Текст книги "Бора"

Автор книги: Галина Вдовиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Вона й про батьків своїх розповіла, про те, що мама з татом – науковці, археологи. Їздять по світу за міжнародними програмами і тепер вже третій тиждень працюють у Румунії. Батьки вважають її дорослою і змирились, що вона за їхньої відсутності залишається у квартирі сама і не переходить жити до бабці на другий кінець міста. З батьками вона виходить на зв’язок по скайпу, а бабусі справно телефонує двічі на день, доповідає, що і як, і ця звичка компенсує недоліки її надмірної самостійності.

Божка і тепер не забула сказати бабусі «добраніч». Вже майже о десятій вечора, після того, як Бора похопилася, глянувши на годинник: так, критична межа, або я проводжаю тебе, або тобі доведеться залишитись, бо в ніч саму не пущу. А мала й зраділа, ніби навмисно тягнула, аби почути пропозицію залишитися.

– Ти не сказала бабусі, що ночуватимеш не вдома? Чи я не почула? – запитала Бора, повертаючись з ванної.

– А яка різниця? – знизала плечима гостя. – Забагато пояснювати. Не хочу бабусю хвилювати.

– Але… Я почувалася б краще, якби ти цього не приховувала.

– Та я й не приховую. Просто не хочу… – замовчала, добираючи слова, – зайвої деталізації. Це усе умовності, вони у житті лише заважають. Завтра вранці заїду додому, перевдягнуся, візьму зошити і піду до школи, які проблеми?

…Засинала Бора, почуваючи себе безпритульною, якій пощастило знайти сухий та теплий нічліг. Це відчуття потрапило до неї листом миттєвого щастя, випадково переплутавши адресата. Воно призначалося іншій людині – тій, що тішиться від самої лишень відсутності холоду, вогкості, протягів й має змогу випростати втомлені ноги. Ось воно, хвилинне щастя! Душею й тілом розлилася чиста радість, не отруєна непевністю і турботами про те, що буде завтра. І таким реальним виявився цей уявний стан, так блискавично переформатував він на цю мить сприйняття світу, що, зі свого надійного прихистку почувши дихання вітру за вікном та шурхіт крапель дощу у траві, Бора подумала не своє: «яка чудова мелодія за вікном», а чуже: «як добре, що маю, де сховатись від негоди».

У бічній кімнаті руденька Божка вмощується на рипучому дивані. До звуків за вікном приєднується уривчаста, ледь вловима музика з навушників її плеєра.

4

Десь внизу, в глибині будинку, скрапує вода з несправного крана. Бора глянула на годинник й відкинула ковдру. Ще не вистачало, аби мала спізнилась до школи! Намацавши ногами капці, пішла у сусідню кімнату будити свою гостю. Божка розплющила очі – безтямний погляд, забула, де вона є. Довгі руді вії учора ховалися під шаром чорної туші, яку Божка змила перед сном. У чотирнадцять років з особливим завзяттям псують банальними втручаннями природну красу, особливо таких виняткових, кольору міді, вій.

– А-а-а, – дійшло до Божки, – все, встаю.

Вона бубонить у мобілку, виходячи з ванної, піднімаючись нагору та спускаючись на кухню. Після Божки у ванній залишилась вода на підлозі, захляпана зубною пастою раковина та цівочка води з погано закрученого крана.

Бора мовчки витерла підлогу, нагодувала дівчинку яєчнею, провела до хвіртки, домовившись про похід за новим взуттям. Велосипед стрімко покотився вулицею вниз, Бора провела його поглядом і повернулась у будинок. Там стояла оглушлива тиша.

Відчинила вікно у своїй кімнаті. Над парком піднімалося сонце, заливаючи ніжною позолотою вологі від нічного дощу верхівки дерев, повитий плющем паркан, хризантеми у траві та повалену тополю. На широкому підвіконні знову вляглися дві постелі. Бора попідкидала подушки, перевертаючи та енергійно збиваючи їх долонями – й сама здивувалась, звідки узялась нова звичка, як ніби здавна існуючі у будинку правила самі підказали, що слід робити.

Взялася обдзвонювати своїх.

Влад відгукнувся не одразу; почувши його заспаний голос, Бора згадала, що вони вчора відзначали «особливу подію» й лягли, мабуть, пізно. Син пробурмотів: «угу, угу», так остаточно й не прокинувшись.

Мама, навпаки, відгукнулась бадьорим піднесенням: у них ранок був у розпалі. Мама прала фіранки, тато витягував з пилососа затягнуту шкарпетку.

Про те, що у горлі дряпає, Бора сказала лише Лідії, набравши її номер, та й то лише тому, що вона запитала про самопочуття. Подруга сприйняла почуте як керівництво до дії. Заявилася несподівано – яскрава, усміхнена, у ледь чутній хмарці гіркуватих парфумів. Привезла меду, лимонів та калини – три пучки стиглих кетягів, зв’язаних докупи ниткою.

– Тобі – від нашого саду. Став чайник.

– Як я люблю калину, – зраділа Бора. – Запарю її як чай. Будеш зі мною? Чи тобі звичайного чаю?

– Мені – чорного, міцного. Я запаху калини не люблю.

– Та що ти! – засміялась Бора. – Калина пахне чоловіком. Трохи шкарпетками, трохи спермою, трохи чимось невловимим, що не піддається визначенню.

Лідія похитала головою, здійнявши брови, й заходилася різати лимон. З привезених новин одна була такою: телефонувала Світлана з Мілану. Просила влаштувати батька у будинок престарілих.

– …людей похилого віку, – автоматично виправила Бора.

Лідія відмахнулася:

– Яка різниця.

– Якого батька? – дійшло до Бори. – У неї хіба є батько?

Світлана була Лідиною подругою дитинства. Бора саме так сприймала її, через Лідію; бо напряму вони, мабуть, і не товаришували б. Колись з нотками ревнощів у голосі Світлана сказала Борі та Лідії: це ви такі нерозлийвода не тому, що жіноча дружба і усе таке інше, а тому, що між вами ніколи не ставав чоловік. «У якому сенсі?» – поцікавилась Бора. – «Вам подобаються різні типи чоловіків, – пояснила Світлана. – Неможливість збігів у симпатії до чоловіків – основа жіночої дружби. У цьому секрет вашого взаєморозуміння».

Зараз Світлана потребувала допомоги. Її батько – Бора вперше почула цю історію – пішов з сім’ї, коли діти були зовсім маленькі, виїхав зі Стрия в якесь інше районне містечко, викликавши бурю розмов, бо його нова жінка була років на десять старшою, мала двох дітей і була далеко не такою привабливою, як Світланина мати. «Пороблено», – шепотілися жінки. – «Ноги його більше не буде у нашому домі! – погрожувала мама Світлани, – і з дітьми йому більше не бачитись!..» У місті подивувались сенсації, язиками поплескали – та й забули; інші надзвичайні події місцевого масштабу витіснили цю новину. І ось тепер, тридцять років потому, коли померла друга дружина Світланиного батька, на світ вилізло, що будинок переписаний на її дітей, – спільних у них не було, – а ті за першої ж нагоди нагадали вітчиму, що у нього у Стрию залишилося житло, й показали йому його ж паспорт зі штампом про виписку.

Як лише вдалося таке прокрутити?

Старий потрапив до лікарні, у кардіологічне відділення, тепер він у реабілітаційному центрі. Світлана просить прилаштувати його у будинок престарілих, бо він не хоче повертатись туди, де його не чекають.

– А брат Світлани? – згадала Бора. – Що він?

– Живе у Стрию. У нього сім’я, діти, він чути ні про що не хоче. Каже: а хто це? Я, каже, того батька на вулиці б не впізнав… Нема кому дати раду з тим старим, – підвела риску Лідія. – Закину тебе на роботу і поїду з’ясовувати, що можна зробити.

Руки на кермі у мажорських шкіряних рукавичках – Лідія привезла Бору у видавництво на своєму «Фольксвагені-гольфі» і, перехилившись через звільнене пасажирське сидіння, гукнула навздогін, відчинивши дверцята: передзвони, коли назад, може, заїду!

Про існування взуттєвої крамнички у напівпідвальному приміщенні за два квартали від видавництва Бора й не здогадувалась. Взуття, виставлене на поличках, справді було якісним та недорогим. Йшла за чобітками, але до душі припали теплі черевички на зручних широких підборах – Бора міряла їх, сором’язливо посунувши подалі під лавку старе взуття. Пройшлася взад-вперед і вже не захотіла перевзуватися. Заощадила на покупці рівно стільки, аби придбати дві пари капців та повернути борг за Інтернет. Старе взуття сховала у новенький хрусткий пакет – і акуратно опустила його у смітник на виході з крамнички, мало не переплутавши з пакетом із капцями. Божчина обізнаність у побутовій науці справила на неї ще більше враження, аніж учорашня компетентність у сфері соціальних мереж та інших інтернет-премудростей. Виявляється, ця мала пристосувалась до життя. Чи так завжди буває при батьках, зосереджених на собі?

На хвилі піднесення Бора готова була засісти за роботу. Але жодної сторінки написати не вдалося.

Божка приїхала за своїм плеєром – забула його у горішній кімнаті.

Лідія подзвонила:

– Ти вже вдома?.. Слухай, біда з тим дідом. У реабілітаційному центрі його більше не можуть тримати, скільки можна, кажуть, забирайте! В одному геріатричному центрі його не приймають, бо усіх документів немає. У другому подібному пансіонаті – ремонт. Треба кілька днів того діда десь «перетримати».

Так і сказала: «перетримати», як про песика чи котика, господарів якого тиждень-другий не буде вдома.

– Заберу його до Стрия, – невпевнено мовила Лідія, помовчавши. – Ну, а куди його?

Тиша у слухавці. Чути, як десь там біля Лідії ворони каркають та автівки гудуть.

– Та вези вже сюди, – озивається Бора. – Тільки ненадовго!

У кімнаті на першому поверсі, звідки йдуть вгору сходи, буде старому тимчасовий прихисток. Бо куди ж його, справді? Три кімнатки на другому поверсі – «дівоча» територія.

Вікно долішньої кімнати виходить у сад, як і вікно кімнати Бори нагорі. Шафу навіть не знадобилося звільняти від речей, вона була майже порожньою – окрім двох ковдр та акордеона «Weltmeister», нічого там не знайшли, хіба щітку до одягу на одній з полиць, ніби у готелі. Божка дістала акордеон – він зблиснув бордовими лаковими боками та металевими ажурними насадками з вензелями. Сухо клацнули чорно-білі клавіші, акордеон зітхнув, втягнувши й випустивши повітря зі своїх застояних легень. З дзвінким стуком впала на акордеон одна з пластмасових жабок-заколок з голови Божки. Її сьогоднішня фішка – ефектна зачіска: двома десятками дрібних заколок схоплено перекручені пасма – волосся стовбурчиться навсібіч. Це виглядає стильно.

Підготувалися як слід, знайшли ще дві подушки нагорі, у кімнаті Божки, зі стосу білизни витягли чисту постіль. Що ще треба старій людині? Хіба кашу.

Поставили варити гречку на молоці.

Дід виявився доволі моложавим чоловіком похилого віку. Схожим на президента Кравчука.

– Дозвольте відрекомендуватися: Іван Іванович Стахура, – вклонився, піднявши капелюха.

Зовсім він не був подібний на хворого, приниженого та упослідженого старця. Спина рівна, густий сивий чуб, зачесаний вгору, і жодних ознак залисин. Бора звернула на це увагу, коли гість нахилився, аби поставити на підлогу свою валізу – неочікувано сучасного вигляду. Лідія опустила поруч великий паперовий пакет з речами.

– Ходімо, покажу вам вашу кімнату, – голосом покоївки сказала Бора й, щоб пом’якшити несподіваний ефект, усміхнулась.

Іван Іванович з готовністю рушив за нею, уважно обдивився кімнату, помацав ковдру, складену на дивані, покосився у бік сходів і запитав:

– А іншої кімнати у вас немає?

Бора здивовано скинула брови.

– Я сказала Івану Івановичу, що він може зупинитися тут на кілька днів, – втрутилась Лідія.

– Якщо ціна, – розважливо додав Іван Іванович, – буде помірною.

І це була лише прелюдія до трагікомічної сцени, яка тут-таки й відбулася. Її імпровізований повтор разом з прологом – тепер вже у Божчиному виконанні – можна було побачити за годину після подій. Вона ж зіграла її на «біс» наступного дня, вже у доповненому та вдосконаленому вигляді. І згодом театр одного актора не раз зривав аплодисменти вдячних глядачів, частина яких були того вечора небайдужими учасниками реальних подій.

Божка починає цю сценку зі стуку в уявні двері. Обличчя її зберігає невимушено-серйозний вигляд – їй це, на диво, вдається, що промовисто свідчить про неабиякий акторський талант.

«Дозвольте відрекомендуватися, – неспішно починає вона низьким голосом, обводячи присутніх уважним поглядом, а ті вже починають стримано усміхатися. – Іван Іванович Стахура!» – «Ходімо, – змінює виконавиця інтермедії голос і з привітною усмішкою присідає у кніксені, – я покажу вам вашу кімнату…»

(«Та невже я так ходжу?» – кожного разу вставляє у цьому місці Бора.) Покрутивши стегнами, Божка зупиняє хід на місці, з її обличчя сходить усмішка, вона роздивляється навсібіч, хмуриться і каже низьким голосом: «Чи немає у вас інших кімнат? Ця мені не підходить! Ну що це: сходи (робить зневажливий жест правою рукою). Прохідний двір!» У цьому місці театр одного актора щоразу вдається до деяких імпровізацій, стрімко підбираючись до кульмінаційного моменту. «Що? – обурено вигукує Божка. – Що ви сказали?!» – і миттєво переключається на схвильований дискант: «Я! Сказала! Що Іван Іванович зможе тут зупинитись!» Вираз обличчя артистки знову змінюється, і вона розважливо додає низьким голосом: «Якщо зійдемось у ціні…»

Їй вдається у блискавичному темпі міняти маски, різними голосами, у різному темпі та з різним виразом обличчя: «Тут вам не готель! І не цеє! Не мебльовані кімнати!» – «Боро, ти не зрозуміла!» – «У мене… гроші є…» – «Що ви собі дозволяєте?» – «Я не хочу безкоштовно». – «Лідко!» – «Боро!» – «Ну добре, шановні, я згоден на цю кімнату. Двісті гривень за тиждень, включно із зміною постільної білизни та вранішньою кавою. І ні гривнею більше».

Вперше цю Божчину моновиставу глядачі побачили того ж вечора, вже після з’ясування, що й до чого і хто що мав на увазі.

– Отже, я ваш гість, – зрозумів нарешті Іван Іванович. – Вибачте! Я ж вирішив, що мене везуть подивитись житло, яке я винайму на кілька днів. Ще раз прошу вибачити…

Банячок каші, звареної для гостя, розділили на усіх, – призабутий запах гречки з молоком вирішив за усіх питання, що на вечерю. Коли дійшло до чаю, Божка раптом пурхнула, прикривши долонею рота, розреготалась, встала і вперше видала, сама-одна в усіх ролях, сценку «Знайомство з Іваном Івановичем».

Засиділись так, що Божка знову залишилась. Лідка, здивувавшись, як швидко збіг час, по телефону перевірила у дітей уроки і таки подалася до Стрия – їй додому година їзди.

Бора розкладала на кухні по поличках чистий посуд, прислухаючись до звуків з вітальні – Божка з Іваном Івановичем щось жваво обговорювали.

– …не у буквальному сенсі, – перші слова, які добре почула Бора, повертаючись до кімнати з каміном.

Іван Іванович зробив паузу, посмикуючи себе за кудлату брову, і повів далі:

– Не в сенсі – катастрофа, метеоритний дощ чи війна, ні. Принаймні я так думаю. Але це, безумовно, буде суд світу цьому, як казав Матвій. Година спокуси, щоб випробувати тих, хто живе на землі. Кожному доведеться замислитись над тим, у чому полягає його особистий ratio vivendi.

Божка примружилась.

– Сенс життя, – переклав Іван Іванович з латини.

– Боро, чуєте? – Божка сиділа, обпершись руками на стіл, колінами – у крісло. – Чуєте? Іван Іванович каже, що буде другий всесвітній потоп.

– Не так буквально. Я кажу, що на початку ХХІ століття на людство чекає велике випробування. Друге за масштабністю після всесвітнього потопу. Але ж це не новина.

Божка виразно скосила погляд на Бору. Бора не відреагувала.

– Хоча і перший потоп теж був не стільки природним катаклізмом, скільки явищем морального рівня. Загинули ті, хто вбили свої душі, хто був причетний до руйнування світової гармонії, – Іван Іванович смикнув себе за брову і забрав руку, ніби згадав, що це погана звичка.

– Усі ж тоді практично загинули! – Божка поміняла позу, спустивши ноги під стіл. – Виходить, усі знищили свої душі?

– Окрім Ноя та його сім’ї! – підняв палець вгору Іван Іванович. – Люди надто довго випробовували терпіння вищої сили.

– Ну не знаю… А може, тепер кінець світу означатиме щось зовсім інше… – озвалась Божка.

– У сенсі? – рука Івана Івановича знову потяглась до брови.

– Наприклад, покарання втратою чогось дуже важливого та звичного, без чого більшість людей вже не уявляють свого життя…

– Скажімо, мобільного зв’язку? – уточнив Іван Іванович.

– Або Інтернету, – підказала Божка. – Це ж тоді буде все, гаси світло! Повний хаос та всесвітня безпорадність.

– Ні. На такий подарунок людство не заслуговує, – відказав Іван Іванович. – Це не кара.

– А Бора книжку про це пише… Нічого, що я про це кажу? – озирнулась на Бору.

– Непогано було б спочатку дозволу запитати, – озвалась нарешті Бора.

– Ну ви ж усе одно з Іваном Івановичем на цю тему вийдете, то для чого усі ці проміжні етапи?

Іван Іванович зберігає делікатне мовчання.

– Ну це ж казки, про всесвітній потоп! – повертається до теми Божка, струсонувши волоссям. Дві жабки-заколки зі стукотом летять на стіл.

– Які ж це казки? – мало не ображається Іван Іванович. – Неповних дванадцять тисяч років тому на землі стався глобальний катаклізм. Про це свідчать усі священні писання світу, в тому числі Біблія. І наука має докази цьому. Геологічні. Після нового глобального потрясіння почнуться нові часи.

– Іване Івановичу, – каже Бора, – а ви хто у минулому? Чим ви займалися?

– Латину в медучилищі викладав. І за покликом душі – в гімназії факультатив з історії живопису. Улюблена тема: художники-примітивісти. А потім почалися скорочення… І я пішов на пенсію.

Дрова у каміні дзвінко вистрілюють, ніби хтось у куті кімнати зламав суху гілку.

– А ви цього катаклізму боїтеся? – не відступається Божка.

– Я? – здивовано каже Іван Іванович. І починає сміятися. – O sancta simplicitas! – у нього навіть сльози виступають на очах. – «О свята простота!»

Божка й собі усміхається, трохи здивовано: що, мовляв, такого смішного сказала? Поправляє напівзруйновану зачіску. Бора мовчить.

– Я… – Іван Іванович витягує з кишені білосніжний носовичок і витирає очі. – Я, дівчата, цього іспиту не складу. Я його вже успішно завалив. Хоч бійся, хоч не бійся.

Вночі Бора чує, як внизу крутиться Іван Іванович, як ледь чутно судомно переводить дух, підхоплюється, човгає на кухню, а повернувшись – чути рипіння канапи – завмирає. Сидить, мабуть. Довго-довго сидить нерухомий.

Про те, що привело його у цей дім, вони того вечора навіть не згадували.

У розпал ранкових зборів Божці вдається ще й по телефону теревенити – метушиться у своїй кімнаті з мобілкою біля вуха. Бора ловить уривки фраз, дивуючись, які беззмістовні розмови може вести розумничка Божка, коли думає, що її ніхто, окрім співрозмовниці, не чує.

– Давай, давай, – пирскає Божка. – Що нє? Що нє? Усі умови виконано. Ну і ти сама ж перевірила, усе чесно.

Бора щойно піднялася до себе – шукає флешку, вона десь тут могла випасти, біля столика із ноутбуком. Їй добре чути, як з-за прочинених дверей Божка під’юджує товаришку:

– Ага. Не викручуйся тепер!

Бора стає на коліна, зазирає під канапу і бачить свою флешку – онде куди вона залетіла. Чим би її звідти дістати?

Регіт з сусідньої кімнати.

– Ну, а ти тіпа не перевірила! Ти ж перевірила! Не вірила – й перевірила.

Як часом по-дурному виглядають збоку чужі розмови, матінко рідна… Бора бере зі столу журнал та підсуває його під диван: трошки бракує, аби дотягнутись до флешки.

– Все! Розмови закінчено, – переходить у наступ Божка, у неї щось падає на підлогу з глухим звуком, мабуть, підручник або мобільник – ні не мобільник, бо розмова триває: – Сказано було: двічі переночувати деінде. Я виграла. Два рази, і не вдома, і не у бабці. Ти мені тепер винна бажання. За першої ж вимоги виконуєш. Проспорила, то визнай програш!

Борі нарешті вдається підчепити флешку кутом журналу, вона виштовхує її, підбирає і, затиснувши у долоні, спускається сходами донизу, намагаючись ступати тихіше. З вікна долішньої кімнати їй видно, як Іван Іванович, прогулюючись у саду, видивляється щось у заростях барвінку під стіною.

– Боро! – чути через кілька хвилин Божчин голос з передпокою. – Боро, я йду!

– Щасливо! – відгукується Бора з кухні.

– Мене що, ніхто й проводжати не вийде? – не заспокоюється Божка.

– У мене молоко на плиті, – відповідає Бора.

– У-у! – невдоволено озивається Божка. – Ловіть своє молоко. А я пішла!

Бора стоїть біля плити – газ вимкнутий, усі конфорки вільні, жодного банячка. Навіть чайник стоїть собі збоку, на підставці, біля заварника у червоних маках, біля великого горнятка з намальованими на ньому півнем та куркою.

5

Бора геть забула, що мають прийти тополю пиляти. Хтось постукав у двері – вона відчинила.

На порозі стояв худорлявий чолов’яга, впевнено розставивши ноги у важких військових черевиках. Кривий ніс, немов збитий ударом набік. Одягнутий «як дідько на гриби». На голові – якесь плетене неподобство, недбало насаджене на маківку. Схожий на розбійника, що перестрів у лісі гномика й забрав у нього синю шапочку.

– Що різати? – запитав хлоп, піднявши руку, в якій тримав важку з вигляду брезентову валізу.

– Там. У саду. – Бора швидко прийшла до тями. – Тополя впала. Чи ви не знаєте?

Той лише хмикнув. Бора накинула на себе куртку, запхала босі ноги у гумові чоботи, які привезла з дому, й поспішила за чоловіком, намагаючись не дріботіти. Перед очима – куртка болотяного кольору, дитяча дивна шапочка, камуфляжні штани, заправлені у високі черевики.

– Тут роботи на два дні, – сказав він, пройшовшись вздовж поваленого стовбура та переступаючи через грубі гілки. – Якщо чоловік мені помагатиме, зробимо удвічі швидше.

– Який чоловік?

– Ваш чоловік, – глянув на Бору. – Є у хаті чоловіки?

– Усі на роботі, – чомусь збрехала Бора.

– Тут самому буде важко. Здалося, щоб хтось допоміг тримати.

– А ви чому один? – перейшла Бора у наступ. – Де ваш помічник?

– Я сам працюю, – дядько їй у відповідь. – Глянув на вашу тополю здалеку, а зблизька бачу, що роботи тут багатецько.

Поставив валізу на траву:

– Як нема кому допомогти, сам зроблю. Але це буде довше.

Бора кивнула, погоджуючись.

– І дорожче, – монотонно додав той.

Ось до чого він веде.

– Про ціну ж домовились… – нагадала вона йому.

– Обсяг роботи цілковито інший. Треба було пояснити як слід, а не казати «деревце».

Голос у нього відсторонений, ніби не має відношення до теми розмови: голос окремо – непорозуміння окремо.

– А ви не зі мною, а з моєю товаришкою говорили, – холодно відповіла Бора. – А товаришка якщо каже «деревце», то це не означає, що йдеться про якусь гіллячку, що треба попиляти.

– А що це означає? – дядько припинив смикати блискавку на валізі, виструнчився та дивився тепер в очі. З іронією дивився.

– … що їй шкода того дерева! – пояснила Бора. – Тому й «деревце».

– Хм!

Його «хм!» прозвучало дуже симпатично, як короткий доброзичливий смішок, але він на цьому не зупинився.

– Чорт забирай, – на його обличчі з’явилася усмішка, – хто б міг подумати, що це говорить зовсім не про те, про що говорить!

Він коротко реготнув, а тоді погодився:

– Гаразд. Але я теж маю свої особливості, які теж слід брати до уваги. Про остаточну ціну я зазвичай домовляюся на місці. То що скажете? Яке ваше рішення?

– Пиляйте. Що з вами зробиш! – каже Бора. – А дрова, будь ласка, складайте під хатою з цього боку.

– Дрова? – у голосі чоловіка – щире здивування. – Пані, я зрізаю гілки та пиляю дерево на ковби, а дрова – це зовсім інший поворот діла. І неабиякий шмат роботи. Про дрова мови не було.

Голос у нього і далі рівний, але Борі ввижаються зверхньо-терплячі нотки, немов він пояснює щось тупуватому учню.

– Хочете дрова – будуть і дрова, – веде він далі. – За окрему платню. Треба ж чітко ставити завдання і обговорювати умови.

Борі дуже кортить відправити нахабу подалі. Але стримує його готовність негайно братися за роботу та іскорки усміху у світло-сірих очах. Вони абсолютно не пасують до його кривого носа. «Йому, мабуть, нелегко дихати цим збитим на бік шнобелем», – раптом думає Бора.

– Беріться вже до роботи, – каже вона. – Бо з балачками, бачу, у вас усе гаразд.

Їй не вдається його присадити. Він усміхається, ніби вона сказала йому приємне, починає розчохлювати бензопилку.

– Жлоб! – каже до себе Бора, повертаючись до кривоноса спиною, й, натиснувши пальцями ніс з одного боку, втягує повітря. Як він так дихає? Кривоніс-дереворіз.

Вищання пилки, що вгризається у дерево, чути в усіх кутках будинку. Подивитись на те, що робиться у саду, можна з кімнати Івана Івановича або з горішньої Бориної. Бора піднімається до себе і встає навпроти вікна, відступивши на крок углиб. У цього хлопа виважені, позбавлені метушливості рухи. Гумка від захисних окулярів утримує на потилиці край шапочки, інакше вона б давно вже впала з голови. Для чого таку носити? Ні тепла, ні краси.

Під Дженіс Джоплін – щоб заглушити шум знадвору – Бора редагує текст, який отримала з видавництва. Увесь голосовий діапазон королеви року 70-х – від неймовірного фальцету до низького хрипу – в ефектних комбінаціях зливається зі звуками пилки. У несподіваному дуеті зберігаються і певний ритм, і певна логіка: гаряче соло Дженіс – звук металу, що ріже дерево, – коротка пауза; і – разом. Писала б Бора музику, занотувала б зараз кілька оригінальних музичних фраз.

Тиша з вулиці триває відчутно довше, а тоді пилка береться за роботу веселіше. Бора бачить, як Іван Іванович, відвернувши обличчя від феєрверка тирси, сидить на стовбурі верхи, утримуючи його від похитування власною вагою, а дереворіз, наступивши одною ногою на дерево, вводить гостре лезо у серцевину тополі.

Бора знаходить у сумці навушники, затуляє вуха, аби чути лише музику, а коли за деякий час стягує їх з голови, навколо стоїть тиша. У чоловіків – перерва. Іван Іванович щось розповідає, зосереджено пощипуючи брову. Кривоніс курить цигарку, збиває попіл у траву.

«Треба їх, мабуть, погодувати», – спадає Борі на думку, і вона спускається на кухню. Вранці вони з Іваном Івановичем за півгодини, у чотири руки, звели піраміду з налисників. Іван Іванович випередив будь-які спроби почати розмову, запитавши: «Дозволите?» – й увімкнув радіо. Узявся за справу, постеливши на коліна чистий рушник. Його руки підхоплювали паруючі млинці, які Бора смажила на пательні, викладаючи на кожен по горбочку солодкого сиру. Загортав начинку у акуратні рульки, схожі на мисливські патрони крупного калібру. Відпрацьовані точні рухи. Зосереджена увага на голосах акторів з радіоп’єси. Він не потребував розмов. Вигадана історія зараз цікавила його понад усе.

Бора долила у чайник води, поставила на плиту та вийшла запросити чоловіків на чай та млинці. Кривоніс, глипнувши на неї, стрельнув недопалком у кущі і відмовився. І від налисників, і від чаю. Ще годину попрацював, зачохлив пилу та пообіцяв бути завтра зранку.

– Його звати Гордій, – повідомив Іван Іванович, хоча Бора про це не запитувала.

По обіді за парканом пригальмував «Фольксваген-гольф», але Лідія навіть з авто не вийшла, посигналила, пояснивши перед тим по телефону: спізнюємось, мовляв, давайте швидше. Іван Іванович вже з годину як був готовий, він з самого ранку пам’ятав, що записаний на консультацію до лікаря. І двох хвилин не минуло, як автівка прошурхотіла шинами і стало чути, як легкий вітер бавиться листям берези над головою. Бора повернулась у дім. Тепер навушники зайві, ідеальні умови для роботи – абсолютна тиша. Сиди, пиши. Ні. Спустилась на кухню, поклала десяток налисників у пластикову коробку і, видзвонивши сина, поїхала до нього на іподром.

У довгій стайні – жодної людини. По обидва боки від проходу тягнулися заґратовані кімнатки-бокси. Коні косили на Бору великими масляними очима, тягнулися мордами до ґрат, голосно фиркали. Або навпаки – не звертали на неї уваги, зосереджено хрумтіли сіном, нахилившись над яслами. Деякі закутки були порожніми, хоча усі металеві двері мали таблички з іменами коней. Шоколадна кобила ніби чекала, коли Бора проходитиме повз неї – тулилась мордою до надпису «Зара», дивилась на гостю вологим поглядом. Бора торкнулась оксамитової шкіри над ніздрями – кобила зробила обережний рух, оголивши жовті зуби, потягнулася до долоні губами. Раптом позаду вдарив грім – Бора відсахнулася. У загорожі навпроти трусив гривою сірий кінь, буцав копитом у залізні двері.

– Ма! – голос Влада.

Йде до неї – такий рідний і такий незвичний у синьому комбінезоні на лямках, з щіткою у руці. У Бори стискається серце від того, наскільки син зараз подібний на свого батька. Бора приходила до Славка на станцію техобслуговування, де він працював, і чоловік виходив до неї у комбінезоні: розпашіле обличчя, руки вимащені у мазуті…

– Та я бач який? – сміється Влад, приймаючи мамині обійми із розкиданими руками, аби не замастити її. – Орлика вигулював, чищу тепер нехлюя забрьоханого, – і без паузи: – Що, солодкоїжко? Цукерку чуєш? – просуває руку через ґрати, гладить морду Зари.

Навпроти сірий нетерпляче б’є у залізо, нагадує про себе: комусь, мовляв, усе – і цукерки, і увага, а комусь – нічого.

Бора спостерігає за сином. «Хороша… хороша…» – примовляє він до Зари, заходячи всередину, на її територію. Впевнено проводить долонею вздовж морди, і усмішка у нього зараз особлива, і тон незвичний. Кобила підставляє під щітку лискучі боки, сіпає шкірою. Її охоплює нетерплячість – вона переступає на легких струнких ногах, трясе гривою: випускай. «Почекай», – каже він впевнено. Кобила фиркає, затихає: почекати – то почекати.

«…Де ж я їм кімнату облаштую на ті дні, коли вони залишатимуться у мене? – думає Бора на зворотному шляху, у тролейбусі. – А! Самі виберуть…»

Син щойно пообіцяв, проводжаючи її: «От ми приїдемо та й подивимось, куди ти від нас втекла». – «Коли приїдете?» – зраділа Бора. – «Цього тижня не вдасться, напряг на роботі. І ремонт». – «Може, й ви туди переберетеся?» – «Ні, ма, ми з Катєю по-любе залишимось біля іподрому, ми звідси ані руш!»

Кілька сторінок залишилось, аби закінчити вичитку брошури, але довелося перерватися. Божка котика принесла. Пухнастик сіро-димчастого кольору, вершечок вуха відкушений, на руки візьмеш – а воно як пір’їнка.

– Навіть не сподівайтеся, – одразу попередила Божка, – я заберу його до себе. Воно, бідолашне, під кіоском сиділо, у коробці з-під печива. У маленькій такій, картонній. І як воно туди запхалося? Лише голова стирчала назовні і вушка тремтіли…

Налили котику молока, потім – залишки гречаної каші; виїв усе до крихти, вихлептав воду, а тоді посміливішав та й пішов вивчати кухонні закапелки. Усе обнюхав, знайшов у комірці цупкий паперовий пакет із вушками, заліз у нього та й заснув.

– Як його назвеш?

– Кіцмань. По дорозі придумала. Моя бабуся з Кіцмані, це у Чернівецькій області. Гарне ім’я?

– Гарне, – погодилась Бора й додала, помовчавши. – Я на тебе сьогодні не чекала.

Божка здивовано звела очі – щось у голосі Бори було не те.

– Чому не чекали?

– А ти сьогодні залишаєшся?

– Якщо ви не проти, – розгубилась Божка, – а що?

– Я чула твою ранкову розмову.