Текст книги "Дисертація лейтенанта Шпильового"

Автор книги: Генадій Савичев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

Вскочив у халепу

Другого дня вранці у двері моєї кімнати постукала сусідка:

– Вадиме Андрійовичу, до вас гості.

– Хто? – спитав я, зіскакуючи з ліжка.

– Жінка, – проспівала сусідка.

І я почув, як вона почовгала на кухню.

«Галинка!» – подумав я, швидко одягаючись і поспішаючи застелити ліжко. А втім, Галинку сусідка знала і, мабуть, назвала б.

Моєю ранньою і несподіваною гостею була Нюра Пасивіна. – Не чекали? – зніяковіла вона.

– Не чекав.

– Може, я невчасно. Так ви уже пробачте. Оце приїхала на міський базар і вирішила до вас зайти.

– Є щось нове?

– Аякже! – не без гордості відповіла Нюра. – Яз усіма односельчанами переговорила. І в інші міста писала. Хіба вам Марія Андріївна нічого не казала?

– Казала.

Нюра сіла до столу і дістала пакет.

– Ось нові фотографії.

Я розгорнув пакет. Фотографій було з десяток. Деякі з них я вже бачив. На одній Матвій був у військовій формі. Він дуже відповідав тому описові, який дав Іващенко: білявий, з ясними довірливими очима. Я прочитав иа звороті: «На вічну пам’ять Лізі од Матвія».

– Хто ця Ліза?

– Кохана Матвієва. Вони у Волногорську зустрічалися. Кажуть, велика у них любов була.

Повідомлення про Лізу було для мене дуже важливе. Адже відкривалася нова сторінка життя Петрищева – його дружба з дівчиною.

– Ви бачили Лізу?

– Ні. Але чула, що під час окупації її в Німеччину вивезли. А от хто вона, чим займалася – не знаю.

Я відклав фотографію Матвія у військовій формі і сказав Нюрі:

– Цю обов’язково я здам до музею.

Нюра кивнула головою і раптом заявила:

– А ви знаєте, я того чорнявого бачила.

– Якого це? – не зразу зрозумів я.

– Ну, того, що портфель узяв.

І все це вона казала мені буденним голосом.

– Де ви його бачили? Коли? – скрикнув я.

Нюра подивилась на мене і здивувалась:

– Невже він ще потрібен вам? Документи ж у вас майже всі.

– Де ви його бачили?

– Тут недалечко. Він саме заходив до двору.

«Сто чортів, – подумав я, – здається, можна добре допомогти Танюшину!»

– Знаєте що, – запропонував я Нюрі, – ходімо до цього будинку.

Нюра погодилась.

Вулиця, де Пасивіна зустріла чорнявого, проходила майже поруч з моїм будинком. Проминувши два квартали, ми повернули під гору і опинилися на затишній вулиці, мабуть у тупику, бо проїжджа частина заросла травою.

– Отут, – сказала Нюра, показавши на зелену хвіртку.

Я постукав. Чекати довелося довгенько. В глибині подвір'я валували собаки. Дзенькнула клямка, і на порозі з’явилась огрядна жінка. Побачивши нас, вона, здавалось, не здивувалася.

– Вас із готелю прислали?

– Власне кажучи, ні, – відповів я.

– Тоді мушу сказати, що за ліжко я беру карбованець на добу. Будете вдвох жити чи окремо?

Вона уважно оглянула мене і Нюру.

– Ми… не жити. Я хотів спитати, чи не поселявся у вас кореспондент, чорнявий такий, невисокий.

Жінка знизала плечима:

– А дідько їх знає, хто вони такі. А тільки чорнявого нема. Є один постоялець, та він не чорний, а рудий.

«Хитрує тітка», – подумав я, а сам спитав:

– Давно живе?

– Третій день. Він ще й не прописався. Каже, буду постійну квартиру шукати. А я постійних не держу. У мене ліжка здаються.

– Ну, що ж, вибачте, – сказав я і на всякий випадок спитав: – А прізвища постояльця ви не знаєте?

Жінка на мить задумалась і відповіла:

– Петрищев Матвій Григорович.

– Петрищев? Матвій?!

Нюра стояла приголомшена. Господиня раптом у чомусь запідозрила нас:

– А вам яке до всього діло?.. Прізвище потрібне… Не хочете зупинятися в мене, то йдіть, куди йдете.

Я тупцював на місці, не знаючи, що робити. Першою опам'яталася Нюра. Вона схопила мене за руку і повела од хвіртки.

– Треба товаришу Танюшину розповісти, – прошепотіла Нюра. Вона вже бувала в нього, розповідала про кореспондента.

Так, це було розумне і єдине рішення в цій ситуації. Чому це Матвій так несподівано опинився у Волногорську? Чому він не побував у Слобідському? Адже там він народився і жив. Усе це було дивно.

Я швидко простував вулицею, і Нюра ледве встигала за мною. Ми завернули за ріг. Нас покликав молодий чоловік у картатій червоній сорочці з закачаними рукавами:

– Товариші!

Ми зупинились. Він підійшов до нас і сказав:

– Прошу документи.

– А ви хто такий?

Він показав книжечку з штампом «Управління державної безпеки».

Потім усе сталося миттю. Невідомо де взялася машина, і не встигли ми отямитись, як опинились у кабінеті Танюшина. Я побачив, що на вилицях полковника перекочуються жовна.

– Хто вас просив іти до цього будинку?

Танюшин був сердитий. У його очах спалахував і згасав холодний вогонь. Я почав бурмотіти щось на зразок: «Товаришка Пасивіна сказала… І я вирішив перевірити…»

– Що перевірити?

– Чи це той чорнявий, про якого нам відомо…

Танюшин стомлено опустився в крісло. Я помітив, що очі і повіки у нього червоні.

– Ну от що, товаришу Шпильовий. Я дуже ціню розумну ініціативу. Розумну. Але коли людина діє всупереч здоровому глузду, то вибачайте. Такі речі я не схвалюю. Здавалось, не було нічого простішого, як зняти трубку і порадитися зі мною. Тим більше, що я вже висловлював вам своє припущення відносно цього чорнявого кореспондента.

Я зрозумів, що зробив невиправдану дурницю. Очевидно, будинок, куди ми хотіли проникнути і де зупинився «Петрищев», був під наглядом. А я все зіпсував. Найстрашніше те, що мені зовсім нічого було сказати на своє виправдання.

Танюшин ходив по кабінету з кутка в куток.

– Ще раз нагадую: у мене є телефон. Не забувайте про це.

Пошук триває

І все ж таки Танюшин не розчарувався в мені остаточно. Коли я йому сказав, що в Петрищева у Волногорську була кохана, його це зацікавило.

– Треба неодмінно дізнатись, як її прізвище. Може, вона живе у Волногорську?

Щоб хоч трохи реабілітувати себе в очах полковника, я неквапливо сказав:

– Коли б вона жила тут!

– От ви й уточніть, – усміхнувся Танюшин. – Ви вірите в свої сили?..

– Але Чорнявий…

– 3 Чорнявим ви поспішили, і нам треба було перехопити вас на шляху.

Я мовчав.

Очевидно, подумавши, що я вагаюсь, Танюшин пояснив:

– Звертаюся до вас з цією пропозицією не випадково. Сила наших органів безпеки – в спілкуванні з народом. А хто такий народ? Це ви, Нюра, Скосирєв, голова сільради. Те, що ви не лишились байдужим до справи Петрищева, – закономірність нашого життя.

– Безперечно, – погодився я, – але з чого починати?

– Ідіть до Костіна, він вас проінструктує.

З того, що він підключив мене безпосередньо до Костіна, я зрозумів, що знайомству Матвія з Лізою працівники Управління держбезпеки надають великого значення. І знову копітка, наполеглива праця. За порадою Костіна ми з Нюрою Пасивіною і Марією Андріївною переглянули всі наявні в нашому розпорядженні документи. Нічого підходящого не знайшли.

Знову довелося їхати в Слобідське. Розмовляли з тими, хто колись зустрічався з Матвієм. Ні, про Лізу ніхто нічого не знав. Правда, одна жінка згадала, начебто одного разу Антоніна Петрищева їздила навідати сина і зупинялась у Волногорську на Першотравневій вулиці.

Це вже була зачіпка.

В адресному столі я вибрав адреси всіх Єлизавет, які живуть або коли-небудь жили на Першотравневій. Вийшов досить довгий список. З цим списком ми пішли по будинках.

– Петрищев? Ні, не чула, не знаю.

– Так, жила тут Ліза, але до війни їй було десять років.

Ми почали шукати дівчину, якій у сорок першому було років вісімнадцять-двадцять. Таких довго не траплялось.

Але ось в одному будинку сказали, що жила до війни Ліза, худенька, тендітна. Працювала медсестрою в поліклініці. Здається, приходив до неї моряк. У сорок другому році її вивезли до Східної Пруссії. Так, зупинялась у неї жінка. Здається, з Слобідського. Яке ж прізвище у дівчини?

– Запитайте кербуда.

Керуючий будинками був педант у повному розумінні цього слова. Всі документи в його канцелярії зберігались в ідеальному порядку. Він довго копирсався в товстих папках і, нарешті, повідомив:

– Єлизавета Григорівна Мовчан. Вибула в 1942 році. Куди?

– Невідомо. Фашисти, юначе, розписок не давали.

Але мені і цього було досить. Я побіг в адресний стіл.

Жодна Єлизавета Григорівна Мовчан у Волногорськуне мешкала… Що робити?

– Дорогий мій, – сказав Костіи, – ти забув, що коли жінка виходить заміж, вона, як правило, змінює прізвище.

Як я про це не подумав!

Знову картотека адресного столу, і ось у моїх руках адреса:

– Саржевська Єлизавета Григорівна, Пролетарська,107.

Пролетарська вулиця заміська, зелена. Відшукавши номер будинку, я постукав у хвіртку. На стук вибіг величезний собака і на моє здивування почав тертись об мою ногу. Я почухав його за ухом і пішов на подвір'я. Собака побіг за мною. Проте на дверях будинку висів замок. Треба пошукати.

– Ну, що ж, – сказав я собаці, – доведеться піти, як кажуть, не солоно сьорбавши.

Я попрямував до хвіртки, але собака став посеред алеї і загарчав.

– Ти чого?! Я ж тебе за вухом гладив.

Собака наїжився і показав ікла. Я відступив і притиснувся до стіни.

Минув якийсь час. Скрипнула хвіртка. На алеї показалась вродлива жінка років сорока.

– Ану геть на місце! – гримнула вона на собаку і, непривітно оглянувши мене, спитала: – Ви до кого?

– Мені потрібна Єлизавета Саржевська.

– Ну, я Саржевська.

Я зіщулився під холодним поглядом.

– Мені хотілося б знати, чи ви не були знайомі з Матвієм Петрйщевим?

З того, як вона на секунду завмерла, як задрижали її вії, я відразу зрозумів, що вона знала Петрищева. Але Саржевська різко відповіла:

– Ніякого Петрищева я не знаю і знати не хочу.

– Та як же… Мені казали…

– І я кажу: не знаю! Ідіть собі!

Я пішов до хвіртки. Майже біля виходу Саржевська покликала мене.

– Нащо вам потрібен Петрищев?

– Збираю матеріали для музею.

– Для музею? – перепитала вона недовірливо. – Це для чого ж?

Я відповів роздратовано:

– Музеї марно документів не збирають. Матвій зробив подвиг. Він герой…

– Балачки…

Я більше не слухав її і вже далеченько відійшов од будинку, коли за спиною почув квапливу ходу.

– Підождіть! Підождіть… Я сказала неправду. З Матвієм ми були знайомі.

Вона раптом заплакала, притуливши до очей маленьку мережану хусточку.

– Мені ж казали, що він зрадник… І якщо, мовляв, я скажу кому-небудь, що була знайома з ним, то самій не минути лиха.

– Хто вам міг сказати таку дурницю? – спробував я заспокоїти жінку.

Ліза не відповіла, витерла сльози і спитала:

– Що ви хочете знати про Матвія?

– Все, що ви знаєте. Крім того, мене цікавлять документи і фотографії.

– У мене є його листи. – Жінка зволікала. – І фотографії…

Я зрадів.

– Це добре. Не могли б ви дати їх мені на деякий час?

Саржевська насупилась і неприязно, колюче подивилася на мене:

– А він справді герой?

– Сходіть до музею. Узнаєте. Там написано.

– Ну, добре, – погодилась Саржевська. – Давайте завтра в музеї зустрінемося. Не осудіть, що в хату не кличу.

Чоловік у мене лютує, коли я Матвій згадую. Якщо дізнається про листи і фотографії – порве на шматки.

– Чого це його злить?

– Ідіть, ідіть, – почала квапити Саржевська, – не дай бог, чоловік побачить.

Другого дня Єлизавета Григорівна прийшла до музею. Вона дуже поспішала. Постояла біля стенда Петрищева. Пожурилась. Поплакала. Дала мені згорток з паперами і пішла, сказавши, що квапиться додому.

З Марією Андріївною ми заходилися вивчати папери. В основному це були листи Матвія до Лізи. Звичайні листи закоханого вісімнадцятилітнього юнака. Із клятвами вірності, з проханням частіше зустрічатися. Але було й кілька фотографій. Серед них зовсім пожовклий знімок, на якому я не знайшов Петрищева. Група чоловіків і жінок розташувалася під квітучим фруктовим деревом.

– А це що за люди?

– Мабуть, родичі, – висловила припущення Марія Андріївна. – Видно, Ліза спохвату різні фотографії згребла у схованку.

Я затримав погляд на зображенні незнайомого чоловіка. Безсумнівно, він мені когось нагадував. Густі, пухнасті брови. Похмурий погляд. У пам’яті поставав і згасав дивно знайомий образ.

Я передав фотографію Марії Андріївні. Вона покрутила її в руках і скрикнула:

– Боже мій, та це ж Гужва!

Саржевський дає свідчення

Нарешті удаваного Гужву розвінчали. Ним виявився Саржевський Веніамін Федорович.

Його викликали в Управління держбезпеки до Танюшина.

– Чого ви назвали себе Гужвою? – запитав Танюшин.

– Яким Гужвою? – Саржевський удав з себе вкрай здивованого.

Слід сказати, що тримався він досить впевнено. Незворушне обличчя, байдужий погляд. Правда, брови в нього весь час рухались: то злітали вгору, то зсувались в одну, пряму лінію, то відходили до скронь, залежно від того, що він вдавав: здивування, байдужість чи гнів.

– Яким Гужвою? – перепитав Саржевський, і брови у нього витягнулись на знак запитання.

– Вам краще знати, – відповів Танюшин. – Ви казали в музеї, що ваше прізвище Гужва?

– Нісенітниця, цього я не казав, – відповів Саржевський, побіжно глянувши на мене і на Марію Андріївну.

– Прізвище Петрищев вам знайоме?

– Вперше чую.

Танюшин посміхнувся.

– Врахуйте, що всі ваші відповіді протоколюються.

Саржевський пощулився:

– А що я такого зробив?

– Ви назвались іншим прізвищем і повинні сказати нам, з якою метою ви це зробили.

– Коли я назвався?

– Маріє Андріївно, – звернувся Танюшии до директора музею, – що ви можете сказати з цього приводу?

Саржевський стрепенувся:

– Я сам розповім.

– Тільки чесно. Все, як було.

Обличчя у Саржевського стало смутним, викликало співчуття.

– Так, я знав Петрищева… Коли він служив тут, у Волногорську. Він і я залицялися до однієї дівчини…

– Єлизавети Мовчан? – запитав Танюшин.

– Так В цілому, якщо говорити чесно, Ліза більше кохала Петрищева. А потім прийшли німці, тобто фашисти. Петрищев кудись зник. А я сказав Лізі, що він зрадник. Вона спочатку не вірила, а потім повірила і вийшла за мене заміж…

– Значить, ви звели наклеп на Петрищева, обмовивши його в очах Єлизавети?

– Виходить, так, – промовив скрушно Саржевський.

– Ну, а чого ви приходили до музею?

– Зовсім випадково я дізнався, що Петрищев не зрадник, а герой. І тоді я злякався, що про це довідається Ліза. Вона могла б мене покинути… І от я пішов до музею. Там були досить убогі дані, і… я насмілився. Я сказав, що… Петрищева не було.

– Наївно, – промовив Танюшин.

– Я нічого іншого не міг придумати! Одна думка свердлила мій мозок: щоб історія з Петрищевим не набрала широкого розголосу і щоб Ліза не почула про нього.

– Але ж ви тільки загальмували розшуки матеріалів. Рано чи пізно подвиг Петрищева став би відомий усім.

Саржевський підвів голову:

– Я збирався виїхати звідси.

Танюшин після деяких роздумів підсумував:

– Все, що ви кажете, схоже на правду. Але у мене таке відчуття, що ви щось приховуєте.

Саржевський схопився на ноги і приклав руки до грудей:

– Істинну правду, тільки правду!

По його обличчю текли сльози. Мені навіть стало його шкода. Чого полковник не вірить йому? І тільки значно пізніше я дізнався, що Саржевський найголовнішого тоді так і не сказав.

Коли всі вийшли з кабінету, я звернувся до Танюшина:

– Ось тепер зрозуміло, хто зривав фотографії і викрав портфель з документами.

Танюшии усміхнувся:

– В усякому разі, це зробив не Саржевський.

Відповідь мені здалася дивною.

– А кому ж іще вони потрібні?

– Комусь потрібні, – промовив полковник. – А Саржевський справді через ревнощі і боязнь, що Ліза його покине, наговорив вам тоді нісенітниць. Та він іще щось приховує…

Прийшов Костін. Вони з Танюшиним тихо поговорили, і я кілька разів чув прізвище Саржевського.

– До речі, товаришу Шпильовий, – звернувся до мене Танюшин, – здається, ви мали намір написати замітку до газети про подвиг Петрищева?

– Я не збирався, але якщо треба…

– Справа не в цьому. На замітку обов’язково відгукнуться, і ви матимете додатковий матеріал.

– Ну що ж, спробуємо.

– Спробуйте, і сьогодні ж. Тільки у мене до вас прохання. Коли замітку опублікують, посидьте вдома і з усіма, хто до вас буде приходити, поговоріть найдокладніше. Зрозуміло, що нас цікавлять нові й нові дані про Петрищева.

Дома я взяв папір і заходився писати статтю про свої пошуки, удачі і невдачі.

Калейдоскоп подій

Цей день запам’ятався мені надовго. Вранці принесли газети. В нашій міській газеті «Волногорський прапор» була моя стаття.

Вперше я побачив своє прізвище надрукованим. Навіть не вірилося, що це моя стаття. Замітка називалася «Слідами подвигу». Заголовок був набраний великим шрифтом і впадав у око.

Подзвонив Скосирєв.

– Поздоровляю, – сказав він. – Сподіваюся, що скоро ви виступите перед особовим складом і розповісте про Петрищева.

– Постараюсь, – відповів я, а сам подумав, що я ще мало знаю про героя. Що з ним трапилось після вибуху? І потім, хто ця людина, що назвалася тут Петрищевим? Що як це справді Матвій? Між іншим, минулого разу я питав Танюшина про це. Він глянув на мене сірими очима, які, здавалось, бачили мене наскрізь, і в свою чергу поцікавився:

– А ви вірите в те, що Петрищев міг стати зрадником?

Я б цьому не повірив. Знаючи його дитинство, юність, неможливо було повірити.

– Ні, я не вірю, – відповів я Танюшину.

– Я теж, – погодився полковник.

Опівдні подзвонили з редакції:

– До нас зверталося кілька товаришів. Запитували, де можна з вами зустрітися.

– Направляйте всіх на мою квартиру.

Я поклав трубку і підійшов до вікна. У клубі, що був недалеко від нас, самодіяльний духовий оркестр розучував марш. По вулиці блукали голуби. Мотоцикліст-невдаха в шкіряній куртці порпався у двигуні, брязкаючи ключами. Це була наша людина.

Я чекав.

Минуло чимало часу, поки, нарешті, у двері постукали.

– Зайдіть! – гукнув я, згоряючи від нетерпіння швидше побачити цього першого свого відвідувача.

Зайшла… Галинка. Кого завгодно, але її того дня я не чекав. Галинка загоріла і стала ще привабливіша. Вона зупинилась біля дверей і мовчки подивилася на мене. Я теж мовчав, хоч мені хотілося сказати їй, що я того разу вчинив негарно, залишивши її саму на березі, що часто після цього ходив до неї додому, що чекав весь цей час і що люблю і люблю ще палкіше.

Та мовчки ми розповіли одне одному більше, ніж за всі роки нашої дружби.

– Так і стоятимемо? – порушила тишу Галинка. – Сідай отам, а я тут.

– Спасибі, – відповів я, і ми раптом розсміялись. Потім, перебиваючи одне одного, почали розповідати, що з нами трапилося за Цей час. І кожна дрібниця здавалася нам значною і дуже важливою.

Галинка подала мені газету і промовила:

– Ось читай, класик.

– А я читав.

– Хвастаєшся?

– Хвастаюсь, – відповів я скромно, і ми знову почали сміятися. Мабуть, ми б реготали ще годнн зо дві, якби у двері не постукали.

Зайшов високий чоловік у формі залізничної охорони.

– Ви цікавитесь Матвієм Петрищевим?

– Так, я.

– Моє прізвище Гречаний. З Матвієм служив в одному взводі. – Він порився в кишенях, дістав товстий потертий гаманець і вийняв з нього фотографію. Два молоді матроси стояли біля клумби з квітами.

– Це я, – сказав Гречаний, – а це Матвій. Хороший був товариш. Ми з ним спали на сусідніх койках. Пригадую, занедужав я трохи, так він за мене на посту дві зміни відстояв. Охайний був. Його помкомвзводу завжди ставив за приклад: військова виправка у Петрищева, казав він, на п’ять з плюсом. Думали командиром відділення його зробити, та не встигли через евакуацію.

Я подивився на фотографію і попросив Гречаного залишити її на деякий час.

Гречаний завагався, а потім вирішив:

– Ну, якщо не назавжди…

– Довго не затримаю, – запевнив я його, – знімемо копію для музею і повернемо.

Гречаний пожвавішав:

– А в музеї Матвія обов’язково треба показати. Тільки подумайте, яку пілюлю фашистам підніс!

– Ви нічого не чули про Матвія уже після вибуху? Що там з ним трапилось?

– Ні, нічого… – зітхнув Гречаний. – Я, правда, розпитував пізніше тутешніх мешканців, але ніхто нічого не знав. Після війни я їздив до його матері і розповів, що знав.

– Так це ви, значить, були в Слобідському?

– Так, я. Важке випало завдання. Вона, правда, на той час уже знала, що Матвія нема, та хіба материнське серце може заспокоїтися?

Гречаний розповів мені багато нового. В основному це стосувалося служби Матвія в частинах охорони. Треба сказати, він ні словом не обмовився про те, що вони охороняли. І ще раз я переконався: Матвій був чудовою людиною.

Ми попрощались. Гречаний дуже просив мене прийти до нього в гості.

– Сад у мене гарний. Вишнями пригощу, полуницями. Приходьте з жінкою.

Галинка почервоніла.

– Обов’язково прийдемо, – пообіцяв я.

Коли Гречаний вийшов, я підійшов до вікна і подивився через вулицю. Мотоцикл не заводився, як ми домовилися на випадок чогось особливого. Хлопець у шкіряній куртці копирсався в моторі.

Наступного відвідувача чекати довелося довго. Години через дві до кімнати зайшла Єлизавета Саржевська.

– Боже мій! – зітхнула вона. – Матвій мав стати моїм чоловіком. Ми дуже любили одне одного.

– Ви пробували його розшукувати? – запитав я.

– Аякже. Коли у місті були вже німці, якось прибігла сусідка і каже: «Там одного нашого військового повели.

Схожий на твого Матвія». Я кинулась до комендатури. Плакала, благала. Хоч одним оком, думала, побачу. Але так і не побачила… А потім мені сказали, що Матвій – зрадник…

– І ви повірили?

Ліза опустила очі.

Я не розпитував, хто переконав її в цьому. Розмова Саржевського і Танюшина ще була свіжа в моїй пам’яті.

Ліза благально подивилася на мене.

– Скажіть, Матвій живий?

Що я міг відповісти їй?

– Зараз збираю дані. Уточнюю. Що ви можете сказати про Матвія як про людину?

Ліза журливо посміхнулась:

– Що я можу сказати? Я ж любила його. Дуже любила.

Я почув історію кохання Матвія. Вона була світла, схожа на тисячі інших і в той же час зовсім неповторна. Ліза показала мені любовно згорнуту останню записку:

«Мила Лізо! Сьогодні я не можу прийти. Тепер навіть не знаю, коли прийду. Ти, мабуть, догадуєшся, в чому справа. Зараз важкий час, і головне – наш обов’язок перед Батьківщиною. Де б я не був, Лізо, я не забуду тебе. Ми ще зустрінемося. Цілую тебе дуже міцно. Матвій».

Лист був написаний напередодні вибуху.

Коли Єлизавета Григорівна пішла, ми з Галиикою довго сиділи мовчки. А потім прийшов ще один відвідувач. Це був Трубников. Я шепнув Галинці:

– Зараз почнуться теревені години на півтори. Вигадай якусь причину, щоб позбутися його.

Трубников увійшов з розкритими обіймами:

– Поздоровляю і як колишній директор музею, і просто як людина. Вражений вашою наполегливістю! Лаври першовідкривача! Чого кращого можна побажати в житті?

Тут він побачив Галинку:

– Охо-хо! Та тут і ваша незмінна супутниця. Разом, значить, шукаєте.

Трубников церемонно поцілував руку Галинці, і це її так збентежило, що вона порожевіла. Колишній директор музею торохтів без упину.

– Правильно кажуть: терпіння і труд усе перетруть. Отак. А тепер ви звернулись до громадськості, і вже, мабуть, відносно Петрищева у вас немає ніяких таємниць?

– Так, майже, – сказав я.

Трубников похитав головою:

– Яким же все-таки обмеженим показав я себе на посаді директора музею! Адже, користуючись своїм становищем, я міг би гори перевернути. А я втратив навіть те, що було. Ну, так що ж ви узнали нового?

– Різне. Ось, наприклад, тільки що приходив товариш Петрищева. Разом служили.

– Значить, товариш живе у Волиогорську? – зацікавлено промовив Трубников.

– Так, – відповів я, підходячи до вікна. Бідолашний мотоцикліст уже заводив мотор. Поруч з ним стояв ще хтось. Він повернувся, і я впізнав Костіна.

Трубников теж виглянув у вікно, і я відчув, що він злякався. Він не відриваючись дивився на Костіна.

Може, вони знайомі? В моїй голові вихором пронеслися думки: «Музей… Украдена фотографія… Аварія автобуса на Заріченському шосе… Пивний ларьок…» Так чи інакше, все це було пов’язано з Трубниковим.

Невже!?

Трубников уважно оглянув вулицю і сказав:

– Жар-рко! У вас на кухні нема холодної водички?

– Хвйлинку, я зараз принесу, – квапливо сказав я.

– Спасибі, я пройду сам. Не турбуйтесь.

Я згадав, що на кухні у нас є чорний хід, який виводив на глухий задвірок. Пускати його туди не можна. Втече.

Я хотів подати знак Костіну, але Трубников різко і безцеремонно відсунув мене од вікна.

– Що ви, справді. Задуха ж яка!

Він дивився мені прямо у вічі, і я побачив третього Трубникова: холодного, хитрого і гострого, як лезо фінського ножа. Ворог! Це поняття, що здавалось далеким і нереальним, несподівано набуло фізичних обрисів.

– Одійди! – просичав він крізь зуби.

Галинка зойкнула.

– Вадиме, що трапилось?

Тримаючи в руці револьвер, Трубников відпихав мене од вікна. Я швидко обернувся, схопив його за руку і в ту ж мить дістав страшний удар у щелепу.

Галинка закричала і кинулась до нас. Наче у сні я почув звук пострілу. Галинка опустилася на коліна і здивовано поглянула навкруги.

Трубников рвонувся до виходу. Я схопив килимову доріжку і з усієї сили потяг її на себе. Трубников упав навзнак. Я кинувся до нього, почав викручувати йому руку. Збиваючи меблі, ми качалися по кімнаті. Трубников видихався…

В цей час до кімнати вбігли оперативні працівники.

Трубников підняв руки.

Ввели ще одного чоловіка: низенького, чорнявого.

– На страховці стояв, – кивнув на нього один з тих, що вбігли.

Я подумав, що це і є той самий Чорнявий, який видавав себе за кореспондента. Важко дихаючи, я оглянувся і побачив Галинку, що лежала на підлозі. Її плаття було залите кров’ю. Не тямлячи себе, я кинувся до неї і, взявши на руки, побіг до виходу.

– Машина біля парадного! – крикнули мені слідом.

Шофер, нічого не питаючи, завів мотор. Ми виїхали на проспект.

– Швидше, швидше! – механічно підганяв я шофера, а сам дивився на загострене, бліде, найдорожче мені обличчя.

У приймальній палаті лікарні я поклав Галинку на білу кушетку. Прийшов лікар, перевірив пульс і наказав:

– В операційну.

Галинка розплющила очі. Вони у неї були бляклі. Кволо усміхнувшись куточками губів, Галинка прошепотіла:

– Вадиме, тобі двадцять очок за хоробрість…