Текст книги "Втеча звірів або новий бестіарій"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

ВТЕЧА ЗВІРІВ АБО НОВИЙ БЕСТІАРІЙ

ПЕРША ПЕРЕДМОВА

Цю книжку я написала ще сімнадцять років тому. З нею трапилося те, що й з Книгою Єдинорога. Загубився рукопис і довелося писати все заново. Потім він знову загубився, і випадково на горищі я знайшла розрізнені листочки, погризені й пожовані. Досі не знаю, як вони там опинились. Маю підозру, що це сталося не без втручання Єдинорога. Тоді я дописала зовсім нові епізоди, щоб йому сподобалося, і, на щастя, рукопис більше не губився. Правда, комп'ютер поводився трохи дивно, і одного разу звідти зник увесь текст. Тоді я подумала, що книжка буде найкращим способом зберегти цю неслухняну повість. Адже тих книжок вистачить на всіх, навіть на мишей і горобців. Я обов'язково віднесу на горище один примірник, ще й з ілюстраціями. Але й тут мені не вельми щастило: не кожен видавець хотів би видати таку книжку для дітей. Ви зразу помітите, чому вона не така. Що ж, книги теж мають власну долю, як і ми, люди. У дитинстві вони часто губляться, легко змінюються, доки врешті не стають самими собою.

Сімнадцять років тому я ще мало знала дітей, бо моя доня лежала в колисці, проте пам'ятала, як то бути дитиною. Малою я любила звірят і книжки. І досі люблю.

Правда, за той час для дітей з'явилося чимало розваг: мультсеріали, комп'ютерні ігри, колекціонування наклейок. Це ще більше відволікає їх від інших живих істот. Діти ставляться до них, як до речей. Батьки купують їм собак, рибок, папуг і навіть котів, що мене дуже дивує, бо вулицями ходить повно безхатніх котів, які мріють, щоб хтось узяв їх на руки і погладив. Або хоча б чимось пригостив.

ДРУГА ПЕРЕДМОВА

Любий читачу!

Передовсім скажу, що ти маєш справу не з однією книгою, а з кількома. Але їх потрібно читати як одну. Можеш додати сюди і свої власні книги, бо між початком і кінцем залишається багато місця. Таким чином ти продовжиш собі подорож і звідаєш нові пригоди.

Хочу звернути твою увагу на дві книги, що увійшли сюди. Перша – «Aphologia animalia», що в перекладі з латини означає «На захист тварин», – написана радше для людей, ніж для звірів.

А друга – «Книга Єдинорога» – навпаки, швидше для звірів, ніж для людей. Ну, а третя – моя.

А тепер поясню, що таке Бестіарій. У середні віки так називали описи тварин. Нині кажуть, ніби деяких тварин, описаних там, насправді не існувало, таких як Єдиноріг, Дракон чи Василіск, але я в це не вірю. Надто вже їх правдиво описують словами і фарбами. Ми живемо поруч зі звірами ніби чужі. Але в нас усіх – одна Земля і кров одного кольору – червоного. Треба поважати кожне життя, хай це буде життя комашки, ящірки чи пташки. Вони живуть не так довго, як люди, іноді лише один день, але вміють радіти світові. То люди сумують і переживають через різні дрібниці. І не здогадуються піти до лісу, на берег річки. Завтра, через рік усе може змінитися, але дерева так само ростимуть, річка тектиме, а небо сяятиме чудовими барвами. Звірі знають про це. А чи знають люди?

Я написала цю книгу, бо звірі справді можуть нас залишити. Адже ми не визнаємо їх за своїх братів, ставимось як до речей, знущаємося, і, страшно подумати, вбиваємо. Вони більше не хочуть жити з нами. Сумно буде, коли на Землі залишаться самі люди! Мушу сказати, що у цій книзі початок важливіший за кінець. Тому не раджу читати з кінця, бо моя книга жива і до неї треба наближатися повільно, щоб не сполохати.

Автор

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Доня хоче бавитися зі звірами, але ті не приходять. – Книжка і статуйка на горищі. – Що то за мова? – Каспар і його сумне життя

1

Ліс був такий тихий, що навіть не пахнув.

– Тут немає ні вовків, ні ведмедів, ні лисів, – сказав тато, – але ти можеш

чогось злякатися чи заблукати. Тому краще тримайся хати.

До вечора було ще далеко, або й ні. Схожа на подушку хмара заступила сонце, і трава потемніла. Якщо звірі не хижі, чого б їм не прийти побавитися з нею? Або хоч подивитися, що то за дівчинка приїхала сюди з татом і мамою, й збирається жити в старій лісниковій хаті?

Доня уже давно сиділа на ґанку. Мама не пускала її до хати, бо білила, а тато – на горище, де він латав дах, щоб дощ не падав їм на голови. Доня не думала, чи тато встигне залатати дах до того, як почнеться злива. Це турбувало її найменше. Коли вони їхали сюди вантажівкою, Доня усі очі видивила, але нікого живого не побачила. Тато теж не бачив. Але не сказав: «Тут немає ні зайців, ні білочок, ні пташок. Отже, вони ще колись будуть. А ліс не шумить, бо нема вітру, щоб розхитував гілки. І вітер колись з’явиться.

– Звірі, прийдіть до мене… Я зійду з ґанку аж до тієї груші, бо далі мені заходити страшно. Я ніколи не бачила зайців, білочок і навіть мишей. Коли б вони жили в місті, я обов’язково їх побачила б. Мама каже, що від мене нічого не сховаєш. Не маю в руках рушниці, ви ж бачите, що не маю?..

Так само тихо. Доня знала б, якби хтось заховався в кущах. Від образи у неї затремтіли губи і защипало в очах. Сумно отак жити в лісі. Багато білих квіток на одному стебельці позакривало пелюстки – мабуть, спали.

Доня побігла до старої груші, плутаючись у траві:

– Киць-киць!

Не знала, як гукати лісових звірів і чомусь злякалася власного голосу. Він не пасував до такого великого, мовчазного лісу. Доня попленталася назад. Вона так замислилась, що забула найкращі ліки: коли сумно, треба йти до мами і просити їсти. Але тут з’явився тато, смішний, увесь у сіні й павутинні:

– Доню, поглянь, що я знайшов! – і поклав біля неї статуйку хлопчика з дзеркалом і прегрубезну книжку в шкіряній палітурці.

– На, будеш бавитися!

Тато розгорнув книжку:

– О, з малюнками! Диви, які звірі! Я ще таких не бачив. То, певно, дуже стара книжка…

Доня зазирнула й собі. Справді, там було багато малюнків зі звірами, але не кольорових.

– Не по-нашому написано, – зауважив тато.

На першій сторінці величезними чорними літерами було надруковано:

Aphologia animalia

Ні Доня, ні тато нічого не второпали.

– Може, то німецька мова? Шкода. Та нічого, хоч малюнки подивишся. А я вже увечері погортаю.

Доня поважно глянула на нього:

– Я знаю, що то за мова.

Але тато вже зник у дверях.

– То мова звірів, – сказала вона самій собі, і, ніби на підтвердження її слів, із трави випурхнув білий метелик, щосили тріпочучи крильцями.

2

– Тяжкі часи настали, – сказав тато. – Нема куди подітись. Я завжди мріяв жити у лісі. Але я бачив справжній ліс, а Доня – ні. Її діти й такого не побачать.

– Не треба втрачати надії, – зітхнула мама, – ніколи не треба втрачати надії!

– Щось шурхотить.

– Здається, метелик.

– Коли так, ліпше було жити в місті, серед людей…

– Щоб знову покинути його?

Мама заплакала. Доня теж, бо все чула і зрозуміла: вона не матиме з ким бавитися.

Книжка лежала зверху на етажерці, бо не вміщалася на полиці. А статуйка хлопчика, що тримав дзеркало, опустивши очі додолу, стояла на книжці.

Коли Доня перестала плакати, то почула шурхотіння метелика на вікні. Його, мабуть, збудила нічна розмова. Може, він теж збирався їх покинути?

3

Назавтра тато сказав Доні позбирати за хатою сміття. Кропиву він повиривав раніше. За хатою росли ще всілякі кущі. Тато обіцяв сказати Доні, як вони називаються, бо без цього не можна жити в лісі. Одначе кропива таки вжалила Доню. Вона була вже завелика, щоб скаржитися мамі, але пекло добряче. Доня засичала, затріпала рукою і застрибала на одному місці.

«Справді, – подумала вона, – навіщо ми сюди приїхали?»

– Приклади холодний камінець, – почула вона незнайомий голос. – Не так пектиме.

Доня аж затерпла від несподіванки. Поволі обернулась і побачила хлопчика в золотистій одежі з коричневими бантами, точнісінько такого, як статуйка з дзеркалом.

Тільки цей був великий, живий і не мав дзеркала.

– На, візьми цей камінець!

Дівчинка взяла плиточку і приклала до долоні. Одразу ж перестало пекти.

– Я дуже радий, що ти сюди приїхала. І так вчасно…

Доня не вміла розмовляти з хлопцями, бо ті полюбляють штурхатися і лаятись. А ще їй важко було повірити, що статуї оживають. Краще піти і все обміркувати.

Дівчинка затисла в жмені камінець і пішла. Сіла на ґанку, як учора, і, якби не світило сонце й вітер не лоскотав лице, вона подумала б, що той хлопець їй наснився.

З хати вийшла мама і спитала, чи в неї часом не болить голова. Доня сказала, що їй уже нічого не болить. Вона відпочиває.

– Ти часом не боїшся лісу? Дивись, як тут гарно.

– А чому я не бачу звірів? – обурилася Доня.

– Бо вони бояться людини. Навіть якщо вона без рушниці. Може, з часом звірі звикнуть до тебе.

– Мамо, а хто тут жив раніше? Ну, той, хто залишив книжку і дзеркало?

– Старий лісник. Він давно вже помер.

– А в нього були діти?

– Не знаю, він жив сам.

– У мене трохи болить голова.

– Ходи, ляжеш. Певно перегрілася.

Доня лежала на маминому й татовому ліжку й дивилась, як мама варить на плиті борщ.

– Чому ти так дивишся? – спитала мама. – Краще заплющ очі й подумай про щось приємне – наприклад, як восени підеш до школи. Ти ж хочеш до школи?

– Не знаю… Того разу мені не дуже сподобалося.

– А це чому?

– Нецікаво.

– Біда мені з тобою, – зітхнула мама. – Але що вдієш: мусиш ходити до школи, як інші діти.

– Підклади ще дров, – нагадала Доня. – І чому я мушу робити те, чого не хочу, та ще й тут?

– Ах, ти мала хитрунко! Думаєш, якщо ми живемо в лісі, то вже й до школи ходити не треба?

– Нічого ти не розумієш, мамо, – сумно сказала дівчинка й крадькома зиркнула на свій камінчик: він був звичайнісінький і теплий. – Колись я тобі розповім…

– Що?

– Одну казку.

4

Доня роздивлялася книжку, а за вікном падав дощ. Такий рясний і дзвінкий, що вона не чула шелесту сторінок. Шкода, що малюнки були некольорові. Тоді б ця книжка взагалі не мала ціни.

… Ось білий кінь поклав голову на плече дівчині в довгій сукні, але чомусь у того коня ріг на лобі.

Він коневі, правда, пасує.

… А далі птах, схожий на обскубану курку, роззявив дзьоба; біля його ніг лежить голий чоловік – напевно, вбитий. І кругом полум’я.

… Далі ще страшніше: слон топче людей і вже заніс ногу над маленькою дитинкою.

… Пси напали на ведмедя: власне, не пси, а безліч маленьких песиків.

… Олень зі стрілою в боці їсть траву.

… Лев несе в зубах дитину, а за ним біжить, простягаючи руки, жінка.

Ось які вони, звірі… Доні стало аж трохи лячно. Добре, що мама в хаті. Та однак хотілось би прочитати цю книгу.

Тато не вміє, мама теж. Колись Доня вважала, що у всіх людей є одна мова, а отже, можна прочитати будь-яку книжку. Той дідусь, що жив тут раніше, певно умів читати по-ненашому. Тепер доведеться когось шукати, хто ще не вмер і знає мову, якою вона написана.

А ще був такий малюнок: хлопець у довгій сорочці грає на сопілці. Кругом стоять звірі: олені, овечки, леви. Цікаво, якби Доня мала таку сопілку, чи зібрались би звірі її послухати?

Дощ перестав. Мама прокинулась:

– Тобі ж темно читати!

– Я не читаю, – відрізала Доня. – Цю книжку ніхто не вчитає.

І спересердя відклала книжку, хоч там ще було багато малюнків.

– То взуй чобітки і виглянь, чи не йде тато.

– Як ти гадаєш, мамо, він добрий?

– Хто, тато?

– Ні, отой хлопчик з дзеркалом, Каспар…

– То ти вже знаєш, як його звати?

– Я? – здивувалася Доня. – То мені так здається, ніби хтось на вухо шепнув: «Каспар».

– Дивина… Знаєш, у нього й справді добре лице, тільки трохи сумне. Але це лише підставка для дзеркала. Хоча, може бути, колись жив такий хлопчик.

– Він і зараз живе!

– Але це дуже давня річ і має щонайменше сто років!

– Ні, мамо, він собі живе і живе. Може, зараз сидить за хатою і труситься, бо змок під дощем. Давай його покличемо?

– Не вигадуй! Треба реально дивитися на світ.

– Як-як?

– Реально! Тобто знати, що статуетки не оживають.

– Але в казках оживають!

Доня рішуче підійшла до порога, взула гумові чобітки.

– Якщо його там нема, не будеш плакати? – поцікавилась мама.

– Я не маленька!

Доня вийшла з хати й побачила, що сонце ясно світить, а хмари поволі мандрують собі геть. І дихати стало легко. Каспар, мокрий як хлющ, стояв за хатою і обсушувався на сонці.

– Ходи до хати, бо застудишся!

Каспар похитав головою:

– Дякую, але я обсохну й так.

– Ти боїшся?

– Ні. Не хочу злякати твою маму.

– Чому злякати? Моя мама смілива.

– Якщо я прийду до тебе в хату, увесь світ тоді втратить лад. Люди тисячі років намагалися зробити його простішим. їм так легше. Ти теж злякалася б, якби була доросла.

– Мама подумає, що ти їй снишся.

– Не турбуйся за мене: я вмію давати собі раду, та й між чотирьох стін почуваюся кепсько. Колись я розповім тобі історію свого життя, тоді ти мене зрозумієш. А зараз не заважай, будь ласка.

– А що ти робиш?

– Пильную Єдинорога.

– А-а…

– Доню! – загукала мама.

– Тікай швидше звідси! – просичав Каспар.

І Доня втекла, забувши закрити рота.

5

– Слухай мене уважно, – наказав Каспар. – Пообіцяй, що не будеш задавати запитань, аж доки я закінчу розповідь.

– Добре, але я можу забути, що хотіла спитати.

– Це не страшно. То слухай! Спитай нині кого-небудь, навіть освічену людину, що вона знає про Каспара Гаузера, – людина лише здвигне плечима. А був час, коли моє ім’я гриміло по всій Європі й багато поетів присвятило мені вірші. Моя історія дуже сумна, але я не хочу приховувати її від тебе. У мене дитячий вигляд, але насправді я дуже старий. Таке трапляється з тими, хто мав нещасливе дитинство. Я не знаю своїх батьків, кажуть, то були дуже знатні особи, інакше, чого б мене ховали в підземеллі? Я нічого не пам’ятаю, бо опинився там ще немовлям. Мене хтось годував, купав, доки я не міг цього робити сам. Я певний, що то був чоловік, бо інакше я відчув би хоч натяк на материнську ласку. Жінка не втримається і приголубить дитину. Найперше моє враження – світло. Вогник свічки – це єдине світло, яке я бачив упродовж багатьох років. Коли той чоловік, лице якого було в масці, приходив, з’являлося світло, а коли він ішов, я залишався у темряві.

Не думай, що я плакав чи боявся. Я знав, що нічого не зміню. Єдиною моєю забавкою була дерев’яна ложка: я заривав її в солому, а потім шукав. Ніщо мене не хвилювало, бо я не знав іншого життя. Стіни підземелля не пропускали ні світла, ні звуку, ні часу. Людської мови я не чув і не вмів розмовляти. Але я співав – сидів і розгойдувався, співаючи як пташка. Були в мене якісь сни, але жодного я не пам’ятаю, бо прокидався раптово, наче від удару, дуже переляканий. Я, мабуть, забагато розповідаю про свої відчуття…

Я вже був величеньким хлопцем, коли мене випустили звідти і я вперше побачив людей без масок. Кілька років мене показували наче якусь дивовижу. Дивно, як я не осліп від сонця і не збожеволів, побачивши світ без стін. Мною опікувалися лікарі, вчителі. Деяких я навіть полюбив. Вони навчили мене одягатися, розмовляти, писати й читати. Але найголовнішого мене не навчили: бути людиною, тобто таким, як усі. Я сам трохи винен, бо не прагнув поріднитися з людьми. З мене не можна було зліпити нікого, окрім хлопця, що був у підземеллі. Запізно.

А потім мене убили. Хтозна-чому. Я ж однак не пам’ятав, звідки взявся і хто мої батьки. Ставши вільним, я обрав собі життя без людей: серед звірів і птахів. Намагаюся захищати й пізнавати тих, кого люблю. Усе інше не має значення. А тепер можеш запитувати!

– Я не хочу, – глухо відказала Доня і сльози закапали їй з очей.

– Якби ти знала! – вигукнув Каспар, притискаючи руки до серця. – Який я щасливий, що стрівся з тобою! Ти перша людина, яка мені поспівчувала! Може, я більше не бачитиму снів про оте кляте підземелля.

– Хочеш, будемо разом пильнувати Єдинорога?

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Доня будує для Каспара дім, але не досить міцний. – У дзеркалі з'являється Єдиноріг, і з цього починаються справжні пригоди. – Каспар вміє робити те, чого не вміє робити ніхто. – Сумна розповідь Крота. – Каспарова общянка

1

Доня пішла до лісу, знайшла три сухі гілляки і притягнула їх за хату. Де могла – пообламувала сучки, а решту залишила так – може, на щось згодяться.

Увіпхнула гілляки в землю й приперла камінцями. Потім принесла менші гілки, зробила дах. Нарвала лопухів і накрила зверху. Вийшло зовсім непогано. Стояти в такій хаті не можна, а сидіти якраз. Навіть удвох.

Каспар кілька днів не з’являвся і не знав, що вона для нього збудувала хату без стін, зате з дахом.

Лопухів було багато, і вона щодня накладала свіжі. Оскільки дівчатка люблять будувати хати, то мама з татом не зважали. Думали, що то вона для себе. Але хата була Каспарова.

Як виглядає Єдиноріг, Доня уже знала, бо то він, схожий на коня з рогом на голові, був намальований у книжці. Вона спитала, де водяться єдинороги і чи є вони у їхньому лісі.

– Такого звіра в природі не існує, – заявив тато, а потім завагався: – Але колись, може, й був…

– Він ще з’явиться.

– Ех, доню, зараз в природі нічого не з’являється, лише зникає!

– Який же ти песиміст, тату! – сплеснула руками Доня.

– А ти нікому не віриш.

Доня замислилась:

– Знаєш, тату, мені подобається вірити в те, у що ніхто не вірить. Чому?

– Це означає, що ти малий впертий ослик. Його ніколи не переконаєш, що 1 + 2=3.

– Я такого не казала і не скажу! – обурилась Доня.

– Але кажеш щось подібне. Наприклад, що Каспар, який стоїть на етажерці, полюбляє вигріватися на сонечку за хатою. Як же він може бути одночасно тут і там?

– Дуже просто!

– Яким чином?

– Бо їх два: один – залізний, а другий – живий.

– Мама переживає за тебе. Каже, що ти забагато фантазуєш. Ти й справді змінилася…

– Я не змінилася. Ви просто мене замало бачили. Ходили собі на роботу…

– Твоя правда. Але ми мусили заробляти гроші. Усі повинні працювати. І ти теж, як виростеш.

– А, може, я вмру до того часу!

– Господи, що ти мелеш?! Тобі ж усього вісім років! У твоєму віці я думав, що житиму вічно. І тато, і мама, і вся кого я люблю, теж будуть вічно жити.

– Я теж так думала, – співчутлива глянула на тата Доня, – поки не зустріли Каспара.

– Я не хочу, аби ти навіть думала про смерть! Може, купити тобі настільний хокей? Або водити тебе до села бавитися з дітьми?

– Я вже до осені почекаю.

– Що ж тобі таке продумати? – зажурився тато.

– Візьми мене з собою до лісу!

2

Одного ранку Доня прокинулася з дивним відчуттям, що хтось на неї дивиться. Але в хаті нікого не було. За звичкою вона глянула на етажерку, де на книжці стояла статуйка хлопчика Каспара. Книжки не було. Ще ввечері вона її гортала, вперто намагаючись зрозуміти, про що ж вона.

Доня зіскочила з ліжка й почала шукати книжку. Вона збиралася показати її Каспарові, коли той знову з’явиться. Зазирнула навіть під ліжко, але книжки ніде не було. Дивно…

Вона вже хотіла одягатися, коли дзеркало раптом спалахнуло, наче на нього стрибнув промінець сонця. Дівчинка підійшла ближче і побачила в дзеркалі Єдинорога з золотистою гривою. Він глянув на неї приязно, наче хотів щось спитати, і раптом зник. Доня обернулася, але позад неї не було ніякого Єдинорога. Серце шалено закалатало і вона вщипнула себе за руку…

3

– Може, він ще з’явиться у дзеркалі? Що мені тоді робити?

Каспар засмучено похитав головою:

– У одному й тому ж дзеркалі – ні. Ти певна, що він не розгніваний?

– Звідки мені знати, як виглядає розгніваний Єдиноріг?

– Твоя правда. Гадаю, ти б це помітила. Я так хотів його побачити… Тепер доведеться питати тих звірів, що живуть на землі і під землею, звісно, й птахів. На це піде купа часу, а Єдиноріг знаєш який швидкий!

– Може, то він узяв книжку?

– Яку книжку?

– Ну, оту, що написана мовою звірів!

– Доню, – засміявся Каспар, – жодна книжка не написана мовою звірів. Вони не пишуть книжок. Стривай, ти певно маєш на увазі «Aphologia animalia»? Така стара книжка з малюнками звірів?

– Ага. То якою ж мовою вона написана?

– Латинською, звичайно.

– А де та країна – Латинія?

– Ну, що ти! Латинською мовою розмовляли давні римляни. Зараз їх нема, але латиною довго писали різні серйозні книжки. Нині мало хто знає її досконало. У перекладі назва книги означає «На захист тварин».

– Ти знаєш латинську мову?

– Авжеж. Я жив у ті часи, коли її вчили у школі. При нагоді я переповім тобі книжку. Але спочатку нам треба дізнатися, куди рушив Єдиноріг, і наздогнати його.

– Для чого?

– Щоб дізнатися про його наміри. Боюся, що він хоче покинути нас назовсім. Може, вдасться його перепросити.

– А хіба ти з ним посварився?

– Я не за себе хочу перепросити, а за всіх людей, що не вірять у нього. Розумієш, коли у щось не віриш, то воно зникає. Це з тієї книжки, то не моя думка, – зауважив Каспар. – Зрештою, по дорозі поговоримо. Тільки тебе доведеться перетворити на комашку, бо ніхто зі звірів не захоче з нами розмовляти. Мене вони вже знають.

Доня насупилась:

– Я не хочу бути комашкою, щоб мене хтось з’їв!

– Не бійся, я перетворю тебе в таку комашку, яку ніхто не їсть. Наприклад, у сонечко.

– Ти хіба чарівник?!

– Я? Та ні. Це дуже просто.

– А як мене впізнають мама й тато?

– Я потім тебе знову перетворю на дівчинку.

4

Стати комашкою зовсім не страшно. Поки вони йшли вглиб лісу, Доня сиділа в Каспара на плечі і намагалася мати якнайповажніший вигляд.

Проте не втрималась:

– А що їдять сонечка?

– Тлю, – відказав Каспар. – Це такі дрібнесенькі комашки, що об’їдають листя.

– Фе, – скривилася Доня, – я таке їсти не буду.

– Це ненадовго. Ти навіть не встигнеш зголодніти…

– Пані Сойко, агов! – гукнув Каспар, – Зачекайте хвильку!

Вгорі хруснула гілка і посипалася стара хвоя. Сойка була величенькою пташкою кольору какао з молоком, а на крилах мала блакитні пір’їни.

– А я вже було хотіла закричати, що у лісі чужий.

– Пані Сойко, вітаю вас! Маю щось запитати… Чи не бачили ви тут Єдинорога?

– Хіба він забрів у наші краї?

– Моя приятелька бачила його сьогодні вранці.

– У вас є приятелька?

– Прошу познайомитись – Сонечко.

Сойка схилила голівку набік. У Доні затерпли всі лапки, а їх було аж шість.

– Бачу. Мої вітання!

– Добрий день! – привіталася Доня.

– А що, власне, трапилось, Каспаре?

– Нам потрібно знати, куди пішов Єдиноріг.

– А хіба про це не написано в Книзі?

– Пані Сойко, зітхнув Каспар, – хіба можна сліпо вірити тому, що написано в книзі, та ще коли її написала людина?

– Он як! – здивувалася Доня.

– Але яка людина!

– Що ж, не будемо сперечатися. Настав час діяти. Перепрошую, але нам пора…

– Спитайте Крота. Я зараз заклопотана дітьми, то могла й проґавити. Хоча шкода, дуже шкода…

– Чудова думка! Кріт міг почути біг Єдинорога. Він дуже чутливий.

– Єдинорога? – земля заколивалась – і до ніг Каспара полетіли грудки глини.

Кріт був трохи страшнуватий зі своїм чорним гострим писком і дрібними білими зубками. Але Доня була на сьомому небі від щастя. Вона вперше в житті бачила крота.

– Кажете, Єдинорога? На світанку качалося в траві двійко зайців, потім пройшов новий лісник, мурашки тягли гусінь… Зрештою, любий Каспаре, чому Єдиноріг не сказав тобі, куди він іде?

– Бо я людина, – відповів Каспар.

– Але яка людина! – докинула Сойка.

На це Кріт розважливо відказав:

– Між нами, звірами, так ведеться, що ми чесно повідомляємо про свої наміри.

– Бачиш, Єдиноріг – це більше, ніж звір…

– Дурниці! – заявила Сойка. – Немає ні більших, ні менших звірів. Перед сонцем усі рівні. Бажаю успіху!

І Сойка полетіла.

– Чого вона розсердилась? – запитала Доня.

– Вона має рацію. Я просто засліплений Єдинорогом. Абстрактне мислення, нікуди від нього не втечеш.

Доня нічого не зрозуміла.

– Е, спочатку діяти, а потім балакати! – похопився Каспар. – До кого б нам ще звернутися?

– Шкода, – мовив Кріт, – я хотів розповісти тобі одну бувальщину. Оце згадав учора.

– Може, потім розповіси?

– Я забуду, – пояснив Кріт, – та й кого ти будеш питати? Сойка все бачить, я все чую. Тобі лишається спитати в сонця та дерев, але до вечора ще далеко, Зрештою, ліпше гарненько подумати, куди міг податися Єдиноріг, аніж колошкати увесь ліс…

5

– Отже, слухайте… Ми, кроти, зуміли гарно влаштуватись під землею і нікому в ласку не стоїмо. Сонце видається нам різким і неприємним. Інша річ – сутінки, коли все таке тихе, блакитно-сіре. Крота можна спіймати на землі, але під землею – ніколи. Ти бував у мене в гостях, Каспаре, і можеш сам переконатися, що темрява – то велика річ. Зрештою, тобі добре відомо це й без мене…

– Так, – здригнувшись, мовив Каспар.

– Хіба вижив би кріт без темряви? Може, колись воно було інакше і кроти підставляли спинку сонцю, але якісь причини змусили їх піти в землю. Ця пригода трапилася не зі мною, майте це на увазі! Але вона могла трапитись з кожним кротом. Той кріт, про якого я розповідаю, був, як усі. Рив підземні ходи, харчувався, чим Бог послав. І от якось під час щоденної праці він помітив попереду якесь блакитне сяйво. «Поверхня», – подумав він, і збирався було вдихнути пахучого присмеркового повітря, аж враз побачив, що це не те. За тонким шаром землі світився досить великий блакитний прозорий камінь Він би й не дістався до нього, якби дощі того дня не змусили його рити глибше. То вже доля така була в цього крота: знайти той камінь і морочити собі голову, що з ним робити.

Кріт обнюхав камінь, обдивився, навіть спитав, чого той світиться, але відповіді не одержав. Тоді сів коло нього, забувши про їжу й роботу. Камінь нагадував йому приємні для ока сутінки, але навіщо він? А якби винести його на поверхню, хтозна, чи сподобалося б це каменю…

– А, може, то був чарівний камінь? – обізвалася Доня.

– І ця думка слушна. Але відомо, що до кожної чарівної речі треба мати підхід, тобто знати, як нею користуватися. Бідний кріт, про всяк випадок, загадав, щоб перестав дощ, але нічого не змінилося. Отже, то не був камінь, який здійснював бажання. Тоді кріт став міркувати, як камінь опинився у його володіннях. Чи хтось колись закопав його, чи якийсь пра-пра-кріт затяг камінь до нори, чи сама Земля-мати породила його, бо довкола ні піску, ні каміння – сама глина. Так він нічого й не вирішив, хоч думав дуже довго.

– Треба було когось запитати, – співчутливо сказав Каспар.

– Авжеж. Кріт покликав своїх приятелів і ті почали пригадувати, що їм траплялося під землею: кістки, залізяччя, блискучі кружальця в горщиках, але, щоб камінь, який світиться… Ні, такого не було. Нарешті хтось припустив, що камінь міг упасти з неба, якщо він кольору сутінків.

– Цілком можливо, – зауважив Каспар. – Таке буває.

Але Кріт сумно зітхнув:

– А хто доведе, що камінь упав з неба? Хіба той, хто його кинув? Ми хоча й живемо у темряві, проте любимо ясність.

Через те Кріт до самої смерті не мав спокою. Камінь засипали землею, і наш Кріт більше його не бачив, але постійно думав про нього.

– А інші кроти не думали?

– Ні, вони ж не знайшли той камінь, а лише прийшли подивитися на нього.

– Так, вони не могли цього пережити, – сказав Каспар.

– Подумати лишень, звичайна випадковість, а так перевернула душу! – Кріт витер рожевою лапкою сльозу. – Ніхто не захищений від випадковості навіть під землею. Коли думаєш про це, то не почуваєш ніякої радості від життя!

І засмучений Кріт, похапцем попрощавшись, пірнув під землю.

– Ну, то як ти почувалася комашкою? – поцікавився Каспар.

Доня стояла, прихилившись до дерева, і дивилася на їхню хату з помальованими зеленою фарбою віконницями.

– Погано. Усе таке велике! Певно, так почуваються усі маленькі комашки.

– Ні, – відказав хлопець, – їм нема коли дивитися вгору.

– Чому?

– Усі живі істоти, окрім людини, знають, як використати свій час.

Доня замислилась, а тоді спитала:

– Хто тебе цього навчив?

– Трохи сам, трохи книги…

– То навіщо Єдиноріг забрав книжку?!

– Мабуть, хотів дати її комусь почитати.

– То моя книжка, – розсердилась Доня. – Вона у моїй кімнаті лежала!

– Виходить, і я твій, раз моя подоба стоїть у твоїй кімнаті?

Доня почервоніла.

– Не сердься, мала, – поблажливо, але без наміру образити, мовив Каспар. – Ця книга роками лежала на горищі і її давно з’їли б миші, якби я не пильнував. Миші ж не знають латинської мови. Добре, що я все пам’ятаю. І буду тобі розповідати, коли знайдеться вільна часина.

– І я навчуся усього, що вмієш ти?

– Усього ні, але ти ніколи не будеш самотня.

– Самотність – це коли немає друзів?

– Не зовсім. Це коли ти і світ, що тебе оточує, – різні. Навіть не так… Ну, коли ти добра, а світ злий. Теж не те…

– Як же я можу бути самотня, коли не знаю, що таке самотність?

– Це мусиш відчути. Не обов’язково знати. Я сам не знаю, що важливіше.

– Дивись! – засміялась Доня. – Наша хата зараз попливе і я не встигну пообідати!

І справді, нескошена трава коливалася ніби хвилі.

– Хата-корабель! Там, у книжці, в самому кінці, – пам’ятаєш – є малюнок: корабель пливе по морі. З вітрилами!

– Так.

– Ну, то я побігла, бо мій корабель відпливе. А після обіду знову підемо шукати Єдинорога, добре?

– Ні, ми вирушимо вночі.

– Та я ж спатиму!

– Я подам тобі знак і ти прокинешся. Тільки вдома нічого не кажи.

– Не скажу, – запевнила Доня.

Їй було легко й радісно, коли вона бігла стежечкою між високої трави до хати. Довкола повзали й літали комахи, деякі заплутувались їй у волосся. Але тепер вони не здавались такими бридкими й страшними, бо Доня сама побувала комашкою – сонечком.

Фенікс

Фенікс сам себе спалює і сам воскрешає. Але нікого воскресити не може. Ні Морської Корови, ні Тасманійського Вовка, ні Хруща, ні отруєної Риби в річках. Залишмо його людям. Доки вони шануватимуть книги, будівлі, речі, Фенікс буде для них символом надії, що колись вони стануть кращими. А для нас, звірів, надія – порожнє слово. Нам треба радіти кожній миті життя – коротке воно чи довге.

Єдиноріг

Єдиноріг – це я. Обплутаний вигадками, я сам у них повірив. А був із плоті й крові, й мої портрети залишилися на старих картинах, а розповіді про мене – у книжках, які тепер ніхто не читає. Тільки норов я мав не такий уже й лагідний, як гадають: у неволі я вмирав, бо не міг жити без волі, як без повітря. Ніхто не міг мене осідлати. Що тут можна ще сказати? В моє існування ніхто не вірить, папір і полотно згоряють, старих людей ніхто не слухає… На колишніх моїх пасовиськах постали міста, а деякі з них встигли перетворитися на руїни. Тож пора лаштуватися в дорогу. Першому – завжди важко.