Текст книги "Втеча звірів або новий бестіарій"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Карусель з Єдинорогом. – Чоловік – дерево рятує птахів. – Дивовижна історія Чоловіка-комахи. – Чи усім потрібні перетворення?

1

Настав ранок після цієї незвичайної ночі. Доня навіть не хотіла лягати спати, така була окрилена успіхом. Трохи сердилася на Каспара, що той примусив її переживати, але навчитися чогось можна лише тоді, коли тобі довіряють. Так сказав Каспар.

Доня врешті-решт заснула у порожньому гніздечку на горищі, чорний кіт П’єро – у підвалі, де колись народився, а Каспар не спав. Він думав, як їм іти далі і чим усе закінчиться. Йому було неспокійно на серці. Втручатися у чуже життя треба дужа обережно і за крайньої потреби, без чаклунств. Чудеса блискавично змінюють світі і призводять до непередбачуваних наслідків. Каспар не хотів втягувати Доню в небезпечні пригоди, але це не вдавалось. Дівчинка змінилася сама. Вона здобула силу і тепер могла застосувати її собі на шкоду! Сила без знання – небезпечна. Хоч би Єдиноріг підказав… У добрі часи Каспарі відчував його присутність, але коли вагався, то ніби опинявся сам у безжальній пустелі під сліпучим небом, марно шукаючи зелений острівець з прозорим струмком. Навіть від Доні мусив ховатися зі своїм страхом. А що, як вони загубляться? Або потраплять у пастку?

Каспар міряв кроками напівтемне горище і від сутінків йому ставало ще сумніше. Коли він вдосталь наковтався пилюки, то виглянув на вулицю через напівкругле віконце, яке називають слуховим, бо в нього можна бачити лише дах сусіднього будинку. Він виліз крізь віконце на дах. Під ногами затріщала бляха і, щоб не збудити Доню, він послав їй веселий сон: як вона бавиться з іншими дітьми великим рожевим у золоті кружальця м’ячем. Поки вона ловитиме його, можна буде подивитися на місто згори. Свіжий вітерець торкнувся його лиця. Ще був ранок. Каспар побачив у себе під ногами зелене провалля – парк. Хоч як було високо, та знизу долинала музика й голоси дітей. Між деревами яскравіли гойдалки, каруселі, сковзанки. Від усього цього віяло такою безтурботною радістю, що серце Каспара защеміло. Він був так само далеко від дітей, як і від Єдинорога. Але діти дозволяли на себе дивитися. Доня була з них. І Каспар знав, що вона йому скаже: ходімо в парк!

Візьме його за руку і відведе до дітей, бо вона не боїться ні дітей, ні дорослих, ні майбутнього. Їй треба трохи витратити силу чарів на пустощі й забави.

… Коли вони зійшли вниз, місто здалося дівчинці дуже привітним і зовсім незнайомим. Вона весело побігла до парку. Їй хотілося спробувати усе: гойдалки, драбинки, сковзанки… Вона літала як вихор від однієї забави до другої, очі сяяли, щоки палали. Каспар тримався осторонь, може тому, що мав майже двісті років. Правда він не виглядав на стільки. Доня бавилася сама, як, здебільшого, бавилася вдома. Тепер вона стала сміливішою, але Каспар ж попередив, щоб вона нічого не розповідала про Єдинорога і їхню подорож. Їй взагалі не хотілося розмовляти, тільки лазити і стрибати.

Коли вона знеможено впала біля Каспара на лавці, той задумливо сказав:

– У мої часи були каруселі. Але ніхто не здогадався мене туди повести. Я охоча зробив би це зараз…

– А де ти бачиш каруселі? – підхопилася вона.

– Он за тим фонтаном.

На круглому майданчику каруселі можна було вибрати верблюда, машину, лева, слона, білого і вороного коників, ослика. Тож було над чим поміркувати, хоч фігурки виглядали доволі старенькими. Два хлопчики сіли на верблюда і слона. Доня вирішила сісти спочатку на білого коня, який трохи нагадував Єдинорога. Каспар сів поруч неї на вороного. Задзвонили дзвіночки, заграла музика, і Доня ледь не звалилася зі свого коника, коли карусель рушила. Тому вона вирішила дивитися поперед себе. Карусель розкручувалася щораз більше. Якоїсь миті кінь відірвався від землі і злетів угору. Спочатку вона подумала, що так і має бути, але чомусь ні верблюд, ні слон не злетіли. Тільки Каспар крикнув:

– Тримайся міцніше! Це не моє чаклунство!

«Ну, от, починаються злі чаклуни!» – похолола Доня. Кінь заіржав, повернув до неї голову і вона побачила фіалкові очі й гострий золотий ріг. І хоч Єдиноріг не сказав жодного слова, її страх минувся.

Далеко внизу опинилось місто з його чудовими вежами і старовинними будинками, кам’яними левами, але їй не хотілось туди повертатися. Лише летіти невідомо куди.

І тут вона побачила Море, й одразу впізнала його, бо де ще може бути стільки блакитної води без краю. А потім виник берег із білою смугою піску, зеленими лісами. Ніхто не купався у тому Морі, хоч надворі стояло літо. Вони довго летіли над берегом, аж доки побачили серед скал недобудований корабель. Довкола нього метушилися майстри, вбрані якось чудернацько. Їхні тіла були вкриті шерстю. Корабель скидався на казковий і, хоч ще був недобудований, Доня зразу впізнала у ньому Корабель Звірів. Вона скрикнула, в очах потемніло, і несподівано дівчинка почала падати…

2

Отямилась на лавці в парку. Каспар занепокоєно тримав її за руку.

– А де Море? Де Єдиноріг? – розчаровано спитала Доня.

– Яке море? Ти перегрілася на сонщ и знепритомніла…

Доня подивилася Каспарові в очі:

– Неправда!

Каспар зітхнув:

– Я хотів як краще. Ти ж мусиш пояснити сама собі, що відбувалось з тобою а це неможливо.

– Нічого, спробую, – буркнула Доня. – Дорослі завжди дурять дітей. Ти – дорослий!

– Я не став дорослим, але багато пережив. І знаю, як тобі буде боляче, коли ти вирізнятимешся серед інших. Тебе проі женуть, як білу ворону. Ти не матимеш друзів…

– Звірі будуть моїми друзями. То що – моя подорож скінчилася?

– Ні, але…

– Ура! – зраділа Доня. – Тоді ходімо!

– Ти добре почуваєшся? Тобі довелося перейти з одного світу в інший, а потім повернутися.

– А ти?

– Мені легше. Я вже навчився.

Коли вони вийшли з парку, Доня здивовано спинилася:

– Але ж це не те місто!

Так, зовсім інші будинки були перед ними: без жодних прикрас, схожі один на одний. У такому й вона жила колись.

– Коли подорожуєш, – пояснив Каспар, – можеш опинитися де завгодно. Я, правда, волів би побути трохи в тому лісі. Певно, так потрібно.

– Чому Єдиноріг не залишив нас коло моря?

– Ще не час. Хтозна, скільки ще доведеться мандрувати. А може, ми вже завтра дістанемось до моря.

– Ти такий розумний, а цього не знаєш! – дорікнула Доня.

– Дорога серця інакша, ніж дорога розуму. Якби ми йшли вздовж річки на південь, то дісталися б до моря. Але то| було б не те море, розумієш?

– Я вже бачила Море. Воно не схожі на те, про яке мені розповідали діти. Воно – безлюдне.

– Ти дуже правильно висловилась: «безлюдне».

… У цьому місті було дуже багато птахів. Люди теж зустрічалися, але рідше! Чим собі птахи вподобали це місто, Доня не могла збагнути. Дерев було мало і всі якісь обскубані. Натомившись, вони присіли на лавці, дивились, як довкола них ходить зграя голубів. Вони вже витрусили всі кишені в пошуках крихт, але набридливі птахи й далі заглядали їм у руки.

– Слухайте, голуби! – не витримала Доня. – Ми бідні мандрівники і не маємо чим вас пригостити. Каспар може вам дещо прочитати.

Але Каспар задивився на хмарку в небі. Доня мусила змінити тему:

– Ми теж можемо літати, якщо захочемо. Хоча по вас не дуже видно, аби ви вміли літати. А ми літали дуже високо над полями й лісами…

– Як це? – спитав один голуб. – Хіба ви не люди?

– А що, як ми люди, то вже незугарні до літання?

– А навіщо воно вам? – спитав другий голуб, легенько дзьобнувши Доню в палець.

– Це важке питання… Коли літаєш, то чуєшся такою легкою і вільною. А ви, я бачу, можете й без крил обійтися.

– Диви, яка розумна! – загуділи голуби. – Нам потрібні крила, щоб рятуватись!

І тут же зграя голубів перетворилася на хмару й так залопотіла крильми, що Доню ледь не змело з лавки. Потім хмара знову перетворилась у зграю і оточила бабцю з кошиком. Бабця мала на голові смішний зелений капелюшок. Вона кидала голубам зерно, крихти, насіння.

– Ти знаєш, – сказав Каспар, – я що раз рідше згадую Книгу. Може, там, куди ми йдемо, вона непотрібна? Звірі покинуть нас…

– А коли ми їх попросимо залишитись!!

Каспар похитав головою.

– Ну, тоді вони ще можуть повернутися!

Хлопець стиснув Донину руку і вона зрозуміла, що це можливо.

Тим часом трапилося щось неймовірне! З гори упала сіть і накрила голубів. Знявся лемент. Бабця затулила очі руками. Доня миттю перетворилася на пташку: крила потрібні для того, щоб рятуватись. Вона злетіла догори.

– Стій, стій! – закричав Каспар.

Частині голубів вдалося врятуватись: бабця трохи підняла сіть. Тут її відтрутило двоє чоловіків у однаковій обшарпаній сірій одежі. Вони миттю вхопили сіть і поволокли її до фургона, що стояв за рогом.

Доні нічого не загрожувало. Вона підлетіла до даху й побачила чоловіка в зеленому светрі. Він стояв, розкинувши руки, і його так пообсідали голуби, що він аж зігнувся.

3

– Як же ви так необережно? – докоряв він голубам.

– Але ж стара Марта була в зеленому капелюшку! – загуділи голуби.

– Неймовірно! – вигукнув чоловік. – Вона ж мала, бути в червоному.

– Може, вона просто забула, – сказала Доня. – З бабусями це буває.

– О, у нас новенька! Звідки ти прилетіла?

– Здалеку. Через якийсь дурний капелюх мене могли упіймати, як голуба!

– Як голуба? – здивувався чоловік. – Хто ж ти така?

– Людина! – буркнула Доня, вмостившись на його черевику. – Якби дах був не такий слизький, я перетворилася б на дівчинку.

– Цікаво, – сказав чоловік. – А я чоловік-дерево, і в разі небезпеки кожен птах може знайти в мене притулок. Дуже прикро, що так сталося, любі друзі. Я тепер пильнуватиму сам. Нічого не кажіть старій Марті, бо вона помре з горя.

– А чому нас ловили? – спитала Доня. – Що ми їм зробили поганого?

– Бачиш, люди вважають, ніби тільки їхнє життя має якусь цінність. І що вбивати голубів – це не злочин. Вони полюбляють їхнє м’ясо.

– Боже, – заплакала Доня, – мене ж могли зїсти!

– Заспокойся, – лагідно мовив чоловік. – Мені дуже прикро, що наше місто так негостинно тебе зустріло. Хочеш підемо до мене пити каву з молоком?

– Хочу, але я не сама, а з Каспаром.

– То це був той Каспар! – загуділи голуби. – А ми так неввічливо з ним повелися… Ми думали, що Каспар старий чоловік.

– Уперше чую про Каспара…

– Він – Срібний Лицар Звірів, а я – його Прекрасна Панна.

– Он як! Я б дуже хотів з ним познайомитись.

– Він має бути внизу.

Доня пурхнула на край даху. Каспар, блідий як стіна, стояв під деревом. Якраз від’їхала машина зі спійманими птахами.

– Ех, була б у мене рушниця! – вигукнула дівчинка.

– Тебе посадили б у в’язницю… – зітхнула маленька голубка. – Сама не знаєш, що кажеш.

– А я б утекла!

Чоловік-дерево дозволив птахам летіти. Потім з Донею на плечі поліз у віконце і за якийсь час вони опинились у маленькій кімнатці, стіни якої були обвішані малюнками птахів.

– Ну, що ж, голубко, час тобі перетворитись на дівчинку. Чи зачекаємо на твого лицаря?

– Можна й зараз.

Коли Доня це зробила, чоловік захоплено вигукнув:

– Як це тобі вдається? Я от не можу стати справжнім деревом.

– Ви ж дорослий. Вам треба ходити на роботу і заробляти гроші.

– Якби я був деревом, то не потребував би грошей.

– Якби ви були деревом, вас могли б зрубати.

– Ну, що ж, піду приведу Каспара.

І він пішов, привів Каспара, і вони сіли пити каву з молоком і їсти рогалики з маслом. А коли вже напились і наїлись, Чоловік-дерево сказав:

– Все-таки, як чудово літати!

– О, ми можемо й комашками стати!

– Неймовірно! Справжніми?

– Ага.

– У сусідньому будинку живе Чоловік-комаха. Але це виглядає дуже сумно.

– Чому?

І господар оповів їм історію чоловіка, що став комахою.

– Розумієте, цей чоловік має матір, дружину, дітей. Одного разу йому здалося, що він нікому не потрібний. Краще не мати нікого, не ходити на роботу, не читати книжок, не вести порожніх розмов… Таке бажання може виникнути у будь-кого, хто дуже втомився, але не кожного призводить до таких наслідків. І ось він став уві сні величезним чорним жуком, і так ним і залишився. Мати приносить йому їсти, а дружина з дітьми виїхала геть.

– Яке безглуздя! – вигукнув Каспар. – Ми стаємо птахами, щоб подолати відстань, пізнати світ, і ніколи не перестаємо бути собою. У природі кожна істота має своє місце.

– А що, коли душа того чоловіка завжди була душею комахи?

– Навіщо він лякає своїх рідних?

– Він дуже страждає від цього. А мій вчинок, Каспаре, теж видається тобі безглуздим? Мені це подобається.

– Ви захищаєте птахів. Але ліпше було б їх умовити покинути це місто, де їх переб’ють, як мандрівних голубів.

– Як це? – спитала Доня.

– Колись у Америці жили мільярди мандрівних голубів, а зараз не залишилось жодного. Ні, таки нема сенсу стояти на даху!

– Мені подобається. Та я нічого путнього й не вмію робити…

– А малювати? – підстрибнула Доня.

– Тобі подобається?

– Дуже!

– Візьміть собі на згадку.

Доня вибрала синичку, а Каспар журавля. Вони були як живі.

– Хочете ще кави? Я маю цукерки.

Коли господар приніс цукерки, Доня геть розчулилась. Вийняла з кишені фотокартку:

– А це моя сестра Ізабелла.

– Гарненька, похвалив чоловік. – А ви схожі!

– Правда?

Каспар штурхнув її ногою під столом. |

– Так.

– Я більше не буду підстригати волосся! А знаєте, де я її знайшла?

– Де?

– На смітнику!

Золоторогий олень

Важко носити у себе на голові сонце. Коли він з'являється сірого світанку на кручі, здається, що сонце уже зійшло. Але звук мисливського рогу змушує його кидатись у молочний туман, перепливати через холодні води і ховатися на острові. Вічний утікач, володар корони, опиняється в пастці, винюханий безжальними псами. Ніж глибоко входить в серце. Кров стікає на траву, вкриту тремтливою росою.

Брате мій, Оленю, щоб не довелося тобі стати жертвою людської жадоби, щоб не стала корона твоїм прокляттям, рушай темної ночі через ліси, переплів вай великі ріки, а малі – перелітай, щоб швидше дістатись туди, де ти недосяжний. Де можеш гордо носити свої роги, де ніхто ні на кого не полює, де ти станеш поруч з братом Єдинорогові і братом Диким лісовим Конем на неосяжному пасовиську.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Дощові розмови. – Страх у ванній. – Каспар і Доня випускають мертву рибу у мертву річку. – Ожилі птахи.

1

Доні й раніше було сумно, але не так, як у цьому місті, де безперестанку падав дощ. Дівчинка прокидалася від холоду й хотіла плакати, бо воліла спати в теплому ліжечку, щоб тато з мамою були поруч. Дощ їх затримував, бо хіба далеко залетиш, коли кругом вода і холодно… Під плюскіт дощу Доня витягала фотокартку й дивилася на ту дівчинку, Ізабеллу. Волосся в неї ще не дуже підросло. Доня чула, що волосся краще ростиме, коли його мити дощовою водою, але Каспар заборонив це робити. Дощова вода нині отруєна.

– Їй-богу, повернусь у той час, коли не було ні радіації, ні хімії, ні смітників. Блукатиму між зелених полів і дихатиму чистим повітрям…

– Вертайся! – розсердилась Доня, – Покинь мене таку нещасну!

– Доню, – взяв Каспар її за руку, – я зовсім не збираюся тебе покидати. Але й узяти тебе з собою у той чудовий світі не можу.

– Чому?

– Для цього треба народитися вдруге! Звичайна людина не може подорожувати в часі. Поки що. Кожен ітиме власним шляхом. А що ти робитимеш потім?

– Піду до школи.

– Якби я ходив свого часу до школи, ми не сиділи б отут з тобою.

– Як це?

– Мене ніхто до цього не змушував, а в тебе є обов’язки, і з кожним, роком їх ставатиме все більше, особливо, коли в тебе з’являться діти. Бути такою вільною, як я, ти ніколи не зможеш. Але щасливішою обов’язково.

– Боже, як тут темно… – зітхнула Доня.

– Ми можемо трохи прогулятися. Я знаю одне місце, де є кава з молоком і булочки.

2

Вони спустилися ліфтом на вулицю. Дощ трохи стих, але було дуже мокро. їх наздогнав хлопчик у синій курточці.

– Чекайте! – гукнув він.

Хлопчик той, певно, ще не ходив до школи.

– Чекайте!

– Ми чекаємо, – відказав Каспар.

– Мами й тата нема вдома, а мені страшно. Ходіть до мене!

– А чого тобі страшно?

– Каспаре, – докірливо глянула на нього Доня, – він же сказав, що мами й тата немає вдома. Треба піти й прогнати страх.

– Я знаю, де він сховався! У ванній! Я й світло позасвічував, і телевізор увімкнув… Нічого не допомагає!

Якщо просять – треба йти. Правда, Доня подумала, що прийдуть хлопчикові батьки і виженуть їх разом зі страхом. Дорослі не люблять чужих дітей у себе в квартирі.

Вони сіли в ліфт, знову піднялись угору і зайшли до хлопчикової квартири. Доня про всяк випадок роззулася, щоб не лишати слідів.

– Ось тут у нас кухня.

Кухня була біла як сніг, а на холодильнику горлало радіо.

– Вимкни радіо, бо поглухнемо, – наказала Доня, а тоді спитала: —Тобі страшно на кухні?

– Мені всюди страшно.

– А балкон у вас є?

Вони утрьох стали на балконі й подивились униз.

– Тобі не страшно жити так високо? – спитав Каспар.

– Та ні.

– Може, коли повернуться твої батьки, страх зникне?

– Ні, не зникне.

– То ляжеш коло мами, – порадила Доня. – Я завжди так роблю, коли мені звечора страшно.

– Мама не любить, щоб я їй заважав.

– Погана в тебе мама!

– А в тебе краща? – розсердився малий.

– Краща! Ти хоч знаєш, як виглядає твій страх?

– Угу. В нього страшні очі.

– Он воно що. А руки-ноги в нього є?

– Нема.

– А волосся чи роги?

– Нема.

– А він великий?

– Ні.

– Слухай, – засміялася Доня, – може, він нічого, крім очей, не має? А що він їсть?

– Він не їсть, а п’є воду. Пив…

– Господи! – вигукнув Каспар. – Це ти про рибу?

– Ні, про страх. Риба у ванній, а страх – усюди.

– Звідки в тебе риба? – здивувалася Доня.

– Мама купила. Я одну випросив, щоб у нас жила.

– Ану, покажи!

Риба лежала у каламутній воді догори животом.

– Вона спить, а ти боїшся, – збрехала Доня. – Я теж хочу спати, але Каспар обіцяв пригостити мене кавою з булочками. Доки риба у воді, вона живе.

– Так, – сказав Каспар, – риба не може без води. Але тут їй зле. Щоб вона не заснула назовсім, треба випустити її в річку. Вода понесе рибу аж до Моря. Але вже пізно, то ми випустимо її самі.

Хлопчик скривився:

– Я теж хочу!

– Ти ще малий, – погладила його по голові Доня. – Прийдеш завтра на річку. А наступного разу, як мама принесе живу рибу, хапай її – й неси до річки, добре?

– Ага.

– Дай нам велику банку, – сказав Каспар.

Хлопчик кинувся на кухню.

– Ти гарно придумала.

Доня пішла до кімнати, сіла за стіл, намалювала на аркуші рибу, а під нею написала таке:

"Діти! Кожна риба мусить жити, там де їй подобається, а не там, де ви хочете!"

Потім вийшла на балкон і кинула з нього аркушик. Він повільно опускався, але враз подув вітер і послання швидко помчало між будинками.

3

Дорогою до річки їм стрівся дідусь з палицею.

– Куди це ви йдете, діти?

– Хочемо випустити рибу в річку, – відповіла Доня.

– У цій річці риба не живе вже багато років.

– Нашій рибі все одно. Вона мертва. А хіба бувають річки, у яких не водиться риба?

– Бувають, діточки, бувають…

– Найкраще, – . сказав Каспар, – коли ми цю рибу поховаємо в землі. А то хлопець прийде завтра й побачить. Негарно якось…

– Негарно – закопувати рибу в землю. Давай покладемо її в човен!

– Цікаво, де ти його знайдеш?

– Зробимо з коробки. Дивися, тут смітник.

Низьке небо нависало над ними. Важко було казати, що це – ранок чи вечір.

На дно дерев’яної коробки Доня настелила лопухів, а Каспар зручно вмостив туди рибу.

– Ну, ось і все, – зітхнула дівчинка.

– Ні, не все.

Каспар витяг з-за пазухи свою нев’янучі білу троянду і поклав коло риби. Потім пустив корабель на воду.

«Тобі не шкода твоєї чарівної троянди?» – хотіла спитати Доня, але спинилася. Натомість сказала:

– Тепер вони обидві попливуть до Моря!

Каспар посміхнувся:

– Так.

Можна було вертатися, але дівчинка зважилась:

– Давай, не будемо вертатись у це місто!

Вони знайшли іржавий міст через річку, по якому ніхто не ходив. Зліва було місто, справа пагорби, порослі жовтуватою травою. Усе це було таке непривабливе, що й не хотілося на нього дивитись.

– Доню, давай влаштуємо свято!

– Яке?

– Випустимо наших птахів на волю.

– Хіба у нас є птахи?

– А на малюнках!

Каспар вийняв листочок, який подарував йому Чоловік-дерево. Доня знайшла свій. Синичка дивилася на неї, ладна ось-ось злетіти. Дівчинка перевела погляд на Каспара. Той легенько дмухнув на журавля і птах злетів, черкнувши хлопця крилом по носі. Доня аж заплескала в долоні: журавель був справжній. Вона й собі дмухнула на синичку – і та ожила. Сіла спочатку Доні на плече, а тоді полетіла до пагорбів. Каспарів журавель зробив три кола над ними і, протяжно закричавши, зник удалині.

– Кажуть, що душа в людини, як пташка, і її треба відпускати на волю, – сказав Каспар.

Житній вовк

Колись давно сіяли багато жита і пекли з нього хліб, який звався Життя. І багато Житніх Вовків пробігало поля з краю в край, охороняючи їх від чужинців. Чорні птахи мовчки кружляли над стиглим колоссям, але не сміли спуститись на землю.

Уночі Житній Вовк розмовляв з місяцем, і шерсть його ставала срібною. І вдень, і вночі панувала тиша, щоб зерно не просиналось з колосків. А коли надходили жнива, Житній Вовк полишав поле і засинав у ярку, вкрившись опалим листям.

О брате мій, Житній Вовче, з очима, як смарагд, з вушками, гострими, як мечі, з язиком рожевим, як пелюстка шипшини, тобі не знайти нині житнього поля і серед тисячі полів, лиш місяць над вбогою землею… Устань і біжи на небесні лани, де нема ні зими, ні осені, лиш вічне літо.