Текст книги "Славка"
Автор книги: Галина Ткачук
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)
ЧАСТИНА 3. СЛАВКА
РАНОК, МИ З ЛІЛЕЮ, ІОАНИКІЙЛіля з’явилась перед мої очі наступного ранку, перед першим уроком у школі, з-під моєї парти. Очі її були великі й червоні, а в руках – поліетиленова торбочка із різними знахідками. Лілька шепотіла:
– Ти як вчора від мене пішла, я собі подумала, що треба саме в той день до Білогородки дійти. Янка пішла, мама заснула, і сон її забрав. І я тоді встала і пішла собі на Білогородку…
– Як ти її знайшла?
– Прямо йшла, дак і знайшла.
– Тю! Там два рази завертати взагалі-то треба!
– Дай розказать! Прийшла уже дуже пізно…
– Як ти не боялася?
– А кому до мене яке діло? Кого зачіпає чуже горе? Дак слухай – там старої фортеці давно уже нема – саме каміння. А клад дуже-дуже глибоко, метрів десять. Але місце дуже гарне. Є дві криниці старі, в одній – кисіль, а в другій – водка солодка.
– Що?
– Ось що. Сьорбни! – і вона сунула мені в руку майонезну баночку з якоюсь рідиною.
Я скуштувала:
– Солодка водка!
– А я про що?! Ми там точно знайдемо, я думаю навіть…
І тут мене викликали до дошки за те, що я нічо не слухала, а дивилася долі.
Коли я повернулася, Ліля уже заснула.
Вона проспала під партою весь урок, а потім я дістала її звідти під веселі крики товариства й істеричні запитання вчительки. І відвела додому.
Того дня у їхній квартирі нікого не було. Тільки, зручно згорнувшись, у шафі спав Іоаникій.
Я на всяк випадок дістала його звідти і поклала на ліжко, щоб раптом не задохся.
ДИВНИЙ КІНЬ ВОРОНИЙ– А ти коли-небудь цілувалася із хлопцем? – спитала у мене Ліля, коли ми удвох сиділи на уламкові давньої білогородської стіни і дивилися униз у яму, яку оце щойно викопали.
Наші руки і лиця були замурзані, ніби у чортів. Зараз ми відпочивали.
– Дак звичайно ж! – відповіла я.
– З одним чи з кількома?
– Поки що з одним.
– А як його звали?
– Не знаю.
– Тю! Це як?
А отак.
У тих краях, де Сонце з’являється з-за хмар кілька разів на день, де літають річкові чайки і щодня дізнаються нове, там, де цілі села пішли під воду Дністровського водосховища, і скелі тепер живуть під водою, де глибоко дихають підводні господи і кладовища, де тихі предки лежать мокрі, і на їхніх хрестах в’ють гнізда риби, у тих краях, де людина розпоряджалася річками, у тих сторонах, де чайки все сміються і дізнаються щось нове…
Словом, там у жени мого дядька Коренева живе бабця. Торік вони забрали мене туди улітку на місяць. Там усе це і сталося.
Одного ранку я прокинулась від покликів «сну! нну!» і вийшла з хати.
Біля тамтешньої школи, порожньої влітку, на чорному колесі сидів хлопець років чотирьох і хльостав попереднє колесо вербовою гілкою і кричав «нну! ну!»
Я посміхнулася хлопцеві, бо його вранішня поїздка на коні видалася мені важливою.
Йому б справжнього коня!
І мені б коня!
Я вийшла в сад. Багато слив уже поопадало. Я трусонула сливку і повернулася на подвір’я за мискою.
Але як добре, що в нього поки нема цього коня, на якого він уже такий злий!
Хлопець кричав голосно, і верба шмагала дико – неможливо було відвернутися і робити справу, неможливо сказати: кожному – своє.
«Ну! Нну!» – навіть інтонації не мінялися, ніби хлопцеві вигуки були записані на диктофон і лунали звідусіль із гучномовців. У цих криках навіть не було справжньої людської люті – тільки лють безкінечна, лють одвічна – «нну!»
Ну! Ну! Я зловила себе на тому, що кричу на сливи і жбурляю їх у відро – і вони тріскають.
* * *
Корєнєв стояв із порожнім відром і дивився на хлопця.
«Цікаво, це йому так гратися цікаво? – спитав Корєнєв. – Про що він думає?»
«Може, що і ні про що, – кажу. – Це ти б, мабуть, думав би, коли колесо шмагав, а він не дума.»
Дядько піджав губи, і я пішла до слив.
* * *
Іще одна слива росла на межі, біля сусідської комори, сливки рясно усипали шифер її стріхи.
В цьому куткові саду було значно тихіше. Навіть «нну! ну!» здавалися тут ніжнішими. Ніби він був злий на коня, котрого дуже любив, ніби любов проступала крізь гнів.
Я з’їла сливу.
Оце буде нам слив’янки на рік! Слив’янка – дивовижне вино. У церкві воно стає Кров Господня.
Я ненароком стала на велику сливу, і вона, як мені здалося, підкреслено голосно чвиркнула мені на другу ногу.
Я витерла і задумалась.
«Ей, ти сливи збираєш, чи що?» – гукнув Корєнєв.
«Якраз зараз – чи що!»
Я задумалась.
* * *
У коморі хтось ворушився, хтось дряпався, продирався. Може, миша потрапила в полапку, може, ластів’я десь випало із гнізда або кажаненя збудилося, і нічого не бачить, і б’ється, і по-своєму кричить.
Я приклала вухо до стінки.
Чулися відчайдушні шелести.
Далеко чулося «ну! нну!»
* * *
Ця істотка в коморі – це ніби моя душа. Це я потрапила в полапку, бо випала із гнізда, бо збудилася не тоді, коли треба, і нічого не бачу.
Та ні! Це він на колесі розминувся зі своєю душею, а душа ж – тутечки – метрів сорок до нього не добігла – потрапила в чужій коморі у полапку.
Аби ж непомітно залізти до сусідів і звільнити мишу!
Хто збирає сливи на Кров Господню – мусить дбати про такі речі.
Я видерлась по сливі на чужу стріху і обережно, тримаючись за огорожу, пригинаючись, щоб мене було не помітно, пішла по шиферу. Віконце на горище було відчинене. Я залізла. Тут було повно пилу, лежали старі качани кукурудзи, порожні мішки, торішні горіхи у картоновій коробці, валялося якесь лушпиння.
Люк униз був відкритий, там стояла драбина.
Але я швидко злякалася свого гріха проникнення до чужої комори, гріха таємного споглядання чужих харчових запасів. Я відсмикнула себе від звершення гріха викрадення пораненої миші з чужої комори.
Може, це не його, це чиясь їхня душа! Може, це звершується їхня особиста доля у їхній особистій коморі! Може, цій миші було пороблено і вона несла у сусідську господу чиєсь прокляття, образу закоханої дівчини, нагадування про слово, якого не дотримались…
Я отямилась. Страшне! І це я лазила на сусідську стріху? Я щойно лазила?
Це збирання таємних слив зробило мене молодшою розумом!
* * *
Жена Корєнєва надворі робила обід, спитала в мене:
«От скажи, Славко: чи є в нього мама? Чий він?»
«Не знаю.»
«Бідна жінка.»
«Не переймайся так! Може, у малого сьогодні день такий.»
Жена подивилася на мене суворо: «Та ні, діти страждають за гріхи батьків. Такі діти – це Божа кара. Це найстрашніше на землі».
Жена сказала це серйозно, але спокійно, пішла до газової плитки знімати з вогню картоплі, і її жваві кроки ніби відповідали хлопцеві на вигуки-запитання «нну?! нну?!» Казали:
«Так, це так, все завжди буде так».
Сяяло Сонце. На вулиці було порожньо.
* * *
Коли це спиниться? Тільки вербова гілка тут може зарадити, зломившись об боки вороного коня.
Я не хотіла їсти під такі звуки!
Я цих «нну!» не їстиму.
Прийшов на обід Корєнєв.
«Чуєте, це татаро-монгольське іго досі там сидить!»
«Чуємо.»
* * *
Колись узимку я спала на першому поверсі, а двері в парадне були зачинені на кодовий замок, а якийсь персонаж усе бився біля них, усе смикав, усе ніяк не міг зайти.
Я теж бувала у такій ситуації, але ж код на таких замках – здебільшого із двох цифр.
Можна всі можливі випадки перепробувати – і це не так і довго. Хвилин п’ять.
Але чоловік все смикав, дьоргав і сильно бив.
А може, його не чекають, може, ця жінка, що він іде до неї, не хоче більше його знать!
Невже не можна дочекатися когось надворі?
Ще ж не так і пізно!
Але чоловік розбігався і власним тілом гатив у металеві двері.
Він не хотів гратися із кодом!
Він хотів увійти!
Він хотів видрати замка, розтрощити двері!
А може, і не хотів…
Може, і не хотів увійти!
Може, хотів розбігатися, і гатитися у металеві двері, і скаженіти!
Ні, я вийду і відкрию йому двері!
Чого він не застукає мені у шибку і нормально не попросить відчинити, як деякі робили? Тоді б я знала, що він хоче увійти, а не хоче дико гатитися. А так – я відчиню йому, а він зо злості на ту дівку, яка не дає йому жити, яка не дає йому куди йому завгодно гатитися, – вгатить кулаком мене!
Отак – ГУП! – (це він знову вдарився у двері).
Що Господь як поставив – жодна людина не зрушить.
І от Господь його за двері поставив. І він – та людина, яка навіть двері не зрушить. Усе співпало.
* * *
Я сказала жені:
– Словом, я зрозуміла, що з цим хлопцем щось не так. Йому пороблено. Але я можу зарадити.
– Ти?
– До нього треба підійти і поговорити.
– Не знаю. По-моєму, краще не чіпати. Я б на твоєму місці його би боялася.
– Так я і боюся, але цим не зарадиш.
Жена промовчала.
Я кажу:
– Щось у ньому є від того Чудовиська!
– Якого?
– Ну, того, що Красуня і Чудовисько.
Жена здивувалася. До неї не дійшло.
Вона засипала сливи із миски у бутель.
Я ж почалапала до хлопця.
Я знала, що просто треба відчути, ніби ти його кохана і кохаєш його безмежно, а він тебе. І тоді все складеться саме собою.
І я підійшла до нього усміхнена.
Він був вбраний у спортивне, і футболка була на нього мала, бо він був трохи товстенький. І добре молодший за мене.
Тож я на всякий випадок іще уявила, ніби він мій син.
Я підійшла до нього, як до свого жениха, і сказала «Привіт!» – і поцілувала.
Він тупо розвернув до мене весь свій корпус, і так само, як колесо, зо всієї сили шмагнув вербою по ногах – хрест – навхрест – аж проступила кров.
Я скрикнула від болю, а він закричав:
– АААА-А!
І знову розвернувся до колеса.
* * *
Коли справжні речі торкаються нас – їхні доторки виразні.
* * *
Того літа я ще кілька разів бачила дивного хлопця. Він ходив із вербовою гілкою і колупав коров’яки і чорний кінський послід, а одного разу – хитав у воді яблучний качан.
КИРЕЯЯ іще щось хотіла розказати Лілі про свої поцілунки, але вона приклала пальця до губ, і ми прислухались.
– Чуєш, хтось іде?
– Ні.
– Та іде хтось!
– Ш-ш. Хтось дряпається.
– Що?
Земля у ямі почала потихеньку рухатися, звідти видибала сіра маленька голова і сказала:
– О! Тут дівки!
Це, видно, зачула іще одна голова під землею і теж видибала.
– Дві дівки!
– Ага. Одна і втора.
– Обидві.
Перша голова витягла довгу сіру руку із кігтиками, а в ній – ніби заварошний чайничок із припаяною кришкою, і сьорбнула з носика. Потім обсмоктала свої зуби і мовила:
– Нема чого тут балакать далі. Тягни одну за ногу, та й по всьому!
І вони потягли.
Чорт забирай, вони потягли!
Лільку вхоп маленький із чайничком, а мене – більший у зеленому жилеті. Крізь товстий шар землі ми опинилися у довгому вогкому коридорі, який освітлювали тоненькі корінці, котрі стирчали зі стін. Тут земляні чуваки поставили нас, відійшли на метр і подивилися на нас строго і запитально.
Лілька обтрусила з куртки землю і почала говорити так важно, ніби розказувала вірша:
– Ми по вопросу клада. Тут замість вас мусили би бути зариті скарби. А ви ж, мабуть, мертві, які тут були заховані. Не маючи до вас претензій, ми хотіли би продовжити нашу копательську роботу.
Створіння перезирнулись. Сірі, схожі на ящірок.
Один тихо вимовив:
– Навіть не знаю, що тут сказать, – задумавсь і закусив верхню губу.
Інший наморщив лоба і, замислившись, опустив руку із чайничком. Із носика заструменіло молоко. Дивні чуваки не зважали на це. І стояли, і думали далі.
Ліля підійшла, підставила палець під струмінь і облизала його.
– Солодке молоко!
Струмінь не спинявся. Чуваки тим часом придумали:
– Так, може, ходімо?
– Ходімо!
Вони розвернулися і пішли.
Лілька подивилася їм услід і сказала:
– Мені тут подобається. Тут прикольно.
І тоді я зрозуміла, що відбулося!
– Це – чари! Ти, Лілько, попила здуру їхнього вражого молока і…
Ліля засміялася і зручно сіла, спершись спиною об земляну стіну:
– Ну звичайно ж чари, Славко! Але це прикольні чари. Таких тепер дуже важко знайти.
Здаля почулися кроки.
По земляному коридорові до нас ішла жінка. Висока, у золотій ризі, прекрасна, на високих підборах, трохи незграбна, коли підбори застрягали у земляній підлозі. Волосся її було коротке і біле, очі – сірі, великий-великий рот. У правій руці вона несла чудову золоту пектораль, а у лівій – коштовну кирею, всю дорогим камінням шиту.
Спершу покликала Лілю і наділа їй пектораль. Спереду ланцюжки звисали малій аж до пупа, усі груди були усіяні коштовним камінням, золоті завитки обплітали руки аж по лікті, і вся пектораль була така важка, що дівчинка у ній ледь на ногах трималася.
На мене ж наділи коштовну зимову кирею із тисячі шматочків хутра різного звіра, гаптовану срібними нитками і золотими, рясно камінням розшиту, дуже важку і парку. Рукава її звисали аж до землі, і комір тис мені шию, і все тіло парилось і задихалося, і ми удвох не знали, що тепер робити, але серця наші раділи.
І я не могла ніяк повірити, що Господь послав-таки мені таке! І справа була не в киреї!
Щось таке!..
Невже ж Господь послав мені ось таке?!
Жінка сказала:
– Дійдете так додому – будуть вашими пектораль і кирея.
Ми підійшли до лунки, крізь яку потрапили в коридор, і ця цариця у ризі підсадила нас, і ми полізли нагору.
Тут уже смерклося.
Ми обтрусили із себе землю і чимдуж чкурнули на Боярку.
Бігу вистачило хвилин на п’ять, а потім довелося просто швидко іти темними вулицями смерклої Білогородки.
Біля одного з кафе стояв гурт хлопців напідпитку. Ми перейшли на інший бік вулиці і спробували якнайшвидше їх проминути. Але хлопці все ж помітили нас і притихли. Один присвиснув. Інший сказав:
– Жека, ето глюк.
Хлопці засміялися, і ми щезли їм з виднокола.
У цю ж мить просто з темряви на нас виплив хлопець приблизно мого віку, почав іти біля нас і питать:
– Дєвки, а що це з вами?
– З нами сталася фігня і ми заразні! – відповіла Ліля і пришвидшила крок.
– Тю, больні! – одмовив хлоп і відстав.
Здавалося, весь світ зараз посилатиме нам усіляких хлопців і хлопчиків: тільки щоб затримати, тільки щоб кирею і пектораль одібрать!
Ліля ніби почула мої думки і відказала (впереміж із хеканням від важкої ноші):
– Не хвилюйсь! Такі, як ми, взагалі нікому не треба! Нічого з нас не візьмеш!
– Ага, окрім киреї і цього твого намиста!
– Ні, – Лілька була категорична, – і цього теж не візьмеш! Дулі!
Ми уже вийшли на поле. Машини пролітали повз нас, водії не помічали!
Але одне авто таки пригальмувало, зупинилося метрів за десять попереду і тихенько повернулося заднім ходом.
– Славко! Котимось звідси! – вшепотіла Ліля, присіла і полізла у рівчак, що тягся полем паралельно дорозі. Я полізла за нею.
Ми доповзли до рясних кущів і причаїлися.
Із автомобіля вийшли і пішли назад уздовж дороги.
Ми не дихали.
За кілька хвилин та людина повернулася до автомобіля, дістала цигарку і закурила. Потім зійшла на поле і трохи побродила, шукаючи нас.
Повертаючись на дорогу, легко перестрибнула канаву із нами всередині.
Ха! Вона не знала, які ми насправді малі.
Сіла в машину і поїхала, але дуже потихеньку.
– Підем потрошку. Підем цим рівчаком, – вшепотіла Ліля.
Тепер ми йшли, пригнувшись, аби з дороги нікому не було видно химерні наші дві постаті, йшли, намагаючись не думати про те, скільки шляху ми вже подолали і скільки іще залишилося.
І раптом – зрозуміли, що хтось біжить до нас. Біжить – з поля! Ступаючи важко і м’яко, ніби великий і – не взутий.
Він був уже десь поруч!
Цап – чиясь рука почала іззаду здирати з мене кирею. Я закричала і обернулася. Це була жінка. Страшна жінка років п’ятдесяти, повнотіла, із фарбованим волоссям. Одягнена лише у майку і чорні теплі колготки, вона мовчки смикала з мене одяг. Я почала бити її по голові, по шиї, наступати чобітьми на босі ноги. Тим часом Ліля відтягувала її ззаду.
Жінка пихтіла і тягла кирею.
Лілька вкусила її за руку, тоді дивна у майці зашипіла, обхопила мене усю міцно і почала стискати так, що я аж запищала.
Тоді Ліля теж запищала голосно-голосно (у мене аж ледь голова не лопнула) і почала кусати жінку скрізь.
Дивна знову зашипіла, її обійми трохи ослабли.
Тоді я вкусила її просто в шию!
Жінка булькнула і сіла. Тоді Ліля схопила мене за руку, ми побігли уже знову по дорозі.
Під каменюкою «Боярка» хтось лежав.
Ліля обернулася і захоплено видала:
– Це – хороший знак!
– Те, що тут лежить цей дядько?
– Та ні! Знак – «Боярка».
Ми розсміялися.
За хвилину почалися ліхтарі. Зиркнувши при їхньому світлі на своє вбрання і Лілину прикрасу, я смикнула дівку за руку, щоб та спинилася.
– Що таке?
– Глянь!
Уся її шия, і груди, і плечі, і руки аж по лікті були замотані у брудний важкий олов’яний дріт.
Я ж була вбрана у старезного важкого чоловічого кожуха.
Ми не могли сказати і слова.
Я сіла просто на асфальт і заплакала:
– Це все через тебе! Я ж казала: усе це чари! Брехня суцільна!
Ліля розгнівалась і закричала:
– Дурна ти! Тобі аби тільки винних шукать! А сама – взагалі не розбираєшся, що до чого! Чари – це чари, а брехня – це брехня! Між ними нема нічого спільного! Чесно заробити собі кирею – це чари. А робити так, щоб вона здавалася тільки кожухом – це брехня! Хтось зараз на нас бреше, а ти віриш як дурочка! Ану вставай!
Я підвелася.
Лілька почала розкручувати мене навколо своєї осі:
– Баба-Куця, на чому стоїш?
Я схлипувала.
– Ти мене чуєш? – закричала Ліля. – На чому стоїш?
– На киреї.
– Отакі Що продаєш?
Я крутилася все швидше:
– Пекторалі!
– І почім?
– Сто рублів!
Ліля відпустила мене, і я спинилася. В голові паморочилось, весь світ обертався. Але на нас знову були коштовні кирея і пектораль, тільки добре замащені у землю.
Ліля посміхалася:
– Ну ось, бачиш! Але щоб більше мені не нюняла! Хто вірить у брехню – сам брехло! Зрозуміла?
Я кивнула. Я знову потихеньку плакала.
Скоро ми дійшли додому до Лілі.
Двері її квартири були незачинені.
На кухні горіло світло. Тут сиділа її маленька мама, поклавши голову на руки, а руки – на стіл, і спала.
– Ма!
– Лілечко! Моя ти дівчинко у пекторалі! Моя ти Славко у киреї! Мої красуні! А у нас тут сюрприз – дехто приїхав! – і вона кивнула на двері.
Там стояла маленька Лілина бабця. На руках її спав Іоаникій.
БАБА ГАЛЯЗ тих пір ця бабця нас із Лілею дуже гляділа. Вона була класна.
Із нами двома ходила, бувало, по молоко, із бідончиком, у молочний магазин.
Там стояла велика черга і великі бідони, а у продавщиці був алюмінієвий черпак рівно на літр, котрий, виринаючи з молока, щоразу здавався блакитним.
Тоді ще чоловік у сірому плащі кидав бабі Галі час від часу в бідончик з молоком дрібні копійки і кричав на неї: «Відьма!»
Коли вона втішала нас від плачів – гладила по голові. Колись намацала у мене над лівим вухом маленьку западину.
– Бачиш, як вони тебе народжували? Не знали, що треба нести у лазничку, і обливати теплою водою, і вирівнювати м’яку голівку. Отак.
Вона у свої часи була повитухою.
* * *
Перед тим, як померти, баба Галя хворіла багато. Як ставало гірше – кликала у кімнату Лілю.
Але померла все одно одна.
* * *
А чоловік у сірому плащі ходив часто через їхній двір і не вітався.
– Я перед ним винна і колись розкажу чому, – казала бабця. – Якщо десь незнайома людина іще раз назве мене відьмою – змовчи і не заперечуй, бо гнів їхній великий. Він має підстави і не має меж.
* * *
Колись вона впала, коли гуляла із палицею, а той чоловік якраз проходив. Так він підбіг, і легенько копнув її ногою в бік, і застидався, видно, і втік.
Коли ми із Лілею піднімали її, баба Галя мовчала, а увечері біля вікна розказала чому.
* * *
«Я приймала у його матері пологи. Це був квітень.
Мати його ще молода була, але вже мала доньку.
Не боялася зовсім, але він не йшов.
Я сказала їй:
– Закрий очі, я з ним поговорю.
Вона очі закрила і крізь червоні тканини побачила у своєму лоні малого сина.
А я поклала руки на неї і теж побачила її червоного сина.
Він перехилився через край глечика і дивився на мене сторожко і довірливо. І спитав злякано:
– Що тут?
– Світ, – кажу.
– Із чого?
Шкіра на його голові була прозорою, і вени біля очей напружилися.
– Тонко тканий із любові. І нема в нім нічого іншого. Найкращий світ. Ходи!
І хлопець дрібно засміявся, і всім тілом вимовив: „Нарешті!“ – і пішов до мене в руки.»
* * *
А потім Ліля мені розказала, що баба Галя просто ненавмисне зробила йому в голові вм’ятину, то від того він дурний такий.
Це був Заяча Губа.
МОНЯ– Знаєш, Славко, – сказала мені Ліля, коли ми зустрілися наступного разу після обретіння пекторалі і киреї, – ми не там шукали скарб.
– Що?
– Так, я помилилася. Ми шукали не там.
– Ліль! Ми знайшли скарб! Чи ти забула?
– Тю! Дак то – пектораль і кирея. То було в порядку речей. А я кажу про скарб. Я його відчуваю.
Ми задумались. Тоді я кажу:
– Можливо ж він не у Білогородці, а в Тарасівці?
– Не знаю, – каже Ліля на те.
– А може, у Старій Боярці?
– Може… А хіба ти знаєш там якісь особливі місця? Ти хіба любиш там якесь місце?
– Я – ні. Але ось мій Моня раз був…
– Хто?
– Моня!
– Хто такий?
І я розповіла.
Колись був час, що я жила у своєї тітки Ганни в Хмельницькому біля Південного Бугу.
Що не кажіть (або не кажіть нічого), але мій Буг – тварина не з простих річок. Не думаю. Він обидва наших життя (його і моє) тікає від мене через весь Комсомольський парк. Це чого він шукає під мостами? Чого просочується крізь гребельку і тече далі, але так повільно, що сам ледве знає: тече він чи не тече?
Таки тече.
Бо є на світі за задумом я, і є далі за течією Меджибіж.
Той єдиний можливий на цілому світі Меджибіж, у чийому імені лежать бджоли і мед, водяться жаби і захлинаються власними іменами Буг та Бужок.
Тутешніх дітей це ніколи не здивує, бо скільки разів я і сама засинала, згадуючи із певністю, загадуючи собі: аби, аби лишень мені вдруге на землі збудувати таку фортецю між річкою і річкою, аби такі самі мури і камені – я б тільки посміхалася, я б іменем фортеці дала Меджибіж.
Але Буг ніколи звідти не вертався. Але я на нього не сварилася. Я тільки часто ходила на Буг. І хто мені винен, якщо рано чи пізно, раз в житті я і знайшла в очеретах одного свого Моню?
Бачите, як багато в його течії людей! Все пливуть у Чорне море – тільки виловлюй і хапай їх під руки, кажи їм щось, обіцяйся, обіцяйся…
* * *
Я побачила Моню навкарачки.
Сидів спиною, лицем до води, а плечі його здригалися, бо він, видно, топив когось.
І це було тим дивніше, що кричав він абсолютно протилежне: на різні голоси викрикував єдину фразу:
– Видибай-бо, видибай!.. Видибай-бо, видибай!
Товстим відрубком гілки він штовхав під воду великого дерев’яного ідола, страшного, почорнілого.
Насправді це був не Перун. Це могла бути фігурка лісовика, що їх часто ставлять у дитячих парках. Але тільки не в моєму Комсомольському! Так, я визнаю, що часто таких лісовиків із відрізаними підлітками носами, лісовиків-сифілітиків, можна побачити у Криму і в Київській області у дитячих парках. Тільки тут такого не було!
Можливо, страшний Перун плив довго, плив із самої Півночі. Не знаю тільки, як він минув гребельку. Хіба які маленькі істоти протягли його волоком.
Моня втомився і відкинув гілку. Замислився, поклав підборіддя на коліна і сів дивитися на свого Перуна.
Той востаннє смикнувся, зрозумів, що більше ніхто його не топитиме, відплив сантиметрів п’ять і так і завис, виставляючи над водою дурне своє невідповідне здерев’яніле обличчя.
– Видибів! – прокоментував таку Перунову поведінку Моня і почав витягати ідола на берег.
Я вся аж смикнулася при думці, що ось цей хлопець торкається мокрого чужого бога.
– Чого дивися? Допоможи! Він важкий, знаєш… – закричав мені Мон.
Разом ми витягли покалічене дерев’яне одоробало на траву. То був слизький тип.
– О. Тепер туто Видубичі. – Сказав по тому мокрий Моня. – А це все, – махав руками, обертаючись навколо себе, – ботанічний сад! Бузок цвіте, фотографують…
– …а ввечері правлять літургію.
Моню здивував такий поворот видубицького сюжету. Він спинився і замовк.
– Тю, ти що, ніколи не грав в літургію? – спитала я. – Це просто. Це стаєш і виразно на всю силу читаєш священні вірші.
* * *
Тоді Моня повернувся лицем до вечірнього сонця.
– Світе тихий, – сказав Мон, – світе тихий святия слави…
– Прийшовшого, – сказала я, – пришедшого на запад сонця, видивше світло вечірнє…
Далі ми не знали.
– Світе тихий, – тихо сказав Моня.
Десь скрикнула птаха.
* * *
– Знаєш, – сказав Моня, – а я ж утік.
– Звідки? – спитала я, – з дому?
Я тоді дуже пишалася всіма своїми знайомими, котрі тікали з дому.
– А що ж, із в’язниці? – спитав Мон. – Або із дитсадка?
А що, іноді мені здається, що все навколо – такий дитсадок, і я звідти все тікаю, тікаю. А тепер думаю: чого? Теж мені робота – тікати звідкись. На цьому світі ні від чого не втечеш. Скрізь залишишся.
– А що це був за Перун такий загадошний? – питаю вже раз так.
(Коли смерклося, ми пробували його підпалити під Монове наспівування невідомих пісень. Нічого не вийшло, але Перуна як єдиного цілого теж не залишилося. Про нього можна було вже казати «був».)
– Не знаю, – відповів Моня. – Я оце відколи втік – так недобре на душі, лежав тут на березі, а він приплив. Знаєш, як воно, коли хтось із води дивиться?
– Знаю, – кажу.
– А ще мені нема де ночувати.
Я кажу:
– Не буває нема де ночувати. Буває холодно надворі і хочеться додому. Може, не до свого дому, так до чийогось іншого дому.
Я кажу:
– Зараз піду додому винесу тобі ковдру. А ти знайдеш собі місцину, вмостиш кубельце, ляжеш і заснеш.
Моня тихо посміхнувся і хмикнув. Мабуть, пильно перекрутив у голові іще раз цю-го мою пропозицію. І перепитав:
– Кубельце?
– Кубло-кубло! А я принесу ковдру, ще й пледа!
– Що, прям тута?
– Ні, ні, – кажу, – не тута. Тут комарі і сиро. Лягай у парку. Подалі від річки. Там, якщо ти бачив, – галявини, а на них – металеві різнокольорові машини і ракети.
Я кажу:
– Тільки не мости кубла у їхніх кабінках! Бо там час від часу якісь люди какають. Зайду, бувало, в таємне місце – а там смердить.
– Цим грішать, – каже тоді Моня, – дуже багато таємних місць. І взагалі, я, мабуть, зів’ю гніздо.
– На дереві?
Моня позіхнув. Видно, він дуже хотів спати. Я встала і пішла по ковдру і плед.
* * *
Коли я повернулася із пледом і ковдрою, Моня уже десь здимів. Над Бугом висів круглий ніч. «Ніч великий, м’язовитий, ніч закрив щоки руками – і звали його Іраклій…» – згадалася мені така оповідка, тож я вирішила, що засинаю. Я піднялась на кілька хвилин від річки, знайшла приховану гарячу траву і вмостилася там на ковдрі під пледом.
І все мені снилася тоді гостроноса тітка моя Ганниця. Ніби вона шукає мене. Ніби я сплю не вдома, а зовсім навіть у парку, ніби я принесла ковдри сюди для хлопця Моні, ніби насправді його звати Михайло, ніби тато його – високий архистратиг, а мама – все тче і тче пурпурні ковдри, мантлі і пелюшки. А я все зранку приходжу до неї, кланяюсь, я забираю стос до неба пурпурних пелюшок і розношу ранком разом з молоком. А у кожну пелюшку кладу по дитині. Вже полудень, стає жарко, красиві пурпурні пелюшки уже потроху закінчуються і мені доводиться класти по дві, по три дитини в одну пелюшку. Малий Моня з мене регоче, все танцює і кричить: «Нездара! Ну це ж тре!.. Нездара! Ну таке ж бува!.»
* * *
Моня знайшов мене ввечері у дворі.
– Слухай, – сказав, – я тебе шукав. Ходімо у кіно!
– У кіно?
– Ну да. Я давно не був у кіно.
– Мда?
– Ну, якщо ти боїшся – я піду сам, ти знаєш. Але раз я вже знайшов цей дворик із тобою всередині, ти мусиш піти зі мною.
Я кажу:
– Дивно все виходить! А я ж вчора вночі таки принесла тобі пледа і ковдру!
– Так я і не сумнівався у тобі і твоїй ковдрі!
– Це добре, – кажу. – Добре, коли тобі довіряють.
– І я б, – каже Моня, – після цього нічого не хотів, тільки зводи мене в кіно.
– Кіно, – кажу, – Монечку, для нас обійдеться по сім гривень.
– Я, – каже Моня, – ніколи б не розцінював сім гривень як щось таке вартісне, заради чого можна, наприклад, не піти в кіно.
* * *
Тоді в кінотеатрах ішов «Блейд». Властиво, «Блейд-2». Моня сидів із ногами в кріслі, загорнувшись у пледа, а очі його – гіпертрофовані очі зляканої миші – слідкували то за Блейдом, то за глядачами, то за дядьком позаду у вікні під стелею. Коли Мон повертався до мене, вираз його обличчя ставав точно такий, як у вчорашнього дурного Перуна. Мені аж хотілося гепнути його важким патиком у саму маківку і сказати:
– Видибай, боже!
* * *
Отак, якщо у двох словах, – це те, що стосується Моні. Він того разу так і пішов із Бугом на Меджибіж, забравши із собою…
Хоч я і не маю звички дивитися, як хтось поволі йде, – я просто завмерла і собі зазначила; ось він іде, перший в житті крадій мого пледа.
* * *
Потім він, правда, повернувся хвилини через три, сказав, що надійде сюди ж рано, десятого листопада, і знов пішов.
І пледа не віддав!
