Текст книги "Втеча звірів або новий бестіарій"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Чому папужку Алегорію не люблять. – Яка користь з географічної карти. – Правила чемності, вважає Фелікс, потрібніші – Чим завинив поет Гете?

1

Доні наснилося, що вони з Каспаром їдуть верхи на Єдинорозі, а той бубонить:

– Я не хочу возити воду і дрова… Я не хочу возити воду і дрова…

А Каспар каже:

– Злазьмо!

Вони злізають з Єдинорога, завдають собі його на плечі й несуть, а Єдиноріг і далі вередує:

– Я не хочу тягати воду і дрова на своєму хребті!

– Але ж ми й дурні! – каже Доня і прокидається.

Це ж одна з найгрубезніших книжок упала їй на спину, а на ногах вклався кіт. Зрештою, сонце вже ясно світило, то не жаль було й прокидатись.

Доня зняла з себе книжку і прочитала назву: «Етикет при дворі Людовіка Чотирнадцятого».

Каспар стояв біля відчиненого вікна, і сонце золотило йому волосся.

– Ти вже встав? – спитала Доня.

– Доброго ранку!

Каспар зняв кота з Дониних ніг і відніс на крісло. Той навіть не прокинувся. Доні стало шкода зім’ятої сукні.

– Може, мені вбратися у своє?

– Поки що не треба. У сусідній кімнаті є вода. Вмийся, причешися, і вдягни іншу сукню. Ми вирушимо завтра.

– Якщо ми будемо так довго зупинятися, то не доженемо Єдинорога! – зауважила Доня, хоч їй дуже сподобалися Зимовий дім, кіт і павук.

– Наздоженемо. Він був тут уночі.

– Ой! І що він сказав?

– Нічого. Я не смів його питати. Єдиноріг повинен перший почати розмову.

– Чому перший?

– Згідно з етикетом.

– Як при дворі короля Людовіка Чотирнадцятого?

Каспар засміявся:

– Та ні, то Феліксові штуки… Він обожнює королів, лицарів і старовинні речі. Я переконався, що Єдиноріг пішов до моря.

Втішена Доня пішла вмиватися. На неї чекала чудова сукня зі срібної парчі й золотисті черевички. Їй залишалося тільки пошкодувати, що Фелікс розбив останнє дзеркало. Вона тихенько зайшла до вітальні й побачила, що Каспар не сам. На гілці, що торкалася вікна, сиділа зелена з червоним дзьобом папужка. Вона була така яскрава, наче щойно вилізла з фарби.

– Я тобі вже казав не раз, Алегоріє, що між нами нема нічого спільного!

– Звісно! – запищала папужка. – Ти собі знайшов нову приятельку. Хай-но восени вона піде до школи – там їй швидко виб’ють з голови усілякі химери! А я буду вірна тобі до смерті…

– Я приятелював би з тобою, але ти мене вперто не бажаєш зрозуміти. Постійно збивала мене з пантелику: хотіла, щоб я сидів тут, читав книжки і писав вірші, які ти мені нашіптувала. Я ж не маю таланту до поезії і взагалі задихаюся в чотирьох стінах.

– Маєш, маєш! Як не вірші, то байки в прозі можеш писати, або зайнятися наукою. Чом не тема: «Архетип Небесного Звіра»? Я б тобі список літератури підготувала. Вмію навіть друкувати на машинці. І з комп’ютером впораюся, як буде треба. Це дівча, певно, ще по складах читає. А цей котяра —.фальшивий і ледачий. Прибрати в будинку не може. А павук-мухожер. Заманює у свої тенета мух, як заманює цей підступний світ усіх довірливих і простодушних. А ця голота з якою ви так мило щебетали по дорозі. Фе! Чому б тобі не перекинутися на лебедя?

– А нам горобці більше подобаються! – не витримала Доня.

– І мені!

Кіт Фелікс вистрибнув на підвіконня:

– Я з’їв би тебе давно, Алегоріє, якби не мій вибагливий шлунок. Хіба ти птиця? Ти напхана чужими думками, як опудало ватою!

– Каспаре, скажи їм щось! – заплакала папужка зеленими сльозами.

– Доню, Феліксе, не заважайте! Сядьте собі на канапі й розмовляйте про що-небудь. Негарно втручатися в чужу бесіду…

– Сам знаю, що негарно, – пробурчав Фелікс. – Але я не затісну собі вуха, коли мене обзивають фальшивим!

Однак вони таки сіли на канапі, щоб не втручатися в чужу бесіду.

– До речі, – зауважив кіт, – у культурному товаристві усі повинні брати участь в розмові…

–, А де Альфред?

– Переселяється в інший куток. Дощ залив йому павутину. Знову дірка в даху об’явилася.

– Треба її затулити. Мій тато позатуляв усі дірки в даху.

– Каспар взимку затулить.

Але взимку нема дощу…

– Тоді навіщо й затуляти?

Вони замовкли і стали прислухатися до розмови Каспара й Алегорії.

– Якби я тебе послухав, – сказав Каш пар, – хто б тоді пізнавав справжню суть звірів? Не треба чіпляти на них етикетки: лисиця-хитрунка, заєць-боягуз, осел-впертюх… І людину не можна оцінювати однозначно.

– А що це тобі дасть?

Каспар розгубився:

– Нічого це тобі не дасть! Треба поважати чужі думки. Були й розумніші за тебе…

– І до чого це призвело? Коли людина думає як усі, вона взагалі не думає. Це й тебе стосується.

– Я однак тебе не покину!

– Не розумію цієї Алегорії, – знизала плечима Доня. – Її женуть, а вона чіпляється. Зовсім немає гордості!

– Он як! – сказав Каспар і рішуче зачинив вікно.

2

Після сніданку Доня хотіла прогулятися по садку, але Каспар не дозволив:

– Я не хочу, щоб тебе хтось бачив. Ми тут – інкогніто.

– Як-як?

– Інкогніто, тобто таємно.

– А-а…

– Та не журися! У нас з тобою сьогодні свято. Феліксе, знайди мені, будьласка, карту України…

– Яку? Фізичну чи адміністративну?

– Обидві.

– Обидвох нема. Котрусь, здається, адміністративну, щось зжерло.

– Певно, миші.

– Аякже, миші! – образився Фелікс. – А я тут для чого? Міль з’їла.

– Відколи це міль їсть папір?

– Є різні види молі. Це – та, що гризе географічні карти і глобуси. Не будь таким дріб’язковим, Каспаре, я й так багато працюю, читаю розумні книги…

– «Етикет при дворі Людовіка Чотирнадцятого», – посміхнувся Каспар.

– А хоч би й так! Правила чемної поведінки мусить знати кожен.

– Ну, добре, пошукай карту… Хай буде фізична. Нам же не їхати в поїзді, а летіти на власних крилах.

Кіт поліз під канапу і довго там чхав, відповідаючи на кожне Каспарове «Будь здоров!». Витяг рукавичку.

– А ось рукавичка!

Витяг олівець.

– А ось олівець!

Витяг гребінець.

– А ось гребінець.

Витяг календарик.

– А ось календарик.

Витяг карту.

– А ось тобі, Каспаре, карта!

Доня не могла втриматися від сміху:

– Дозвольте, Феліксе, я з вас витру пилюку. Вона пообтирала кота, і той аж вигнувся від утіхи. «Певно, він посидів би в мене на колінах, але соромиться».

– Яка ж вона мала, наша Україна! – сказав Фелікс, пройшовшись через усю каргу.

– На карті мала, – згодився Каспар, – але поглянь: ми летіли два дні і лише стільки пролетіли.

– А чому тут нема нашого дому? – обурився Фелікс.

– Зате є річка. Десь приблизно отут ми знаходимось. Коли тобі вже так хочеться, котику, можеш поставити крапку.

– Я хочу дім, а не якусь там крапку!

– Не заважай, будь ласка, злізь з карти!

– А та країна, де ти жив, Каспаре, більша?

– Ні, Доню, вдвічі менша.

– Там ми швиденько наздогнали б Єдинорога. А місто як називалося?

– Веймар.

– Шкода, що ти не познайомився з Ґьоте! – сказав кіт.

– А хто такий Ґьоте? – поцікавилася Доня.

– Письменник. Написав книжку «Рейнеке-лис».

– Звідки ти це знаєш? – спитав Каспар.

– Алегорія дала почитати. Паскудний тип був той Рейнеке! Знущався з котів…

– То байки, котику! Через них уся шкода. Хай Алегорія зіпсувала собі смак, але ти такий чутливий…

– Зате цікаво! Ми там ніби люди…

– Атож! – розсердився Каспар. – Люди наділили звірів усіма своїми вадами і злочинствами. Мені соромно, що я людина!

– Соромно? – щиро здивувалася Доня. – Чого соромитись, коли не робиш нічого поганого?

– Тобі, певно, не дуже приємно, коли від тебе тікають звірі. А тікають вони тому, що ти людина і можеш їх скривдити. Їм невідомі твої справжні наміри.

– Якби я вивчила мову звірів, то могла б сказати їм про свої наміри.

– У тебе на це просто не вистачить часу, – сухо мовив Каспар і схилився над картою. – Нам треба на південь і найкоротшим шляхом. Єдиноріг буде оминати міста, і ми зможемо його випередити.

– Навіщо вам вирушати в таку небезпечну подорож? – спитав Фелікс. – Це ж марна справа! Єдиноріг не стане вас слухати. Та й хіба можна покидати тих, кому ти потрібний?

Кіт був такий засмучений, що Доня з ним погодилася. Вона ж сама покинула маму й тата, а це дуже велика й небезпечна пригода.

Але коли Каспар сказав:

– Немає безнадійних справ, коли можна допомогти бодай одній істоті, – вона твердо вирішила його не покидати.

Хамелеон

Рожевий як мальва, зелений як листя шовковиці, сліпучий як пісок пустелі, володар усіх барв, які є на світі – Хамелеон. Він перебуває у злагоді з ними, як художник з фарбами. Хамелеон знає, що бути червоним на синьому – непристойно, а бути чорним на білому – жахливо. Як йому не хочеться вирізнятись, коли він полює, або коли полюють на нього! Бути невидимим – найліпше. О, якби всі звірі могли ставати невидимками! Тоді нам не довелося б утікати від людей.

Нас упізнавали б лише по дотику чи голосу, але рука тягнеться поволі, а мовчати вміє кожен хамелеон чи метелик.

Той, хто хоче жити у злагоді, мусить звикати: ставати блакитним у небі, білим у хмарі, ліловим серед орхідей…

Або жити у злагоді з власним кольором: серед пустелі – левом, серед дерев – леопардом, серед ворон – вороною.

Хрущ на квітучій вишні

Світ не може існувати без гармонії. Він розвалився б під тягарем ворожих і непотрібних речей. Ще зовсім недавно дітлахи у сутінках струшували квітучі вишні, й разом з росою на землю падали важкі мідні хрущі. Їхнє наземне існування було дуже коротким: невдовзі, скинувши мідні панцирі, вони, такі безборонні, ховались у землю, засипану вишневим цвітом. І їхнє бриніння затихало до наступної весни.

Нині дерева не співають. Гармонію порушено, але світ ще тримається, напоєний отрутою і п'яний від неї. Людино, не труси деревом! Сядь під вишнею і пом'яни останнього Хруща росою-сльозою.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Приємна бесіда з Альфредом. – Чому павуки не тчуть килими. – Посвячення Каспара в лицарі. – Справжнім лицарям не потрібен меч. – Доня боїться. Її втішає Алегорія.

1

– А що то буде за свято? – спитала Доня. – День народження?

Натомлений Альфред спочивав у кріслі. Кіт з Каспаром кудись вийшли.

– День народження? – здивувався павук. – Навіщо святкувати такий нещасливий день?

– Хіба він нещасливий? – і собі здивувалася Доня. – Я люблю свій день народження. Правда, мені ніколи не дарують того, чого я хочу, але я все одно тішуся.

– День народження це день, коли починаються наші страждання. До того ж ніхто не приходить розділити самоту…

Доня згадала, що Альфред хворий на меланхолію, і їй стало його дуже шкода.

– Я ще не зустрічала такого гарного й чемного павука, як ти, Альфреде…

Але це лише погіршило ситуацію.

– Саме так, Філіє, саме так! Що мені з моєї вроди і з моєї чемності, коли я не бачу собі подібних?

– Ще побачиш. У такому гарному домі, певно, захочуть жити інші павуки. Але що то має бути за свято, коли не день народження?

– Мусиш знати, це моя ідея, – сказав Альфред. – Я вважаю, що дівчині негоже подорожувати з ким-небудь.

– Як це?

– А так. Їй треба подорожувати з лицарем, котрий здатен захистити її від ворогів. Тому ми повинні посвятити Каспара в лицарі.

– Він обіцяв мене захищати!

– А хто це чув, окрім тебе? Ніхто. Треба, щоб увесь світ знав, що Каспар – твій лицар.

– То у вас, павуків, такий звичай?

– Ні, у нас інша мораль.

Павук надовго замовк. Він був дуже скромний і гордий.

– Коли я повернуся додому, то не буду змітати павутиння. Воно таке гарне…

– Угу, – згодився павук. – А чомусь вважають, що грецькі боги вміють ткати краще.

– Як це?

– А так. Розповідають, що колись жила жінка Арахна, котра вміла чудово ткати і, певна річ, цим пишалася. От почула про це богиня Афіна й викликала її на змагання. Виткали вони килими й показали іншим богам. Ті, звичайно, вирішили, що богиня вміє краще. А бідну Арахну перетворили на павука і загнали в темний куток. Та хіба в темряві витчеш кольоровий килим? Потім боги зістарілися і повмирали, й ніхто не знає, яким було мистецтво Афіни. Усе йде до виродження, Філіє… Нам немає сенсу ткати килими. Ми плетемо сіті, щоб ловити мух і ходити один до одного в гості. Я чув, що тепер павуки збираються й живуть разом, але тут, в провінції, ми й далі живемо розрізнено. Хто-зна, як воно краще…

– Разом веселіше, – сказала Доня. – Люди воліють жити разом. Але не так, щоб було тісно, бо можуть посваритися.

– Так воно так, але кому належатиме спіймана муха, якщо сіть буде спільна?

2

Виявляється, Каспар з Феліксом ходили до Дмитра уточнювати, який найкоротший шлях до моря. Справа ще в тому, що морів на світі багато. І крім них, є кілька океанів. А в Україні є два моря Чорне й Азовське. Дмитро сказав, що Азовське щороку міліє і плавати там нема де. Діти з Дониного класу бували влітку на морі й добиралися туди поїздом.

– Ніяких поїздів! – заявив Каспар. – Нам потрібне Море, байдуже, як воно зветься. Таке море, до якого нікому з людей нема діла.

Доня знизала плечима, бо не могла цього зрозуміти.

– Я вірю в долю, а не в географію. Ми будемо подорожувати, куди поведе нас інтуїція.

– А що таке інтуїція? – поцікавився Альфред.

– Ну, братіку, ти мав би це знати! Це – як інстинкт у звірів.

– А що таке інстинкт? – спитала Доня.

– Доля, – відказав Фелікс. – Хоч скач, хоч плач, а буде так, як воно має бути. Доля вирішує все. Розумієте, Філіє?

– Розумію, але мені не подобається, коли за мене вирішують якісь там інтуїція чи інстинкт.

– Та не вирішують вони! – вигукнув Каспар. – А ведуть, куди треба. Як же мені раніше не спало на думку?!

Поява Єдинорога сьогодні вранці означає, що ми на вірному шляху. Інакше ми; з ним розминулися б. Він має тут якісь справи. О, як би нам знадобились, Феліксе, твої пильні вуха і твоє чуття небезпеки! І твоє терпіння, Альфреде… Люди давно втратили гостроту відчуттів.

– То бери нас з собою, – сказав кіт.

– Братику мій, це не так просто! Ми з Філією мусимо попросити вибачення у звірів за всіх людей. Що подумає Єдиноріг, побачивши вас? Що ми знайшли собі заступників?

Ні, ми повинні прийти самі, з похиленими головами і чистими серцями…

– А якщо ти не повернешся звідти?

– Значить, така доля… Ти – дорослий і мудрий кіт, Альфред – дорослий і мудрий павук. Ви переживете це з гідністю.

3

– Ну, що ж, – зітхнув кіт, не будемо наперед загадувати. Час покаже, хто з нас має ліпшу інтуїцію. Але нам пора починати нашу церемонію, хоч я вже трохи охолов до цій справи.

– Тоді, може, не треба?

– Треба! – сказав Альфред. Хоча б заради Філії. Діти потребують не менше захисту, ніж звірі. Вони ж не зовсім люди…

– Ми можемо дещо спростити церемонію, – мовив Фелікс. Буде вона менш блискучою чи більш, це не вплине на твої наміри, Каспаре. Хай я і егоїст, що не хочу тебе відпускати, але чує моє серце, що ця подорож не закінчиться добре. Я було думав запросити глядачів, але там, за вікном, причаїлася Алегорія, тож цілий світ буде знати про твоє посвячення в лицарі. А вас, Філіє, я попросив би відірвати один бант з цієї чудової сукні…

– Прошу, – відповіла Доня.

– Вельми вдячний! Стань на коліна, Каспаре. Згідно з етикетом, посвячувати в лицарі мусить король. Хоч я й кіт, але належу до королівського, тобто лев’ячого роду, тому маю певні повноваження. Чи згоден ти, Каспаре, прийняти меч з моїх рук?

– Мені не потрібен меч. Я ненавиджу зброю!

– Це не має значення. Звідки я візьму тобі меча? Бери ось цю білу троянду. Вона має гострі пазурі й не одного лицаря поранила в саме серце.

– О так! – посміхнувся Каспар. Він був просто чудовий: блідий, з золотавими кучерями, в мереживному комірці.

Кіт вистрибнув з трояндою на стіл і став на задні лапи. Він теж виглядав чудово. Шкода, що їх ніхто не бачив. Доня подумала, що ніколи цього не забуде. Вона була в захваті.

– Шановне товариство, пані та панове! Ми зібрались тут, щоб дати нашому доблесному Каспарові друге ім’я, яке він заслужив багатьма шляхетними вчинками. Щойно він здійснив ще один подвиг…

На поважному обличчі Каспара з’явився подив. Кіт зробив ефектну паузу й докінчив:

– …відрубав мечем голову потвори, чиє ім’я довго вносило сумяття в ряди живих істот.

– Ура! – закричав Альфред. Доня теж сказала «ура», хоч ніде не бачила закривавленої голови і меча.

Фелікс передихнув і далі заговорив менш урочисто:

– Хоч на одну потвору менше, і то непогано. Наш доблесний Каспар відрубав голову Географії, усвідомивши, яку шкоду приносить ця згубна вигадка. Самі поміркуйте – на карті є річка, а насправді вона давно висохла. Захочете, приміром, половити жаб на болоті, а його давно висушили меліоратори. На карті ліс, а насправді – село. Оце вам Географія! Віднині Каспар не вірить у неї, а вірить власній любові до звірів, птахів, комах.

– Слава! Слава! – закричав Альфред. Йому страшенно подобалася церемонія. Каспар щосили стримувався, щоб не засміятись.

– Прийми, о доблесний Каспаре, цю вишукану й непереможну зброю. Віднині ти – Срібний Лицар Звірів, їхній приятель і оборонець…

– … слуга, – тихо додав Каспар, приймаючи білу троянду. – Дякую за честь. Клянусь захищати звірів і любити їх як братів і сестер!

– Встань, Срібний Лицарю Звірів! Ти вирушаєш у небезпечну мандрівку з прекрасною дамою у срібних шатах на ймення Філія. Поклянись захищати її від голоду, холоду і злих чарівників, які можуть трапитись вам на шляху. Поклянись повернути її додому.

– Клянусь!

Павук спритно підбіг до дівчинки і прошепотів:

– Поклянись бути вірною Каспарові все життя!

– Добре, – сказала Доня і засоромлено виступила вперед.

– Чи згодна ти, Філіє, стати Прекрасною Дамою доблесного Срібного Лицаря Звірів?

– Згодна, – відповіла Доня. – Клянусь бути вірною йому все життя!

– Перев’яжи його стрічкою.

Поблідла Доня наблизилася до Каспара і перев’язала йому рукав сріблястою стрічкою, яку раніше відірвала від сукні.

А Каспар став на одне коліно й поцілував їй руку. «Це наче кіно або казка…» – промайнуло в її голові.

– На знак любові й дружби, – сказав Альфред, – прийми від мене, Лицарю, цей перстень.

І почепив на палець Каспара сріблясту павутинку.

– Такий самий перстень дарую тобі, Філіє. Він ніколи не потьмяніє і буде завжди з тобою.

– Дякую! – зраділа Доня. – Я ще ніколи не мала персня.

– Церемонію закінчено! – Фелікс стрибнув у найзручніше крісло. – Ну, як?

– Чудово! Не знаю, як вам і дякувати, друзі. Спочатку мені було смішно, коли ти сказав про географію. Це так схоже на Алегорію…

– Ця троянда ніколи не зів’яне, – зауважив Фелікс.

– Можна, я тебе поцілую, котику?

Каспар взяв на руки Фелікса і притулився до нього щокою. Альфред виліз на плече Каспара.

Доня раптом відчула, що вона зайва. Так буває, коли приходиш до дітей, які бавляться, і не можеш увійти у гру, бо вона вже давно почалася. З нею таке траплялося, бо Доня була несмілива і ніколи не знайомилася перша. Серце їй ніби вколола колючка. Крім того, сталося щось дуже важливе, до чого вона не була готова у свої вісім років, і ще добре не розуміла. Вона просто злякалася. Тихенько вийшла з кімнати, спустилася зі сходів, відчинила важкі двері й опинилась у тихому зеленому саду. Пішла травою, бо не побачила від будинку жодної стежки.

4

Пішла вона дорогою до мосту. Ніхто їй не стрінувся та й вона не озиралась назад. На мості вітер зашелестів її сріблястою сукнею і у плече щось вчепилось кігтями.

– Бідна маленька дівчинко, як мені тебе шкода!

То була папуга Алегорія.

– Куди ж ти йдеш, маленька дівчинко?

– У село, – тремтячим голоском відповіла Доня. – А там сяду на автобус і поїду додому.

– А ти знаєш, куди тобі їхати?

– Спитаю.

– По-перше, ця дорога не веде до села. Вона взагалі нікуди не веде. А по-друге, додому завжди встигнеш, а от зазнати цікавих пригод…

– Мої пригоди скінчилися, – сумно відказала Доня. – Я хочу вернутись додому і про все забути. Буду допомагати мамі, а восени піду до школи.

– Отакі ви, люди, боягузи! Я, звісно, можу кинути тебе напризволяще, як Каспар, але мені не дозволяє совість. Жоден папуга не кине іншого папугу напризволяще.

– Я не папуга, то можеш мене кинути.

– Можу! – погодилася Алегорія. – Але ти ще в дорозі, то ми собі трохи поговоримо. Давай сядемо під цим кущем шипшини.

Вони перейшли міст і сіли під кущем. Шипшина саме відцвітала і сипала довкола бліді рожеві пелюстки. А вода швидко– швидко бігла.

– Знаєш, чого ми з Каспаром посварилися і ніяк не дійдемо згоди?

– Ні, – сказала Доня й приготувалася слухати якусь цікаву історію.

Однак папуга Алегорія мала інші наміри:

– Ось ми сидимо під шипшиною. Завтра її пелюстки обсипляться, а під осінь з’являться блискучі червоні ягоди. Цвіт шипшини гарний, але вона живе не для того, щоб цвісти й осипатись. Вона цвіте, щоб дати плоди. Тепер ти зрозуміла, чому ми посварилися з Каспаром?

– Ні.

– Нічого дивного! – розсердилась Алегорія. – Тебе не вчили пізнавати суть речей. Глянь на річку: біжить і не біжить, бо завжди вона є. Усі хвильки – однодумці, і через те ніколи не зникають. Тепер ти мене зрозуміла?

Доня промовчала.

– Знову! А я тобі скажу: треба дивитись на шипшину і бачити в ній те, що вона тобі нагадує. Треба дивитись на річку і розуміти, чому вона тече…

– А якщо зрубати шипшину і висушити річку? – спитала Доня, ледве тамуючи роздратування.

– Це можна, – згодилася папуга. – Слава Богу, це не останній кущ і не остання річка!

– А коли їх зовсім не стане?

– Такого не буває. Люди ніколи не бувають спільні у своїй меті. Нема такого, щоб було саме зло чи саме добро. Книгу написав зневірений чоловік, а таких треба найбільше остерігатись. До речі, як тобі малюнки? Подобаться?

– Ні, вони некольорові, – сказала Доня.

– Це просто стара книжка. А ще чому?

– Ну, там убивають, або поранені є… Хіба той малюнок, де дівчина обняла Єдинорога за шию.

– Обняла? Та вона вхопила його, спіймала! Хіба можна довіряти книзі, у якій такі бридкі малюнки?!

– Але Єдиноріг уже на волі…

– І ви хочете його загнати в глухий кут і замучити запитаннями? Якби мене попросили, я б провела вас до нього найкоротшим шляхом. Але Каспар хоче знайти його сам. Я однак вас не покину, бо лише Алегорія спроможна тримати якийсь лад на цьому світі. Он біжить твій лицар зі своїм хвостатим зброєносцем! Зустрінемось біля моря, бувай!

Дракон

Він може мати три голови, шість, або дванадцять. Тіло його вкрите смарагдовою лускою, очі палають, наче рубіни, кігті – блискучі, як сталь. Коли він злітає, крила закривають сонце. Грізний Драконе, непереможний Драконе, ти був охоронцем надр, але люди зневажили твоє священне право оберігати багатства землі, вбили тебе, розграбували те, що не належить їм. Ти став жертвою обману, боягузом, втіленням зла. Люди володіють здатністю переносити власні риси на звірів. Їхній обмежений розум неспроможний збагнути, що Дракони дихають полум'ям, що їхнє серце у сто разів більше за людське, і вони перевищують людину силою, потугою, красою.

Останній Дракон знає, що йому нема вже чого охороняти в землі, і не жадає помсти, лише спокою.