Текст книги "Історія одного кохання"

Автор книги: Эрик Сигал

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

– Про що йдеться, татуню?

– Ет, нічого особливого, синку.

– Ну, як ти можеш казати таке,– обурилася мати й, обернувшись до мене, урочисто оголосила:

– Твого батька призначають керівником Корпусу Миру.

– Он як?

Дженні теж сказала «Он як?» – але іншим, радіснішим тоном.

Батько вдав, ніби зніяковів, а мати очікувально подивилася на мене – хотіла, щоб я вклонився, чи що? Можна подумати, що йшлося принаймні про посаду державного секретаря!

Тут Дженні взяла ініціативу на себе.

– Вітаю вас, містере Берретт.

– Так-так. Вітаю, татуню.

Матері, видно, кортіло обсмоктати цю новину.

– Гадаю, для батька це унікальна нагода збагатити свій педагогічний досвід,– сказала вона.

– Авжеж, авжеж,– погодилася Дженні.

– Ще б пак,– кисло посміхнувся я.– М-м... дай мені, будь ласка, цукорницю.

8

– Дженні, йдеться ж, зрештою, не про посаду державного секретаря!

Хвалити бога, ми нарешті поверталися до Кембріджа.

– Все одно, Олівере, тобі слід було виявити більше радості.

– Я ж сказав: «Вітаю».

– Яка великодушність!

– На бога, чого ж іще треба?

– Як це все-таки гидко! – сказала вона.

– Не кажи,– підтакнув я.

Якийсь час ми їхали мовчки; на душі в мене було неспокійно.

– Що ти мала на увазі, кажучи, що тобі гидко, Джен? – спитав я нарешті.

– Твоє ставлення до батька.

– А його ставлення до мене тобі не здається гидким?

Ну, тут напалася вона на мене! Я вислухав цілу лекцію про батьківську любов. Усю італійсько-середземноморську концепцію з цього питання. І все, що вона думає про мою негідну поведінку.

– Ти йому грубіяниш, і грубіяниш, і грубіяниш! – вигукнула вона наостанку.

– А він – мені, Джен. Невже ти цього не помітила?

– По-моєму, ти не зупинився б ні перед чим, аби лиш дошкулити своєму батькові.

– Оліверові Берретту III дошкулити неможливо.

Після напруженої мовчанки вона відповіла:

– Ти знайшов спосіб дошкулити йому, одружившись із Дженніфер Кавіллері.

Я стримував себе, доки поставив машину на стоянці перед рибним рестораном. А тоді обернувся до Дженніфер, не тямлячи себе від люті:

– Невже ти справді так думаєш?

– Почасти,– відповіла вона тихо.

– Дженні, ти не віриш, що я тебе кохаю? – загорлав я.

– Вірю,– не підвищуючи голосу, промовила вона,– Але по-своєму, по-ненормальному, ти закоханий у моє низьке соціальне походження.

Я спромігся тільки десять разів повторити: «Ні! Ні! Ні!» Десять разів, на різні лади. Вона страшенно збентежила мене, і, хоч яке дике було її припущення, я мимоволі подумав, що в ньому є таки зерно істини.

А втім, їй теж скребло на душі.

– Ет, який з мене суддя, Оллі. Мені здається, що інакше й бути не може. Розумієш, я теж люблю в тобі не тільки тебе самого. Я закохана і в твоє ім'я. І в числівник, що за ним стоїть.

Дженні відвернулась, і я подумав, що вона заплаче. Але вона опанувала себе й додала:

– Зрештою, все це – теж ти.

Перед моїми очима блимала неонова реклама: «Краби й устриці». Я сидів, спостерігаючи ті спалахи, й думав, що найбільше, мабуть, люблю в Дженні її вміння бачити мене наскрізь, розуміти без слів. Вміння, яке вона щойно продемонструвала знову, довівши, що мені далеко до людської досконалості! Чорт, таке важко проковтнути. Але, знаючи мої вади, вона все-таки кохає мене! Більше того, вона має мужність визнати власну недосконалість – то чого ж я вартий у порівнянні з нею?

Я просто не знав, що їй відповісти.

– Хочеш устриць, Джен?

– Хочеш у пику, Шпаргалето?

– Бий,– сказав я.

Вона стисла пальці в кулак, а тоді любовно торкнулася ним моєї щоки. Я поцілував той кулачок, та коли простяг руки, щоб пригорнути її, вона відштовхнула мене й гримнула, немов гангстерка:

– Ану, газуй, Шпаргалето! Руки на кермо і – гайда!

Я так і зробив.

Головне батькове заперечення стосувалося надмірної квапливості. Зайвого поспіху. Безоглядності. Не пригадую вже конкретних слів, але пам'ятаю, що провідна теза казання, яке він прочитав мені за обідом у Гарвардському клубі була: «Куди ти квапишся?»

Почав він зауваженням, що я ковтаю їжу, не розжовуючи. Довелося чемно пояснити, що я вже доросла людина, й, отже, час відмовитись від звички виправляти – ба навіть коментувати – мою поведінку. Він відповів, що конструктивна критика йде на користь навіть главам урядів. Я витлумачив це як не дуже тонкий натяк на його участь у першому уряді Рузвельта. А що в мої плани не входило вислуховувати спогади про Франкліна Делано Рузвельта й про батьків особистий внесок у реформу банківської справи в США, то я замовк.

Обідали ми, як я вже зазначив, у бостонському Гарвардському клубі. Цебто – в оточенні батькових однокурсників, клієнтів, шанувальників і т. ін. Ясна річ, батько навмисне обрав саме це місце. Я не прислухався до того, що мурмотіли, дивлячись на нас, завсідники цього закладу, але знаю, що, прислухавшись, почув би: «Дивись, хто прийшов,– сам Олівер Берретт!» або «Ти знаєш, хто це? Берретт, знаменитий спортсмен!»

Між нами тим часом точився один із тих безпредметних діалогів. Тільки цього разу безпредметність його була для мене просто нестерпна.

– Татуню, ти ще не сказав ні слова про Дженніфер.

– А що тут казати? Адже ти поставив нас перед fait accompli [15]15
  Доконаним фактом (франц.).


[Закрыть].

– Але якої ти думки про неї?

– На мою думку, Дженніфер чудова дівчина. І те, що вона, маючи таке походження, спромоглася пробитись аж у Редкліфф...

Зараз він почне розводитись про «кузню талантів» і подібну бридню – тобто знову ухилиться від прямої відповіді.

– Ближче до суті, татуню!

– Суть не в цій дівчині,– сказав він.– Вся суть у тобі.

– Тобто?

– У твоєму бунті. Ти бунтуєш, сину.

– Батьку, я не розумію, як можна назвати бунтом бажання одружитися з гарною й розумною студенткою Редкліффа. Вона ж не хіппі, їй не бракує здорового глузду і...

– Так. Але їй бракує дечого іншого.

Ага, це вже щось суттєве. У сноба нарешті розв'язався язик.

– Що тобі в ній найбільше не подобається,– бідність чи те, що вона католичка?

Він відповів майже пошепки, злігши грудьми на стіл:

– А що тобі в ній найбільше подобається?

Я сказав йому, що зараз підведуся й піду геть.

– Краще буде, якщо ти залишишся. Й заговориш, нарешті, як чоловік.

Як чоловік, а не... хто? Не хлопчик? Не дівчина? Не миша?

Я залишився. І тим страшенно потішив Сучого сина. Він не сумнівався, що здобув ще одну перемогу наді мною.

– Я маю до тебе одне-однісіньке прохання: зачекай трошечки,– сказав Олівер Берретт III.

– Розшифруй, будь ласка, що означає те «трошечки».

– Здобудь учений ступінь з юриспруденції. Якщо те, що виникло між вами, справжнє, воно витримає випробування часом.

– Воно справжнє. Тож на біса піддавати це якомусь довільному випробуванню?

По-моєму, я висловився цілком ясно й недвозначно. Показав, що коса найшла на камінь. Що я відмовлюся бути пішаком у його руках. Що його влада наді мною скінчилася.

Він спробував зайти з іншого боку.

– Олівере, ти ще не доріс...

– Не доріс?.. До чого? – Мені уривався терпець.

– Тобі ще немає двадцяти одного року. За законом, ти ще не дорослий.

– Чхав я на всі ваші розтрикляті закони!

Можливо, за сусідніми столиками почули мої слова. Немовби підкреслюючи мою невихованість, Олівер III відповів мені крижаним шепотом:

– Якщо ти одружишся з нею тепер, у тебе не зостанеться ні цента за душею.

Я не притишив голосу. Чхав я на їхні правила пристойності!

– Татуню, в мене зостанеться душа. Але ти не знаєш, що це таке.

Отак я вийшов з його життя – щоб розпочати своє власне.

9

Лишалося ще відбути візит до Кренстона, що лежить на південь від Бостона, на відстані, трохи більшій, ніж Іпсвіч, коли їхати на північ. Після катастрофи, якою обернулося знайомство Дженніфер з моїми батьками, я без особливого ентузіазму думав про зустріч із майбутнім тестем. Я уявляв собі, як на мене вихлюпується потік італо-середземноморських емоцій, ускладнених тим, що Дженні – єдина дитина, обтяжених тим, що зростала вона без матері, під наглядом батька, який, отже, став для неї найдорожчою в світі людиною. Одне слово, я мав зіткнутися з тими емоційними комплексами, які складають зміст підручників з психопатології.

І до цих обставин слід додати ще й ту, що тепер у мене за душею не було ані цента.

Справді-бо, уявіть собі на хвилинку симпатичного юнака-італійця Оліверо Берретто з околиці міста Кренстона, який з'являється до містера Кавіллері, пекаря, що годує тістечками ціле місто, й каже: «Я хочу одружитися з вашою єдиною донькою Дженніфер». Яке запитання поставить йому старий перш за все? (Звісно, він не стане розпитувати Беретто про щирість його почуттів, бо переконаний: той, хто знає Дженні, не може її не кохати). Ні, старий поцікавиться іншим: «Берретто, на які доходи ти утримуватимеш її?»

А тепер уявіть собі, що скаже добрий старий містер Кавіллері, почувши, що, принаймні на три найближчі роки, його майбутній зятьок планує зовсім протилежне: жити на утриманні своєї дружини! Чи не вкаже після цього добрий старий містер Кавіллері женихові на поріг і чи не допоможе йому опинитися за дверима добрим штурханом?

Ладен закластися місцем, для таких штурханів призначеним, що саме так він і зробить.

Тепер ви розумієте, чому тієї травневої неділі я жодного разу не перевищив дозволеної швидкості, прямуючи на південь автострадою номер 95. Навіть Дженні, яку моя шоферська розважливість спочатку тільки радувала, трохи згодом запитала, чому ми не виходимо за сорок миль на ділянці, де дозволено сорок п'ять на годину. Я послався на розхитаний передок, але вона, звісно, не повірила.

– Розкажи мені ще раз, Джен.

Терпеливість ніколи не належала до її найбільших чеснот, а сьогодні їй уже просто набридло підбадьорювати мене відповідями на нескінченні й переважно дурні запитання.

– Ні, досить.

– Ну, ще тільки один раз, Дженні, будь ласка.

– Ну, слухай. Я подзвонила йому і сказала. Він відповів: «Гаразд». Англійською мовою. Підкреслюю це, бо ти, здається, думаєш, що по-англійськи він – ні бе ні ме, знає хіба кілька лайок.

– Але що означає «гаразд?»

– Невже ти хочеш сказати, що на юридичний факультет Гарвардського університету прийнято людину, яка не може визначити зміст слова «гаразд»?

– Це не юридичний термін, Дженні.

Вона торкнулася моєї руки. Хвалити бога, це я розумію. Але мені все-таки потрібна була ясність. Я мусив знати, що чекає на мене попереду.

– «Гаразд» може означати й інше, скажімо: «Я всяке переживав – переживу й це».

Глянувши на мене, вона вкотре вже детальніше переповіла розмову зі своїм батьком. Він радіє. Щиро радіє. Ясна річ, посилаючи доньку до Редкліффа, він зовсім не покладав надій на те, що вона повернеться до Кренстона й одружиться із сусідським хлопцем (який, до речі, освідчився їй перед від'їздом). Батька спочатку ошелешило те, що дочка його стане місіс Олівер Берретт IV [16]16
  За англомовною традицією, дружину офіційно величають іменем і прізвищем її чоловіка.


[Закрыть]. Отямившись, він застеріг дочку: «Не порушуй одинадцятої заповіді».

– А що в ній? – спитав я.

– Не цурайся свого батька.

– Ясно.

– Оце і все, Олівере. Їй-богу.

– Чи знає він, що я – бідняк?

– Знає.

– І його це не обходить?

– Принаймні це те, що нас робить рівними.

– Але йому приємніше було б, якби я мав хоч якийсь капіталець?

– А тобі хіба не було б приємніше?

До кінця нашої подорожі я вже їхав мовчки.

Дженні мешкала на Гемільтон-авеню – нескінченній вулиці, забудованій дерев'яними домиками, перед якими з затінку миршавих дерев бавилися дітлахи. Проїхавши кілька кварталів у пошуках стоянки, я відчув себе так, наче потрапив у чужу країну. Доти я ніде в Америці не бачив на вулицях такої кількості людей. Діти – дітьми, але не менше було й дорослих. Цілими сім'ями сиділи вони на ганках і з інтересом, вартим кращого застосування, спостерігали, як я ставлю свою машину.

Дженні вискочила перша. У Кренстоні вона виявляла дивовижну моторність, нагадуючи мені верткого коника. Коли глядачі на ганках побачили, кого я привіз, із їхніх горлянок вихопилося одностайне – майже як на стадіоні – оглушливе вітання. Та це ж мала Кавіллері, гордість і окраса нашої вулиці! Після таких овацій на її честь я не зразу наважився вийти з машини. Що, як мене сприймуть за отого, мною самим вигаданого Оліверо Берретто, не вартого їй навіть у слід ступити?

– Агов, Дженні! – гукнула соковитим басом котрась із матрон.

– Добридень, місіс Каподілупо! – так само басовито озвалася Дженні.

Я виліз із машини й відчув, що опинився в центрі загальної уваги.

– Слухай, а що то за хлопець? – прогриміла місіс Каподілупо, демонструючи цілковиту зневагу до тонкощів гарного тону.

– Та так, ніщо! – крикнула у відповідь Дженні – і тим, хоч як це дивно, враз повернула мені самовладання.

– Можливо,– мов з гармати бахнула місіс Каподілупо в моєму напрямку.– Але дівчина, яку він привіз, це таки щось! Це золото!

– Він знає,– відказала Дженні.

Потім вона обернулася, щоб заспокоїти сусідів і по той бік вулиці.

– Він знає! – крикнула вона й до тієї трибуни своїх уболівальників.

А тоді взяла мене – мов чужинця в раю – за руку й повела сходами до дверей будинку номер 189 А.

І ось нарешті я ніяково зупиняюся на порозі, Дженні каже: «Знайомся – мій батько», і Філ Кавіллері, жилавий (на око – 5 футів 9 дюймів, 165 фунтів) чоловік років десь під п'ятдесят, типовий мешканець Род-Айленда, простягає мені руку.

Відчуваючи її дужий потиск, я кажу:

– Добридень, сер.

– Філ,– виправляє він мене.– Так мене звуть. Філ.

– Добридень, Філ, сер,– промовляю я, все ще тиснучи йому руку.

А по хвилі збентеження – переляк, коли містер Кавіллері, випустивши, нарешті, мою руку, обертається до дочки й на повен голос горлає:

– Дженніфер!

А потім вони кидаються одне до одного. Обіймаються. Міцно-міцно. Погойдуються з боку в бік. І все, що містер Кавіллері може сказати з приводу даної ситуації, зводиться до одного слова, повторюваного тепер уже стиха: «Дженніфер!» І все, що може відповісти йому дочка, випускниця Редкліффа (і власниця диплома з відзнакою!), зводиться теж до одного слова: «Філ!»

А я відчуваю себе третім-зайвим.

Того дня мені здорово придалася звичка, засвоєна разом з іншими канонами «гарних манер». Мене привчили не розмовляти з повним ротом. А що Філ та його дочка робили все, щоб я безнастанно щось жував, то на розмови мені просто не лишалося часу. Боячись образити господаря, я ум'яв рекордну кількість італійських тістечок – не менше як по два кожного гатунку. А потім потішив обох Кавіллері, виголосивши промову на тему, які з них були найсмачніші.

– Він молодець,– сказав Філ Кавіллері своїй дочці.

Що це означає?

Мені не потрібно було визначення слова «молодець». Просто я хотів знати, чим – якими з небагатьох моїх учинків – заслужив на таку похвалу.

Тим, що вгадав, які тістечка – найкращі? Чи тим, що й Філ у потиску моєї руки відчув силу? Чим?

– Я ж казала тобі, що він молодець, Філе,– усміхнулася дочка містера Кавіллері.

– Казала, казала,– погодився її батько.– Але я мусив і на власні очі переконатися. А тепер – переконався.

– Олівере! – звернувся він до мене.

– Слухаю, сер.

– Філ.

– Слухаю, Філ, сер.

– Ти – молодець.

– Дякую, сер. Щиро дякую за ваші слова. Ви знаєте, як я ставлюся до вашої дочки, сер. А тепер – і до вас.

– Олівере,– урвала мене Дженніфер,– чого це ти рюмси розпустив, чого белькочеш, немов шмаркач жовторотий, невже ти...

– Дженніфер,– спинив її містер Кавіллері,– невже ти не можеш обійтися без лайки? Не забувай, що цей сучий син – наш гість!

За обідом (тістечка, як виявилося, подавалися лише для того, щоб заморити черв'ячка) Філ спробував повести зі мною мову, самі знаєте, про що. Він чомусь забрав собі в голову, що може помирити Олівера III з Олівером IV.

– Давайте я побалакаю з ним по телефону, як батько з батьком,– запропонував він.

– Не треба, Філе, це нічого не дасть.

– Я не можу сидіти згорнувши руки! Як це так – щоб батько відмовився від рідної дитини?!

– Але ж я теж від нього відмовився, Філе.

– Щоб я такого більше не чув! – вигукнув він, скипаючи непідробним гнівом.– Батькову любов треба поважати, нею треба пишатися! Батькова любов – це особлива, рідкісна любов.

– Атож, рідкісна. Надто в моїй родині,– сказав я.

Дженні весь час бігала з кухні до їдальні й назад, отож розмова точилася без її участі.

– Зв'яжи мене з ним по телефону,– знову попросив Філ.– Я все залагоджу.

– Ні, Філе. Між батьком і мною більше не існує телефонного зв'язку. Між нами – холодна війна!

– Ет, повір мені, Олівере, твій батько відтане. І хочеш знати, коли саме? Коли ви надумаєте піти до церкви...

В цю мить Дженні, яка розставляла блюдця, кинула батькові багатозначне:

– Філе...

– Що, Джен?

– Ти згадав про церкву...

– Так.

– Розумієш, воно трохи того... Не клеїться.

– Он як? – звів брови містер Кавіллері. А тоді, зробивши поспішний і неправильний висновок, вибачливо обернувся до мене.– Я... мм... я не маю на увазі обов'язково католицьку церкву, Олівере. Цебто, Дженніфер, звісно, вже сказала тобі, що ми католики. Та про мене – хай це буде твоя церква, Олівере. Я певен, що ваш шлюб Господь благословить у будь-якій церкві.

Одного погляду на Дженні вистачило мені, щоб зрозуміти: в телефонній розмові з батьком вона цього питання не торкалась.

– Олівере, я не наважилася випалити все зразу,– пояснила вона.– Це було б, як обухом по голові.

– Про що мова? – благодушно спитав містер Кавіллері.– Коли вже вам треба бити мене обухом, то бийте, діти! Бийте мене всім, що у вас назбиралося.

– Мова про благословення боже, Філе,– сказала Дженні, уникаючи його погляду.

– Далі, Джен, далі,– голос містера Кавіллері чи не вперше затремтів.

– Розумієш, ми... як це тобі пояснити... Ми проти, Філе,– видавила вона, очима благаючи в мене підтримки.

– Проти бога? Проти будь-якого бога?

Дженні ствердно кивнула.

– Дозвольте мені пояснити,– попросив я.

– Прошу.

– Розумієте, ні я, ні Джен у бога не віримо. І лицемірити не хочемо.

По-моєму, він прийняв це пояснення тільки тому, що дав його я. Можливо, почувши його від Дженні, він ударив би її. Але цього разу вже він був третім зайвим, він був чужинцем. Утупившись очима в підлогу – тому, видно, що не хотів дивитися на нас,– він помовчав, а тоді сказав:

– Гарні мені діла... А чи можна поцікавитися, хто ж у такому разі оформить ваш шлюб?

– Ми самі,– відповів я.

Він приголомшено глянув на дочку – мовляв, невже це правда? Вона кивнула. Я все сказав правильно.

Після тривалої мовчанки він повторив: «Гарні мені діла...» А потім запитав мене, як майбутнього юриста, чи такий шлюб вважатиметься...– як би це сказати – законним, чи що?

Дженні пояснила, що церемонію проведе в Гарварді університетський капелан («Ага, все-таки капелан»,– пробурмотів Філ), а наречений і наречена обміняються відповідними фразами.

– Отже, наречена теж говоритиме? – спитав він так, наче саме це з усього почутого може його доконати.

– Філіппе,– сказала його дочка,– невже ти можеш уявити собі ситуацію, за якої я б мовчала?

– Ні, дитино моя,– відповів він, зобразивши жалюгідну подобу усмішки.– Видно, тобі теж без промови не обійтися.

Коли ми поверталися до Кембріджа, я спитав Дженні, якої вона думки про наш візит.

– Усе було гаразд,– відповіла вона.

10

Містер Вільям Ф. Томпсон, заступник декана юридичного факультету Гарварда, не міг повірити власним вухам.

– Чи правильно я зрозумів вас, містере Берретт?

– Так, містере Томпсон. Ви зрозуміли мене правильно, сер.

Висловити своє прохання мені було нелегко. Не легше було й повторити його.

– Цього року мені потрібна стипендія, сер.

– Справді?

– Саме тому я й прийшов до вас, сер. Адже справами грошової допомоги відаєте Ви, містере Томпсон?

– Так, я. Але мене дивує ваше прохання. Річ у тім, що ваш батько...

– На нього я не можу розраховувати, сер.

– Прошу, поясніть, що це означає?

Заступник декана скинув окуляри й заходився протирати їх краваткою.

– Бачите, ми з ним посварилися.

Заступник декана начепив окуляри і подивився на мене тим порожнім поглядом, яким уміють дивитися тільки декани та їхні заступники.

– Усе це дуже прикро, містере Берретт,– зауважив він.

Я хотів запитати: для кого? Цей крутій, очевидно, вирішив пожертвувати мною.

– Так, сер,– сказав я.– Усе це дуже прикро. Саме тому я й звернувся до вас, сер. Наступного місяця я одружуюсь. Обоє ми будемо працювати ціле літо. Потім Дженні, цебто моя дружина, піде на постійну роботу: викладатиме в приватній школі. На прожиття ми заробимо, але ж треба платити за навчання. А платня у вас дуже висока.

– Атож,– сказав він. І ні слова більше. Невже він не розуміє, про що йдеться і чого я до нього прийшов?

– Містере Томпсон, мені потрібна стипендія,– сказав я прямо. Уже втретє.– На рахунку в мене абсолютний нуль, а я в списках студентів.

– Але ж термін подачі заяви на стипендію давно минув,– заявив містер Томпсон, знайшовши нарешті формальну зачіпку.

Чого йому треба, цьому поганцеві? Щоб я оголив перед ним свою закривавлену душу? Чи, може, він хоче, щоб я влаштував скандал?

– Містере Томпсон, поступаючи до вас, я не знав, що мої обставини зміняться так несподівано.

– Я розумію все, містере Берретт. І повинен заявити, що не наша це справа втручатися в родинну сварку. Та ще й, на мій погляд, дуже прикру.

– Гаразд, містере Томпсон,– сказав я, підводячись,– Я розумію, до чого ви хилите. Але я не збираюся лизати батькові п'яти для того, щоб він на знак подяки вам подарував університетові новий корпус Берретта.

Коли я виходив із кабінету, декан пробурмотів ображено:

– Яка несправедливість!

Я погодився з ним усією душею.