Текст книги "Дисертація лейтенанта Шпильового"

Автор книги: Генадій Савичев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Несподіванки

До мене в каюту подзвонив черговий по кораблю:

– Тут на причал машина приїхала… по вас.

– По мене?!

– Ти стаєш помітною постаттю? – запитав Селін, розбираючи на столі якісь деталі радіоприймача.

Я схопив кашкет і вибіг на ют. Там зустрів Скосирєва.

– Думаю, вам корисно оглянути місце вибуху, – запропонував він.

– Так це ви машину викликали?

– Ви ж самі казали, що Петрищев на шостому кілометрі Північного шосе висадив у повітря склади.

Я пройшов до машини. Автомобіль розвернувся і, чхнувши димком, вирвався в місто. Скосирєв порушив мовчанку:

– Ми вже знаємо, в чому полягає подвиг Петрищева. Тепер лишається уточнити деталі, і бесіду можна вважати підготовленою.

Я промовчав. Справді, день, коли я проведу бесіду, був уже не за горами. А про Петрищева я все ж знав дуже мало. Що це була за людина?

Машина мчала за містом. Праворуч і ліворуч мигтіли зелені смуги виноградників. Кілометрів за три синіло море. Як завжди в жарку безхмарну погоду, над ним мигтіло прозоро-сріблясте марево. З’явились горби, порослі густим чагарником. Шлях круто пішов угору.

– Скоро будемо на місці, – пообіцяв шофер.

Ми в’їхали в тісний видолинок і, минувши ще кілька заворотів, вискочили на рівнину. І ось тут ми побачили те, що колись було підземним складом з боєприпасами: хаотичне нагромадження великих гранітних брил. Страшно було подумати, що під такими громаддями загинув наш радянський воїн. Мабуть, весь особовий склад сховища евакуювався і залишився тільки Петрищев. Лункі підземні каземати начинені снарядами, мінами, торпедами. Петрищев мав висадити їх у повітря, коли на території складів скупчаться фашисти. І ось він бачить, що вороги уже там. Пора! Піднятий зсередини страшною силою граніт розвалився на тисячотонні уламки, з надр землі рвонулося полум’я, вибух заглушив крик жаху фашистських солдатів. Завалений гранітними брилами, загинув і Петрищев.

Скосирєв, я і шофер скинули кашкети і хвилину стояли мовчки. Потім блукали поміж гранітних уламків. Дивилися на глибокі тріщини в землі, на погнуті залізні балки.

Переживаючи побачене, на зворотному шляху ми говорили про інших героїв, які полягли у цій війні.

Уже на кораблі Скосирєв сказав:

– Мабуть, подвиг Петрищева таки вартий того, щоб розказати про нього людям.

– Дякую! – сказав я. – Дякую, що саме мені ви доручили розшуки.

Якщо до цієї поїздки я більш-менш спокійно готувався до бесіди, то після неї прямо-таки згоряв од нетерплячки якомога скоріше дізнатися про все. В каюту я зайшов схвильований. Селін уважио подивився на мене.

– Слухай, ти не хворий? Можиа подумати, що у тебе жар.

– Знаєш, – мрійливо сказав я, – сьогодні вперше в житті я фізично відчув, що таке безсмертя.

Селін замовк. Я підсів до столу, на якому були розкидані гайки, болти, шестірні, і розповів йому про Петрищева, про вибух.

– Так, – промовив Селін, задумливо перебираючи шестірні. Помовчав і знову – Так! – Потім вдарив себе по лобі: – Тобі ж дзвонили з музею!

Я кинувся до рубки чергового по кораблю, де стояв телефон зв’язку з берегом.

– Це товариш Шпильовий? – почув я жіночий голос. – Говорить Марія Андріївна. Чи ви не можете зараз приїхати до музею? Приїздіть, – не зовсім радісним тоном закінчила вона.

Я доповів Скосирєву, і він наказав негайно їхати.

Марія Андріївна зустріла мене в директорському кабінеті. Поруч з нею в кріслі сидів невисокий огрядний чоловік. Над маленькими очима нависли густі, невизначеного кольору брови. Я звернув увагу на його важкий погляд.

– Дмитро Гужва, – назвався він, тиснучи мені руку і дивлячись повз мене.

Марія Андріївна кивнула на нього:

– Ось товариш Гужва каже, що ніякого подвигу Матвія Петрищева не було.

– Як це не було?

– Не було. Не знаю я ніякого Петрищева.

– Товариш Гужва служив у частинах охорони складів, – пояснила Марія Андріївна.

– Служив, – підтвердив Гужва. – Охороняли ми той самий арсенал. Коли фашист сунув на Волногорськ, ми евакуювали все, що змогли. А що не змогли – висадили в повітря. І ніхто свого життя, як тут пишуть, не віддавав.

– Ну, а Петрищев? – запитав я.

– І Петрищева ніякого не було, – твердо відрізав Гужва.

– Але боєць, на прізвище Петрищев, служив у вас?

– Може й служив, а може й ні. Хіба запам’ятаєш? Та коли б він зробив подвиг, ми б знали.

Я подивився на Марію Андріївну.

– Тут щось не так, – гаряче заперечила Марія Андріївна. – Не могло не бути подвигу, якщо матеріал про нього є.

– Усе могло бути, – осміхнувся Гужва. – Тепер багато таких, що кричать: «Подвиг, подвиг!» А коли розслідують, то і виходить сама брехня! Ну, бувайте здорові!

– Дозвольте, – зупинив я його, – де ви хоча б живете?

– А навіщо вам?

– Ми все перевіримо. Можливо, ваші відомості знадобляться.

– В радгоспі «Першотравневий», – охоче відповів Гужва, – від Волногорська двадцять три кілометри…

Я і Марія Андріївна залишились у кабінеті і дивилися одне на одного. На стіні цокав старезний годинник, немов музейний експонат. У ньому раптом розкрилась верхня кришка, вискочила зозуля і тричі прокувала.

Нові факти і старі результати

Уявіть собі вузьку долину, облямовану з двох боків горами. Ґрунтова дорога петляла по одному із схилів, і долину було видно як на долоні. Не долина, а густий сад. Здавалось, Дерева були густо припорошені снігом: то цвіли яблуні. Ми їхали по коридору, утвореному зеленню.

Крони могутніх дубів зімкнулись над головою в зелену арку. Потім ішли пірамідальні тополі, і алея освітилася сонцем.

Машина взяла черговий підйом, і ми побачили село Слобідське. Воно розкинулось на березі гірської річечки.

Білі хатки були безладно вкраплені в зелень.

– А гарно, ж, гарно як! – вихопилось у шофера.

Машина скотилася вниз, і ми в’їхали на сільську вулицю. Було вже ополудні. За тинами мляво кудкудакали кури. Вискочив собака, кинувся на машину і зник у пилюці, яка, немов димова завіса, тяглася за нами.

Зупинились біля сільради. В щойно пофарбованому чистому коридорі нікого не видно. Десь стрекотіла друкарська машинка. Я відшукав поглядом двері з табличкою «Голова сільради» і постукав.

– Зайдіть, – прогув чоловічий бас.

У кабінеті сиділо двоє: високий чоловік – за столом, а другий, менший на зріст, в окулярах, гостроносий, – проти нього.

– О-о! Флот у гості прибув! – вигукнув високий і вийшов з-за столу. – Прошу до куреня. Сідайте. Пересядь, Фроле Івановичу, – потяг він ще одного стільця до столу. – Не в справі шефства? А то діти з нашої школи геть заганяли. Знайди їм морських шефів!

– Ні, не в справі шефства.

– Тоді в якій же? – добродушно басив високий, видно з усього, голова.

– Мене цікавить мешканка вашого села Петрищева.

– Антоніна Павлівна?!

– Мабуть, так її звуть.

Голова зітхнув.

– Спізнився, друже. Антоніна Петрищева вмерла два роки тому.

Ми помовчали.

– А може, родичі зосталися? – не втрачав я надії.

– Ні, нікого не лишилось. А навіщо вони вам?

Я розповів про лекцію, про музей.

– Ну, в цьому питанні ми вам допоможемо, – усміхнувся голова. – Матвія Петрищева в нашому селі кожен хлопчина знає.

– Виходить, подвиг він зробив? Герой?

– Аякже! Ще в роки війни Антоніні прислали повідомлення: так, мовляв, і так, ваш син загинув героїчною смертю.

Я подумав, що ось зараз, у цю хвилину, дізнаюся не тільки про подвиг, а й про дитинство Матвія, про його життя. Для лекції це було вкрай необхідно.

– Розкажіть мені, будь ласка, все, Що ви знаєте про Матвія, – звернувся я до голови, дістаючи блокнот і ручку.

Він подивився на чоловіка в окулярах, який стояв поруч.

– Може, ти, Фроле Івановичу, розкажеш? Я тоді ще підлітком був…

Фрол Іванович поправив окуляри, кахикнув:

– А чого ж, можна.

Голова тихенько підсунув йому стільця. Той сів і почав:

– Хлопець він бойовий був. Ще у фінську війну організував у нашому селі тимурівську команду. Тим жінкам, у яких чоловіків на війну забрали, вони то дров нарубають, то води принесуть. Учився Матвій теж непогано. Пам’ятаю, бо я з тієї школи. Учителька його за приклад для інших ставила. А як почалась війна, попросився він добровольцем в армію, йому тоді й вісімнадцяти не було. Подався прямо у Волногорськ. Не знаю, як йому вдалося, тільки скоро все знали, о Матвея взяли в армію. Потом пришла похоронка…

Фронт Иванович кашлянув і подивився поверх окуляров на мене.

– Ну, а подвиг? – запита я.

– Про подвиг достовірно нічого невідомо. Знаємо, що Матвій загинув на бойовому посту. Пізніше, правда, приходив хтось до Антоніни і сказав, що хлопець висадив у повітря якийсь склад разом з фашистами.

Я поставив крапку в блокноті і подумав, що хоч усі ці дані і сходяться з відомостями, зібраними в музеї, але повної ясності вони не вносять. «Хтось», «якийсь»…

Помітивши на моєму обличчі незадоволення, голова запропонував:

– Давайте сходимо в хату до Петрищевих. Там тепер Нюра Пасивіна з дітьми живе. Може, якісь документи чи фотографії після Антоніни залишились.

– А як же її розшукати?

– Ну, чого ж розшукувати? – усміхнувся голова. – Я тебе сам проведу.

Він уже зарахував мене в шефи. Видно, що в нього ділова хватка.

По дорозі голова знайомив мене з селом.

– Бачиш, яку школу побудували? У вас такої нема!

Я похвалив школу. Пішли далі.

– А тут на річці хочемо побудувати електростанцію. Ви б допомогли нам електриками. На флоті електрики добрячі.

Я обіцяв переговорити з начальством. А голова показував мені новий клуб, потім розсадник, потім сади. В мене зародилась підозра, що до Пасивіної він веде мене кружним шляхом, щоб більше похвалитися селом. Зрозуміло, мені хотілося швидше дізнатися що-небудь про Петрищева, але голова з таким запалом розповідав про свої справи, що я, захопившись його красномовством, охоче оглядав усі визначні місця Слобідського.

Ми підійшли до білого будиночка за невисоким тином. Ще на вулиці нас уздрів замурзаний хлопчак з вилинялим на сонці розтріпаним чубом. Поблискуючи п’ятами, він кинувся в глибину подвір’я, і звідти долинув його голос:

– Мамо, дядько Гнат прийшов.

– Дядько Гнат – це я, – пояснив голова.

Назустріч вийшла жінка з милим добрим обличчям, на якому дуже симпатично променіли ледь помітні зморшки.

– Добрих гостей – просимо до хати, – мовила жінка.

– Ось, Нюро, привів до тебе флотського офіцера.

– Які в мене можуть бути справи з флотськими? – ніяковіла жінка.

– Все може бути. А коли після смерті Антоніни ти в хату в’їхала, не знаходила часом якихось документів про Матвія або фотографій?

– Були і документи і фотографії, – відповіла Нюра. – Повний портфельчик. А на тому тижні приходив кореспондент із газети і забрав усе з собою.

Мене наче окропом ошпарили.

– З якої газети? – запитав я.

– Не знаю, – розвела руками Нюра, – ніби з міської…

Помітивши, що ця звістка прикро вразила мене, Нюра Пасивіна співчутливо поцікавилась:

– А вам дуже потрібні документи?

– Дуже.

– А який з себе той кореспондент? – нетерпеливився голова.

– Верткий такий, невисокий. Чорнявий. Усе до блокнота записував, а потім попросив портфельчик, сказав, що поверне.

Голова докірливо похитав головою:

– Ой Нюро, Нюро! Як же так без мене? А тепер шукай вітра в полі. —Він винувато поглянув на мене. – Бачиш, брат, які справи. Ну, нічого, фотографію я тобі знайду. У нас у клубі, в червоному куточку, є портрет Матвія.

Ми попрощалися з Нюрою і пішли до клубу. Взагалі я ходжу дуже швидко, але, правду кажучи, за головою не встигав. Очевидно, йому щиро хотілося допомогти мені.

У клубі ми пройшли через зал для глядачів, потім коридором до кімнати, на дверях якої висіла табличка: «Кімната героїв села Слобідського».

Голова відчинив двері, і прямо перед собою я побачив рамку з написом «Матвій Петрищев». Але рамка була пуста. Голова розгублено подивився на мене. Я і сам помітив, що фотографію зірвано зовсім недавно. На червоному сукні лишилися сліди, як і в музеї.

Серед хвиль

Фотографії Петрищева так і не знайшли. Голова лаявся, сам обнишпорив усі приміщення клубу. Розпитував завідуючого, як і що, але… фотографії не було.

Я повернувся на корабель ї розповів про все Скосирєву. Капітан третього рангу вислухав мене уважно, потім підійшов до ілюмінатора і, відсунувши шторки, довго дивився на море.

– Ситуація! – нарешті промовив він. – Портфель з документами, ясна річ, знайдемо в редакції, але чому саме тепер зникли фотографії…

Я теж висловив подив:

– У двох місцях… Дивний збіг.

– Оце мені і не подобається, – промовив Скосирєв. – І потім цей скептик… як його?

– Гужва.

– Ви теж хороший! Хіба так шукають? Зовсім незнайома людина заявляє, що Петрищева не було, і ви, не з’ясувавши подробиць, відпускаєте цю людину.

– У мене є адреса Гужви.

– Де ж він живе?

Я покопирсався в кишенях і дістав зім’ятий папірець:

– Радгосп «Першотравневий».

– Неодмінно побувайте в цьому радгоспі. Поговоріть з Гужвою і запишіть усе до найменших дрібниць, – порадив Скосирєв таким тоном, який, власне, означав наказ.

Коли я вийшов з каюти заступника командира по політчастині, загриміли дзвони гучного бою.

Бойова тривога! Застукотіли броньові кришки ілюмінаторів. Задеренчали трапи під ногами матросів. Ревнули мотори і розвернулись артилерійські башти. Корабель входив у район стрільби.

Я зайняв своє місце за бойовим розкладом і доповів про готовність. Усі мої підлеглі прикипіли до приладів. Стиснувши рукоятки вертикального наведення, завмер навідник, нетерпляче поглядав на мене заряджаючий, немов для стрибка напружився піднощик. Я помітив на його чолі краплини поту. Хвилюється.

Дрібно брязнувши, розкрились кришки елеваторів. Почали подавати снаряди. Підхоплений чіпкими руками заряджаючого, снаряд покірно ліг у лоток досилача. Гучномовці вже передавали перші команди керуючого вогнем:

– По цілі зліва тридцять!

Я подивився у візир і побачив ціль. Невиразною, розпливчатою цяткою вона біліла на задимленому горизонті. Це був брезентовий щит. Звідси він поставав у вигляді світлого кружечка, а насправді – це чимала споруда, схожа на невелике судно з білими полотнищами замість надбудов. Клацнули досилачі. Снаряди влетіли в казенники, мов більярдні кулі до луз. За мить прогримів залп. Снаряди з свистом полетіли до цілі. Навколо щита знялися білі фонтани вибухів, а в цей час повітря уже краяли снаряди інших залпів. Корабель здригався. Залп лунав за залпом. Море біля щита кипіло.

На приладах моряки повернули стрілки. Елеватори подавали нові й нові снаряди. Залп! Залп!

– Накриття! – закричав я, побачивши, що частина сплесків піднялась за щитом, а частина – перед ним.

Матроси запрацювали меткіше… А потім стрільба враз припинилась і стало незвично тихо. Десь заскиглила чайка, зашаруділа вода біля форштевня.

Ми збуджено дивились один на одного. Нас цікавили результати стрільби. Я відчинив броньовані двері башти.

Корабель повніш ходом ішов до щита. Екіпаж дуже хотів знати кількість прямих влучань у ціль. Незабаром по корабельній трансляції пролунала команда:

– На шлюпку лівого борту! Шлюпку до спуску!

Команда стосувалась мене, оскільки я був командиром шлюпки. Ми швидко вибігли на шкафут і зайняли місця в шлюпці. На шкафуті зібралися майже всі члени екіпажу, вільні од вахти: офіцери, старшини, матроси. Був там і Селін.

– Без пробоїн не повертайся, – пожартував він.

Корабель уповільнив хід, шлюпку скинули в зеленувату пінисту воду. Моряки на борту корабля підхопили ходовий кінець, і шлюпка вилетіла вперед.

– Весла на воду! – скомандував я.

Весла одночасно врізались у пружну хвилю. Незабаром ми підійшли до щита. Всім не терпілось вискочити на нього і особисто помацати дірки в полотнищах, але я залишив двох гребців у шлюпці. В морі можуть бути всякі несподіванки.

Прямих влучань було багато. Моряки розсипались по щиту, радісно вигукуючи:

– Влучання!.. Ще одно!.. Ще!..

Я дістав блокнот і почав наносити на схему місця пробоїн. Це було дуже важливо для аналізу стрільби. Я радів: знову відмінна стрільба. Про наш корабель і так говорили на всьому флоті. А тут новий успіх.

– Товаришу лейтенант, семафорять! – доповів матрос Сухоруков.

З корабля, який хитався на хвилях кабельтових за десять від щита, передавали: «Негайно повертайтесь».

Я оглянувся і все зрозумів. Із заходу насувався шквал. Низько над морем слалися темні хмари. Слідом за ними наступали білі шеренги хвиль.

– У шлюпку! – закричав я.

Ми кинулись до шлюпки і, швидко віддавши кінці, відштовхнулись од щита. Але було вже пізно. Вітер стьобнув по обличчях, шлюпку рвонули хвилі, а на наші голови линула злива. Суцільні потоки води сховали від нас і корабель, і буксир, і щит. Стали лопатися полотнища. Це скидалося на артилерійську канонаду, Я наліг на румпель і розвернув шлюпку до щита. Ледве ми встигли вискочити на нього, як шлюпку підняло хвилею і з усього розмаху кинуло на стальний корпус. Розлігся тріск. Щоб нас не змило, ми притиснулись до масивних стояків для полотнищ. Вітер посилювався. Нас почало кидати і крутити.

І тут ми знову почули тріск і різкий брязкіт металу. Це лопнув, стальний трос, який зв’язував буксир із щитом. Враз щит завертіло і понесло. Полотнищ уже не було. їх зірвало вітром. На щиті залишилися шість гребців і я. Повзком, чіпляючись за настил, за гаки, за обривки кінців, я перебирався від стояка до стояка і допоміг товаришам закріпитися. Отак ми і стояли, прив’язані до стояків.

Темніло. Хвилі стали більшими. У присмерку білі шапки їх фосфоресціювали таємниче і холодно. Я знав, що поки не стихне вітер, зняти нас звідси було неможливо. А кінця шторму не видно було. Злива пішла, стороною, вітер став чистий і дзвінкий. Море стугоніло і шипіло. Воно, як скажене, шпурляло нас з боку в бік і кудись несло.

А потім вітер несподівано вщух. Із-за хмар виглянув місяць. Бліді, примарні тіні ковзнули по морю.

– У кого є куриво? – запитав Сухоруков.

Цигарки у всіх були мокрі, і закурити нам не пощастило.

– Хто помітить вогні судна – доповісти! – наказав я.

Минуло близько години. Сріблясті місячні плями на поверхні моря ставали ширшими. Хмари рідшали.

– Чую, як стугонить мотор, – доповів Свириденко. Він служив телефоністом, слух у нього гострий.

Ми прислухались. Десь дрібно працював двигун. Може, з корабля по нас послали баркас? Усі посхоплювались на ноги і почали кричати:

– Ого-го-го!

Спочатку кричали невлад, а потім по команді. Наші крики линули над морем і губились серед місячних бліків і невиразних тіней. Потім місяць виплив із-за хмари і всі ми зовсім близько побачили шлюпку. В ній чітко вирізнялася людська постать.

– Ей, на шлюпці! Сюди! Сюди! – загаласували ми.

Людина оглянулась, помітила нас і, розвернувши шлюпку, спрямувала її вбік од місячної доріжки.

– Давай сюди! Еге-ей-ей!

Але шлюпка віддалялася. Незабаром шум мотора стих.

Ми були гірко розчаровані.

– Мабуть, не почув нас… – тихо висловив хтось припущення. Йому заперечили:

– Навряд! Шлюпка була поруч.

Нас зняли з щита на світанку. Сонце на той час ще не зійшло, але горизонт уже наливався кіновар’ю.

Я доповів командиру корабля про результати стрільби, про пригоди, які трапилися з нами, і про незрозумілу появу шлюпки далеко у відкритому морі.

Чи міг я подумати, що і ця шлюпка, і її пасажир матимуть відношення і до мене, і до лекції про Матвія Петрищева, яку я готував?

Парадокси

Знову поїздка. Цього разу в радгосп «Першотравневий». Я повинен зустріти Гужву і поговорити з ним докладніше.

Мрячив дрібний дощик. Умита зелень радісно шелестіла листям. Я дивився на далекі сині гори і думав. Не дуже радісні були мої думки. Сьогодні Галинка вирушає із знайомими у довгождану подорож. Я, звичайно, лишаюсь. Адже незабаром моя лекція.

– Ти якийсь ненормальний, – твердила Галинка. – Ну скажи, в яке безглузде становище ти мене поставив?

Я удав з себе нетямущого.

– Не прикидайся трирічним. Я набридала знайомим, я умовляла їх узяти нас, і ось, коли треба їхати…

– Але ж я повинен…

– Ти не повинен… Розшукувати матеріали можна і після відпустки!

Я промовчав. Коли б я почав розповідати Галинці про великих мандрівників і вчених, вона б напевне сказала щось в’їдливе про мене. А справа зовсім не в цьому. Я не був великим дослідником, але у мене в душі спалахнув такий вогонь, який, безсумнівно, горів і в них у грудях.

Галинка одвернулась, потім брови у неї злетіли догори, і вона прошепотіла:

– Ти як хочеш, а я поїду.

– Їдь, – швидко погодився я. – Їдь! Ти неодмінно повинна їхати.

Вона рвучко повернулась і стрибнула в автобус, який саме під’їхав. Ми вперше за півтора року знайомства посердились.

І ось я їду в «Першотравневий», а Галинка в інший бік.

Радгосп розкинувся на рівному, як стіл, місці. Навкруги – безмежний степ.

Дощ перестав. Смарагдовий степовий килим вигравав сонячними барвами. Таксі, в якому я їхав, вилетіло на широку, наче міський проспект, вулицю. Ми під їхали до крайнього будинку. Побачивши жіику, що полола грядки на городі, я відчинив дверцята машини і спитав, де живе Дмитро Гужва.

Жінка підійшла до тину і, поправивши хустку, охоче пояснила:

– Тутечки, недалеко. Поїдьте до криниці, зверніть управо. В третій хаті він і живе.

Ми поїхали до хати Гужви.

Я довго стукав у хвіртку, поки на алеї невеликого палісадника з’явився високий чоловік у білій вишитій сорочці.

– Заходьте, – промовив він, – хвіртка не замкнена.

– Я хотів би бачити Дмитра Гужву.

– Слухаю вас, – промовив чоловік.

– Ви – Гужва?

– Так.

– Мені потрібен інший Гужва.

– А іншого в нас нема, – усміхнувся чоловік.

Я був спантеличений.

– Але ж це радгосп «Першотравневий»?

– «Першотравневий».

– У радгоспі «Першотравневому» живе ще один Дмитро Гужва?

– Ні, я один, – відповів чоловік.

– То, може, є інший радгосп «Першотравневий»? – спитав я з надією.

– Що ви! – усміхнувся чоловік.

Довелося просити вибачення і повертатися ні з чим. Дорогою я думав: нащо людині, яка відрекомендувалася Гужвою, стверджувати, що Петрищев не зробив подвигу? Відповіді не знаходив.

Ми приїхали в Волногорськ. На вулицях було людно. Машина минала будинок, де жила Галинка. Мені зробилось тоскно. Сьогодні субота, і я міг би з нею зустрітися. Раптом я побачив чоловіка, який видавав себе за Гужву.

– Зупиніть машину! – гукнув я. Шофер загальмував. Я розрахувався за поїздку і вистрибнув на тротуар. «Гужва» переходив вулицю.

– Товаришу Гужва! – замахав я рукою.

Почувши оклик, Гужва розгублено подивився на мене.

Поки я перейшов на другий бік вулиці, Гужви вже не було. Він ніби крізь землю провалився. Я зазирнув до крамниці «Культтовари», але його й там не було. На виході з крамниці мене покликали:

– Товаришу Шпильовий!

Я обернувся і побачив директора музею. У тих самих парусинових штанях і брилі. Він потиснув мою руку обома руками.

– Відразу вас упізнав, – доброзичливо усміхався він. – От, думаю, і побачилися з давнім знайомим.

– Який же я знайомий? Я навіть вашого прізвища не знаю.

– Михайло Сергійович Трубников. Не пам’ятаєте?

– Пам’ятаю. Ви працювали директором музею, – нехотя відповів я.

– Тепер узнали й прізвище, – промовив директор тоном пастора, який відпускає гріхи парафіянам. – А то ви посприяли, так би мовити, щоб мене зняли з посади директора музею, а прізвища, пробачте, не взнали.

Я почував себе ніяково. Побачивши моє збентеження, Трубников заспокоїв:

– Я не ображаюсь. Уже влаштувався на іншу роботу. – І він узяв мене під руку – Чесно кажучи, я навіть радий, що пішов з музею. Знаєте, для роботи в музеї потрібні покликання і душевний інтерес, а мені давай живу справу!

Трубников базікав, і я не знав, як од нього відкараскатися.

– Вас, товаришу Шпильовий, хвалю. Скільки відвідувачів у музеї перебувало – не злічити. Всі бачили і пилюку, і бруд, і запустіння, а от тільки ви звернули увагу і вжили дійових заходів. І за скромність хвалю! – з запалом просторікував Трубников.

Я спробував звернути вбік, але Трубников міцно вхопив мене за руку:

– Куди ж ви? Ходімо по кухлю пива вихилимо.

Я відмовлявся, та Трубников мало не силоміць підвів мене до ларка.

– Дві для початку, – сказав він продавщиці.

– Прошу, – весело відповіла та і почала обмивати кухлі.

Я глянув на продавщицю і був приємно вражений її вродою. Весела усмішка на ніжно-білому обличчі. Чорне, гладенько зачесане волосся, зібране в тугий скрутень на потилиці, висока шия. Довгі з вузьким розрізом очі, прикриті густими віями, надавали ЇЇ обличчю східного виразу. Але найпримітнішими були дві глибокі ямочки на щоках. Здавалось, дівчина весь час усміхається.

Блиснувши білими зубами, вона подала кухоль. Я взяв пиво і відчув поштовх у спину. Позаду мене стояв широкоплечий здоровань у спортивній куртці з широким червоним обличчям. Я звернув увагу на його похмурий погляд.

– Ти що, один у черзі стоїш? – спитав він.

– У чому справа?

– А ні в чому! Гадаєш, як начепив погони, так я повинен тобі давати звіт?

– А ви ввічливіше.

– Я тобі покажу ввічливість! – І в ту ж мить я відчув удар кухлем по голові.

Продавщиця зойкнула. По моєму обличчю збігали пивна піна і кров. Відразу зібрався натовп. Здоровань зник. З натовпу пролунало:

– Офіцер, а бешкетує!

– Ай-ай-ай, як негарно вийшло! – голосив Трубников, витираючи хусточкою моє обличчя. – Оце халепа.

Потім люди розступились, і до мене підійшов патруль.

– Прошу документи, – суворо звернувся капітан-лейтенант, поправивши червону пов’язку на рукаві.

Я дав посвідчення. Капітан-лейтенант перегорнув його і поклав до кишені.

– Пройдіть у машину.

– Він не винний! – заступився було Трубников.

– У комендатурі розберемося, – сухо відповів начальник патруля. – Крім того, йому потрібна медична допомога.

Я пішов до машини і тут побачив Галинку. Вона виглядала з вікна світло-зеленої «Волги». Це була та сама «Волга», якою ми збиралися їхати на відпочинок. На Галинчиному обличчі помітний був переляк і подив.

– Вадиме, що з тобою?

Я мовчав.

Капітан-лейтенант розчинив дверцята, я вмостився на сидінні патрульного автомобіля, і ми поїхали до комендатури. Поки лікар перев’язував голову, капітан-лейтенант доповідав черговому:

– П’яний бешкет у громадському місці.

– Це неправда. – заперечив я.

– Помовчіть, – попрохав лікар, – ще виправдаєтесь. Прийшов комендант, високий, ставний підполковник.

Він подивився на мене з докором.

– Як же це вас?

Я пояснив.

– Виходить, підійшов сторонній громадянин і вдарив вас кухлем по голові?

– Так, – відповів я і зрозумів, що моя відповідь здається непереконливою.

Комендант дзвонив, дмухав у трубку і пояснював:

– Розпитайте продавщицю. Вона була свідком пригоди. Підполковник поїхав. Вернувся він години через дві. З ним був Скосирєв. Справа набирала серйозного характеру. Скосирєв суворо оглянув мене:

– Цього я од вас не чекав…

– Але… – спробував заперечити я.

– Я звільняю вас від доручення, – заявив капітан третього рангу. – Не можна допустити, щоб людина, яка поводиться легковажно, займалася розшуком матеріалів про Петрищева. Тим більше, коли це стосується державних інтересів.

У той момент я не зовсім зрозумів останню фразу Скосирєва. При чому тут державні інтереси? Але я тоді не знав, що Скосирєв побував у редакції волногорської газети і дізнався, що ніякого кореспондента у Слобідське не надсилали і, отже, портфель з документами Петрищева попав до невідомих рук. Капітан третього рангу пішов у Комітет держбезпеки. Там його уважно вислухали і надали дуже великого значення повідомленню.

Надівши на забинтовану голову кашкет і незграбно козирнувши, я вийшов на вулицю. У світлі матових ліхтарів яскраво зеленіло листя дерев. Нечутно пропливали машини. У бухті басовито загудів буксир. Я подивився через дорогу і на тротуарі побачив Галинку. Підперши кулачками підборіддя, вона сиділа на чемодані.

– Галинко! – зрадій я. – Галинко, ти не поїхала?

– Ні, – похитала головою Галинка. – Хіба я могла?

Мені стало жарко. Я розстебнув комір кітеля і кинувся цілувати її. І відразу признався:

– Скосирєв усунув мене од пошуків.

– От бачиш… – докорила мене в чомусь Галинка.

Я промовчав. Що я міг їй відповісти?