Текст книги "Дисертація лейтенанта Шпильового"

Автор книги: Генадій Савичев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

З Волногорська і назад

Другого дня мені дали відпустку. Не можна сказати, щоб я дуже зрадів їй. На душі було неспокійно. Галинка трохи розвіяла мої думки. І ось тепер я в себе дома упаковував рюкзак. Галинка сиділа поруч, спостерігала, як я метушусь, і час від часу кидала ущипливі зауваження.

Нарешті ми зібралися в подорож. Правда, тільки не на «Волзі». Ми поїдемо спочатку крилатим судном, а потім подамося пішки через гірський хребет до високогірного озера. Я накреслив на карті маршрут, і ми обговорили його до дрібниць.

– Керівництво експедицією беру на себе, – сказав я Галинці.

– Ну що ж, переживемо, – відповіла вона ніби ображено і, не витримавши, розсміялась. Потім закрутилася по кімнаті:—Ми мандрівники… Мандрівники… Тра-ля-ля– тра-ля-ля!

Я ледве зупинив її:

– Почекай, ще не все тобі сказав.

– Слухаю, адмірале!

– Тільки дай слово – не ображатися.

Відчувши, що я хочу сказати щось незвичайне, Галинка притихла і занепокоєно дивилася на мене. Я випалив, ніби кинувся у вир:

– Взагалі не знаю, як освідчуються в коханні, але я прошу тебе… щоб ми… щоб ти… вийшла за мене… і ми були б навіки разом…

Галинка мовчала.

– Ти розсердилась? – спитав я, гніваючись на себе.

– Ні, ні, – тихо відповіла Галинка, – але у мене безліч вад. Не можу навіть бути серйозною…

Я полегшено зітхнув.

– Це не страшно, і в мене є вади. Будемо перевиховуватися разом.

Галинка засміялась:

– Хочу перевиховуватися!

– Ура! – з радістю вигукнув я. – Біжу по шампанське.

Я побіг, перестрибуючи через кілька сходинок. У гастрономі став у чергу, і час, здавалося, зупинився.

Нарешті я купив усе і подався назад. Галинка чекала мене. Її обличчя чогось стало сумним.

– Що з тобою?

– Нічого.

Я налив у келихи шампанського.

– За наше з тобою щастя, рідна!

– Так… – пошепки мовила Галинка і заплакала.

Я допитувався, що з нею, але Галинка вперто твердила, що нічого. Та я бачив: настрій у неї змінився. І навіть коли ми були вже на теплоході, їй було сумно.

Теплохід линув по дзеркалу моря. За круглими, наче в легендарного Наутілуса, ілюмінаторами відкривалися краєвиди – один кращий за інший.

Спочатку берег був пологий і рівний. На мисі височів маяк. Здавалося, ніби він знаменував собою межу двох великих стихій: моря і землі. Перед маяком – безмежна блакить, а за ним – безкраїй зелений степ. Далі – пагорби, які поступово переростали в гори. Своїми вершинами гори врізувались у голубе небо, а в воду заходили прямовисними скелями.

– Ти глянь, яка краса! – щоразу казав я Галинці.

Але вона тільки мляво кивала головою. Що ж сталося?

Ці думки бентежили мене всю дорогу. Може, вона шкодує, що погодилася стати моєю дружиною?

Я відверто сказав про це Галинці, але вона похитала головою:

– Ні, Вадиме, зовсім не те.

Раптом пішов дощ. Теплохід став схожий на гігантський підводний човен: навколо була вода – і зверху, і знизу, і збоку. Потоки зливи огорнули нас. Чіткі обриси гірських вершин стерлись і розтанули в мокрій далечі. Дощ періщив хвилин п’ять, не більше. І враз перестав. Хмари зникли, мов випарувалися. Повітря стало прозорим. Відкрився горизонт – рівний і чіткий, наче хтось приклав лінійку і накреслив тонку, рівну лінію. Над горизонтом ще висіла темна розпливчаста хмара. З неї стовпом у воду йшла сиза смужка дощу. За хмарою ховалося сонце.

Теплохід круто повернув до причалу біля невеликої, але дуже привітної бухти. Ми зійшли на берег. У буфеті продавали пишні рум’яні пиріжки. Я купив їх десятків зо два, але Галинка й не доторкнулася до їжі, і мені довелося розправлятися з ними самому. Скинувши босоніжки, Галинка забрела у прозору воду, а я бавився тим, що кидав у море камінці. Поруч по пляжу бігали з палицями хлопчики. Вони зображали бій (я чув «кулеметні черги» і хвацькі вигуки «ура»). Потім вони щось не поділили і, зчинивши галас, кидалися один на одного, наче півні. Довелося втрутитися в цю баталію і мені. Я схопив двох найзавзятіших забіяк і розвів їх.

– Негарно вирішувати конфлікти за допомогою кулаків.

Закричали всі:

– А чого він лізе?.. А ти чого!

– Е, так не розберемося. Ану давайте по черзі. Що трапилося?

Спочатку я нічого не міг зрозуміти, але потім дещо з’ясувалося. Виявляється, якийсь Федько – хлопчик з облупленим носом – повівся «нечесно». Грали в Матросова. Матросовим усі були по черзі. І ось Федько ухитрився вже чотири рази закрити грудьми амбразуру, а всі тільки по двічі. Так, це була кричуща несправедливість, і я роз’яснив, що амбразуру повинні закривати всі порівну.

– От бачиш, бачиш!.. – загули вдоволені голоси.

І хлопчаки з войовничими вигуками побігли пляжем.

– Ну що там? – запитала Галинка.

– Грають у Матросова. Не поділили, хто частіше амбразуру грудьми закриє.

Мої слова справили на неї несподіване враження. Обличчя у Галинки миттю стало винним.

– Вадиме, я повинна тобі признатися… Коли ти бігав по шампанське, приходив Скосирєв…

– Скосирєв?!

– Так. Він сказав, що в інциденті біля пивної будки ти зовсім не винний і що ти потрібен для з’ясування дуже важливої справи.

– А ти що відповіла?..

Галинка схлипнула:

– Сказала, що ти вже поїхав.

– Навіщо ж ти збрехала?..

– Я боялася, що ти знову підеш із Скосирєвим і… і… ми знову не поїдемо…

– Ну, знаєш! – сказав я різко. – За такі речі…

Я не доказав, що буває «за такі речі», схопив рюкзак і побіг від причалу. Я думав тільки про одне: у Волногорськ! Негайно!

Вибіг на дорогу. Мені пощастило. До міста саме їхала вантажна машина. Молодий шофер із задерикуватим виразом обличчя сказав: «Якщо протягів не боїшся, лізь у кузов». А мені пригадалася приказка: «Обізвався грибом, лізь у кіш».

Вмостившись у куточку, я трохи охолов і пожалкував, що так обійшовся з Галинкою. Але повернутися до неї не міг. Я мусив побачити Скосирєва.

До Волногорська приїхали, як уже стемніло, і я негайно пішов до Скосирєва. Побачивши мене, він зрадів:

– Ну, ось і пропалий. А вас уже по всій області розшукують. Вчасно прибули.

Одягнувшись, він повів мене до тролейбусної зупинки.

– Куди поїдемо? – цікавлюсь.

– Побачите, – лаконічно відповів капітан третього рангу.

Ми вийшли з тролейбуса на Якорній площі. Скосирєв попрямував до сірого будинку, на фасаді якого поблискувала вивіска: «Управління державної безпеки». Я здивовано подивився на заступника командира по політчастині, а він одчинив двері, запросив:

– Прошу.

Нас уже чекали, бо відразу ж видали перепустки. Ми піднялись на другий поверх, і Скосирєв постукав у двері, оббиті чорним дерматином.

У кімнаті з широкими вікнами за невеликим письмовим столом сидів чоловік у світло-сірому костюмі. Він підвівся назустріч і, потиснувши мені руку, коротко відрекомендувався:

– Танюшин.

Із Скосирєвим, мабуть, вони були уже знайомі, бо йому він не називав свого прізвища. Ми сіли за стіл. Танюшин відклав пачку паперів і уважно подивився на мене:

– Ми запросили вас у важливій справі.

Обличчя в нього стало добре і ніби знайоме. У мене проходила скованість.

– Що ви скажете з приводу цієї радіограми? – Танюшин подав мені папірець.

Я пробіг його очима. Це було донесення командира нашого корабля про помічену з щита шлюпку. Повідомлялися також орієнтовні координати і те, що з шлюпки не відповіли на оклик.

– Так, шлюпку бачили всі – і я, і мої товариші.

– О котрій годині?

– Близько четвертої.

– Ви певні, що в шлюпці були люди? – запитав Танюшин.

– Цілком. Там була одна людина. Нам навіть здалося, що вона чула наші крики.

Танюшин побарабанив пальцями по склу письмового стола. Потім встав і підійшов до карти, завішеної темною шторкою.

– Отже, шлюпку ви помітили приблизно тут?

– Так, – відповів я, теж підійшовши до карти.

– Який був вітер?

– О четвертій годині вітер почав стихати і дув від норд-веста, балів три-чотири.

– А течія?

– Течія тут стала. За годинниковою стрілкою швидкість два вузли. Вітер міг збити швидкість, але не дуже.

– Ви добре пам’ятаєте обстановку.

– Мені доводиться нести вахту, – відповів я, – а вахтовий повинен знати обстановку. В тому районі наш корабель буває досить часто.

Танюшин підійшов до столу і дістав з яіцика логарифмічну лінійку. Він швидко і вправно щось обчислив і, прокресливши пальцем по карті, ткнув у край берега:

– Враховуючи курс шлюпки, швидкість вітру і течію, можна припустити, що шлюпка йшла в напрямку бухти Прозорої.

– Так, ви точно все розрахували.

– Я хоч і не вахтовий офіцер, – усміхнувся Танюшин, – а ці премудрості й мені треба знати.

Я ще раз подивився на карту. Бухту Прозору я знав. Вода там майже завжди кришталево чиста. З кручі, мов крізь скло, можна побачити водорості і навіть рибу.

– Завтра вранці я поїду в бухту, – мовив Танюшин. – Вам теж треба поїхати. Не заперечуєте?

– Ні, звичайно. Але що я там робитиму?

– Ви змогли б впізнати шлюпку?

Я трохи подумав і похитав головою:

– Навряд. Все-таки ніч, шторм…

– Незалежно від цього, якщо ми її знайдемо, ви повинні подивитись, – сказав Танюшин і сів за стіл. – А зараз поговоримо про інше. Але я мушу вас попередити: все, про що тут буде сказано, повинно залишитися між нами.

– Хіба я не розумію?

– Мій обов’язок – попередити, – сухо сказав Танюшин. – Проаналізувавши з товаришем Скосирєвим хід вашої роботи, або, як ви її називаєте…

– Дисертації, – усміхнувся Скосирєв.

– Нехай буде так. Ми прийшли до висновку, що збирання матеріалу для лекції якимось чином збіглося з незрозумілою діяльністю невідомих нам осіб. Поміркуйте самі! Ви шукаєте фотографію Петрищева, а вона весь час вислизає з-під ваших рук. Ви намагаєтесь зібрати документи, і документи щезають невідомо куди.

Мені довелося перебити Танюшина:

– Я зустрів свідка вибуху, якогось Гужву, але він теж виявився не свідком і не Гужвою, а невідомою особою.

– Он як! – зацікавився Танюшин. – Може, це ряд випадковостей?

Я знизав плечима. У мене ворушилися непевні підозри, але я ніяк не міг зіставити всі факти разом, щоб зробити певний висновок. Не дочекавшись моєї відповіді, Танюшин вів далі:

– Могли б бути і випадковості, коли б не кілька важливих обставин. По-перше, у Волногорську не було ніяких складів з боєприпасами…

Я сподівався почути що завгодно, але тільки не це. Новина вразила мене. І, коли чесно признатися, вразила неприємно.

Танюшин помітив моє розчарування:

– Ви не хвилюйтеся. Можливо, подвиг все-таки був. Але висадили в повітря не склади з боєприпасами, а цілком секретну лабораторію професора Іващенка. В ній провадилися досліди, пов’язані з виробництвом ракетного палива… – Танюшин встав і пройшовся по кабінету. – Давайте підсумуємо дані. Професор Іващенко і тепер працює в тій галузі. Правда, не у Волногорську. Нам стало відомо, що розвідка однієї іноземної держави зацікавилася його роботою. Ми одержали про це спеціальне попередження з центру.

Танюшин підійшов до Скосирєва:

– І ось приходить товариш Скосирєв і розповідає про дивні речі, з якими ви зіткнулися, коли розшукували матеріали про Петрищева. Припускається, що Петрищев висадив у повітря лабораторію, якою керував Іващенко. А тепер саме роботою Іващенка цікавиться іноземна розвідка.

Я спробував уявити собі, як можна довідатися про секрети Іващенка за допомогою Петрищева. Але нічого конкретного на думку не спадало.

– Напевне, ніякого Петрищева не було, – сказав я.

– Перейдімо краще до фактів, – відповів Танюшин.

Ми присунулися до столу, і я розказав про розшуки документів. Танюшин досить часто перебивав мене запитаннями. Його цікавили, на мій погляд, навіть зовсім незначні деталі. Як був одягнутий Гужва? Який він мав вигляд? Як поводилась Марія Андріївна, коли я виявив пропажу документів? Що казав голова Слобідської сільради завідуючому клубом? А потім він зовсім мене здивував.

– Не змогли б ви детально описати зовнішність хлопця, який ударив вас кухлем?

– Хіба це може стосуватися Петрищева? – цілком щиро вихопилось у мене. Нагадування про цей інцидент було мені неприємне.

– Все може його стосуватися, – сказав Танюшин. – Ви повинні зрозуміти це.

Я описав хлопця: червоне широке обличчя, воляча шия. Одягнутий у сіру спортивну куртку на блискавці. Хриплий голос. Здається, був напідпитку.

– Він стояв за вами один? – запитав Танюшин.

– Начебто один.

– А ви не помітили у його поведінці, жестах чогось характерного?

Я подумав.

– Коли він говорив зі мною, то його обличчя було повернуте трохи вбік, а очі дивились на мене.

Ми пробули у Танюшина більше як дві години. Прощаючись, він наказав:

– Матеріали про Петрищева збирайте, але пам’ятайте: ви тепер учасник крупної і, можливо, небезпечної гри.

Коли ми спускалися з другого поверху, Скосирєв сказав:

– Видно, дисертація вам дісталась не з легких. © http://kompas.co.ua

– Схоже на те, – мовив я, почуваючи в душі хвилююче напруження, наче хтось всередині у мене натягнув тонку стальну струну.

У бухті Прозорій

До бухти Прозорої ми приїхали разом з Скосирєвим і Танюшиним. Нас зустріла машина – верткий зелений газик, біля якого стояло три чоловіки: один у формі прикордонника і двоє в цивільному.

Ще дорогою Танюшин запитав мене, як ідуть справи. Я відповів, що поки що нічого нового. Дзвонила Марія Андріївна, просила зайти.

– Зайдіть сьогодні ж, – сказав Танюшин.

Я обіцяв.

Коли ми під'їхали до бухти, один з цивільних підійшов до Танюшина і доповів:

– Товаришу полковник, за вашим наказом берег оглянуто, шлюпку виявлено.

– Отже, ваше припущення правильне.

– Так, але чи це та шлюпка? – відповів цивільний у темному костюмі. Як пізніше я довідався, це був заступник Танюшина – капітан Костін.

«Виявляється, Танюшин полковник», – подумав я. Оцього я ніяк не припускав. Він здавався зовсім молодим, і поки Танюшин розмовляв із своїми співробітниками, я подивився на море. Воно було спокійне. Ідеальну гладінь не вкривав брижами вітер, не краяли хвилі. Білясті хмари грайливо відбивалися на полірованій поверхні, поправляючи пінисті зачіски. Немилосердно пекло сонце. Природа була безмовна. Я підійшов на край урвища і подивився вниз. Вода така прозора, що видно все до самого дна. На дні темніли рожево-зелені валуни, жовтіли розсипи піску і хитались густі хащі водоростей. Поміж камінням шмигали невиразні тіні – там ішло своє, підводне життя. Я сів на зелену траву, яка ще не встигла висохнути. Добре! І я згадав Галинку. Аж серце защеміло, що так вийшло з нею.

Збоку щось зашаруділо. Скосивши очі, я побачив маленьку ящірку з зеленою спиною і довгим хвостом. Вона припала до землі і з цікавістю втупилась на мене блискучими оченятами. Широко розкривши рот, вона важко дихала, роздуваючи, наче міхи, біленьке черевце. Все її пружинисте тіло було насторожене. Дихни сильніше, і вона враз щезне у щілині скелі. Справді, так і вийшло. Коли Скосирєв покликав мене, ящірка, метнувши хвостом, зникла так само швидко, як і з’явилась.

Ми всі почали спускатися стежкою вниз. Зверху біля машини залишилися тільки шофери.

Спускалися довго. Урвище було круте, а стежка вузька і покручена. Час від часу вона взагалі губилась, і тоді доводилось продиратися навмання, чіпляючись за гострі виступи скель і гілки колючого чагарника. Зате берегом моря іти було легше. Під ногами приємно хрускотів бурштиновий крупний пісок. Я нагнувся до золотавого камінця, який лежав метрів за три від води, і підняв його. З-під каменя метнулися врозтіч маленькі краби. Я підняв інший камінь – теж краби. Під кожним каменем їх було сила-силенна.

Нарешті за виступом скелі ми побачили шлюпку. Коло неї походжав вартовий.

Ми підійшли до шлюпки. Вона була виготовлена із синтетичного матеріалу, невелика, легка і завдяки висувному кілю досить стійка. Невеликий мотор, який працював від акумуляторних батарей, давав можливість робити на шлюпці тривалі переходи.

Капітан розповідав Танюшину:

– Шлюпка була затоплена метрів за тридцять від берега. Дозорні Сигбатулін і Телешов о шостій годині тридцять хвилин ранку оглянули берег моря і, не знайшовши нічого підозрілого, піднялися нагору. Одержавши ваше попередження про те, що в бухті має бути шлюпка, і діючи згідно з інструкцією, вони зверху оглянули дно бухти і помітили затоплену шлюпку.

– Може, її захлеснуло хвилею і вона потонула? – перебив Танюшин.

– Ні в якому разі, – заперечив капітан. – Шлюпку затопили навмисне. Ось дивіться. – Капітан нагнувся до шлюпки і показав отвір з різьбою: – Сюди вгвинчується пробка. Як бачите, пробку викрутили, і вода вільно попала в шлюпку.

– Ну, а берег ви обслідували? – запитав Танюшин.

– Так точно. Берег обслідували дуже ретельно. Порушник тут не висаджувався.

– Де ж він міг висадитись?

– Найбільш можливе місце – рибальське селище Скелясте. Три милі звідси. Там поруч шосейна дорога.

– Та-ак, – протягнув Танюшин і, звернувшись до цивільних, додав: – Займіться своєю справою.

Супутники Танюшина дістали з чемоданчиків якісь прилади і почали вимірювати і фотографувати шлюпку.

Полковник глянув на мене:

– Що ви скажете, товаришу Шпильовий?

Я готувався до цього запитання, придивлявся до шлюпки, але, відверто кажучи, певної відповіді дати не міг.

– Начебто й вона і наче не вона, товаришу полковник.

Танюшин нетерпляче потер руки.

– А точніше?

Я подивився на шлюпку ще раз, потім одійшов метрів за п’ять вбік.

– Ні, не певен.

Танюшин обійшов шлюпку і, звівши на мене погляд, запитав:

– Приблизно на якій відстані ви її бачили?

І тоді я догадався.

– Нехай хтось сяде в шлюпку, – попросив я полковника.

Відбігши метрів за двісті, я обернувся. Все стало ясно. Це була та сама шлюпка. Я звернув увагу на характерну обводку і на положення людини. Все, геть усе збігалося. Картина уявлялася настільки чітко, що мені навіть здалося, наче я стою на щиті.

– Це та сама шлюпка, – сказав я Таиюшину.

На зворотному шляху у нас кілька разів перевіряли документи. Крім того, я побачив прикордонників з собаками, які прочісували місцевість. Мабуть, цю ділянку було оточено.

Уже коли в’їздили в місто, нас наздогнав мотоцикліст.

– У районі рибальського селища Скелясте знайдено водолазний скафандр, – доповів він стиха Танюшииу.

Полковник вийшов з машини:

– Їдьте без мене. Я повертаюсь.

Він підійшов до мене і сказав:

– Майте на увазі, Шпильовий, ви зараз на передньому краї боротьби. Чим більше ви зберете даних про Петрищева, тим краще. Але будьте обережні і розсудливі.

Я вирішив негайно їхати до Марії Андріївни і запросив з собою Скосирєва, але у нього були свої справи. Йому доручили систематизувати всі відомості про Гужву.

В музеї мене зустріла дуже молода дівчина.

– Директора нема, – сказала вона, – почекайте, незабаром повинен бути.

– А ви хто? – запитав я дівчину.

Вона трохи почервоніла і з викликом подивилася на мене:

– Науковий співробітник.

Я пройшов по залах музею і побачив, що все в ньому дуже змінилось. Експонати були розміщені в певному порядку. З’явилися пояснювальні написи і покажчики. На стенді, присвяченому Петрищеву, білів текст, який свого часу я вже читав. Скрізь було чисто й затишно.

Прийшла Марія Андріївна. Вона була жвава, помолоділа.

– Нізащо не вгадаєте, куди я їздила.

– Куди ж?

– У Слобідське! – урочисто сказала Марія Андріївна.

– В Слобідське?

– Так. Між іншим, вам багато привітань. Від голови, від Нюри Пасивіної. Дякують за шефів. Там ваш товариш Селін має величезний успіх.

Я здивувався:

– Невже мене пам’ятають?

– Аякже! Після вашого від’їзду в селі закипіла бурхлива діяльність по розшуку матеріалів про Матвія Петрищева. Особливо старанно працює Пасивіна. До речі, саме з її допомогою я зібрала дуже багато цікавого.

Марія Андріївна підійшла до шафи і дістала звідти товсту папку.

– Ось, читайте і вивчайте.

Це був скарб. Більше як годину я перебирав документи і списав два блокноти. Тут був табель успішності Петрищева за шостий клас. Я прочитав оцінки: математика – відмінно, російська мова – відмінно, фізика – відмінно… Марія Андріївна щохвилини перебивала мене:

– Ні, ви тільки погляньте…

Вона подала мені пожовклу фотографію. Хлопці в білих сорочках і дівчатка розташувалися навколо вчительки.

– Ось і сам Матвій, – показала Марія Андріївна.

Вперше я побачив Матвія Петрищева. Правда, зовсім юного, але все-таки це був він: білявий, вихрястий, завзятий хлопчина з трохи кирпатим носом.

– Видно, бойовий хлопець!

– Ще й який! – підтримала Марія Андріївна і подала мені цілу пачку паперів. На них були докладно записані спогади односельчан про Матвія.

– Як вам пощастило зібрати все це?

Марія Андріївна усміхнулась:

– Нюра Пасивіна обійшла всіх і зібрала спогади. Крім того, вона кудись писала. Адже дехто виїхав із Слобідського. Я ходила в школу. Розмовляла з учителями. Отак і знайшла фотографію.

Отже, досить повна картина дитинства Матвія в моїх руках. Це був звичайний хлопець. Іноді бешкетував, за що мав покарання, іноді його хвалили. Із усіх спогадів про Матвія я звернув увагу на одну деталь: навколо нього завжди гуртувалися товариші. Колишня вчителька так і написала: «Матвій був хлопець, якого не можна собі уявити поза колективом. У школі він організував голосне читання «Пионерской правды», організував тимурівську команду і спортивні секції, взагалі він був ініціатором багатьох хороших справ».

– Розумна ця Нюра Пасивіна, – сказав я.

Марія Андріївна кивнула головою.

– До речі, вона взяла у мене вашу адресу.

– Навіщо?

– Каже, завинила перед Шпильовим, що не зберегла документів.

Я пішов з музею, відчуваючи в душі особливе піднесення. Поки що справи посувалися гаразд.