Текст книги "Історія одного кохання"

Автор книги: Эрик Сигал

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

14

Лист прийшов у липні.

З Кембріджа його переслали в Денніс-порт, отож звістка дійшла до мене з запізненням на один день. Я помчав у школу до Дженні, яка наглядала за дітьми, що грали, здається, в кікбол, і сказав їй, наслідуючи голос Богарта [17]17
  Голлівудський кіноактор.


[Закрыть]:

– Ану за мною.

– Що таке?

– Ану за мною,– повторив я так владно й наполегливо, що вона пішла слідом за мною до берега.

– Що сталося, Олівере? Ради бога, скажи мені, що сталося.

Я прямував далі, до причалу, твердою ходою.

– Сідай у човен, Дженніфер,– звелів я, вказуючи рукою з листом, якого вона ще не побачила.

– Олівере, я ж повинна наглядати за дітьми,– запротестувала вона, але слухняно ступила в човен.

– Біда мені з тобою, Олівере. Чи зрештою поясниш, що сталося?

Ми відпливли на кількасот ярдів від берега.

– Я маю розповісти тобі дещо,– сказав я.

– Невже ти не міг розповісти на суходолі? – викрикнула вона.

– Звичайно, не міг,– крикнув я теж (ми не сердились, а тільки намагалися перекричати сильний вітер).– Я хотів бути з тобою сам на сам. Подивися, що я одержав.

Я помахав конвертом. Вона відразу розпізнала друкований заголовок.

– Ага, юридичний факультет Гарварда! Тебе, мабуть, вигнали?

– Не вгадала, бісова оптимістко,– викрикнув я.– Спробуй ще раз.

– Ти перший на своєму курсі!

Мені стало майже соромно сказати їй правду.

– Не зовсім. Третій.

– Он як! – сказала вона.– Тільки третій?

– Послухай-но, все ж таки це означає, що я працюватиму в цьому бісовому журналі, у «Юридичному віснику!» – вигукнув я.

Вона сиділа з абсолютно байдужим виглядом.

– Ради бога, Дженні,– заблагав я,– скажи хоч що-небудь.

– Не скажу, аж доки не побачу двох перших студентів,– відмовила вона.

Я подивився на неї, сподіваючись, що вона розпливеться в усмішці, яку – я знав це – вона стримує.

– Ну ж бо, Дженні! – просив я.

– Я іду. Прощавай,– сказала вона і зразу ж стрибнула у воду. Я стрибнув за нею, і наступної миті ми реготали обоє, вчепившися за борт човна.

– Ага,– сказав я, здобувшися на досить вдалий дотеп,– заради мене ти ладна кинутись у воду.

– Не будь занадто самовпевнений,– відповіла вона.– Ти ж тільки третій.

– Слухай-но, ти, негіднице...

– Що таке, мерзотнику?

– Я завдячую тобі з біса багато чим.

– Ти кажеш неправду, мерзотнику, неправду.

– Неправду? – запитав я здивовано.

– Ти зобов'язаний мені всім.

Того вечора ми на радощах сійнули грішми – витратили двадцять три долари в шикарному ресторані у Ярмуті, де замовляли навіть омарів. Дженні вирішила не хвалити мене, аж поки довідається, хто ті два студенти, що, як вона висловилася, «випередили мене».

Напевно це видасться вам дурістю, але я так любив її, що, коли ми повернулися до Кембріджа, відразу побіг розвідати, хто ті два студенти. Мені полегшало, коли перший, Ервін Бласбенд,– він закінчив Сітіколедж 1964 року,– виявився книжним хробаком, очкастим хлопцем того неспортивного типу, який їй зовсім не подобався. Студент номер два була дівчина, Белла Ландау, закінчила 1964 року Брін Мор. Отже, все вийшло на краще, оскільки Белла скидалася на суху рибину (як усі студенти юридичного факультету), і я міг досхочу подратувати Дженні, розповідаючи їй «подробиці» того, що відбувалося пізно ввечері в Геннет-хаузі, де містилася редакція «Юридичного вісника». А сиділи ми справді допізна. Нерідко я приходив додому о другій або й третій годині ночі. У нас було шість спецкурсів, та ще доводилось редагувати «Юридичний вісник», а ще я написав статтю (Олівер Берретт IV. «Юридична допомога міській бідноті. На матеріалах, зібраних у районі Роксбері міста Бостона». Гарвардський юридичний вісник, 1966 р. № 3, стор. 861—908).

– Хороша стаття. Нічого не скажеш, хороша стаття.

Таку оцінку дав їй Джоел Флейшман, старший редактор «Вісника». Він повторював ці слова знову й знову. Сказати правду, я чекав детальніших похвал від фахівця, що наступного року стане помічником самого Дугласа, члена Верховного суду. Але, читаючи остаточний варіант статті, він обмежився вищенаведеним компліментом. О боже! Дженні сказала мені, що вона «гостро аналітична, розумна і блискуче написана». Невже Флейшман не міг додати щось подібне?

– Флейшман назвав її «хорошою статтею», Джен.

– О господи! Ради чого я чекала тебе допізна? Щоб почути ці сухі слова? І він не визнав за потрібне похвалити твій дослідницький метод, твій стиль, усе інше?

– Ні, Джен. Він просто назвав статтю «хорошою».

– Чому ж ти так затримався?

Я підморгнув їй.

– Ми з Беллою Ландау докінчували одне діло.

– Справді?

Я не зміг зрозуміти її тону і запитав прямо:

– Ти ревнуєш?

– Ні, у мене куди кращі ноги.

– А ти вмієш написати резюме судової справи?

– А вона вміє готувати ласанью?

– Уміє,– відповів я.– Сьогодні вона приносила її в Геннет-хауз. Усі сказали, що її ласанья не гірша за твої ноги.

– Аякже!

– Що ти на це скажеш?

– Хто платить за твою квартиру? – запитала Дженні.– Белла Ландау?

– Подумаєш! Скоро я стану незалежний від тебе. І що тоді завадить мені знайти іншу квартиру?

– Ні, Шпаргалето, ти будеш залежний від мене довіку.

15

Останній курс ми закінчили в тому ж порядку.

Ервін, Белла і я зайняла три перші місця серед випускників юридичного факультету. Настала пора ужинків. Усі запрошували мене на роботу. Засипали пропозиціями. Манили й вабили. Скрізь, куди я заходив, переді мною, здавалося, розгортали прапор із написом: «Просимо до нас, Берретте!»

Але я чекав, щоб мені просигналили зеленим прапорцем [18]18
  Американські долари зеленого кольору.


[Закрыть]. Я відмовився від посад, які давали змогу зробити кар'єру; відхилив пропозицію стати помічником судді, не схотів піти на державну службу – в департамент юстиції. Я шукав собі місце з високою платнею, щоб викинути з нашого словника прокляте слово «скрута».

Хоч я закінчив третім, у мене була одна неоціненна перевага, що ставила мене поза всякою конкуренцією. З перших десяти випускників я був єдиний неєврей. (Кожен, хто твердить, що у нас немає упередження проти євреїв, сам сповнений ним.) Я знаю десятки фірм, що ладні цілувати п'яти найостаннішому з випускників, аби тільки він був ВАСП. Візьміть, наприклад, мене: переді мною відчинялися всі двері – Гарварда, першої збірної «Юридичного вісника». Десятки людей навперейми намагалися занотувати в своїх записниках мою адресу і номер телефону. Я почував себе пестунчиком і щиро тішився своїм успіхом.

Особливо інтригуючу пропозицію зробила мені фірма в Лос-Анджелесі. Її представник містер N (не хочу називати прізвище, бо ще позве до суду) говорив мені:

– А цього самого, хлопче, у нас донесхочу. Коли забажаєш – і вдень, і вночі. Можна навіть у себе в кабінеті!

Ми не збиралися переїздити до Каліфорнії, але мені було цікаво знати, чим мене зваблює містер N. Ми з Дженні висловлювали найфантастичніші припущення, проте, можливо, в Лос-Анджелесі фантастика вже була реальністю. (Зрештою я відкараскався від містера N, сказавши йому, що не потребую «цього самого». Він був страшенно засмучений.)

Ми вирішили залишитися на атлантичному узбережжі. У нас було на вибір десятків зо два чудових пропозицій з Бостона, Нью-Йорка, Вашінгтона. Дженні один час схилялася до того, щоб оселитися у столиці. («Ти міг би влаштуватися на роботу в Білому Домі, Оллі»), але мене більше вабив Нью-Йорк. Отож, обміркувавши все і зваживши, я з благословення дружини прийняв пропозицію Джонаса і Марша, дуже солідної адвокатської контори (Марш був колись навіть генеральним прокурором), яка спеціалізувалася на справах, пов'язаних з порушенням громадянських прав. («Ти можеш водночас робити добре діло і заробляти добрі гроші»,– казала Дженні.) Вони прийняли мене дуже ласкаво. Старий Джонас спеціально приїхав до Бостона, запросив нас на обід у «П'єр Фор» і наступного дня прислав Дженні квіти.

Цілий тиждень по тому Дженні мугикала пісеньку з приспівом «Джонас, Марш і Берретт». Я порадив їй не поспішати, вона ж послала мене к бісу – адже у голові у мене, мовляв, та сама пісенька. Ну що ж, вона таки вгадала.

Дозвольте мені відзначити, що Джонас і Марш платили Оліверові Берретту IV 11800 доларів,– такої високої платні не спромігся одержати жоден із моїх однокурсників.

Отже, як бачите, я був третім тільки за успішністю.

16

Зміна адреси

З 1 липня 1967 р.

Містер Олівер Берретт з дружиною

мешкатимуть за такою адресою:

Штат Нью-Йорк, м. Нью-Йорк 10021

вул. 63 Східна, № 263.

– Типова адреса нуворишів,– поскаржилася Дженні.

– А ми і є нувориші,– зауважив я.

Моє запаморочення від досягнутих успіхів підсилювалося ще й тим, що місячні витрати на мою машину мало не дорівнювали квартплаті за наше колишнє помешкання у Кембріджі! До Джонаса і Марша було десять хвилин ходи (поважної – тепер я полюбляв ходити поважно), стільки ж було й до шикарних магазинів, таких, як універмаг Бонвіта, і я звелів своїй дружині-відьмі, щоб вона негайно відкрила там рахунок і почала тринькати гроші.

– Навіщо, Олівере?

– Бо мені з біса кортить, щоб мене грабували.

Я став членом нью-йоркського відділення Гарвардського клубу. Рекомендацію мені дав Реймонд Стреттон. Ми з Реєм принаймні тричі на тиждень грали в теніс, і я дав собі слово, що за три роки стану чемпіоном клубу. Може, тому, що я знову з'явився серед гарвардської еліти, чи, може, тому, що на юридичному факультеті стало відомо про мої успіхи (слово честі, я не хвастався своєю платнею), мої «друзі» відразу стали виявляти до мене інтерес. Ми переїхали до Нью-Йорка посеред літа (треба було нашвидку готуватися до екзамену на звання адвоката), і перші запрошення були на уїк-енди.

– Пошли їх, знаєш куди, Олівере. Не хочу я марнувати два дні на пустопорожні балачки в гурті з чиїмись триклятими синками та доньками.

– Гаразд, Джен, але що їм відповісти?

– Скажи, що я вагітна.

– Ти справді вагітна?

– Ні, але, якщо ми залишимося вдома, я, може, завагітнію.

Ми вже вибрали ім'я для сина. Тобто вибрав я, а Дженні, зрештою, погодилась. Розмова про це почалася так.

– Слухай, ти не будеш сміятися? – запитав я Дженні. Вона саме нарізала помідори на кухні (витриманій у приємних жовтих тонах і з агрегатом для миття посуду).

– Чого? – запитала вона, нарізаючи помідори.

– Мені дуже сподобалося ім'я Бозо.

– Ти не жартуєш?

– Ні. Кажу чесно.

– І ти назвав би нашого сина Бозо?

– Авжеж. Чесно кажу тобі, Джен, це найкраще ім'я для супер-спортсмена.

– Бозо Берретт,– вимовила вона, дослухаючись, як воно звучить.

– Він буде неперевершеним хокеїстом,– провадив я дедалі переконливіше.– Бозо Берретт, гравець-велетень першої збірної Гарвардського університету.

– Слухай-но, Олівере. А що коли... Що коли у хлопця не буде координації рухів?

– Це неможливо, Джен. Він успадкує такі гени, що це просто неможливо.

Я говорив це цілком щиро. Віднині, прямуючи на роботу, я часто обмірковував плани майбутньої кар'єри Бозо.

За обідом я знову завів ту саму розмову. Ми щойно купили чудовий сервіз із датської порцеляни.

– Бозо буде хокеїст з чудовою координацією рухів,– сказав я Дженні.– Якщо він успадкує ще й твої руки, ми зможемо поставити його у захист.

Вона іронічно посміхнулась, очевидно, підшукуючи якесь ущипливе зауваження, щоб затьмарити мою світлу мрію. Проте нічого не придумала і натомість, розрізавши пиріг, дала мені скибку.

– Ти тільки подумай, Дженні,– говорив я, відкусивши чималий шмат,– двісті сорок фунтів ваги: це ж буде диво-хокеїст.

– Двісті сорок фунтів? – перепитала вона.– Наші з тобою гени, Олівере, навряд чи забезпечать йому двісті сорок фунтів.

– Ми його підгодуємо, Джен. Дамо побільше білка, поживних сумішей, створимо спеціальний харчовий режим.

– А що коли він не схоче їсти?

– Схоче. Ще й як схоче,– сказав я, починаючи сердитись на хлопця, який скоро сидітиме за цим столом і опиратиметься моїм спробам зробити з нього спортсмена високого класу.– А не схоче, то я розтовчу йому пику.

Дженні поглянула мені в очі й осміхнулась:

– Не розтовчеш, якщо він важитиме двісті сорок фунтів.

Я збентежився на хвилину, але потім зміркував:

– Змалечку він не буде стільки важити.

– Що правда, то правда,– сказала Дженні, застережливо помахуючи ложкою.– Але коли набере двісті сорок фунтів, тоді бережися його, Шпаргалето! – І вона зареготала.

Жарт був дотепний, і, поки вона сміялася, у мене в уяві постала картина: загорнений у пелюшку хлопчисько, вагою в двісті сорок фунтів, женеться за мною по Сентрал-парку і кричить: «Я тобі покажу, як кривдити мою маму, Шпаргалето!» Тепер єдина надія на Дженні; сподіваюся, вона оборонить мене від лютого Бозо.

17

Зачати дитину не так легко, як це, може, здається.

Іронія долі: молодята, які перші роки подружнього життя докладають усіх зусиль, щоб запобігти вагітності, згодом міняють курс на сто вісімдесят градусів і стають одержимі ідеєю відразу ж породити дитину.

Так, ця ідея може стати настирливою. І вона може зіпсувати найінтимніші хвилини подружнього життя, позбавивши їх природності й безпосередності. Адже коли програмуєш акт кохання (яке огидне слово «програмуєш»! Наче йдеться про машину), коли програмуєш акт кохання у відповідності з приписами медицини, календарними розрахунками і стратегією («Може, краще завтра зранку, Оллі?») він може викликати нехіть, відразу, а потім і жах.

І коли ти бачиш, що твоїх елементарних знань у цій справі й бездоганного (як тобі здається) здоров'я не досить, щоб породити нащадка, тебе починають мучити страхітливі побоювання.

– Ви, певно, розумієте, що потенція сама по собі не виключає безплідності,– сказав мені доктор Мортімер Шеппард, коли ми з Дженні вирішили проконсультуватися з ним як із фахівцем.

– Він це розуміє, докторе,– відповіла за мене Дженні, знаючи, що коли безплідним виявлюсь я, це буде для мене жахливим ударом. Навіть у її голосі відчувалася надія на те, що безпліддя виявиться вадою її власного тіла.

Лікар розтлумачив нам звичайні речі, готуючи до найгіршого, а потім сказав, що, цілком можливо, у нас все гаразд і ми невдовзі станемо щасливими-батьками. Але, звичайно, нам доведеться проробити цілу серію аналізів. (Не хочу вдаватися в деталі цих обстежень.)

Ми відбули аналізи в понеділок. Дженні вдень, я після роботи, бо вже з головою поринув у юридичну практику. Доктор Шеппард подзвонив Дженні у п'ятницю і попросив зайти ще раз: мовляв, його медсестра щось наплутала і йому треба повторити деякі аналізи. Коли Дженні сказала мені про це, я став підозрювати, що він виявив «ваду» в її організмі. В неї, мабуть, виникла та сама підозра. «Помилка» медсестри – був явно вигаданий привід.

Незабаром доктор Шеппард подзвонив мені на роботу. Чи можу я зайти до нього додому? Коли я довідався, що розмовляти ми будемо сам на сам («я вже говорив сьогодні з місіс Берретт»), моя підозра змінилася впевненістю. Дженні не зможе мати дітей. Звичайно, таке твердження надто категоричне,– переконував я себе. Адже Шеппард сам говорив, що можна поправити діло хірургічним втручанням або іншими засобами. Проте робочий настрій у мене пропав. І навіщо чекати до п'ятої? Я зателефонував Шеппардові й запитав, чи можна зайти до нього зараз. Прошу,– відповів він.

– У кого дефект? – запитав я без передмов.

– Я б не назвав це дефектом,– сказав він.

– Гаразд. У кого з нас порушені функції організму?

– У Дженні.

Я був готовий до цієї відповіді, але її категоричність приголомшила мене. Лікар мовчав, очевидно, чекаючи, що я скажу.

– Нічого не вдієш. Доведеться взяти на виховання чужих дітей. Головне, що ми любимо одне одного, правда?

І тоді він сказав мені:

– Справа набагато серйозніша. Дженні дуже хвора.

– Як розуміти «дуже хвора»?

– Вона помирає.

– Не може цього бути.

Я сподівався, що лікар скаже: це просто жарт.

– На жаль, це правда,– відмовив він.– Мені дуже прикро, що я змушений сказати вам її.

Я почав сперечатися з ним: мабуть, він допустивсь якоїсь помилки, а може, дурепа-сестра знову щось наплутала – підсунула йому не ту рентгенограму абощо. Лікар дуже делікатно пояснив, що помилка виключена: аналіз крові був зроблений тричі. Отже, діагноз не підлягає сумніву. Ясна річ, він змушений послати нас – тобто мене, ну, і Дженні – до гематолога. На його думку, найкраще звернутися до...

Я урвав його, махнувши рукою. Мені потрібна була хвилина тиші. Просто тиші, щоб освоїтися з жахливою істиною. Потім я згадав іще одну річ.

– Що ви сказали Дженні, докторе?

– Що у вас обох усе гаразд.

– Вона повірила?

– Мабуть, повірила.

– Коли ж нам сказати їй правду?

– За даних обставин це маєте вирішити ви.

Маю вирішити я! Господи! За даних обставин мені не те що вирішувати, а й дихати не хотілося.

Лікар пояснив, що проти тієї форми лейкемії, на яку захворіла Дженні, немає ніяких засобів, і лікування буває тільки паліативним, тобто воно може полегшити страждання, уповільнити хід хвороби, але не може її вилікувати. Тому за даних обставин маю вирішувати я. Тим часом можна обійтися без лікування.

Але в цю хвилину я думав тільки одне: до чого підло повелася з Дженні триклята доля.

– Їй же всього двадцять чотири роки! – сказав я лікарю. Ні, здається, не сказав, а крикнув.

Він терпляче кивнув головою, сам чудово знаючи, скільки Дженні років, але також розуміючи, як нестерпно я страждаю. Зрештою я усвідомив, що не можу без кінця сидіти в його кабінеті. Я запитав, що робити. Тобто, що мені слід робити. Він порадив якомога довше поводитися цілком нормально. Я подякував йому і пішов.

Нормально! Нормально!

18

Я став думати про Бога.

У мене зринув спогад про Верховну Істоту, що, як кажуть, існує десь там, у безконечному просторі. Ні, я не збирався затопити Богові в пику, відлупцювати його за ту кривду, якої він хотів завдати мені – тобто Дженні. Мої думки мали зовсім інше спрямування. Бувало так: я прокидався зранку і згадував – Дженні зі мною. Ще зі мною. Зрозумійте мене: стривожений і збентежений, я сподівався, що десь існує Бог, якому я можу подякувати. Подякувати за те, що він дав мені змогу прокинутись і побачити Дженніфер.

Я силкувався поводитись якомога нормальніше і тому дозволяв їй готувати сніданок і робити мені інші послуги.

– Ти побачиш сьогодні Стреттона? – запитала вона, наливаючи мені другу чашку «особливої» кави.

– Кого? – перепитав я.

– Реймонда Стреттона, свого найкращого друга. Колишнього товариша по кімнаті.

– Побачу. Ми збиралися грати в теніс. Але я, мабуть, відмовлюся.

– Дурниці.

– Що ти маєш на увазі, Дженні?

– Не відмовляйся грати в теніс, Шпаргалето. Я не хочу, щоб у мого чоловіка виросло черево.

– Гаразд. Але давай пообідаємо в ресторані.

– Чому?

– Що означає «чому»? – вигукнув я, намагаючись удати нормальне обурення.– Хіба я не можу повести свою дружину в ресторан, коли мені захочеться?

– Хто вона, Берретте? Скажи, як її звуть?

– Що таке?

– Послухай-но. Якщо у тебе виникло бажання повести свою дружину в ресторан у будень, це означає: ти согрішив із якоюсь жінкою.

– Дженніфер! – скрикнув я, щиро ображений.– Я не дозволю, щоб за моїм столом, коли я снідаю, заводили подібні розмови.

– В такому разі я вимагаю, щоб ти обідав за моїм столом. Згода?

І я сказав цьому Богові (хоч би хто і хоч би де він був), що погоджуюсь на статус-кво. Я згоден і далі мучитися, згоден знати – при умові, що Дженні не знатиме. Ти чуєш мене, о Господи? То скажи, яку ти вимагаєш ціну.

– Олівере.

– Слухаю вас, містере Джонас.

Він викликав мене до свого кабінету.

– Ви знайомі зі справою Бека?

Звичайно, я був знайомий. Роберт Л. Бек, фотокореспондент журналу «Лайф», намагався сфотографувати сутичку демонстрантів з поліцією в Чікаго, і поліцейські мало не вибили з нього душу. Джонас вважав цю справу однією з тих, на яких базується репутація фірми.

– Я знаю, що його віддухопелили фараони, сер,– відповів я бадьоро (ха-ха!).

– Мені б хотілося, щоб ви вели цю справу, Олівере,– сказав він.

– Я сам?

– Можете взяти собі в помічники когось із молодших співробітників.

Молодших? У конторі я був наймолодший. Але я зрозумів підтекст його слів: Олівере, незважаючи на свої молоді літа, ти вже став одним із нас.

– Дякую, сер.

– Чи скоро ви можете виїхати до Чікаго?

Я твердо був вирішив нікому не казати про своє лихо і нести його тягар самому. Отож я й почав забивати баки старому Джонасу; не пам'ятаю навіть, що я наговорив йому, але все зводилось до одного: у мене, мовляв, саме немає настрою виїздити з Нью-Йорка. Я сподівався, що згодом він зрозуміє мене. Але тоді він був явно розчарований моєю нехіттю прийняти його пропозицію, яка водночас була значущим жестом. О Боже, містере Джонас! Якби ви тільки знали справжні причини відмови!

Парадокс: Олівер Берретт IV виходить з роботи раніше, а йде додому повільніше. Як це пояснити?

У мене виробилася звичка стояти перед вітринами на П'ятій авеню і дивитися на привабливі, але, вважайте, непотрібні екстравагантні речі, які б я купив для Дженніфер, аби не треба було вдавати, що все йде... йде нормально.

Певна річ, мені було страшно повертатися додому. Бо тепер, через кілька тижнів після того, як я довідався про хворобу Дженні, вона стала худнути. Схудла вона трохи і, мабуть, сама цього не помітила. Але я, знаючи, що на неї чекає, помітив.

Я частенько зупинявся перед конторами авіакомпаній: Бразілія, Антільські острови, Гаваї («Тікай від турбот – лети туди, де завжди сонце») і тому подібні райські місця. Одного разу я побачив рекламне оголошення – компанія ТУЕ пропонувала подорож до Європи на пільгових умовах (туристський сезон уже минув) – Лондон для модників і модниць, Париж для закоханих...

– А як же стипендія? Як Париж – мрія мого розтриклятого життя?

– А як – наше майбутнє, наше одруження?

– Хтось згадав про одруження?

– Я згадав. І ладен усе повторити.

– Ти хочеш одружитися зі мною?

– Так.

– Чому?

На той час моя кредитоспроможність сягнула такого рівня, що у мене вже була картка клубу «Дайнерс» [19]19
  Членам цього, клубу відкрито кредити у найреспектабельніших готелях та ресторанах.


[Закрыть]. Досить мені було розписатися на аркушику паперу, і я став гордим власником двох квитків (перший клас – знай наших!) до Міста Закоханих.

Коли я прийшов додому, вигляд у Дженні був кепський: обличчя бліде і змарніле. Але я сподівався, що, як тільки вона почує про мій фантастичний задум, щоки ЇЇ враз порожевіють.

– Місіс Берретт, у мене є новина,– сказав я.– Здогадайтесь яка.

– Ти полетів з роботи,– сказала моя дружина-оптимістка.

– Не полетів, а полечу,– відмовив я, витягаючи квитки.– І не з роботи, а в Париж. Летимо завтра увечері.

– Дурниці, Олівере,– сказала вона. Сказала спокійно, не так, як завжди – з удаваною сварливістю. Сказала якось навіть ніжно.– Дурниці, Олівере.

– Поясни, будь ласка, детальніше, що означають твої «дурниці».

– Слухай, Оллі,– сказала вона тихо,– нам треба це робити інакше.

– Що робити? – запитав я.

– Я не хочу в Париж. Мені не потрібний Париж. Мені потрібний ти...

– Але ж я в тебе є, серденько! – перебив я її з удаваною веселістю.

– І ще мені потрібен час,– провадила вона.– А часу ти мені не можеш дати.

Я зазирнув їй у очі. Вони були невимовно сумні. Сумні від суму, який розумів тільки я. І в них був жаль. Їй було жаль мене.

Ми стояли мовчки, обнявшися. Боже, якщо хтось із нас має заплакати, хай ми заплачемо обоє! Але краще не плакати ні їй, ні мені.

Потім Дженні розповіла, що вона почувала себе «препаскудно» і пішла знову до доктора Шеппарда – не консультуватися з ним, а вимагати, щоб він відкрив правду: «Скажіть мені, ради бога, що у мене таке». І він сказав.

Я відчув себе винним за те, що вона почула правду не від мене, а від іншого. Вона зрозуміла це і зробила навмисно дурне зауваження:

– Він випускник Ієльського університету [20]20
  Ієльський університет – один з найстаріших і найбільших університетів США. Традиційний суперник Гарвардського.


[Закрыть], Оллі.

– Хто?

– Екерман. Гематолог. Він стопроцентний представник Ієла. Закінчив там і коледж, і медичний факультет.

– Він уміє принаймні читати й писати? – запитав я.

– Це ми побачимо,– посміхнулася місіс Олівер Берретт, випускниця Редкліффа 1964 року.– Але я чула, що він уміє розмовляти. А я хочу порозмовляти з ним.

– Гаразд, тоді звернімося до ієльського лікаря,– сказав я.

– Гаразд,– сказала вона.