Текст книги "Бора"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Галина Вдовиченко
Бора

1

Чому це сталося саме зі мною?

Хіба взагалі таке буває?

Банальна думка у небанальній ситуації. Та що там! Неймовірній ситуації.

Христина Бора тихо причинила за собою двері нотаріальної контори і застигла на ґанку. Вітер гнав уздовж вулиці сірі хвилі осіннього дощу – ті йшли виразними смугами: темно-сіра, світло-сіра, свинець – срібло, свинець – срібло. Дрібними краплями засівало навіть сюди, під глибокий дашок над двома сірими від вологи колонами. Освіжаючий холодний душ у розпашіле обличчя – саме те, що потрібно, аби прийти до тями.

Дім у спадок.

Від незнайомої людини.

Господи, дім! Дім, чорт забирай! Повна маячня.

Нічого за півжиття не заробила, про свій будинок вже й не мріяла, як раптом без жодних зусиль, без поруху пальця, як грім серед ясного неба – отримайте, будь ласка, документи, згідно із волею Володимира Лисковича, ви відтепер є власницею будинку, ось адреса, необхідні витрати з вашого боку наперед оплачено попереднім власником.

Бора не розуміє значення слів, ніяк не може второпати, що відбувається. Вона справляє враження повної ідіотки. Незворушно-свинцевий вираз обличчя огрядного нотаріуса, промовиста черга швидких поглядів його яскравої помічниці. Вітаємо, нам дуже приємно. Дякую, е-е-е, мені теж. Хоча це просто слова, приємно – неприємно; дивно – ось точне слово. Саме дивно. Ось так.

Відчуття дощового пилу на обличчі цілком реальне. І документи – Бора розшпилює сумку, аби на них подивитись, торкається пальцями цупкого коричневого конверта зі зв’язкою незнайомих ключів – цей вагомий додаток переконує більше, ніж усі папери з печатками. Десь у Львові існує будинок, що належить їй, Христині Борі.

…Коли нотаріус розклав папери і, глянувши на Бору поверх окулярів, назвав незнайоме прізвище таємного благодійника, вони кілька секунд дивилися одне на одного: удавано-неупереджений нотаріус і щиро вражена Бора. «Але чому? – запитала вона. – У нього що, нікого з рідних немає?..» Вона дратувала нотаріуса. Той намагався не виказувати цього, а от помічниця з акриловими нігтями, схожими на пазурі… Як вона працює за комп’ютером із такими довжелезними, хижими кігтями?

Вже на ґанку нотаріальної контори її раптом наче шпигнуло: Володимир, Володимир… як він сказав прізвище? Лискович. Може, йдеться про… Справді, саме Лискович. Чи Лискевич? Якось так звучало прізвище Володьки. Точно! Це Володька. Бачилась з ним востаннє бозна-коли. Одразу й не пригадаєш. Після з’ясування стосунків більше не зустрічались. Хіба коротко і випадково. Та ні, навіть коротко не бачились. І нічого не чула про нього.

Фантастика.

Витягнула парасолю. Розчахнула її, затулилася від вітру та дощу, хоча це й не дуже допомагало, і побігла до трамвайної зупинки, відчуваючи, як у правому черевику робиться холодно й вогко.

Правки у тексті були незначні, здебільшого пунктуаційні. Автор історичної повісті непогано володів мовою, натомість раз у раз припускався помилок, яких міг би уникнути, якби не лінувався зазирнути у словник. Бора виправила «інь-янь» – на «інь-ян», «дермантин» на «дерматин» і, звірившись з енциклопедією, змінила авторського мессершмідта на мессершмітта. У середу працювала у видавництві – здавала правлені тексти, вибирала, якщо була можливість вибору, нові тексти на правку, залишаючись часом аж до вечора. Особливо якщо ніхто не заважав й терміни підходили до кінця, бо вдома доводилось відволікатись на щось інше. Ще й свій роман нарешті пішов, упевнено й незворотньо, як зсув ґрунту, хоч перед тим була тривала пауза, коли вже думала, що ніколи не писатиме. У видавництві, на щастя, графік відвідування був вільний – працюй де хочеш, хоч тут, хоч вдома, хоч у кав’ярні, лише б вчасно здати відредагований текст.

– Христино Богданівно, – зазирнула у двері Оленка, – як по-іншому сказати приблуда? Щоб поруч два однакових слова не стояли?

Христиною Богданівною її називала лише Оленка – юне дівча, з вигляду школярка, яка минулого літа прийшла у видавництво після закінчення університету. Дотепер усі тут зверталися до Бори так, як її ровесники зі студентських часів. За прізвищем. Новенькі, що потрапляли у колектив, підхоплювали традицію, не одразу й дізнавшись, що Бора – це прізвище, а не екзотичне ім’я чи прізвисько. Вперше почувши «Христино Богданівно!»,Бора не одразу й відреагувала. Ледь стрималась, аби не озирнутися, чи не стоїть, бува, за спиною її тезка. До звернення на ім’я та по батькові ще треба звикнути.

– У словник синонімів не дивилась? – запитала Бора учительським тоном. – То зазирни спочатку туди, не лінуйся. Знайдеш, що треба. – І додала м’якше: – Я ж контексту не знаю. Може бути зайда, хороше слово. Захожа– теж фактурний варіант…

У двері енергійно й коротко стукнули два рази – фірмове «дозвольте?» дівчинки, що розносила піцу. Безтурботна усмішка на рожевій мармизі, на кирпатому носі сяють веснянки: замовлення виконано!

– «Маргарита» з подвійним сиром! – урочисто повідомило руде сонечко.

– Сюди! – підняла вказівний палець Оленка. Озирнулась: – Христино Богданівно, залишу вам шматочок?

Бора зробила заперечувальний жест рукою, і за кілька секунд у кімнаті вже не було нікого. Оленка забрала руде дівчисько до сусідньої кімнати, розминувшись у дверях з Русланою, а до кабінету увірвалася галаслива енергія ось вона я!замкнений простір завібрував надмірними децибелами, викликаючи бажання притишити нав’язливий звук. Підхопивши скинуту збиту з вішака куртку Бори ( Ой вибач, відірвала петельку!!!), Руслана влаштовувалась за сусіднім столом, продовжуючи теревенити. Йшлося про все і ні про що, почуте не надавалося до переповідання. Інформаційна цінність монологу практично дорівнювала нулю, проте рівень емоцій зашкалював.

Борі було видно з вікна, як руденька дівчинка вийшла, відімкнула замок на ланцюжку, що з’єднував раму велосипеда із решіткою на брамі. Повільно втоплюючи педалі до землі, руденька рушила вздовж вулиці, підстрибуючи на бруківці й набираючи швидкість. Як тільки їй вдається довозити піцу неушкодженою…

Дощ вгамувався ще перед обідом, вітер підсушив брук, підсунув опале листя ближче до тротуару. І тут Борі спало на думку: а чи не подивитися сьогодні, що за дім дістався у спадок?..

– Ти мене не слухаєш?

В очах Руслани – докір. Вона мовчить. Таке трапляється лише в одному випадку – коли вона помічає, що її слова пропускають повз вуха. Згодом, віднайшовши прогалину у поінформованості співрозмовника, Руслана охоче нагадає: а я тобі про це казала! А ти не слухала! Втім, зосередитись на побутових подробицях із життя Руслани не вдавалося нікому. Будяки порожніх слів надійно глушили тендітні паростки важливого, тому ніхто не чув того, що варто було почути.

Руслана глибоко вдихнула, зі стогоном видихнула, а відтак повернулась до марудної оповіді про те, як вона дісталась до роботи. Під її бубоніння Бора набрала номер сина, показала Руслані жестом почекайі вийшла із мобілкою у коридор:

– Владе, ти ввечері вільний?

– Ма, – нетерплячий тон, віддалене іржання коня, близьке сухе й апетитне хрумтіння, голосне форкання, дзенькання металу… – Давай швидше. Я біля Орлика.

– Хотіла з тобою один дім подивитися.

– Який дім? Ма, давай завтра. Я сьогодні з Катєю зустрічаюся.

– Ну… давай.

Глянула на годинник – і набрала номер Лідії.

– Говорити можеш?

– Не дуже. Щось термінове?

– Та ні. Думала, може, сьогодні приїдеш. Хотіла піти з тобою на оглядини одного будинку.

– Хіба завтра. А що за будинок?

– Приїдеш – розповім.

Бора повернулась до кабінету, підсунула до себе машинопис збірки есеїв, краєм ока зауваживши показово-зосереджений вираз обличчя Руслани. Та нахилилась над рукописом, усім своїм виглядом демонструючи: не хочеш – не говори, я тобі теж нічого не скажу і так само піду в коридор розмовляти по мобілці, щоб ти не чула.

Бора набрала по внутрішньому телефону бухгалтерію: «Дівчата, гроші нині будуть?» – «Завтра», – почула у відповідь, і, порахувавши гривні у косметичці, яка правила їй за гаманець, усе ж вирішила викликати таксі. До свого будинку належить дістатися автівкою. Щоб не блукати, шукаючи адресу, а зупинитися перед самісіньким входом, сказавши таксистові «решти не треба».

Яка дурня часом приходить у голову.

Водій трапився говіркий. Всю дорогу розповідав, що такі шалені вітри, як зараз, були хіба одного року, дуже давно, як він ще був маленький. Він тоді боявся, що його підхопить смерч і занесе у незнайоме місце, як у «Чарівнику смарагдового міста». А тепер що з природою робиться! Справді кінець світу наближається. Ось так нас усіх, згідно із календарем інків, і здмухне з лиця землі, немов і не було ніколи.

– Ви знаєте, куди їхати?

Таксист зиркнув на пасажирку і змінив тему.

– Ображаєте! – прогуркотів він. – Я знаю Львів, немов свої п’ять пальців. За кермом тридцять три роки. Он за тим поворотом ваша вулиця вгору пнеться, а дім – у самому кінці, за ним вже парк починається. Він осібно стоїть, я знаю.

Над будинком летіла хмара вороння – з криком та лопотінням крил, злагоджено, наче військо наступало. Потім темна пташина завіса посунула убік, відкривши будинок, схожий на равлика. Хвиля тривоги, наче ота зграя чорних птахів, зачепила й відлетіла. Аж подумала – чи не сказати таксистові: гаразд, а тепер – додому; і назвати свою вулицю та номер свого будинку. Але грошей у гаманці більше не було, та й не звикла Бора зупинятись на півдорозі. До автобусної зупинки звідси недалеко, побачила, коли таксі повернуло на цю вулицю. Вона швиденько роздивиться, що тут і як, поки справжній осінній вечір не насунув, – і додому. А в тривожній хвилі винні легкі сутінки, які ледь помітно почали огортати будинок. Вітер вщух, до темряви ще далеко, а будинок без світла у вікнах завжди має сонний та похмурий вигляд.

Таксист без поспіху запалив цигарку, з полегкістю затягнувся, тримався, мабуть, усю дорогу. Автівка зашурхотіла шинами, розвернулася, виїжджаючи із завулка. Справжня вулиця з дво– та триповерховими будинками починалася трохи далі, дорога помітно спускалась униз поміж старими віллами, такими як ця, і новими особняками на місці старих. Подарунок долі дивився на Бору немов з-під лоба – таке враження створював дашок, що нависав над ґанком з опецькуватими колонами обабіч чотирьох широких сходинок. Другий поверх радше нагадував мезонін, а вивершувала будову кругла вежа з віконечком, висаджена збоку на даху. І цей однорогий равлик, що приліпився до похилого пагорба, ця несиметрична будівля довоєнного часу, без жодних слідів будь-якого новочасного втручання, з обдертим фасадом, з порожньою рамкою-віньєткою – ліпниною із перекручених гілок та квітів над вхідними дверима – уся ця чужа оселя разом з усією територією за огорожею-живоплотом, якщо вірити документам, була власністю Бори, і треба лише перевірити, чи це справді так, відімкнувши двері.

Лівіше від ґанку двоє вікон у виступі-еркері відсвічували міддю призахідного сонця. Зблиснули, як скельця окулярів, за якими неможливо роздивитись виразу очей незнайомця. Замок на хвіртці виявився таким самим, як на бабусиній хвіртці у дитинстві, з до білого стертим язичком. Бора провела по ньому пальцем, сприйнявши це наче запрошення почуватись, як удома, й пішла до будинку по кам’яній, втопленій у траву стежці.

Ще один сюрприз чекав під самим будинком: химерний плямистий малюнок зелено-сивого моху, що вкривав нижній ярус кам’яних сходів. Такий навмисно не виростиш. Він сам утворюється з часом як благородна патина на мідних статуетках. Такий вигляд мали сходи Підгорецького замку з тильного боку, Бора їздила туди позаминулими вихідними, та хіба могло їй спасти тоді на думку, що за кілька днів вона підійматиметься на поріг свого будинку подібними сходами, лише без підгорецької трави, яка пнеться вгору з усіх щілин замкового каменю.

Одна з колон повита густими заростями винограду з незібраними дотепер гронами ягід, пожмаканими, прив’яленими сонцем та вітром, наче родзинки.

Виноград виявився дивним на смак, терпкуватим та кислим, його перестиглі грона слугували тут, очевидно, за прикрасу. Перш ніж встромити ключ у замок, Бора набрала номер Влада, аби сказати йому, де вона зараз, але абонент був поза зоною досяжності. Лідії теж нема сенсу телефонувати, у неї зараз найгарячіший час доби: готує вечерю для домашніх або вже поставила на стіл паруючий полумисок, розклала їжу у тарілки і вже побажала усім смачного, але тільки-но сама береться за виделку, як хтось: мамо, де сіль? а кетчуп у нас є?.. ма, я не хочу гречки!..

Ключ легко повернувся в отворі масивних дверей з обдертою де-не-де фарбою. Бора ступила через поріг, опинилась у прямокутному передпокої і вдихнула повітря чужого житла. У світлі, яке спалахнуло над головою, перше, що побачила, – це похилі східці донизу за три-чотири метри перед собою; вони вели, мабуть, до кухні чи у підвал. Праворуч – зачинені двері. Зліва, за широким прорізом – вітальня. А тут, у вільному пристінку передпокою, – масивна тумба на взуття, дзеркало, порожня полиця та вішак із вигнутими вгору кованими ріжками. І ані взуття, ані одягу.

Запах у новому місці. Він міг виявитись неприємним та затхлим, приміщення могло відгонити старими лежалими лахами чи забутим пакетом сміття. Усього варто було чекати. Але це незнайоме житло мало нейтральний запах. Закинутістю тут не пахло: сухе, трохи застояне повітря не мало неприємних домішок.

Бора кинула оком на сходи, що вели донизу, і пішла ліворуч, у велику кімнату, відчуваючи від власної хоробрості приплив адреналіну у крові, рука мимоволі потяглась до вимикача.

Скляні очі! Серце підстрибнуло. На неї дивились чорні скляні очі. Вугільне, аж до синього полиску, пір’я, міцний дзьоб – в опудалі ворони не було нічого загрозливого. Але серце закалатало від несподіванки. Переляк, одначе, виявився слабшим за захоплення: ти ба! Опудало стояло на полиці справжнього каміна! Забута дитяча мрія, навіяна казками Андерсена. Кутовий. З усім чавунним причандаллям на кованій стійці. Викладений з масивної старої цегли – дві великі приземкуваті літери «П», менша на більшій, із «плечима»-поличками нижнього ярусу, на яких при бажанні й сидіти можна, якщо посунути опудало птаха та великий компас у дерев’яній оправі. З металевим дротяним кошиком, наповненим березовими цурпалками, – під топкою, в отворі нижньої «П».

У центрі кімнати – овальний стіл, під стіною – різьблена шафа, заповнена книжками. Вікна в еркері – ті, що бачила їх з вулиці, – ховаються за цупкими оксамитовими портьєрами фісташкового кольору. Праворуч від входу, ближче до каміна, – шкіряний диван із картою світу над ним; по інший бік від каміну – крісло, глибоке й помітно продавлене. За прочиненими дверима – наступна кімната. Бора зазирнула туди: з правого боку кімнати – дерев’яні сходи вгору, в куті – п’єц з білого потрісканого кахлю. Праворуч від запнутого шторами вікна – софа, за нею, під сходами, ховається етажерка з книжками та дерев’яний порожній вішак на гнутих ніжках із викрученими ротанговими ріжками, маленький низький столик під вікном із настільною лампою молочного скла, зліва – шафа темного дерева із невеличким дашком.

Інтер’єр для зйомок фільму про п’ятдесяті роки. Або про тридцяті-сорокові. Або й навіть про початок минулого століття, якщо внести деякі корективи.

На додаток до верхнього освітлення Бора увімкнула ще й настільну лампу під абажуром – і тепле світло залило кімнату. Початок поруччя сходів вінчала відшліфована безліччю доторків куля, схожа на маленький дерев’яний глобус з обрисами невідомих континентів. Куля лагідно лягла під руку, затримала її на собі. Бора зупинилась. Страху вже не було, залишилась зосереджена, трохи напружена цікавість. Вона й винесла її міцними сходами у невелику кімнату з вікном посередині та двома боковими дверима. Бора відхилила край штори і побачила за вікном сад, а далі – за біло-сірим муром – парк, дерева у шаленстві осінніх барв – від зріло-зеленої та червоного золота – до іржавої охри. Кімнату вмебльовано лише найнеобхіднішим: по один бік від вікна – софа з двома подушками, по другий – робочий стіл з поличками над ним, зліва від сходів – шафа. Кімната з’єднувала нижню частину дому та інші кімнати – чи що там ховалося? – за двома дверима обабіч. За ті двері Бора зазирнути не наважилась, не хотіла зараз заглиблюватись у нетрі будинку. Спускаючись сходами, полічила подумки кімнати: нагорі три, якщо за дверима кімнати, і внизу дві або три, бо при вході є ще двері праворуч. А внизу тоді що? Там, куди ведуть кілька похилих сходинок.

Виявилось – кухня. До неї треба було спуститися п’ятьма похилими сходинками. Здавалося б, вікно кухні, що виходило на правий бік, має визирати назовні з напівпідвалу, але, всупереч очікуванням, воно дивилося на яблуню, зарості дрібних бузкових квітів на високих стеблах та живопліт зі звичайної висоти. Недарма дім скидався на равлика, що повзе вгору похилим пагорбом. У цокольному приміщенні, у найнижчій точці будинку, була кухня з коморою, а під ними чи збоку, мабуть, ще й пивниця, і саме вони надійною основою тримали усю будівлю на собі.

Сучасними на кухні були лише фіранки на вікні – сітчасті, ніжно-кремового кольору; а усе інше – немов з крамниці антикварних меблів та предметів побуту, зібраних докупи випадково. П’ять різних крісел були між собою чимось все-таки схожі – плавністю вигнутих ліній, приємними на дотик формами без гострих кутів. Масивний креденс із різьбленими оздобами – букетами квітів по кутах – міг бути й з позаминулого століття, Бора не надто на цьому розумілася, натомість великий овальний стіл був не таким давнім, мабуть, з 50-х років.

Бора поставила сумку на крісло з низькою напівкруглою спинкою із кількома вертикальними підпорками, що робило його схожим на арфу; підійшла до мідної раковини і повернула мідний краник – тугий, повний струмінь води дзвінко вдарив у метал. Працює раритет.

І куди не кинь оком – жодних слідів пилюки чи бруду, ніби тут і далі жив педантичний самітник. Посуд схований. На видному місці – лише череватий фаянсовий заварник із маками на боці та велике надщерблене горня з намальованими півнем та куркою. І дзеркало у темній рамі на стіні з павутинням тріщинок по кутах. Глянула на себе – якась вона у тому дзеркалі не така чи дзеркало не таке – й відвела погляд. Не було бажання вдивлятися, та й настрій змінився. Тьмяне дзеркало, мідна раковина із музейним краником, омріяний камін з березовими цурпалками у металевому кошику, лискуча дерев’яна сфера на початку поручнів сходів, білий кахельний п’єц, який не зруйнували, облаштовуючи кімнати паровим автономним опаленням, опудало чорно-синьої ворони зі скляними очима – усе, усе, усе, що вона побачила у своємудомі, не мало до неї жодного стосунку. Все чуже, а вона – цікава зайда, яка випадково опинилася в чужому домі і кружляє тепер його кімнатами у пошуках господарів. Роздивилась, переконалась, що міфічний будинок існує не лише на папері, і що тепер?

Тепер – додому. У двокімнатну квартиру на виїзді з міста – з маленькою кухнею та крихітним передпокоєм, у своє житло, яке тато отримав колись, відстоявши багаторічну чергу, та майже у ньому й не жив – повернулись з мамою у татів Золочів. А свого житла Бора ніколи б і не придбала, якби не батьки.

І досить оглядин. Додому.

Але спочатку – де тут туалет?

Внизу, біля сходів. Бора готова була побачити антикварну чавунну ванну, можливо, навіть на лев’ячих лапах, раковину з клеймом австрійського або польського майстра, якийсь чудернацький унітаз із керамічною білою ручкою на довгому ланцюгу.

Помилилась. Нічого особливого, сучасна сантехніка. Ванна як ванна. Хоча й за масивними дверима, давніми, не сучасними, які байдужо проігнорували її, коли вона спробувала вийти. Натиснула на ручку – марно.

Двері замкнулися.

Усіх впускати, нікого не випускати.

Паніка вдарила у голову, побігла скаженими мурахами по руках. Ті, що хазяйнують на чужій території, рано чи пізно потрапляють у пастку. Бора скинула куртку на підлогу, щосили смикнула дверну ручку – даремно, нічого не змінилося. Тоді спробувала заспокоїтись, зробила кілька глибоких вдихів-видихів – і знову взялася до справи, тепер вже без притиску, легко й обережно міняючи положення ручки. Могла уявити себе будь-якою людиною, твариною, рослиною, предметом – у будь-якій ситуації, за будь-яких обставин. Уява зараз працювала безвідмовно – Бора побачила себе на дні вузької й глибокої ями, так явно побачила, що мороз пішов поза шкірою, гукай, не гукай – ніхто не почує. Та й мову забрало – німа, на слизькому дні крижаного колодязя. Трусонула волоссям – мовчи, уяво, тут дійсність перевищує будь-які фантазії.

Бора билась у двері – міцне надійне дерево глухо відгукувалось на удари плечем. У відчаї озирнулася. Чи не знайдеться чогось гострого, металевого, чим можна спробувати відчинити двері або роздовбати їх, або чогось важкого, чим можна щосили гепати у двері із надією, що хтось з вулиці почує… Нічого не знайшовши, зупинила погляд на душовому шланзі у металевому плетиві, прикидаючи, як би то його відкрутити і що це може дати. І поки Бора билась у пошуках виходу з ситуації, внутрішня, друга Бора, та, що запам’ятовує незвичні емоції, підслуховує розмови у транспорті та ставить себе на місце інших, фіксувала у ці хвилини послідовність та силу нових вражень; діловито та зосереджено працювала, як комп’ютер, що записує на диску нову інформацію. Знадобиться, коли з її героями станеться подібне.

Тиша навколо.

Хоча… Ні. Не зовсім тиша. Заледве вловимий фоновий шум, обережне шурхотіння по кутах. Дім ледь чутно подавав ознаки життя. Тиша була живою, наповненою відгомоном безсенсових порухів, приглушеними звуками незрозумілого походження. Будинок дихав, щось нерозбірливо й відсторонено бурмотів, як жива істота уві сні.

Бора присіла навпочіпки, зазирнула у тоненьку щілину збоку від дверної ручки – там темнів запалий у невидимий отвір нерухомий металевий язичок; дверна ручка рухалась без жодного із ним зв’язку. Неслухняна вставка мертво застрягла в отворі між дверима та одвірком.

А сумка, Господи! Сумка залишилась на кухні! Разом із мобілкою!

Бора затулила чоло долонями й сповзла спиною по стіні. Ніколи б у романі цього не написала, була певна, що це картинка-штамп: обхопити голову руками й сісти під стіною – а, виявляється, у її житті відчай виглядає саме так.

Треба ж бути такою безтурботною, аби самій попхатися у будинок, де ніхто не живе, адреси якого ніхто з близьких не знає. Відпустити таксі. Ще й спромогтися зачинитися, залишивши назовні сумку з мобілкою.

Бора застогнала від безсилля та злості на себе.

«Ідіотка», – подумки констатувала вона.

Підвелася, відійшла на кілька кроків і, стиснувши зуби, розігналась щосили, гупнула у двері, лиш боляче забивши плече та стегно. Немов у скелю квецьнулась. Дверям нічого, а тілу боляче до сліз. Розтираючи забиті місця, опустила кришку унітаза, сіла верхи. Хороша затравка для роману? Маєш собі затравку! До трагікомедії. Або для трилера. З цього можна зробити що завгодно. Сама, у чужому порожньому будинку, за зачиненими дверима. Як миша у мишоловці з великим шматком сиру. І як тобі це у житті, а не на папері?

Десь далеко ледь чутно заспівала мобілка. Хтось телефонував, навіть не здогадуючись, у яку халепу потрапив абонент.

Мобілка кликала та й кликала, довше, аніж зазвичай. Замовкла – й запанувала дзвінка тиша. І тривала довго, безкінечно довго. Дім затамував дух. І від тої нестерпної напруженої тиші Бора розплакалась. Виплакавшись та втерши сльози, впала у ступор.

І, нарешті, спробувала зібрати докупи уривки думок.

Ну добре. Може, Влад згадає, що вона збиралася вранці до нотаріуса, і почне шукати телефон чи адресу нотаріальної контори…

Дідька лисого він почне шукати! Останнім часом Бора вже спить – Влад приходить, а коли вона вранці йде на роботу – Влад ще спить. Вони можуть і два дні не бачитись. А за два дні вона тут з’їде з глузду від безвиході.

Швидше Лідія допоможе. Похопиться, куди подруга поділася і чому на дзвінки не відповідає. Приїде зі свого Стрия, привезе товар, а потому почне шукати Бору, розпитувати, що і як, і врешті-решт вийде на нотаріуса… Але на це знадобиться щонайменше два дні. У результаті – той самий фінал.

Жодного оптимістичного варіанту, самі причепливі тоскні думки – опосіли, як мухи жовту стрічку на лампі. Тільки б вибратися звідси, думала Бора, і не потрібний мені цей будинок. І я йому не потрібна, бо ж відчуваю цю глуху напружену ворожість. Продам його. Куплю хорошу квартиру, а на решту поїдемо з Владом у подорож Європою, а потім з Лідією – до Іспанії. Давно ж хотіли на північ Іспанії, у Каталонію. Або нічого не купувати, а відкрити своє видавництво… І про що тільки думав Володька? Для чого таке утнув? Як його прізвище: Лискович? Лискевич?..

Колись вона написала у своєму щоденнику про їхню останню зустріч. Десь у хаті, у якомусь закапелку, на антресолях, є той щоденник. І в ньому, можливо – ні, точно, – є щось про Володю, бо вона тоді докладно вела щоденники, особливо охоче записувала про стосунки із закоханими в неї хлопцями, дурепа сімнадцятилітня, а він був не просто закоханий. Лише мало значив для неї, вона й обличчя його майже не пам’ятала.

Думки гойдалися широкою амплітудою: від тваринного страху з краплями поту на чолі та гупанням серця – і до коротких періодів опанування собою, відстороненого, ніби не з нею це сталося, перебирання варіантів спасіння, один за іншого дурніший. Усі плани на майбутнє розсипалися на друзки – нічого путнього не спадало на думку. Ситуація склалася – гірше не буває. Але це лише так здавалося, бо невдовзі виявилось, що буває і гірше. Достатньо було подумати, що тут бракує повітря.

Щойно ця думка оформилася у відчуття, як жах знову охопив її, пройняв холодним потом, перехопило подих. «Спокійно, – спробувала вгамувати істерику Бора, – це ж не вбиральня-шпаківня з багатоповерхівки, тут он яка стеля висока, і місця зайвого достатньо, он і пральна машинка є, і кошик для білизни, тут не скоро почну задихатися. Тут хіба від страху задихнутися можна».

Треба думати про щось зовсім інше, про щось зовсім-зовсім інше. Але про інше не думається.

Перед очима – помальовані білою олійною фарбою стіни, білі двері, бежевий кант попід стінами із кахельною біло-бежево-рожевою підлогою; чи не кант, а… як ці рейки називаються? Не рейки ж. От приходиш у крамницю будматеріалів і кажеш: прошу сказати, чи є у вас… ці… як вони? як же вони називаються?.. і цікаво, скільки часу минуло: півгодини? півтори? дві з половиною?

Знову ледь чутно заграла мобілка. Єдиний живий звук, що порушував мертву тишу довкола. Хай там хто є: дзвони мені, дзвони! Дивуйся, чому не відповідаю, здіймай галас, телефонуй до інших: де Бора? Куди поділася? «Шукайте мене, люди, – шморгаючи носом, закликала вона подумки, – не відкладайте цю справу на завтра, бо завтра може бути пізно».

Гарячий чай. Ось що хотілося б отримати перш за усе, вибравшись назовні. Велике горнятко, згодна навіть на те, чуже, з кухні, із намальованими на ньому півнем та куркою, наповнене ароматним чаєм, чорним байховим без жодних домішок. Або навпаки – з суміші карпатських трав: чебрецю, суничного листя, м’яти…

Плінтуси! Ці довгі бруски на підлозі вздовж стін називаються плінтусами. І що це мені дає?

А нічого.

Нічого.

Біля мене ні телефону, ні книжки, ні чаю, лише ці плінтуси.

Ніколи б не подумала, що можна так хотіти звичайного чаю. Велике горня паруючого, запашного і звичайного чаю.

А раптом це… кінець? І не скоро знайдуть, бо ніхто й не здогадається шукати пропажу по порожніх будинках. І чого б мали у нотаріуса щось запитувати? Через те, що до нього ходила? Мало чого люди ходять до нотаріуса! Це ж така буденна справа, що може легко загубитися у списку найближчих планів десь між здати зимову куртку в хімчисткута забрати чоботи з ремонту. Нікому ж не спаде на думку шукати сліди зниклої жінки у хімчистках та майстернях з ремонту взуття.

Так сиділа Бора і думала, то тихо плачучи, то вголос підвиваючи. І досиділась до того, що зрозуміла, який буде фінал її «Кінця світу». Кілька місяців, поки писала роман, не знала, чим він закінчиться, відкидала ідею за ідеєю, як штучні бутафорні насадки на кінцівку історії. Бо усе було не те. Просто йшла, зберігаючи спокій та розглядаючи дорогу попереду метр за метром, знала, що просувається у правильному напрямку, і цього було достатньо. А тут, у замкненому просторі ванни-вбиральні, у повній невизначеності, у крайньому відчаї, пройняло раптом такою щемливою нотою відкриття, що вона знову щосили почала гамселити у двері: випустіть мене звідси! Випустіть мене! Випустіть!!!

А тоді повернулася на своє керамічне сідало і додумала деталі. Ось воно, нарешті, те, що треба. Саме такий фінал матиме «Кінець світу»! Досконало й припасовано усе зійдеться наприкінці. Лише назва буде інша – не кінець, а початок світу. Ніби одне й те ж, насправді – принципово інше. «Початок світу», саме так.

Але треба вийти звідси чимшвидше.

Бора знову відійшла на два кроки, навіть трохи відхилилась, аби набрати розгін, і за секунду до того, як рушити уперед, зауважила різку зміну у вже звичній біло-бежевій світобудові, але ще не встигла усвідомити, що двері відчинені, а повнувата жінка у плетеній темно-синій кофтині з провислими кишенями перелякано витріщається на неї з порога.

Вони закричали одночасно, у два голоси: високим фальцетом – жінка, і низьким хриплим зойком – Бора. Ефектним злагодженим дуетом.

Заспокійливі, з різким медичним запахом краплі, накапані у воду, вони теж пили синхронно, на кухні, як горілку, – з келишків, запиваючи по черзі з горнятка, з якого Бора мріяла напитися чаю.

Жінка назвалася прибиральницею. Господар заплатив їй за роботу до кінця року, і вона виконувала свої обов’язки раз на тиждень, приходячи сюди у вівторки чи середи. І відпрацює, запевнила вона Бору, до нового року, увесь термін, за який отримала платню наперед, якщо нова господиня, звісно, не скасує рішення Володимира Володимировича. Прибиральниця звалася Ганною Петрівною. Остаточно оговтавшись від шоку, вона діловим тоном повідомила, що за комунальні послуги проплачено на півроку наперед, і показала, в якій шухляді лежать квитанції.

– Дякую вам! – отямилась Бора.

– Якби не вітер, прийшла б сюди лише за тиждень, – сухо відповіла жінка. – Не була певна, чи зачинила вчора вікно нагорі… А тут бачу: світло усюди. Господиня у домі…

– Якби не ви, довелося б мені сидіти у пастці до наступного вівторка. – спробувала усміхнутись Бора і додала: – Чи середи.

Ганна Петрівна багато разів уявляла собі зустріч з цією жінкою. В її уяві вона була іншою. Кращою чи гіршою – не мало значення. Іншою. Але якою насправді є ця Бора, Ганні Петрівні тепер байдуже. Це вже немає значення. Хай там як, а вона до Нового року допрацює, і – до побачення.