Текст книги "Історія одного кохання"
Автор книги: Эрик Сигал
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)
– Шкода, що я не бачила. А ти не міг би заради мене відлупцювати кого-небудь на матчі з Ієлем?
– Буде зроблено.
Я всміхнувся. Як вона любить найпростіші вияви життя!
4
– Дженні в холі, розмовляє по телефону.
Цю інформацію я почув від чергової по гуртожитку, перше ніж встиг назвати себе й пояснити, до кого прийшов у Бріггс-хол того вечора в понеділок. Поза сумнівом, то було очко на мою користь. Ясна річ, ця кліффі [11]11
Студентка Редкліффа.
[Закрыть]читає «Крімзн» і знає, хто я такий. Щоправда, я до цього вже звик. Важливе інше: Дженні розповіла подругам, що зустрічається зі мною.
– Дякую. Я почекаю її тут.
– Яка досада, що ви продули Корнеллу. «Крімзн» пише, що на вас напали аж четверо їхніх.
– Атож. І мені ж іще штраф припаяли. П'ять хвилин.
– Треба ж таке!
З уболівальником не те, що з приятелем, не побалакаєш: надто швидко вичерпується тема розмови.
– Дженні ще розмовляє?
Вона глянула на комутатор і відповіла:
– Еге ж.
З ким же це Дженні може так довго балакати, марнуючи дорогоцінні хвилини, виділені на побачення зі мною? З якимсь миршавим музикантом? Я мав відомості про те, що Мартін Девідсон, старшокурсник Адамс-хауса й диригент ансамблю імені Баха, вважає себе в праві претендувати на її увагу. Увагу, а не тіло, бо той опеньок навряд чи міг пишатися чимось вагомішим за диригентську паличку. Ет, хоч би з ким вона розмовляла, я не дозволю марнувати далі мій час.
– А де телефонна кабіна?
– Он за тим рогом. – Вона показала пальцем.
Я ввійшов до великого холу й побачив у кабіні на тому боці Дженні. Двері кабіни не були зачинені. Я повільно пішов через холл, сподіваючись, що, побачивши мене, зраненого, в усій моїй перебинтованій красі, вона кине трубку й полине до мене в обійми. Наближаючись, я почув уривки з її розмови.
– Добре. Звичайно! Абсолютно. І я теж, Філе. І я скучила за тобою. Дуже скучила.
Я спинився, мов до місця прикипів. З ким це вона розмовляє? Це не з Девідсоном, бо в анкетних даних у того (я їх вичитав у гарвардському Довіднику) стоїть: «Мартін Юджін Девідсон, Нью-Йорк, Рівер-сайд-драйв, 70. Середня освіта: Школа музичного й образотворчого мистецтва». Судячи з фото – хлопець витончений, розумний: важить фунтів на п'ятдесят менше від мене. Але чого це я морочу собі голову Девідсоном, коли й сліпому ясно, що Дженніфер Кавіллері дала і йому, і мені відкоша заради когось третього – того самого, якому в цю мить (пхе, яка вульгарність!) імітує по телефону звуки поцілунків!
Мене тут не було тільки два дні – і за цей короткий час якийсь падлюка на ім'я Філ устиг заволодіти нею!
– Дуже скучила, Філе. До побачення, любий.
Кладучи трубку, вона помітила мене, але навіть не зашарілася. Навпаки, всміхнулася й послала мені рукою поцілунок (яка двоєдушність!).
А приступивши ближче, цмокнула в неушкоджену щоку.
– Боже, на тебе страшно дивитися!
– Я весь – суцільна рана, Джен.
– Сподіваюся, твій суперник виглядає гірше?
– Авжеж. І набагато. Я своїх суперників розмальовую так, що їх рідна мама не впізнає.
Я проказав це вельми грізно, з притиском – нехай затямить, що я руки-ноги повикручую кожному, хто спробує прошмигнути до неї в ліжко, скориставшися з моєї відсутності. Вона схопила мене за рукав, і ми пішли до виходу.
– До побачення, Дженні,– сказала чергова.
– До побачення, Сара-Джейн,– відповіла Дженні.
Коли ми вийшли, я набрав повні легені вечірнього повітря і, прочиняючи дверцята своєї машини, удавано байдуже спитав:
– Послухай, Джен...
– Що, Олівере?
– М-м... А хто такий Філ?
Умощуючись у машині, вона так само байдуже відказала:
– Мій батько.
Я спершу не повірив.
– Ти звеш свого батька Філ?
– Це його ім'я. А ти свого як звеш?
Дженні колись розповідала мені, що її виховував батько, що він пекар і живе в Кренстоні, у штаті Род-Айленд. Коли вона була зовсім малою, її мати загинула в автомобільній катастрофі. Приголомшений батько («в усіх інших відношеннях йому ціни не складеш»,– сказала Джен) довіку заборонив дочці сідати за кермо автомобіля. Для Дженні – вона, власне, згадала все це, щоб пояснити, чому в неї немає шоферських прав – то була справжня трагедія, надто в старших класах школи, коли вона стала брати уроки гри на фортепіано в учителя, що жив аж у Провіденс. А втім, тривалі поїздки туди й назад автобусом дали їй змогу перечитати всього Пруста.
– А ти свого як звеш? – повторила вона.
Заморочений своїми думками, я не второпав, про що вона питає.
– Зву? Кого?
– Ну, яке слово перше спадає тобі на думку, коли ти згадуєш свого предка?
– Сучий син,– не змигнувши оком, вимовив я слова, які залюбки приліпив би до нього.
– І це ти кажеш йому в обличчя?
– Я ніколи не бачу його обличчя.
– Він ходить у масці?
– Ти вгадала. У кам'яній масці. З найтвердішого каменю.
– Облиш. Він не може не пишатися тобою, все-таки ти зірка гарвардського спорту!
Я глянув на неї. Видно, вона й справді нічого не знала.
– Він і сам був зіркою, Дженні.
– Більшою, ніж нападаючий збірної?
Мені страшенно подобалося, що їй імпонує мій спортивний титул. Тим прикріше було применшувати власні заслуги згадкою про батька.
– Він брав участь в Олімпійських іграх 1928 року. Веслування на одиночці.
– Ого! – здивувалася вона.– І став чемпіоном?
– Ні,– відповів я, і мені трохи одлягло,– у фіналі він посів тільки шосте місце.
Дженні помовчала, очевидно, міркуючи про почуте. Може, хоч тепер вона зрозуміє, що бути Олівером Берреттом IV означає відчувати себе щодня в затінку як не бридкої сірої кам'яниці на терені гарвардського університету, то чиєїсь фізичної зверхності, чиїхось спортивних досягнень. І те, і те фатально тяжіє над тобою, і ніякої тобі ради немає.
– Але чому «сучий син»? Чим він заслужив на таке прізвисько? – спитала, нарешті, Дженні.
– Він силує мене,– відповів я.
– В якому розумінні? Що він примушує тебе робити?
– Він примушує мене бути «правильним».
– А хіба погано бути «правильним»? – засміялася вона, збагнувши парадоксальність свого запитання.
Я пояснив їй, що мене намагаються запрограмувати за Кодексом Берреттів, а мені це – як собаці перець. Невже вона сама не бачить, як мене сіпає, коли доводиться після прізвища проказувати ще й числівник? А крім того, від мене вимагають успіхів, щосеместра – букет досягнень. Найнявся я йому, чи що?
– Бідолаха,– саркастично зітхнула Дженні.– Тобі так остогидли відмінні оцінки і титул найкращого форварда.
– Ні, мені остогидло те, що іншого від мене й не чекають! – Я почував себе страшенно незручно, висловлюючи думки, якими досі ні з ким не ділився, але ж повинна й вона знати правду.– А ота сита незворушність, з якою він переглядає мої оцінки! Хоч би як я із шкури пнувся – він сприймає все, як належне!
– Та він просто дуже заклопотана людина. Всі оті підприємства, банки забирають, мабуть, силу енергії й часу!
– Господи, Дженні, на чиєму ти боці?
– А це хіба війна?
– Ще й яка! До переможного кінця!
– Це просто смішно, Олівере.
Скидалося на те, що я її зовсім не переконав. І тут я вперше усвідомив глибину безодні поміж моїм та її вихованням. Три з половиною роки навчання в Гарварді-Редкліффі зробили з нас обох задерикуватих інтелектуалів, на продукуванні яких цей заклад віддавна спеціалізується; але визнати, що в мого батька нутро кам'яне, Дженні не могла, бо змалку засвоїла атавістичну італо-середземноморську максиму: тато любить bambino [12]12
Дитину (італ.).
[Закрыть]. І ніщо в світі не могло б переконати її в іншому.
Я спробував послатися на приклад. На оту сміховинну бесіду після гри з Корнеллом. Мій приклад справив на неї враження. Але зовсім не те, на яке я розраховував.
– Невже він заради якогось хокейного матчу подався аж до Ітаки?
Я спробував пояснити, що мій батько весь – тільки форма й ніякого змісту. Але вона не слухала мене, бо ніяк не могла звикнути до думки, що він вибрався світ за очі заради такої, зрештою, незначної спортивної події.
– Слухай, Дженні, забудьмо про все це, гаразд?
– А знаєш, я рада, що ти прискіпуєшся до свого батька,– відказала вона. – Це свідчить, що ти людина недосконала.
– Ти хочеш сказати, що ти – досконала?
– Зовсім ні, Шпаргалето. Якби я була досконала, хіба ж я зустрічалася б з тобою?
Ну от, знов за старе.
5
А тепер кілька слів про нашу фізичну близькість.
Напрочуд довгий час її між нами не було. Цебто не було чогось серйознішого за поцілунки, про які я згадував (і які – кожен зокрема – й досі пам'ятаю до найменших подробиць). На мене це було зовсім не схоже. На вдачу я вельми напористий, нетерплячий, словом, не з тих, що задовольняються малим. Якби першій-ліпшій з доброго десятка студенточок, що мешкали в гуртожитку у Веллеслі, сказали, що Олівер Берретт IV протягом трьох тижнів день у день зустрічався з дівчиною й жодного разу не спав із нею, у відповідь почувся б сміх, а потім – вираз граничного сумніву щодо жіночих принад згаданої дівчини. Але в даному разі, звісно, йшлося не про жіночі принади.
Я не знав, що робити.
Не зрозумійте мене буквально. Я, звісно, знав, як усе робиться. Але не наважувався зробити перший крок. Я боявся, що Дженні, яка все підмічала й бачила наскрізь, візьме на сміх галантний, романтичний (і, як досі мені здавалося, невідпорний) стиль Олівера Берретта IV. Так, я боявся дістати відкоша. І не менше боявся згоди, продиктованої не тими почуттями, на які розраховував. Цебто я хочу сказати, що ставився до Дженніфер зовсім не так, як до інших дівчат, і через те не наважувався підступитися до неї.
– Ти завалиш екзамен, Олівере.
Була неділя, ми сиділи в моїй кімнаті в гуртожитку й читали, готуючись до сесії.
– Олівере, ти завалиш екзамен, якщо не читатимеш, а тільки дивитимешся, як я читаю.
– Я теж читаю.
– Не сміши мене. Ти весь час дивишся на мої ноги.
– Не весь час, а після кожного розділу.
– У твоїй книжці дуже короткі розділи.
– Послухай, ти, самозакохана гадючко, не думай, що ти така вже велика красуня!
– Я б не думала, якби твої очі мені цього не казали.
Я кинув на підлогу книжку, перейшов кімнату й став над нею.
– Дженні, на бога, як я можу читати Джона Стюарта Мілла, коли на думці в мене тільки ти! Я хочу тебе, розумієш? До смерті хочу.
Вона спідлоба глянула на мене, насупилася.
– Ну, Олівере, скільки можна...
Я стояв, схилившись над нею й упершись руками в коліна.
Вона знову втупилась очима в книжку.
– Дженні...
Вона тихо згорнула книжку, поклала її на стіл, а тоді простягла до мене руки, сплела пальці за моєю потилицею.
– Так, Олівере... Скільки можна...
Наше перше фізичне знайомство таке несхоже було на знайомство словесне! Я не знав нічого ласкавішого, піддатливішого, лагіднішого. Може, саме тепер мені відкрилася справжня Дженні – ніжна, пестлива, самозабутня в коханні. Та ще більшою несподіванкою для мене була моя власна ніжність і лагідність. Невже це справді був я, Олівер Берретт IV?
Доти Дженні не розстібала передо мною навіть третього ґудзика на блузці. Отож я здивувався, побачивши на ній маленький золотий хрестик на «вічному» – без застібки – ланцюжку. Згодом, коли ми відпочивали, в одну з тих хвилин, коли все має значення й водночас нічого не важить, я доторкнувся до хрестика й спитав, що сказав би її сповідник, якби знав, що вона лежить зі мною в ліжку, з хрестиком на шиї і т. д. Вона відповіла, що не ходить на сповідь.
– А я гадав, ти така собі добра дівчинка, католичка.
– А я і є дівчинка. І добра.
Вона зазирнула мені в очі – мовляв, спробуй заперечити! – і всміхнулася. Я теж відповів їй усмішкою, але спитав, а як же хрестик, та ще й на запаяному ланцюжку. Вона пояснила, що хрестик належав її матері й носить вона його на пам'ять про неї, а не з релігійного обов'язку.
Потім ми заговорили про нас самих.
– Олівере, Олівере, я казала вже, що кохаю тебе?
– Ні, Джен.
– А чому ти не питав?
– Щиро кажучи – боявся.
– То спитай тепер.
– Ти кохаєш мене, Дженні?
Вона подивилася мені в очі й спитала – звісно, не для того, щоб ухилитись од відповіді.
– А як ти гадаєш?
– По-моєму, кохаєш. Здається. Схоже на те.
І поцілував її в шию.
– Олівере!
– Що?
– Я не те, що кохаю тебе.
О, господи, знову за старе?
– Я дуже, дуже тебе кохаю.
6
Я всім серцем люблю Рея Стреттона.
Ні, він не геній і не зірка футболу (надто важко бігає), але кращого товариша по кімнаті, кращого приятеля не знайти. На випускному курсі в нього, сіромахи, було собаче життя! Куди він дівав себе, де готувався до лекцій, коли я вивішував на клямці наших дверей краватку (традиційний знак: «не заважати»)? Щоправда, він не надто переобтяжував себе навчанням, але бодай зрідка мусив таки готуватися! Ну, читати він міг, скажімо, в університетській бібліотеці або в навчальному корпусі чи, зрештою, в нашому клубі. Але де він ночував по суботах, коли ми з Дженні, нехтуючи університетськими правилами, до ранку лишались у гуртожитку? Певно, просився на нічліг до сусідів, і ті пускали його на кушетку чи на диванчик – якщо, звісно, самі не мали відповідних планів.
Але яку винагороду він мав за це? Раніше я, бувало, ділився з ним найменшими подробицями своїх амурних подвигів. А тепер він був позбавлений цього незаперечного привілею товариша по кімнаті. Більше того, я навіть не признавався, що ми з Дженні – коханці. Просто казав, коли мені потрібна кімната – і по всьому. А там хай думає, що хоче.
– Слухай, Берретте, ви з нею займаєтеся отим самим чи ні? – допитувався він.
– Реймонде, прошу тебе, як друга: не чіпляйся до мене.
– На бога, Берретте, щодня по обіді ви замикаєтесь до ночі, в п'ятницю й суботу замикаєтесь на цілу ніч – чим же ви займаєтесь, якщо не отим самим?
– Коли тобі все ясно, нащо питати, Рей?
– Бо це шкідливо для здоров'я.
– Що саме?
– Вся ця ситуація, Ол. Сам подумай, такого ж іще ніколи не було: ти крутиш шури-мури, а старому Реєві – ні слова, ні півслова. Це ж не по-товариському, сам подумай! В цьому є щось непристойне! На бога, Ол, які такі штучки вона вміє, що ти навіть говорити про них боїшся?
– Розумієш, Рей, коли люди по-справжньому кохають одне одного...
– Кохають?!
– Будь ласка, не вимовляй це слово як лайку.
– Невже тобі надало закохатися? В твоєму віці? Господи, господи, мені страшно за тебе, старий.
– Чому?
– Сам подумай, чим ти важиш! Свободою! Незалежністю! Життям!
Сердешний Рей. Він щиро вболівав за мене.
– Що, старий, боїшся втратити товариша по кімнаті?
– Поки що в мене їх стало на одного більше – вона ж бо тут днює й ночує.
Я вдягався, збираючись на концерт, тож діалог цей мав от-от урватися.
– Не переймайся, Реймонде. Ми з тобою ще наймемо квартиру в Нью-Йорку. Щоб кожного вечора – нові дівчата. Все, що задумали, зробимо!
– Як же тут не перейматися, Берретте. Ця дівчина заарканила тебе.
– Ну, так уже й заарканила,– відказав я, поправляючи краватку й прямуючи до дверей.– Такого, як я, заарканити не просто.
Стреттон, однак, не вгавав.
– А все ж таки, Оллі...
– Що?
– Ви оте саме робите, га?
– О господи, Стреттоне!
На цей концерт у Данстер-хаусі я йшов сам, без Дженні. Я йшов слухати її гру – соло на клавесині в П'ятому Бранденбурзькому концерті Баха. Звичайно, доти я вже не раз слухав, як вона грає, але не в публічних виступах і не в складі ансамблю.
Боже, як я пишався нею! Як на мене, вона не зробила жодної помилки.
– Ти грала просто геніально,– сказав я їй після концерту.
– Це показує, як ти знаєшся на музиці, Шпаргалето.
– Мені моїх знань вистачає.
Ми вийшли з Данстер-хауса. Був ранній квітневий вечір, один із тих вечорів, коли починаєш вірити, що весна таки прийде колись і в Кембрідж. Поряд ішли її колеги (серед них і Мартін Девідсон, який на кожному кроці кидав мені під ноги невидимі бомби), тож я не міг розпочати дискусію з приводу нотної грамоти.
Перейшовши Меморієл-драйв, ми пішли понад річкою.
– Будь ласка, не перебільшуй, Берретте. Я граю непогано. Але не геніально. Навіть не на рівні гарвардської збірної. Непогано – й край. Домовились?
Як ти будеш сперечатися з людиною, що не хоче визнавати власних заслуг?
– Гаразд, домовились. Ти граєш непогано. Я тільки хочу побажати тобі: не захоплюйся теорією, не кидай грати.
– А я й не збираюся кидати. Якщо вже я домовилася про уроки з Надею Буланже...
Про що це вона? З того, як Дженні раптом урвала фразу, я зрозумів, що вона прохопилася.
– З ким, з ким? – перепитав я.
– З Надею Буланже. Це відома вчителька музики. В Парижі.
Останні два слова Дженні проказала скоромовкою.
– В Па-ри-жі? – по складах повторив я.
– Вона набирає дуже мало учнів з Америки. Мені пощастило. Мені вже й стипендію призначено – і досить пристойну.
– Дженніфер, ти їдеш до Парижа?
– Я ще жодного разу не була в Європі. А тут – Париж. Уявляєш собі?
Я схопив її за плечі – не знаю, може, надто грубо.
– Коли в тебе виникла ця ідея? Кажи!
Вперше за весь час Дженні не спромоглась подивитися мені просто в очі.
– Не будь дурником, Оллі,– сказала вона.– Це ж однаково має статися.
– Що – має статися?
– Ми закінчимо університет, і наші шляхи розійдуться. Вони у нас різні. Ти станеш юристом...
– Хвилинку, хвилинку. Що ти верзеш?
Вона подивилася нарешті мені в очі. І погляд її був сумний.
– Оллі, ти належиш до династії мільйонерів, а я – соціальний нуль.
Я все ще тримав її за плечі.
– Але до чого тут «різні шляхи»? Хіба ми не належимо одне одному? Хіба ми не щасливі?
– Не будь дурником, Оллі,– повторила вона.– Гарвард – це немов торба Діда Мороза, в яку можна запхати будь-яку іграшку. Та коли Різдво закінчується, тебе з тієї торби витрушують... – Вона повагалася.– І кажуть: геть на місце, туди, звідки прийшла!
– Цебто ти збираєшся пекти коржики в Кренстоні?
Я молов уже казна-що.
– Тістечка,– сказала вона.– І не треба сміятися з мого батька.
– Я не сміятимусь, тільки не кидай мене, Дженні. Будь ласка.
– А як же стипендія? Як Париж – мрія мого розтриклятого життя?
– А як наше майбутнє, наше одруження?
Це я, я вимовив ці слова – хоча не зразу усвідомив, що вони належать мені.
– Хтось згадав про одруження?
– Я згадав. І ладен усе повторити.
– Ти хочеш одружитися зі мною?
– Так.
Вона закинула голову і, не всміхаючись, запитала:
– Чому?
Дивлячись їй просто в очі, я відповів:
– Тому.
– О,– сказала вона,– це дуже поважна причина.
Потім вона взяла мене за руку (так, за руку, а не за рукав), і ми пішли далі понад річкою. Мовчки. Бо, зрештою, все, що треба було сказати, було сказано.
7
Від мосту на тій річці до Іпсвіча, у штаті Массачусетс, їхати хвилин сорок – звісно, якщо погода гарна й ви не вперше за кермом. Я особисто одного разу подолав цю відстань за двадцять дев'ять хвилин. Один поважний бостонський банкір твердить, ніби долав її ще швидше, та коли мова заходить про рекордний час автопробігу Міст – резиденція Берреттів (тобто про те, хто й скільки секунд зрізав із тридцяти хвилин), вигадку вже важко відокремити від дійсності. Я, наприклад, вважаю, що з двадцяти дев'яти хвилин вийти просто неможливо. Якщо, звісно, не їхати на червоне світло.
– Ти женеш, мов божевільний,– сказала Дженні.
– Так це ж Бостон,– відповів я.– Тут усі женуть, мов божевільні.
Ми саме стояли під червоним світлом на автостраді номер один.
– Ти заженеш нас обох у домовину, перше ніж твої батьки нас повісять.
– Послухай, Джен, мої батьки – прекрасні люди.
Зелене світло! За кілька секунд спідометр знову показував 60 миль.
– І Сучий син теж?
– Хто-хто?
– Олівер Берретт III.
– Ет, він гарний чолов'яга. От побачиш – він тобі сподобається.
– Звідки ти знаєш?
– Він усім подобається.
– Чого ж ти котиш на нього бочки?
– Саме через те, що він усім подобається.
Питаєте, нащо я віз її на оглядини? Питаєте, невже мені справді потрібне було благословення Старого Не-хи-хи? Зараз поясню: по-перше, цього зажадала Дженні («Так заведено, Оллі»), а по-друге, – куди ж ти втечеш від того простого факту, що Олівер III був моїм банкіром у найвульгарнішому розумінні цього слова! Адже він платив за моє навчання.
Отож я робив усе, «як заведено», тобто їхав із Дженні на недільний обід. Бо такі речі робляться тільки за обіднім столом і тільки в неділю. В неділю, коли всі оті йолопи, яких навіть близько до машини підпускати не можна, повиповзали на автостраду номер один і тепер не давали мені розігнатися. З шосе ми звернули на Гротон-стріт, всі закрути якої я знав змалечку, а від тринадцяти років долав, не стишуючи швидкості автомобіля.
– Ой, яка вулиця,– сказала Дженні.– Жодного будинку, самі дерева!
– Будинки стоять за деревами.
Їдучи тією вулицею, треба пильнувати, щоб не проскочити заворот до нашої садиби. Тієї неділі я таки проскочив його. І проїхав зайвих триста ярдів, перше ніж помітив це й натис на гальма.
– Де ми? – спитала Дженні.
– Та вже там, де не треба,– процідив я.
Мабуть, було щось символічне в тому, що я прозадкував ті триста ярдів до наших воріт. Хоч би як там було, але, в'їхавши у володіння Берретів, я вже більше не розганяв машину. Від Гротон-стріт до Доувер-хауса – відстань чималенька, щонайменше півмилі. Долаючи її, ви ідете повз інші – назвімо їх скромно – будинки. Певне, на відвідувача, який потрапляє в наші володіння вперше, все це справляє неабияке враження.
– Ні, ні, хай йому біс! – вихопилося в Дженні.
– В чім річ, Джен?
– Натисни на гальма, Олівере. Без жартів. Зупини машину.
Я загальмував. Вона сиділа, вп'явшись пальцями в край сидіння.
– Я всяке собі уявляла, але не таке.
– Не таке – що?
– Багатство. Ладна закластися, що у вас тут і невільники є.
Я хотів узяти її за руки, пригорнути до себе, але мої долоні були вогкі (таке зі мною буває рідко), і тому спробував заспокоїти її словами.
– Не хвилюйся, Джен. Усе піде, як по маслу.
– Так, але чомусь мені забаглося називатись Абігейл Адамс або Венді Васп [13]13
Адамс, Абігейл (1744—1818) —дружина президента Сполучених Штатів Джона Адамса. Васп (абревіатура WASP від White Anglo-Saxon Protestant, тобто «американець англосакського походження й протестантського віросповідання») – «стопроцентний американець». Джені натякає тут на своє італійське походження, яке зачиняє перед нею двері у «вищий світ».
[Закрыть].
Решту шляху ми проїхали мовчки, мовчки вийшли з машини й підійшли до парадних дверей. Коли я натиснув на ґудзик дзвінка, її знов охопила паніка.
– Тікаймо, Олівере! – сказала вона.
– Ні! Лишаймося і приймаймо бій,– відповів я.
Гадаєте, ми жартували?
Двері відчинила Флоренс, віддана старенька покоївка родини Берреттів.
– Ах, мастер Олівер! – привітала мене вона.
Боже, як я ненавиджу, коли мене так називають! Ненавиджу і сам отой «титул» і схований у ньому принизливий натяк на різницю між мною й Старим Не-хи-хи.
Мої батьки, оголосила Флоренс, чекають на нас у бібліотеці. Йдучи повз портрети, Дженні раз у раз вражено охала. Не тільки тому, що деякі з них належали пензлю Джона Сінгера Сарджента (зокрема, портрет Олівера Берретта II, який час від часу експонується в Бостонському музеї), але й тому, що тільки тепер побачила всі відгалуження генеалогічного дерева Берреттів– серед них і ті, що мали зовсім інші прізвища. Жінки нашого роду, одружуючись, народжували таких персон, як Берретт Вінтроп, Річард Берретт С'юол і навіть Еббот Лоренс Лаймен, який наважився пройти життєвий шлях (що лежав, ясна річ, через Гарвард) і навіть здобути на ньому найвищі премії за хімічні дослідження, не маючи взагалі ймення Берретта у своїх анкетних даних!
– Господи-Ісусе,– бурмотіла Дженні.– 3 цієї галереї я зрозуміла нарешті топонімію половини гарвардських споруд!
– Ет, все це пусте,– відповів я.
– Я не знала, що ти споріднений і з С'юолівським елінгом,– сказала вона.
– От бачиш. Мій рід постав із каменя і дуба.
В кінці довгої портретної галереї, перед поворотом до бібліотеки, стояла скляна шафа. А в тій шафі були призи. Спортивні нагороди.
– Які вони гарні,– мовила Дженні.– І виглядають так, наче зроблені зі щирого золота чи срібла.
– Так воно і є.
– Господи. Це твої?
– Ні. Його.
Олівер Берретт III не здобув призового місця на Олімпійських іграх в Амстердамі – це факт незаперечний. Але незаперечним є і той факт, що на всіляких інших змаганнях з веслування він показував напрочуд високі результати. У Дженні перед очима сяяли добре надраєні свідчення тих багатьох перемог.
– За першість на Кренстонському кегельбані такі цяцьки, звісно, не вручають.
Потім вона, очевидно, вирішила дати й мені можливість похизуватися.
– А в тебе є призи, Олівере?
– Еге ж.
– Теж під склом?
– Ні, під ліжком. У моїй спальні.
Вона мило, по-змовницькому, підморгнула мені й прошепотіла:
– Ти мені потім покажеш їх, добре?
Я не встиг відповісти, не встиг подумати, якими намірами вона керується, висловлюючи бажання відвідати мою спальню, бо в цю мить почулося:
– А-а, вітаю, вітаю.
Сучий син! Це був Сучий син.
– Добридень, тату. Познайомся з Дженніфер...
– Вітаю вас.
Перше ніж я встиг повністю відрекомендувати Дженні, він уже тиснув їй руку. Я зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на Олівері III була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної маски я побачив підступну посмішку.
– Прошу, заходьте, знайомтеся з міссіс Берретт.
Так, на Дженні чекало ще одне випробування, ще одна честь, яка випадає тільки найобранішим з обраних: знайомство з Веселушкою Елісон Форбс, нині Берретт. (Іноді, в мстивому настрої, я думав про те, як шкільне прізвисько матері позначилося б на її подальшій кар'єрі, якби прагнення суспільної діяльності не привело її до добродійницької участі в опікунських радах кількох музеїв). Хай стане гласністю той факт, що Веселушка Форбс так і не закінчила коледжу. Вона залишила його після другого курсу, діставши беззастережне благословення батьків на одруження з Олівером Берреттом III.
– Знайомтесь: моя дружина Елісон, а це – Дженніфер...
Ну, от, він уже й тут відштовхує мене, береться сам рекомендувати.
– Каллівері,– докинув я, бо прізвища її Старий Не-хи-хи не знав.– Кавіллері,– чемним голоском озвалася Дженні, поправляючи мене: вперше й востаннє в житті я перекрутив її прізвище.
– Як у Cavalleria Rusticana [14]14
«Сільська честь» – опера П'єтро Масканьї.
[Закрыть]? – спитала мати, виключно для того, щоб довести, що, хоч університетів вона не кінчала, культури їй не бракує.
– Атож,– усміхнулась їй Дженні.– Тільки ми не родичі.
– Так-так,– сказала мати.
– Так-так,– сказав батько.
Знаючи, що вони не зрозуміли її жарту, я спромігся лише й собі додати:
– Так-так.
Мати й Дженні потиснули одна одній руки, і після обміну банальностями, які, власне, й складають зміст усіх розмов у мене вдома, ми вмостилися в кріслах. На якийсь час запала тиша. Я спробував увімкнути шосте чуття й уловити, що відбувається. Мати, безперечно, намагалась оцінити Дженніфер – придивлялася до її одягу (сьогодні аж ніяк не богемного), її манери триматися, прислухатися до її вимови та інтонацій. І, звичайно, в усьому підмічала ознаки Кренстона зі штату Род-Айленд. Дженні, можливо, оцінювала мою матір. Кажуть, дівчата не пропускають такої нагоди: зі знайомства з майбутньою свекрухою, мовляв, можна дізнатися багато корисного про вдачу майбутнього чоловіка. Може, вона оцінювала й Олівера III. Цікаво, чи помітила вона вже, що батько на зріст вищий од мене? Чи сподобалась їй його спортивна куртка?
Ясна річ, Олівер III лишався вірний собі: як завжди, він зосередив вогонь на синові.
– Ну, як справи, сину?
Як на родсівського стипендіата, співрозмовник він був нікчемний.
– Добре, татуню.
Немовби не бажаючи відставати, мати звернулася до Дженніфер:
– Сподіваюсь, ви доїхали без пригод?
– Без пригод,– відповіла Дженні,– і дуже швидко.
– Олівер у нас взагалі швидкий хлопець,– озвався Старий Не-хи-хи.
– Ну, не швидший за тебе, тату,– докинув я.
Цікаво, що він на це скаже?
– Гм. Певно, й справді, не швидший.
І на тім спасибі, таточку.
Мати, яка за будь-яких обставин підтримує його, вирішила перемінити платівку й заговорила на якусь загальнішу тему – здається, про музику. А може, про картини – я слухав не дуже уважно. Згодом у мене в руках опинилася чашка з чаєм.
– Дякую,– сказав я. І додав: – Нам скоро їхати.
– Га? – озвалася Дженні. Вони з матір'ю в ту мить обговорювали, здається, творчість Пуччіні, і моє зауваження прозвучало контрастом. Мати подивилась на мене (що траплялося вельми нечасто).
– А як же обід? Невже ви не залишитеся?
– М-м... Не можемо,– відповів я.
А Дженні майже водночас сказала:
– Авжеж, залишимося.
– Мені треба вертатися,– буркнув я, дивлячись на неї.
Дженні відповіла мені розгубленим поглядом, і тут Старий Не-хи-хи підсумував:
– Ви залишитеся на обід. Вважай, що це – наказ.
Удавана поспішка на його обличчі не в'язалася з категоричністю тону. А я не дозволяю командувати собою нікому – навіть фіналістові Олімпійських ігор.
– Ми не можемо, татуню.
– Ми мусимо, Олівере,– втрутилася Дженні.
– Чому? – спитав я.
– Тому, що я голодна,– відповіла вона.
Ми сиділи за столом, підвладні волі Старого Не-хи-хи.
Він нахилив голову. Мати й Дженні – теж. Я схилив голову набік.
– Благослови їжу цю, щоб була нам на користь, а нас благослови на служіння тобі й на те, щоб ми ніколи не забували про нужду і нестатки наших ближніх. Молимо тебе про це в ім'я сина твого Ісуса Христа. Амінь.
Господи Ісусе, в мене аж ноги похололи. Невже він хоч цього разу не міг обійтися без своїх святенницьких фіглів? Що подумає Дженні? Середньовіччя! Найтемніша доба середньовіччя!
– Амінь,– сказала мати (а за нею й Дженні, тільки дуже тихо).
– Спринтери, на старт! – пожартував я, беручись за виделку.
Мій дотеп, однак, нікого не насмішив. І менше за всіх – Дженні. Вола демонстративно відвернулася від мене. А Олівер ІІІ стрельнув у мій бік оком.
– У кого старт, а в кого – фальстарт, Олівере.
Певно, ми обідали б у цілковитій тиші, якби не дивовижне вміння моєї матері точити баляси.
– Отже, ваші батьки родом із Кренстона, Дженні?
– Тільки батько. Мати народилася у Фолл-Рівер.
– Берретти заснували кілька підприємств у Фолл-Рівер,– зауважив Олівер III.
– На яких із покоління в покоління визискували бідняків,– докинув Олівер IV.
– Так, у дев'ятнадцятому сторіччі,– відрізав Олівер III.
Мати всміхнулася, вирішивши, певно, що її Олівер виграв цей сет. Та вона зраділа завчасно.
– А що ти скажеш про плани автоматизації цих підприємств? – пішов я у наступ.
Запала коротка мовчанка. Я приготувався до вибуху.
– А що ти скажеш про каву? – спитала Веселушка Берретт.
Ми повернулися до бібліотеки, я – з твердим наміром закруглятися. У нас із Дженні завтра лекції, у Не-хи-хи! – банкірські та інші справи, та й у Веселушки, мабуть, на ранок призначені якісь богоугодні рандеву.
– Тобі з цукром, Олівере? – спитала мати.
– Олівер завжди п'є каву з цукром, люба,– сказав батько.
– А сьогодні – без,– відповів я.– Просто чорну каву, мамо.
Коли всі одержали свої чашки й зручно вмостилися в кріслах, і коли стало ясно, що більше нам абсолютно нема чого сказати одне одному, я запропонував нову тему.
– Скажи, Дженніфер, якої ти думки про Корпус Миру?
Вона спідлоба глянула на мене, але на гачок не впіймалася – промовчала.
– О, ти вже розповів їм, О. Б? – звернулася мати до батька.
– Та ні, розповім іншим разом,– відповів Олівер III з удаваною скромністю, що аж волала: «Питайте далі, запитуйте ж!»
Отож довелося запитати.
