Текст книги "Дисертація лейтенанта Шпильового"

Автор книги: Генадій Савичев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Генадій Савичев
Дисертація лейтенанта Шпильового
Пригодницька повість

Я дістаю завдання

Все почалося так.

Прийшов розсильний і сказав:

– Вас викликає заступник командира по політчастині. Я надів кашкет і вийшов з бойового відсіку артилерійської башти.

В каюту Скосирєва можна було потрапити тільки через верхню палубу. Нагорі я здибав штурмана. Він сказав, що до бази ще миль сорок. Я подивився вперед. Берега не було видно, але відчувалося, що він уже близько. Над кормою, мов парасольки, висіли чайки. У воді зустрічалось ламане гілля і навіть вирвані з корінням дерева. Напередодні в цьому районі лютував шторм. А дивись, і розгодинилося. Вщух пронизливий вітер, небо очистилось, і тільки на горизонті кучерявилися ріденькі хмарки.

Я вийшов у коридор, де були каюти старшого помічника і заступника по політчастині. Скосирєв сидів за письмовим столом і гортав підшивку «Красной звезды».

– Прибув за вашим наказом!

Заступник командира подивився на мене і, кивнувши головою на крісло, сказав:

– Сідайте, лейтенанте Шпильовий. – І знову почав гортати підшивку.

В цій каюті мені доводилось бувати частенько. Проте кожне відвідування було мейі приємне, бо я, як і всі члени нашого екіпажу, любив Скосирєва. Чоловік він був розумний, багато бачив у житті, і слухати його було цікаво. Під час Великої Вітчизняної війни Скосирєв тричі тонув у морі, разів з десять висаджувався з десантом під Одесою, у Феодосії, на Ельтигені і ще на одному клапті землі, який називається мисом Любові. Саме на цьому мисі його поранило в обличчя. Рожеві рубці шрамів перерізали йому чоло і щоку. Коли Скосирєв жартував: «Любов – не зітхання на лавці…» – ми розуміли його.

Переглянувши газети, Скосирєв запитав:

– Що ви знаєте про подвиг Матвія Петрищева?

Я чув це прізвище, але в зв’язку з чим – не пам’ятав.

– Адмірал Чижов, – мовив Скосирєв, – у своїх спогадах пише, що Матвій Петрищев зробив подвиг у Волногорську. Треба, щоб про нього знали і в нашій частині. Адже подія сталася недалеко від нас.

– До війни Волногорськ був невеликим прибережним містечком. У його районі не відбувалося ніяких істотних боїв. Напрямки головних ударів проходили кілометрів за двісті-триста від нього. Який тут можна зробити подвиг?

Скосирєв подивився на мене і повільно запалив цигарку. Коли він нахилявся до попільнички, глибокі зморшки на його обличчі і сивина на скронях ставали ніби помітніші.

– Як помиляються ті, хто думає, що для подвигу потрібні особливі умови, – промовив він тихо. Потім знову глянув на мене, і я побачив по-юнацькому молоді, завзяті очі. – Подвиги робили скрізь. У великих боях і в глибокому тилу. І не має значення, де саме. Головне, що ми ие повинні забувати про героїв. Ми, живі… – Скосирєв замовк. З усього видно було, що він згадав бойових товаришів, з якими ходив у розвідку, в атаки, мерз в окопах… і яких уже нема.

– Ми, живі, просто не маємо права забувати про них. У цьому наш обов’язок. І потім, усе це дуже важливо для майбутніх поколінь.

Я приєднався до його думки.

– От і добре, що ви мене розумієте. Отже, зберіть матеріал і проведіть бесіду з особовим складом про Петрищева. Конкретного матеріалу дуже мало, але його треба зібрати. Для цього потрібні наполегливість і ініціатива. Думаю, що вони у вас є.

Ці слова приємно полоскотали моє самолюбство, а доручення трохи збентежило. Чи зумію я розповісти про подвиг цікаво? Крім того, як розшукати факти, з чого починати? Здавалося, що підготувати таку бесіду в наших умовах, це майже те саме, що написати дисертацію. Так, це майже дисертація. Хвилюючись і збиваючись, я сказав про це Скосирєву.

Він засміявся.

– Ну, що ж, коли це «майже дисертація», то я бажаю вам щасливо захистити її.

Я вийшов від Скосирєва і зразу ж попрямував до корабельної бібліотеки.

В каюту я зайшов з стосом книжок і журналів. Там були мемуари учасників війни, брошури часів війни і навіть томи Великої Радянської Енциклопедії.

Лейтенант Селін і старшина другої статті Промишлянський розбирали за столом якусь зубчату передачу.

Я одсунув її вбік і поклав на стіл книжки.

Селін зацікавлено спитав:

– А що, хіба корабельна бібліотека переїжджає в нашу каюту?

– Ні, – відповів я. – Корабельну майстерню вирішили перевести в зручніше місце.

Селін засміявся:

– Хочеш попрацювати?

– Так, мені доручили підготувати лекцію.

– О! – Селін з повагою подивився на мене і на книжки. Сам він ніколи не брався за таку справу. Зате міг годинами порпатися в форсунці, ставити неймовірні досліди з хімічними реактивами, сперечатися про переваги напівпровідників і в душі мучився, що доля не наділила його красномовством. Ось чому разом з Промишлянським він мовчки зібрав у газету болти та шестірні і навшпиньках вийшов з каюти.

– Ні пуху ні пера, – прошепотів Селін у дверях.

Я погортав кілька книжок, але про Петрищева майже нічого не знайшов. У спогадах адмірала Чижова була єдина фраза:

«Подвиг Матвія Петрищева у Волногорську запалив катерників на нові звершення. В той день було потоплено два фашистських транспорті! загальною тоннажністю 5 тисяч тонн». І все.

Я це вже знав від Скосирєва. Переглянув брошури. Ні про Петрищева, ні про Волногорськ і не згадувалося. Я сумлінно перегорнув інші книжки, але так нічого до пуття і не дізнався. Закривши останню книжку, я замислився. Хто такий Петрищев? Який подвиг він зробив? Чим займався у Волногорську?

До каюти заглянув лейтенант Селін.

– Ще працюєш?

За його спиною стояв гурт раціоналізаторів і винахідників.

– Працюю, – відповів я і великодушно додав: – Але ви можете заходити.

Раціоналізатори швиденько заповнили каюту. На столі з’явились манометри, поршні, трубки і патрубки.

Де експонати?

За короткий час я побував у портовій бібліотеці, потім у міській. Заходив кілька разів у бібліотеку нашого з’єднання, не кажучи про нашу, корабельну. Бібліотекарки вже знали мене в обличчя і віталися. Але підготовка до лекції не просунулася вперед ні на крок.

Я детально вивчав усе, що стосувалося Волногорська. За останні роки тут побудували судноремонтний завод, пустили тролейбус, житлові будинки вишикувались понад морем на кілометри. А раніше це було заштатне містечко. У зведеннях воєнного часу я вичитав, що Волногорськ було звільнено від фашистської навали у квітні 1944 року. Записав дату до блокнота і подумав, що навряд чи допоможуть мені книги. Треба шукати очевидців… Але де?

Одного разу в неділю я лежав на гарячому пляжному піску і, може, вдвадцяте думав про Петрищева. Поруч мене лежала Галинка, студентка третього курсу кораблебудівного інституту. Дуже своєрідна істота! Коли ми зустрічалися, то завжди сперечались про стійкість морських судей або про заходи боротьби з обростанням підводної частини корпусу, про породи собак або про життя на інших планетах.

Кажуть, що є світ і антисвіт. Так от, Галиика – це анти-я. І все ж без неї життя моє було б набагато нудніше.

Ось і тепер, заклавши руки за голову, вона про щось розмірковувала.

– Вадиме! – обізвалась до мене.

– Що таке?

– Знаєш, про що я думаю?

– Догадуюсь, – відповів я непевно, бо у кожному її запитанні ховалася каверза.

– Я думаю, що ти хоч і моряк, а плаваєш гірше за мене, – сказала Галинка і, перевернувшись на живіт, почала згрібати руками гарячий пісок. Це було вже занадто.

– Ха-ха! – бадьорився я. – Дотепно!

– Аж ніяк! – Галинка стала на коліна. Її тоненька, гнучка фігура з розсипаним по плечах волоссям була дуже схожа на статуетку, яку я бачив у вітрині магазину. – Давай позмагаємось, хто швидше допливе до буя. Переможцеві п’ять очок. Згоден? – хитро глянула на мене.

– Звичайно! – відповів я, намагаючись збагнути, де тут пастка.

– Вважай, що п’ять очок мої.

Ми схопилися на ноги. Спритно перестрибуючи через ряди загоряючих, кинулися до води.

Галинка була дуже гарна. Я побачив, як вона пружио злетіла над білою смугою прибою і попливла до червоного буя. Спочатку я плив брасом. Галинка обігнала мене метрів на п’ять. Я перейшов на кроль, але було вже пізно.

– П’ять очок! – раділа Галинка.

– Так я ж навмисно!

У Галинки від обурення потемніли очі.

– Навмисно?!

– Давай краще пірнати, – запропонував я, відчуваючи, що тільки так можна врятуватися від її гніву.

Ми пішли на глибину. Там ми були схожі на космонавтів у зоні невагомості. Галинка ширяла поруч мене. Її великі зелені очі у воді здавалися ще зеленішими, ніж на поверхні. Вона махнула рукою. Потім зробила розворот і шугнула вниз.

З усіх боків нас обступили водорості. Глибинна течія ворушила яскраво-зелену бахрому їхніх стебел. Цікаві рибинки, тримаючись на певній відстані, витріщали оченята на нас. Галинка досягла дна, швидко щось витягла з водоростей і полинула вгору.

На поверхні вона показала мені черепок:

– Дивись. Це уламок древньої амфори. Може, здамо її до музею?

Я іронічно посміхнувся:

– Ну, для цього тобі треба їхати в інше місто. Де ж тут музей?

– Десять очок на мою користь! – незворушно підсумувала Галинка.

– Десять очок?

– Так, бо ти не знав, що у нас є краєзнавчий музей! – І вона додала ще щось уїдливе, але я вжене слухав.

Краєзнавчий музей! Як же я про це не подумав. А що як… У мене ворухнулася надія, що, може, там є якісь відомості про Матвія Петрищева.

– Чудово, Галинко, їдьмо до музею!

Вона уважно подивилася на мене.

– Їдьмо.

Це був перший випадок, коли вона прийняла мою пропозицію без суперечки.

Ми пішли з пляжу і влізли в переповнений автобус.

Їхали довго. Десь на околиці міста автобус звернув із асфальтованого шляху і застрибав на вибоїнах.

Музей містився на тінистій і курній вулиці.

– Не дуже підходяще місце для музею, – стримано зауважив я.

Галинка промовчала.

У невеликому прохолодному вестибюлі нас зустріла жінка. Міцно стуливши тонкі губи, вона стала за касу і видала нам два квитки. Потім пішла попереду і перед входом до залу відірвала на квитках контроль. Відвідувачі, мабуть, не балували увагою цей заклад!

У першому залі все ж був один хлопчина. Розкривши рота, він втупився в чучело пугача. Сам пугач був миршавий. Замість хвоста у нього стирчав віхоть соломи. На іншій полиці стояли ховрашок, миші, їжак. Ховрашок зовсім обліз.

– Напевно, саме цих тварин було врятовано під час всесвітнього потопу, – кинув я.

Підійшла контролерка-касирка і розтлумачила, що у першому залі зібрано фауну, у другому – флору, а третій зал присвячено історії Волногорська.

– Скажіть, а в третьому залі є експонати з історії Вітчизняної війни? – поцікавився я.

– Аякже! Звичайно, – відповіла жінка' з гідністю.

Ми попрямували у третій зал. Для цього треба було пройти через другий. Тут був ще один відвідувач – у парусинових штанях і в брилі. Флора мала не кращий вигляд, ніж фауна.

– Думаю, що це не пил віків, – сказала Галинка. провівши пальцем по склу вітрини і залишивши криву смугу. Відвідувач у брилі стримано кашлянув. Здавалося, що вій поділяє наше обурення.

Я сказав йому:

– Директор цього музею – страшенний нехлюй. Хіба можна довірений тобі заклад перетворювати на сарай?

Чоловік зсунув бриля на потилицю. Знову підійшла касирка-контролерка і, звертаючись до мого співрозмовника, сказала:

– Товаришу директор, вас кличуть до телефону.

Галинка розсміялась:

– Я накину тобі п’ять балів за критику «незважаючи на особи».

Ми ввійшли до третього залу, і я одразу побачив те, що шукав. Праворуч від нас висів стенд, на якому великими літерами було написано: «Подвиг нашого земляка Матвія Петрищева».

– Поздоровляю! – сказала Галинка. – Підготовка до знаменитої лекції наближається до завершення.

Але ще здалеку ми побачили, що на стенді нічого нема. Висіла дошка, обтягнута кумачем, над нею – великий заголовок, а експонатів, які б розповідали про подвиг, не було. Правда, на кумачі темніли плями, які свідчили про те, що колись тут були фотографії чи документи.

Поминувши голий стенд і кількох екскурсантів, я і Галинка уважно оглянули інші експонати. Вони розповідали про різні періоди історії міста. Ми дізналися, що на місці Волногорська колись було печерне поселення.

Галинка зітхала:

– Подумати тільки: печери! Боротьба за вогонь! Романтика. Таке могло бути тільки на півдні. Десь біля екватора.

Печерне місто мене зовсім не цікавило. Мені потрібен був Петрищев. Я покликав контролерку. Вона короткозоро мружила очі і здивовано дивилася на стенд.

– Що за знак? Тільки вчора тут була фотографія і опис подвигу. Нічого не розумію, – розвела жінка руками.

Я пішов до директора. Він вислухав мене і, неквапливо підвівшись з-за столу, пройшов у третій зал.

Тут уже йшло «слідство». Контролерка допитувала хлопчину:

– Ти зірвав фотографію?

– Ні, – відповів той, – я стояв коло пугача в другому залі.

Директор уважно оглянув порожній стенд. Поторкав пальцем кумач, витяг з кишені хусточку, витер нею пил і суворо запитав:

– Куди зникли експонати?

Жінка знизала плечима.

– Тільки вчора тітка Феня тут прибирала. Вони були на місці.

Директор наказав:

– Займіться розшуком документів. Доповісте про це завтра.

– Може, у вас є копії? – спитав я.

Директор глянув на мене і, не удостоївши відповіддю, велично виплив із залу. Працівниці музею стало незручно, і вона сказала мені неголосно:

– Завітайте днів через два… Правда, я працюю в музеї лише тиждень, але постараюсь допомогти вам.

Ми з Галинкою ще трохи побули в музеї і вийшли на вулицю. Вечоріло. Густі, прохолодні тіні уже впали на розігріту за день землю.

На автобусній зупинці стояв натовп. Худорлявий чоловік у пильнику і сірому капелюсі бурчав:

– Ніколи нема порядку. То ідуть один за-одним, то доводиться чекати годину.

– Давно нема автобуса? – спитала Галинка.

– Я ж сказав, – понуро відповів чоловік, – усі стоять на кінцевій зупинці. Ніч на носі, а вони обід влаштували.

Тільки й чуєш завжди, що «саме обідня перерва».

– А далеко до кінцевої зупинки? – не втерпів я.

– Пройдіть за ріг, а там два квартали.

– Гайда на кінцеву, – запропонував я Галинці. – У мене ходячий настрій, не можу стояти на місці.

Галинка глянула на мене, і я помітив у її очах співчуття. Та все ж вона не втрималась:

– Якщо не можеш стояти, то пробіжи до зупинки і почекаєш мене там.

Ми йшли мовчки.

На невеликому п’ятачку кінцевої зупинки справді ску-пчились автобуси. Чоловіки й жінки ходили поміж ними і питали одне одного:

– Який піде?

Ми теж спитали. Нарешті до натовпу вийшов чорнявий нестарий чолов’яга в темно-синьому прогумованому плащі і оголосив:

– Товариші, сідайте в цей. Він піде перший.

Всі попрямували до вказаної машини. Незабаром з диспетчерської будки вибіг парубок. Це був шофер.

– Квитки взяли? – звернувся він весело до пасажирів.

Почулися невдоволені голоси:

– Скільки можна чекати? Скаржитися будемо…

– Громадяни, бережіть здоров’я! – хвацько порадив шофер. – Зараз будемо на місці.

Він увімкнув мотор, і машина рушила. Ми з Галинкою заговорили про відпустку.

Справа в тому, що у неї в інституті канікули вже почалися, а моя відпустка, згідно з корабельним графіком, мала бути за кілька днів. Ми давно вирішили відпочити де-небудь у горах або на безлюдному березі моря, далі від гомінких міст і сіл. Мріяли про те, як будемо відпочивати на свіжому повітрі: пекти на багатті картоплю, варити юшку. Як, прокидаючись ранком, будемо слухати спів птахів і спостерігатимемо на глянцевому листі ранкову росу. І от Галинка сказала, що зустріла знайомих, які мають автомашину і збираються днів через двадцять у подорож.

– Ці знайомі, – додала Г алинка, – запрошують нас поїхати разом.

– Проведу бесіду про Петрищева, – мовив я, – і гайнемо.

Галинка ледь-ледь усміхнулася. В цей час в автобусі засперечались. Огрядна жінка з великим кошиком квітів увійшла через передню площадку. Хтось поцікавився:

– Ви хіба з дитиною?

– У мене речі! – войовниче відповіла жінка і швидко оглянулась, готова вступити в перепалку.

Старий, що сидів попереду нас, зітхнув:

– Чим тільки не спекулюють… Навіть квітами.

– Ти б помовчав! – вибухнула жінка. – Бач, розсівся!..

Дорога пішла під уклон. Шофер жваво крутив баранку. Через скло кабіни я бачив, як вій спритно переводив важелі. Потім щось трапилось. Я помітив, як шофер почав хапатися то за одну, то за другу рукоятку.

– Я кожну квіточку, як мале дитя, своїми руками викохала! – не втихала жінка з квітами.

Її ніхто не слухав. Усі дивились у вікио, бо швидкість була незвичайна. Раптом розлігся тріск і скрегіт, і автобус помчав ще швидше. Стало зовсім тихо і якось моторошно.

– Третя космічна швидкість, – усміхнулась Галинка, але усмішка вийшла неприродна.

У мене виникло непереборне бажання діяти. Я швидко пробрався до кабіни шофера:

– В чому справа?

– Гальма…

– Що гальма?

– Відмовили!

Він натискав на сигнальну кнопку і закричав, висунувшись з кабіни:

– З дороги! Гальма не працюють! Гальма!!!

Моторолер, що підстрибував попереду, метнувся вбік.

Плигонуло в кювет дівчисько з тоненькими кісками. А потім вигулькнула зграя гусей, і автобус врізався в неї.

На всі боки полетіло біле пір’я. Показався міст через ґлухий і темний яр. Деякі пасажири і очі заплющили, Але міст проскочили благополучно. Дорога вирівнялась. Раптом попереду, з-за повороту, вийшла колона школярів.

– Ой леле! – застогнав шофер і всім тілом наліг на руль.

Автобус крутнувся, пролетів над кюветом, иакренився і мало не перекинувся в сухому бур яні. Заскреготів метал, задзенькало скло… Я встиг побачити бліді обличчя, злякані погляди… Почувся переривчастий зойк… Усе це я пригадую, як уривки недбало змонтованого фільму.

Деякий час було тихо. Пасажири лежали поміж кріслами в неприродних позах. Мовчали. Нарешті шофер тремтячим голосом спитав:

– Жертви є?

Ніхто не відповів.

– Жертви є? – тривожно гукнув вій.

– Галинко, – озвався я, – як ти там?

– Жива, – відповіла вона.

– Я теж живий, – відповів старий, що сидів попереду мене. Потім хтось з кутка сказав здивовано:

– Тут теж усі живі.

Шофер ще раз тихо, без будь-якої иадії на відповідь, повторив:

– А жертви?..

Йому відповіли:

– Нема… Обійшлось.

Перші дані

Через два дні, як ми домовлялись, я не зміг зайти до музею. Наш корабель вийшов у море. Ми провадили залікові артилерійські стрільби. Справи посувалися добре. Всі артилеристи почували себе іменинниками, в тому числі і я.

Капітан третього рангу Скосирев поздоровив мене з успіхом і спитав:

– Ну, як?

– Погано, – признався я і розказав йому про музей, бібліотеки і всі невдачі.

– Якщо вам важко, – сказав Скосирев, – я можу звільнити вас од лекції і доручити комусь із вільніших офіцерів. Доручення не з легких.

– Ну ні, тепер я вже просто не можу не займатися ним.

Скосирев усміхнувся:

– Оце мені подобається. – І додав: – Якщо документи не знайдуться, зверніться в Центральний військовий архів. А щодо порядків у музеї, то я скажу в міськвиконкомі. Людям з холодним серцем не місце в культурио-освітньому закладі.

На другий день увечері я подався до музею. У знайомому мені вестибюлі тьмяно світилась покрита пилом лампочка. Прибиральниця мила підлогу. Повернувшись на стук вхідних дверей, вона промовила, ие розгинаючись:

– Запізнились, громадянине військовий. Музей зачинено.

– А директор тут?

– Пішов директор. З годину як пішов.

Я потоптався на місці під її допитливим поглядом. Мені хотілося довідатись про контролерку, але я не знав її імені.

– У вас тут жінка працює? – нарешті спитав я.

– У нас тут багато жінок, – мовила прибиральниця, кидаючи виразистий погляд на моє запилене взуття. – Ось і я працюю…

– Контролерка чи касирка… Невисока…

– А-а, Марія Андріївна? – протягла прибиральниця. – Вона не контролерка, а науковий співробітник.

– А її можна побачити?

– Звичайно, – відповіла прибиральниця привітно. – Марія Андріївна завжди допізна в кабінеті працює. Зайдіть на подвір’я, там побачите двері. Це і буде кабінет.

Я зайшов у невеликий дворик, посередині якого росли фруктові дерева. Те, що називали кабінетом, насправді було кімнаткою, забитою штабелями товстих папок. За столом сиділа Марія Андріївна. Побачивши мене, вона усміхнулась:

– Де ви пропадали?

– Здрастуйте, – привітався я і відразу відчув себе дуже звично. – Знайшли документи?

– Не всі. Я розшукала дублікат тексту, який був під знімком.

– А знімка не знайшли?

– Ні, – зітхнула Марія Андріївна.

Я взяв аркуш паперу з машинописним текстом і прочитав:

«Подвиг Матвія Петрищева.

У жовтні 1941 року фашисти прорвались до Волногор-ська. Мотомеханізована дивізія генерала Кеніга підходила з півночі. Передусім фашисти намагалися захопити склад з вибуховими речовинами. Коли вони зайняли територію складів, пролунав потужний вибух. Склади висадив у повітря Матвій Петрищев. Він загинув сам, але зиищив багато фашистських солдатів, офіцерів і бойової техніки. Вічна слава герою!

На знімку: Матвій Петрищев».

Я подивився на Марію Андріївну.

– Для вас цього мало? – запитала вона.

– Це вже дещо. Але чому у Волногорську були розташовані склади з вибуховими речовинами? Бойові кораблі в той час тут не базувались, військових частин теж не було…

Марія Андріївна замислилась.

– Я народилась і жила у Волногорську, – сказала вона. – І теж дуже рідко зустрічала в місті військових, навіть не підозрівала, що можуть бути якісь склади. Але вибух справді був, щось висадили в повітря. Ви можете пересвідчитися в цьому, якщо поїдете на шостий кілометр Північного шосе.

Це була нова загадка. Містечко Волногорськ до війни не мало якогось особливого значення. Розташоване далеко від морських і сухопутних комунікацій, воно навряд чи могло бути місцем зберігання великої кількості боєприпасів. А, судячи з опису, вибух був потужний.

Марія Андріївна, мабуть, угадала хід моїх думок, бо підтвердила:

– Вибух був дуже сильний. Зруйновано водонапірну башту на пагорбі, хоч пагорб від місця вибуху – кілометрів за три.

Я зробив помітку в блокноті про водонапірну башту, про вибух і спитав Марію Андріївну:

– Як у музеї опинилась фотографія Матвія Петрищева?

– Не знаю. Я працюю тут недавно.

Я зітхнув. Марія Андріївна співчутливо запитала:

– А чому вас це так цікавить?

– Готую бесіду про Петрищева, – пояснив я. – Та справа не тільки в бесіді. Людина пожертвувала життям заради щастя майбутніх поколінь, а ми навіть її фотографії не вберегли.

Марія Андріївна почервоніла.

– Виправдовуватися нічим, – тихо сказала вона, – але я докладу всіх сил… Розраховуйте на мою допомогу.

– Дякую, – відповів я і подумав, що на моєму шляху зустрілася ще одна хороша людина.

Я пішов з музею в доброму настрої. Марія Андріївна обіцяла переглянути всі реєстрові книги і знайти джерела надходження відомостей про Петрищева.

Того вечора ми з Галинкою довго блукали по Приморському бульвару. Було нестерпно тихо.

– Ось проведу бесіду про Петрищева, – сказав я Галинці, мабуть, уже вдвадцяте, – і тоді в дорогу. Хай живе природа!

Галинка зітхнула і подивилась иа зірки.

– Далеко до них, – промовила вона. – Просто моторошно стає, коли подумаєш про космічні відстані… І про час…