Текст книги "Славка"

Автор книги: Галина Ткачук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

ДУРНИЙ ІОВ

Того понеділка я ледве допленталася зранку до школи.

Надворі стояв туман, падали маленькі крапки-крижинки, а у мене всі руки, і плечі, і спину ломило від суботнього копання. А думка, що цієї ями все одно нема, тягла мене до землі і робила на серці сумно.

Можливо, саме тому я, сама не знаю як, замість на шкільному подвір’ї – опинилась біля залізничної станції.

Потреба мандрів затягла мене у першу ж електричку, котра під’їхала.

Проте думка про холодний туман, і холодні крижинки, і загальну непевність цього світу змусила злізти на наступній зупинці, закинувши далеко-далеко думки про справжні далекі мандри.

Наразі я приїхала у Стару Боярку. Тут було так само: туман, холод, темне скручене листя під ногами… От тільки повітря було на смак якесь вологіше і м’якіше…

І тут я згадала, що зовсім близько від станції у Старій Боярці є справжній Став!

Прекрасний осінній вранішній Став!

Я пішла до нього стежиною попід коліями.

Тим часом туман зовсім охопив був мене, і поїзди проносилися лише у кількох сантиметрах від мене, і машиністи навіть не помічали цю маленьку-маленьку вранішню мене.

Раптом електричка, котра неслася на Київ, різко загальмувала, ніби хтось дьорнув стоп-кран. Жодні двері не відчинилися, зате в одне з вікон протислася і боляче шльопнулась на мою стежину маленька незграбна фігурка, вбрана у куртку непомірних розмірів.

Фігурка швидко підвелася, обтрусилася і побігла в мій бік.

І жоден туман, жодні білі маскувальні настрої повітря більше не могли збити мене із пантелику! Я не сумнівалася – це був Моня!

Він підбіг – і ми обхопилися!

І мовчки разом пішли на Став.

На маленькій кладці навпроти церкви було не порожньо. Там стояло двоє незнайомих хлопців, і з-під їхніх шапочок виглядали довгі кучері.

– Ми – Лев і Йов, – сказали хлопці.

– А ми – Славка і Моня.

– Кладка тепер дуже хитається, – серйозно сказали хлопці.

– Нічого. Ми все одно заліземо.

– Як знаєте.

Лев і Йов так по-діловому вели себе, ніби завжди жили тут, що я аж не втрималася спитати:

– А звідки ви приїхали і коли?

– Що?

– Питаю: звідки ви?

– Тю! Дак ми тутешні, звідки ти взяла, що ми звідкись?

– Дак імена у вас дивні. Тут таких, як пам’ятаю, ніколи не було.

– Тю! – сказав Йов і плюнув крізь зуби цівочкою повз мене, – а по-моєму, у цих місцях якраз багато Левів і Йовів! Ось бачиш того чувака? – Він тицьнув пальцем в очерети, і я помітила там якусь фігуру, яка палицею колупала Ставові бік. – Його теж звати Йов.

– А прізвище у нього Цвях, – додав Лев і засміявся.

– Що?! – я аж скрикнула.

– Та тихо ти! – зашипіли Лев і Йов, – він дурненький, не треба показувати, що ми звертаємо на нього увагу.

Я швидко злізла із кладки і побігла до того Йова.

А потім повернулася. Сумнівів не могло бути! Це був саме той хлопець!

Це був двічі саме той хлопець!

Це був наїзник на дивному коні вороному.

І це був Оксанин хлопець, мій син.

А той малий, котрий врятував мене від безмежна, зовсім не мав до мене жодного стосунку!

Це був мій справжній син.

Мій справжній цвях.

Іов Цвях.

* * *

І тоді я побігла звідти, а Моня побіг за мною.

Мене більше не існувало.

Я стала над маленьким уривчиком і не думала ні про що.

Моня став біля мене і зазирнув мені в лице.

– Послухай: уяви, ніби цей твій стан – це зубний біль.

Мені його слова здалися маренням хворого. Я спокійно зненавиділа Моню.

Але хлопець триндів далі:

– І уяви, ніби я – зубний нерв, ніби я весь той біль стосовно твого дебільного хлопця.

Це було, як картопляною товкмачкою мені у пику!

– А тепер викинь мене нафіг у Став! Викинь цей біль нафіг у Став! Розвернись і з остервенінням гати мене кулаком куди бачиш, поки я не впаду в цей Став і не попливу від тебе!

І я розвернулась і зіштовхнула його у воду.

І Моня розсипав всюди безліч бризок. І крутився, і перевертався у воді, точно як біль. І кричав, кричав усі матюки, які знав, і я підказувала свої матюки, а потім ми вили. І він бився, як риба на піску, і перевертався, як мій біль у Ставові, аж по воді розходились величезні кола, а потім від нього пішло світло.

І тоді став нестерпним цей мій біль від нерва у ставі, і я взяла камінь, щоб убити його! Хоч і розуміла, що там плавав мій Моня. Тому я кинула камінь навмисне тільки поруч хлопця. Але помилилася через туман і влучила йому просто в голову. Мій біль булькнув і пішов на річкові дена.

Я ж закричала і побігла звідти – і мене тепер зовсім вже не існувало!

Тільки Моня тієї ж миті винирнув, і лють охопила його, він виліз зі Ставу, і теж підняв великий камінь, і погнався за мною.

І я впала.

* * *

Коли я очуняла, біль пішов.

* * *

А потім прийшла Ліля.

І стала наді мною, саме коли лежати уже ставало нестерпно.

– Я знала, що зустріну тебе біля Ставу. Бо мені снилося, як я тут тебе цілую.

Я підняла голову.

Зовсім поряд прогулювався мій Іов, від якого я вже не могла відмовитися.

Я знала, що він буде тут, бо мені снилося, як я його цілую.

Я, ЛІЛЯ, МОНЯ, ІОАНИКІЙ

Тоді Ліля відвела мене до себе додому і змастила рану на голові зеленкою і йодом.

Усе моє волосся було зеленим, і коричневим, і у крові. Але на серці уже було легко. Так, я тепер знайду маленького Йова і ми завжди будемо разом.

Правда, я не знала, де його завтра шукати, але мала наводку – кучеряві хлопці Лев і Йов зі Старої Боярки, котрі все про нього мусили знати.

Біля Ставу я загубила шапку, рукавички, портфеля і ключі. І лиш надія на те, що ключ із моєї кишені все-таки витяг Моня і зараз він сидить у мене і сушиться, тягла мене додому.

Хоча, чесно кажучи, ніщо вже не тягло мене додому.

Йов – і той міг дати сам собі раду.

Моня теж на мене абсолютно, мабуть, не сердився, лиш лежав хворий і терпів біду. І те, що я можу допомогти йому – сумнівне твердження.

До того ж він вбив мене каменем і кров моя потекла по волоссю.

Я була пришиблена каменем і готова була провалитися крізь грунт, просто в обійми земляних мертвих чуваків і цариці у ризі. Хоча і це зараз здавалося брехнею.

Я ж якраз дійшла додому.

Тут справді був Моня, уже сухий і теплий, тільки очі його від застуди взялися тонкими червоними обідками.

У квартирі було темно і тихо.

У кімнаті на підлозі грався кубиками Іоаникій.

– Що це? – спитала я.

– Це – Іоаникій.

– Знаю. Звідки він тут?

– Дали подивитися. Раз вже я все одно вдома сиджу.

Я, МОНЯ, ЛІЛЯ

Назавтра я відвела Моню на післяобідню електричку. Довелося віддати йому свою стару бузкову курточку і забрати натомість у необмежене володіння його величезну мандрівну мокру куртку.

На платформі, як на диво, стояла Ліля із мамою та бабцею, і з клунками.

– Ми їдемо жить у Васильків.

– Що? Чого ти мені не сказала?

– Бо ти ревіла б.

– Нічого собі!

– Послухай. Залишайся тут. Живи за законом. І, на Бога, влітку ходи у вінку.

– Чого?

– Бо воістину кажу тобі: Богові набагато приємніше, коли дівка – у вінку.

ЙОВ

Йовова кров для мене коштовна!

Ось що я думаю про цього хлопця і кров!

Коли я повернулася додому, проводивши Лілю і Моню, у дворі на мене чатував Корєнєв. І сказав отак:

– Слав! У нас із твоєю мамою сталася мала неприємність, тому потрібно тікати. Ми собі втечемо своїм ходом, а ти сама придумай, де тобі цю ніч перебути. Тільки завтра в обід будь у Києві на річковому вокзалі. Запам’ятала – річковий вокзал! Тобі скажуть, як туди добратися. Там тебе знайде один дядько і далі знатиме, куди везти. Ясно?

– Ясно. Як я його знайду? Який буде той дядько?

– Ой, я навіть іще не придумав. Але тебе обов’язково хтось звідти забере. Запам’ятай – річковий вокзал. Зрозуміла?

– Ага.

– Ну все, я мушу тікать! – сказав дядько Корєнєв і зник за рогом.

Мені іти особливо було нікуди, тому я знову пішла на електричку у Стару Боярку, щоб знайти там того Йова, чия кров для мене коштовна.

Дорогою мене наздогнав Йов.

Отой, приблизно мого віку, кучерявий Йов, у котрого іще був братець Лев.

– Послухай, – сказав мені Йов, – мені тут щойно сказали відвезти тебе у Київ.

– Хто сказав?

– Дядько Корєнєв.

– Добре, тільки це може зачекать. Я ж хочу знайти сьогодні Цвяха.

– Славко, вони теж тікають. Ще вчора Цвяхи усією сім’єю виїхали з Боярки.

– У Васильків?! – всередині мене пронеслася шалена думка.

– Та ні, – Йов зніяковів, – у Хмельницький.

Із цими словами він наблизився до дороги і стопонув вантажівку.

– Моя мама, – швидко сказав хлопець, поки ми добігали до вантажівки, яка спинилась трошки далі від нас, – завжди каже, що коли тебе охоплює сум, потрібно їхати стопом.

– А тебе що, охопив сум? – спитала я на те, але Йов уже заліз всередину і не чув.

– Нам до Дніпра! Підкинете? – спитав Йов у водія.

Той подивився на нас із недовірою.

– А ваші батьки знають, чим ви тут займаєтеся?

– Наші батьки зараз тікають – куди бачать! – відповів Йов.

– А ми тікаємо, куди бачимо ми! – додала я.

Водій заспокоївся і повіз.

ДНІПРО ДОВГИЙ ЗМІЙ ПОВЗЕ

На річковому вокзалі було дуже холодно. Нам із Йовом хотілося їсти.

Забрати звідси нас мали тільки завтра в обід.

Ми вийшли до води і замислились.

Хтось у присмерку на Трухановому острові запускав у небо білого паперового змія.

Це мене дуже розважило! Я почала трусити Йова за плече, я казала йому:

– Змій! Змій! Змій!

Йов подивився на мене якось дуже зворушено, ніби закохався, і сказав отак:

– Слав, ну хіба ж це змій? Хочеш, я покажу тобі справжнього змія?

– Ага!

Тоді хлопець підійшов по плитах до чорної води, у якій плавало сміття, і плюнув туди цівкою. Потім рвучко присів, занурив руку і витяг із води чорну лискучу гадюку просто з того місця, куди плюнув, і одразу ж кинув її на плити.

Чорна гадюка дуже заворушилася, зашипіла, поповзла назад до води і стрибнула у Дніпро.

– Отак! – сказав мені Йов.

Я стояла і не могла сказати ні слова.

Йов сказав:

– Це мене навчив малий Цвях. Він дуже багато таких штук знає.

Цей хлопець, чия кров для мене коштовна.

Тут, просто біля нас до плит, пристав пароплав, із нього виходили люди, піднімалися нагору.

Із натовпу до нас вибігло мале хлоп’я і стало бити кулаком у Йовову ногу.

Це був Іоаникій.

Тоді ж із натовпу вибігла жінка, вибачилася перед Йовом і забрала малого кудись із собою.

– Таких змій, – розказував Йов, – малий Цвях викликав навіть зі Ставка, він казав, коли йому щастить добратися до більшої річки – він може робити взагалі щось неймовірне.

Ми замислились.

– Може, зараз він стоїть біля Бугу і викликає, – сказав Йов.

– Чого це він має саме зараз стояти біля Бугу?

– А його завжди до річки тягне, розумієш?

– Розумію.

До плит пристав другий пароплав. Із натовпу до нас вибігла доросла дівчинка і з криками «Швиденько! Швиденько!» забрала від мене кучерявого Йова.

Я сіла на плити і притислася рукою до Дніпра.

Саме зараз через цю саму воду, яка, як відомо, уся на світі – сполучена, до Бугу притискається мій Цвях, чия кров коштовна.

Тоді я нахилилася до води, і занурила своє обличчя у річку, і сміття було мені за вінок, і я голосно покликала хлопця – «ЙОВ!» – крізь Дніпро, чия кров для мене коштовна.

І витягла лице із ріки.

У рот мій набралося води, у ніс теж, і в очі, і у річку з мого обличчя текло тисячі струмків Дніпрової води, і тоді я зрозуміла, що викликаю змія.

І тоді я побігла геть від плит і геть від річкового вокзалу у ті місця, де змій міг би вилізти.

І спітніла, і злякана, уже далеко від усіх людей я покликала змія тихенько-тихенько, ніби подула над водами:

– Йо-ов!

– Шшшш! – тихо відповів мені Дніпро Довгий Змій.

– Йо-ов!

І він скрикнув, як чайка.

– Йо-ов! – скрикнула я голосом чайки.

І він показав десь далеко, може аж біля того берега, кінчик свого хвоста.

Я засміялася.

Я зрозуміла, що Дніпрового Довгого Змія звуть не Йов.

– Йоаникій! – закричала я.

І змій голосно зробив вдих і видих, як ціла річка.

Він плавав дуже близько від поверхні, крізь воду було видно його різнокольорову шкіру.

– Йоаникій! – закричала я знову, і змій почав тривожитися.

То там, то там він плюскався назовні і виринали шматки його довгого тіла, завитого кільцями.

– Йов!!

Весь Дніпро плюскався і розливався.

Змійове тіло, завите кільцями, билося то об мій берег, то об той. Острів заливали хвилі.

Я закричала змійове ім’я:

– ЙОВ!

І змій застогнав, і мене накрило величезною хвилею.

Мене всю охопила така коштовна Дніпрова вода!

І тоді я закричала змійове справжнє ім’я:

– Ісихій!

Змій заревів і показався!

Величезний зимовий змій!

Він став іще більшим, і повз, зрушуючи собою гори, і ревів тихо-тихо і голосно:

– ІСИХІЙ!

А я кричала:

– Йо-ов!!

І тоді показався Цвях Йов!

Він почув мій крик крізь коштовну воду і нашу коштовну кров, і викликав змія із вод Бугу.

Буговий змій повз швидко і тримав голову високо, а на голові воссідав хлопець мій Йов.

Він тримався рукою за змійову брову, і від того змій не міг закрити ока і ревів:

– Іоов!

– Ііссии! – шипів йому Дніпровий змій.

І вони почали колом обходити одне одного, і дніпрове річище було для них затісне.

Уся вода посунулась, і посунулись гори, і на поверхню річки почали випливати якісь таємні чорні давні уламки.

– Йов! – закричав, коли їх побачив Йов.

Я подивилась на те місце, куди він показував рукою, коли кричав.

Якась людина, чоловік, сплив із глибини на поверхню, і Йов зліз зі змія, і ми разом побігли до людини і витягли його на берег.

Це був Заяча Губа і він сказав отак:

– Я лежав на дні, і потік охопив був мене, і усі хвилі замкнулися наді мною. І я кликав: «Славко!» – я крізь коштовну воду кликав також: «Йов!» І ваша кров почула мене, і ви підняли мене. Бо я лежав там на денах і тільки на вас і уповав.

СЛАВКА

Тоді на річковому вокзалі ніхто мене так і не забрав.

Я знову автостопом приїхала додому. Дитині, до речі, набагато легше стопити.

Двері були відчинені, в хаті стояв бардак. Але я лягла на своє ліжко і заснула міцно-преміцно.

І мені наснилося все, що повважало за потрібне наснитися дівці.

Наступного дня мама повернулася і все поприбирала.

Але перед тим, як заснути, я все лежала, і все тіло моє здригалося, як від довгого-довгого плачу.

ЛЮТИЙ

ПАТЛАТІ

Коли Лютий пішов від мене, патлатим хороводилось.

Патлатим завжди навесні хороводиться. Або з дзьобатими їм б’ється, або ж хороводиться. Ще й наспівують кружляючи:

 
«Всі сушені квіти віддам за одну
Зелену, прозору, широку весну!..»
 

Кидаються у свої кубла, виносять звідти всяке сушене: невипиту липу, віночки, ікебани – складають все, як водиться, на купу і підпалюють приспівуючи:

 
«Всі кактуси в банках віддам за одну
Зелену, і навіть червону в світанках,
Велику на волі поволі весну!»
 

І безперечно, аби в патлатих малися кактуси в банках, то, доспівавши до цього місця, це дике плем’я не полінувалося б їх винести та іспортить. Та, на щастя, кактуси по болотах не росли. Але ж патлі за тим довго не журилися, а однаково бігли знов десь по кублах і виносили свої зачитані книжечки – томики Байрона, скидали їх докупи та підпалювали. Тепер увесь гамуз патлатоволосих ділився на два: одні хороводили навколо палаючих віночків та сушених квіток, інші ж – навколо згоряючих, але безсмертних томиків Байрона.

 
«Увесь світ віддали б лише за одну,
Та ні, цього мало – за справжню весну!»
 

А останні два рядки волали голосно-голосно, наче недорізані, і при тім гасали межи вогнищ, як показилися:

 
«Ви здатні віддати усе – за одну,
Усе, чим багаті, – за справжню весну?!»
 

Звертання, мабуть, зверталося до дзьобатих. Не знати точно, але, як правило, після цих слів прилітала зграя дзьобів і починалося взаємозачіпання.

Але ритуал мав ще далі кілька етапів продовження. Тепер патлі дотягали з вогнищ пломеніючі недогарки і підпалювали яке де бачили на дзьобах пір’я. Але ж і дзьоби були не до тої степені дурні, щоби не здогадатись і собі не дотягти що-небудь із вогнища і не жбурнуть у натовпи патлатих. Займалися патли, одежа, пір’я, вогонь перекидався на сухе бадилля очеретів. Уся сума підпалених кидалася у мокре в болотах (гаситися), а інші намагалися врятувати житла та очерети у вогні. Кінчалося діло витягуванням із боліт тих, що самотужки у них загрузли.

Наступний день називався Вгощенням.

Усю ніч напередодні патлі пекли та висушували медові коржики, а рано-вранці вбирались у мішковину, зав’язували бантика із зеленої стрічки на голові, брали коржики і підкрадалися з тим до гнізд дзьобатих. Сперш до тих, у кого були шибки. Отут їм раптово як заволається веснянок:

 
Сонечку, зійди,
Хмари розжени.
Сонечку, куди?
Не тікай – це ми!
 

І з цими словами жбурляли сухі прянички-медівнички у пташині шибки, а як пряники лишались, то знадоблялись і для простих гнізд, без шибок, прямим прицілом у лоби господарів.

Отоді й починалась на болотах весна.

Я розказую цю малу смішну історію, щоб вона ішла перед великою сумною.

ЛЮТИЙ

Я зустрів Лютого, коли вже смеркалося.

Він замітав у нашому дворі і плакав, бо його очі від морозу сльозилися.

Він першим мене побачив і покликав до себе:

– Ей! Іоаникій!

Це моє ім’я.

– Звідки ви знаєте, як мене звати? Хто ви?

– Знаю, бо свого часу тебе доглядав. Я Лютий.

Від Лютого пахло горілкою і щирістю, і очі його сльозилися.

– Вас хтось образив? – спитав я.

– Так, – відповів Лютий.

Я

Мушу сказати, що в дитинстві мене доглядала величезна купа людей!

Якщо б їх зібрати разом, могла б утворитися, наприклад, окрема політична партія.

І тепер усі вони мене знали.

Ті, хто пам’ятав.

Моя мати вважала, що причиною моєї появи у життя було двоє: вона і решта світу.

Відтак обов’язки доглядати мене, годувати і виховувати були симетрично розподілені між цими двома.

Коли я пояснював мамину філософію одній дівці на ім’я Романа, вона сказала, що ця історія нагадує їй іншу, почуту від старої тітки в електричці.

Що буцім у знайомої цієї тітки була донька, котра поїхала вчитися у Київ, а ця знайома вирішила, що «доручає доньку Богородиці» – і не надто переймалася її проблемами.

Але ж це зовсім не те!

Я так Романі і пояснив.

Це зухвало, і сміливо, і не надто розумно!

Звідки у неї була ця впевненість, що Богородиця так тісно причетна до долі її дівки?

Моя ж мама давала змогу доглядати мене тим людям і незримим, які дійсно були до мене причетні, почували свою відповідальність і відчували мою красу.

Бо ж іще тим, хто дивився на мене в образі немовляти, було одразу зрозуміло, що ось перед ними хлопчик, хлопець, мужик і дід – якась особлива людина, і буде з нею те, що буде, а він буде тим, ким є.

Тому я не здивувався, коли одного дня виявилося, що були часи, коли мене доглядав Лютий.

ЛЮТИЙ І Я

– Ви Лютий у тому значенні слова, про яке я подумав? – спитав я.

– Авжеж, – сказав Лютий.

– Тоді про вас є вірш.

– Який? – спитав Лютий.

Я прочитав:

 
Двадцять вісім маленьких сіреньких курчат,
Двадцять вісім подихів холодної зими,
Двадцять вісім дзьобиків по кризі стучать,
Двадцять вісім пір'їнок упало з пітьми.
 

– Так і є, – сказав Лютий, – з якогось погляду, я – двадцять вісім курчат.

І сьорбнув носом.

– Це ж метафора, – сказав я.

– Сам метафора, – сказав Лютий.

* * *

– Треба позамітати, бо вночі випаде сніг, а я так не люблю сміття під снігом, – сказав Лютий.

– Так його ж тоді не видно, – відповів я.

– Тю! Й коту ясно, що не видно. Але розумієш, одного дня зима розтане і води потечуть. І тоді перед очі наші з’явиться сміття, котре було на снігу, у снігу і під снігом. І це дуже огидно. Зрозумів?

– Але ж тоді буде вже не лютий!

– Хто його знає!.. Принеси-но мені з коморки лопатку.

– Лопатку?

– Ну, совочок.

Я приніс.

Уже добре смерклося, надійшов Вечір.

Правда, це мені вже потім Лютий розказав, що то був Вечір. Повнуватий мужик у чорній великій куртці на синтепоні. Він їв соняшникове насіння і відсипав трохи мені й Лютому. А тоді видерся на дерев’яний паркан, який відділяв наш двір від дач, і почав звідти чаклувати, що полягало у поїданні насіння і сумному втиканню в краєвиди і за обрій.

Лютий відніс сміття в іржавий бак і пішов до своєї коморки.

Я пішов за ним.

– Веди себе пристойно, – сказав мені Лютий, – не ув’язуйся за незнайомцями.

І дістав з малого холодильника чверть пачки масла, а з картонної коробки під віконцем – пачку соломки.

Ми почали вечерю.

СТОВП

– Це – любов! Ось що я відчуваю! – сказав зранку Лютий, дивлячись крізь віконце на те, як весь світ заполонили сніги.

Я, видно, задрих у його коморі.

Цього року лише в лютому випав перший сніг.

Лютий зробив пару рок-н-рольних па – і сніг припинився.

Тоді чувак вибіг на двір і озирнувся.

Звидів дерево і видерся на нього.

Звідти спитав мене, закричав:

– Я ж говорив тобі, що відчуваю любов?!

Потім зліз відти, взяв мене за руку і вибіг зі мною за будинок на поле, там добіг до одного зі стовпів, що підтримували електродроти, і став впритул до нього.

Упершись вказівним пальцем.

І видав:

– Це сонячний стовп, стовп віри і стовп православ’я, і це любов, що я її відчуваю!

Я сказав:

– Ні! Стовп віри – це однозначно дещо вище!

– Дак куди вже вище? – спитав Лютий і швидко видерся на стовп.

Закричав звідти:

– О! Тепер добре видно! Воістину кажу тобі: усе, про що ти знаєш, живе біля тебе, чувак!

Я застрімався і закричав:

– Ану злазь!

Лютий на те зареготав і пішов дротом, як по линві.

Я пішов під ним.

– Ти ідеш піді мною, хлопче, – заволав Лютий, – бо ти – це любов, якого я відчув!

Я не заперечував.

Потім він зліз, взяв у руку трохи снігу, зім’яв комом і з’їв. І видав:

– О, смачненьке!

Зім’яв собі більшу грудку і знову з’їв.

Сказав мені, чамкаючи:

– Він завжди був для мене смачнющим. Але ж не таким!

Я тим часом приліг на сніг ницьма.

Від мого обличчя сніг трошки розтавав, і піді мною утворювалась ніби моя маска.

Я пролежав так із хвилину, а потім став.

Долі лежало моє зображення. Відбилися навіть зморшки, які утворюються, коли усмішка.

Лютого охопив невимовний захват.

Він покинув вижирати сніг і теж ліг ницьма.

Коли став – на снігу лежало красиве молоде його лице.

– Ху-ух! – весело скрикнув Лютий. – Хто тебе такого навчив?

– Випадково придумалося. Колись ми гуляли з однією дівкою. Вона показувала, як треба складатися, коли вітаєшся із королевою Британії. Не втрималась і впала лицем у сніг. І так утворилося її друге обличчя.

Лютий став на коліна і зробив іще однин свій відбиток веселий. А потім однин дикий і однин з відкритим ротом і з зубами.

– Як ти думаєш, що у мене на умі? – спитав Лютий.

– Я думаю, що ти відчуваєш любов, – сказав я.