Текст книги "Історія одного кохання"

Автор книги: Эрик Сигал

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

19

Тепер мені принаймні було не страшно повертатися додому. Я не боявся «поводитись нормально». Знову ми жили душа в душу, навіть знаючи, що дні нашого спільного життя злічені.

Нам треба було погодити деякі речі,– такі, що нечасто стають предметом обговорення чоловіка й дружини, яким заледве минуло двадцять чотири роки.

– Я покладаюсь на твою твердість, хокеїсте,– сказала вона.

– Авжеж, я буду твердий,– відповів я, міркуючи водночас, чи здогадується всевідаюча Дженніфер, що у великого хокеїста тремтять коліна.

– Я хочу, щоб ти підтримав Філа,– пояснила вона.– Для нього це буде найважчим ударом. Зрештою тобі що: ти станеш веселим удівцем.

– Я не буду веселим,– урвав я її.

– Ні, ти будеш з біса веселим. Я хочу, щоб ти був веселим. Домовились?

– Домовились.

– Домовились.

Минув рівно місяць. Ми саме пообідали. Дженні й досі готувала їжу, настоявши на цьому. Я насилу переконав її, щоб вона дозволила мені мити посуд (хоч вона й досі шпигала мене, кажучи, що це «не чоловіча робота»), і саме прибирав тарілки, а вона грала на фортепіано Шопена. Раптом Дженні зупинилася посеред одного з прелюдів, і я відразу зайшов у вітальню. Вона сиділа, опустивши руки.

– Ти почуваєш себе гаразд, Дженні? – запитав я, маючи на увазі відносне значення слова «гаразд». Вона відповіла запитанням:

– У тебе вистачить грошей на таксі?

– Звичайно,– відповів я.– Куди ти хочеш поїхати?

– Та, мабуть, у лікарню,– сказала вона.

Ми заметушились, і я зрозумів: настала фатальна хвилина. Дженні йшла з нашого дому і вже ніколи не повернеться. Вона сиділа, а я складав її речі, міркуючи: що вона думає? Що їй найдорожче у нашому домі? Що б вона хотіла запам'ятати навіки?

Нічого. Вона сиділа, байдуже дивлячись просто себе.

– Що б ти ще хотіла взяти з собою? – запитав я.

Вона похитала головою, а потім згадала:

– Тебе.

Спіймати таксі було важко: люди саме поспішали до театрів тощо. Наш швейцар щосили сюрчав і вимахував руками, наче темпераментний суддя на хокейному матчі. Дженні стояла, прихилившися до мене, а я молив Бога, щоб таксі не було і щоб вона стояла так біля мене безкінечно. Але зрештою таксі з'явилося. І таксист нам попався – таке наше щастя – веселун. Почувши: «Лікарня «Маунт Сінай» і якомога швидше», він видав увесь свій розважальний репертуар.

– Не турбуйтеся, дітоньки, ви в досвідчених руках. Ми з лелекою працюємо в парі ось уже багато років.

Ми сиділи на задньому сидінні. Дженні пригорнулася до мене. Я цілував її коси.

– Це у вас перше? – запитав наш веселий водій.

Мабуть, Дженні відчула: ще трохи, і я гаркну на нього, щоб він зашив собі рота. І вона прошепотіла:

– Чоловік прагне бути люб'язним, Олівере. Будь і ти люб'язним.

– Так, сер,– відповів я водієві.– Це наше перше, і дружина почувається не дуже гаразд. То, може, не будемо зважати на червоне світло?

Таксист домчав нас до «Маунт Сінай» буквально за хвилину. Він справді був дуже люб'язний: вискочив відчинити нам дверцята, прагнув допомогти. На прощання побажав нам щастя. Дженні подякувала йому.

У неї підгиналися ноги, я хотів узяти її на руки й понести, але вона запротестувала:

– Тільки не через цей поріг, Шпаргалето.

В приймальному покої нам довелося пройти через неприємну процедуру: давати відповіді на різні запитання.

– Чи страхувалися ви на випадок хвороби?

– Ні.

Чи думали ми про такі дрібниці, як хвороба? Ми були зайняті купівлею посуду.

Звичайно, прибуття Дженні не було для них несподіванкою. Про те, що вона скоро поступить сюди, їх попередив доктор Бернард Екерман. Тепер він став її лікарем і справдив її сподівання – виявився доброю, чуйною людиною, незважаючи на те, що був стопроцентним ієльцем.

– Ми вводимо їй білі тільця й тромбоцити,– пояснив він мені.– Саме вони їй допоможуть на цьому етапі. Можна обійтися без антиметаболітів.

– Що це таке? – запитав я.

– Це ліки, які уповільнюють розпад кров'яних тілець. Але вони дають неприємні побічні наслідки – Дженні про це знає.

– Слухайте, докторе,– почав я, хоч і знав, що нема чого вчити вченого.– В цих справах наказує Дженні. Як вона скаже, так і буде. А ваше діло – якомога полегшити її страждання.

– Будьте певні, ми це зробимо.

– Мені байдуже, скільки це буде коштувати,– сказав я, здається, підвищивши голос.

– Це може тривати багато тижнів або навіть кілька місяців.

– Чхав я на гроші,– вигукнув я.

Не зважаючи на мій сварливий тон, Екерман терпляче пояснив:

– Я кажу це для того, щоб ви знали: у нас немає змоги передбачити, як довго – чи як мало – вона протримається.

– Тож пам'ятайте, лікарю,– сказав я,– тож пам'ятайте: я хочу, щоб її обслуговували по найвищому розряду. Окрема палата. Окрема сестра й доглядачка. Все, що треба. Прошу вас. Гроші у мене є.

20

Я стверджую: від 63 Східної вулиці, що в Манхеттені, до Бостона, що в штаті Массачусетс, проїхати швидше, ніж за три години двадцять хвилин, ніяк не можливо. Повірте мені, я промчав усю відстань на граничній швидкості і певен: жодна машина, закордонної чи американської марки, навіть коли за кермом сидітиме чемпіон світу з автоперегонів, не зможе проїхати швидше. На массачусетській магістралі стрілка мого спідометра не сходила з цифри сто п'ять.

Я захопив із собою електричну бритву і, будьте певні, гладенько поголився в машині й навіть перемінив сорочку, перш ніж зайти у священний чертог на Стейт-стріт. Хоч була ще восьма ранку, у приймальні вже сиділо декілька поважних бостонців – чекали, доки їх пустять перед очі Олівера Берретта III. Його секретарка – вона знала мене – і оком не моргнула, називаючи по телефону моє ім'я.

Батько не сказав: «Нехай зайде».

Натомість двері кабінету відчинились, і він з'явився власною персоною. І сказав:

– Олівере.

Звикнувши підмічати зміни у зовнішності, я зауважив, що за ці три роки він трохи зблід, волосся посивіло (а може, й порідшало).

– Заходь, сину.

Його тон було важко визначити. Я зайшов у кабінет.

Сів на «стілець для відвідувачів».

Ми поглянули один на одного, потім відвели очі. Я почав розглядати речі на столі: ножиці в шкіряному футлярі, ножик з шкіряною колодочкою – відкривати листи, фотографія матері, знята багато років тому. Моя фотографія (випускник Екзетера).

– Як тобі ведеться, сину? – запитав він.

– Добре, сер.

– А як Дженніфер?

Щоб не брехати, я не відповів на запитання і зразу ж виклав причину мого раптового візиту.

– Тату, позич мені п'ять тисяч доларів. Дуже треба.

Він поглянув на мене. І начебто ледь кивнув.

– Ну? – сказав він.

– Що, сер? – запитав я.

– Може, ти скажеш навіщо? – запитав він.

– Не можу, тату. Ти мені просто позич. Будь ласка.

Щось підказало мені – якщо вираз обличчя Олівера Берретта III може щось підказати – він дасть мені ці гроші. Я також відчув, що він не буде читати мені нотацій. Але він, очевидно, хотів... хотів поговорити зі мною.

– Хіба Джонас і Марш не платять тобі грошей? – запитав він.

– Платять, сер.

Мені кортіло сказати йому, скільки я одержую,– більше, ніж будь-хто з моїх колишніх однокурсників. Але потім я зміркував: якщо він знає, де я працюю, то, мабуть, знає і яка у мене платня.

– Хіба вона не працює в школі? – запитав він.

Отже, йому відомо не все.

– Не називай її «вона»,– сказав я.

– Хіба Дженніфер не працює в школі? – ввічливо поправився він.

– Вона тут ні до чого, тату. Це особиста справа. Дуже важлива особиста справа.

– Ти, мабуть, ускочив у халепу з якоюсь жінкою? – запитав він, але не осудливо.

– Атож,– сказав я.– Так, сер. Ти вгадав. Позич мені, будь ласка, п'ять тисяч.

Навряд чи він мені повірив. Навряд чи він прагнув довідатись, навіщо мені гроші. Він розпитував мене просто, щоб... ну, щоб поговорити.

Він відкрив шухляду, витяг чекову книжку, оправлену в таку саму кольорову шкіру, що й ніж на столі і ножиці. Він розгорнув її поволі. Я думаю, не для того, щоб помучити мене, а щоб виграти час. Щоб знайти тему для розмови. Якусь безпечну тему.

Він виписав чек, одірвав його і простягнув мені. Секунду я сидів, не розуміючи, що мені слід теж простягнути руку, щоб узяти чек. Тож він збентежився (так мені здалося), забрав руку і поклав чек на край столу. Тоді поглянув на мене і кивнув головою. Його очі, здавалося, промовляли: «Ось те, що ти просив, сину». Але він тільки кивнув головою.

Мені теж не хотілося йти. Але я не міг підшукати слів, які б звучали нейтрально. І ми сиділи мовчки, хоч поговорити хотілось і йому й мені, а проте ми навіть не зважувалися подивитись один одному у вічі.

Зрештою я нахилився і взяв чек. Так, він був на п'ять тисяч доларів, і на ньому стояв підпис: «Олівер Берретт III». Чорнило вже висохло. Я акуратно згорнув його і поклав у кишеню сорочки. Потім підвівся й пішов до дверей. Треба було принаймні сказати: я, мовляв, знаю, що заради мене ти маринуєш у своїй приймальні високих бостонських достойників (а може, навіть вашінгтонських), і якби у нас було що сказати один одному, тату, я міг би навіть почекати тут, доки ти приймеш відвідувачів, а ти б відмінив свій діловий сніданок... і так далі.

Відчинивши двері, я зібрав свою мужність, подивився на нього і сказав:

– Дякую, тату.

21

Повідомити Філа Кавіллері випало мені. А хто ще міг це зробити? Я боявся, що він розкисне, але він не розкис; спокійно замкнув свій дім у Кренстоні й переїхав у нашу квартиру. Кожен із нас переносить горе по-своєму. Філ переносив його, наводячи лад. Він мив, чистив, натирав. Не знаю, як відбувалася в нього психічна розрядка; та хоч би чим дитина тішилась, аби тільки не плакала!

Чи не сподівався він, що Дженні повернеться додому?

Мабуть, сподівався. Бідолаха! Тому й наводив блиск у квартирі. Він просто не хотів миритися з реальним станом речей. Звичайно, він не казав мені цього, але я знав, що він бореться з безнадією.

Бо я боровся теж.

Коли Дженні опинилася в лікарні, я подзвонив старому Джонасу, сказав, що не зможу ходити на роботу, і пояснив чому. Він був щиро вражений моєю бідою, і щоб не слухати його висловів співчуття, я вдав, що поспішаю звільнити телефон. Відтоді кожен мій день поділявся на дві частини: години, які я проводив у лікарні, й години на все інше. Звичайно, все інше було нічим. Я їв, не відчуваючи смаку, дивився, як Філ прибирає квартиру (в котрий уже раз!), і не спав, навіть приймаючи ліки, які мені виписав Екерман.

Одного разу я почув, як Філ, миючи на кухні посуд (руками), бурмоче сам до себе: «Я вже не маю сили терпіти». Я нічого не сказав йому, але подумав: «А я маю. Ти, що єси вгорі і правиш цим триклятим світом, містере Верховна Істота, зроби так, щоб це тривало й далі. Я буду терпіти без кінця і краю. Тому що Дженні – це Дженні».

Того вечора вона вигнала мене з палати, бо хотіла поговорити з батьком «як мужчина з мужчиною».

– На ці збори допускаються тільки американці італійського походження,– заявила вона (обличчя у неї було біле, як ЇЇ подушка).– Тікай звідціля, Берретте.

– Гаразд,– сказав я.

– Але не дуже далеко,– кинула вона мені вслід.

Я сів у кімнаті відпочинку. Незабаром з'явився Філ.

– Сказала покликати тебе,– промовив він хрипко, наче йому здавило горлянку.– А я піду куплю сигарет.

– Зачини ці трикляті двері,– наказала вона, коли я зайшов до палати. Я обережно причинив двері й, повертаючись до ліжка, побачив її всю. Побачив з трубками, що тягнулися до її правої руки, прикритої ковдрою. Я завжди намагався сісти якомога ближче до неї, щоб бачити тільки обличчя, бліде, але з блискучими очима.

Отож я поспішно сів якомога ближче.

– Мені не боляче, Оллі,– сказала вона.– Відчуття таке, наче я повільно падаю зі скелі. Розумієш?

Щось замуляло мені в серці. Це безформне «щось» підступало до горла, щоб довести мене до плачу. Але я не збирався плакати. Я ніколи не плачу. Я хлопець стійкий. Я не буду плакати.

Щоб не заплакати, я мусив зціпити зуби і не міг розтулити рота. Довелося відповісти їй кивком. І я ствердно кивнув.

– Дідька лисого,– сказала вона.

– Га? – промимрив я крізь зуби.

– Тобі не зрозуміти, що таке падати зі скелі, Шпаргалето. Ти ніколи не падав зі скелі за все своє трикляте життя.

– Падав,– сказав я, відчувши, що до мене повертається мова.– Коли зустрів тебе.

– Хіба що,– сказала вона і ледь усміхнулася.– «Яке стрімке було тоді падіння». Хто це сказав?

– Не знаю,– відповів я.– Шекспір.

– Так, але хто саме з його героїв? – замислено спитала вона.– Не можу навіть пригадати, з якої це п'єси. А я ж училася в Редкліффі і мала б пам'ятати. Колись я знала всі твори Моцарта за номерами по каталогу Кехеля.

– Оце-то пам'ять! – сказав я.

– Так, пам'ять була чудова,– сказала вона і наморщила чоло.– Який номер концерту до мінор для фортепіано з оркестром?

– Я подивлюся в довіднику,– сказав я.

Я знав, де він стоїть. На полиці біля фортепіано. Я подивлюся сьогодні ж і завтра скажу їй.

– Колись я знала. Так, колись я знала.

– Слухай-но,– сказав я тоном Богарта,– ти хочеш розмовляти про музику?

– А ти волієш розмовляти про похорон? – запитала вона.

– Ні,– відповів я, жалкуючи, що урвав її.

– Про похорон я вже говорила з Філом. Ти слухаєш мене, Оллі?

Я одвів погляд.

– Так, я слухаю, Дженні.

– Я дозволила йому влаштувати католицьку відправу і сказала, що ти даси згоду. Згода?

– Згода,– сказав я.

– Згода,– повторила вона.

Я зітхнув з полегкістю, гадаючи, що найгірше позаду.

Але я помилився.

– Слухай-но, Олівере,– сказала Дженні тихо, але сердито.– Я наказую тобі, щоб ти перестав терзатися докорами сумління.

– Хто, я?

– З обличчя твого не сходить винуватий вираз. Ти мучишся.

Я спробував змінити свій вираз, але м'язи обличчя були наче заморожені.

– Ніхто в цьому не винен, Шпаргалето! Тож годі тобі каратися!

Я хотів дивитися на неї – хотів би ніколи не зводити з неї очей,– однак потупився. Мені було соромно. Навіть тепер Дженні зуміла прочитати мої думки.

– Слухай-но, Оллі, це єдине, про що я тебе прошу. Все інше, я знаю, ти переживеш.

Та штука знову замуляла мені в серці, і я боявся навіть промовити «гаразд». Я тільки мовчки дивився на Дженні.

– Чхала я на Париж,– раптом сказала вона.

– Га?

– Чхала я на Париж, на музику, на весь той непотріб, що, як тобі здається, ти вкрав у мене. Все це мені байдуже, запевняю тебе, сучий сину. Віриш чи ні?

– Ні,– відповів я щиро.

– Тоді забирайся к бісовій матері. Не хочу я, щоб ти сидів біля моєї – будь вона проклята! – смертної постелі.

Вона говорила не в жарт. Я знав, коли Дженні говорить серйозно, а коли ні. Отож задля того, щоб лишитися біля неї, я збрехав.

– Я вірю тобі,– сказав я.

– Це вже краще,– сказала вона.– Ти можеш зробити мені одну послугу?

До горла мого підкотив клубок і здавив його так, що у мене мало не бризнули сльози. Але я витримав – не заплакав. Кивнувши ствердно головою, я дав зрозуміти Дженні, що ладен зробити їй яку завгодно послугу.

– Ти можеш стиснути мене міцно-міцно? – запитала вона.

Я взяв її за лікоть – Боже, яка в неї тоненька стала рука! – й обережно потиснув.

– Ні, Олівере,– сказала вона,– стисни мене в обіймах. Ляж поряд.

Дуже, дуже обережно, щоб не зачепити трубок та іншого приладдя, я ліг поряд неї у ліжко й обняв її.

– Дякую, Оллі.

Це були її останні слова.

22

Філа Кавіллері я знайшов у соляріумі, де він курив кільканадцяту сигарету.

– Філе,– сказав я тихо.

– Що?

Він поглянув на мене і, мабуть, відразу зрозумів. Його треба було втішити. Я підійшов і поклав руку йому на плече. Я боявся, що він розплачеться. За себе я був певен. Мені було не до сліз.

Він поклав руку на моє плече.

– Треба було мені,– промурмотів він,– треба було не...

Він замовк. Я теж мовчав, чекаючи. Поспішати, зрештою, було нікуди.

– Треба було не обіцяти Дженні, що заради тебе я буду триматися твердо.

І на знак того, що виконає свою обіцянку, Філ легенько поплескав мене по руці.

Я знав: мені слід побути на самоті. Подихати свіжим повітрям. Можливо, походити.

Внизу у вестибюлі стояла повна тиша. Її порушували тільки мої кроки по вкритій лінолеумом підлозі.

– Олівере.

Я зупинився.

Це був мій батько. Якщо не рахувати реєстраторку за столиком, у вестибюлі, крім нас, не було ні душі. Та і в усьому Нью-Йорку, крім нас, напевне, всі уже спали.

Я не міг розмовляти з ним і пішов прямо до обертових дверей. Але за мить він теж опинився надворі поряд зі мною.

– Олівере, треба було розповісти мені,– сказав він.

Ніч була холодна. І тим краще: я весь задубів і хотів хоч що-небудь відчути. Батько говорив до мене, а я непорушно стояв, підставивши обличчя холодному вітру.

– Як тільки я довідався, зразу ж скочив у машину.

Я забув надягнути пальто; холод проймав мене до кісток. Добре. Це добре.

– Олівере, я приїхав допомогти,– наполегливо сказав батько.

– Дженні померла,– сказав я йому.

– Я шкодую,– прошепотів він вражено.

Сам не знаючи чому, я повторив те, що почув колись від нині мертвої красуні-дружини:

– Кохання – це коли ні про що не шкодуєш.

А потім я зробив те, чого ніколи не робив у його присутності, а тим більше в його обіймах. Я заплакав.