Текст книги "Бора"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Яку розмову?

– Про парі. Яке ти виграла.

– А-а…

Божка робить рукою зневажливий жест: дурниці, мовляв, знайшли на що звертати увагу; але вираз її обличчя ледь помітно змінюється – зі здивованого на ніяково-розгублений.

– Ну виграла, – каже вона, – і що з того?

– Як це, що з того? – усе сподівалась Бора почути, лише не це зневажливе що з того? – Я думала, ти спонтанно вирішила залишитись, засиділась… Бог знає, чому залишилась. А ти усе продумала наперед – і розіграла спектакль.

Божка стенула плечима.

– Гаразд, – Бора заспокоюється: справді, чого так хвилюватися, краще за вечерю братися.

Чи то у Бори все валилося з рук, чи то будинок розважався: сіль, яку вчора усі бачили, не потрапляла нині на очі, даремно усі закапелки обшукали – керамічна діжечка, наповнена сіллю, немов у воду канула; знайшли її, коли вже з’їли недосолену локшину з тертим сиром – одночасно побачили на підвіконні. Кіцманя, що ходив за ними шнурком, випадково зачинили у коморі – не помітили, як він туди проскочив. Кликали його, кликали на обох поверхах, аж поки почули далеке нявчання.

– Скотинка! – Божка вихопила малюка з калюжі, яку він зробив на підлозі, можливо, й з радощів, що його нарешті надибали, а тепер здивовано роззирався: що за вогкість тут розвели?

Бора роззирнулась у пошуках шмати.

– Не переживайте, я заберу його додому. – Божка притиснула кошенятко до себе, повернулась на кухню, до улюбленого крісла зі спинкою-лірою. – І за цей дурний випадок не думайте.

Кошеня видерлося з Божчиних рук, зіскочило на підлогу, потрусило задньою лапкою – а тоді, нявчанням нагадавши про себе, знову опинилось на її колінах.

– Таких, як ви, обдурити легко. Тим більше, що воно спочатку було ніби гра.

Бора ледве стрималась, аби не перепитати: яких – таких? Але Божка не давала можливості щось вставити у свій монолог.

– Я вас побачила і подумала: ось у неї я і залишуся. У неї не страшно буде залишитись. Чужа – а ніби й не чужа. Розумієте?

Бора хитнула головою.

– А зараз у мене таке відчуття, ніби я до тітки рідної приїхала. Або до старшої сестри. І ми тут сім’я. Щось таке, розумієте?.. Ну що тепер зробиш, що воно починалося по-дебільному?

– Не знаю, – сказала Бора. – Дивні, чесно кажучи, у вас ігри.

– Та то навіть не ігри. Така хвиля зараз пішла: закладатися на бажання; хто програв – виконує бажання того, хто виграв. Виконання може бути відтерміновано. Місяць минає, другий, а тоді: гопа, з тебе реферат, ти мені бажання винен!

Божка зробила різкий рух, кошеня підстрибнуло у неї на колінах і, роззирнувшись, знову вляглося.

– А тут як вийшло? Суханова перед уроками каже: я не з дому прийшла, у нас була вечірка у Коцика, ми там усі до ранку залишились. Усі: о-о-о! Круто! Галка каже: а батьки? Суханова: та що батьки! Вони мені дозволяють. А я їм: он у мене батьки далеко, я ще й не те собі дозволити можу, і відпрошуватись ні в кого не треба. А Суханова: ну що, наприклад, можеш? – Переночувати, наприклад, не у друзів після вечірки, – кажу, – а у незнайомому місці переночувати. – Круто! – каже Галка. – Дві ночі, – каже Суханова, – хоча б дві ночі, заспоримо? – А я що? Домовились, – кажу. – Нє-є, – каже Суханова, – так, аби ми знали, що ти не вдома ховаєшся, і не у своєї бабці, і не у давніх знайомих! – За кого, кажу, ти мене маєш? Сказала, на новому місці, значить, на новому місці. – Ну що, б’ємось об заклад? – Згода! – На бажання? – На бажання! Галка свідок. А Суханова тоді каже: як-ке б то баж-жання наперед придумати? – таким огидним голосом. – Бо ж зрозуміло, каже, кому виконувати доведеться… – Та ніколи у світі! – думаю, – на вокзалі дві ночі пересиджу, а виграю.

Бора зачиняє різьблені дверцята креденса – чистий посуд поскладала на місця, на столі та у раковині знову порядок. Лідія б похвалила. Увесь цей час Божка сидить з котом на колінах, у неї під ногами аж хрускотить від окрушок.

– Тримай, – каже Бора, простягаючи дівчинці віник та совок.

Божка нарешті помічає сміття під столом, особливо у тому місці, де вона сидить. Знімає кота на долівку, і той прудко кидається у прочинені двері – немов згадав про якусь невідкладну справу.

– А щоб ви швидше мене пробачили і щоб, короче, повірили мені… – Божка ретельно вимітає сміття з кутків на середину кухні. – Я вам таке скажу. Я своїй Галці, ну, товаришці моїй, про вас з Лідією спочатку, знаєте, що сказала? Я вас «старпьорками» назвала. Уявляєте?

Вона розгинається й повертається обличчям до Бори. Погляд у неї зараз винуватий, руки висять безживно: віник у правій, совок – у лівій.

– От зараза, – прискає від сміху Бора. – Мала ти зараза! Доживеш до сорока років, дізнаєшся, хто старпьорка, а хто ні.

Лідії за день мало що вдалося, хіба зрозуміти, яка це складна затія – оформити людину в будинок для тих, кому на схилі літ нема куди подітися. Різні довідки-дозволи потрібні, в тому числі від дітей, з якими давно розладналися стосунки.

Мама Лідії порадила доньці залишитися: доведи, мовляв, діло до кінця, чого туди-сюди їздити… Лідія сперечатись не стала, попросила лише передати слухавку старшій доньці, п’ятнадцятирічній Орисі: дозволила погуляти, але щоб повернулась не пізніше десятої вечора! Затим влаштувала виховну хвилинку середній Олі: знайшла чи не знайшла нарешті загублені у школі кросівки? А тоді й семилітньому Митрику дісталося: «Негайно вимкни комп’ютер! – пригрозила Лідія. – І слухайся бабусю!»

– Не дотягнули ви сьогодні до денної норми, – зробила висновок Божка. – Я читала в Інтернеті: 17 хвилин на добу – стільки у середньому витрачають батьки на виховання дітей.

– У цьому ділі важлива не кількість, а якість, – відповіла Лідія, сідаючи за стіл. – Виростеш – дізнаєшся.

Лідія вечеряла з апетитом, Іван Іванович сидів над тарілкою мовчазний та відсторонений. Немов не він вчора так завзято вів розмови із Божкою.

– Може, вина? – запропонувала Лідія. Вона привезла чудову тернівку маминого виготовлення.

– Не п’ю, – відмовився Іван Іванович. – Дякую за вечерю, Христю!

Вперто Бору Христею називає. Взяв книжку – Бора зауважила, щось з квітникарства – і пішов до себе.

– Пропоную подивитись, що у вежці робиться, – висунула ідею Божка.

– Ключа немає до тих дверей.

– Покажіть, де вони, ті двері.

– А уроки?

– Я зробила! Наперед усе продумала і зробила. Показати?

– То ти що, залишаєшся сьогодні тут? – запитує Лідія.

– Якщо ви не проти.

– Не проти, якщо застелятимеш своє ліжко.

– І попередиш бабусю, – втручається Бора.

– І підлогу у ванній протиратимеш після себе, – додає Лідія.

– Які ви нудні! – каже Божка радісно. – Чого я маю ті сімнадцять хвилин виховання за усіх вигрібати?..

Ключ Божка побачила майже одразу – відгорнула цупку верету, за якою ховалися вузькі двері на горище – а зі зворотного боку полотнини, у кишеньці – ключ стирчить. Двері слухняно рипнули, пропускаючи на просторий стрих, на тому ж рівні, що й три горішні кімнати, але під скошеним дахом. Просторе приміщення, не надто захаращене, а все ж і не порожнє: велика скриня при вході під мереживом павутиння, дві тверді валізи з металевими кутиками, припорошені пилюкою, кілька ящиків з-під посилок. Божка не знала, що таке посилки; бандеролі бачила, а посилки – ніколи. Ото вже дитя Інтернету! На полицях багато чого було такого, чого вона не бачила ніколи.

Але перше, що вони зробили, – кинулися наввипередки до головного сюрпризу, який чекав на них у куті горища: це були кілька дерев’яних сходок вгору, до невеличкого підвищення, розміром з квадратний стіл. Над ним височіла кругла вежка, яка здавалася знадвору іграшковою. Утрьох вони одразу й видерлися сюди разом, і усім вистачило місця – не таким вже мініатюрним виявився цей «ріжок равлика» на даху. З двох віконечок – одне навпроти другого – видно було верховіття дерев та далекі львівські дахи, а свій дах, викладений старою коричневою черепицею, закінчувався іржавою ринвою, яка з одного краю наскрізь просвічувала дірками, а з іншого повнилася старим сухим листям, наметеним вітром з високої грушки.

Від цього горища та його скарбів війнуло на Бору спогадом про коридор-лабіринт з її сну. Реальна збірня давніх речей нагадувала нічне видіння: тут були мідні посудини на довгих держаках із дерев’яними ручками, радіола 60-х років та стос платівок, старі альбоми у побляклих оксамитових палітурках… Ніби господар почистив дім, звільнивши кімнати від усього зайвого, а тоді пошкодував старий мотлох та й позносив його нагору.

Незчисленними крильми замерехтіло у віконечках вежки гігантське сіре пасмо. Вороння летіло й летіло над будинком у бік парку, виписувало могутнім пензлем малюнки у небі. Надмірно галасливе птаство цієї вітряної осені. А може, тут, над цим будинком, так було завжди?

– З Грибовичів летять, – з виглядом знавця запевнила Божка. – Щоденний воронячий маршрут – з міського сміттєзвалища на парки. Мені бабуся казала.

– Воронячі зграї у небі – до зміни погоди, – вступила і Лідія.

Це ж хтось колись вперше зауважив таку залежність: організована вороняча метушливість у небі – до зміни погоди; ластівки низько літають – до дощу; рожевий кожушок на колі призахідного сонця – до вітру. Які уважні були люди за тих часів, коли природа ще давала їм чіткі підказки, і усі розуміли її пряму, не зіпсуту руйнівними впливами мову, що її переклали уважні спостерігачі, які могли поєднати побачене учора із завтрашніми реаліями, співставити, не раз перевірити – і залишити іншим як орієнтир.

«Мені б таку спостережливість, – подумала Бора. – Це, можливо, головна риса того, хто пише, – бачити і чути те, на що інші не звертають уваги».

І кожен узяв із собою з горища, що хотів. Битий, стягнутий дротом горщик, – Лідія. Набір потріпаних листівок «Породи собак» – Божка. Альбом з фотографіями в оксамитовій, сіро-бузкового кольору, витертій по кутах палітурці, – Бора.

Лідія прихопила по дорозі ще й маленький столик зі своєї кімнати – встановила його неподалік вікна: хочу з вами бути, слухати і ваші теревені, і вогонь у каміні. Розклала на столику папір, туш та інше художнє причандалля, поставила на підлогу тріснутий керамічний горщик, оплетений мідним дротом, немов павутинням. Припасованістю усіх фрагментів, оголеним малюнком металевих ліній він нагадував череп, помережаний тріщинами міжкісткових з’єднань. Бора затримала на ньому погляд, але на запитання Лідії: «Що він тобі нагадує?» – лише знизала плечима.

Лідія сама собі відповіла:

– Він такий самий, як у тебе в романі.

«Справді, – подумала Бора, – я й забула».

Лідія розповіла про свою ідею: вона ілюструватиме роман Бори, малюватиме предмети, елементи інтер’єру, пейзажі. Лише не героїв.

– Взагалі? Жодного портрета не буде? – Божка чухала котикові черевце листівкою із зображенням бульдога; Кіцмань млів, лежачи на спині та м’яко вивернувши шию набік. – Навіть тварин не буде?

– Лише речі, лише допоміжні елементи. Суцільний світ речей. Максимально промовистий. Недарма ж автор дає йому вибіркову можливість говорити.

Роман «Початок світу» у Лідії почався з білосніжника. З побіжно згаданих у тексті заростей – у тій частині майбутньої книжки, яку Бора дала почитати. А за вікном того ранку вітер бавився гілками реального білосніжника. Цей випадковий збіг і став гачком, за який зачепилася думка. Гілочку з дрібним листям та розсипами білих кульок Лідія намалювала лише з бажання згадати забуте вміння. Ідея про романний світ речей виникла згодом, а остаточно ствердилася під вежкою, коли погляд впав на старий горщик у плетиві мідного дроту.

– А що далі буде? Який малюнок?

Божка спробувала зазирнути художниці через плече, але Лідія доволі різко зупинила її:

– Не дивись, поки сама не покличу. Не люблю, коли дивляться на незакінчену роботу.

Але через півхвилини сказала вже іншим тоном:

– Далі будуть барабанні палички.

Борі ніколи не спала б на думку ідея Лідії. Світ речей! Барабанщика їй малювати нецікаво, а барабанні палички – цікаво.

– З натури? – допитується Божка. – Треба ж точно форму передати.

Вона вже повернулась у своє крісло біля каміна, аніскільки не образившись на обсмикування, сидить в улюбленій позі, підібравши ноги.

– Мені на них дивитись не обов’язково, – Лідія не відводить очей від свого ескізу, її рука робить дрібні, ледь помітні рухи, ніби тремтить, і чути шурхіт пера по поверхні паперу. – Я ті палички і зараз ніби бачу. Надивилась свого часу.

Брови Божки підстрибують.

– Ви грали на барабанах?

– Гірше, – Лідка чухає вільною рукою за вухом, дивиться, відсунувшись, що у неї виходить. – Закохалась у барабанщика.

Бора так, як Лідія, не змогла б. Вона працює на самоті, коли її не смикають, не відволікають, а якщо її гукають у такі хвилини, то не чує навіть власного імені.

Лідка ж має здатність одночасно малювати і підтримувати бесіду. Вона зосереджена на своїх лініях та штрихах, вона кусає губи від надлишку цієї сконцентрованості, але усе чує, нитку розмови не губить, лише іноді відповідає не одразу; або, перш ніж відповісти, пригальмовано повторює запитання або останнє почуте слово.

Той барабанщик грав у групі «Бубуйки». Вони були страшенно популярні у роки її студентства, й у кожного – кожного! – з музикантів Лідія була закохана. По-своєму. Найбільше – у барабанщика. У його відстороненість, з якою він грав, здавалося, не для публіки, а для себе, ні на що й ні на кого не звертаючи уваги, весь – від маківки до п’ят – у полоні власного ритму. Лідію гойдала синхронна хвиля, її тіпало та хилитало у такт зі звуками ударної установки, серце вискакувало від пульсації гарячих барабанних соло, які неодмінно супроводжувало наростаюче ревіння натовпу.

В акордеоністові юну Лідку приваблювала особлива манера триматися на сцені: той, пританцьовуючи, ніжно тулив до себе інструмент. Наче партнерку. Щось безсоромне було у цій грі.

Від голосу третього музиканта Лідію кидало у дрижаки. Хлопець з гітарою мав не лише своєрідний тембр голосу, але й рідкісний дар – чітку дикцію; він вимовляв слова так, що було чути кожне, і не ковтав закінчень.

Від довгого волосся бас-гітариста Лідія теж була у захваті, за цією рухливою завісою ніколи не було видно його обличчя, і, можливо, саме тому ця картина – злива прямого волосся, що затуляє лице, – стояла перед її очима перед сном, а у вухах лунав глухий шурхіт гітарних струн.

– Де вони зараз?.. – повільно повторила Лідія запитання Божки. – Не знаю. Давно про них не чула. А барабанні палички хоч зараз намалюю. Я упіймала одну з них на концерті – вони летіли у натовп, а я підстрибнула вище від усіх. І довго-довго берегла свій трофей… А тоді вона десь поділася, загубилася у гуртожитку.

Від передпокою через усю вітальню з голосним торохкотінням пронеслося сіре кошеня, штовхаючи перед собою порожню паперову коробку з-під чаю, а під стіною наздогнало, з розгону встромило у коробку голову і сіло, похитуючи картонним шоломом. І тут з сусідньої кімнати полинуло посапування. Вчора у повній тиші Івану Івановичу було не до сну, а тепер – ще й ніч не прийшла – відключився під бубоніння жіночих голосів та котячий шарварок.

Лише коли усі полягали, Бора узялася під теплим світлом настільної лампи роздивлятись альбом з горища, який перед тим лиш неуважно погортала. Пожовклі чорно-білі фото трималися кутиками у картонних кишеньках, виокремлюючи фігурними рамками з давно не існуючого простору портрети чоловіків та жінок. Серйозні пани зосереджено дивились з-під крислатих капелюхів, спираючись на ціпки. Трималися попід руки зі своїми супутниками круглолиці жінки у кумедних капелюшках та широких пальтах; на інших фото ці ж пані були у легких сукнях з рукавами-ліхтариками та з білими мереживними парасольками від сонця… Часом біля дорослих траплявся хлопчик, смішний, схожий на горобчика. Бути Володькою він не міг, це була дитина з іншої, давнішої епохи. Але Борі що далі, то більше видавалося, що це він. На одному знімку хлопчик-горобчик стояв насуплений, із прутиком у руці посеред алеї парку – краєчок університетського фронтону за його спиною переконливо свідчив, що це парк Костюшка, віддавна вже парк Франка, але львів’яни вперто називають його по-старому.

З-під цього фото визирав кутик складеного паперу. Аркуш зошита у синю клітинку.

Бора витягнула його і розгорнула:

«Для чого я живу?

Що залишиться після мене?»

Охайний, заокруглений почерк відмінника. Початок самостійної роботи, епіграф до твору на вільну тему. А самого твору немає. На звороті – ані слова. І хто писав – невідомо.

6

Спочатку під раковиною у ванній Бора побачила павутину, а тоді й довгоногого павука – він совав тонкими лапками, і ці рухи нагадували характерну Лідчину жестикуляцію. Розповідаючи щось захоплено, Лідія так само м’яко мацає повітря перед собою вузькими пальцями.

І саме цього павука, якому за випадковою асоціацією дароване було життя, побачила Ганна Петрівна, яка прийшла прибирати у домі.

«Що робиться!» – вихопилося у неї.

Павук на тлі досконалої графіки власного плетива став останньою краплею у переповненій чаші вражень сьогоднішнього дня. Хоча що таке павук? Незначущий додаток до усього побаченого.

Ганна Петрівна намагалась не показувати, що приголомшена змінами, які відбулись у домі за кілька днів. Але їй це не надто вдавалося. Хоча яке їй діло! Хай роблять, що хочуть. Але з іншого боку: як тут не дивуватися? У саду – гудіння бензопилки, тирса у траві та розкидані ковбики. На ґанку – велосипед. За відром на сміття – коробки від піци. У домі, окрім господині (визирнула з кухні: проходьте, Ганно Петрівно, проходьте!), вештаються якісь люди. Руда дівчинка так стрімко вилетіла на поріг, застібаючи куртку на ходу, що мало не збила Ганну Петрівну з ніг. Через вітальню продефілював, гречно привітавшись, дідуган. Когось він їй нагадав, чи вона його раніше десь вже бачила. Одягаючи куртку, гукнув у бік кухні: «Христю! Окрім чаю та яєць, нічого не треба?.. – жодної відповіді, лише шум води. – Гаразд, я на свій розсуд. Узяв кравчучку!» – і потягнув за собою сумку на коліщатах. «Кравчука він нагадує, ось кого», – зрозуміла Ганна Петрівна.

Знаряддя для прибирання – робочі шмати, щітки, гумові рукавички – хтось порозкидав по усій коморі. Хто саме, стало зрозуміло, коли Ганна Петрівна побачила у пластмасовому пуделку сіреньке кошеня. Що робиться! Минулого разу довелося визволяти з пастки самотню, до смерті перелякану бранку – новопризначену власницю дому, а нині – ти ба! – повна хата людей. Ще й кіт. І усе довкола не так. Усе не на своїх місцях. Кожен почуває себе як вдома, навіть кіт похазяйнував, порозкидавши усе робоче причандалля по підлозі, а сам скрутився та й спить, втиснувшись між пластиковими решітками поваленого набік кошика.

«Мені усе одно. Мені усе одно. Мені усе одно», – повторювала Ганна Петрівна, шукаючи другу гумову рукавичку. Знайшла – і мовчки взялася до роботи, намагаючись не звертати уваги на те, що великий палець стирчить через дірку.

Борі зробилося ніяково, коли вона побачила нагорі, на краєчку софи, свою охайно складену піжаму. Таку промовисту крапку поставила Ганна Петрівна у її кімнаті, коли вишурувала підлогу, витерла пилюку з меблів і навіть повісила на гачок Борині навушники. Бора вчасно згадала про прихід Ганни Петрівни, і усі в авральному порядку встигли поприбирати свої речі. У домі було чисто. Але Ганна Петрівна завзято заходилася наводити лад, і тільки після її втручання усе довкола засяяло іншою, правдивою чистотою. Особливо впадала у вічі білина ванни та складені на полиці рівним стосиком чисті рушники. Під фінал активних дій у домі не залишилося нікого – усі забрались хто куди, знайшовши собі кожен поважну причину. Сидячи за ноутбуком, Бора намагалася не прислухатись до звуків знизу. Коли усе стихло, спустилася на кухню, аби запропонувати Ганні Петрівні чаю. Вона не відмовилась, сама й поставила чайник на газ та сіла у крісло зі спинкою-арфою. Бора виставила на стіл горнятка та вазочку із цукерками і запитала:

– А ви Володю добре знали?

Обличчя Ганни Петрівни зберігало непроникний вираз. Вона була зосереджена на своєму: набрала повну ложку чорносмородинового варення, обережно перенесла її до порожнього горнятка і сказала:

– Добре.

Бора посунула вазочку з печивом ближче до неї.

– У нього що, дітей не було?

– Ні.

– А братів-сестер?

– Ні.

– А…

– Послухайте! Дайте спокійно чаю попити, – несподівано рішуче зупинила її Ганна Петрівна.

Бора не образилась. Мовчки дочекались, поки чайник закипить. Почала було шукати іншу тему для розмови і облишила, Ганну Петрівну ця тиша, схоже, не напружувала. Чай пили мовчки. Ганна Петрівна випросталась, помила своє та Борине горнятка і сказала:

– Рідина для миття ванни закінчилась…

– Я куплю, – озвалася Бора.

– Купіть, – погодилась Ганна Петрівна. – Або мені гроші дайте, я чеки принесу.

Бора хитнула головою: добре.

– І гумові рукавички подерлись. Теж купити треба.

Бора дивиться у вікно, як по-хазяйськи Ганна Петрівна зачиняє за собою хвіртку. Хто вона взагалі така? І чому навіть не намагається зробити вигляд, що симпатизує тій, для якої довела до блиску ванну та склала піжаму досконалим конвертом, немов на вітрину в крамниці.

Яскраво зблиснуло, тонким білим лезом розпанахавши небо, – гігантська чаша, перевернута над дахом, з гуркотом розбилась на шматки. Голови втягнулися у плечі, немов справді очікували на уламки, що мали посипатись згори. Лампи у люстрі згасли – вітальня занурилась у густу чорнильну темряву. Зашурхотіло: Бора заходилася шукати свічки. Щось впало на підлогу, покотилося з глухим звуком.

– Сідай, – наказала Лідія, чиркнула сірником біля каміна, і звідти до столу попливло мерехтливим колом полум’я свічки, химерно змінивши риси обличчя Лідії. – Бачу в цій ситуації кілька позитивних моментів. Можемо розпалити камін, дрова маємо, з сірниками не гніваємось…

– Зараз влаштуємо чудове чаювання, – каже Бора. – З пересіданнями.

– Якими пересіданнями? – не зрозумів Гордій.

– «Аліса», шалене чаювання…

Кудлата тінь Гордія ковзнула по стіні. Він не розчув чи не зрозумів, про що йдеться.

– День до вечора пролетів як одна година, – сказала Лідія, роздаючи пледи. – Що то з часом робиться? У дитинстві усе було інакше, а зараз не встиг отямитись – вечір. Радій, Божено, життю, поки не подорослішала.

– У мене теж час біжить. Я що, не людина? Тут річ у чомусь іншому.

– Звичайно, в іншому, – голос Івана Івановича трохи захрип, він прокашлявся і продовжив: – Час прискорився для всіх, і для дітей теж.

– Ну, не у буквальному ж сенсі?

– Чому ж? У буквальному. З коефіцієнтом 1,618…

– Як то ви запам’ятали?

– Це число «золотого перетину». Один з найважливіших показників структури світобудови. Я такі речі пам’ятаю.

Бора запалила ще одну свічку і пішла на кухню, покликавши Божку собі у помічниці. А на зворотному шляху ще зі сходів почула:

– …на жаль, теперішній світ не той, що був раніше: кожен хоче писати книжки, а діти не слухають батьків…

– Точно! – погоджується Лідія.

– Це шумерська поезія 4-го тисячоліття до нашої ери…

З темряви, від комина, чути:

– Хм!

– Гордію, ви тут?

– Чекаю на чай, – каже він, розпалюючи вогонь. – Обіцяли гарячого чаю.

Знову у темряві проторохкотіло підлогою – Кіцмань прогнав з кута в куток якийсь горіх чи щось з Лідиного косметичного арсеналу. У проріз дверей впливло світло ліхтарика – він світив з чола Божки, як у шахтаря у забої. Бора за нею обережно несла ще одну тацю, зі склянками та вином, привезеним Лідією від мами.

– А давайте грати у гру, – запропонувала Божка. – Розбирайте горнятка з чаєм. Обережно, гаряче. «Вірю – не вірю» називається. Кожен з нас по черзі розказує або правдивий випадок з життя, або вигадану історію, а тоді запитує: вірите?

– Як це?

– Дивіться. Нас – п’ятеро. Слухаємо одного, потім кожен каже: «вірю» чи «не вірю», а оповідач після усіх має сказати правду – вигадав він свою оповідку чи не вигадав. І той, хто вгадав, отримує свій бал. І так – хто більше балів набере. Давайте?

– Хто буде першим?

– Нехай Божка і буде першою. Тільки ліхтарик вимкни, очі сліпить.

– Добре, – миттєво погодилась дівчинка, її обличчя зникло у темряві, і з цієї темряви знову почулося, як Кіцмань катуляє щось по підлозі. – Цього котика мені насправді подарували.

– Правда? – здивувалась Бора.

– Неправда! – радіє Божка.

Очі поступово звикають до світла від свічки – його цілком достатньо, аби бачити обличчя усіх, хто за столом, лише у дещо несподіваному ракурсі.

Ще й у каміні розгоряється полум’я – можна грати.

– Це вигадка. Я його знайшла біля кіоску «Все для дому» у коробці з-під печива. Зрозуміло? Ось за таким принципом граємо. Можна ставити запитання, уточнювати деталі. Це була пробна куля. Тепер по-справжньому. Поїхали, Іване Івановичу, починайте.

Крісло під Іваном Івановичем рипнуло, він прокашлявся, помовчав і сказав:

– У молоді роки я мріяв малювати квітами. У сенсі – саджати їх так, ніби великі живі картини створювати. Щоб від ранньої весни до пізньої осені квіти цвіли. Лише мріяв, але так ніколи цього й не зробив… А ще хотів навчитись танцювати шейк.

Він зробив паузу. Усі чекали, розгубившись: усе? кінець? чи далі буде?

Виявилось, не усе.

– І я пішов у школу танців, – повів вже впевненіше Іван Іванович. – У нас у Стрию була школа танців, але там вчили танцювати вальс і польку, а я хотів танцювати шейк. Самотужки у мене нічого не вийшло, отож я так і не навчився танцювати шейк.

Запала тиша.

– Все? – обережно поцікавилась Божка. – Тоді тепер треба запитати: вірите?

– Вірите? – слухняно повторив Іван Іванович.

Напівтемрява відповіла йому:

– Вірю!

– Вірю.

– Вірю…

– Ну і я теж вірю.

– І кожний заробляє по балу, тому що я розповів правду, – підбив підсумок оповідач.

Звук олівця по паперу – Божка під свічкою малює таблицю, пише імена.

– Що ти там бачиш? – каже Бора.

– Записала кожному по балу. Але це були дві історії, а треба по одній. Порада на майбутнє. А що за шейк? Як він виглядав?

Язичок свічки хитнувся, Іван Іванович зітхнув, знову рипнувши кріслом:

– Показав би, але ж кажу – не навчився.

– Я можу показати, – несподівано озивається Бора і підводиться.

Усі повертаються до неї, вдивляючись, як вона виструнчилась у протилежному від каміна кутку, стоїть, опустивши руки, і раптом:

– І-і-і, не топчіть! Не топчіть конвалій! Не топчіть! Не топчіть конвалій!

Тільки-но почала співати й щось таке дивне виробляти руками й ногами, як зупинилася.

– Забула! – замислилась. – Забула, як далі. Як же там?.. А! – змахнула рукою. – Забула. А ще така була пісня… Про королеву красоти… Зараз згадаю… Ага. Увага!

Ніхто не чекав, що вона ось так розкуто, як перед давніми приятелями, переходитиме зі співу на танці, не соромлячись і не переймаючись тим, чи, бува, не комічно виглядає. А воно і справді викликало усмішку: ніби хтось смикає за невидимі віжки згори, а її руки та ноги слухаються, як лялькові.

А може, їй впевненості додавала напівтемрява, але не настільки ж, аби таке виробляти.

– «По переулку бродит ле-е-то, – перейшла Бора на російську, – сонце льется прямо с крыш!» – підстрибнула, присіла, похитала стегнами вправо-вліво і вже не стримувала себе: – «В потоке солнечного све-ета у киоска ты стоишь. Ла-ла ла-ла ла-ла ла-л-а-а-ла! На них с восторгом смотришь ты-ы! Ты в журнале увида-ала короле-еву красоты!!!»

Чотири пари очей намагалися роздивитись це ефектне шоу в деталях. Чути виконавицю було добре, полум’я свічки гойдалося разом із нею, додавало їй куражу.

– Як ми у дитячому садочку танцювали шейк! – зупинилась Бора, глибоко дихаючи. – Нянечки, уся кухня збігалися подивитися, як Галина Едуардівна нас танцювати вчила, це наша вихователька була. Вона обожнювала шейк.

– Я теж, – нагадав Іван Іванович.

– Він тоді вже вийшов з моди, а Галина Едуардівна любила танцювати, як за часів своєї молодості, вона вмикала у групі програвач, ставила платівку Полада Бюль-Бюль-огли, і ми співали разом з нею: шейк-ше-ейк! – вищанула Бора. – Арбапа-пері-пері-шейк! – і видихнула: – Ла-ла-ла-ла!

Хтось у темряві піднесено заплескав.

– А потім, – Бора жестом зупинила цей вияв підтримки, – наша підготовча група виступила на районному злеті. Далі – на міському конкурсі. І що ви думаєте? Нас запросили на «Веселі нотки» на телебачення. І ми там таке ушкварили, що за нас одноголосно проголосувало усе журі, усі п’ятеро членів на чолі з Юрієм Рибчинським. І сам Муслім Магомаєв надіслав нам вітальну телеграму!

– Ого! – подібне на «угу!» вигукнув хтось.

– Хух! – перевела дух Бора. – Вірите?

– Вірю, – миттєво озвалась Божка.

– Вперше про це чую, – подала голос Лідія. – Але вірю.

– І я вірю, – сказав Іван Іванович.

– А я – ні, – вперся Гордій.

– Чого це ні?

– Задля розмаїття. Не люблю одностайної реакції.

– І саме ви – вітаю! – отримуєте один бал, тому що я це вигадала. А усім іншим – по нулю.

– Та ну! – не повірила Лідія.

– Чесно.

– Ти усе вигадала?

– Чому ж усе? Моя мама справді любила ці пісні і цей танець.

– А решта – брехня?

– Включно з іменем виховательки.

– Але ж ти базікало, Боро!

– «Іздєржки» професії, – зухвало відповіла оповідачка.

Кілька разів Гордій брався доливати вина у келихи. Голос його робився усе більш піднесеним та веселим.

А коли черга дійшла до нього, сказав:

– А мені наснився сон, ніби я на війні вбив чоловіка. Беру його документи, розгортаю – а ми з ним в один день народилися.

Тьмяно блимнула пляшка у темряві.

– Нє, так не піде. Сни не можна, – пролунало з темряви, – треба життєві історії розказувати.

– Тоді ось що. Тема «малювання». Від Івана Івановича перебираю. Моїм дідом насправді був не той, що мене виховав, а один художник. Я маю портрет моєї бабусі, яку він колись намалював. Вона тоді, звісно, була молодою…

– Гарна була?

– На портреті не видно: точка, точка, два гачечка. Не шарж, не жарт – портрет. Але дивний такий.

– О! Пішла жара! – вигукнула Божка. – Вже майже вірю!

– А як його прізвище? – поцікавилась Лідія.

– Ну, це не суттєво. Кажу: просто відомий художник. Такий, як автор того міського пейзажу, що у вас над кріслом. Наївне мистецтво.

– Біля каміна? Оті смішні будинки? – показує у темряву Божка.

– Припустимо.

– Шановний! – вступає Іван Іванович. – Тут я одразу змушений сказати, що не вірю. Цей малюнок дуже нагадує руку Никифора, його стиль, але він чомусь не підписаний. Або Никифор його не домалював, або – швидше за все – це не він.

– Це відомий художник? – запитує Божка.

– Всесвітньо відомий, – каже Іван Іванович. – Про Никифора я знаю достатньо.

– Ну що ви знаєте? – запитує Гордій.

– Хоча б те, що дітей у нього не було. Я, перепрошую, знавець, хоч і не професійний, примітивного живопису. Я у гімназії вів факультатив з історії живопису. Тому – ні. Моя відповідь – ні, не вірю. Тут ви програли.