Текст книги "Славка"

Автор книги: Галина Ткачук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

ВАСИЛІЙ

Я звусь Іоаникій Бахмач. Мені сім років.

Ми живемо з мамою у половині квартири, а іншу половину здаємо Василію.

До нього не можна говорити, за ним не можна стежити.

Дивитися на Василія можна рівно стільки, скільки звичайна людина, як правило, дивиться на таку саму звичайну.

І не можна бути у ванній і ходити коридором, поки він на кухні їсть.

У Василія є всі руки і ноги, але вони не завжди його слухаються, і це від нього не залежить.

Я думаю: всередині Василія бракує якоїсь нитки, міцної і незримої. А всі його м’язи думають, буцім нитка є, і все роблять так, як якби була.

І щоразу, коли дивишся, як його зусилля закінчуються повною поразкою, – здається, ніби розглядаєш обличчя Великої Хвороби, а може, і самого Христа.

Першого разу, коли я закляк перед Василієм, мама відтягла мене в нашу кімнату і шльопнула. На дотик я тоді був кам’яним.

Василій звивавсь, як волосся Медузи Горгони.

У мене є друг, старший на чотири роки, його звати Йов Цвях.

Ця сама зморшка, котра тягнеться крізь м’язи Василія, пройшла Йову через розум. Він часто протирічить сам собі й кричить, але коли відчуває себе цілісно – вміє чаклувати.

І Славка каже, що його кров – коштовна.

А Ліля – ні.

Славка і Ліля – це такі дівки, які зі мною часто возилися, поки я був дошкільням.

Спочатку тільки Славка, бо вона жила тут, у Боярці, а потім із Василькова приїхала Ліля.

Сітка зморшок або тріщин проходить крізь нас усіх, але у когось вони тонші, у когось – товщі.

Крізь Славчині нерви тягнеться довга, але тоненька тріщина. Дівка постійно плаче, і я не вірю, щоб в неї ще залишилася чаклунська сила.

Інша річ – Ліля.

Її кров для мене коштовна.

У Василія є дружина, але вона живе окремо і приходе час від часу, коли немає вдома ні мами, ні мене.

Я І ЛЮТИЙ

– Ні, – відповів мені Лютий, —

 
я відчуваю себе так, ніби я – допірошне дитя,
і мої погані часи пішли, коли це відчуття прийшло,
і я дивлюсь навколо, і зір всього не охоплює,
я відчуваю холод, ніби я – допірошне дитя,
я відчуваю сум. Я відчуваю сум і тривогу.
 

І він став із землі, а сніг почав поволі танути.

З’явився туман.

На душі мені зробилося дуже недобре, я закричав:

– Ну навіщо ж ти?! Чого сніг розтоплюєш?!

– Це здоровий сум і малюсінька тривога! Ось що я відчуваю! – відповів мені Лютий.

– А тепер нам треба потроху вшиватися, – додав він, – бо коли надійде Вечір – надає мені за відлигу люлєй.

– Чого?

– Нічого! Ходімо. Є діла! Є купа справ!

І ми кудись побігли.

Дорогою з Лютого поспадали черевики і шкарпетки, і тепер там, де він ступав, утворювалися купи сміття і собачі висранки.

Коли Лютий помітив це – обтер босі ступні долонями – і з’яви припинилися.

Ми бігли так, поки не дісталися лісу, в якому сніг іще не починав танути.

Лютий задерся на дубочка, зачепився плесном за гілку і звис уздовж стовбура вниз головою.

Його хребет прохрумтів, від чого в лісі одразу значно похолоднішало.

– Ти що виробляєш? – закричав я.

Тоді Лютий підбіг до мене, став спиною до спини і сказав:

– Підніми руки!

Я підняв.

Він обома руками схопив мої долоні і нахилився вперед.

Уся моя спина прохрумтіла, але у лісі від того нічого так і не сталося.

– Менти надходять! – сказав по тому Лю, і ми побігли далі.

* * *

Іноді Василій говорив щось або співав, і особисто мене це страхало.

Мама думала, що я боюся, щоб у В. не стався напад, коли ми будемо з ним в хаті лише удвох.

Але я знав, що нападів у чувака не буває.

Він просто завжди був таким, яким був.

І він ніколи не був не він!

І я не боявся, що мені станеться так само.

Я знав, що мені якраз станеться зовсім по-іншому, коли крізь мене пройде інша частина сітки, котра охоплює усіх.

І від думки про те, що має статися мені, мені ставало огидно, як за температури тридцять сім і два.

Я знав: якщо світ підсунув мені цього дивного Василія і вручив у друзі чаклуна Йова – значить: почалося!

Я – Іоаникій Бахмач, чия кров коштовна.

* * *

Лютий біг усе швидше, а потім впав і заснув.

Тільки завдяки цьому я його не загубив.

Бо я був добряче відстав.

Лютий лежав між деревами, і його обличчя – це було обличчя Василія, і обличчя Йова, і обличчя Заячої Губи.

3. Г. – це була єдина в історії людина, яка мене доглядати відмовилась.

На верхній губі його був шрам, і весь чувак виглядав значно старшим, аніж був.

Навіть не так: він не відмовився мене доглядати, а взяв. Але посадив на лавку і пішов.

Я тоді ще ледве вмів сидіти, тому впав долі і лазив під лавкою. Там мене і знайшли якісь жінки.

Як не дивно, я все це дуже добре пам’ятаю.

* * *

Я розбудив Лютого, бо здаля чулися крики і тупіт ніг.

Лю прокинувся неохоче і сказав, що йому болить голова.

І що крики чути тому, що сюди несеться зграя березнів. Вони навіжені – і нема на них ради.

В руках у березнів були пили і ножі, вони пронеслися крізь нас, і один наступив на Лютого.

Але Л. став і ми спокійно пішли далі.

Як виявилося, йшли ми на Рибальський острів.

Дорогою нам таки стрівся Вечір. Він дуже хотів Лютому дать люлєй, але ми закричали і втекли.

Дійшли ми вже затемна, зайшли у будинок із комунальними квартирами.

Лютий подзвонив у якийсь із дзвінків, і тоді вийшов чималенький дядько.

І сказав, що не знає нас.

І мав на увазі, що ми маємо піти.

Мені стало взагалі погано, і я копнув стіну.

Лютий із задньої кишені джинсів дістав листочок, прочитав правильну адресу і натис кніпочку іншого дзвінка.

Двері відкрила висока дівка, і засміялася, і обхопила Лютого, і ми зайшли всередину.

Там була затіяна гульня. Чуваки і дівки сиділи скрізь, і пили вино і мартіні, і курили з люльок пахучі тютюни.

– Танцюй, чувак! – сказав мені Лютий. – Бо ти потрапив у Місце, фіг тебе забирай!

До мене припливла лиса дівка в сукні, в’язаній гачком. У руці її була тарілочка з тортом. Лиса дала мені харч зі словами:

– Никій, ти так підріс. Такий молодець. Пам’ятаю, коли я тебе купала, ти був іще такий маленький.

І вона показала свою руку від кінчиків пальців до ліктя:

– Ось такий. І так не любив купатися.

– Це – Квітень, – сказав Лю про дівку.

У мене щелепа впала.

Квітень засміялась і втекла.

– Хто з них – Листопад? – запитав я по тому в Лютого.

– Оті двоє.

– А хто той стройовий чувак?

– Котрий?

– Та отой. Накладає собі їжі.

– Тю! Дак це ж Вечір! Хіба ти його не впізнав?

Вечір підвів голову і посварився на нас п’ястуком.

На п’ястуці йому татуюваннями писало: «Жизнь».

У моїй голові спалахнуло!

– А покажи мені Вересня!

– Он.

– Покажи мені, хто з них – Мусон!

– Ось той.

– А Сонце?

Лю мовчки тицьнув на сутулу дівку з маленькими очима.

– А Дніпро! Покажи мені Дніпра!

Все обличчя Лютого спалахнуло!

– Ти хочеш бачити Дніпра?! Ти хочеш дивитися на самого Дніпра?!

Я закричав у відповідь:

– Та-ак!

Лютий зареготав і потяг мене у туалет.

Там ми стали разом на унітаз і він відкрив маленьке віконечко надвір.

– Дивися, дивися!

І я висунув у віконечко носа.

Зовсім поряд у вечірньому тумані пливла чорна ріка.

КРОВ

Чарівну силу можна губити і обрітати знов.

Чарівну силу можна бачити чужу.

Можна брати собі із землі скільки завгодно, коли дерева буяють і день свят.

Свят, свят, свят – так кажуть про ранок, день, вечір і ніч, коли все довкола буяє.

Тому Лютий – зовсім не свят.

Його сила має іншу назву.

Вона всередині води.

Рік назад Йов видав щось подібне.

Ми йшли разом попід лісом, і я роззирався, дивився на засніжені дерева, із кущів крав сніг, зминав і жбурляв у Йова, і кричав:

– Нині зима! Нині – зима!

Той підняв із землі суху гілку, постукав по ній і сказав:

– Зима всередині.

– Де?

– Тут! – Йов постукав нігтем по гілці. – Тобто не саме тут, але всередині. Ти бачиш дерева, кущі і сніг. А не зиму. Зрозумів?

Йов – знаменитий чарівник, він вміє воскрешати мертвих. Тому коли помре, може стати окремою галактикою.

Я ж – просто лежатиму у ямі. І все.

Допоки не просурмить Архангел.

Одна дівка, ім’я їй – Галя, казала, що не прокинеться від архангельських сурм. Тому коли всі повстануть від гроба, хтось окремо до неї підійде і заспіва:

 
Устань, устань, подоляночко,
Устань, устань, молодесенька.
Вмий своє личко,
А личко біленьке,
Берися у боки,
Покажи нам скоки,
Біжи до Дунаю,
Бери молоденьку,
Бери ту, що скраю.
 

Та дівка родом із Поділля.

Вона каже, що ця пісня і гра саме про те, як мертва стає. І йде до річки.

* * *

Ми з Лютим ішли льодом на той берег.

Я сміливо ступав за ним, бо по ріці від тіла Лютого навсебіч розходився мороз.

Якийсь маленький тощий Березень ковзався поряд. І залетів Лютому на плечі, і звісився відти, як мавпеня. Так і їхав.

На середині річки на високій крижині воссідав Водяний Дідок. Закричав на нас:

– Теж мені, моду взяли – туди-сюди шастать! Шляються тут! Прояви!

Лютий із Березнем на нього навіть не озирнулися.

У темряві ми підійшли до пішохідного моста, коли почули зверхи людський крик.

Нам із Лютим нічого не було видно, зате у малого очі в темряві світилися і бачили все.

– Там походжає Високий Бог! – зашепотів Березень.

Ми з Лютим придивилися пильніше і побачили на височенних мостових підпорках малу фігуру, котра походжала там і час від часу щось викрикувала.

– Це що, справді Високий Бог? – спитав я у Лютого злякано.

– Тю! Ви що, дурні обоє? – Лютий вхоп мене за руку і потяг під міст, далі нашими шляхами. – То був такий самий малий, як оця абізяна. – Лютий тицьнув у Березня. – А Високий Бог – це вам не чувак на перилах. Це світло, Дніпро і свят. Людська кров – Теплий Високий Бог.

Лютий сказав це – і мені по шкірі пробіг мороз.

* * *

(Каже Лютий)

Маленький Березень глянув на Йоаникія і сказав мені:

– Його кров смикається. Або вся охолола.

Никій подивився на нас страшно і сказав:

– Я чую: тут хтось є. Тоне або пливе. Чиясь кров співає.

Ми з Березнем не чули.

Тоді Никій розвернувся і побіг, де кричала чиясь кров.

Ми бігли слідом.

КІТ

Я так і не дізнався, куди того вечора кликали мене моя і ще чиясь кров.

Можливо, моїй крові взагалі хотілося вирватися з мене і Востікти!

Господи, як я вмію заспокоювати!

Як тільки хто де плаче, і кров його реве, і все тіло годне вмерти – я можу кожного заспокоїти.

Що там казати, я зрозумів, як це робиться після того, як довелося заспокоювати Василія. Тільки єдиний разочок – і я вже казав, що більше нападів у нього не буде.

Але той раз він увесь смикався і ревів: окремо – тіло, окремо – розум, окремо – кров. І тоді стало ясно, що більше нічого-нічого немає, коли ротом іде піна, а губи чорні.

І тоді я заспокоїв цих трьох – і Василій зітхнув і впав. І заснув.

Тому я і кажу: коли вся вода в мені верещить – мене нікому заспокоїти.

Хай собі Востікає! Що я можу їй сказати? Та течи!

* * *

Батькам, звичайно ж, мене приніс Кіт у чоботях, але мама розказувала про це інакше.

ЖІНКА

(розповідь матері Йоаникія)

Але хто це?

Двері відчинені.

По моїй кімнаті хтось ходить.

Я кажу йому: нічого страшного, не лякайся.

Я кажу їй: нічого в цьому страшного.

Я кажу: хто це?

Це жінка, якій я дала гроші.

Вона ішла зі мною від монастиря, біля якого я подала їй.

Я кажу їй: не лякайтесь, – я пропоную їй руку, але в темній кімнаті вже по диханню чути – нічого не уникнути.

Але що це?

Пальцем вона раз по раз торкає струн моєї гітари, тихенько.

Я відходжу у свій куток і відчуваю, що вона вже стисла мою гітару у руці.

Єдине тільки – це щоб вона мене не боялася.

Я не знаю, як вона мене не боялася.

Коли я дала їй копійку – ішов сніг, вона схопила мене за руку. Поруч не було нікого. Поруч ішла служба.

І одразу спитала, чи знаю я цей район. Я сказала – знаю.

Вона спитала, де знаходиться якась установа. Я не пам’ятаю яка. Я не знала.

До монастиря я прийшла, бо мала на душі вину і не мала нічого іншого. Я вдячна цій жінці, що пішла зі мною. Я відчувала свою вину перед нею. Але не зараз.

Потім вона спитала, де вулиця Межигірська. Я сказала, що не знаю.

Вона спитала, який район я знаю краще.

Я сказала – цей.

Але взагалі я не з цього міста.

А з якого?

Я сказала – із Вінниці.

Скільки коштує квиток до Вінниці? – спитала жінка.

Я сказала – двадцять гривень, але зі студентським дешевше.

Двадцять гривень, а зі студентським дешевше? – перепитала мене жінка.

Ага.

І як там, у Вінниці? Як там погода?

Не знаю, я давно там не була. Я тут вчуся.

Вчишся? Де?

Тут, – кажу.

Можливо, вона скоїла який злочин і шукала втечі.

Можливо, я теж. Чому вона мене не боялася?

Коли я ішла туди – я ішла по снігових кучугурах. Нікому їх відвернути. Ішов сніг. Мене перестрів колишній однокурсник Ігор і спитав, куди я іду. Я пообіцяла собі, що нікому цього не казатиму. Бо людина, що я перед нею винна, може здогадатися, що я винна, що вона теж винна, що усі ми страшні. Вона б мене злякалася. Вона б розсердилася, і між нами пролягла б тільки лють.

Ніколи не кажіть свою вину тим, кого скривдили. Ходіть натомість на сповідь.

Ой ні. Робіть навпаки.

Ігор тоді спитав, куди я іду. Я сказала: не знаю.

Він сказав: оце справжня загадкова дівчина: сама не знає, куди іде. Мені сподобалось.

Потім він подзвонив на мобілку комусь, кого теж звали Ігор, і запросив його десь пити пиво, починаючи від метро Льва Толстого. Я спитала, чи не себе він запрошував. Він засміявся і сказав: ні. І зник з-перед очей моїх, і я втекла від лиця його.

Так от, жінка, що пішла за мною, потім спитала, де я живу. (Після запитання, де я вчуся.)

Я сказала: у гуртожиткові.

Насправді я живу не там.

А як туди можна заселитися?

Треба вчитися там, де вчуся я, сказала я.

І пішла від неї, і вона пішла за мною.

Зараз мені хотілося їсти, але з кімнати виходити не можна.

Я не знала, що вона там у куткові робить.

Тихенько, поки мене не відчувають, я зняла свої золоті сережки і поклала до рота.

Потім, як завжди, лягла на підлогу. Тільки так моя спина відпочиває.

Я тихенько ворушилася, і хребці ставали на місце.

Здається, жінка починала мене боятися. Можливо, нам треба було іще поговорити. Усе б стало на свої місця. Я не хотіла. Я перегортала язиком сережки у своєму роті. На них залишився смак моїх вух. Я любила смак своєї шкіри – у дитинстві найкращий харч були шкірки від вавок. Зрештою, у молодості також. Про свою старість я нічого не знала.

Вона встала і пішла по мені кудись. Так, ніби мене і не було зовсім. Я заспокоїлась.

Я заспокоїлась і заснула. Зубами донизу, щоб неможливо було забрати мої найкращі у світі золоті сережки.

* * *

Я прокинулась від холоду. Двері були відчинені. Жінка пішла. Добре, що вона мене так і не злякалася. Це була сильна жінка. Я посміхнулася. Таки сильна. Такі, мабуть, дужі руки. Добре ще, що вона не придумала мене душити. Я посміхнулася від такої невідповідної думки.

Рука моя затерпла. І це засмутило. Раніше вона затерпала, тільки якщо я спала на подушці. А зараз я спала взагалі на твердій поверхні – це дуже недобре, що рука тепер затерпла. Це знову щось із хребтом. Я поворушилася – кілька хребців знову тріснуло.

Рот мій був порожній. Я засміялася. Знову проковтнула свої сережки. Нічого, нічого, вони повернуться рано чи пізно.

Але є речі, які вже не повернуться.

Я пішла по кімнаті розшукувати їх.

Так, зник мій паспорт. Я засміялася. Паспорт, де я була заміжня за своїм одним знайомим. Він так косив від армії. Він запропонував: я тобі – мобілку, ти – виходиш за мене заміж.

Ту мобілку я вже десь загубила.

Якщо ти заглиблений у себе багато – то губиш речей достатньо.

Додайте сюди іще короткозорість.

Я нікому не казала, що заміжня.

Як ви, мабуть, здогадалися, його таки забрали в армію. Я не знаю.

Можливо, саме тому я і загубила ту мобілку. Щоб усе по-чесному.

Не знаю, все одно ми таки гарно провели час. Кілька разів у загс ходили. Сподобалися одне одному. І це немало. Я посміхнулася.

Все одно ми скоро розлучаємося.

Я посміхнулася. Я згадала кілька своїх улюблених пісень про прощання колишніх одружених…

Гроші мої були сховані надійно – у різні книжки і буклети з-під дисків. У тім була своя система.

Я навіть не перевіряла, чи вони на місці.

А гаманця вона витягла іще тоді, коли вперше розмовляла зі мною, і було темно, і йшов сніг, тож вона притискалася міцно до мене, щоб з-під пухнастого капюшона розглядіть моє лице.

Те саме, з-перед якого втік був кілька хвилин перед тим Ігор.

Шкода, що вона тоді мене не злякалась.

Чорт! Я вперіщила кулаком у стіну.

Як я цього не передбачила? Ну чому я подумала, що у мене нічого красти!?

Вона забрала мої чоботи!

Почекай. Я заспокоїлася. У мене ще були зимові мештики.

Ботинки.

У мене ще є шкіряні чоловічі напівкросівки-напівтуфлі. Чорні. І я думаю навесні пофарбувати їх у червоне. І колись розкажу чому.

Я поворушила шиєю – і пару хребців тріснуло. Швидка ниточка нерва дьорнулася у руці.

Це таки якесь порушення. Я пішла на кухню зробити чай.

Так, вона тут поїла. Це ж треба: вона зварила макарони із сосисками і лишила трохи мені. Я засмутилася, що думала про неї погано. Мені ця історія із жінкою перестала подобатись. Я згадала, із якої моєї вини усе почалось.

Під батареєю стояли чоботи. Тю! Я таки поклала їх під батарею. Я засміялася.

Останнім часом все більше людей питають, чого я сміюся. Спочатку був один, тепер вже троє. Треба це якось припиняти.

Що зникло – так це одна ковдра.

Я увімкнула радіо.

«Дякую тобі», – співав Вакарчук.

Я уявила, що мені цю фразу каже та жінка, загорнута десь зараз у ту ковдру.

«Будь ласка!» – сказала я щиро.

За вікном на снігу просто посеред ранку хтось виводив для моєї сусідки зверху ранкове привітання: «НЕ СЕРДЬСЯ. ВСЕ ЦЕ ПРАВДА»

Я засміялася.

* * *

Я прокинулася по-справжньому вночі від чийогось хропіння. Мені заклало носа.

Я дістала із кармана штанів серветку і спробувала прочистити носа. Серветка виявилася шматком туалетного паперу.

На ліжкові спала жінка.

У будь-якому нежиттю основна проблема в тому, що він – запальний процес у голові.

Я сперлася спиною на край ліжка і навмисне вдарила жінку потилицею.

Хропіння змовкло, почувся якийсь радісний звук.

І тут раптом хтось взявся мене душити.

І ніби одразу це заняття кинув.

Я закрила очі. Я зрозуміла: жінка прокинулась і сіла мені на плечі. Її нижня сорочка і коричневі колготки мали сильний запах.

Її суглоби були якісь неправильно гнучкі, ніби кожен міг згинатися у три напрямки. Вони міцно обхопили мій тулуб.

Подзвонив телефон. Я підбігла, але слухавку схопила жінка на моїх плечах і високою пташиною мовою говорила з кимсь хвилин п’ять.

Я тим часом пробувала від неї звільнитися.

Я збила їм телефонну розмову.

Жінка видала якийсь тонкий писк.

Тоді я побігла по коридору і вдарила нею в стіну. Я бігала квартирою і била свою жінку об стіни. Вона кричала і тягла мене за волосся, закривала руками мої очі.

Тому я вибігла на балкона, відкрила велике вікно на своєму шостому поверсі і спитала, чи вона, бува, не боїться.

Дівка київська, мозок боярський, розум – вінницький, – сказала жінка.

І засміялася.

Я зрозуміла; це жарт.

Вона схопила руками дроти для сушіння шмаття, і гралася ними, і відчепила від них кілька прищепок. І вчепила мені на вухо.

Я вирішила потерпіти. Я вирішила подумати.

Я довго стояла на балконі із відчиненим вікном, і жінка сиділа на мені.

І ми обидві змерзли.

Я дивилася вниз на сніг, я не знала, куди дивилася вона.

Я подумала: коли ж вона із мене злізе?

А потім подумала: одне з двох: або злізе або не злізе.

Коли я народжу дівчинку, я носитиму її на плечах. Це дуже зручно, це звільняє руки.

Я закрила вікно.

Але народилася не дівчинка, а десь через рік народився Іоаникій.

А потім почергово наставали мої хороші і погані часи.

Потім я, треба сподіватися, помру і стану від сурм Архангелів.

РОЗУМ ЛЮТОГО

(знову каже Іоаникій)

Тієї зими ми з Лютим добре стусувалися.

Бо розумом він був не набагато старший за мене. Не знаю вже, як там у нього з віком.

Він казав, що п’є потроху Дніпра, тому ніколи не помре. Не знаю навіть, що тут казать.

Моя мама працювала тоді на пошті. І якщо їй потрібно було щось зробити вдома, я мусив розносити людям телефонні рахунки і окремо – повідомлення про те, що їм за несплату скоро відключать телефон.

Телефонні неплатники селились, як на зло, не компактно, а жили у всіх можливих куточках Боярки. У дев’ятиповерхівках і в приватних будинках.

Ці повідомлення потрібно було вручати особисто.

Щоразу як ми із Лютим до когось заходили, це було настільки не в тему!

Двоє заморочених підлюдків являються на ваші очі: одне децильне (я), а вторе – у крапчастій шапці, і кажуть, що вам телефон скоро відключать, і вимагають натомість ваш підпис.

Я пишу це, хай прочитає Укртелеком.

Один раз таким чином ми ледь не попрощалися зі своїми життями.

Це було на вулиці Перерізаних Глоток.

Це було на вулиці Лєрмонтова.

Взагалі все зазвичай відбувалося так: я дивився на адреси, ходив, шукав вулиці і будинки, дзвонив у двері, питав того, чиє прізвище було на папірцеві, пояснював усю ситуацію, казав дату, до якої потрібно заплатити, вручав листочок і брав підпис.

Лютий весь цей час ходив за мною і триндів усякі речі.

Нерідко вони купи не трималися.

Лєрмонтова двадцять один я шукав досить довго. Це приватний сектор. Усе тоді замело, нічого не було видно. А таблички про номер свого будинку кожен чіпля, куди хоче. І ліхтарів немає. А тоді вже давно смерклося.

Нарешті ми знайшли двадцять перший будинок і застукали в браму.

Ніхто не заворушився, жодне вікно не засвітилося, тільки пес на цепу загавкав.

Ми стали на носочки і зазирнули на подвір’я.

Тут був лиш цей пес і повно снігу. Давно вже ніхто тут не прибирав і не ходив: від брами до дверей не було розчищено стежки.

І тоді я сказав:

– Піду.

А Лютий сказав:

– Іди.

Я пішов.

А пес побіг на мене, доки дозволяв йому цеп, і ледь не вхоп мене за ногу.

Лютий заверещав.

Я зайшов за ріг будинку і почав стукати у двері.

Лютий лишився на вулиці сам.

Він чекав мене дві хвилини, і п’ять, і десять, і тринадцять, а тоді відкрив браму і пішов мене рятувати.

Пес знову заволав голосно, але Лютий пробіг моїми слідами, тому йому так само нічого не сталося.

Двері були не зачинені. Він смикнув і увійшов до тісного передбанника, де стояли санчата, дошки, відра і білий-білий кіт.

Лютий смикнув двері в хату, які теж були не зачинені, – і одразу побачив мене. Я сказав, що стою тут і чекаю на жінку, котра зараз дитя догодує, а потім лиш зможе розписатися.

І Лютий звалив назад на вулицю.

Коли я вийшов – побачив його на дереві. Він весь маскувався, лише крапчата шапка виділялася різко.

І тоді Лютий зліз, і ми побігли немов скажені з цієї засніженої вулиці.

І Лютий на бігу голосно розказував, які тут без мене ходили п’яні і як він їх уник.

Лю закричав:

– Вулиця Перерізаних Глоток!

* * *

Ми вибігли на свою вулицю. Тут вже світили ліхтарі.

Я так захекавсь, що притулився до стіни, щоби відпочити.

Лютий тоді сказав, що покаже мені фокус, і щосили натис мені на груди.

Я відрубився і впав у сніг.

Коли очуняв, витер слину, яка стекла з відкритого рота, і сказав Лютому:

– Коли ти у відрубі – так ніби вже і здіх!

Лютому ці слова не сподобалися. Він відповів строго і дуже повільно:

– Ти навіть не можеш собі уявити, що це таке, коли ти насправді здіх!

Я згадав напад Василія і відповів:

– Можу.

Лютий задумавсь і сказав:

– І взагалі – варто постійно жити, бо існує тисяча прекрасних речей.

Я задумавсь і сказав:

– Наприклад?

Лютий задумавсь і сказав:

– Наприклад: Радість Несказанна.

– Ну хіба що Радість Несказанна, – погодився я.

* * *

Коли я прийшов додому, на моєму ліжку лежав Василій.

Я його звідти стяг і швидко заснув.

* * *

Наступного дня було вже перше березня. Я прийшов у коморку Лютого, але там, звісно, був уже зовсім інший хлопець.

Я спитав у нього:

– Ви ж Березень?

– Ні, я – Бахмач. Це таке прізвище.

– Знаю, – сказав я. – У мене таке саме.