Текст книги "Втеча звірів або новий бестіарій"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Доня й Каспар стають бранцями бандитів-мисливців. – Несподіваний порятунок від Чорної Блискавки. – Зустріч з котом Феліксом і павуком Альфредом. – Історія Безхатньої Бабусі.– Доню кусає Змія. – Річка, яку потрібно перейти.

1

День тривав, хоч мала бути вже ніч. Вони й без годинника відчували, що з часом щось трапилось. Каспар кілька разів занепокоєно глянув на сонце, яке несподівано з’явилося на небі, й було якесь бліде, немічне. Діти знайшли покинуту залізничну колію з іржавими рейками, поміж яких росла трава, і трохи нею пройшли, щоб не плутати між горбочками, де ноги раз у раз провалювались у щурячі та мишачі нори. Нарешті вони втомилися й сіли просто на рейках, дещо розгублені, засмучені пригодою з мертвою рибою. Доня прихилилась до Каспарового плеча й задрімала. Неначе провалилась у яму. Зненацька її щось струсонуло. Вона закліпала й побачила, що над ними стоять троє чоловіків у шкіряних куртках з безвиразними обличчями.

– Хто такі?

Діти мовчали. Тоді один шарпнув Доню, інший – Каспара, заламавши їм руки за спину.

– Ми самі знаємо! – вищирив зуби третій. – Вибирайте! Або посадимо вас обох у темне підземелля, або ведіть нас до Моря. У нас там є невеличке дільце…

Доня злякалася за Каспара, бо для нього підземелля було найстрашнішим місцем у світі.

– Ми – діти… – пробелькотіла вона.

– Діти не швендяють пустирями! Давай, кажи швидше, якщо не хочеш, щоб тебе з’їли щури!

Каспар мовчки пручався, за що дістав ляпаса й звалився на землю.

– Що, зв’яжемо щенят?

Доня вкусила свого нападника за руку. Вона не сумнівалась, що це бандити. Зараз їх почнуть катувати, а потім, коли вони; опритомніють, може, вдасться якось одурити цих бандитів. За свій вчинок Доня теж дістала ляпаса і під ніс їй підсунули ножа, схожого на той, яким вдома ріжуть хліб.

– Не бійся, Доню, – озвався Каспар, – це ті самі типи, що ловили голубів. Це – не злі чарівники.

– Я знаю. У них і ніж кухонний.

– Поговори мені, поговори! Я нервовий, можу й ножем штрикнути!

– Кінчай з ними! У мішки – і в машину. Ця шпана швидко розколеться. Хочете поспіти на Корабель?

– Нічого ми вам не скажемо.

– Нічого, підтакнула Доня. – Ви не знайдете Моря, бо у вас нема серця…

– Чого-чого?

– Серця, кретини! – Чорна Блискавка показала ряд страшних зубів. Хвостом вона била об боки, що означало великий гнів.

– Мамо! – закричали бандити й кинулись навтікача.

– Привіт! – сказала пантера. – Я зараз повернусь…

І, виблискуючи чорним гнучким тілом, зникла за пагорбами. Каспар встав, а Доня сіла на землю.

– Ти дуже злякалась?

– Я ще не встигла злякатись.

Чорна Блискавка повернулася, важко дихаючи.

– Ти врятувала нам життя, – сказав Каспар.

– Бачите, перш, ніж летіти за океан, я хотіла побачити трохи світу.

– Тобі добре ведеться?

– Чудово! Тільки клітка сниться… Я постійно хочу бігати, стрибати, та й не годиться повертатися додому охлялою.

– А що ти з ними зробила? – спитала Доня.

– Звісно, що! Розірвала!

– О Боже!

– Там якісь гвинтики, пружинки, дротики – тьху! Оці троє промишляли тим, що ловили всяку звірину: голубів, котів, собак. Тепер їх уже ніхто не збере докупи…

– Бачиш, Каспаре, якби Чорна Блискавка лишилася в клітці, не було б нас кому врятувати.

– Ти не дуже скромна, – дорікнув Каспар.

– Пусте, – махнула лапою пантера, – це правда, що завдяки вам я на волі. Як мені хочеться пити! Я побіжу. Зустрінемось коло Моря. Воно вже недалечко.

– Гадаю, і нам пора, – сказав Каспар. – Підемо за нею.

– То Море так близько? Знаєш, я навіть не заплакала!

– Ти молодець! І ми дали б собі раду, навіть якби не нагодилася Чорна Блискавка.

– Але добре, що ми її випустили! Вона така щаслива…

2

Вітер обривав пожовкле листя з дерев і воно летіло туди, куди він наказував. Втрачаючи листя, ліс порожнішав і ставав прозорішим. За тією прозорістю ховалася зелена стіна сосен. Гриби з примхливо вигнутими шапочками і на тонких ніжках стояли купками на пеньках, наче пасажири корабля, що зібрався тонути.

– Але ж це осінь! – обурилася Доня.

– Сам не знаю, що це таке, – знизав плечима Каспар. – Йшли – і раптом потрапили в осінь. Але ж ми подорожуємо не за картою… Останні дні були для нас невеселі, як осінь.

– Я люблю осінь, – сказала Доня, – але чому вона так швидко настала?

– Може, ми ще повернемось в літо.

Втішивши себе, діти пішли стежкою.

Вона привела їх до соснового лісу й вони опинилися в сірій сутені, повній висхлих гілок і опалої хвої, бо тільки зверху сосни були зелені, а внизу поміж мертвих сучків плуталось павутиння.

І не було кого спитати, бо восени птахи відлітають у теплі краї. Але й цей ліс минув: почалися дрібні безлисті дерева, а далі вони помітили синюватий дим від багаття й почули запах печеної картоплі. Стежка вела просто до багаття, тож гріх було відмовитись від такої оказії.

Вогонь горів у затишному місці, з трьох боків оточеному кущами терну й шипшини, на яких поспіли ягоди.

– Добрий день! – привітався Каспар.

– Вітаємо! – відповів… кіт Фелікс, трохи змарнілий, але такий же ввічливий, як там, у Зимовому домі.

Доня ладна була кинутися до нього, але Фелікс був не сам. Коло вогню сиділа бабуся, замотана сивою хусткою. І ще троє псів у реп’яхах, чорне цуценя і дві кішки тигрястої масті.

– Доброго здоров’ячка! – приязно мовила Бабуся. – Просимо до вогню.

Діти подякували й сіли на цурпалку дерева.

– Може, вам дров назбирати? – спохопився Каспар. – Вогонь пригасає…

– Цей вогонь загасне тоді, коли ми йому скажемо. Не турбуйтесь, юначе, а поки печеться картопля, розкажіть, коли ваша ласка, звідки йдете.

– З літа, – відповів Каспар. – Ще вчора було літо, а нині вже осінь…

– Це мої колишні друзі, – сумно мовив Фелікс, – Каспар і Філія. Ще не так давно ми сиділи коло каміна в Зимовому домі, а потім зла доля в образі Алегорії розлучила нас.

– Так, ти розповідав про це, Матросе, – кивнула Бабуся.

– Він же не Матрос, а Фелікс! – здивувалась Доня.

– Хіба я не маю право вибирати собі ім’я? Я вже давно не щасливий. Тож вирішив стати матросом на Кораблі, який відпливе разом з моїми друзями, – і він показав на псів-котів, що уважно прислухалися до розмови.

– А я буду юнгою! – дзявкнуло чорне цуценя й підставило голову Бабусі, щоб та почухала.

– Негоже зрікатися свого імені… Краще вже зовися Матрос Фелікс.

– Я поміркую над твоєю пропозицією, Каспаре.

Виглядало так, ніби вони втрапили до чужого товариства. Доня розгубилась. Каспар крутив у руках суху бадилину, аж доки вона розсипалась. Врешті Бабуся над ними змилувалась:

– Вітер західний. Коли б дощу не було. А йти ще далеченько.

– Певно ж, є у вас хатка, – обережно Я озвалася Доня.

– Нема. Ми – безхатні.

– Ми теж… Ходимо, ходимо за тим Єдинорогом і ніяк не зустрінемо…

– Скоро побачите, – втішила Бабуся. – А як побачите, то скінчаться ваші мандри.

– Про це в Книзі написано, – кивнула Доня.

– А як ви стали безхатні, Бабусю? Даруйте за нескромне питання, – поцікавився Каспар.

І Бабуся розповіла. Коли б вона взялася пригадувати усе своє попереднє життя, їх застала б ніч, бо бабуся була дуже старенька. А так вона досить швидко розповіла.

Історія безхатньої Бабусі

Жила вона в маленькій хатці, як кожна бабуся, тільки хатка ця була на четвертому поверсі. Як бачила десь покинуте напризволяще цуценя чи котеня, то брала до себе. Дуже швидко там стало тісно і пенсії не вистачало на харчі. Але якось перебивалися. Сусідам тим часом дуже не подобалося Бабусине сімейство. Вони вважали мало не злочином, що бідні тварини живуть на четвертому поверсі. Вони наказали, щоб Бабуся порозганяла котів-псів, залишивши собі одного, якщо вже не може без них. На те вона відповіла, що, якби кожен узяв до себе котика чи собачку, то проблема зникла б. Дехто з добрих людей узяв до себе котів-псів, а шестеро лишилося з нею. І Бабуся мусила покинути хату. Так вони собі мандрували, аж доки зустріли Матроса.

Ото і вся розповідь. Чого їй бракувало, міг сказати тільки Фелікс.

– А де Альфред? Залишився в Зимовому домі?

– Я не належу до тих, хто залишає друзів напризволяще! – пихато відповів Фелікс, і коти-пси осудливо зиркнули на Доню.

Бідне дівча почервоніло, а Бабуся лагідно усміхнулась:

– Альфред у мене в футлярі з-під окулярів.

Пошпортавшись у кишені камізельки, вона витягла звідти зелену коробочку.

– О, кого я бачу! – зрадів Альфред.

– Я дуже рада. А хто залишився у Зимовому домі?

– Ніхто! – так само радісно вигукнув павук. Ми перетворили його на дерево, щоб там, бува, не оселились якісь заброди.

– І ви не думаєте туди повертатися?

– Я ж самітний. За мною ніхто не заплаче, якщо я попливу на Кораблі.

Тут поспіла картопля, і дівчинка почала її роздавати, обпікаючи собі руки. Вона вирішила не сердитися на Фелікса, бо за такої мандрівки гарний настрій міг зберегти лише Альфред, що відбував її у футлярі для окулярів, вистеленому м’якеньким оксамитом.

3

Котам-псам було, власне, байдуже до Корабля. Їм, безхатнім, мріялось про теплу місцину, де є що їсти. Тільки Бабуся опікувалась ними. Каспар вів стареньку під руку і вони стиха про щось розмовляли.

Доня час від часу брала на руки цуценя, але воно було дуже непосидюче і раз у раз намагалося лизнути її у ніс. Вони вже так довго йшли, що могли незабаром прийти в зиму. Останній раз ночували в скирті соломи, де було багато мишей. Коти-пси гарненько під’їли і дехто навіть погодився, що тут можна жити. Але Матрос Фелікс зневажливо кинув:

– Ця скирта для людей, а не для котів!

І коти-пси збентежено принишкли. Потім Фелікс, вмостившись у Бабусі на колінах, зітхнув:

– Коли я нарешті зустріну хоч одного інтелігентного кота!

– Вони ж не винні, котусю… Я ж підібрала їх на вулиці. Зате вони щирі й завжди кажуть те, що думають. А освіта прийде з часом, хай тільки з’являться сприятливі обставини.

Щось із Феліксом було не те. Він уникав не тільки Каспара, а й Доні. Може, сердився, що покинув Зимовий дім. Дуже прикро бачити роздратованого кота.

Натомившись, вони знову сіли відпочити. Доня слухала, як цвіркочуть коники у сухій траві, де цвіли рожеві кущики вересу. Коти-пси спали, цуценя гавкало на ящірок. Бабуся церувала панчоху. Каспар дивився невидющими очима на ліс, що синів попереду, і думками був уже там. Доня витягла з кишені картку і подивилася на Ізабеллу, але та дивилася кудись повз неї. Доня відчула, що ніхто її не бачить, мовби вона не існує. Вона глянула на свої позбивані ноги й подряпані руки, не вірячи, що вони належать їй. Вийняла лісовий горішок, розкусила і подивилась, кому б його дати.

«Оце вже, напевно, і є самотність, коли нема з ким поділитися», – подумала дівчинка. Піднесла до рота зернятко і перед очима зблиснула срібляста змійка.

Доня спитала:

– Хочеш горішка? – і простягла горішок змійці. І раптом відчула гострий біль у серці. Трава потемніла, а верес став чорним.

4

– Що зі мною було? – спитала Доня. Вона лежала на зеленій траві, такій густій і м’якій, мов килим.

Бабуся посміхнулась до неї усіма зморшками:

– Тебе вкусила змія.

– То я вмерла?

– Боже, збав! – сплеснула руками Бабуся. – На те ми й чарівники, щоб рятувати від смерті.

– Вибач, – сказав Каспар, – що не встеріг тебе.

– Пізно вибачення просити, але теж попрошу, – буркнув Фелікс.

– Нічого зі мною не сталося, правда? Мені просто заболіло серце…

Її зараз більше цікавило, як вона опинилася на березі тихої річечки, за якою стояв дубовий ліс, такий могутній, аж дух забивало.

– Ми майже прийшли, – сказав Каспар, але якось не дуже радісно.

– Нарешті! А як я тут опинилася?

– Каспар ніс тебе на руках, – пояснила Бабуся. – Тепер лишилося перейти річку.

Фелікс з відразою глянув на воду і раптом вигукнув:

– Ого, яка риба!

У прозорій воді повагом пливла велика Золота Риба. В роті вона тримала білу троянду.

– То наша риба! – зраділа Доня. – Вона живе!

Риба не обізвалася, хіба кілька разів крутнула хвостом. Вона поспішала, несучи чарівну троянду Каспара.

– Чудова риба, – сказала Бабуся, – А яка поважна! То що? Будемо переходити? Котиків і цуценят треба взяти на руки.

– Я візьму цуценя! – сказала Доня.

– Чекайте! – вигукнув Каспар. – Не треба поспішати. Перейти річку – то дуже важливий акт. Ми можемо розчаруватись.

– Що має бути, того не минути! – і Бабуся почала скидати сукняні чоботи.

Доня теж роззулася. Коти-пси злякано мружилися на березі.

– Ходи до мене, котусю! – сказав Каспар і згріб Фелікса в обійми. – Може, вдасться тебе не втопити…

Каспар узяв ще й Міку. Бабуся – Лізу. А Доня – цуценя Графа. Дорослі пси Марс, Герцик і Тарзан почалапали за ними.

Бабуся перша ввійшла у воду й вигукнула:

– Яка краса! Зовсім тепла вода!

Тур

Володарю степів, під яким дрижить земля, срібнорогий брате мій, Туре, лаштуйся в дорогу. Ти сам, але душа твоя вмістила душі всіх, загиблих ще в прадавні часи, турів. Востаннє крикни так, щоб пролилася злива.

Хто найсильніший і найхоробріший, той гине найперше. Мушка сховається під листочком, мишка – у нірці, жабка – у мулі, але Тур не сховається у траві. Мисливці знищать його братів, його дружину, його дітей, а самого – розіпнуть і врядять учту з вином, на славу свого ідола, вимастивши йому вуста гарячою кров'ю. Хіба може бути володарем той, хто не в спромозі захистити власний рід?

Смуток ганьби покрив твоє чоло, брате Туре, низько-низько похилив ти голову, з очей закапали сльози. Попрощайся зі степом, якого вже немає, попрощайся зі світом, який не для тебе, інше сонце випестить для тебе траву. Ріка Вічності напоїть тебе безсмертям.

Озирнись востаннє. Забудь.

КОРАБЕЛЬ ВІДПЛИВАЄ.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Ріка усіх змінює. – Клопіт з Бабусею. – Сова завжди мудра. – Корабель звірів. – Прощання. – А Доня повертається додому не сама. – Небесні звірі.

1

Такого гарного лісу Доня ще не бачила., Між дубами легко похитувались білі й сині лісові дзвіночки. Доня пустила цуценя на траву і простягла руку до квітки.

– Не чіпай мене! – мовила квітка. – Бачиш, я п’ю нектар.

Аж тепер дівчинка помітила, що всередині дзвоника ворушиться маленька бджілка. Доня обернулася до своїх друзів і вражено завмерла, не побачивши ні Каспара, ні Бабусі. На березі стояв сивий дід у чорному костюмі, а коло нього маленька дівчинка у пишній мереживній сукні. Дівчинка сплеснула руками:

– Боже, невже ця ріка зробила мене знову дитиною?!

Дід зітхнув і нічого не сказав, але Доня зрозуміла, що хвилину тому він був Каспаром Гаузером.

– О, він ніколи не був Каспаром Гаузером! – як з-під землі вигулькнула папуга Алегорія. – Тепер ти бачиш його справжнє лице: старе і бридке.

– Він просто постарів. Таке буває, – зауважила Доня. – І чому б йому не бути Каспаром, коли всі його так називають?

– Слова, слова, слова! Хіба не осліпне той, хто живе у темряві? Замість упорядковувати світ, він зруйнував його своєю огидною Книгою! Замість радіти життю, він оплакував його. І ось наслідки. Усі тікають, як було задумано. Корабель збудовано. Зараз – відплиття. Чи, може шановний Каспар придумає інше закінчення?

– Я теж не хочу, щоб звірі відпливали, – сказала Доня. – Але я побачила, що багатьом з них живеться так тяжко, що я б сама втекла. Нікому не подобається, коли з нього знущаються…

– Фелікс виступив уперед:

– Ти уже все сказала, Алегоріє?

– Як я тебе ненавиджу, Феліксе! А ще більше ненавиджу Книгу!

І папуга відлетіла вглиб лісу.

– Боже, як добре мати гладеньку шкіру, пишні кучері й маленькі пальчики, – лепетала Дівчинка. – Я знову можу танцювати! Я не бачу себе в дзеркалі, але відчуваю, що гарненька. Мені хочеться погладити котика і почепити йому на шию бант…

– Вона збожеволіла, – сказав Фелікс; і відійшов убік, зневажливо позираючи, як колишня Бабуся по черзі гладить котів-псів.

Нарешті озвався Каспар:

– Я думаю, що в цьому світі ніколи не було ладу. Його не може бути без милосердя і доброти. Серед нас багато каспарів гаузерів. Єдине, що ми можемо зробити, вийшовши з темниці, це визволяти інших з неї і бути добрими до них. Далі ти підеш сама, Доню. Нам не можна йти разом до Єдинорога.

– Куди мені йти?

– Он стежечка. Це – поруч.

І Каспар, похиливши голову, пішов без стежки по м’якій траві, і під ногами у нього дзвеніли торішні дубові листочки. Кіт Фелікс трохи почекав, а потім повагом рушив за ним, обережно озираючись. У зубах він тримав футляр з павуком Альфредом.

2

Звичайно, ту дівчинку звали Ізабелла, бо вона була копією тієї, чию фотокартку Доня знайшла на смітнику. Вона навіть не питалася. Були справи поважніші. По-перше, Доня мусила опікуватися котами-псами та Ізабеллою, щоб ту не вкусила часом бджола і не дряпнула гілка шипшини. По-друге, треба було йти до Єдинорога.

Спочатку Доня порозумілася з Ізабеллою.

– Слухай, нам не можна тут залишатися, бо можуть напасти розбійники. Мусиш мене слухатися: я тепер найстарша.

– Добре, – посміхнулася Ізабелла. – А що ми будемо робити?

– Підемо до Моря.

– Купатися?

– Можемо й скупатись.

– Я не буду. Я не взяла з собою купального костюма.

– Краще б ти була бабусею, – зітхнула Доня.

– Я ніколи не буду бабусею!

– Добре, не будеш. Але обіцяй не плакати, не лякатись і не рвати квітів.

– А чому не можна рвати квітів? Я хочу сплести собі віночок.

– Тоді залишайся, а ми підемо.

– Я не буду рвати квітів!

Доня повернулася до котів:

– Котики, треба вилізти на вершечок дуба і подивитися де Море.

– А що тут дивитись? – здивувалася Міка. – Ми нюхом чуємо. Рибою пахне.

– І вовком! – шерсть Тарзана наїжачилась.

– Пір’ям пахне! – облизнулася Ліза.

– Смолою, – сказав Марс.

– А людьми не пахне? – поцікавилася Доня.

– Начебто ні, – відповів Герцик. – А от квітами пахне, тільки не знаю якими. Я ж прожив усе життя в місті.

– А де Бабуся? – занепокоїлася Ліза.

– Пішла собі. Ходімо, бо спізнимось.

По дорозі їм стрілася Сова.

– Куди йде ця маленька дівчинка? – суворо спитала вона. – Тебе мама шукає, Ізабелло. Щось тобі купила гарне.

– О! – втішилась Ізабелла. – У мене знову є мама! Ходімо до нас у гості!

Неподалік визирав червоний дах будиночка.

– Йди сама, – зітхнула Доня. – Як буду вертатися, зайду до тебе.

– Правда?

– Так.

– Принеси мені мушлю з берега моря, таку, що гуде.

– Добре.

Ізабелла кинулась бігти, а тоді вернулася:

– Я забула з тобою познайомитись. Як тебе звати?

– Доня.

– Мене теж мама так називає. Як тебе звати?

Доня нахмурила чоло, намагаючись пригадати, а потім засміялася:

– Мене звати Лада.

– Яке гарне імя! А мене звати Ізабелла. Ну, бувай!

І дівчинка підстрибуючи побігла додому, залишивши за собою прочинену зелену хвірточку.

3

На березі було багато звірів, так багато, що Ладі хотілося заховатись. Кожного звіра було по одному чи по два. Осторонь стояли несміливі безхатні коти-пси, старий кінь з облізлою гривою, бездомна коза з одним вухом…

Дівчинка вирішила приєднатися до них зі своїм товариством.

Тут було стільки дивовижних звірів, про деяких з них люди вже зовсім забули… Ось білий Олень зі сліпучими золотими рогами; Мамонт, схожий на чорну гору; гігантська Черепаха з головою, як у змії; Журавлі з яскравими віночками на голівках; Чорний Лелека… Триголовий Дракон жовто-зеленого кольору раз у раз випускав з пащек полум’я, тому стояв окремо від усіх. Були ще птахи незвичайної краси, деякі схожі на метеликів. Втім, і метеликів тут не бракувало. Та чи можна було всіх перелічити!

Звірі терпляче чекали часу, коли можна буде сідати на Корабель. То тут, то там чулися зітхання, тихе ревіння, щебет, уривки розмов.

– Ну, ось і все, – подумала Лада. – Зараз виголосять промову, заграє музика, і те, ради чого я стільки намандрувалась, закінчиться…

Та наступної миті їй стало соромно: вона зустрілася поглядом з очима Лева, повними смутку.

– А, може, нас не візьмуть? – сказав рудий Герцик. – Один Мамонт півкорабля займе.

– А ми під лавками заховаємось! – відповіла Міка.

Звірі загомоніли, даючи комусь дорогу. То йшли Каспар і Єдиноріг. За ними летіли Сова й Папуга Алегорія. Каспар ніс товсту Книгу, а Єдиноріг ішов так.

Вони зійшли на горбок з величезною сосною. Каспар розкрив Книгу і прочитав:

– Врешті-решт, усі інші живі істоти, ніким не зрозумілі, покинуть свою одвічну домівку. Вони збудують ковчег і відпливуть на ньому туди, звідки нема вороття.

Голос його зірвався на останньому слові.

Настала тиша. Сова сіла на плече сивоголового Каспара. Єдиноріг сказав:

– Там теж буде сонце.

І на плече йому сіла Папуга Алегорія.

– Буде багато їжі і чистої джерельної води.

Усі подивилися вгору. Сонце золотом розтікалося по бездонному небі.

– Пора, – сказали звірі, птахи й комахи – ті, що були давно, і ще недавно були.

Тепер уже ніхто не побачить, як на кінчиках золотих рогів Оленя повисне сонце, як Єдиноріг спочиває під кущем шипшини, як Левеня пильнує першу здобич, як блищить роса на пір’ї Райського Птаха,' як Дракон лишає сліди на піску. Не почують гудіння Хруща на квітучій вишні, співу Сирени на Дністрі, обережних кроків Дикого Лісового Коника. За ними покинуть Землю-матір і інші.

… Звірі пішли до Моря, грузнучи в піску. Заграла музика, дивовижно гарна й сумна. Скраєчку дороги стояв русявий юнак у білій одежі й грав на сопілці. Звірі зупинились і прослухали пісню до кінця.

Уже перші звірі сідали у човен і відпливали до Корабля з блакитними вітрилами.

Уже відпливли Мамонт і Дракон, багато інших звірів, а сонце непорушно стояло в небі, наче хтось його попросив.

Коти-пси почали хвилюватися, чи про них не забули, адже на світі повно безхатніх котів, собак, кіз та коней, що вже не годні працювати, але ще хочуть трохи пожити. Лада вирішила за них попросити! Вона вже майже пробралася до Каспара, але тут на неї війнуло смородом фарби і щось колюче дряпнуло в бік:

– Я – Небесний Звір Осмомисл! Мені теж треба на Корабель!

– Та ти ж лис! – обурився Каспар.

– Я – Небесний Звір Осмомисл! – вперся фарбований лис. – Єдиний у світі!

– Не квапся, братику, – мовила Папуга Алегорія. – Я он теж не попливу цього разу. Трохи змінимо казку, щоб тебе ще більше полюбили діти.

А Сова сказала:

– Я теж залишаюсь і не дозволю, щоб з тебе сміялися, хоч ти й хитрун.

Справу якось залагодили. Тоді Лада насмілилась підійти ближче:

– А безхатніх котів-псів, козу й коня візьмете матросами на Корабель?

– Команді давно час бути на кораблі, – сказав Єдиноріг.

І дівчинка побігла до своїх товаришів. Збоку стояв Фелікс з Павуком Альфредом, ба навіть з двома павуками.

– А ви чому не йдете до Каспара?

– Ми залишаємось. Якщо можна Зимовий дім перетворити на дерево, то чому б дерево не перетворити на Зимовий дім? Та й треба відсвяткувати Альфредове весілля.

– О, я дуже рада! – засміялася дівчинка. – Зустрінемось потім.

Коти-пси були вже у човні. Поважно сиділи, чекаючи відплиття.

– Може, я підшукала б вам господарів?

– Ми не потребуємо господарів, – відказав Марс, з якого вона так і не встигла позбирати реп’яхи. – Ми для цього надто старі. А ти візьми до себе Графа. Люди люблять бавитися з цуциками і котиками, а потім кидають їх напризволяще…

Доня похилила голову й пішла плачучи. Чиясь важка рука лягла їй на плече.

– Не сердься, – сказав Каспар. – Візьми ось цю мушлю. Я знайшов її на березі Моря.

І вклав їй у долоню велику рожеву мушлю. Дівчинка притулила її до вуха. Море шуміло так, як мушля. Це – правда.

– Ти не залишишся до кінця?

– Ні. Піду до Ізабелли, а тоді додому.

– Я чекатиму тебе на березі річки.

Коли Лада не дивилася на Каспара, він залишався для неї хлопцем, а не старезним дідом.

Звірів поменшало. До дівчинки кинулося щось велике й чорне, лизнуло щоку гарячим язиком.

– Привіт! Я знала, що ми зустрінемось. Сьогодні я відлітаю додому. Полетіли зі мною?

– Дякую, – відказала дівчинка. – Але я скучила за мамою й татом. Може, ти колись провідаєш мене?

– Обов’язково! Уявляєш, як наші мами зрадіють, коли нас побачать?

Лада посміхнулась, адже, коли маєш маму, життя стає затишним і приємним.

4

… Хвіртка була прочинена. Лада пішла вузенькою доріжкою поміж мальв і руж. У затишній кімнатці коло порога лежали біленькі черевички, на стільці висіла сукенка, а в ліжечку спала дівчинка. Ротик у неї був напіврозтулений, щічки забарвив рум’янець. Лада поклала на атласну ковдру мушлю і тихенько вийшла.

… На березі річки чекали Каспар, Фелікс, Альфред з нареченою і цуценя Граф.

– Ходімо! сказав Каспар.

Лада взяла на руки цуценя і увійшла в прозору воду.

Перейшовши річку, Каспар знову став таким, як раніше. Дівчинка полегшено зітхнула:

– То що, і Єдиноріг відплив?

– Так.

– І всі-всі відпливли?

– Усі.

– Тепер люди їх забудуть?

– Не зовсім. Алегорія нагадає їм.

– І про безхатніх котів-псів?

– Про них подбаємо ми, – сказав Фелікс.

– Я ніколи не покину Графа.

– А коли тебе виженуть з дому, як Бабусю? – запитав Альфред.

– Мене люблять мої тато й мама! – образилась дівчинка. – Полюблять і його. Це ви не кидайте мене напризволяще…

– Коли ви станете дорослою, Філіє… – примружив зелені очі Фелікс. – Утім, не покидайте і ви нас, а ми вас не покинемо.

І чемно вклонився.

Небесні звірі

Коли зайде сонце, відкриймо іншу Книгу. Ця Книга – зоряне небо. Звірі вночі не сплять. Уночі вони – вільні. Звірі земні і звірі небесні, які називають сузір'ями.

Вони дивляться одне на одного: Велика Ведмедиця на велику ведмедицю, Малий Лев на малого лева, Летюча Риба на летючу рибу, Скорпіон на скорпіона, Змія на змію, Вовк на вовка… Це ж добре знати, що твій двійник так далеко, що в нього не вцілить ні куля, ні стріла. Небесні звірі – безсмертні.

Сузір'я – то лише обриси їхніх імен. Досі ніхто не здогадався полювати на імена. Дракон дивиться на землю і не бачить там дракона. Крилатий кінь Пегас дивиться і не бачить крилатого коня. Єдиноріг дивиться і не бачить на землі жодного єдинорога. Відтепер для людей – це лише імена. Треба їх записувати на папері, полотні, камені, піску, щоб не забути.

Лебідь дивиться на Ліру. Колись він був людиною. Відтоді його ліра мовчить. Напівкінь-напівлюдина Хірон простягає білу лілею Вовку, котрий теж був колись людиною. Якщо він доторкнеться нею до Вовка, той перестане бути жорстоким. Але минуть мільйони років, перш ніж це станеться. Це лише з Землі здається, що вони поряд: Велика і Мала Ведмедиці, Лев і Малий Лев.

Я, Єдиноріг, маю вдосталь тиші й самотності. Поміж нас є Стрілець, але його Стрілу вкрала Лисичка і не випускає з зубів. А більше стріл у нього немає. Я мирно пасуся на небесних пасовиськах поруч зі своїми братами. Відколи ми відпливли на Кораблі, я не знаю, що сталося з іншими звірами. Чи вдасться їм втриматися? Чи порозуміються з ними люди? Знаю лише одне: ми, звірі, сюди на небо зло не пустимо.