Текст книги "Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії"

Автор книги: Галина Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

у якому починаються чудеса

Аля грюкнула кімнатними дверима і притулила долоні до гарячих щік.

Ой, як соромно! Як негарно все вийшло!

Ще місяць тому надумала вона вишити рушничка для бабусі, до її дня народження. І нитки підібрала, і рушничок білий знайшла, і навіть перший хрестик зробила. А потім їй усе набридло.

Дівчинка відіклала роботу й подумала: «Завтра дошию!» Назавтра часу у неї не знаїшлося. А згодом вона й зовсім забула про вишивку. Їй навіть здалося, що рушничок давним-давно вишитий!

Тому, коли сьогодні всі поздоровляли бабусю, Аля була певна, що дарує рушничка з вишитими червоними півнями.

Бабуся розгорнула пакунок, і тут всі побачили біле полотно з маленьким хрестиком у куточку та лялечку червоних ниток.

– Що це? – здивувалася бабуся.

– Це… це… вишиваний рушничок… – ледве вимовила Аля і почервоніла, як ті нитки.

А тато глянув на неї й стиха мовив:

– Ех ти!

І тоді Аля втекла до своєї кімнати.

Ох, як негарно все вийшло!

Потроху дівчинка заспокоїлася. Вона чекала, що за нею от-от хтось прийде, бо час сідати до святкового столу! Але ніхто не прийшов. Спочатку Алі стало нудно, а потім вона розсердилася. «То ви такі! – сказала вона сама собі. – Ось візьму голку і навишиваю вам сто півників, щоб ви не думали!..»

– Цілих сто! – голосно промовила вона.

– Еге ж, рівнесенько сто! – повторив хтось за її спиною. Першої миті Аля зраділа, бо вирішила, що по неї таки прийшли. Але таким голосом ні тато, ні мама і ніхто з її знайомих не розмовляє! Він був якийсь неживий, безбарвний і дуже неприємний – ніби цвяшком дряпали по склу.

Аля обернулася і…

– Хто тут? – прошепотіла вона.

На плінтусі сидів маленький чоловічок у довгому, майже до п'ят, піджачку з широкими кишенями. На голові у чоловічка червонів ковпачок. А на ногах у нього були величезні черевики із червоними шнурівками.

Аля заніміла. А чоловічок поважно вийняв з однієї кишені окуляри, з другої – якогось папірця і почав уважно читати, водячи по рядках вказівним пальцем.

– Так, так, усе правильно! – задоволено мовив він. – Сьогодні ця дівчинка не завершила соту справу. Якраз стільки, скільки треба…

Чоловічок не доказав, бо Аля вже встигла на той час отямитись. Вона запхнула у кишеньку нитки, які ще тримала в руці, і хотіла накрити чоловічка долонькою, наче коника. Але він побачив занесену над собою руку – і вмить опинився на люстрі. Зручно вмостився на краєчку, звісивши ноги у величезних черевиках.

Аля задерла голову і з цікавістю чекала, що ж він робитиме далі.

А чудернацький гість тим часом змахнув руками і швидко-швидко щось забурмотів собі під носа. Аля прислухалась і почула дивні слова:

 
Недо-роби!
Недо-пиши!
Недо-почни!
Недо-лиши!
І недо-їж!
І недо-ший!
І в Недоладію
Мерщій!
 

Чоловічок задоволено потер руки. Потім зняв з лівої ноги черевика і почав засовувати його до кишені.

Черевик помістився, однак носком діставав самісінького підборіддя дивного чоловічка.

Тоді отой чоловічок, наче коник, стрибнув на підлогу, тупнув ногою і… зник!

Раптом щось підхопило Алю, й вона миттю вилетіла у розчинене вікно…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

у якому Аля потрапляє у країну Недоладію

А треба вам сказати, що Аля тільки на перший погляд була звичайна дівчинка. Тобто виглядала вона звичайною: ластовиннячко на носі, дві кіски, ямочки на щоках.

А вдачу вона мала незвичайну – нічого, ну зовсім нічогісінько не доробляти до кінця.

Те, що їй покладуть на тарілку, вона не доїсть; те, що дадуть пити, не доп'є. Почне малювати – кине, бо набридло. Почне щось ліпити з пластиліну кине знову, бо нудно. Або вишиває і те покине, бо нецікаво. Навіть заплестися не може до кінця. Заплете одну кіску – а за другу й не береться. Так і ходить цілий день одна коса заплетена, друга ні.

Через це з нею завжди траплялися якісь неприємності, як от сьогодні з бабусиним днем народження.

Втім, давайте подивимося, що трапилося далі. Аля недовго мандрувала таким незвичним способом. їй здалося, що вона впала зі стільця на підлогу. Але, роздивившись навкруги, зрозуміла, що опинилась у геть незнайомому місці.

Сиділа вона біля ставка. Але якого ставка! У ньому зовсім не було води! Так, так! Аля протерла очі, але дивний ставок не зникав. Великі і маленькі риби пішки походжали по дну, наче прогулювались. Старий рак з однією клешнею за щось сварив маленьких рачків. А біля самого берега гуляли дві плотвички.

Одна з них тримала парасольку. Вона часто поглядала на небо і казала:

– Згадаєш мої слова, любонько! Сьогодні неодмінно буде дощ, і ми всі добряче вимокнемо!

Та найбільше здивувалася Аля, коли подивилася на небо. Там сяяло не кругле сонце, а рівнесенько відрізана його половина, промені від неї розходилися тільки в один бік. – Ну й дива! Що це з ними всіма сталося – із ставком, із квітами, із сонцем?!

Та ніхто не відповів їй на запитання. Тому Аля вирішила дознатися про те сама і вийшла з будинку.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

у якому Аля знайомиться з першим недоладянином

Тільки-но мандрівниця звернула за перший поворот дороги, аж попереду побачила дерев'яний стовпчик, а на ньому висіла криво прибита стрілка, що показувала кудись угору. На ній нерівними літерами нашкрябано:

НЕДОЛАДІЯ

– Що за Недоладія? – голосно запитала Аля.

Зненацька у найближчих кущах щось зашаруділо. З густого і листя висунулася чиясь голова у шкіряному капелюшку з півнячою пір'їнкою. Капелюшок сидів набік, криво, бо лівого вуха на голові не було. Голова повернулася обличчям до Алі. Ну й очі! Одне око велике, друге – мале. Ніс набік, губи скривлені і навіть ямочка на підборідді не на своєму місці, а майже біля вуха. Але, незважаючи на це, очі дивилися лагідно, тож обличчя здавалося відкритим і добродушним.

– Ти хто? – спитала голова звичайним людським голосом.

– Я – Аля, – отямившись від несподіванки, відповіла дівчинка. – А ти хто?

– А я Недоладько! – губи його розпливлися в усмішці.

І з кущів виліз кремезний, широкоплечий хлопчина. Стояв він, нахилившись набік, бо ліва нога у нього була коротша від правої.

– От такий компот! – ніби вибачаючись за свою зовнішність, сказав новий знайомий.

– Який компот? – не зрозуміла Аля.

– То в мене така приказка, – махнув рукою Недоладько, – не зважай!

– А-а-а, – протягла Аля. Тут вона знову згадала про стрілку на стовпчику і спитала:

– Ти часом не знаєш, що це за Недоладія?

– Ой, тепер я зрозумів! – не відповідаючи на запитання дівчинки, вигукнув Недоладько і ляснув себе по лобі. – Ти, напевно, тільки-що прибула! От так компот! А я дивлюся на тебе і нічого не второпаю. Бо хоч одна кіска у тебе й не заплетена, та дуже ти схожа на звичайну живу дівчинку!

– Як це схожа? Я і є звичайна жива дівчинка! – обурилася Аля.

– Як? Справдішня жива?! – не повірив Недоладько. Він так кумедно округлив свої неоднакові очі, що Аля голосно розсміялася.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

у якому Недоладько розповідає про дивні речі

Від подиву Недоладько гепнувся на траву, не зводячи з Алі очей.

– От так компот! – розгублено пробубонів він. – Скільки живу, ще ніколи не зустрічав у нашій країні справжньої живої дівчинки! Чим же ти так завинила, що потрапила сюди? – співчутливо запитав він.

– Завинила? Нічим я не завинила! – відповіла вона. – Хіба що позавчора розбила чашку з сервізу. А ще раніше без маминого дозволу ходила в кіно. А перед тим загубила в снігу рукавиці. Невже за це можна потрапити сюди?

– Ні, ні! От так компот! Зараз я тобі все поясню! – вигукнун Недоладько і зручніше вмостився на горбочку.

– Знаєш, що це за країна? – таємниче почав він. – Тут живуть не доведені до ладу справи! Так, так, усі недороблені справи! Хтось там у вас щось не доробив – гульк! – і вже воно тут! Ось мене, наприклад, не домалював один хлопчик, – і він показав на те місце, де мало бути ліве вухо, – і тому я тут. А збирає сюди недороблені справи карлик Недочеревик. Він уміє чаклувати…

– Зачекай, зачекай, на голові у нього – червоний ковпачок, а на ногах – величезні черевики? – перебила його Аля.

– Так, так, це він! Але дивно – раніше він забирав тільки те що не доробляли люди. А от щоб переносити до Недоладії людей – такого ще не було! Можливо, він схопив тебе за те, що ти косу не доплела?

У Алі в кишені ще й досі лежала стрічка для другої кіски. Вона засунула її туди ще вдома, бо сподівалася заплести пізніше.

Але дівчинка вже почала здогадуватися, чому потрапила сюди. «Напевно, це через бабусин рушничок», – подумала вона.

І раптом сплеснула руками, бо згадала, що сьогодні бабусін день народження і всі, мабуть, уже сідають за святковий стіл. Її напевно, шукають, мама хвилюється…

– Недоладьку, мені треба швиденько повернутися додому.

Лагідні очі Недоладька з сумом подивилися на Алю.

– З цієї країни немає дороги назад, – відповів він. – Хто потрапить сюди, тут залишається назавжди.

Як це – назавжди? Які дурниці! – занепокоєно вигукнула Аля. І раптом зрозуміла, що Недоладько не жартує.

– Невже ніхто не знає дороги звідси? – злякана дівчинка благально поглянула на Недоладька.

– Я тільки знаю, що на північ від Недоладії живуть абияки, на захід якоськи. А з півдня і сходу Недоладія межує з великою країною сяк-таків. Це величезні дикі краї. На мандрівників там чигає безліч смертельних небезпек. Це все, що я знаю.

Недоладько замислився.

– Взагалі, можна спробувати… Розумієш, який компот… Недоладією править Недороль Десятий. Кажуть, що він добрий, хоч мені в це не дуже віриться. Але спробувати можна. Можливо він допоможе тобі вибратися звідси.

– А де він живе?

– У своєму замку в столиці Недоладії – Недограді. Якраз я йду туди. Якщо хочеш – ходімо разом.

– Пішли! – погодилася Аля.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

у якому Аля вперше доводить справу до кінця

Недоладько підвівся, підморгнув Алі, і вони подалися до міста.

Сонце стояло високо. Алі дуже хотілося пити.

Нарешті мандрівники побачили колодязь, а біля нього журавля з новеньким відром. Дівчинка радісно підбігла до колодязя і трохи не заплакала – зовсім новеньке відро було без дна. Вода тут, поруч, – чиста, прохолодна, а набрати її нічим!

– Яка безглузда країна! – 3 досади у дівчинки на очі навернулися сльози.

– Атож! Живуть десь там лінюхи та шелепи-недотепи – це не доробив, те кинув на півдорозі. А через них і ми мучимось! – підтакнув Недоладько. Але одразу ж похопився: – Ох, вибач, я не хотів тебе образити!

Алі одразу ж перехотілося плакати. Вона зрозуміла, що теж належить до отих шелеп-недотеп.

Вони рушили далі. Незабаром Аля побачила на квітці велику бабку.

– Ой, Недоладьку, дивися, яка гарна! – вигукнула вона. – Давай її сполохаємо – нехай політає!

– Вона не літає,– зітхнув Недоладько і зупинився. У неї нема одного крильця.

«Бідна! їй, мабуть, так хочеться літати'» – подумки пожаліла дівчинка бабку.

І раптом згадала, що в одній кишеньці її платтячка лежить червона стрічка. А в другій – голка з ниткою.

Дівчинка присіла коло бабки, обережно пришила їй крильце з клаптика червоної стрічки, а решту заховала до кишені.

Бабка нерішуче стріпнула крильцем раз, удруге… Потім знялася і полетіла!

Аля зраділа. Недоладько на радощах стрибав навколо ні і підкидав угору капелюха. Потім кинувся цілувати дівчинку.

– Ура! Виходить, ти чудово вмієш доробляти недороблене. Ура!

І Аля зрозуміла, що вперше у своєму житті довела справу і кінця.

«Так ось чому мені так радісно! – подумала дівчинка. – Віходить – дуже приємно розпочату справу доводити до кінця.

– Ось ми й прийшли! – перервав її роздуми Недоладько.

Він зняв капелюха, кумедно відставив праву ногу і жартівливо вклонився дівчинці:

– Вітаю вас, шановна мандрівнице! Ви прибули у столицю найнедоладнішої у світі країни!

І справді, перед ними у широкому видолинку лежало місто.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

у якому Аля все більше дивується диву

Але ж і місто це було!

Таке місто може приснитися тільки у кошмарному сні!

На кривулястих вулицях безладно стояли не будинки, а які розвалюхи.

Один будинок наче ножем перерізаний навпіл. У кімнаті на четвертому поверсі на трьох ніжках стояв стіл, а четверта висіла в повітрі. На випадок дощу будинок увесь був укритий різнокольоровими парасольками.

«Яка безглузда вигадка, – подумала Аля, – Коли піде дощ, вода з парасольок усе одно стікатиме в кімнату».

Далі стояв будинок без вікон, без дверей. «Як вони там живуть у темряві? – пожаліла Аля його мешканців. – Напевно, весь час палять електрику». Та тут Аля завважила, що жодного стовпа з ліхтарями ніде не бачить. «Ой, у них, мабуть, зовсім електрики немає!» – здогадалася вона.

По вулицях ходили перехожі. У кожного з них чогось не вистачало: або взуття, або одежі, або волосся на голові. Чи просто ґудзика, комірця, краватки, чи шнурка у черевиках.

Та найголовніше – їм не вистачало усмішок. Усі в цьому місті були похмурі та невеселі.

«Та й справді,– думала дівчинка, – які можуть бути веселощі, коли у тебе чогось не вистачає!»

Нарешті Недоладько зупинився у вузенькому провулку перед вивіскою, на якій було написано:

НЕДОТЕЛЬ

Цей Недотель скидався на довгий кривий сарай із маленькими перекошеними віконцями. Прихилившись до одвірка, на порозі Недотелю стовбичив якийсь товстун у шкіряній безрукавці. Одна колоша його штанів була довша за другу.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

у якому Аля вперше чує про Першого Недорадника

Поки Аля розглядала товстуна, Недоладько привітно потиснув йому руку.

– Здоров був, Недоштаньку! – посміхаючись, говорив він. – Ну, що тут у вас нового скоїлося?

– У нас завжди все по-старому! – знехотя мовив товстун.

– Зате поглянь, з ким я прийшов! – Недоладько повернувся до Алі.

Та Недоштанько вже обдивився дівчинку, тому навіть не ворухнувся, тільки буркнув:

– Дівчисько як дівчисько.

– Е, не кажи! Дивись уважніше, старий буркотуне. Це справжня жива дівчинка!

Тільки тепер Недоштанько таки здивувався. Він навіть обійшов довкола Алі, щоб краще її роздивитися.

– А як вона сюди потрапила? – ошелешено запитав він.

– Саме цього ні я, ні вона не знаємо, – здвигнув плечима Недоладько. – Головне, що вона хоче звідси вибратися.

– Ти ж знаєш, хто потрапляє сюди, той звідси вже не вибирається, – спохмурнівши, повторив гладун і повернувся до Алі. Вибирай собі кімнату і живи, – кивнув він на будинок. – Можу запропонувати цілком пристойне помешкання. Щойно звільнилася кімната, всього-на-всього без дверей.

– А як же там живуть без дверей? – вперше розтулила рота Аля.

– Пхе! Велика біда – без дверей! Може, тобі сподобається кімната без ліжка, без опалення, без водогону і стелі або зовсім без стін?

Недоштанько подумав і додав:

– А оце тобі, мабуть, підійде! Є кімната без телефону!

– А хіба тут є кімнати з телефонами? – здивувалася Аля.

– Ні, нема.

– А взагалі в Недограді хоч один телефон є?

– Ні, нема.

– То чому ж тоді мені кімната саме без телефону!

– Та саме тому, що його в ній нема!

«Якась нісенітниця!» – подумала Аля і спитала:

– А кімната, у якій би все було, є?

– Ні, нема! – гарикнув Недоштанько. – Не забувай, де ти знаходишся! Їй пропонують одну з найкращих кімнат, а вона ще й носом крутить! Бери, поки не пізно, і живи!

– Але я не хочу тут жити! Я хочу додому! Мені у вас не подобається!

– Ха, відкрила Америку! Нам усім тут не подобається! – роздратовано буркнув Недоштанько. – А раз ти сюди потрапила, значить, тобі теж чогось не вистачає, і ти мусиш тут жити!

– А от і вистачає, вистачає! Я не хочу і не буду тут жити! – розсердилася Аля і навіть тупнула ногою.

– А куди ж ти подінешся? – єхидно запитав товстун.

– Ну-ну, не треба сваритися! – втрутився Недоладько. Я саме збирався тобі пояснити. Вона хоче йти до Недороля Десятого. Що ти на це скажеш?

– Скажу, що від усього цього треба відмовитися й забути!

– Це ж чому?

– Бо якщо дівчинці і пощастить дістатися до замку, там її неодмінно схопить Перший Недорадник і – гоп! – її розпатланої голівки наче й не було! Ось чому!

– А хто він такий – Перший Недорадник? – спитала Аля.

– Про це ти зможеш дізнатися, як тільки ступиш ногою до замку! – ущипливо мовив Недоштанько і, грюкнувши дверима пішов до будинку.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

у якому Аля пробирається до замку Недороля Десятого

Недоладько лагідно поклав руку Алі на плече.

– Не зважай на нього. Він взагалі добрий чоловік. Тільки характер має кепський. А тепер я відведу тебе до королівською замку.

І вони пішли вулицями міста.

– У мене в замку є знайома служниця… – тут Недоладькі затнувся і почервонів. – Вона проведе тебе до замку. А там ти вже сама… – і він розвів руками, ніби вибачаючись, що там уж нічим не зможе їй допомогти.

Незабаром вони опинилися на площі перед замком. Йому не вистачало лише одної башти, а велетенському годиннику центральної вежі – хвилинної стрілки. Тому годинник показував тільки години.

Недоладько звернув на стежку, що ледь виднілася у хащах височенної лободи та лопухів. Невдовзі прстукав він у маленькі залізні дверцята. Почулися кроки. Дверцята з немилосердним скрипом відчинилися, і Недоладько ступив за поріг разом з Алею.

Вони опинилися у вузькому напівтемному коридорі. Його освітлював тільки недогарок свічки у залізному свічнику, який тримала тоненька дівчина. Аля потроху почала звикати до всіляких несподіванок. Але вигляд дівчини її все-таки здивував. Обличчя незнайомки геть усе було вимазане попелом. Одягнена вона була до пояса у старий лантух, зате від пояса до п'ят спадала шовкова спідниця, гаптована золотом і оздоблена мереживом. З-під неї виглядали маленькі ніжки. Права взута у кришталевий черевичок, ліва – у дерев'яний.

– Що, гарно я вбрана? – розсміялася дівчина, побачивши, як отетеріло розглядає її Аля. – Невже ти мене не впізнала? Таж я Недопопелюшка!

І поки вони йшли довгим коридором, у Недопопелюшки ні на мить не закривався гарненький ротик.

– Уявляєш? – щебетала вона. – Я вже мала стати принцесою! Двоє дівчаток-жовтенят розповідали про мене Казку для малят у підшефному дитсадку. І раптом через мене вони посварилися! Здна з них доводила, що сукня у принцеси повинна бути білою, а друга – рожевою. Так вони й недоказали казку до кінця! От я й залишилася така, – і вона показала на своє вбрання. – А далі! Далі я мала одружитися з принцем!

Тут Недопопелюшка лукаво глянула на Недоладька і знову заторохтіла:

– Проте я зовсім-зовсім не шкодую, що так сталося. Розумієш, усі принци – це матусині синочки. А з мене яка принцеса? Тому й звуть мене Недопопелюшкою. Зате я потрапила в країну Недоладію і познайомилася з Недоладьком. А що з тобою трапилося? Ти давно тут? Де твій дім? Тобі тут подобається?

Невідомо, скільки б іще запитань посипалося на Алю, якби вони врешті не дісталися до кухні. У каміні весело палахкотіли дрова.

Недоладько присів ближче до вогню і сказав:

– Помовч хвильку, Недопопелюшко… Зараз вона тобі все розповість.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

у якому Недопопелюшка ризикує життям

Аля розповіла Недопопелюшці, як опинилася у Недоладії.

– Але я не хочу лишатися тут, – продовжувала вона, – Я хочу додому. Тільки не знаю, як звідси вибратися. Проведи мене будь ласка, до Недороля Десятого. Може, він допоможе мені, – попросила дівчинка.

Почула ці слова Недопопелюшка і враз спохмурніла.

– Спробуй, – задумливо мовила вона. – Хоч і не вірю, що наш Недороль зможе тобі чимось допомогти. Я проведу тебе до нього, хоч нас може спіймати Перший Недорадник! – рішуче додала вона.

– А що буде, якщо він тебе спіймає?

– Він накаже відрубати мені голову!

– Ой! – злякалася Аля.

Та Недопопелюшка дзвінко розсміялася.

– Не бійся, ми втечемо! – заспокоїла вона дівчинку.

– Тоді я пійшов, – підвівся Недоладько. – Тільки хочу тебе попрохати, – звернувся він до Алі,– якщо дізнаєшся, як можна вибратися звідси, пообіцяй, будь ласка, що розкажеш і мені.

– Обіцяю! – сказала Аля.

– Ну то хай тобі щастить! Повертайся швидше до Недотелю! – побажав Недоладько навздогін Алі, яка вже попрямувала коридором за Недопопелюшкою.

Вони довго пробиралися темними галереями, переходами, вузькими і широкими сходами старого замку.

– Тут! – нарешті прошепотіла Недопопелюшка і показала на двері.

Аля тихесенько підступилася ближче до дверей і заглянула в щілинку. До кімнати заглядав ріжок місяця, який освітлював королівське ліжко. З усіх боків його оточувала важка запона, що опускалася з-під самої стелі. Через високі стрільчасті вікна виднілися мерехтливі зірки на чорному небі.

Аля рушила до кімнати. Але Недопопелюшка схопила її за руку.

– Зачекай! Ти знаєш, як до Недороля звертатися?

– Здається, треба казати «ваша величність»? – невпевнено ловила Аля. – Принаймні так зверталися до королів у казках.

– Ваша величність – це до справжнього короля! А до нашого – «ваша недоречність»!

– А хіба він не справжній? – здивувалася дівчинка.

– А! – зневажливо відмахнулася Недопопелюшка. Не король, а одна недоречність! Ну, ні пуху, ні пера тобі! – і вона залишила Алю саму.

Дівчинка навшпиньках наближалась до королівського ліжка. Їй здалося, що вона чує тиху музику.

Раптом перед нею впала тонесенька смужка світла, що вибивалася з щілини у запоні. Аля зазирнула в щілину, і перед її очима постала картина.