Текст книги "Втеча звірів або новий бестіарій"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Доня і Каспар стають пташками, щоб швидше наздогнати Єдинорога – Довге життя мушки-одноденки – Літати не так уже й легко. – Що попросити в чарівної палички?

1

Цієї ночі Доня не спала. Лежала собі тихенько і дивилась у світле вікно, де за фіранками сховався місяць. Ні тато, ні мама не здогадувались, що незабаром їхня дитина покине дім, аби разом з Каспаром шукати Єдинорога. Може, Каспар хоче його приручити? Так завжди роблять з дикими звірами. Цей Каспар ніби й непоганий хлопець, але ніколи не має часу. Зрештою, коли вони знайдуть Єдинорога, то, може, Каспар побавиться з нею в хованки чи м’яча, бо звірі, як вона переконалася вранці, не дуже охочі до забав.

Доня вже знудилася чекати, та й трішечки хилило на сон. Вона на хвильку заплющила очі, щоб уявити собі, як жив у підземеллі Каспар, але тут захропів тато і їй не вдалося нічого відчути.

У вікні дівчинка побачила Каспара. Він поманив її рукою, і Доня, одягнена ще звечора, пішла по вузькій стежечці з місячного світла…

Каспар сказав:

– Треба перетворитися на пташок, так буде швидше.

– Угу, – зраділа Доня. – То ми полетимо?

– Ще й як полетимо! Єдиноріг удень відпочиває, тож ми його повинні наздогнати.

– А навіщо?

– Я вже казав: щоб взнати його наміри.

– І все?

– Хіба цього мало?

Доня скривилася.

– Нічого, ми зазнаємо стільки пригод що тобі й не снилось!

– А там будуть злі чарівники?

– Тобі дуже хочеться?

– Не знаю… У казках завжди є щось таке. Ні, не хочу!

– Те, що зараз відбувається, не казка, – і зітхнув Каспар. – Воно не конче мусить закінчитися добре. Звісно, я не допущу щоб з тобою трапилося щось лихе. Обіцяю, що ти повернешся до батьків!

– Слухай, Каспаре, – занепокоїлась Доня, а що буде, коли мене не побачать вранці?

– Вони цього не помітять.

– Як?

– Я так зроблю, що не помітять. Розумієш, нема якогось одного часу для всіх! Ми житимемо за часом Єдинорога, а твої батьки – за своїм. Наш час минатиме швидко, а їхній – повільно. Ну, то як – полетіли?

– Та вже полетіли, – згодилася Доня, хоч не дуже добре зрозуміла про час. Правда, вона здогадувалась, що її час не такий, як у батьків, але чому, не знала. Тобто чому для малих дітей час тягнеться довго, а для дорослих людей минає дуже швидко.

… І вони стали пташками. Маленькими, непомітними сірими горобцями. Доня й перед тим літала, уві сні, але тепер було інакше. Важко махати крильми супроти вітру. Птахи теж потребують спочинку. Доня постійно відставала, бо роззиралася довкола. Вони летіли над лісом, щоб не заблукати між деревами.

– Каспаре! – загукала Доня, бо місяць сховався за хмару й вона опинилася у темряві, та ще й у повітрі. Той почекав, доки вона надлетить. Для цього швидко-швидко замахав крильцями і наче зупинився.

– Куди ми летимо?

– До моря. О, я забув тобі сказати, що здогадався, куди міг податися Єдиноріг!

– Давай відпочинемо.

Вони сіли на кущ калини з твердими ягодами.

– Це ти мені допомогла.

– Я?

– Ага. Ти вчора сказала про останній; малюнок у книжці – корабель. А я згадав слова. Вони дуже сумні…

– Скажи!

– Врешті-решт усі інші живі істоти! ніким не зрозумілі, покинуть свою одвічну домівку. Вони збудують корабель і відпливуть на ньому туди, звідки немає вороття»!

– А чому?

– Ох, ти навіть не усвідомлюєш, як це буде жахливо, коли звірі покинуть Землю з болем у серці! Але я тобі вдячний, що ти згадала корабель. Ми мусимо чимось їм допомогти.

2

Коли настав ранок, вони вже були так далеко, що Доня не змогла б сама повернутися, хоча спочатку запам’ятовувала дорогу. За лісом було поле, за полем – річка, за річкою – село, а там знову поле і ліс. Їй уже набридло летіти. Бо коли хочеться спати, ніщо не миле.

Нарешті Каспар вирішив зупинитися на галявині з суницями. Вони знову стали людьми. Доня нагребла сіна для себе й Каспара, а той пішов збирати суниці. Коли повернувся, Доня вже спала. Каспар поклав суниці на траву і замилувався чудовим золотим ранком. Галявина була скраєчку лісу і з поля чувся спів жайворонка. Роса висохла на його долонях, рожевих від суничного соку, а він і далі тримав їх на сонці. Думав, що зараз відчувають квіти, листя, трава… А Єдиноріг і дівчинка відпочивають. Хтозна, може, Єдиноріг не спить, а лише ховається від людського ока десь у гущавині. До суниць підповзло дві мурашки. Шкода було їх проганяти. Для Доні він назбирає ще ягід. Що менша комаха, то вона сильніша. Не відчуває страху перед небезпекою, як метелик, що боротьбою вкорочує собі віку, обсипаючи пилок з крилець. Велика істота – сама по собі, а мурашки, бджоли, вони не самі по собі: це одна істота з багатьох істот.

З тисячі мурашок – голова, з тисячі – серце, з тисячі – руки і ноги. Тільки вкупі вони мислять. Марно питати цих двох клітинок, чи не бачили вони Єдинорога, їх ніколи ні про що не можна спитати. Кожне сказане слово дуже важливе, адже слухає тебе цілий світ.

Сонце вже піднялося високо, коли Доня прокинулась – добре виспана і дуже голодна. Каспар з кимось розмовляв.

– … та ні, не думаю, щоб нам сьогодні перешкодив дощ. На дощ у мене зазвичай болять ноги. Зрештою, ти не знаєш, що таке дощ.

– Чому ж ні? Знаю, – продзвенів найтонший у світі голосок.

– Але ж ти щойно народилась!

– Знаю! Я знаю, що таке злива, спека, знаю усіх звірів у лісі, знаю, що сьогодні їх на одного менше і на двох більше.

– Як це?

– На одного звіра менше, бо зник дикий лісовий кінь, останній у світі. А на двох більше, бо з’явилися дві білки з отого лісу, що вирубують на горі.

– Дикий лісовий кінь? – вражено перепитав Каспар. – А що трапилось?

– Пішов кудись. Певно теж шукає іншого місця. Великим істотам тут залишатись небезпечно.

– Боже, як я хотів би з ним зустрітися!

– Кажуть, він пішов униз річкою.

– Шкода, але ми повинні наздоганяти Єдинорога.

– А я мушу облітати цілий світ, перш ніж відкладу яєчка. Хай вам щастить, Каспаре!

– Спасибі, тобі теж!

– А я вже прокинулась, – сказала Доня. – Привіт!

Каспар повернув до неї усміхнене лице:

– Привіт, як спалося?;

– Непогано. А з ким ти розмовляв?

– З мушкою-одноденкою. Дуже мила істота. Уявляєш, тільки народилася, а все знає!

– Як це?

– Та я тільки можу здогадуватись. Певно, комахи мають якусь спільну пам’ять! оскільки у них дуже коротке життя. Ця мушка живе лише один день.

– Який жах!

– Я спочатку теж так думав. Але нічого, увечері вона відкладе яєчка, а вранці народиться мушка-одноденка, яка пам’ятатиме і нас з тобою. У комах теж свій час.

– Ага, – кивнула Доня.

– Я тобі суниць назбирав.

– А ти їв?

– Так.

Попоївши, вона зажурилася. Втупилась у смужку лісу, що затуляла поле. Каспар наче й не помітив, що їй сумно.

– То що, полетіли? Якщо все буде гаразд, увечері потрапимо у мій Зимовий дім. Там ти відпочинеш, бо далі доведеться летіти через незнані краї. Хоч як це дивно, я не люблю довгих мандрів. На чужині почуваєшся незатишно. Подорожують зазвичай ті, хто ніколи не чувся добре у власному домі.

Доню трохи здивувала Каспарова мова, бо вона у себе в домі почувалася добре, але й подорожувати хотіла. Вони знову перетворилися на горобців і вилетіли з лісу. Тепер Доні здавалося, що йти легше, а то намахаєшся тими крильми, аж у голові свистить. За полем була річка. Скільки вони пролетіли цих річок і полів! Таким був цей край, де всього потроху, зате все є, як гордо казав Каспар. Навіть гори були, тільки далеко. Щоб їх дістатись, треба летіти супроти течії річок.

Нема що й казати: удень веселіше летіти. Каспар навчав Доню деяких штук, щоб та менше тратила сил і встигала помічати усе цікаве. Потім вони спинилися побалакати зі зграйкою горобців і пообідали разом з ними вишнями коло старенької хатини. Горобці не злякалися Доні і це їй дуже сподобалось.

– Горобці, – зауважив усезнаючий Каспар, – наймиліші мені птахи. Вони такі дружні й щирі, як жодна інша істота. Якби я не був людиною, то став би горобцем.

Чемні горобці навіть трохи провели їх. На якусь мить Доня згубила Каспара і злякалась: це ж так можна втратити одне одного.

… Була ще одна річка, зовсім маленька, геть розрита екскаваторами, що дуже не сподобалося Каспарові. Йому взагалі не подобалось усе зроблене людьми. Доня помітила кілька гіллястих верб, під якими сиділи діти-пастушки, а неподалік паслися їхні корови.

– Давай послухаємо, про що вони говорять, – запропонувала Доня.

Каспар скривився:

– Не люблю підслуховувати.

– А може, вони щось чули про Єдинорога? У нашому селі усі мене знають: хто я, скільки мені років.

– У селі так воно є. А от у місті ніхто нікого не хоче знати. Як написано у книзі: «Що більше ми віддаляємось від природи, то більше віддаляємось від людей».

– Я знаю, бо сама жила в місті, але маленькому. Там від природи ще не дуже віддалились…

3

Під вербами сиділо троє хлопців і дві дівчинки. Один хлопець копирсав ножиком землю, другий кидав камінці, третій і найменший, гриз зелене яблучко. А дівчатка плели вінки з трави і квітів, висмикуючи їх довкола себе.

– Знаєте, чого я найбільше хочу? – сказав хлопець з ножиком.

– Машину!

– Морозиво!

– Кавун!

– Не вгадали! Я хочу чарівну паличку. Тоді буду мати все. Скажу, махну – і всі мої бажання здійсняться.

– То вистружи собі!

– Ти дурна, Марусько! Чарівну паличку треба знайти.

– А вона дерев’яна чи залізна? – спитав малий з яблучком.

Хлопець завагався:

– Різні бувають, але більше золотих.

Діти вражено замовкли.

– А де її взяти?

– Треба зустріти чарівника і він дасть, – сказала менша дівчинка.

– Еге, просто так ніхто не дасть! Треба заслужити. Ну, коня дикого зловити, чи царівну визволити від Змія…

– Тепер царівен нема.

– А дівчата що мусять робити?

– Дівчатам не можна давати чарівної палички, бо вони будуть просити всілякі дурниці.

І хлопець з ножиком розреготався.

– Я попросила б паличку, щоб тато добудував хату, бо нам нема де жити. Будує, будує, вже сто років будує…

– Ти ліпше попроси багато грошей, бо без них ніхто не побудує.

– А я хотів би літати куди захочу. Так швидко, як ракета!

– А я – щоб нашу корову продали, бо вже нема сили пасти. А щоб ти здохла, куди полізла?! Лиска, на-на-на!

– Дивіться, агроном іде!

– Де?

Усі зразу посхоплювались.

– Я пожартував!

Той хлопець з ножиком був найбільший, тому ніхто не насмілився його бити.

– А мені не треба чарівної палички, – сказав найменший хлопчик.

– Чому?

– Все одно відберуть…

– Ну, що, почула щось цікаве? – спитав Каспар. – Тільки час згаяли.

– Тихо!

– Давайте грати в карти!

– Давайте!

– Боже, – вжахнулася Доня, – такі малі, а грають в карти! Сюди б їхню вчительку!

Треба вирушати, бо не дістанемося завидна до Зимового дому.

Вони полетіли далі. Доня кілька разів озирнулась.

– Ти теж хочеш чарівної палички? Не потрібно ні розуму, ні сили, хіба командуй. Слава богу, що чарівноі палички не існує!

– А коли є? – з викликом спитала Доня.

– То що ти зробила б, якби мала цю коштовну річ?

– Навчилася б грати в карти.

Дикий Лісовий Кінь

Ноги його прудкі як вітер, але не той, що летить навмання, згинаючи навпіл поодинокі дерева в степу. Це вітер, який літає поміж деревами, ніколи не ламаючи їхніх верхівок. Лісовий Конику, маленький брунатний лискучий жолудю, з розчесаною мавками гривою, бронзовими копитцями, яких ніколи не пробивав цвях… Ти тікаєш від найменшого шереху, ховаєшся в гущавині, й дощового ранку вода скроплює твою оксамитову шкіру. Частіше сам, ніж з кимось, без імені, хоча що є гарніше за ім'я – Дикий Лісовий Кінь? Люди гадають, що ти просто відбився від їхніх рук, але ти міг би поклястися, що ніколи не носив на своїх копитах важчого, ніж багряний дубовий листочок, а на спині – лиш срібну попону росяного павутиння. Твоє тихе іржання лунало в найгустіших нетрях, а твій сон оберігали духи лісових дерев. Така проста арифметика: що менше дерев, то менше лісових коней. Ти ще юний і недосвідчений, братику, однак мусиш покидати зелену домівку. Горішній вітер позичить тобі крила, щоб ти не спізнився.

Метелик

Скільки життів у тебе, Метелику? Коли надходить осінь, твої крильця стають прозорішими, ламкими. Сумне це видовище. Але навесні знову повно метеликів і повно квітів.

Дивовижний наслідувач, ти тримаєш у таємниці свої перетворення. Ніхто не може повірити, що в одному зі своїх життів ти був гусінню, і тебе боялися навіть дорослі. Некваплива гусінь рухалася вперто лише задля того, щоб отримати крила і стати літаючою квіткою. Ніхто з живих істот не здатен на щось подібне. Навіть людина залишається гусінню, живучи для того, щоб їсти. Ніхто не спитає, чому ти це робиш. Ти надто тендітний і насмілюєшся розмовляти лише з квітками. У вас одна кров і одна плоть. Ви надто слабкі, щоб пережити зиму, але ваше насіння сховане надійно. Навесні сонце вділить йому дрібку світла й тепла.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Зупинка в Зимовому домі. – Каспарові; приятелі. – Кіт Фелікс перейменовує Доню. – Каспар читає книжку, але Доня така втомлена, що нічого не розуміє. – Історія життя Фелікса

1

На лихо надвечір почався дощ і в стомленої Доні поважчали крила. Та й сам Каспар летів повільніше. Вони часто відпочивали, хоч то невелика втіха мокнути на гілці. Але ось Каспар сказав нарешті:

– Зараз будемо!

Доня спробувала собі уявити Зимовий дім: увесь білий і холодний. Б-р-р!..

Вони полетіли не до села, а до річки, де в темряві під височезними деревами сховався будинок – здається, старовинний.

Жодне вікно в ньому не світилося.

– Тут живуть мої найліпші друзі: кіт Фелікс і павук Альфред. А часом і я.

– Ти ж казав, що не любиш жити в будинку.

– У чужому – так. А цей – мій.

– Ти його побудував?

– Ні, але ми з друзями дбаємо про нього. Більше він нікому не потрібен.

На сходах вони знову перетворилися на самих себе, але, на жаль, теж мокрих. У Доні зуб на зуб не потрапляв. Каспар щось зробив з дверима, і в домі почувся дзвінок. Не простий електричний, а срібний. Чекали вони досить довго. Доні було цікаво, як це кіт (бо павукові це, звісно, не під силу) відімкне важкі двері.

– Няв? – почувся запитальний котячий голос.

– То ми, Феліксе. Я й моя приятелька.!

Брязнув ланцюг, і двері прочинилися.

– Чекайте, зараз свічку запалю, – сказав кіт, присвічуючи тим часом очима. – От кого не ждав!..

– Поважна справа, котику.

Коли свічка спалахнула, Доня побачила гарного, але не пухнастого, чорно-білого кота!

– Познайомся, Доню, це – Фелікс.

– Дуже приємно, – відказала Доня і потиснула м’якеньку білу лапку.

– Дуже приємно, – вклонився кіт. – Прошу до вітальні. Жахлива погода! Сьогодні вогко, то я запалив камін.

– Чудово! – вигукнув Каспар і подав Доні руку. – Ми змокли, змерзли, а Доня ще й зголодніла.

– На жаль, не можу запропонувати нічого пристойного на вечерю…

– Не біда, я збігаю до Дмитра на село. А як поживає Альфред?

– Непогано. Меланхолія, правда, але то хвороба всіх павуків…

Вітальня була великою кімнатою з облупленими стінами блакитного кольору, з подекуди розкиданими золотими зірками. Коло різьбленого чорного столу було двоє крісел, а третє, зі смугастою подушечкою, з якої прозирала вата, – стояло перед каміном.

– Прошу сідати, – вказав на крісло Фелікс.

Коли Доня сіла, то побачила ще стару канапу, на якій було розкидано грубезні книжки. Камін прикрашала полиця з двома порцеляновими горнятками і дзбанком.

– Альфред на горищі, – сказав кіт. – Я його зараз принесу. Він так зрадіє, що; його меланхолія одразу минеться.

– От і добре! Нам би переодягтися. Зараз пошукаю у шафі.

Каспар вийшов. Кіт тим часом підставив бік під тепло, що струмувало з каміна. Доня помітила, що шерсть у тому місці рудувата, наче підпалена.

– Можна, я зватиму вас Філія? – запитав кіт. Так звучить ваше ім’я латиною.

Доня подумала й спитала:

– А чому?

– Бо я великий прихильник латини. Це така шляхетна й вишукана мова! Але якщо ви проти…

– Ні-ні, я не проти!

– Дуже дякую, – вклонився кіт.

Каспар тим часом переодягся в чорний костюм з білим комірцем. На ногах тепер мав сірі панчохи.

Хлопець подав Доні довгу зелену сукню з чорним мереживом і щось подібне до плаща, підбитого рудим шовком. Зразу було видно, що це старовинні речі.

– Хай наша гостя переодягається, а я піду до Дмитра. Коли він був хлопчиком, ми з ним дуже приятелювали. Але потім він виріс, одружився, і перестав бути таким цікавим до життя…

– Візьми парасолю, – нагадав Фелікс.

– Дякую, де вона?

– Як завжди, під канапою.

Коли Каспар пішов, кіт мовив:

– Як будете готові, покличете, – і зник у сусідній кімнаті.

Доня почувалася щасливою, адже, хоч кімната була майже порожня і досить занедбана, однак гарніша за всі кімнати, які їй доводилось бачити. А спортивні штани і картата сорочка, в яких Доня вешталася всеньке літо, виглядали жалюгідним ганчір’ям порівняно з атласом і мереживом! Вона хотіла скинути кеди, але від підлоги тягло. Тому просто сіла в крісло, підібгавши ноги.

2

– Чудесно! – вигукнув Фелікс. – Я охоче став би вашим лицарем, якби не був; котом і не мав своєї прекрасної панни!

– Мені б дзеркало…

– На жаль, – розвів кіт лапами, – нещодавно я розбив останнє дзеркало в цьому домі… Але ви, Філіє, можете побачити; своє відображення у моїх очах.

– Дякую, – відказала Філія, себто Доня.

… Після вечері, яка складалася з молока, хліба та кількох смажених рибок, і на якій був присутній Альфред – великий павук-хрестовик, кіт вдоволено потягся:

– Позаяк сьогодні такий щасливий вечір, прочитай нам, будь ласка, Каспаре, отой мій улюблений уривочок про звірів приручених і неприручених…

Доня хотіла спати, але намагалася поводитись чемно у такому вишуканому товаристві.

– Добре, якщо ніхто не заперечує.

– Я не заперечую, – сказала Доня.

– Мені більше подобається розділ про спільне мислення, але я залюбки послухаю і цей, – зауважив павук.

– Мушу сказати вам, друзі, що книжка зникла. Але я знаю її напам’ять.

– Я так і знав! – вигукнув Фелікс, ляснувши хвостом по кріслі. – Це зробила вона!

– А коли ти її бачив? – спитав Каспар.

– Та вона стирчить тут цілими днями, все тебе виглядає. Не дає мені дороги перейти! Це вона вкрала книжку, щоб ви помирилися. А якщо ні, то її спалить. Я ж не раз казав тобі, що треба дати книжку мені на сховок. Я ж при зброї! – кіт поклав на стіл обидві пазуристі лапи.

– А коли повернеться господар? То ж його книжка… – запитав Каспар.

Навіть павук здивувався:

– Він помер, як же він повернеться?

– Я ж повернувся… Ну, добре, не будемо сперечатися. Твоє припущення, Феліксе, легко перевірити, але я не хотів би з нею зараз зустрічатися. Нам треба вислизнути звідси непоміченими.

– Можна спитати, про кого це ви говорите? – не втерпіла Доня.

– Про одну папужку, що зветься Алегорія. Вона – наш найбільший ворог. Хитрий і підступний!

– Вона не ворог, – заперечив Каспар, – вона просто самотня.

– То я найсамотніший у світі… – зажурився павук.

– Бо ти повиживав усіх павуків з дому!

– Вони – не мого роду, та й, смію зауважити, не всіх. Під твоїм кріслом, Феліксе, повно павутиння…

– Щось придумаємо, Альфреде, – мовив Каспар. – Ми з Донею вирушаємо завтра у подорож. Не може бути, щоб у цілому світі не знайшовся хтось тобі до пари. А щодо Алегорії, то від долі не втечеш. Ліпше з нею поговорити завтра. Ну, почнемо?..

– Угу, – муркнув кіт, стрибнувши Каспарові на коліна.

– «Приручуючи перших звірів, людина шанувала їх як братів по крові. Це вони зробили її сильнішою, а влада, як відомо, всіх псує. І повага змінилася небажанням зрозуміти душу тварини, а відтак – жорстокістю. Історія звірів існує поряд з історією людей. Звірі змінюються так само, як люди: ніщо не стоїть на місці. Є лише поодинокі випадки приязні тварин до людей, та й то серед приручених, а загалом усе пройняте боротьбою між ними. Тварини захищаються, люди нападають. Захист ніколи не приводить до перемоги.

Перша приручена тварина була, напевно, слабкою і потребувала захисту. Ці слабкі істоти породили собі подібних, у крові яких уже була неспроможність діяти самостійно. То був вік дитинства. Дорослість настала тоді, коли люди почали вважати приручених звірів своїми рабами, а згодом, що найгірше, речами. Річ, яка зіпсувалася, стає непотрібною. Деякі звірі служили як іграшки. Це стосується собак, котів, мавп, співочих птахів. Людина міркує так: раз я їх годую, вони мене повинні тішити. Тварина ж – довіряє. Кожен думає своє, однак звірі часто гинуть, ставши непотрібними.

Коли звір хоче вашої ласки, то це його потреба, а не бажання вам догодити…»

3

– А ті звірі, що в клітках, вони приручені? – спитала дівчинка.

– Це найдикіші звірі в світі! – обурився Фелікс. – Вам не здається, Філіє, що слово клітка недоречне в нашому товаристві?

– Гадаю, друзі, ви пробачите нашій гості. Вона ще не звільнилась від хибних поглядів, бо не знає кращих. То не її провина…

– Я ніколи не чула, щоб котів і павуків тримали в клітках, – зауважила Доня. – Вони ж не кусаються… І що я зроблю, коли мені хочеться бавитися із звірятами?

– Ця юна істота, – озвався Альфред, – має на це повне право. Ти б, Каспаре, краще її розважив. Гра – найкращий спосіб пізнавати. А ти, Феліксе, хіба забув, коли був кошеням? Хіба ти не хотів бавитись?

– Мене викинули разом з моїми братами й сестрами, заледве ми почали бачити. Вони померли з голоду і холоду, а мене підібрав Каспар і сховав за пазуху. Зігрів, вигодував і подарував мені цей дім. Я був такий заляканий і приголомшений, що не помітив, як виріс…

– Я бачу, Феліксе, що нещастя тебе зламало, – не вгавав павук.

– Цить!

Кіт розлючено ляснув хвостом.

– Годі сваритися, – лагідно дорікнув Каспар.

Доня вдячно посміхнулася до нього й зітхнула:

– Ти ж казав, що ми тут відпочинемо.;!

– О боже! Наша гостя хоче спати! – похопився Каспар.

І всі одразу заметушились коло Доні.

Це також слід знати тим звірам, які ще й досі вірять в безкорисливість людини. Приручені пес, корова, кінь не викликають ні в кого подиву. Хай собі допомагають людині, якщо це їм подобається. Значно безглуздішим є приручення соколів та орлів. У них відбирають розум, виснажуючи голодом і безсонням, а тоді спускають з ланцюга, милуючись, як голодний птах полює. Розваги бувають корисливі. Але послухайте, любі друзі, про канарок з Канаркових островів: якими вони були колись і якими стали тепер. Жителі цих островів у давнину полювали, збирали плоди. І розводили канарок, вчили їх співати, живучи з ними у мирі й злагоді. Їхня мова і мова канарок були дуже схожі. Люди розуміли канарок, а канарки людей. І так могло тривати доти, доки світить сонце в небі. Аж тут на острови прибули кораблі з цивилізованими європейцями. Усім відомо, чим обертається зустріч істот простих, щирих і безоружних з озброєними до зубів, жадібними шукачами пригод. Кожне знищення народу настає тоді, коли загарбники вивчать його мову. Іспанці, а це були вони, ніяк не могли підкорити сердешних дикунів, бо ті мали пташину мову і канарки вчасно сповіщали їм про наміри ворога. Тоді хитрі завойовники скористалися однією із своїх говірок, що нагадує свист. Вони навчили розмовляти нею дикунів і канарок. Досить швидко на Канаркових островах не залишилось жодного корінного мешканця. А канарки в клітках потрапили у різні кінці світу, легко підхоплюючи будь-яку мелодію. Стали розвагою для людей. І не знають своєї батьківщини, їхня домівка – клітка.