Текст книги "Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії"

Автор книги: Галина Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

у якому Аля зустрічається з Недоролем Десятим

Посередині широченного ліжка сидів чоловічок у нічній сорочці та нічному ковпаку з китицею. Поруч у мідному свічнику горіла свічка. Він тримав у руках банджо і легенько перебирав струни. Потім вмостився зручніше і заспівав сумно-сумно:

 
Я нізащо
не признаюся
нікому,
що мені у замку
страшно так
самому!
Тільки місяць загляда у вікна чорні…
Ех, немає в мене друзів —
є придворні!
 

Поки Недороль співав, дівчинка розмірковувала, як озватися до нього, щоб він, бува, не злякався і не зчинив галасу.

Нарешті вона відважилася і тихенько прошепотіла:

– Ваша недоречні-і-ість!

Та Недороль Десятий все одно страшенно перелякався.

Він заверещав, шпурнув банджо вбік, аж воно жалібно забриніло, і почав швидко зариватися у свої подушки. Від страху підвивав і приказував:

– При-ри-риви-вид! Ва-ва-ва! При-йшов при-ри-риви-вид! Рятуйте! Ва-ва-ва!

І ось уже на ліжку замість короля височіла гора ковдр та подушок.

«Ох, як я ж його налякала! – жалкувала дівчинка. – Ще задихнеться там під подушками!»

І вона знову покликала:

– Ваша недоречність! Заспокойтеся, будь ласка! Я зовсім ні привид!

Недороль не відповідав.

– Вилазьте, ваша недоречність, вам же нічим дихати!

Знов мовчання. Аля розсердилася.

– Ваша недоречність, якщо ви зараз же не вилізете, я піду собі!

Купа заворушилась, і почувся голос:

– Як-кщо ти не при-ри-риви-вид, то доторкнися до моєї руки! – і з-під подушок висунулася тремтяча королівська рука.

Аля легенько потисла її. Тоді з-під ковдр вигулькнув спочатку ковпак, а потім і сам Недороль.

– Ді-ді-дійсно, начебто не при-ривид! – сказав він. – То хто ж ти?

– Звичайна дівчинка!

– Звичайних дівчаток не буває! Тобто не буває у моєму королівстві!

Нарешті Недороль виліз і сів, відсапуючись.

– Ох-х-х, як ти мене налякала! – і він приклав до серця руку, – Я думав, що воно от-от вискочить! Мене вже давно так ніхто не лякав.

– Чому?

– Бо вже багато років сюди ніхто не заходить!

– Чому? – знову спитала Аля.

– Чому, чому! —розсердився Недороль. Потім підкликав Алю пальцем, нахилившись над нею, прошепотів: – Я їх боюсь!

Оглянувся довкола й додав ще тихіше:

– Усіх боюся! Але найбільше, – Недороль зблід, наче крейда, – найбільше я боюся свого Першого Недорадника!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

у якому Аля дізнається про Державну Таємницю

– А ти знаєш, чому я боюся свого Першого Недорадника? Він зазіхає на мою корону! – плаксиво сказав Недороль Десятий. – Мене рятує тільки те, що у нього немає голови! Але як тільки вона в нього з'явиться… – Недороль засмученими очима дивився на подушки.

– Як це – немає голови?! – вжахнулася Аля.

– Нема – і все! Його намалювала якась дівчинка спочатку з головою. Потім та голова їй чомусь не сподобалася і вона стерла її гумкою. А більше так і не малювала. От він і лишився без голови!

Раптом Недороль похопився, вирячив очі, підняв палець вгор і зашепотів:

– Але про це ніхто не знає! І ти про це нікому не кажи, бо… бо… бо…

Недороль затнувся.

– Бо це Державна Таємниця! – нарешті придумав він. – Знаєш, що буває за розголошення Державної Таємниці? – і Недороль рукою показав, ніби відтинає собі голову.

Прохальним голосом він запитав:

– Ти нікому не скажеш?

– Ні, ні, не бійтеся, ваша недоречність! Нікому!

Почувши таку відповідь, Недороль полегшено зітхнув.

Але видно, коли почав він відкривати державні таємниці, то не міг зупинитися, бо по-змовницьки підморгнув Алі і поманив її за собою.

Відчинивши двері до Тронної Зали, Недороль підняв свічку над головою і освітив заглиблення у стіні – нішу. В ній стояли залізні лицарські лати.

– Бачиш цей шолом? – спитав Недороль, – Кожен ранок Перший Недорадник приходить сюди і прилаштовує шолом собі на ппечі, замість голови. А увечері ставить його назад.

Аля піднялася навшпиньки і зігнутим пальцем обережно постукала по шолому. Усередині загуло, наче в порожній бочці.

– Але ж там порожньо! – здивувалася дівчинка.

– Ет! – роздратовано сказав Недороль. – Кого цікавлять такі дрібниці – повна в тебе голова чи порожня! Однак те, що Недорадник безголовий, мене рятує. Сама подумай – не може ж він одягти корону на залізну каструлю! Що-що, а голова у короля повинна бути в порядку. Принаймні зовні…

Він зітхнув.

– Скільки голів він уже переміряв! Це щастя, що жодна йому не підійшла!

– Як – переміряв?

– Звісно як. Накаже відрубати кому-небудь голову, а потім приміряє її, чи не підійде вона йому.

– А ви мовчите і дозволяєте йому робити такі жахливі речі?! – з обуренням вигукнула Аля.

– Отож і видно, що нічогісінько ти не тямиш у королівських справах! – розсердився Недороль.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

у якому Аля дізнається, з чого побудовано Недоладію

Недороль всівся на першу сходинку трону і підпер голову рукою.

– Що я можу вдіяти, коли в його руках уся моя гвардія! А всі придворні так його бояться що навіть німіють, коли випадково зіткнуться з ним у коридорі.

– Як німіють? Назовсім?

– А то ж як!! Подивишся – ніби придворний як придворний. І говорить і сміється. А насправді він давно вже німий! Тому й доводиться тремтіти за свою корону, бо я можу її втратити разом з головою, – продовжував Недороль.

І він погладив себе по лисині, ніби переконуючись, що його голова ще на плечах.

– А чому ви не виженете його зі свого королівства?

– Аби ж то я знав, як це зробити! Країна ж зачарована. Дорогу звідси знає тільки карлик Недочеревик, що стягує сюди увесь оцей мотлох.

Тут Недороль затнувся, бо згадав, що й сам знаходиться в цій країні.

– Але я не мотлох! Я – король! У мене тільки корона зламана. Бо Вовці з другого класу доручили полагодити її, я мав виступати у шкільному ляльковому театрі в казці «Піди туди – не знаю куди, принеси те – не знаю яке». А він, ледацюга, засунув мене разом з короною у темний куток майстерні. Вистава зірвалася, а мене притяг сюди Недочеревик, бодай він провалився на місці!

Недороль сердито засопів.

– Спочатку він стягував сюди тільки недороблені справи, потім цю країну зліпив, а тепер і за людей взявся.

– А з чого він її зліпив, ваша недоречність? – спитала Аля.

– Як з чого? З того, що люди не цінують, викидають! От, приміром, будується дім. Скільки битого скла, битої цегли, поламаних дощок залишається! Він усе це підбирає. Або трапилася пожежа – згорів ліс. Недочеревик тут як тут – щось пошепоче, і цей ліс уже в Недоладії. Річка висохла, ставок змілів… Люди гадають – куди вони зникли?! А вони вже тутечки!

– Із того, що ми губимо або викидаємо, він збудував отаку величезну країну? – вражено прошепотіла Аля. І згадала, як вона разом з татом після ремонту квартири винесла на смітник маленькі кахлі, вапно і навіть невеликий рулончик лінолеуму.

– Пхе! Величезна! Він і досі будує її! – вигукнув Недороль. І будуватиме, аж поки люди не навчаться хазяйнувати. Ось і зараз гасає по світу, як навіжений, і підбирає гожі шматки.

– А навіщо йому така країна, з недоробленого?

– Бо йому самому теж дечого не вистачає!

– Чого?

– Душі! От він і придумав собі таку країну, в якій у кожно чогось не вистачає! Серед таких людей і його вада стає менш помітною!

– А що це таке – душа?

– Гм-гм, – зам'явся Недороль, – я не скажу тобі точно, а достеменно знаю, що це навіть гірше, ніж бути без голови.

Аля зрозуміла, що Недороль не допоможе їй вибратися з Недоладії, бо й сам він не знає дороги звідси.

– Скоро знову на трон, – зітхнув Недороль. Але тут він помітив Алине засмучене обличчя.

– Чому ти така сумна? – стурбовано запитав він.

І раптом сплеснув руками:

– Ой, ти, мабуть, страшенно голодна! Ти ж цілу ніч нічого не їла! – він схопив Алю за руку, примовляючи: – Ходімо, ходімо, у мене дещо є в спальні!

Недороль так поспішав, що плутався у довгій нічній сорочці. Він наступав на поділ і раз по раз падав. Аля, ледве стримуючи сміх, щоразу підводила його. Та не встигав він ступити двох кроків, як знову простягався на підлозі. Нарешті вони добралися до ліжка. Недороль почав щось шукати в подушках.

– Є! – задоволено мовив він і витяг з-під подушки вузлик. Побачивши, що Аля посміхається, зніяковіло пояснив:

– Розумієш, коли мені дуже самотньо, я лускаю горішки. Ліщинові. Тоді мені стає легше.

«Спробую й собі, коли повернуся додому», – подумала Аля. Бо згадала, як буває сумно, коли тато з мамою десь підуть і вона залишається на цілий вечір сама.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

у якому Аля впізнає Першого Недорадника

Аля сиділа на ліжку поруч з Недоролем і гризла горішки. А він тим часом показував їй свої багатства, сховані в спальні Чого там тільки не було! І діапроектор, що показував діафільми, починаючи з кінця, і шахи та кості, у які Недороль грав сам з собою і флейта, і банджо, і навіть стара катеринка.

«Бідний Недороль, який він самотній!» – подумала Аля, дивлячись на ці скарби.

Коли зійшло півсонця, Недороль Десятий почав збиратися роботу. Зітхаючи, він одягнув мантію і з-під ковдри витяг половинку золотої корони. У короні було зроблено дірочку, крізь протягувався мотузок. «Ага! Він корону прив'язує цим мотузи щоб вона не падала!» – здогадалася Аля.

– Допоможи мені,– попросив Недороль.

Аля міцно стягла мотузка у нього під підборіддям і гарненько зав'язала бантиком.

– Отак буде добре! – втішно пробурмотів Недороль. Він був задоволений, що корона так міцно сидить на голові, хоч мотузок його трохи і тис.

– От ви й готові, ваша недоречність! А я вже, мабуть, піду.

З обличчя Недороля вмить збігла усмішка. Він скривився, мов збирався заплакати.

– То ти мене покидаєш? – прошепотів він. – А я думав, що ти назавжди залишишся в моєму замку!

– Ні, ваша недоречність! Я маю повернутися додому!

– Зачекай, зачекай! – раптом захвилювався Недороль. – Ти без допомоги не виберешся із замку. Тебе схоплять гвардійці і відведуть до Першого Недорадника. А він накаже відрубати тобі голову!

Алі не хотілося виказувати Недопопелюшку, і вона мовчала. Раптом Недороль вигукнув: «Еврика!», схопив Алю за руку і потяг до дверей Тронної Зали.

– Ваша недоречність, а що означає – еврика?

– Це означає, що я придумав, як зробити, який же я осел що раніше не додумався до цього! Але не відволікай мене, будь ласка, дурницями і слухай уважно.

– Кожного ранку, – схвильовано зашепотів він, – Перший Недорадник приходить сюди по шолом. Поки він одягне його ти побіжиш по галереї. Там в кінці є маленькі дверцята до саду. А там у кущах бузку є хвіртка. Через неї ти вийдеш у місто. Ось ключ, – і Недороль поклав дівчинці у руку маленького ключика. – Тільки обіцяй: якщо взнаєш дорогу з мого королівства то розкажеш і мені. Тс-с-с! Я чую кроки! Це він!

Аля так багато наслухалася про Першого Недорадника, що її дуже закортіло його побачити. Вона зазирнула в щілину між одвірком і дверима – і мало не скрикнула від подиву!

До Тронної Зали зайшов чоловічок, якого вона колись не домалювала у своєму альбомі! Тоді вона стерла йому обличчя гумкою, бо воно здалося їй жорстоким, і злим. А більше так і не намалювала, бо малювання їй страшенно обридло. Аля закинула і альбом, і олівці далеко в книжкову шафу і відтоді більше не брала їх до рук.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

у якому Аля вирішує йти у розвідку

Алю настільки вразила поява недомальованого нею чоловічка, що вона геть забула, де знаходиться.

Та тут Недороль прошепотів:

– Не гай часу, він зараз вийде з Тронної Зали!

Аля поспішила до дверцят і щасливо вибралася з замку. Старанно замкнула за собою хвіртку, а ключик поклала до кишеньки в якій все ще лежала стрічка від другої кіски.

– Ну що? – зустрів її в дверях Недотелю Недоладько.

Аля засмучено промовила:

– Нічого, Недороль теж не знає дороги. Але не треба впадати у відчай, я дізналася, хто її напевне знає!

– Хто? – в один голос запитали Недоладько та Недоштанько, який саме надійшов.

– Недочеревик!

– Ха! Дізналася! – зневажливо пирхнув Недоштанько. – Задля цього не варто було пробиратися до замку!

Аля здивовано подивилася на Недоладька. Недочеревик ніколи нікому не покаже цю дорогу, – пояснив той.

– Треба примусити його! – вигукнула дівчинка.

– Ет, не вигадуй! – знову пирхнув Недоштанько. – Як же його примусиш?! Та він одним словом зітре тебе на порошок!

– Нічого, нічого, щось придумаємо! – заспокоїв його Недоладько. – Треба тільки дізнатися, де він живе.

– Здається, я знаю, – буркнув Недоштанько. – На пустирі, за містом, біля смітника стоїть маленький будінок без вікон і дверей. Якось я бачив, як з одного боку будиночка відчинилися двері, яких ще за хвилину там і не було. А з них вийшов Недочеревик.

Недоштанько перейшов на шепіт:

– Я одразу його впізнав, хоч раніше ніколи й не бачив! Тільки він один носить червоний ковпак. Крім того, на лівій нозі у нього не було черевика.

– Тоді спробуємо добратися до того будиночка! – сказала Аля.

– Я піду разом з тобою, одній небезпечно! – сказав Недоладько.

Хоч Алі було дуже страшно, проте вона розуміла, що вдвох з Недоладьком не зробить того, що задумала.

– Ні, ні, ти такий великий! Тебе одразу помітять звідусіль. А на мене, маленьку, ніхто не зверне уваги.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

у якому Аля проникає до незвичайного будиночка

Недоладько привів Алю на пустир.

– Я чекатиму тебе тут, – показав він на високі будяки, – поки ти не повернешся. Хай навіть мине сто років!

– Ну-ну, заспокойся! Так довго, думаю, тобі не доведеться чекати! – і Аля попростувала до будиночка з червоної цегли, що самотньо стояв на пустирі. Дівчинка двічі обійшла його. Та не знайшла навіть дірочки, аби можна було хоч зазирнути усередину. В розпачі присіла вона на камінь біля стіни.

– Якби тут з'явилися ось такі маленькі дверцята, щоб я могла в них пролізти, – сказала Аля і легенько провела пальцем у стіні.

І раптом там, де вона провела пальцем, справді з'явились дверцята. Аля натисла ручку – й вони відчинилися.

Перед очима був довгий коридор з високими вікнами. Через вікно Аля побачила чудовий сад і велику-велику клумбу.

Дівчинка рушила коридором. З обох його сторін було багаті дверей. Кожного разу, взявшись за ручку дверей, Аля переконувалась, що всі вони були замкнені. Тоді дівчинка звернула в один з бокових коридорів, потім у другий, третій, а кінця їм не булі видно.

Вона вже геть знесилилась і сіла на стілець, що невідомо звідки взявся у коридорі.

«Дивно, – подумала вона, – я добре пам'ятаю, що тут не було жодного стільця!» І раптом в голові сяйнула здогадка. Вона швиденько встала – і стілець зник! Тоді знову захотіла сісти – і стілець з'явився.

– Цікаво, чи всі бажання тут виконуються? – голосно про мовила Аля. Їй дуже захотілося морозива. Так захотілося, що вона аж очі заплющила. А коли розплющила, у руці була порція пломбіру на паличці. Аля рушила далі, смакуючи недоладянське морозиво, проминула декілька дверей і враз зупинилася.

– А якщо я попрошу перенести мене додому?! – вигукнула вона. – Оце буде здорово!

Дівчинка вже було відкрила рота, але перед очима раптом по став стурбований Недоладько. Вона згадала його останні слова і уявила, як він чекатиме її на пустирі десять, двадцять і всі сто років.

– Ні, ні! – захвилювалась Аля, бо злякалася, що її бажану буде негайно виконане. – Ні, ні! Я тільки хочу дізнатися, як можно вибратися з Недоладії,– і почула в себе за спиною легенький шелех на підлозі. Оглянувшись, дівчинка побачила клаптик паперу, на якому було написано: «Інструкцію про перенесення дивись у чарівній книзі».

– Піду шукати чарівну книгу, – мовила Аля і поспішила далі.

Тут вона завважила, що береться вже за четверте морозиво. «Ну, ще одне – і все!» – дала вона собі слово.

Дівчинка сама незчулася, як опинилася перед дверима. Вони були замкнені.

– От якби мені ключ, – проказала вона, і враз щось дзенькнуло. Аля побачила під ногами ключ, підняла його і спробувала відімкнути двері. Замок тихо клацнув, і вона опинилася в темряві. Двері тихо зачинилися за нею.

– Я пропала! – похолола дівчинка. – Це пастка!

Очі поступово звикали до темряви. За кілька кроків вона побачила над самісінькою підлогою маленькі напівкруглі віконці що так нагадували розрізані навпіл кружальця лимона.

Аля присіла навпочіпки, заглянула у найближче віконце і побачила невеличку затишну кімнатку.

У каміні палахкотіли дрова. Посередині кімнати на столі лежал велетенська розкрита книга.

А на стільці за столом… Ой-ой! Аля навіть не повірила свої очам! На стільці сидів той самий чоловічок, якого вона вперше побачила вдома. Тільки тепер він не малесенький, а на зріст майже такий, як вона. На голові у нього червонів ковпачок. А на лівій нозі не було черевика.

Тепер Аля знала, що звати його – карлик Недочеревик.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

у якому Аля читає чарівну книгу

Книга була величезна. І щоб перегорнути сторінку, Недочеревику щоразу доводилося підніматися із стільця. Нарешті він знайшов, очевидно, те, що шукав. Витяг з кишені окуляри і почав уважно читати. Потім щось записав на папірець, радісно потер руки і аж підскочив від задоволення.

За мить він заспокоївся, закрив книгу, підсунувся ближче до огню гріючи руки, щось тихо замугикав собі під ніс. Раптом Недочеревик замовк і глянув на годинник, що, як дві краплі води, був схожий на годинник з вежі королівського замку. Тільки у нього була ще й хвилинна стрілка. Годинник показував за кілька хвилин дванадцять.

Карлик заметушився, почав нишпорити по кишенях. З однієї витяг свого лівого черевика, узув його і… зник. Аля кинулася до дверей, але вони були замкнені, а ключ залишився в замку по той бік дверей.

– Ключ! Швидше, швидше! – вигукнула дівчинка. І слухала, чи не дзеленькне об підлогу. Але ні! У цій кімнаті бажання не виконувались. Аля зрозуміла, що вона замкнена.

Шукаючи порятунку, дівчинка згадала, що в кишені у неї лежить ключ від хвіртки з королівського саду. Вона спробувала відчинити двері ним. Яка радість – замок легко відімкнувся!

Але як же тепер дістатися до маленької кімнатки? Аля відімкнула вже декілька дверей, однак усі вони вели у ту кімнату, з якої вона щойно вийшла. З розпачу дівчинка ледь не заплакала. Адже карлик міг повернутися будь-якої миті. А вона так і не встигне прочитати чарівну книгу.

«А якщо спробувати знову…» – подумала Аля, підбігла до стіни і швиденько провела по ній пальцем. З'явилися дверцята. Дівчинка прочинила їх і нарешті опинилася в карликовій кімнаті… Вона підійшла до столу і на обкладинці книги прочитала:

– Спра-ва но-мер.

«Що за справономер такий?» – не зрозуміла Аля. А далі було написано: «ІНСТРУКЦІЇ ДО ЗАЧАРУВАННЯ І РОЗЧАРУВАННЯ». Аля перегорнула ще кілька сторінок і радісно скрикнула. Перед очима була «Інструкція № 12. Як перенестися з країни Недоладії»:

Рівно о 12 годині, коли хвилинна стрілка збіжиться з годинниковою, стати перед годинником королівського замку, доробити все що є у тебе недороблене, і проказати закляття:

 
І до-роби!
І до-пиши!
І роз-почни!
І не лиши!
І до-їдай!
І до-пивай!
І з Недо-ладії
ТІКАЙ!»
 

Щоб краще запам'яталось, Аля повторила закляття, Затем перегорнула сторінку. Далі зазначені були адреси. Серед них дівчинка прочитала й свою: вулиця Будівельників, 127, квартира 121. Вона пробіглась очима до кінця списку, до чистої сторінки на якій раптом почала з'являтися нова адреса – наче хтось невидимою ручкою швидко виводив літеру за літерою.

«Ага, справа номер, – здогадалась вона, – це і є та чарівні книга, куди записуються всі недороблені справи, а також адреси тих, хто їх не доробив. І тоді карлик взуває черевика, мчить туді і забирає недороблене в Недоладію!»

Отож, щоб повернутися додому, Алі треба стати на площі перед годинником, заплести другу кіску і, коли проб'є рівно дванадцяті, промовити закляття.

Перегортаючи сторінку за сторінкою, Аля звернула увагу, що у списку проти кожного прізвища стояли цифри: дев'яносто вісім, сімдесят шість, п'ятдесят чотири. Біля Алиного імені, що значилась у списку під номером один, була цифра сто і слово «перенесена».

Внизу дівчинка помітила написану дрібненькими літерами примітку: «До Недоладії переноситься лише той, хто не доробив рівно сто справ».

Під номером другим у списку стояло прізвище її сусіда – Сашка-Тишка і цифра дев'яносто дев'ять. Отже, йому лишилося не доробити тільки одну справу – і він опиниться у країні Недоладії.

«Ні, не буде цього! – вирішила Аля. – Я всіх їх попереджу!»

Вона похапцем вирвала сторінку і заховала у кишеньку. А тепер – швидше до Недоладька, поки не повернувся карлик!

Аля намалювала на стіні двері і вийшла у коридор, потім – на пустир. Двері за нею одразу ж зникли. Але тепер вона знала таємницю будиночка.

А до неї, всміхаючись, уже поспішав Недоладько.