Текст книги "Славка"

Автор книги: Галина Ткачук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

ЖОЛУДЯНКИ

Є такі птахи – жолудянки. Вони зчиняють багато галасу. І хай би скільки було у них пісень – мелодія завжди одна.

Вони співають, гасаючи по дахах, критих шифером, футболяють сосновими шишками у ринви, стрибають із дахів у купи сухого листя чи у діжки із дощовою водою.

А слова їхні такі:

«Це осінь, осінь, осінь – ось що тут робиться!»

«Це сум, сум, сум, сум – ось що я відчуваю!»

«Мені не по собі, мені не так – ось що це таке!»

«Це таки любов, любов, любов – ось що зі мною!»

їдять ці птахи смачнющі жолуді, через те і з’являється у них молоко. Бо «пташине молоко» – це тільки молоко жолудянок. Ним вони годують своїх дітей. Правда, у них немає дітей, бо серед жолудянок не буває дівок і хлопців. Тому зозулі підкидають жолудянкам яйця у гнізда І зозуленя, вигадуване пташиним молоком, стає жолудянкою. Можливо, потім співає:

«Я жолудянка, дянка, дянка – ось що я мушу сказати!»

МОНЯ РОЗПОВІДАВ

Наступного дня Моня повернувся.

Сказав, що сходив у Меджибіж, там усе роздивився і вирішив іще раз до мене зайти і разом зависнути.

Він приніс квасу, батон і банку шпротів і забрав мене з нашого подвір’я посидіти у гущавині Комсомольського парку.

Він розказував.

Є таке місто Севастополь. Мені там стало погано.

Я, знаєш, ішов, і мене нудило. При думці про те, що можна сісти – нудило, що треба іти – нудило. Тож я знайшов больші кам’яні сходи, які все не кінчалися та не кінчалися. Кажу тобі, великі, але ненав’язливі сходи. Ідеш, ідеш вище, а тобі не гірше. Все стабільно і це плюс, і це не задовбує. Влітку, я думаю, із кожним бувають такі моменти у житті, коли нудота стає сильнішою за вас.

Хвилин за п’ятнадцять сходи логічно закінчилися великим Леніним. Його обступили різні інші кам’яні мужики. Я їх обійшов, вмостився позаду на постаменті і заснув на півдня на…

І ось що думаю…

Найбільша площа (майдан), яку я коли-небудь, здається, бачив, була в Артеку. Здорова така, влаштована, щоб кожна каліка із кожного куточка могла побачити Леніна. Ми йшли через той аеродром своїм загоном, і двадцятеро людей на такій площі – це були не люди.

Я уявив, що аби нас були тисячі, аби ми стояли рівними рядами, а хтось у мікрофоні на майданчику під Леніним, хтось би казав такі величезні дитячі слова!.. І десять тисяч нас, десять тисяч, прямо скажемо – мене, – були б такі однакові у тих десять разів у великих машинах випраних тенісках і шортах, у пілотках і галстуках… Таких, що якби мене викликали туди, під самий Ленін, вчепити на лоба якийсь значок!.. Дівко, я б умер! Мене б розперло, і я б роздерся! Я б злився воєдино із ближнім, і ще із ближнім, і ще, поки б ми не стали великою піонермасою розміром із Леніна, і привіталися б із ним за руку, і пішли б горами, і пішли б…

Дівко, я вірю в енергетичні відбитки. Я бачив у тому просторі тисячі дитячих моргал! Тут були всі. Мої ровесники. Дивились захоплено і знали щось про своїх нащадків.

Тепер цей Ленін заразом із кілометрами бетону в асфальті тихо сповзає у море. Щороку на три метри… Або на тридцять сантиметрів? Я не впам’ятав… Словом, не розрахував тут ніякий архітектор!..

А Ленін там великий, серійний. Видно підборіддя знизу. Висолоплена рука. Найстрашніше – ніби обрубане знизу пальто. Не так, як у живих, – не видно задниці! Як у якогось величезного пупсика, виштампуваного одразу в платтю. Я ненавидів таких. Їх ані перевдягнеш, ані посадиш. Моя сестра все одно їх перевдягала – і це не на її користь. Тим більше тепер.

В Артеку Ленін пустий, полий. Що – як? Порожній всередині. Я задерся тоді так само на постамент і зазирнув всередину – і сахнувся! З-під пальта стирчала велика пустка. Лялька всередині порожня. Здається, я бачив його голову і бороду зсередини… Так дивно…

Отоді я і зрозумів, як щороку він сповзатиме до моря на три метри і вся із ним величезна площа. І доповзе до пляжу внизу. І взимку величезна порожня голова впаде на морські камені. І вираз очей не зміниться. І величезне тіло із виставленою рукою тягтиметься так, що всього не буде видно. А ще страшніше, коли зазирнути з іншого боку, в саму порожнечу.

Тоді туди можна буде зайти.

І я піду туди. Задля історії, бо це станеться, чую, на моєму віку.

… А якщо він впаде влітку, на повний пляж, просто біля когось – величезні два ока і ніс. Рукою втовче чиюсь мобілку… Нема чого їх брати на пляж, всюди небезпеки!

Ні, насправді я тоді подумав: ось, йому найбільша кількість пам’ятників у всьому світі… Хіба що іще невідомому солдатові. Але це одне і те саме. Не знаю…

Але на цих майданчиках, ти знаєш, там торжествені дитячі відбитки! Розмах і захват!.. Можливо, тільки одне із тридцяти дітей це відчувало… Але якщо поділити радянських дітей на тридцять… Усі ті покоління…

Я взагалі люблю пам’ятники. Бронзові теж, але вони зеленіють. І до того ж такі… мистецькі…

А я люблю, коли волосся кам’яне і кутувате, і все кам’яне взагалі.

Такі, як Горький, пам’ятаєш, був у скверику навпроти ЦУМа? Тепер там мистецький бронзовий ангел із гладенькими крилами. Я його, не подумай, люблю. Він – жертвам радянських репресій. ЦУМ – ти знала? – стоїть на кістках людей, розстріляних НКВД-шниками. Там своєрідна атмосфера. Одна подія, котра сталася зі мною там, лишилася назавжди…

А у Києві мені чомусь більш за все подобається пам’ятник Шалом Алейхему, тоді коли ідеш від Хрещатика до вулиці Шота Руставелі.

Колись я під ним просидів весь дощ. Тому що я ненавиджу, я ненавиджу ті місця! Я їх терпіти ненавиджу, всякі ті місця…

ПРИХОВАНА ПІСНЯ

Того року десятого листопада я прокинулась одразу. Від тривоги. Маю зробити щось важливе… Ага! Маю зустріти біля річки Моню, котрий саме пливе там в ці останні судноплавні дні на своєму плотику із довгою жердиною замість весла.

Я вибігла надвір. Було холоднувато, дуло в шию. Я побігла на Буг.

Шляхом траплялися сновиди: сонні вбрані у темне люди із ранковими справами в холодну погоду.

Від води піднімався туман. Крізь очерети я полізла до нашої місцини.

Від води віяло лихим, але мене ніхто не бачив. Хотілося спати – аж щелепи зводило. І погляд мій був на річку, і погляд під ноги.

Хотілося спати.

Моня з’явився на малому човні із веслом (і звідки я взяла, що має бути на плотику із жердиною?). І, по-моєму, човен цей звавсь «плоскодонка».

Водиця йому хлюпала, Моні теж хотілося спати. Він палив.

Із сонним видом (його і моїм) Моня проплив мої очерети, глипнувши два рази на самотню макітру, що стирчала отут.

Хоч плив Мон геть повільно, але швидко його стало не видно серед річкової рослинності.

Я пішла додому, ніби так і треба, подумавши, що так і треба і що так мені і треба.

* * *

Тижні через три нарешті випав сніг, зроблений із води дністрової та з води Бугу.

Я прокинулася від того, що хтось жбурнув у шибку сніжком.

Потім до скла знадвору притислась Монина макітра. Кілька виразних мін, котрі пройшли її м’язами, означали запрошення надвір у дивні пригоди…

* * *

– Взагалі відвернися! Відвернися і там ліпи своє! Тобі снігу мало? – Моня був лютий.

Моня ліпив мені сюрпризову снігову бабу! Або не бабу…

– Знаєш, ірландці кажуть: коли Бог створював сніг, він сотворив його достатньо! – кажу.

– Не сніг, а час! Коли створював час!

Я таки відвернулася і започаткувала свою снігову кулю. До неї знизу одразу налипнуло трохи гілочок і землі.

«Очисти від гілочок і очисти мене від землі, – згадалася прихована пісня, – бо гілочки свої я знаю, а земля моя переді мною постійно…»

– Дивись сюди! – в Монину кулю з-під снігу влипла якась знахідка.

Біла тоненька кістка!

«Приховав єси… в глибинах і в таємних речах…» – пригадувала я далі.

Моня снігом із землею почав відтирати від бруду дивну річ.

– Очисти снігом із землею мене, і буду я чистий, і стану біліший від снігу, – сказав Моня.

Я посміхнулася.

– І радітимуть кості… – казав далі Моня. – Ей! Ну відвернися!..

– І обличчя заховай… – додала я.

Ми засміялися.

Було незвично і весело. Я відібрала у Моні пташину кістку.

– Тю! Віддай!

– Тю! То «диви» – то «відвернись», то «на» – то «віддай»!

– Добре, забирай. Тут у мене все одно перспективна зона. Ще будуть знахідки.

Я поклала кістку в кишеню і повернулася до своєї роботи. У моєї баби вже були «ноги» – найбільша куля. Справа за наступною – «грудьми». Я зліпила маленький сніжок.

«Цим, – подумала, – започаткуються груди… Так це серце!»

Я посміхнулася.

Моня, невидимий мені, котрій – заборонено повертатися, щось ліпив натхненно і бурмотів.

Я покотила по снігу бабине серце.

До нього одразу почали налипати гілочки і земля.

«Серце чисте створи мені», – співалося далі у пісні.

– Всьо! Повертайся! – сказав Моня.

Я щось не почула.

– Ето! Поверни лице своє до мене і вже не відвертай! – торжествено виголосив Моня.

То був дивний звір зі снігу! Як зоряний бик із заставки до вечірньої казки колись!

Я задивувалася.

Бичачий рот був відкритий, і язик, видно, співав!

Замість зірок у бикові були дрібні цяточки цегли.

Усміхнений Моня стояв поруч.

– Це – тобі! Можеш на нього залізти і проїхатись!

– Ні-ні! Я ж можу зіпсувать!

– Я так і знав, що ти відмовишся! – весело сказав Мон і скочив на свого бика. – Але є в мене іще дещо, чим ти не погордуєш.

Він покликав мене до себе пальцем.

Я підійшла до нього зовсім близько, гадаючи собі: «Ну що ж він мені зараз вшепоче?»

Але Моня сьогодні не шепотів. Показав рукою на галявину за деревами.

– Ось отам. Бачиш?

Там стояла ціла снігова фортеця! Висока, із рівними стінами, з бійницями!

– Мури Єрусалиму! – сказав Мон.

ЗАЯЧА ГУБА

Так от, коли Мон приїздив у Боярку, ми ходили тут біля мене полем.

І він казав, що це – визначне поле.

І що він тут оселився б.

– Так давай замість нього тут оселимось! – видала Ліля.

– Що?

– Насправді це – давня моя ідея. Пам’ятаєш той підземний коридор, де дивні чуваки походжали? Пам’ятаєш, яку ми самі, своїми руками, яму в Білогородці вирили? Це ж – ціле підземне місто! Ціла величезна ничка, котра буде суто наша. Ніхто там нікого не зачіпатиме. Ми всередині усе гарно влаштуємо. Можемо там ховатися, можемо періодично ходити туди, можемо удвох там оселитися!

* * *

Наступні вихідні видалися на диво теплими.

Тож за недобудованими теплицями, на полі, у пагорбі ми із Лілею за цілоденну суботу вирили нору і назвали її Яма.

У неділю ж у дворі громада гралася в козаки-розбійники.

Ми ж із Лілею із прозорими пакетиками, повними харчів, вийшли за будинок, пішли до квітництва, а там і за квітництво, минули шмат поля, дійшли до закинутого скелета теплиць, обійшли пагорб і заховалися у нору на ймення Яма.

У ній вміщалося рівно дві дівчинки. Зате повністю: із ногами, і з косами, із харчами, і з простором, щоб харчі їсти, сидячи на старих драних сидіннях від стільців. Правда, пригинаючись, щоб голова не терлась об стелю і не заносила у волосся землі.

У неділю ввечері ми здійснили перший відпочивальний рейд у Яму.

Зійшовши туди, ми всілися і сиділи мовчки.

І відчуття було таке, що нарешті з нами сталося таке дещо, що дуже могло б і не статися!

Раптом згори, по пагорбу почалося пробігання.

Ми принишкли. Розсекречення нори було б кінцем усьому! Ані дорослі, ані інший люд не мав знати про нас і про нору. Але хтось забіг на пагорб і причаївся.

Дві пари ніг пробігли за пагорбом.

– Ліль, ну що там?

– Почекай!

Ліля припала обличчям до дошки, котрою зачинявся вихід, і у шпарку подивилася назовні.

– Я не бачу нічого. А. Так це хлопці. Козаки-розбійники. Зараз підуть. Все. Уже пішли.

– А той? – я показала пальцем вгору.

– Зараз перечекає і піде теж.

Я притулилася плечем до стіни земляної кімнати, щоб чекати довго. Ліля сперлась лобом на земляний одвірок.

Щоб заспокоїтись, вона кілька разів про себе прочитала «Богородицю», я ж заспівала в умі.

В умі я вмію співати голосом будь-якої жінки.

Настане день, і я все це вимовлю, і це буде страшний день. Вітер носитиме по дворі газети, пакети й інше шмаття, а на землі лежатиме маленький дядько і ніхто не зможе допомогти.

– Він спускається!

Хлопець тупцював на вершечку пагорба. І, видно, вирішив збігти донизу по нашій стороні!

Ой! На голови нам посипалося.

Дурний! Біг сюди!

Ногою став на наші двері, зачепився, впав на них спиною і завалився просто у нору, зідравши дошкою шкіру на Лілиній щоці.

Вона зашипіла.

Хлопець лежав на моїх ногах між уламків дошки і мовчав.

– Тихо, Ліль, – кажу, – по-моєму, хтось сюди іде.

– А ну їх! Всіх! – із цими словами вона виштовхнула хлопця з нори. Він сповз спиною по пагорбу і ліг внизу. Очі тримав закриті.

– Чого він?

– Щось не те.

– Я збігаю по дорослих!

– Ні!

– Чого?!

– Треба завжди бути удвох!

– Ліль, я збігаю!

– Будь тут! А ти – відкрий очі!

Ліля сіла біля хлопця і потерла своїми брудними пальцями його повіки.

Очі відкрилися.

– Ну і все. Вставай – і давай звідси!

Хлопець встав і закульгав від нас, але швидко сів.

Ліля потерла зап’ястком свою роздерту щоку і розмазала кров усюди.

– Він не може іти! Ліль, я покличу когось.

– Покликати завжди встигнемо. Зажди. Вилізь із нори.

Я вилізла. За мною звідти Ліля викинула обидва сидіння від стільців. Під ними була велика дошка – дерев’яні двері, обламані знизу. Сирі і погані.

– Лягай на них! – Ліля смикнула хлопця за плече.

Той ліг.

– Славко, знаєш морські вузли?

– Я знаю свій вузол.

– Прив’яжи його до дошки оцим, – вона дістала із кишені і простягла мені свою скакалку із однією ручкою. Я прив’язала нею хлопця, і ця єдина синя скакалчина ручка стирчала у в’язня з боку, ніби відросток.

Хлопець мовчав.

– Тобі не душить?

Хлопець закрив очі.

– Ліль, чого він мовчить?

– На ньому закляття моєї здертої шкіри. І моїх брудних пальців на повіках.

– І моєї розлюченості.

Ліля кивнула.

Позакидала весь скарб назад у нору.

Яма виглядала нікчемною, її краї завалилися, всередині було повно землі. Закрити її тепер було нічим.

– Пішли додому!

Ліля взяла хлопця за ногу.

– Бери за другу. Та не тут! Тут у нього пошкодження. Бери вище. Потягли.

Ми обійшли пагорб. На квітництві не було нікого.

По земляній стежці ми потягли цього випадкового хлопця до дев’ятиповерхівок.

Раптом термін закляття закінчився, і лежень скрикнув:

– Ей!

Ми розсердилися і розвернулися.

Ні, цей мовчав.

Я нахилилася і штовхнула зап’ястком його підборіддя. Хлопець заснув.

Із посадки вийшов Заяча Губа, котрий живе на Полярній, і все сидить у дворі, і грає із хлопцями, хоча вже років сім одружений і має дочку.

– Дівчата, що з ним?

– Нічого!

Губа підбіг і поклав мізинця хлопцеві під носа.

– Дихає!.. Що ви з ним робите?

– Катаємо!

Губа смикнув за синю скакалчину ручку і розв’язав вузла.

– Що ти робиш?!!

– Зачекайте.

Він перев’язав скакалку так, що лишився довгий хвіст, який тягся від хлопцевого пупа і закінчувався синьою ручкою у Губи в руці.

Почало темніти.

Дядько став між нами.

– Я вам допоможу. Пішли.

Із його допомогою тяганина пішла значно швидше. Ми йшли скоріше і скоріше – і ось вже бігли, ніби взимку, катаючи когось на санках. Заяча Губа розреготавсь, але швидко закашлявсь:

– Треба покурити.

Уже зовсім стемніло. Губа чиркнув сірником, закурив і кинув сірник долі. Спалахнула якась газета. Губа присів біля вогню. Я сіла на землю і відчула під собою велику гілку, розламала її і кинула у вогонь. Ліля пішла у темряву і за три хвилини повернулася зі жмутом патиків.

Губа допалив цигарку на дві треті й забичкував її собі у кишеню сорочки.

Хлопець розв’язався сам і закульгав у ніч.

– Сьогодні було сьоме липня, – сказав Губа. – Можливо, цей день – день народження Іоанна Предтечі?

– Я не знаю, але зараз осінь, а Іоанна Предтечі – це на Купала, – сказала Ліля.

Губа витер долонею рота.

– Скажи краще, – сказала Ліля, – чому ти одружений, але ходиш по вечорах по всяких полях, по квітництвах?

– Ні, ні! – згадала я, – скажи краще, що у тебе із губою! Я пам’ятаю часи, коли твоє лице було ціле.

– Я теж пам’ятаю різні славетні часи, – сказав Губа, – дуже різні.

Він підсунувся до вогнища, і підняв свою губу, і показав, яка вона страшнюча знизу.

– Було це на Усікновення глави святого Іоанна Хрестителя одинадцятого вересня, біля темної річки у Києві.

Ми побились із Квіткою на площі перед Михайлівським Золотоверхим, і звідти я збіг до Дніпра на бетонну набережну.

Я ледве волік ноги, перекинув пластикову пляшку із гнилою водою, і весь берег засмердівся.

Я пішов уздовж ріки. Мене лихоманило і виснажувала втома.

Коли довго ідеш, є велика омана. Така, ніби коли сядеш – стане легше.

Але сідаєш – і так само, тільки хилить на сон.

Я зняв капці й поклав поруч себе на сходині.

У моєму роті все точно пересохло, так само і в голові. Усе навколо було – тільки цей величезний Київ.

Кажу ж, все всередині зсохлось і, либонь, навіть серце моє все тоді висохло – я підповз до темної річки, щоб попити з неї.

Та хтось ходив там, хтось дивився на мене.

І він мечем розсік мені верхню губу, щоб я не міг напитися з темної річки.

Тоді вся моя сорочка залилася кров’ю і я заплакав.

«Це темне твоє серце просило річкової води, – сказав він, – але тримайся і пильнуй. І серце твоє – це не ти.

Тебе просто оточили усім, і темні твої очі розбіглися хто куди.

Тебе, бідного, оточили всім, і ти не бачиш нічого, і очі твої розбіглися.

Хочеш, я теж оточу тебе всім?

Можливо, тоді ти повіриш. Можливо, тоді відіп’єш із цієї чаші, із цієї річки.»

І він зачерпнув води долонею у темряві, і приклав до моєї губи, і притис. І вода не тікала, бо вода була сніг.

І сніг розтав від моєї губи і від його долоні, і тоді все оточило було мене.

Увесь світ обійшов був колом мене.

Я бачив усе біля темної річки у Києві, і я не знаю цьому імені.

Бо я ж не бачив, із ким розмовляв тоді, хто усік мою губу, хто розгадав моє темне серце.

Я почав тікати звідти і зачепив ногою великого глека, і той покотився і впав у річку, а я побіг, побіг угору. А кров із губи вже не йшла. Кров моя лишалася зі мною.

У місті було значно тепліше.

На вулиці Сагайдачного зустріла була мене дівка моя Соломія.

«Послухай, ти ідеш босий і губа твоя розсічена! І вбрання твоє залите смолою, і весь вид твій страшний, а в кутикові рота лежить сніг.»

«Послухай, дівко, тримайся подалі від свого чорного і моєго чорного сердець. Бо весь світ, кажу тобі, щойно обійшов був мене. І я скажу, яка смерть від твого чорного серця чекатиме на тебе. Не пройде і півроку, як ти переходитимеш річку по льоду як по суху. І провалишся під лід у саме серце річки. І тільки голова лишиться на поверхні. І ногами у крижаній воді ти танцюватимеш так само, як танцюватимеш сьогодні, якщо не послухаєшся мене. І гострий лід усіче главу твою, як розсік був щойно губу мою. Сходи до річки. Там сидить дехто, усе ще чекає на тебе.»

ЙОНА

Я знаю цю рибину, у череві якої давно пребув праведний Йона.

Цю рибину.

Велику, банькату, утемрявну.

Боки її були обкусані, рухи повільні, очі окремі.

Довкола неї – глибини і темні плями. Сама була темна, срібна, сама відкривала та закривала рота, сама пливла у кожен бік.

Поки Йона був на кораблі, коли почалася буря, поки тягли жеребки, – риба плавала при самому дні, а очі її були такими ж її, а кістки її – прозорими і гострими її.

Але Йона стрибнув із корабля у море.

Але ніби чиясь шестиперста ніжна долоня торкнулася рибиних нутрощів.

Вона спинилася і повільно попливла вгору, куди раніше ані вода, ані навколишній світ не пускали. Рибина вперше почула про любов.

Це звелів Господь поглинути Йону; і був Йона в рибиному череві три дні й три ночі.

І молився Йона Господу Богові своєму із її черева.

І чула своїми м’якими вологими нутрощами рибина молитву Йонину, сильну молитву Йонину, бо вперше в житті чула молитву зі своєї утроби.

І молилася разом із пророком.

«Ти кинув мене в глибочінь, у серце моря, і потік оточив був мене. Усі хвилі Твої та буруни Твої надо мною пройшли.»

«Ти дав життя моє в глибочині, ти дав мені очі, кістки і луску. Усі твої хвилі та буруни жили надо мною.»

«Як у мені омлівала душа моя, Господа я спогадав і молитва моя ця до Тебе долинула, до храму святого Твого!»

«Як у мені хтось замлів, від Тебе дізналася – це душа моя, одразу від мене полинула до храму святого Твого.»

«А я голосною подякою принесу Тобі жертву, про що присягав я, те виконаю. Спасіння у Господа!»

«А я тихо очі зведу вгору на Господа, бо думала, що несуть мене води. Та бачу, що обіцянкою нашою тільки і живу, як двома своїми зябрами. Бо рот мій випускає лише бульки.

Кажи мені, Путь і Потік мій, Господи, важка душе моя, Йоно!»

І Господь звелів рибі, і вона викинула Йону на суходіл.

І закрила рота свого, і очі свої. І пішла на дена свої, на потоки свої.