Текст книги "Шлях меча"

Автор книги: Генри Лайон Олди

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

4

За словами Дитячого Вчителя, днів за десять до того, як сталося перше вбивство в Хаффі на відкритому турнірі, до нього з’явилися гості.

Но-дачі з’явився, тоді ще один Звитяжець, дуже схожий на Но-дачі, але зовсім маленький, не більший від Дитячого Вчителя; і троє дивних кинджалів із вузьким гранованим клинком і довгими гострими вусами вигнутої ґарди, через що самі кинджали дуже нагадували тризубців, знятих із ратища.

(Згадав я турнір, кинджали ці згадав, як вони вели Но від мене й Чена безпам’ятних; голос їх скрипливий згадав, Придатка незграбного, одного на трьох – і не сказав я нічого, лише китицею хитнув Дитячому Вчителеві родини Абу-Салімів: продовжуй, мовляв…)

…Говорив, в основному, Но-дачі. Інші мовчали. Зле якось мовчали. З викликом. Короткий Звитяжець спершу навіть імені свого не назвав, а з виду його рід визначити не вдалося. Кинджали-тризубці веліли називати їх Саями, а більше нічого не додали.

Ото й звав їх Учитель про себе: Сай Перший, Сай Другий і Сай Третій.

Але мова в першу чергу не про них.

Якщо вірити Но-дачі – а він спершу справив на Дитячого Вчителя (як і на мене) доволі непогане враження – отож, Но-дачі нібито був моїм земляком, і біс якось заніс його в Кулхан.

Що він там шукав – невідомо, і Дитячий Учитель вирішив не загострювати на цьому уваги. Мало куди захочеться піти молодому Звитяжцеві? – а Но-дачі був, схоже, років на тридцять молодший від мене. Чому на тридцять? Коли я їхав із Мейланя, муаровий візерунок на клинках був темний, але всі казали, що незабаром у моді світлий буде, «лянь памор» по нашому. Мені при від’їзді всього лише двадцять дев’ять років стукнуло, візерунок у Но світлий, чистий «лянь памор», а візерунок при народженні твориться. Сходиться?

Гаразд. У цій справі багато чого на віру доведеться брати. Візьмемо, і далі підемо.

Одним словом, Но-дачі ухитрився пройти Кулхан. У Придатка його чи на воду чуття, чи пощастило – двічі на занедбані криниці натикався, і ще раз на кінного Придатка, захопленого піщаною бурею. Фляга в небіжчика знайшлася, невелика, але на два дні шляху вистачило.

Коня в них першого ж тижня скажений варан зжер, тож Придаток пішки йшов, Но-дачі на плечі ніс і сушену варанятину жував – щоб помститися за коня абощо…

Ніс, ніс і виніс. На свою голову.

…Убили його, Придатка цього. Піски наскрізь пройшов, гнилу воду по краплі цідив, коли варанів не стало – змій на сонці в’ялив… і все для того, щоб біля першого ж дерева, кривого й хирлявого, прирізали його, як худобину.

Три списи чекали біля цього дерева. Три легкі списи невідомого роду й три ножі. І, звісно, три Придатки на коротеньких кошлатих конячках.

Тільки мовчали вони, і списи ці, й ножі – мовчали, як Но-дачі не кричав їм зоддаля. І ще дух від них ішов… нехороший. Ніби й не Звитяжці вони взагалі, а так – річ.

Річ нерозумна. Мертва.

Або майже мертва.

Або така, що й не жила ніколи.

Отож, коли Придаток Но-дачі з останніх сил добіг до них – один із вершників глянув на нього скоса, нахилився, вийняв байдужний ніж і діловито перерізав горло підкорювачеві Кулхана.

Як гілку зрізав. Байдуже так, спокійно, без люті.

І витер неживий клинок об шкіру коня.

Якби Но-дачі знав наперед те, про що він тоді лише почав дізнаватися; якби вмів він у ту мить те, чому невдовзі навчився, – не поспішав би він до вершників. І так неквапом всіх дев’ятьох поклав би рядком біля того ж дерева. Три списи, три ножі, три Придатки.

У пилюку.

(Ось у це я повірив одразу).

…Забрали його. Приторочили до сідла й забрали. І дуже скоро з’ясував Но-дачі, що довкола Шулма, і Придатки, які живуть тут, називають себе шулмусами; а ще довідався, що немає в Шулмі Звитяжців.

Зброя є. Річ нерозумна, для вбивства створена.

А вбивали в Шулмі часто. Рід на рід, плем’я на плем’я, то набіг, то звада. То ж роботи в заліза було багацько.

Світилося щось у місцевих клинках, немов ґніт мокрий свічковий горів – спалахне, згасне, знову спалахне, засичить, затріщить і плюється в усі боки. Чадить, а не світить.

Річ – не річ, тварюка – не тварюка. Але й не Звитяжець.

Дикі Леза. Зовсім дикі.

Без легенд і казок. Без краси вимислу.

Як є. По-справжньому.

…Не всіх сторонніх Придатків у Шулмі різали. А тих, що із-за Кулхана з’явилися, – тих узагалі берегли й, на відміну від інших рабів, навіть на важкі роботи не ставили.

І годували не впроголодь. Це Придаткові Но-дачі просто не пощастило чомусь. Не сподобався він шулмусам на заставі, абощо?

Чого вже тепер гадати…

А ось Звитяжців у прибульців відбирали. Зброю тобто, з погляду шулмусів. І зберігали полонених Звитяжців у почесному наметі.

У кожного племені, що поважає себе, – а племен, які себе не поважають, не було в безкрайній Шулмі – був такий намет.

Добряче житло! На окремому візку возили, трьох білих коней запрягали й трьох гнідих – це коли на нове місце відкочовували. А коли на стоянках розбивали, блищав та іскрився намет золотими смугами переплетених кольорів і візерунків, мистецьки вишитих на зеленому оксамиті; низ намету натягався на масивні кілки з червоного металу, вкриті найтоншою карбівкою роботи золотих справ майстрів невідомих.

Начебто й небагата ремеслами кочова Шулма, а бач!..

У наметі тому й познайомився Но-дачі з братами Саями, похмурими й неговіркими, і з іншими Звитяжцями, що казна-якими шляхами потрапили в Шулму. Лише не одразу зрозумів Но, чому одні Звитяжці в наметі на білій, як сніг, повстині лежать, а решта – на яскраво-червоній.

Як по крові пливуть.

…Довго розуміти не довелося. Спочатку сусідів запитував – ті, що з білої повстини, й самі нічого не знали або вдавали, що не знали, а ті, що з яскраво-червоної – відмовчувалися.

Незабаром усе з’ясувалося саме собою.

На великі місцеві свята, шість-сім разів на рік (як турніри в Кабірі!), влаштовувало плем’я спільний той. Перегони, танці, пісні, козодрання, казани сорокавідерні м’ясною парою киплять, маленькі Придатки-шулмусики з голови до ніг баранячим жиром і кислим каймаком перемащені. А в останній день тою звали якого-небудь раба Придатка – неодмінно того, хто із-за Кулхана прийшов – і змушували вибирати зброю, яка подобається.

Із білої повстини.

А тоді виставляли їх обох – Придатка зі Звитяжцем – супроти бійця-шулмуса. І в долоні плескали – починайте, мовляв!

Ось так плеснули одного разу і для Но-дачі. І для рослого темношкірого Придатка – дурбанця, певно! – який сміливо взяв Но з білої повстини.

(«Іще б пак! – подумав я. – Вони там, у Дурбані, й так на дворучниках помішані, інші роди ображаються… та гаразд, не про те зараз мова…») Знуджений за Бесідою, Но-дачі почав її радісно й красиво – добре, що Придаток виявився кмітливий. Три стрімкі дуги прокреслив у повітрі важкий клинок, і злетіла верхівка шулмуського малахая з лисого хутра, затріпотів на полиновому вітрі розпоротий рукав чекменя, розсипалися кістяні прикраси з перерізаного шнурка на жилавій шиї…

А крива шабля-клич не сказала у відповідь ані слова. Ступнув шулмус, і вузький клинок просто й грубо поринув у живіт нового Придатка Но-дачі. Темна шкіра посіріла, наче попелом затягнулася, гулко забили барабани – і знову залишився Но-дачі сам.

У наметі. На білій повстині.

А за наметом плескали в долоні й щасливо пищали задоволені шулмуси. Аякже – така перемога!

Навіть оголена зброя, якою махали мешканці Шулми, щось азартно бурмотіла, захлинаючись п’яними веселощами – однак невиразна була мова шулмуських клинків, задихано присвистували списи, затиналися на змаху метальні ножі…

То й що? Зате могли те, чого не могли Звитяжці Верхнього Вея, Кабірського емірату, Омели Кименської, давнього Мейланя, Лоулеза, Дурбана, Хаффи, Хакаса…

Шулма – могла!

Бачив Но-дачі – за вмінням вести Бесіду один Звитяжець дюжини тутешніх шабель вартий. Але хоч і вартий, та ось у чому лихо: через себе не переступиш, а вмінням убивства не перекрити!

Хіба…

Відлежався Но на повстині, відмовчався, і місяців за два, на черговому тої, з іншого кінця підійти вирішив.

П’ять разів вибивав він бойову сокиру з рук одноокого шулмуса-поєдинника, п’ять разів кричав сокирі: «Отямся, сестро!..»

Не докричався. Глухо ухала сокира, як птах нічний – і все. А затягування бою вважалося в шулмусів недостойними справжнього мужчини вивертами Гентера, лукавого божка злодіїв і конокрадів. Нарікали глядачі, мигнув у повітрі волосяний аркан і, хриплячи, упав Придаток, випустивши з рук Но-дачі…

…Отямився Но на повстині.

Білій.

Довго думав великий меч, довго себе пересилити намагався, довго збирав у собі вбогі крихти рішучості – і нагромадив. Після третього бою, короткого і страшного, віднесли його з пошаною на яскраво-червону повстину й усю ніч вили навколо Но по-святковому.

Ніколи не забуде дворучний Но-дачі, Звитяжець Мейланя, як зняв він із плечей свою першу голову.

Бо ж он як виходить – і чужа голова своєю стати може, коли знімеш її з хазяїна.

А Придатка, який того пам’ятного дня Но-дачі тримав, у плем’я прийняли. На одного шулмуса більше стало. Молодець!..

Звісно, молодець… І себе врятував, і Но-дачі. Адже якщо котрийсь Звитяжець із білої повстини за рік так крові й не спробує – тоді приносили невдаху в жертву Жовтому богові Мо, розламавши на три частини й утопивши у священній водоймі.

Все дно – в уламках. Гнилих, іржавих. Цвинтар, справжнісінький цвинтар. Братська могила.

А так – добре. Із яскраво-червоної повстини на святкові бої лише тричі на рік беруть. Та й то – проти новачків. Тих, що Бесіду проводять. Як за діда-прадіда. Як звикли в Мейлані, Кабірі, Хаффі…

Ось тому й не розповідають новачкам, за що з повстини на повстину перекладають.

…Рік минув. Другий минув. Третій почався.

І якось уночі ввійшли в намет, переступивши через задушеного стража, дев’ять Придатків – із тих, що їх у різний час у плем’я прийняли. А біля намету вісімнадцять коней землю копитом рили – дев’ять осідланих, дев’ять – у заводі, під в’юки.

Узяли Придатки з яскраво-червоної повстини одинадцять Звитяжців – трьох братів Саїв, Но-дачі, схожого на Но маленького Шото… ще шість клинків, перевірених Шулмою…

І – лише курява стала за втікачами. Уранці кинулася Шулма навздогін – марно! Біля найближчого табуна табунник навпіл розсічений – певно, далася взнаки святкова наука! – коні на землі б’ються із сухожиллями перерізаними, плачуть дитячими голосами. Доки на далекий випас пішки, доки…

…Пройшли вони Кулхан. Семеро – з дев’яти Придатків. Дев’ять – із одинадцяти Звитяжців.

І чотири коні.

Пройшли. Назад. Знаючи, що там, за пісками, далеко, є на землі місце таке – Шулма.

І земля їм тісною здалася.

Розділ 91

– Цікава річ… – задумливо прошелестів я, коли Дитячий Учитель надовго замовк. – Що ж, припустимо… А чому тоді вони самі до тебе прийшли на життя скаржитися? Хіба мало в Кабірі Дитячих Учителів? І взагалі…

– Учителів чимало, – втрутився Уламок. – А Дитячий Учитель роду Абу-Салімів – один. І слово його як Верховного Наставника з Кола Опікунів вартніше від інших слів. Ось так! І не лише в Кабірі.

Я не дуже знався на ієрархії Дитячих Учителів, але сказаного Уламком було досить, щоб заспокоїтися й не приставати до маленького ятагана із зайвими запитаннями.

– А ти, Дзю? – певно, я заспокоївся, та не зовсім. – Ти теж Верховний Наставник, якщо при цій розмові був присутній?

– Я – Верховний Насмішник, – усміхнувся Дзютте. – І я не був присутній. Я приходжу й залишаюся, доки мене не виганяють. А коли виганяють, я однаково залишаюся. Зрозумів?

– Зрозумів, – хитнув китицею я. – Гаразд. Наставнику, розповідай далі.

– Далі? – тихо перепитав Дитячий Учитель. – Щоб далі розповідати, треба спершу назад повернутися…

І ми повернулися назад.

…За три місяці до втечі потрапив у намет до Но-дачі незнайомий Звитяжець. Потрапив – і одразу на яскраво-червону повстину ліг. Його під час набігу з чужого племінного намету викрали, так що він у Шулмі вже років п’ять був, і всьому, чому треба, навчився. У тому наметі він разом із братом-близнюком лежав, але серед метушні набігу зник брат кудись…

І однієї довгої ночі, коли немає іншої справи, крім як спати або розмовляти між собою, розповів новий Звитяжець про те, що недавно трапилося в його племені – а був він із відомого в Мейлані роду парних сокир Шуан, не схильних до вигадок і багатослів’я.

(Так, я непогано знав колись Шуанів обох ліній – Верхньовейської і Мейланьської, – і до багатослів’я вони були схильні не більше, ніж до навмисного псування Придатків. Хоча – якщо ця Шулма справді така…)

…Трапився в племені, де перебував тоді Шуан, – заблудла сокира з коротким руків’ям й місяцевидним лезом, – святковий той. Перегони-байга, пісні-танці, хмільна араку – все, як годиться.

Усе, та не все.

З’явився в племені якраз у розпал тою чужий Придаток зі Звитяжцем на поясі. На око обоє – правдиві Вейці. І прийшли з південно-східного кордону Кулхана. Чому самі прийшли, а не під конвоєм заставників – неясно, та й ліньки в свято розбиратися.

Що ж, прийшли – то ставайте в коло, за кольори повстини й життя Придатка сперечатися!

Стають вони в коло. Дивляться на шулмусів. І ті на них дивляться. Бачать – Придаток стрункий, вузькоплечий, чорноокий, у сукняний бешмет затягнутий; ні вигляду, ні сили, самі лише очі з-під повстяного ковпака лихим вогнем горять. Такі вогні опівночі на покинутих курганах-могильниках бачити можна – можна, та не треба. Хто їх ізблизька бачив, ті додому зрідка повертаються.

А Звитяжець, який щойно був на поясі, а тепер уже в руці посмикується, – начебто звичайний меч, прямий і короткий, клинок трикутний, дволезий, лише біля ґарди-хрестовини той клинок мало не на півтори долоні завширшки, а біля вістря – півколом під лезо сточений.

(– …Чинкуеда, – мовлю я. – Якже, чув…

– Що? – дивується Дитячий Учитель.

– Чинкуеда, кажу. Є такий рід у нас на північних солончаках. Самітники, у світ рідко вибираються…

– А… гаразд. Нехай буде по-твоєму. Далі казати?)

…Вийшов до гостя незваного в коло шулмус із двома списами. Подивився на суперника Придаток, лунко розреготався у нього в руці Звитяжець Чинкуеда, а тоді вістрям указав по черзі на сімох шулмусів, що попереду стояли.

Виходьте, мовляв!..

Ті й вийшли. Стоять увісьмох. Чекають.

– Джамуха! – сказав стрункий Придаток і в груди себе кулаком стукнув. Мовляв, звуть мене так – Джамуха…

…Знала сокира Шуан, що будь-який Звитяжець умінням своїм багато шулмуських клинків на вагах Бесіди переважує. А ось те, що новенький Звитяжець, не обпалений Шулмою, який не втрачав Придатків, із першого ж разу вісьмох шулмусів завиграшки покладе, – цього сокира Шуан не знала.

І дворучний Но-дачі не знав. А дізнавшись – здивувався.

(І я здивувався.)

Похитався закривавлений Чинкуеда над трупами, посвистів ліниво в тиші, і в піхви ліг, не витершись. Придаток його усміхнувся недобре, у кишеню бешмета поліз і пригорщу вух звідти дістав. На землю кинув.

По сережках упізнали шулмуси вуха своїх прикордонних заставників.

За півроку новий вождь був у племені. Замість колишнього, зарізаного на очах у всіх.

І звали нового вождя – Джамуха Восьмирукий.

І на поясі в нього завжди висів прямий короткий Чинкуеда, швидкий на смерть.

2

А ще за три місяці вказав Чинкуеда вістрям на чотири сторони світу й сказав: «Багато земель – одна Шулма. Багато племен – один народ. Багато Придатків – один вождь. Хто не згоден – умре.»

Було це незадовго до викрадення сокири Шуана. Невдовзі й сталася зухвала втеча дев’яти Придатків і одинадцяти Звитяжців.

Сокира Шуан теж була серед них.

Вона залишилася в Кулхані. Сипучі піски засмоктали.

3

…Дитячий Учитель усе ще тихо шелестів, оповідаючи різні малозначні подробиці, мовчав Уламок – занадто довго, як на його вдачу, – спали мирним сном інші гості й Ґердан господаря (цікаво, чому я вважаю себе теж кимось на кшталт господаря, хоч і сам у гостях?), великі Кабірські зірки зазирали у вікно…

А я вже не слухав Дитячого Вчителя, я думав про своє. Вірніше, про чуже – про неймовірну Шулму, про Но-дачі й про те, що мені його не шкода.

Геть зовсім.

Я й сам стояв упритул до тієї межі, яку Но переступив волею невблаганних обставин. Я – тут, поки що тут; він – там, уже там… але нас розділяло не більше однієї довжини клинка. Хороший випад долі – і ми будемо поруч.

А моя доля мала ім’я. Но-дачі. Утікач із Шулми.

Ні, ненависть минула й наразі не з’являлася, але й жалю не виникало. Радше вже мені варто задуматися над тим, що ніяких Тьмяних я, як не намагайся, не знайду. Міф розсипався на очах, втрачаючи плоть і реальність – жахом Кабіра, Дурбана, Хаффи виявилася жменька Звитяжців із Шулми, з того кінця світу.

Боротися з легендою мені було б страшніше.

Зачекай, Єдинороже… ти все ж збираєшся боротися?

Гаразд. Відкладемо до ранку.

– …і він сказав, – пробився крізь мої роздуми шелест Дитячого Вчителя, – що настане день, коли Джамусі Восьмирукому стане мала Шулма. І тоді Шулма прийде в Кабір. Ти слухаєш, Єдинороже?

– Так-так, – квапливо продзвенів я. – Звичайно… Шулма прийде в Кабір. І що далі?

– А далі, – не витримав Уламок, – за його словами, ми всі станемо заручниками власного виховання. Доки ми будемо намагатися вести Бесіду й обурюватися брутальністю незваних Бесідників, Придатки Кабірського емірату вмиються кров’ю. І незабаром Кабір стане Шулмою. Зрозуміло?!

– Зрозуміло.

Мені справді було зрозуміло. Так, на місці Но-дачі і його супутників я теж у першу чергу прийшов би до Верховного Наставника з Кола Опікунів. Чиє слово вагоме в середовищі Дитячих Учителів.

– Шулма, якщо вона є, прийде в Кабір не завтра, – повільно продовжував я. – І не післязавтра. Отже, в Кабіра є час. Отже, за цей час Дитячі Вчителі емірату можуть багато встигнути. Дорослого Придатка дуже важко перевчити заново, а ось Придатка-підлітка… або краще Придатка-дитину… Поволі, обережно впровадити в податливу свідомість думку про можливість навмисного псування один одного, вчасно підштовхнути незміцнілу руку, ледь-ледь змінити навички, коли треба – промахнутися, коли треба – поцілити… І коли (якщо!) Шулма прийде в Кабір – її зустрінуть нові Придатки, чиє вміння вбивати, помножене на майстерність Звитяжців… Бідолашна Шулма! Так, на місці Но я запропонував би саме це.

– Ти вгадав, Вищий Дан Ґ’єне, – з дивним тремтінням у голосі підтвердив Дитячий Учитель. – Но-дачі запропонував саме цей вихід.

– І що?..

– І я відмовився. Я не знаю, чи прийде Шулма в Кабір, але якби Дитячі Вчителі емірату погодилися на пропозицію Но-дачі – із цього дня, із цієї хвилини Шулма вже була б у Кабірі. А Дзю сказав…

– А я сказав, – різко перервав Наставника Уламок, – що за Шулмою не треба далеко ходити, бо вона вже в Кабірі! Що Но і його приятелі – це і є Шулма! І якщо Звитяжець здатен подумати про те, щоб навчити дітей Придатків убивати – він… він повинен був назавжди залишитися в Кулхані! Добровільно!

Мене вразила блазнева гарячковість. Пропозиція Но-дачі торкнулася, поза всякими сумнівами, якихось дуже особистих Уламкових почуттів – ось лише яких?

І знову ж – скільки йому років?

– Доказуй, Наставнику, – трохи нижчим тоном буркнув Дзютте. – Все, не пхатимуся більше…

– А нічого доказувати, – відгукнувся Дитячий Учитель. – Пішли вони. Треба бути іржею зіпсованим, щоб не зрозуміти: не дамо ми із Дзю юних Придатків псувати. І самі не будемо, й іншим закажемо. А вони, втікачі з Шулми, не дурніші від нас були. Маленький Шото – той ледь не з середини розмови звіром на мене дивився, а брати Саї у дверях затрималися й кажуть: «Бачиш, Но, ми тебе попереджали… Чистенькі вони всі тут, а ми тепер брудненькі – не будуть нас у Кабірі слухати. Прийде Шулма, навчить чистеньких паскудитися – та пізно буде. Будуть п’яні шулмуси Звитяжцями володіти, а самі Звитяжці Придатками стануть. О ні, не дамо ми чистеньким ось так, через чистоту душевну, здохнути! Наш бруд дешевший і простіший – самі, самі навчитеся, чому слід… хочете чи не хочете». Не зрозумів я спершу, про що це Саї, а як перше вбивство в Хаффі сталося, тоді зміркував – але пізно.

– Чому пізно? – запитав я.

– Ти вже майже навчився вбивати, – тихо відповів Дитячий Учитель. – Маскін Сьомий із Харзи – вчиться. Це лише ті, кого я знаю. І про кого знаю. Хто наступний? Шешез? Місячний Кван? Ґвеніль? – а я саме його підозрював у сприянні Саям і Но-дачі! Вовча Мітла? Хто?! Може – я?!.

– Або Уламок, – не подумавши, припустив я.

Дзютте промовчав – що саме по собі було дивно – але промовчав він так, що якраз мені й стало не по собі. Було в його мовчанні щось спільне з мовчанням Фархада іль-Рахша, яке загрожує прорватися скаженим дзвоном: «Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі!»

І чому, чому я навіть після всього, що сталося, такий жахливо легковажний? Кажу, не подумавши; пхаюся, куди не слід; сміюся, коли варто бути серйозним, і навпаки…

Уперше я подумав, що, з погляду багатьох кабірців, я можу виявитися в чомусь схожим на Дзютте Уламка. Он вона яка, личина блазня…

– А чому ти не розповів про все Шешезові? – поцікавився я, адресуючи це запитання Дитячому Вчителеві. – Розповів би, і Шешез напевно вжив би якихось заходів…

– А він і вжив, – гірко усміхнувся маленький ятаган. – Просто повірити в Шулму й погрозу Но-дачі для Шешеза було не легше, ніж повірити, приміром, у тих же Тьмяних. Ото він і повірив… у все одразу. Поговорив з тобою про Тьмяних, провів опитування про доцільність турніру, доручив нам наглядати за тим, що відбувається, довірив харзійцю Маскіну Сьомому пошук Тьмяних або хоч кого-небудь; прислухався до пропозиції Дзю виготовити для твого Придатка нову руку… А крім того, не пхався, куди не слід. Яких іще заходів ти чекав від Шешеза фарр-ла-Кабіра, Єдинороже?

– Та… інших, – промимрив я.

– Інших… Для інших заходів треба вміти те, чому нас учать утікачі з Шулми! Ось так…

Слабкий шерех – і в дверях зринув силует Придатка. Я впізнав його – тепер мені все легше було розрізняти й Придатків, і ті дрібні деталі, які виявляли зміну їхнього настрою. У дверях стояв Друдл. Придаток Уламка й Дитячого Вчителя.

Ні, крім Чена, я нікого більше з них не міг наразі називати інакше, як Придатками. Та й добре… не все зразу.

– Заговорилися ми зовсім, – як ніде нічого, заявив Дзютте. – А спати й далі не хочеться. Ходімо, Наставнику, прогуляємося по холодку, охолонемо… Спи, Єдинороже, і не сердься, що розбудив. Відчуваєш, який я ввічливий став? Це все твій вплив облагороджує…

Придаток Друдл нечутно наблизився, Дзютте й Дитячий Учитель улаштувалися в нього за поясом – і за мить не спав у кімнаті лише я.

Та невдовзі і я задрімав.

І побачив сон.