Янґа, волею долі проявилися в основному північні риси: потужна статура й урівноважена вдача, ледача грація великого звіра й уміння непомітно уникати будь-яких зіткнень. Утім, батько в останні роки життя з Єдинорогом у руках вигравав у діда, озброєного Великим Да, одну Бесіду з двох.
Це було чимало. Це було навіть забагато. Могутній Янґ із легким Єдинорогом і маленький Лю з величезним Да-дао. На їхні Бесіди сходився подивитись мало не весь Кабір.
Мій батько загинув, коли мені було сімнадцять років. Загинув безглуздо: ошалілий кінь понісся по краю обриву, випадковий осип і… і все. Дід пережив його на вісім років і тихо вмер у своїй постелі п’ять років тому. Але Єдинорога дідусь Лю відтоді жодного разу не торкався, віддавши його в моє безроздільне користування (до того я брав Єдинорога лише під час навчання – вірніше, мені його давали – а так я носив такий самий прямий меч Дан Ґ’єн, але трішки гіршої проковки). Дід забрав мій перший меч собі, віддавши Великого Да своєму небожові, який минулого літа виїхав із ним у Мейлань – і хай буде проклята чорна лихоманка, яка за тиждень звела в могилу вічномолодого Лю Анкора!
У нашій родині існував один переказ – про те, як наш божественний предок Хен у час великої посухи врятував першу виноградну лозу бога виноробства Юя, і як подяку одержав від божества барило вина й дар п’яного меча. Яким чином Хен рятував цю лозу й чим він її поливав і вдобрював – про це Анкори воліли не розповідати стороннім, щоб уникнути марних балачок. Але далі в переказі мовилося, що предок Хен, не надто довіряючи лукавому богу, спершу відпив із барила один-два ковтки й одразу після цього взяв у руки п’яний меч. Але погода була спекотна, і зіпрілий Хен незабаром випив цілу піалу, тоді перелив частину барила в жбан і осушив його єдиним ковтком (а вміли пити предки!), а невдовзі в барилі вже було видно дно.
Відтоді й поділяються майстри «п’яного меча» на «п’яниць одного ковтка», «п’яниць із піалою», «п’яниць із жбаном» і «п’яниць із барилом».
Мій дід Лю був великий майстер «барила» – і коли він метався по турнірному майданчику з «п’яним у дим» мечем у руці, встигаючи впасти обличчям вперед – плазом! – і миттєво перейти до «Фенікса, що злітає в грозове небо», на це варто було подивитися.
Але так само варто було подивитися й на його сина Янґа, чий «Фенікс» був удвічі важчий, і перш ніж злетіти в «грозове небо», він «розправляв крила», потім «бив дзьобом на чотири сторони світу» і лише тоді…
Властиво, злітати найчастіше вже не доводилося, оскільки у Бесідників, які втрапляли під дзьоб могутнього фенікса Янґа, виникали великі неприємності.
Ось такі справи… Просто синові й онукові Чену Анкору, який вдягнув лати аль-Мутанаббі, довелося стати менше схожим на свого діда й більше – на батька. Добре, запам’ятаємо – у латах мені більше жбана не випити.
А не дуже й хотілося… я ж не божественний предок Хен, мені лозу не поливати.
…Ми завмерли, і якийсь час я стояв, не рухаючись і прислухаючись до самого себе. Подих збився лише трішечки і майже одразу відновився, вага лат не відчувалося зовсім, немов вони стали другою шкірою й приросли до тіла; саме тіло від ніг до кінчика клинка Єдинорога було легке і слухняне.
– То що? – кинув я у морок на ім’я Кос. – Як?
– Нічого, – відповіла темрява. – Пристойно.
У вустах ан-Таньї – тим паче нового, незалежного ан-Таньї – це було неабиякою похвалою. Втім, я міг і не цікавитися його думкою. Я й сам знав, що пристойно.
Ми знали. Я-Єдиноріг.
Настала черга Дзютте. Я акуратно й дбайливо опустив збудженого Дан Ґ’єна в піхви й вийняв із-за пояса підозріло тихого блазня.
І знову закружляв по двору, помахуючи Дзютте в повітрі, звикаючи до його балансу й рельєфу руків’я. Праву, залізну руку я навмисно тримав подалі від Єдинорога – мені хотілося ближче познайомитися з блазнем-Звитяжцем без посередництва мого меча.
Працюючи Єдинорогом, я зазвичай тримав пальці лівої руки зібраними в незамкнуте кільце, тобто стискаючи уявну піалу, або стуляв прямі вказівний і безіменний, зібравши інші пальці до центру долоні – через що долоня починала скидатися на меч.
Так, тримаючи Дзю в лівій, я зможу одночасно «взяти піалу»… це добре. Це звично. Хоча тепер уже й не дуже потрібно. Їдемо далі… баланс, начебто, упіймав… цікава річ – Уламок більше ніж удвічі коротший від Єдинорога, а важить, вважай, стільки ж! Колоти ним марно – він тупий; рубати теж нерозумно – хіба по голові комусь поцілиш…
Що ж це виходить, блазню? Виявляється, ти для нападу зовсім непристосований?! І переучуй тебе або не переучуй – ти однаково для вбивства не вельми придатний? Усі Звитяжці можуть у принципі перевчитися й убивати людей, та не хочуть, – а ти навіть якщо й захочеш, однаково не зможеш!
Ось і Друдл, нехай і з Дитячим Учителем у руці – хотів, та не зміг… а їх обох – і захотіли, і змогли!
Так, не будемо поганяти коня ненависті… не час. Як же тебе перехоплювати, Уламку ти такий, щоб із прямого захвату в зворотний ліг? А якщо…
І тут я чітко відчув, як Дзютте здригнувся в моїй руці, намагаючись допомогти, підштовхнути, підказати…
– Ні, зачекай, – уголос сказав я, чудово розуміючи, що без допомоги Єдинорога Уламок мене не почує, а почувши, не зрозуміє. – Дай-но мені самому спершу з’ясувати, що й до чого… самому.
Загалом, за деякої вправності справа виявилася не дуже складна. Я ще раз подумки уявив, як важкий Уламок обертається навколо мого зап’ястя, як після чверті кола я прихоплюю великим пальцем його ґарду-пелюстку, зручна в тебе ґарда, блазню, даремно з неї Кабір сміявся, дурні вони всі! – і до кінця оберту Дзю вже…
– А тепер уперед, блазню! – вигукнув я.
…і за мить, хоробро крутнувшись, Дзю вже лежав уздовж мого передпліччя, брязнувши об метал поруча… або наруча, або як там цей залізний нарукавник зветься.
– Молодець, – прошептав я, маючи на увазі себе, чи Уламка, чи нас обох.
Продовжуючи крутити Дзютте, раз-у-раз міняючи захват, я прикидав, як можна на Уламка – вірніше, на руку, захищену ним, – ловити чужий клинок. Виходило, що ловити можна по-всякому й досить непогано. На такий товстий брусок (вибач, Дзю!) і Ґвеніля піймати не страшно, якщо вчасно спружинить.
Головне – трохи прослизати під час зіткнення, і тоді клинок, що б’є, цілком може застрягти між Дзю й пелюсткою його ґарди. А далі – різкий ривок із поворотом, і Звитяжець вилітає з рук, які його тримають, або…
Або одним Звитяжцем на світі стає менше. Був би живий Шото, він би зі мною погодився.
…Я піймав себе на тому, що поняття мої і Єдинорога так тісно переплелися в моїй голові, що я сам плутаю їх і не завважую цього. Кажу «Ґвеніль», а уявляю собі Фальґрима, і Білявий настільки зливається в моєму мозку зі своїм дворучним еспадоном, що мені загалом уже однаково як називати цю подвійну істоту.
Знову ж, Кос із його Заррахідом… наші відставні дворецькі. І не лише вони…
Я вилаяв себе за сторонні думки – думати про що завгодно я можу дозволити собі лише з Єдинорогом, та й то не завжди – і продовжив вивчати Дзютте. Ні, не вивчати – знайомитись; і не я з ним, а ми один з одним. На рівних. Це я відчував і без Єдинорога.
Гм, якщо Бесідник – зовсім не Бесідник, і не має жодного бажання зупиняти свій удар – тоді такий ось Уламок для людини з незахищеними руками просто знахідка! Та мало не батько рідний, благодійник і рятівник…
І кат для Звитяжців!
Але ж ти не міг не знати цього, блазню… Ти зобов’язаний був знати. У які ж часи тебе кували, для чиїх рук?! Скільки тобі років, Дзю?
«Скільки тобі років, Дзю? – луною віддався в мене у свідомості голос Єдинорога, дуже схожий на мій власний, і я відчув, що сталеві пальці міцно стискають руків’я. – Скільки?»
– Багато, – глухо буркнув Дзютте, і його відповідь була подібна до скреготу клинка об наруч. – Багато мені років. Слухай, Єдинороже, а ти справді… гм, ти й справді з ним, зі своїм… розмовляєш?
По-моєму, він хотів сказати «зі своїм Придатком», та остерігся.
– Так, – коротко відгукнувся Єдиноріг-Я.
– А зараз… хто із вас запитував, скільки мені років?
– Не знаю, – задумливо прошелестів Єдиноріг-Я. – Здається, обоє. А яка різниця, Дзю?
– Різниця? – повільно простягнув Уламок. – Не в різниці справа… А він сам – Чен твій – може мені щось сказати? Нехай через тебе, але – сам?
«Скажеш? – беззвучно звернувся до мене мій меч і охоче розслабився, пропускаючи мене вперед. – Ану!..»
– Я… – почав було я й відчув, як шерех клинка в піхвах, ледь помітне погойдування, тріпотіння китиць – як усе це стає мовою, словами, зрозумілими й доступними нам: Єдинорогові, Уламкові й мені.
– Я… мені… дуже жаль, Дзю, що Наставника вбили. Слово честі, просто дуже жаль. Якби ми з Єдинорогом знали тоді… якби ми розуміли!..
Бач, як із покійним Друдлом розмовляю! Недорікуватим стаю, слова всі кудись розбігаються, і почуваюся вже й не дурнем, а цілковитим недоумком. Доки це буде тривати?!
– Спасибі, – дуже тихо й серйозно вимовив Дзютте Уламок, і ще раз крутнувся у мене в руці. – Спасибі й… заздрю. Від душі. – А потім додав звичнішим тоном: – Щастить же дурням! Щоправда, не всім. Ти хоч не чіпляйся в мене на перехопленні з усієї сили, я ж тобі не кебаб несмажений…
І я кивнув, сприйнявши слушну пораду. Справді, тепер перехоплення виходило значно легше (я б навіть сказав – хвацько), і Дзю майже без брязкоту сам лягав уздовж передпліччя, а коли було треба – стрімко кидався вперед, заклинюючи невидимого Звитяжця, відводячи його вбік, вириваючи з чужих пальців…
Я й сам не помітив, як у правій, залізній руці в мене опинився Єдиноріг, і при світлі місяця, що виповз нарешті з-за хмари, тьмяним маревом розгорнулися «Голки Дикобраза»; довгі уколи й п’ястні удари Єдинорога змінялися короткими й азартними сплесками Дзютте, і все виходило саме собою – хоча в каноні нічого подібного й близько не було.
Схоже, усе гаразд. Ні, не те щоб узагалі гаразд – воду з цієї криниці можна ще черпати й черпати, добратися до дна, пробити його й черпати знову – але для першого разу все складалося доволі непогано. А про те, що на мені лати, я взагалі геть-чисто встиг забути…
Закінчивши, я глянув туди, де весь цей час сидів Кос – і виявив, що ан-Таньї під дувалом нема. Утім, як одразу з’ясувалося, його не було лише під дувалом. А у всіх інших місцях двору Кос був присутній – причому, здається, у всіх місцях одразу. Ан-Танья творив щось неймовірне, ставши дивовижно схожим на мого дідуся – аж заздрісно було, наскільки спритно, хоча й не зовсім звично для мого ока, він орудував майже нерозрізненим через швидкість й убогого освітлення естоком!
За мить я помітив, що в другій Косовій руці зі свистом крутиться Сай Другий. Залишалося лише дивуватися, як швидко наші колишні дворецькі зуміли знайти спільну мову з цим неприємним трирогим нахабою!..
А потім Кос закінчив свою неймовірну імпровізацію, крутнув наостанок Сая, який аж писнув від задоволення – і опинився навпроти мене з двома клинками в руках. Я глянув на ан-Танью, зробивши надзвичайно серйозним вираз обличчя, і ми напрочуд церемонно поклонилися один одному.
Поклонилися, випрямилися і… застигли. Бо я – Єдиноріг-Я або Я-Єдиноріг?.. не важливо! – бо ми бачили, розуміли, відчували – зараз рухатися не можна. Ото ми й стояли, а миті розтягувалися, зливалися, їх уже не можна було відрізнити одну від одної – і ніхто не зміг би визначити, коли саме моя передня нога поповзла ледь убік, і злегка змінився нахил Дан Ґ’єна, а Дзютте так само трішечки піднявся догори…
Ми не усвідомлювали цього. Просто Я-Єдиноріг-Дзютте ледь-ледь змінився – і у відповідь, уловивши це, почав мінятися Кос-Заррахід-Сай, але забарився, і тоді ми зрозуміли-побачили-відчули, що тепер – можна.
Можна.
Заради Вухатого демона У, як же це було чудово! Не було ворога, не було в’їдливого Дзютте й противного Сая, не було люті, і ненависті не було – була Бесіда, Бесіда Людей і Звитяжців, і всі в ній були рівні, і думати було ніколи, ненавидіти ніколи, і лише десь на самому краєчку свідомості пульсувало здивоване замилування…
Ось як це було.
А слова – це така безглузда річ… безглузда, але, на жаль, необхідна.
