Текст книги "Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії"

Автор книги: Галина Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

у якому Аля спробувала ще раз довести справу до кінця

– Як довго тебе не було! – вигукнув Недоладько. – Я вже почав турбуватись.

– Я теж! – обізвався Недоштанько, виходячи з темряви ще з декількома недоладянами.

– А це ще хто? – спитала Аля.

– Хто, хто… – буркнув Недоштанько. – Це мої друзі. Вони пришли виручати тебе.

І тут з гурту виступила дивна чотирикутна бабуся. Голова іі була обмотана великою квітчастою хусткою, кінчики якої, зав'язані вузликом над чолом, стирчали, як заячі вуха. Вузлик скріплювався гвинтиком. У кожній руці бабуся тримала по великій картатій носовій хустинці.

Час від часу старенька витирала ними червоного і розпухлого носа. Бідолашна бабуся без угаву кашляла, чхала, кректала і охала.

– Кахи-кахи, – почала вона. – Мене звати Недокватирка, а-ап-чхи! Ой, лишенько! Ми дізналися, що в місті з'явилася дівчинка, – о-ох, мій бідний поперек!.. – яка вміє доводити справу до кінця… – Бабуся голосно висякалася.

– Я не знаю, – знітилася Аля. – У мене тільки раз вийшло. Але скажіть, будь ласка, де ви так могли застудитися?

– О-ох, це довга історія, – зайшлася кашлем бабуся. І вона розповіла Алі, як одного разу тато попросив сина закрутити гвинтика на кватирці. А саме в цей час у дворі мав розпочатися футбольний матч. А хлопчик був капітаном команди. А яка ж гра без капітана? Хлопець недокрутив гвинтика і гайнув у двір.

– И ось я тут. А через цей протяг у мене постійний нежить, кашель, бронхіт, радикуліт і немає жодної кісточки, яка б не боліла. – закінчила бабуся сумну оповідь.

– И все через отой недокручений гвинтик? – запитала Аля.

– Через нього! – підтвердила Недокватирка.

– Чому ж ви його досі не закрутите? – обурилася дівчинка.

– Ми не вміємо! Кахи-кахи. Ми тому й прийшли… Може ти нас навчиш?

– Зачекайте хвильку! – Аля знову кинулась до будиночка. Добігши, вона зайшла усередину і голосно проказала: – Викрутку! – і в ту ж мить у неї в руці з'явилася невеличка викрутка. Повернувшись, дівчинка рішуче взялася до роботи. Спочатку викрутка не слухалась її, а капосний гвинтик весь час вивертався. Але ось останній оберт – і Аля полегшено зітхнула. На сердці стало радісно, як тоді, коли вона пришила крильце бабці.

Тої ж миті бабуся Недокватирка перестала кашляти і чхати. Не тямлячи себе від радості, вона обмацувала поперек, руки, ноги і примовляла:

– Ой! Не болить! Ніде не болить! І ніде не крутить! І не стріляє! – і вона кинулася цілувати Алю.

Усі вирушили до Недотелю. Там вони розсілися за довгим дерев'яним столом. Аби їх ніхто не потурбував, Недоштанько повісив на дверях табличку «Зачинено на переоблік». І Аля почала розповідь.

– А знаєте, хто недомалював Першого Недорадника? Я! І я придумала, як позбавити вашу країну від нього! Тільки повернуся додому, одразу домалюю йому голову, і він зникне назавжди!

– От так компот! – радо вигукнув Недоладько. – Невже це можливо?!

– Ще й як можливо! – запевнила його Аля. – А тепер нам треба знайти годинникаря, який би полагодив хвилинну стрілку на годиннику королівського замку!

– Я знаю такого, – обізвалася Недокватирка. – Його звати Недождень. Він живе у маленькій комірчині на тій самій вежі з годинником. Але чи зможе він полагодити?

– А чому не зможе?

– Та він уже, напевно, забув, як це робиться! А ще боятиметься, що його вистежать шпигуни і донесуть Першому Недораднику. А той накаже відрубати Недожденю голову!

– За що?

– За те, що він взявся довести діло до кінця!

– Шпигуни стежать за нами всіма!

– І доносять Недораднику!

– Тоді гвардійці хапають…

– І відрубують голову… – перебиваючи один одного загомоніли всі разом.

– Що ж робити? – засмутилася Аля.

– Нічого, не сумуй, щось придумаємо! – підбадьорив її Недоладько. – Спочатку проберемося до замку і умовимо годиникаря полагодити годинника.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

у якому Аля потрапляє до рук Першого Недорадника

Аля з Недоладьком знову подалися до королівського замку. Двері їм відчинила заплакана Недопопелюшка.

– Що сталося? – стурбувалася Аля.

– Перший Недорадник наказав відрубати голову Головному Недокухарю нібито за те, що королю на обід він подав круті яйця. Але це ж неправда, я сама перевіряла, – схлипуючи, розповіла Недопопелюшка. – Недокухар був такий добрий! Він завжди пригощав мене ласощами з королівського столу! – і Недопопелюшка залилася слізьми.

– Цить, не плач! – заспокоїв її Недоладько. – Скоро цьому настане кінець.

Недопопелюшка кулачками витерла мокрі щоки і з надією подивилася на свого приятеля. А Недоладько, розповівши усі останні новини, запитав:

– Може, ти знаєш, де живе годинникар?

– Звичайно, знаю! Адже я щодня ношу йому обід! Я знаю до нього найкоротшу дорогу! Ходімо!

Недоладька вони залишили на кухні, порадивши йому видати себе за нового Головного Недокухаря, якщо прийдуть гвардійці.

Недопопелюшка вела Алю незліченними залами старого замку. Вони дуже поспішали. І все-таки перед одними дверима їм довелося зупинитися. У кімнаті, через яку треба було переходити хтось був. Навшпиньки підкралися вони до дверей і побачили Першого Недорадника. Він складав до високої шафи сувої королівських наказів і наспівував пісеньку:

 
Порожня голова – не диво.
І з нею можна жить щасливо.
Думки до неї не приходять.
І мрії з розуму не зводять.
На плечах дуже легко
щодня її носить!
А головне – вона ніколи ні від чого
не болить!
 

Тут Недорадник повернувся, і Аля з жахом побачила через підняте у шоломі забороло обличчя, точнісінько таке, яке вона на своєму малюнку стерла гумкою, – хиже і зле. Аля схопила Недопопелюшку за руку і схвильовано прошепотіла:

– Дивися, дивися, у нього обличчя, яке я стерла!

– Яке обличчя? – здивувалася Недопопелюшка.

– Там, у шоломі!

– Та шолом же порожній! У ньому нічого немає!

«Виходить, Недопопелюшка не бачить його обличчя! – зрозуміла Аля. – І ніхто не бачить! Тільки я!»

У Алі по спині забігали мурашки – чи то від страху, чи то ви морозива. Не треба було стільки їсти! Мабуть, починався нежить, бо дівчинка так голосно чхнула, що в порожній залі загуло.

Недорадник підстрибнув до дверей, розчахнув їх і схопив Алю за руку.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

у якому Недороль Десятий підписує наказ про Алину страту

– Ти хто така і що тут робиш? – злісно просичав Перший Недорадник.

Аля вирішила краще померти, аніж виказати друзів.

– Еге! – криво посміхнувся він. – Здається, я знаю, хто ти така! Мої люди донесли мені, що в місті з'явилося дівчисько, яке будь-що хоче вибратися з нашого прекрасного королівства! Звідсі не повертаються, запам'ятай! – і він зловтішно зареготав, а потім гукнув: – Гей, сторожо!

У коридорі почувся брязкіт зброї, і до кімнати вбігло двоє гвардійців. Вони тримали списи і широкі щити.

Але ж і чудернацькі були ті солдати в старих, іржавих, погнутих залізних латах! У одного замість шолома на голові стирчала стара зелена каструля без дна. За щит йому правила покришка від виварки, а за спис – якась пласка залізяка. Чомусь дуже знайомою видалась Алі та залізяка: з одного боку вона кінчалася стрілкою, а з другого – кружальцем з чотирикутною діркою посередині.

У другого гвардійця до грудей була міцно припасована дерев'яна дощечка, на якій куховарки кришать цибулю. А замість списа він тримав держак від граблів з прив'язаною на кінці виделкою.

– Охороняти, як Державну Таємницю! – наказав їм Перший Недорадник, показуючи на Алю. – Кроком руш за мною!

І він пішов попереду. Вони зайшли до Тронної Зали, серед якої на троні сидів Недороль Десятий. Навколо трону ходили, стояли і розмовляли придворні, від чого у Залі стояв страшенний гармидер.

Але як тільки грюкнули двері, запала тиша. Всі з острахом подивилися на Першого Недорадника.

Та найбільше перекосилося від жаху обличчя Недороля Десятого. Його била лихоманка, від чого корона з'їхала йому аж на очі.

– Ваша Недоречність! – звернувся до нього Недорадник. – Державна зрада! – і показав на Алю.

Почувши це і побачивши Алю, Недороль затремтів ще дужче.

Він злякався, що Недорадник прийшов відібрати у нього корону. Корона раптом злетіла з голови і поторохкотіла сходинками трону. Очі у Недорадника спалахнули, і він шулікою кинувся її наздогоняти. Та Аля випередила його, схопила корону і віддала Недоролю.

Тремтячими руками той знову зав'язав мотузок, полегшено зітхнув і вдячно глянув на дівчинку. Перший Недорадник почервонів від люті, повернувся до трону і повторив:

– Державна зрада, ваша недоречність! Підпишіть наказ про страту! – і гукнув: – Першого Недописаря сюди!

«Ось зараз, зараз Недороль накаже мене відпустити!» – подумала Аля.

До трону підійшов Перший Недописар. Під пахвою він тримав цілий стос якихось папірців. Аля придивилася і побачила що це бланки наказів про страту. На них залишалося поставити ім'я засудженого та королівський підпис – і наказ готовий.

Перший Недорадник взяв бланк і написав: «Невідома небезпечна особа, яка приховує своє справжнє ім'я». Потім подав його Недоролю.

І Аля з жахом побачила, як Недороль тремтячою рукою підписав наказ.

Задоволений Недорадник згорнув наказ трубочкою, гукнув гвардійців і гучним голосом розпорядився:

– У підземелля її! Пильнувати, як зіницю ока! Завтра, рівно о дванадцятій годині, їй відрубають голову!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

у якому Аля опиняється у підземеллі

А куди ж поділася Недопопелюшка? Невже вона злякалася і покинула дівчинку в біді?

Ні! Не покинула.

Коли Перший Недорадник схопив Алю за руку, Недопопелюшка кинулася на допомогу. Та в цю мить її саму хтось боляче шарпнув за рукав, затулив долонею рота і потяг за двері. Звичайно, це був Недоладько! Він не залишився на кухні, а назирці пішов за ними, щоб допомогти, як буде треба.

– Тс-с-с! – приклав Недоладько пальця до губ і пояснив: – Ти нічим їй зараз не допоможеш. Гвардійці одразу ж схоплять і тебе. А разом ми щось, може, і придумаємо. От такий компот!

Він визирнув з-за дверей. У кімнаті вже нікого не було.

– Ходімо, – сказав Недоладько. – Треба рятувати Алю.

Тим часом гвардійці відвели Алю до підземелля. Залізні грати перегороджали його на дві нерівні половини: у меншій сиділи засуджені, у більшій розклав своє знаряддя кат. Аля з жахом розглядала те знаряддя.

Тут булі різні сокири – маленькі, більші і дуже великі; з короткими і з довгими ручками, з вузькими і з широкими лезами, прямими і загнутими з боків. На гачку висіло вбрання ката – червоний ковпак з вирізами для очей.

Гвардійці замкнули за Алею залізні двері і мовчки всілися на краєчок широченної плахи, що стояла найближче до ґрат.

Дівчинка присіла на оберемок соломи, що правив за ліжко.

«Дивно! – думала вона. – Той чоловічок, якому я колись не домалювала голову, тепер наказав відрубати голову мені!».

Її сумні думки перервали чиїсь кроки – то прийшов кат. Аля одразу впізнала його. Він мав величезні загрубілі руки і маленькі примружені очі.

Кат наблизився до ґрат. Улесливо кривлячись і огидно хихикаючи, звернувся до Алі:

– Чого ти сидиш там у кутку? Хи-хи. Підійди ближче. Я – королівський кат. Хи-хи. Я прийшов, щоб приміряти сокиру до твоєї шиї! Хи-хи! Щоб завтра не гаяти часу. Щоб швиденько – раз-раз і готово! Хи-хи. Треба, щоб все йшло як по маслу. Я люблю свою роботу. А у того, хто любить свою роботу, – все завжди проходить гладенько! Хи-хи!

Він був такий бридкий, що Алю аж пересмикнуло. Побачивши, що дівчинка дивиться на нього з відразою, кат знову захихотів:

– Хи-хи-хи! Не дивись на мене так, не дивись! Знаєш, хто я? Я друга людина у королівстві після Першого Недорадника! Мене всі бояться! Хи-хи! А ще я єдина людина у королівстві, якій дозволено доводити свою справу до кінця! Хи-хи-хи-хи!

Та раптом він перестав реготати і жалібно сказав:

– А я не такий уже й поганий! Я добрий! Ти думаєш, мені тебе не шкода? Ще й як! Але що вдієш – така робота!

І він знову захихотів:

– Я бачу, ти не хочеш підійти ближче. Нічого, нічого, не вставай! Ти, напевно, втомилася. Я вже й так бачу, що тобі підійде ось ця любонька! – і він підняв угору невеличку сокиру з коротким держаком.

Кат провів пальцем по її лезу і стурбовано пробурмотів: «Треба трохи підгострити!». Витяг з кишені точило, присів на плаху і заходився біля роботи, наспівуючи:

 
Всі чомусь мене обходять стороною.
І ніхто не привітається зі мною.
І ніхто мені руки не подає —
всі не люблять ремесло моє!
І чому,
чому такий я нещасливий?!
Я страшенно ж,
я страшенно жалісливий!
І коли когось я страчу —
усередині я плачу!
Ну чому,
чому такий я жалісливий?
 

Нагостривши сокиру, він змахнув з ковпака невидиму порошинку і попрямував до дверей.

На порозі кат обернувся до Алі і сказав:

– Я пішов! Хи-хи! До скорої зустрічі завтра вранці! Спи спокійно! Хи-хи-хи-хи!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

у якому Аля, якби вона не спала, могла б почути дивну розмову

Гвардійці сиділи мовчки, втупивши очі в Алю. Щоб не бачити їх, дівчинка відвернулася до стіни. Стомлена, вона скоро заснула.

Гвардійці довго сиділи нерухомо. Почувши рівне Алине дихання, один з них, намагаючись не бряжчати залізяччям, повернув голову до другого. Він мовчки дивився на товариша, покручуючи лівого вуса, бо правого у нього зовсім не було. Другий гвардієць удавав, що не помічає його погляду. Він навіть намагався втягти голову в каструлю, що правила йому за шолом.

Тоді перший тихенько кахикнув.

– Умгу-умгу-умгу! – загуло в каструлі.

Перший гвардієць сердито прошепотів:

– Та зніми ти того клятого казанка!

Другий обережно зняв каструлю і поставив на кам'яну підлогу. Стало видно, що у нього тільки половина бороди.

– Бодай вона згоріла, така служба! – теж пошепки поскаржився він.

– Та не крути, не крути, Недобородо! – сказав перший.

– Ну чого ти прискіпався, Недовусе? – сердито запитав другий.

– Вона ж зовсім ще дитина! – докірливо мовив Недовус.

– А що тобі до того? Чи теж закортіло туди? – і Недоборода показав на грати.

Обидва замовкли.

– Дітей почав хапати! – через хвилину з обуренням в голосі обізвався Недоборода.

– Отож я ж і кажу! – знову жваво повернувся до нього Недовус.

І тут наче змовившись, вони разом встали і пішли до залізних дверей.

Недоборода встиг вставити ключ у замок, коли почулися кроки. З переляку залишивши ключ у дверях, гвардійці кинулися назад. Недоборода поспіхом насунув на голову каструлю і всівся поруч з товаришем.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

у якому в підземелля спускається Недороль Десятий

Двері тихенько прочинилися. По сходах, крадучись, спускався Недороль Десятий. Щоб не зачепитися бува і не впасти, він перекинув поділ довгої сорочки, наче плащ, через руку.

Гвардійці полегшено зітхнули. Боялися вони тільки Першого Недорадника.

Недороль Десятий підійшов до ґрат. Підняв свічку і почав вдивлятися у темний куток в'язниці, де спала Аля.

– Дівчинко! Звичайна дівчинко! – покликав він.

Аля прокинулася і, побачивши Недороля, радісно всміхнулася. «Він прийшов, щоб випустити мене з в'язниці!» – подумала вона і підійшла до ґрат.

– Ваша недоречність, двері он там!

– Які двері? – перелякано запитав Недороль.

– Але ж ви прийшли, щоб визволити мене?

– Ні, ні! Що ти! Я прийшов, щоб подякувати тобі за те, що ти врятувала мою корону, і… і… щоб попрощатися.

– Як? І ви мене не випустите звідси?

– Ну подумай сама, які дурниці ти говориш! – роздратовано промовив Недороль. – Якщо я випущу тебе сьогодні, Перший Недорадник завтра ж посадить сюди мене!

– А звідки він дізнається?

– Та йому розкажуть… – Недороль оглянувся, ніби шукаючи того, хто це зробить, і побачив гвардійців. – Та йому ж розкажуть навіть ось ці солдати!

Гвардійці, що сиділи напівсонно, заворушилися. їхнє залізяччя забряжчало, і той, що з одним вусом, голосно спитав:

– Ти щось чуєш, Недобородо?

– Я зовсім нічого не чую. І навіть нічого не бачу, Недовусе! – і при цьому втягнув голову в плечі так, що вона зовсім заховалася в каструлю.

– Гм, дивно! Я теж нічого не чую і не бачу! – проказав Недовус.

Недороль притулився до ґрат і швидко зашепотів:

– Не вір, не вір їм! Вони прикидаються! А завтра ж побіжать до Першого Недорадника і викажуть мене! Мені дуже тебе шкода, але я боюсь… боюсь… – і він почав задкувати до виходу.

Та раптом зупинився на півдорозі і, скривившись, щоб не заплакати, промимрив:

– Мені ніхто ніколи так гарно, бантиком, не прив'язував корони! – і зник за дверима.

Гвардійці перезирнулися і зітхнули. У підземеллі запала тиша.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

у якому Недопопелюшка приходить Алі на допомогу

І знову двері підземелля тихенько зарипіли і прочинилися, пропускаючи Недопопелюшку.

Гвардійці, побачивши її, відвернулися від дверей і втупилися в протилежну стінку.

Недопопелюшка навшпиньках підійшла до грат і покликала Алю.

– Це ти?! – радісно підстрибнула дівчинка.

– Тс-с-с! – Недопопелюшка приклала палець до губів.

Гвардійці завовтузилися, і один з них сказав.

– Я щось нічого не чую, Недобородо! А ти?

– Я теж! І навіть не бачу! – відповів другий.

Недопопелюшка полегшено зітхнула і схвильовано сказала:

– Не падай духом! Ми тебе виручимо! Ніч довга всі в замку вже поснули, а Недоладько пішов у місто по допомогу.

– Слухай уважно, Недопопелюшко! – відповіла їй Аля. – Перш за все треба сховати голову Першого Недорадника

– Як це – сховати?

– Дуже просто. Проберись до Тронної Зали, там за троном є ніша. У ній заховані лицарські лати. Шолом Недорадник кожного ранку прилаштовує собі на плечі замість голови. А ввечері знімає і кладе у нішу. Зараз ніч. Отже, шолом можна переховаТ в інше місце.

– А для чого його ховати? – все ще не розуміла Недопопелюшка.

– Ну як ти не розумієш! Без голови Недорадник не зможе наказати катові відрубати мені голову. – Аля перевела подих. – А потім, – продовжила вона, – невідомо, чи встигне годиникарь полагодити годинника до дванадцятої години. Недорадник накаже гвардійцям схопити його і відрубати голову теж.

– Тепер я все зрозуміла! – вигукнула Недопопелюшка. – А зараз треба дізнатися, у кого ключ від твоєї в'язниці.

По цих словах гвардійці знову забряжчали своїм залізяччям і один з них сказав:

– Здається, ти залишив ключ у замку, Недобородо?

– Еге ж, у замку, – відповів той.

– І двері можна відімкнути?

– Звичайно!

Недопопелюшка підбігла до дверей. І радісно ойкнула, бо в замку справді стирчав ключ.

Вона відімкнула двері, схопила Алю за руку, і вони побігли до виходу з підземелля.

У тиші щось знову забряжчало і почувся голос одного з гвардійців:

– Ти чув що-небудь, Недобородо?

– Анічогісінько! І навіть зовсім нічого не бачив! – відповів той.

І в голосі його вчувалася лукава посмішка.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

у якому виявляється, що полагодити годинник неможливо

У замку справді всі давно спали. Недопопелюшка з Алею обережно пробиралися темними кімнатами і коридорами. Тільки місяць і зірки світили їм у величезні чорні вікна. Та ще було чути, як на вежах перегукуються вартові. Їхні кроки відлунювали під арками.

А дівчаткам здавалося, що за ними хтось женеться. Вони міцніше стискували одна одній руку і поспішали далі.

Нарешті вони дісталися Тронної Зали і підійшли до ніші. У ній, поблискуючи у місячному сяйві, стояли лати. Шолом був на місці

Всередині у Алі похололо. На мить їй здалося, що з щілини над заборолом за нею стежать холодні і лихі очі Першого Недорадника. Аля зібралася з духом і підняла забороло. Шолом був порожній. Дівчинка зняла його і завагалася.

– Куди ж його сховати? – міркувала вона. – А! Придумала! – і потягла Недопопелюшку у спальню Недороля Десятого.

Вони підкралися до королівського ліжка і відхилили завісу. На ліжку солодко спав Недороль. Аля швидко сховала шолом по під подушки.

– Тут його нізащо не знайдуть! – задоволено мовила вона. – А тепер – швидше до годинникаря!

Годинникар Недождень жив у маленькій комірчині під самісіньким дахом центральної вежі. До неї вели гвинтові сходи, якими оберталися зубчасті колеса велетенського годинника.

Він уважно вислухав Алю і схвильовано заметушився по комірчині.

– Яке нещастя! Яке нещастя! – приказував він і хапався руками за голову.

Недопопелюшці ледве вдалося його заспокоїти.

Годинникар впав на стілець і розпачливо подивився на Алю.

– Я так і знав, – мало не плачучи, сказав він, – що ця стрілкака колись знадобиться! Я так беріг її! І ось тепер… тепер я нічим не можу вам допомогти! Бо вчора її у мене хтось поцупив!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

у якому всі вирушають на розшуки стрілки

Це справді була прикра новина. Адже без стрілки годі й думати про полагодження годинника. А без годинника Алі нічого й мріяти про повернення додому. Всі зажурено мовчали.

Та ось Аля підвела голову і в її очах засвітилася надія.

– А яка вона, ця хвилинна стрілка? – спитала дівчинка, бо згадала дивний спис одного з гвардійців, які охороняли її у в'язниці.

– Це довга пласка залізяка, загострена з одного кінця. На другому кінці у неї дірочка, у яку просувається вісь, – пояснив Недождень.

– Здається, я пригадую, де бачила її! – і Аля розповіла про спис.

– Швидше туди! Це напевно стрілка! – нетямився на радощах годинникар.

Вони вийшли з комірчини. Вже сходило сонце, і починався новий день.

Поминувши кілька кімнат, усі помітили, що у замку діється щось незвичайне: назустріч їм бігли гвардійці. На превелике дивування, вони зовсім не звертали на Алю уваги. Навпаки, здавалося, що гвардійці самі від когось тікають, скидаючи з себе лати і шпурляючи зброю. Придворні, з перекошеними від жаху обличями, тягли за собою якісь вузли та валізи. Всі вони бігли із замку і зникали у кривих вуличках міста.

Аля з друзями почала спускатися до підземелля і наштовхнулася на ката. Він прожогом промчав повз них і зник за поворотом галереї.

А в підземеллі на них чекала ще більша несподіванка! Все катове начиння було поперевернуте і розкидане, наче тут промчався ураган. А двоє знайомих нам гвардійців спокійнісінько чатували біля в'язниці. За ґратами з кутка в куток, наче розлючений тигр, бігав Перший Недорадник… без голови! Час від часу він кидався на грати і тряс їх, намагаючись зламати.

Аля і Недопопелюшка завмерли від несподіванки і дивилися на цю вражаючу картину. А Недождень тим часом, щось радісно вигукуючи, накинувся на одного з гвардійців і почав виривати у нього з рук списа. Солдат не чекав такого нахабства і тому відчайдушно боронився. Його товариш кинувся йому на допомогу. Невідомо, чим би все це скінчилося, якби Аля не отямилася і не підбігла до них.

– Недобородо, Недовусе, це ж ми! Невже ви нас не впізнали?

Недовус відпустив годинникаря. Все ще неприязно поглядаючи на Недожденя, Недоборода, відсапуючись, пробурмотів:

– А чого він, оце саме, кидається, наче тигр!

За хвилину все з'ясувалося. Аля розповіла гвардійцям, навіщо їм цей дивний спис. Недоборода сам простяг його годинникареві зі словами: «Візьми, друже!»

– Та й взагалі,– сказав Недовус, – я бачу, що настав час скидати з себе це залізяччя.

А Перший Недорадник оскаженіло тряс грати в'язниці.