Текст книги "Дисертація лейтенанта Шпильового"

Автор книги: Генадій Савичев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

На кого полювали?

За наказом полковника Танюшина до мене завітав капітан Костін. Ми попрямували до автоінспекції.

– Треба розібратися з аварією на Заріченському шосе, – заявив Костін. – Адже й ви були тоді в автобусі.

Автоінспекція була розташована в центральній частині міста. Ми увійшли в непоказний будинок з темним похмурим коридором. Костін штовхнув двері до якогось кабінету. Капітан міліції сидів за письмовим столом, рясно заплямованим чорнилом. Перед капітаном стояв парубок, очевидно шофер, і з каяттям м’яв у руках заяложений кашкет.

Капітан підвів голову і запитливо глянув на нас.

– Я від полковника Танюшина, – сказав Костін і показав червону книжечку. – 3 приводу аварії на Заріченському шосе.

– Зрозуміло, – відповів капітан і, обернувшись на стільці, постукав кулаком у фанерну перегородку.

За кілька хвилин до кімнати зайшов скуйовджений молодий лейтенант.

– Аварію на Заріченському ти розслідував?

– Я.

– Ось товариші від полковника Танюшина. Цікавляться аварією.

Лейтенант здивовано подивився на нас і відрекомендувався:

– Звєрєв.

Ми пройшли слідом за Звєрєвим до тісної кімнати. Усі її стіни, до самої стелі, були заставлені стелажами з товстими папками.

– Випадок досить звичайний, – промовив лейтенант, дістаючи папку. – На крутому спуску відмовили гальма. Треба сказати, що шофер молодець. Вивернув машину на узбіччя так, що обійшлося без жертв, а могло бути…

Костін узяв папку і заглибився в документи.

Я сів на табуретку. З-за дощаної перегородки лунав голос автоінспектора, який розмовляв з парубком. Розмову чути було так виразно, що здавалося, ніби ми були поруч.

– Ну, що ж, – мовив капітан, – доведеться відібрати у вас права.

– За що? – схлипнув парубок. – Що завгодно робіть зі мною, а швидкість була менше сорока кілометрів.

– Як же менше? – стомлено доводив автоінспектор. – Ось і інші шофери, які стояли поруч з Куніциним, підтверджують, що швидкість була велика.

– Інші, – буркнув парубок. – Та, коли хочете знати, вони що завгодно можуть підтвердити.

У цей час Костін переглянув усю справу і підвів голову.

– Причину виходу з ладу гальмового пристрою з’ясували?

– З’ясував, – відповів Зверев. – Пробило гідравлічний привод. От і гальмова рідина витекла.

– Але у вас у справі навіть знімка пошкодженого місця нема, – невдоволено промовив Костін.

– А нащо він? – здивувався Зверев.

– Треба, щоб був.

Зверев вийняв цигарку і постукав по коробці:

– Мало що треба…

Обличчя Костіна відразу стало злим:

– Замовкніть!.. Дріб’язкову справу не могли належно розслідувати.

Зверев похапцем сховав цигарку і виструнчився.

– З якої автобази автобус?

– З десятої, – відповів Зверев.

– Ходімо, – промовив Костін і рвучко попрямував до виходу.

До контори десятої автобази ми приїхали в розпал робочого дня. Кого там тільки не було! Товпилися шофери, розмахуючи подорожніми листками. Чіпляючи пузатими сумками всіх, хто траплявся на дорозі, бігали кондукторки. Закачавши рукава засмальцьованих комбінезонів, вимагали запасних частин ремонтники. Я, Костін і Зверев протиснулись у закуток, який гучно називався кабінетом заступника начальника по ремонту. Худий, з гостреньким обличчям чоловік, відбиваючись од токарів і слюсарів, що насідали на нього, повторював:

– Сьогодні деталей не буде. І не чекайте. Наряди відправлені, одержите завтра.

Помітивши Костіна, він діловито сказав:

– Слухаю вас, товаришу.

– Ми з приводу аварії на Заріченському шосе.

– От халепа з цією аварією! – скривився заступник. – Усе ж давно з’ясувалося. І машину відремонтували.

– Ми б хотіли знати, які були пошкодження в машині.

Заступник начальника встав з-за столу і сказав:

– Ідіть до Андрія Кузьмича. Ремонтом керував вій. – Обернувшись до юнака, що стояв поруч, додав: – Сашко, проведи товаришів до Андрія Кузьмича.

Сашко поважно підтягнув штани.

– Ідіть за мною.

Ми перетнули просторе, як стадіон, подвір’я автобази, а потім увійшли до височенного цеху. В цеху стояло багато автобусів. Сотня, а може й більше. Сашко склав у рупор долоні і пронизливо загорлав:

– Андрі-і-ію Кузьмичу!

– Чого репетуєш? – почулось з-під автобуса, що стояв на ямі.

Сашко забіг до ями:

– Андрію Кузьмичу, до вас з автоінспекції прийшли.

Андрій Кузьмич не кваплячись виліз. Я сподівався побачити забрудненого мастилом чоловіка: як не кажи, був під автобусом. А перед нами стояв чистий, симпатичний дідусь у старанно випрасуваному комбінезоні. Він неквапливо протер руки ганчір’ям і надів окуляри в дротяній оправі. До речі, сама ця оправа блищала так, наче її натирали спеціальною сумішшю.

– Черненко, – відрекомендувався він Костіну і мені, кивнув, як давньому приятелеві, Звереву. – Як кажуть, на ловця і звір біжить. Сьогодні збирався зайти до вас подати доповідну.

– З приводу чого? – поцікавився Зверев.

Андрій Кузьмич озирнувся і неголосно промовив:

– Мені здається, що в автобусі, з яким скоїлась аварія на Заріченському шосе, хтось навмисне пошкодив гідравлічний привод. Спочатку я гадав: каменем його перебило або перетерся. А тепер бачу: ні. Перебили його зубилом, не інакше.

Костін виразно поглянув на Зверева.

– Оце так!..

Ми пробули на автобазі години з півтори. Андрій Кузьмич показав пошкоджену ділянку гідропривода. Уважно його вивчивши, всі ми прийшли до висновку, що справді по ньому вдарили зубилом.

– Виходить, аварія була не випадкова? – спитав Костін.

– Не випадкова, – сказав майстер.

Костін подякував Андрієві Кузьмичу, і ми повернулися до управління.

У своєму кабінеті Костін ще раз докладно розпитав мене про аварію на шосе і записав до протоколу мої відповіді. Потім спішно викликали шофера автобуса і ще декого з пасажирів. Прийшов Танюшин.

– Мені піти? – спитав я, коли до кабінету ввійшов шофер.

– Ні, ні, – заспокоїв полковник, – вам корисно послухати.

Шофера звали Микитою Підопригорою. Він мене не впізнав. І не дивно. Бачились ми мигцем, і то в такий момент, коли автобус, не слухаючись гальма, летів під уклон. Хіба тут запам’ятаєш чиєсь обличчя? А я його примітив.

Микита тримався просто, але все ж не міг приховати здивування тим, що його запросили до цієї установи. Подальша розмова виявилась настільки цікавою, що я її запам’ятав буквально з протокольною точністю. Після кількох суто формальних запитань про ім’я, прізвище та місце роботи Танюшин промовив:

– Кажуть, що у той горезвісний день на кінцевій зупинці скупчилося до десятка автобусів.

– Так, це точно, – відповів Підопригора.

– Чи могли знати пасажири, який автобус піде першим?

Микита подумав, а потім заперечливо похитав головою:

– Ні, не могли.

– А шофери?

– Навряд. Ми в той момент вирішували з диспетчером, котра з машин мала йти у рейс.

– А гідравлічний привод пробили саме тоді? – втрутився Костін.

– Звичайно, – підтвердив Підопригора, – я коли сів у машину, то перш за все перевірив гальма. Вони ще працювали. Виходить, хвилин через дві вдарили по гідравліці.

– Ось що цікаво, – задумливо мовив Танюшин, – випадково чи ні саме у вашій машині зіпсували гальма?

Підопригора знизав плечима:

– Напевно, випадково. Адже ніхто не міг знати, що саме моя машина піде у рейс. Навіть я не знав.

Усі замовкли. Під вікном проїхала машина, навантажена брухтом, і брязкіт довго не стихав у кімнаті. Микита закурив і сказав, ні до кого не звертаючись:

– Сорок пасажирів могли угробити… сволота!

Костін запропонував:

– Пригадайте, як усе було в диспетчерській. Навіть найменші подробиці.

Микита затягнувся і поволі почав:

– Прибув я на кінцеву десь о вісімнадцятій годині. У той день знову без обіду проїздив. Зайшов до диспетчерської, а там повно-повнісінько шоферні. І, звичайна справа, сварки. З диспетчеркою сперечаються…

Підопригора раптом закашлявся. А коли стих, протер очі кулаком і схвильовано мовив:

– А уявіть собі, один чоловік знав, що піде саме моя машина…

– Хто? – коротко кинув Танюшин.

І Микита Підопригора розповів, що він теж встряв було у сварку, але до диспетчерської ввійшов чоловік у темно-синьому прогумованому плащі, почав обурюватись і погрожувати, що від імені пасажирів, які чекають на зупинці, напише скаргу. Микиті стало незручно за шоферів і шкода диспетчерку, яка не могла перекричати всіх чоловіків, і він відповів тому, в темно-синьому плащі: «Перекажіть пасажирам, нехай сідають у машину 98–98», а сам протиснувся до диспетчера і відмітив путівку.

Танюшин спитав мене, хто тоді оголосив, щоб сідали в автобус 98–98. Я підтвердив слова шофера.

– Отже, чоловік у темно-синьому плащі, – мовив задумливо Танюшин. – А інші прикмети його ви не могли б пригадати?

Я теж напружив пам’ять, але нічого, крім темно-синього плаща, згадати не міг. Правда, Микита допоміг:

– Невисокий, чорні брови у нього наче намальовані.

– Правильно, – підтвердив я, – невисокий і чорнявий.

І враз пам’ять блискавкою пронизала згадка:

– Товаришу полковник, Нюра Пасивіна казала, що портфель забрав у неї теж невисокий, чорнявий.

– Про це пізніше, – сухо обірвав полковник, а потім додана – Ми це знаємо.

І я зрозумів, що про такі речі, як портфель, не можна було говорити при відвідувачах. Ну, а з Нюрою, значить, вони поговорили, отже, не гаяли марно часу. Коли Микита пішов, Танюшин сказав Костіну:

– Треба буде переговорити ще з деякими пасажирами, бо чорнявий – це уже зачіпка. Скажіть, Шпильовий, хто в музеї чув вашу розмову про Петрищева?

Мені не довелося довго пригадувати, адже в музеї в той день людей було зовсім мало.

– Марія Андріївна, Галинка, хлопчина в трусах, колишній директор музею Трубников, ну і ще чоловік п’ять екскурсантів, які прийшли раніше.

– Ви не запам’ятали екскурсантів?

– Треба подумати.

– Подумайте, – сказав Танюшин і несподівано запитав: – А цього в темно-синьому плащі серед екскурсантів не було?

– Здається, ні.

– Здається – не відповідь.

Полковник наказав Костіну:

– Усіх відвідувачів музею треба знайти і опитати.

– Єсть! – відповів Костін і щось записав до блокнота.

– Мені можна йти? – запитав я.

– Ідіть, – дозволив Танюшин, – але будьте обережні. Адже полювали, лейтенанте, на вас.

Цариця Нефертіті і Федько Косий

Вечір був прохолодний. Опівдні, ще до заходу сонця, пройшов теплий дощик і просочив усе вологою: землю, будівлі і густе терпке повітря.

Я їхав у тролейбусі від Галинчиних батьків. Знову невдача: вона не приїхала. Неспокійні думки снувалися в голові. Чим закінчиться розслідування, яке вела оперативна група Танюшина? Робота була важка, копітка: треба розшукати пасажирів, які були в автобусі. Як вони це зроблять? Але Танюшин наказав: «Треба знайти!» І знайдуть. Потім відвідувачів музею. І ще Гужву. Що це за людина? Навіщо йому треба було говорити, що Петрищев не служив у частинах охорони?

Костіна я бачив кілька днів тому. Він дуже змарнів.

Сказав, що скафандр, знайдений на березі моря, дав їм до рук важливу нитку. І все ж я не міг зрозуміти, який може бути зв’язок між Петрищевим і водолазним скафандром, що належав диверсанту.

Потім я знову подумав про Галинку. Де вона тепер? Танюшин радив, як тільки Галинка з’явиться в Волногорську, негайно направити її до нього. Адже і вона була серед відвідувачів музею. Але Галинка не з’являлася в місті. Я вже кілька разів ходив до неї додому, мені незмінно відповідали:

– Не приїхала.

Мабуть, Галинка таки дуже образилась на мене. Адже я тоді грубо повівся з нею. Треба було пояснити, яке велике значення мають для нас розшуки матеріалів про подвиг Петрищева. Невже ми ніколи не помиримося?..

Поки я роздумував, в тролейбус увійшла молода жінка, сіла поруч і почала уважно розглядати мене. Коли я обернувся, жінка аж сплеснула руками.

– Нарешті зустрілися!

Це була продавщиця пива із пам’ятного ларка. Цього вечора вона видавалася ще кращою, ніж тоді. У вузьких лакованих очах її стрибали золотисті іскорки. Ошатне, квітчасте плаття з глибоким вирізом щільно облягало струнку фігуру. На гнучкій мармуровій шиї я помітив родимку.

Всі пасажири тролейбуса зацікавлено поглядали на неї.

Я пригадав скандал біля ларка і почервонів. Моя співрозмовниця говорила низьким, грудним голосом:

– Я дуже непокоїлася за вас. Ви ж ні в чому не винні. Знаєте, я навіть ходила до комендатури і заявила про це.

– Спасибі, – сказав я глухо.

– А потім весь час никала вулицями в надії, що зустріну вас. Я ж трохи винна в тому, що з вами скоїлося.

Останнє зауваження мене насторожило. Ми вийшли з тролейбуса біля Морського парку.

– Який чудовий вечір, – промовила Мура, так вона відрекомендувалася.

– Так, непоганий.

– Давайте посидимо на лавці коло берега.

– Уже пізно.

Мура образилась:

– Який ви колючий. Невже не можна взяти мене під руку?

Я взяв її під руку. Рука була холодна і немов бархатна. Мура притулилась до мене, і збоку ми, мабуть, скидалися на закоханих.

– Чому ви мовчите? Розкажіть що-небудь.

Мені зовсім не було чого розповідати, але Мура, піднявши голову, прохаюче дивилася на мене. Я сказав, що після удару кухлем у мене була велика гуля на голові. Мура згадала останній фільм і заявила, що я схожий на Олега Стриженова. Порівняння потішило мене, хоч я знав, що на Стриженова зовсім не схожий.

– А кого я вам нагадую? – запитала Мура.

– Царицю Нефертіті.

Мура недовірливо подивилася на мене.

– Хто це?

– Єгипетська цариця. Дуже гарна.

В якійсь мірі я не кривив душею. Гнучка довга шия і тонкі риси обличчя надавали їй деякої подібності до Нефертіті.

– Чому ви вважаєте, що винні в пригоді, яка сталася біля вашого ларка? – поцікавився я.

Мура зітхнула і замовкла. Ми підійшли до її будинку і зупинилися біля вузької хвіртки. Дівчина раптом заспішила і почала прощатись:

– У же пізно, вам час додому. Ну, ідіть же швидше.

Кажучи це, вона весь час дивилася кудись повз мене.

Я глянув у тому ж напрямку і в густій тіні крислатого каштана помітив чоловічу постать. Так ось у чому справа.

Я потиснув їй руку ї зібрався йти. Тим часом проїхала машина і яскравим променем фар освітила чоловіка, що стояв у тіні. Це був здоровань, який затіяв зі мною сварку біля ларка.

– Так ви підете? – спитала ще раз Мура ослаблим голосом.

– Ні, чого ж, – відповів я жорстко, – давайте поговоримо.

«Цією людиною цікавиться полковник Танюшин», – подумав я. Парубок підходив до нас. Мура сховалася за мою спину.

– А-а, це знов ти? – похмуро сказав мені парубок. – Ще хочеш?

– Федько, іди звідси! – наказала Мура, виглянувши з-за мого плеча.

Федько сплюнув набік:

– Завела залицяльника? Ну я його віднаджу…

Я був спокійний. Зрадів, що побачив його. Танюшин, певне, теж буде задоволений. Крім того, я в цивільному. Отже, можна не церемонитись.

Федько замахнувся. Я впіймав його кулак на льоту і відомим прийомом завернув руку за спину. У Федька з горла вирвався хрип, він почав присідати. Я опинився у нього за спиною.

– Ну… – промовив я, але враз дістав удар ногою в живіт і відлетів до низького паркана. Паркан затріщав. У мене в очах закрутилися сині, жовті, червоні кола.

Федько насувався. Я все ж схопився і спромігся на різкий удар, похитнувся і впав. Той теж упав. Ми зчепились і покотилися по землі. За якусь мить пролунав владний окрик:

– Встати!

Чотири гострих промені від кишенькових ліхтарів освітили мене і Федька. Федір підвівся і кинувся навтікача, але вчасно підставлена нога звалила його на землю.

– Прудкий, – почув я знайомий голос.

Де я чув цей голос? А-а, це ж Костін, заступник Танюшина!

– Товариш Костін?

– Я, – усміхнувся капітан.

– Слухайте, це той хлопець, що тоді коло ларка…

– Ви його знаєте? – спитав Костін дівчину.

– Косий Федько. Проходу мені не дає, окаянний! Все одно не вийду за нього заміж!

Костін наказав одному з оперативних працівників обшукати затриманого.

– Зброї нема, – осміхнувся Косий.

– В машину! – наказав Костін.

Федько раптом зіщулився.

– Я ж із ним пожартував…

– Гайда!

Я підійшов до Мури.

– Не щастить мені, – сказала вона журно, – завжди якісь неприємності.

Мені нічим було її втішити.

– До побачення, – сказав я, потупцювавши на місці, і попрямував до «Волги».

Машина помчала безлюдними вулицями. Було вже пізио. Я спитав Костіна:

– А як ви опинились на цій вулиці?

– Випадково, – промовив Костін і засміявся.

Так, нагляд у Танюшина було налагоджено чудово. Мене охороняли. Інакше як би вони миттю опинилися на місці, де я зустрівся з Федьком?

І ось ми знову в кабінеті Танюшина. Полковник уважно оглянув Федька і спитав суворо:

– Прізвище, ім’я?

– Білобрагін Федір, – скоромовкою випалив Косий, – тридцять шостого року. Безпартійний. Слюсар.

Танюшин посміхнувся:

– Бач, який досвідчений. Сидів?

– Не доводилось. Один привід був.

– За що?

– Та так. Одному по шиї з’їздив.

Танюшин докірливо промовив:

– Ну, а чого до лейтенанта причепився?

Федько насупився:

– Нехай до Мурки не липне.

– Чого ти думаєш, що він липне?

– Мені один сказав.

Танюшин багатозначно подивився на Костіна і, вставши з-за столу, підійшов ближче до Білобрагіна.

– Це хто ж?

Федько мотнув головою:

– Особисто його не знаю. Ще того разу коло ларка він підійшов до мене і сказав: «Онде, – каже, – моряк твою Мурку охмуряє». Ну, я розізлився і…

Танюшин знову сів до столу:

– Розкажи, який він, той чоловік.

Федько спідлоба глянув на мене і почав:

– Такий непоказний, тобто низенький. Мені отак буде, – Федько провів рукою по грудях. – Ніс у нього гострий. Волосся чорне, наче кучерявиться. Схоже, що не росіянин, а з Кавказу. Але російською мовою розмовляє чисто.

– Ти що ж, завжди коло ларка чергуєш? – поцікавився Танюшин.

– А якщо до неї всі липнуть?

Танюшин поклав руку на стіл і сказав, ніби підводячи підсумок:

– Ну, ось що, Білобрагін. Сьогодні ми тебе відпускаємо. Але запам’ятай: більше хуліганити не будеш. Не дозволимо. А якщо того чоловіка невисокого зустрінеш, дзвони мені. Телефон 20–28. Запам’ятав?

– Запам’ятав! – буркнув Федько.

Він церемонно попрощався З усіма і вийшов з кабінету.

– А якщо він сказав неправду? – висловив я сумнів.

– Правду. Парубок розгвинчений, але чесний.

Костін дістав з папки якийсь папірець і доповів полковникові:

– Опергрупа Самохіна веде спостереження за диверсантом. Питають: брати його?

– Ні в якому разі! Продовжувати спостереження.

– Це диверсант з бухти Прозорої? – поцікавився я.

– Так, – була коротка відповідь.

Професор Іващенко розповідає

Молодий веселий юнак на мотоциклі привіз мені записку від Танюшина.

Танюшин писав:

«Товаришу Шпильовий! Сьогодні о 13.00 приходьте до Якірної площі. Поїдемо з приводу «дисертації».

Я сховав записку і подивився на годинник. Була ще тільки одинадцята. Що нового узнав Танюшин? З ким ми повинні зустрітися?

Незадовго до тринадцятої я пішов на площу. Треба було розрахувати час так, щоб рівно о тринадцятій бути на місці. Точність має бути притаманна кожній людині, тим більше – військовій. Я навіть маю намір виступити в нашій флотській газеті з статтею про точність. Скажу в статті, що цю якість слід розвивати в собі буквально на кожній дрібниці. Залізна педантичність у цьому питанні є показником внутрішньої культури людини.

Рівно о тринадцятій я був на площі. Під’їхала «Волга», і я опинився поруч з Танюшиним.

– Влаштовуйтесь зручніше, – сказав полковник, – їхати доведеться далеко. Кілометрів вісімдесят.

– А куди?

– В науково-дослідний інститут, до професора Іващенка. Можливо, він знає що-небудь про Петрищева.

Мені було цікаво зустрітися з великим вченим. Дорогою ми розмовляли про досягнення в галузі техніки, в якій працює і професор.

За містом «Волга» звернула з магістрального шосе і вузькою ущелиною заглибилась у гори. їхали дві години. Міжгір’я раптом стало ширше, і ми побачили залиту сонцем невелику долину. В густу зелень були вкраплені білі, з скла і бетону, будівлі науково-дослідного інституту. Машина зупинилась біля масивних воріт. Підійшов вартовий. Уважно перевірив документи спочатку у мене і в шофера, потім у Танюшина і пішов до приміщення контрольно-пропускного пункту, мабуть дзвонити. Нарешті вийшов:

– Прошу, проїжджайте.

Ворота одчинились, і ми в’їхали на подвір’я з широкими зеленими алеями. Біля під’їзду одного будинку машина зупинилась. У невеликій прийомній нас зустріла секретарка.

– Ви полковник Танюшйн?

– Так.

– Професор Іващенко чекає вас.

У кабінеті нас зустрів сивий літній чоловік. Дивно, але сліпучо-срібна сивина молодила його. А може і не сивина, а великі світлі окуляри в тонкій золотій оправі. В усякому разі, професор був літній, і разом з тим у ньому відчувалася молодість і життєрадісність. Легко підійшовши до нас, професор відрекомендувався, потиснув нам обом руки і запросив сідати.

– Дуже радий, професоре, зустрічі з вами, – сказав полковник.

– Вважайте, що вам пощастило. Тільки сьогодні повернувся з відрядження, а завтра… – Іващенко зробив прощальний жест рукою, потім спитав: – Так які ж справи привели вас до мене?

– Справи давно минулих днів, – відповів Танюшин.

– Я слухаю.

– Скажіть, будь ласка, – почав Танюшин, – вам ніколи не доводилось зустрічатися з людиною на прізвище Петрищев?

Слова Танюшина, мабуть, вплинули на професора. Неприховано схвильований, він нахилився до полковника і тихо запитав:

– Як, як ви сказали?

– Петрищев.

– Боже мій! Вам щось відомо про нього? Ну, відповідайте ж!

Полковник не був підготовлений до такої бурхливої реакції.

– Пробачте, – збентежився він, – ви, мабуть, не так мене зрозуміли. Ми хотіли б од вас щось почути.

– А, он воно що, – мовив розчаровано Іващенко і несподівано спитав: – У вас є цигарка?

Полковник дістав портсигар.

– Збирався кидати курити, але, видно, доведеться відкласти.

– Значить, вам все ж таки знайомий Петрищев? – нагадав Танюшин.

– Звичайно, – відповів Іващенко, глибоко і з задоволенням затягуючись.

– Не змогли б ви пригадати все, що стосувалося Петрищева? – обережно спитав Танюшии.

Іващенко зняв окуляри і дуже ретельно протер їх.

– Не знаю, чи задовольнять вас мої відомості, але дещо я розкажу. Незадовго до початку Вітчизняної війни мене призначили керівником науково-дослідної групи по розробці ракетного палива. Зважаючи на деякі дуже важливі для нашої справи обставини, ми виконували свої роботи у Волногорську. Дослідження мали цілком секретний характер, і, природно, лабораторія добре охоронялась. Охороною відав начальник режиму, він у перші дні війни зарахував до штату охорони й Матвія Петрищева. Я про це не знав. І про Петрищева почув в останній день нашої евакуації.

Іващенко на хвилинку замовк і замріяно подивився у вікно.

– Стояла вже осінь. Періщили дощі, і евакуювати все обладнання і документацію, дотримуючись при цьому найсуворішої секретності, було нелегко. Але ми впоралися. Фашисти наступали стороною на головну базу флоту, і ми встигли…

Коли все обладнання вивезли, нам лишалося тільки знищити експериментальні запаси палива, які на той час зосередилися в складах. Ми вирішили знищити їх частинами, щоб не привертати уваги противника. Але сталося непередбачене. Мотомеханізовану дивізію генерала Кеніга зняли з напрямку головного удару і кинули на Волногорськ. Мені здається, що фашисти дізналися про існування нашої лабораторії. Ми гарячково готувалися висадити в повітря склади. Можливо, в схемі чогось не врахували, бо коли останні співробітники лабораторії і охорона розташувалися на підводному човні, що чекав нас, вибуху не було. А за часом він мав бути. Я був у відчаї. Невже ворог захопить усе і поверне проти нашої Батьківщини? Час збігав. Вибуху не було і не було, а фашисти з’явилися уже на околицях Волногорська. Командир підводного човна квапив мене. Але як я міг піти звідти? Я умовляв його почекати ще одну хвилину.

Іващенко зняв окуляри і знову надів їх. Дістав хусточку і сховав до кишені. Переживаючи минуле, він помітно хвилювався.

– Саме в ту мить до мене підійшов боєць нашої охорони Матвій Петрищев. Він просив, щоб його негайно висадили на берег. «Подивлюся, що там трапилось з вибухівкою», – мовив він. Це був білявий невисокий юнак з ластовинням на носі… Мені чомусь особливо запам’яталися його очі – по-дівочому голубі і ніжні. Признаюсь, я не дуже повірив у його вправність. Надто молодий він був. Спочатку я відмовив, але Матвій наполягав. «Ми не маємо права ризикувати державним секретом, – сказав він. – Дозвольте зійти на берег, поки не пізно».

Я дозволив.

На вутлому надувному човиику він вирушив до берега, який був метрів за сто від нас. У біноклі ми бачили, як Матвій підплив до суші, потім швидко подерся на кручу. Фашисти були вже біля лабораторії. Потяглися нестерпні хвилини чекання. Німці зайняли територію лабораторії. Туди все в’їжджали і в’їжджали машини з солдатами. Навколо підводного човна почали сипатися снаряди. Треба було відпливати. Командир човна дав команду занурюватись, і в цю мить пролунав страшенний вибух. Од берега в море покотилася хвиля, і човеи добряче струсонуло. Можливо, саме тоді я вперше відчув силу палива, яке ми виробляли.

А Матвій не повернувся. Кілька днів підряд до берега, як домовились, висилали катер, але Петрищев не приходив. Пізніше я розповів про його подвиг капітану другого рангу Чижову, і з його легкої руки про вибух стало відомо за межами Волногорська.

Іващенко замовк. Потім промовив:

– Отак було! – І додав: – Мабуть, Петрищев загинув. А може й ні. Минуло багато часу.І коли б я побачив його тепер, то, мабуть, і не впізнав би.

Я подумав, що Іващенко і досі не може примиритися з думкою про загибель Петрищева. У глибині душі в нього жевріла надія… І його можна зрозуміти.

Ми розсталися з Іващенком досить сердечно. На зворотному шляху я спитав Танюшина:

– А ви як думаєте, живий Петрищев?

Полковник знизав плечима.