Текст книги "Славка"

Автор книги: Галина Ткачук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

МИ З ЛІЛЕЮ

Тим часом ми вже вийшли за синьо-червону каменюку із надписом «Боярка» і прямували до древньої Білогородки. Котрій тисяча років.

Я кажу Лілі:

– Це ж цими шляхами так само ішли всякі древні люди!

Ліля задумалась і відповіла:

– Тоді вони були іще молоді.

Поруч носилися машини, а з іншого боку росло поле. На пізню осінь воно взялося плямами. Окрема пляма на ньому – це був мій спокійний і рішучий настрій, який зараз. І це було дарма.

* * *

І це було дарма Швидко біля нас пригальмував автобус, звідти на мить вискочила дівчина і з криком:

– Лілечко! Славко! – забрала нас всередину.

* * *

Це була якраз дуже нелюба мені дівчина, і звали її Яна.

Ми з мамою довгий час жили у них. А потім її батьки попросили нас відселитися. Можливо, навіть через мене. Давно іще.

А потім усі-усі – і гості, і господарі, і ми – сиділи навколо стола у два ряди, і пили чай, закип’ячений не у чайнику (не стало б на всіх!), а у здоровій каструлі, і їли м’які скиби батона, і балакали хто з ким.

Песеня стягувало із мене капці й слинило колготи, кішка, важка і вагітна, ходила по колінах усім і стрибала надвір через відчинену кватирку.

* * *

І не дострибнула, вагітна.

Впала на підлогу.

Мовчить.

Бо її біле туге черево вдарилося об дерев’яну підлогу.

Я злякалися і підбігла.

Кішка закрила очі, її лапа смикалась.

Я знала, що її не можна гладити.

Хтось голосно гаркнув:

– Не чіпай!

Тоді старша хазяйка, висока чорнява жінка, взяла її обережно і понесла в кімнату. За ними простягся тонкий червоний слід.

Песеня побігло за ними, але знайшло на підлозі свіжу кров і почало вилизувати.

Я схопила його за хвоста і відтягла від цієї справи!

Хтось із дівчат підвівся і витер червону лінію.

І тут із кімнати закричала кішка.

Хазяйка вийшла звідти і винесла покривало від ліжка все у крові.

Кішка, трохи хитаючись, бігла за нею і кричала.

Хазяйка зайшла у ванну і зачинилася.

Кішка зашкреблася туди.

Яна тоді взяла її на руки, казала:

– Заспокойся, не плач. Не буде у тебе цього разу кошенят. Не буде. Їх і не було.

Я заревіла.

І тоді!..

І тоді до мене нахилилася ота дівчина, котра витирала кров, і сказала:

– Не плач, чого ти? Тих кошенят уже повернути не можна.

Я закричала.

І тоді вона додала:

– Зате можна усе інше.

– А що ж тоді можна у цьому дурдомі?! Вона ж не просила чиїхось інших кошенят! Вона через усю зиму носила своїх власних кошенят! А тепер нічого не можна! Вам усім сидіти отут можна! Червону пляму з покривала виводити можна, а народити власних кошенят – ні?!! Покажіть мені, що загорнуто у покривалі! Я хочу бачити, як виглядають ті істоти! Із них іде кров, і вони там кричать у ковдрі!!

Тієї ночі я кричала у ковдрі. Щоб заспокоїти, мене довелося загорнути у ковдру і покласти у кладівку.

ЯНА, МИ З ЛІЛЕЮ, ІОАНИКІЙ

– Куди це ви, дівчата, зібралися? – питала нас в автобусі Яна.

Мовчимо.

– Куди ви йшли?

– Гуляли полем біля дороги.

Автобус був набитий і деренчав. Ми стояли удвох біля білого поручня і трималися міцно, а Яна над нами нависала і розпитувала.

Найсмішнішим було те, що саме в той день Лілина мама віддала доню на догляд цій Яні. А вона вирішила натомість кудись податися.

– Славко, де ви тепер живете з мамою?

– На Богдана Хмельницького.

– А тебе мама зі школи не забирає? Ти сама вже ходиш?

– Сама. Я вже у другому класі!

– Так чого ж ви отак вирішили кудись піти разом?

Тут Ліля задерла башку до Яни і випалила;

– Якісь такі розмовляння кожен раз! А ти куди їздила? Треба було, дак і їхала! Щодня виникають якісь проблеми – і їх потрібно вирішувати!

Лілька замовчала, але голова її залишилась задерта.

Яна, схоже, знітилась. І не так від Лілиних слів, як від цієї задраної і завмерлої голови.

Ми приїхали.

Тоді Яна мені й каже:

– Славочко, ходімо до нас. Будем чай пить.

– І варення пожирать, – додала Лілька.

– Бо чого ж його на Білогородку пішкадрала лишній раз ходити. Далеченько це, – сказала Яна, відкрила двері під’їзду і увіпхала туди нас із Лілею.

Ми йшли у вчорашню страшну квартиру із виламаними дверима і листами, замурзаними в кров.

* * *

У квартирі хтось кричав, аж надривався.

Яна швидко роздяглася і побігла на крик.

– Це – Іоаникій, – пояснила Ліля. – Малий. Десь год йому.

– Твій братик?

– Та ні. Це Янка бере його в його мамки і таскається із ним за гроші.

– Больші?

– Нормальні.

– І за тебе мама їй плотить?

– Та ні. Картоплю дає. Або цукор. Вона ж тут не кожен день. Вобще я і сама можу.

У вчорашній кімнаті двері були вже на місці.

– Це мама назад зачепила, – пояснила Лілька, – вона любе всяке таке. Пішли чай пити.

Я думала, що цій малій Лілі усе робитиме і чай наливатиме Янка. Аж ні. Дівка сама взяла чашки, запарила чаю, нарізала хліба (навіть рівненько!) і намастила маслом. І варенням. А потім поклала біля мене яблучко.

– Це твоє. Вчорашнє. Ти так його зі швабри і не взяла.

Я зареготала.

– Я ж кажу, – сказала Лілька, – ти смішна і нєрвна. Я розкажу тобі свій план. Про Білогородку. Ти пий. Пий собі і слухай. Сходимо туди завтра, добре? Я вже візьму тоді малу лопату, і ти щось таке захопи. Я приблизно вже навіть уявляю, в якому місці може бути щось закопано. Ти не думай, що я так кажу, бо мала і не особливо умна. Розумієш, є певні штуки, які в мене виходять. І я думаю по житті іменно ними і займатися. Так само – зі скарбом. Тільки доведеться трошки важкувато. Ти коли-небудь копала землю?

– Ні. Я тільки колись носила ящики.

– З чим?

– Із продуктами всякими. Ми так заробляли гроші.

– Із мамою?

– Із дядьком. Два роки тому.

Було так.

ДЯДЬКО КОРЄНЄВ

Взагалі мене часто раніше віддавали дядькові Корєнєву.

Він жив у гуртожитку. У нього була одна кімната і два ліжка. Як правило, коли ми заходили, на одному з них ницьма лежав дядьків сусід по кімнаті Саня. Його кістки і суглоби були довгі й криві, і пролягав він крізь усе ліжко, як сама нескінченність. А над ним на стіні із блідими шпалерами висіло три картини: Чорношкірий Господь, сущий на райдугах; Царствений лев на різнокольоровому прапорі і Чоловік у довгих косицях. Бо він убоявся Господа.

Корєнєв сідав на єдиний у кімнаті стільчик за свій робочий стіл, мене садив на стіл біля свого паяння і паяв собі зелені плати із золотистими лабіринтами, торкаючись паяльниковим жалом то олов’яного дроту, котрий танув і скачувався у малі кульки, то великого шмата каніфолі, котра теж танула і ставала гладенькою від гарячих доторків.

Якось мене віддали йому іще і в суботу.

Ми отак в черговий раз зайшли, а сусід на ліжкові перевернувся горілиць:

– Ну що, Корєнь, щось є?

– Сьогодні нічого… Ти ж знаєш, це не від мене залежить.

Мовчать.

Саня каже:

– Чуєш, красуне, твоя мама знову гальмує весь процес!

– Чую.

– Скажи їй, хай наступного разу думає.

– Нічого я їй не казатиму!

– Воно і правильно. Корєнь, увімкни щось!

Дядько ввімкнув магнітофон.

Заграла пісня із моїх улюблених. Я її не розуміла, я називала її «Пісня-Ненашою-Мовою-Із-Дзвіночками-І-Дощем-На-Початку».

Корєнєв паяв.

Сусід знову лежав ницьма і ворушив пальцями ніг.

Я спитала:

– Про що ця пісня?

– Не знаю точно, – відповів Корєнєв. – По-моєму, про тих, хто їздить на мотоциклах у зливу вночі.

Він промовчав і припаяв щось у платі.

– Про те, що ось у цьому будинку вони були народжені і ось у цей світ їх викинуло.

– І про те, що, дівко, ти маєш любити свого чоловіка, – додав Саня, – брати його за руку, намагатися, щоб він тебе зрозумів…

– Бо від тебе нічого не залежить, а цей світ ніколи не спиниться, – перебив його дядько.

Обидва змовкли.

Корєнєв пайнув.

– Пішли чай пити! – сказав Саня.

Кухня у них була порожня за занедбаністю і багата на сусідів.

То була спільна кухня.

Біла фарба тікала там із табуреток, а над столом висів синій плакат із безліччю людських фігурок, які можна було б розглядати до ночі.

Із кухні двері вели на порожній балкон.

Біля мийки завжди обріталась калабаня.

Сміттєве відро стояло в чорному кутку в оточенні сміття, котре у нього не вміщалося.

На підвіконні стояла шкарабанка, в котру курили.

У дядька і Сані були дві великі чашки із вишеньками. Мені Корєнєв наливав чаю у свою, а сам брав чиюсь із полиці. Бувало, на полицях нічиєї чашки не стояло, тоді він із тумби діставав секретний резервний стакан, СРС.

Чай, як правило, пили вони довго, а наливали дуже гарячий, а на смак він був гіркучий. Цукру в них ніколи не було.

Ні, іноді все ж бував.

Я не любила цю їхню чаювальну діяльність і просила залишити мене в кімнаті, поки вони там чаюють.

– Та ну! Ти що! Ти ж тут усе спалиш!

– Як?

– Паяльником!

– А. Ні. Не спалю.

– А що ти робитимеш?

– Танцюватиму!

– А. Свята справа.

І вони йшли від мене.

Я ж вмикала настільну лампу і піднімала їй голову. Направляючи світло на стіну. Стягувала з ліжка покривало і танцювала в ньому між лампою і стіною, дивлячись на свою тінь на стіні.

Коли дядько Корєнєв одружувався, я несла за його нареченою довгу фату, я так і знала, що вона мені подарує її для танців.

Ніхто не знає, як повернеться його життя, знати б кожному, як повертається до стіни його настільна лампа.

Люди, котрі знають про Бога більше, ніж я, кажуть, що танці – від лукавого.

Пару разів дядькові Кореневу і сусіді вдавалося випадково піддивитися кілька секунд мого танцю. І я скаженіла.

* * *

Так от, а в ту суботу я все-таки залишилася з ними на кухні, бо дуже хотіла їсти. Так і спитала:

– А у вас щось поїсти є?

– Нема, – сказав Корєнь.

– Чого?

– Ну, не кожен же день має бути щось поїсти. От сьогодні нема.

– Але ж прикольно було б, якби було б!

– Угу.

Тоді Саня, до цього моменту – мовчазний, подивився на мене з наморщеним лобом і носом і сказав:

– Хоч ти не напрягай!

Корєнь задумався, а тоді видав:

– Лана. Піду в людей поаскаю. Скільки там тій малій треба!

І пішов.

Корєнєв подивився на мене, а потім мовчки пішов курити на балкон.

Хвилин за сім повернувся дядько без їжі, зате із веселим виглядом, і сказав:

– Чуєш, Сань. Тут у Міті є концепт. Він знає один склад харчовий, де можна день погорбатити, а за це дають натурою.

– Шо за «натурою»?

– Консервами там, крупою, пивом.

– І нормально?

– Та не дуже, але, якщо втрьох підемо, то нормально: Я, Ти і Мітя.

– А малу куди?

– Тю, дак із нами!

– Віддай її краще у кімнату дєвкам. Ті будуть із нею возитися.

– От іменна шо «дєвкам». Ніфіга вони не вміють за нею нормально подивитися. До того ж то такі чувіхи, що я не хочу, щоб Славка із ними навіть балакала.

– Тю. На себе подивись. Теж мені—приклад для наслідування.

Саня хрипко заржав, а тоді закашлявсь.

Корєнь задумавсь.

– Відведу-но я тебе, Славко, краще у двісті сімнадцяту, до чуваків.

Саня подивився на нього серйозно, тоді перевів погляд за вікно, у далечінь і спокійно мовив:

– Роби, що хочеш.

Двісті сімнадцята була дуже тісна. Зараз тут пребувало четверо людей, всі – веселі і галасливі. Господарями кімнати були маленький колобок Олежик і чувак, схожий на ворону, на ймення Духан, він мені одразу сказав:

– Кароче, Славік, у нас тут із дядями зараз свої справи, тому з тобою ми не можемо ані гратися, ані розмовляти. Можемо книжку дать. Ти вмієш читати?

– Трошки.

– Ну дак зараз дамо якусь хорошу книгу… Олежик, у тебе є якась хороша дівчача книга, щоб Славік почитала?

Олежик став на коліна, засунув голову під своє ліжко і довго там її тримав, видно, перечитуючи корінці усіх запханих туди книжок.

– О! – витяг товстеньку синю книгу, всю в пилюці. – Отлічна річ. Фіцжеральд. «Ніч ніжна».

Колобок протяг мені «Ніч ніжну» і широко посміхнувся.

Я подякувала.

Духан продовжував:

– Ти тут сідай за стіл і читай, а ми підемо на балкон курити нєкотору траву. А потім ржати і кричати. Але чур не плакать! І тоді нас не особо слухай і нічого не питай. Взагалі забудь, що ми тут є. А потім ми повернемося сюди, і будемо спати, і лежати, і тупі будемо, нєвміняємі і, – Духан задумався, – самодостаточні.

У «Ніжній ночі» писалися незнайомі назви, а деякі навіть – іноземними літерами.

На балконі чуваки кричали так:

– о-о-о-оО-ОО-О!

І чомусь пригиналися.

Один почав блювать.

Мені стало неможливо у цій чужій кімнаті, і ніби хмара, яка розривала мене, охопила мене, і я вибігла із кімнати, і побігла крізь листопад, а потім просто пішла.

* * *

І склала (чи десь почула) вірш:

 
Де той подівсь
Від мене,
Кого я люблю
Безмежно?
В нас же були
Жизні!
Де все тепер?
 

До мене вчепилося це безмежно.

Я міряла безмежно на Боярку, бо воно жило тут.

Отак я люблю когось, як тягнеться без снігу грудневий двір, а за ним – садок, а я все ще люблю його. Далі – осінній ліс топче темне своє ж листя, а я і там люблю його, бо люблю безмежно.

А його, певно, десь жилава рука схопила за волосся і держе, і не дає бігти до мене!

І я виходжу з лісу знову в Боярку, до лікарні, і цей пагорб видно з інфекційного відділення, і цей морг минаєш, коли вертаєшся з лижами…

… І ось я згадала гаражі, де у присмерку, у запахові бензину тихі осінні лижі чекають снігу і наших ніг. А я своїм ногам не цариця, я тільки думаю про безмежно, затихо повторюю «без-меж-но».

І далі – дві залізничні колії відділяють нашу Боярку від Тарасівки.

І я переходжу колії у невстановленому місці. І безмежно не відстає і тут, безмежно триває.

* * *

Тільки один брехун ходив зі мною, брехун незримий триндів.

Я йому кажу: відійди від мене, бо я створюю все нове. А він не слуха і має окремий розум. Я кажу йому: слухай, я і так дурна, слухай, ти відчепишся, бо я і без тебе, віриш, дурна!

Я кручу головою, бо бачити більше не можу цього незримого брехуна у присмерку. Я проти того, щоб існували безтілесні. Це неповага до мене, до ночі, до проблеми із прогулянками у присмерку і до безмежна.

Брехун зареготався.

«Ти, – кажу йому, – чудище безтілесне.»

* * *

У дворі сорок п’ятого будинку тоді копалися погреби.

Тобто була лиш велика довга яма, дальній край якої проходив якраз попід заборами закинутих дач, так що між забором і краєм ями лишалася смужка землі сантиметрів п’ять-десять. А в деяких місцях вона і зовсім зникала.

І я подумала: чи пройду я по цій смужці з одного боку ями на інший?

І я пішла, притискаючись животом до заборів, хапаючись за їхні старі дошки.

Але не дійшла.

Бо в одному місці смужка землі зникла, а забор там був металевий. Я трималася за шов між двома звареними листами його заліза, проте пальці ковзнулися – і я зірвалася.

Впала на живіт, мабуть, перевернувшись у повітрі.

Я лежала на дні ями і не дихала.

Бо не могла дихати, і не виходило кричати і плакати, і все, про що я тоді подумала, мене душило.

Незримий брехун давно зник, бо він взагалі був незрозумілий.

І тоді я згадала одного зовсім малого хлопця, і він раптом прийшов, бо я ж його любила.

Він зазирнув на дно ями і побачив там людську жертву. І покликав дорослих.

Бо це був той хлопець, якому я сто років тому назад врятувала життя теж. Коли він ще не народився, пам’ятаєте?

І дорослі розпитали мене, звідки я, і відвели знову в гуртожиток.

Я зайшла у двісті сімнадцяту.

Там усі четверо чуваків лежали долі. Але моє ставлення до них сьогодні змінилося, бо мене врятував хлопчик, котрого я любила.

Я знайшла в Олежки за тумбою магнітофон і увімкнула. Залунала довга пісня, зіграна на старому синтезаторі.

І я пішла повільно танцювати, обережно ступаючи поміж їхніх рук і ніг.

У кімнаті стало зовсім темно.

Потроху руки і ноги почали ворушитися у такт музиці, то торкаючись мене, то відсахуючись, голови піднімалися і очі за мною стежили. Один тулуб почав звиватися. Ми стали єдина музична сутінкова гідра.

Саме тоді і повернувся Корєнєв.

– Я бачу, Славко, із тебе енергія аж пре! – так мені сказав і забрав на склад допомагати складати у ящики консерви.

* * *

Ми складали консерви у ящики до пізньої ночі, потім нам видали рибних консервів, тушонки, крупи і пива, і ми пішли правити трапезу вчотирьох в одній там альтанці.

Потім Саня пішов шукати батона і так і не повернувся. Тієї ночі.

Тоді ми намагалися повернутися у гуртожиток, але він уже був зачинений.

Тому ми вирішили залізти по балконах, і полізли, і Міті це вдалося, а дядькові й мені – ні, навіть не знаю, як так сталося, що ми не попадали.

Тому ми вирішили посидіти у кущах і протверезіти. Але заснули і замерзли.

Потім Мітя нам якось відкрив гуртожиток зсередини і забрав у тепло.

Коли ми прийшли, Саня уже спав на своєму ліжку, а на Корєнєва ліжку спала якась зовсім невідома науці дівка.

Корєнь тихенько поклав мене біля неї, а сам пішов шукати собі прихистку.

Оце і все, що стосується моєї роботи і таскання ящиків.

ТОЩА ЖІНКА

Приблизно так я і розказала усе це Лілі.

І тут заходе молода дівка, тоща і зростом тільки трохи за Лільку більша, обійняла малу, забрала і з’їла її бутерброда, а потім сіла в кутку чистити картоплю.

– Це моя мама, – сказала Ліля.

Жінка повернулася до нас і кивнула.

– А це – та дівка, що вчора нам двері роздовбла.

Мама, уже не обертаючись, весело засміялася.

Я образилася чогось, знітилась і видала:

– Ви не можете бути Лілі мамою, бо вам років мало. У скільки ж ви її народили?

Мама повернулася, подивилася на мене лагідно і сказала:

– Не знаю, кицюню, я не пам’ятаю. Це так давно було.

ЧАСТИНА 2. ЛІЛЯ

КІТ

Річ у тому, що батькам мене приніс Кіт у чоботях. У зелених чоботях із загнутими носками і з червоними камінчиками біля колін, які, як відомо, у котів згинаються назад.

Він віддав мене батькам у присмерку. Ті стояли разом і ніяковіли, і передавали мене на руки одне одному.

Але про це не треба говорити.

* * *

Вони ж між собою говорили так.

– Ну і що це за птиця?

– Птичка-невеличка.

– Ти коли-небудь її бачив? Ти знаєш, як її звуть?

– Та ні, оце вперше. Можливо, це – Галченя?

– Розгорни і подивись.

– Опа! Це дівка!

– Може, віддати її назад, та й по всьому?

– Та ні, я вже до неї звик.

– Нічого собі!

– Витягни її на руці і прислухайся добре. Зараз птиці зізнаються.

– І довго іще так стояти?

– Тихо! Почекай!

Батьки завмерли і прислухались.

Десь далеко заспівала птаха.

– Лілька!

ЗОЗУЛЯ

До речі, ви знаєте, чому птахи не викидають зі своїх гнізд зозулині яйця?

Бо зозуленя – це найгарніше для птахів пташа.

Для пташиць.

Їхній сон короткий, але зозуленя встигає наснитися. Не пищить жовтим ротом, дивиться птасі в очі, каже їй:

– Давай домовимось!

– Домовляйся з моїм чоловіком!

– Він спить!

– Іди говори з батьком!

– Він спить, і сон його забрав. Він лежить тепер, як тонка шкаралупа від крашанки, розмальована зверху у вид птаха, а вся середина тим часом десь блука. Сама з таким розмовляй!

– Так я з таким весь свій вік розмовляю!

– Іди сюди, іди до мене, послухайся хоч раз істоту, котра тебе кличе!

Згоджуйся, і тобою новий промінь піде,

згоджуйся, і від тебе старий світ зникне.

Згоджуйся, бо вже несуть тобі моє яйце, міцним міцне і всередині тепле.

Так каже птасі зозуленя. Обидва у сні співочої птахи, не знають, як співати: «Алілуя!»

ТЕРЕНТІЙ І ТІТ

А якось я сама вийшла на поле і пішла шукати Білогородку.

Там дорогою є всякі речі цікаві.

Ці місця називаються Очисні Споруди.

Тут є посадка, яка зійде за сад. Рівна тополева лінія.

Тут люди мало бувають.

Здебільшого працюють, якщо вже бувають. А їхні діти у цей час блукають.

Я так кажу, бо тут працював дід моєї подруги.

Були часи.

Діда звали Тіт. Це перший такий дід за моєї пам’яті. Дід Тіт.

Я усе йшла і дивилася, чи не стріну діда Тіта або принаймні яку його тінь чи лінію, бо сам дід помер торік.

У траві лежало кольорове.

Здається, журнальна сторінка. Хтось був отут і розгортав свої речі або харчі з паперу.

Це обкладинка! Журнал «Терентій»!

Я думаю, могли би бути два брати: старший Терентій, менший – Тіт.

Терентій мав би велосипеда і їздив би асфальтовою стежкою попід лісом.

Тіт був би меншеньким і товстеньким.

Такий білий, легенький і м’який, як куряче м’ясце.

Поки я дивилася під ноги, ішла, уявляла собі Терентія і Тіта, якась дівка підійшла до мене ззаду і зрізала волосся прядку.

Кажу їй:

– Я не розумію, нащо ти це робиш!

– Так і є, – каже, – абсолютно не розумієш.

Наступна тополева посадка заросла кущами.

Я розтрушувала застиглі кущі. Вилітали дрібні мошки. Деякі залітали мені за комір футболки, і походжали собі там, і лоскоталися.

Ота дівка своїми здоровими ножицями зрізала мені прядку над правим вухом і кинула волосся долі. Кажу ж їй:

– Так не можна! Прилетять ластівки, заберуть мої коси і зів’ють гніздо. Від того можуть статися різні дивні, різні лихі речі.

– Я думаю, – каже тоді дівка, – що всі вони однаково стануться. Ці різні, лихі й дивні речі.

Вона зрізала прядку над лівим вухом.

– Все б тобі зрізати, все б мої коси чикрижити!

Я зазирнула до мух, собі за шиворот, і мені просто межиочі на світло вилетіло кілька їх.

Очисна спорудо, моя дошкільна молодість!

Обрізані мої коси, прозорі осінні ниточки!

Так ось. Терентій і Тіт.

Тіт дуже менший мене. Я можу навіть брати його на руки і таскать, якщо потоваришую із Терентієм.

Але ж він ні з ким не водиться!

У нього є велосипед, він скрізь їздить сам.

І не особливо любе Тіта.

Тож мені так і не доведеться помацати Тітові малі ручки із курячого м’яса.

Прощавай, Терентію!

Ми так і не потоваришували, мій Тіте!

Я повертаюся додому.

Мене питають:

– Кицюню, де твоє волосся?

– Літає скрізь, як порохи, і гнізда з нього в’ють птахи!

– Ясно.

– І кубла з нього в’ють щурі, і крівцю смокчуть комарі!