Текст книги "Вибрані новели (вид. 1928 р.)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

ЗОЛОТИЙ ЖУК

What ho! What ho! This fellow

is dancing mad!

He hath been bitten by the Tarantula.

All in the wrong

(Гей-гей! Той xлоп стрибає

як скажений!

Його, мабуть, тарантул укусив).

Багато літ тому я мав за близького приятеля такого м-ра Вільяма Леґрана. Він був з старої гугенотської фамілії і колись був багатий, але низка нещасть його розорила. Щоб уникнути зневаги, неминучої після краху, він покинув Нью-Орлеан – місто своїх предків – і оселився на Сюллівановім острові в Південній Кароліні.

Цей острів має дуже особливий вигляд. Там мало чого є, окроме морського піску; а завдовжки він має щось із три милі. Він ніде не має більше, як чверть милі завширшки. Він відділюється від суходолу ледве помітною річкою, що вимила собі путь у гущавині очеретів і намулу, де гніздилося безліч болотної птиці. Рослинність там, як і можна заранше вгадати, скудотна, принаймні низкоросла. Високих дерев зовсім немає. Коло західнього краю, де стоїть форт Мавлтрі* і де втікачі від чарлстонської куряви й лихоманки наймають улітку злиденні дерев’яні дачі, росте колюча карликова пальма; та ввесь острів, за виїмком оцього західнього краю і твердої білої смуги при березі моря, вкритий рясною гущавиною пахущого мірту, що його так цінують в Англії садівники. Той кущ тут буває в п’ятнадцять і двадцять футів заввишки; він утворює майже неминучий підлісок, і від його аромату важніє навколо повітря.

У самім серці цього чагарнику, поблизу вже східного найбільш відлеглого краю острова, Леґран сам собі побудував маленьку хатку, в якій він жив, коли я з ним зазнайомився. Це випадкове знайомство в скорому часі переросло в дружбу – багато було в тім відлюдькові такого, що могло викликати цікавість і повагу.

Він був добре вихований, мав багатий і незвичайний розум, але його заїдала мізантропія і швидка зміна настроїв, піднесених і меланхолійних. У нього було багато книг, та він рідко з них користувався. Його головні розваги були риболовля чи блукання вздовж берега або в кущах, шукаючи раковин чи комах —Сваммердам* сам міг би позаздрити на його ентомологічні колекції. У цих екскурсіях його звичаєм супроводив старий негр на ім’я Джупітер,* відпущений на волю ще за щасливих днів сем’ї Леґранів; та ні загрози, ні обіцянки не могли його відштовхнути від того, що він уважав за своє право опіки над учинками його молодого «маси Вілла». Не неможлива річ, що родичі Леґранові, уважаючи його за дуже неврівноважену психічно людину, умисно всиляли в Джупітера оцю впертість, з якою він наглядав і оберігав мандрівця.

На широті острова Сюллівана не часто бувають суворі зими, і потреба гріти хату трапляється дуже рідко. Коло середини жовтня 18… трапився такий дуже холодний день. Саме перед захід сонця я пробив собі путь через вічнозелені кущі до хати свого друга, якого не відвідував уже скільки тижнів; я сам жив у дев’ятьох милях від острова в Чарлстоні, а дорога туди й назад була зовсім не така легка, яка вона є тепер. Дійшовши я хати, постукав своїм звичаєм у двері і, не почувши відповіди, одшукав ключа в знаній мені схованці й увійшов у хату. В печі горів добрий вогонь. Це була дуже приємна для мене новина. Я скинув пальто, присунув стільце до полін, що тріщали у вогні, і терпляче став ждати своїх хазяїв.

Скоро після захід сонця вони прийшли і дуже щиро мене зустріли. Джупітер, розтягнувши в усмішці рот аж до вух, заходився готувати дичину на вечерю. Леґрана найшов один з його припадків – не знаю, як мені їх інакше називати – ентузіязму . Він знайшов невідомого молюска, що являв собою новий рід; а також ловив і спіймав, з допомогою Джупітера, скарабея, якого уважав теж за абсолютно доти незнаного. Про цього скарабея він хотів почути мою думку взавтра.

– Чому ж не сьогодні? – спитав я, потираючи над вогнем руки і про себе посилаючи к чорту всю скарабейську породу.

– А коли б я знав, що ви тут! – сказав Леґран, – аджеж я так давно вас не бачив; як я міг передбачати, що ви саме цього вечора до мене зайдете. По дорозі я зустрів лейтенанта Дж. з порту і дуже необачно віддав йому на час жука, і отже до завтра ви не зможете його побачити. Зоставайтесь ночувати, і я завтра ранесенько до схід сонця пошлю Джупітера по жука. Це найцікавіша річ у світі!

– Що – схід сонця?

– Де пак! Ні! – жук! Він яскравий, як золото, на колір ― завбільшки з здоровий волоський горіх ― з двома блискучими чорними цятками з одного краю спинки й одною довгастою цяткою з другого. Полапки* в нього...

– Нема в ньому олова, маса Вілл, я вам кажу, – перебив його Джупітер. – Жук є золотий жук, усе всередині золото і зовні, окроме крилець ― зроду не бачив такий важкий жук.

– Гаразд, нехай буде так, Джапе, – одповів Леґран, ніби трішки серйозніше, ніж того вимагала справа, – то хіба ж це достатня причина для тебе, щоб спалити дичину? Колір, – звернувся він до мене, – справді ніби виправдує Джупітерову думку. Ледве чи ви бачили колись надкрильця з таким щирим металевим блиском – та про все це ви зможете судити завтра. Тимчасом я спробую пояснити вам його форму.

Сказавши це, Леґран присів до маленького столу, на якому були пера й чорнило, та не було видко паперу. Він пошукав трохи в шухлядах, але не знайшов.

– Нічого, – сказав він нарешті, – оцього буде досить.

І він видобув з кешені піджака щось таке, що я узяв був за дуже брудний рояльний папір*, і зробив на ньому грубий шкіц* пером. Поки він малював, я все сидів коло вогню, бо було так само зимно, як і раніше. Скінчивши малюнок, він, не підводячись, передав його мені. Коли я взяв його, надворі щось голосно загарчало, дряпаючи у двері. Джупітер одчинив – і величезний Леґранів ньюфавндленд вдерся в кімнату, стрибнув мені на плечі і намагався мене всього облизати, ми бо з ним здавна дуже приятелювали. Коли він мене одпустив, я подивився на папірець і, сказати правду, дуже був здивований з того, що намалював мій приятель.

– Так, – сказав я, роздивившися його протягом скількох xвилин, – це дуже чудний скарабей, мушу признатися; це новина для мене; зроду я нічого подібного не бачив, хіба що от череп чи мертву голову – на це він схожий більше ніж на щось інше, що мені доводилося спостерігати.

– Мертву голову? – повторив Леґран. – О, так, може; можливо, що він, намальований, троxи скидається на череп. Горішні цятки троxи подібні до очей – чи так? а довгаста цятка внизу – ніби як рот; а ввесь контур його овальний.

 – Може, й так, – сказав я, – але, Леґране, я боюся, що ви не художник. Я почекаю й подивлюся на самого жука, щоб зложити собі уяву про те, як він виглядає.

– Не знаю, – сказав він трішки роздратовано, – я малюю пристойно ― мусив би, принаймні, малювати пристойно – в мене були добрі вчителі, а я маю сміливість думати, що ніколи не був пришелепуватий.

– Але, друже, тоді, значить, ви пожартували, – сказав я, – це дуже непоганий череп ― більше від того, я б сказав, що це дуже хороший череп, коли орієнтуватися на звичну уяву про череп, і ваш скарабей, очевидно, найхимерніший скарабей у світі, коли він на щось таке схожий. Я вам скажу, прямо можуть постати з приводу цього не аби-які забобони. Гадаю, що ви назвете жука «Scarabaeus Caput Hominis»* чи щось такого – подібних назов чимало є в природознавстві. Та де ж ті полапки, за які ви казали?

– Полапки! – сказав Леґран, якого, очевидячки, вже сильно роздратувала ця тема, – я певний, що вам мусять бути видні оті полапки. Я змалював їх такими ж, як вони в жука на ділі, і, мені здається, цього досить.

– Що ж, може, – сказав я; – може, воно й так, але я все ж таки не бачу, – і я передав йому папірець, не кажучи ні слова, щоб не роздратувати його ще більше; але я був дуже здивований з усієї цієї справи; його дражливість мені здавалася дуже чудною, а що до шкіца жука, то там запевне не було видко ніяких полапків і весь шкіц був, як викапаний, сxожий на звичайні гравюри черепів.

Він сердито взяв папірця і вже почав його бгати, очевидячки, щоб укинути в вогонь, коли випадковий погляд на нього, ніби зненацька, скував його увагу. В одну мить його обличчя зробилося страшенно червоне і відразу стало таке ж бліде. Кілька хвилин він сидів неруxомий, дбайливо розглядаючи малюнок. Нарешті він підвівся, взяв із столу свічу, відійшов і сів на моряцькій скрині в найвідлеглішому кутку кімнати. Тут він знову як-найстаранніше обдивився папірець з усіх боків. Але він нічого не казав, і його поведінка мене сильно здивувала; та я уважав за краще не збільшувати його капризний настрій будь-якими коментаріями. Аж от він витяг з піджачної кешені портфельку*, дбайливо сxовав туди папірця і поклав в пульт*, акуратно його потім замкнувши. Тепер він став стриманіший, але його попередній ентузіязм геть зник, хоч він, здавалося, був радше замислений, ніж похмурий. Протягом вечора він чим-раз більше заглиблювався в мрії, і ніякі мої жарти не могли його вивести з задуми. Я був збирався раніше переночувати в хатці, як це не раз уже бувало, але, бачивши свого хазяїна в такім настрої, я уважав за краще попрощатися. Він мене не затримував, та, коли я виходив, він стиснув мені руку з більшою, ніж звичайно, теплотою.

Минуло з місяць після того (а протягом цього часу я ні разу не бачив Леґрана), коли до мене в Чарлстоні завітав його слуга Джупітер. Я зроду не бачив старого негра в такім одчаю і злякався, чи не скоїлося щось серйозне з моїм другом.

– Ке, Джапе, ― сказав я, ― в чім справа ― як твій хазяїн?

– Щоб сказати правду, маса, йому не так добре, як треба.

– Недобре! Це дуже сумно. На що ж він жаліється?

– Ге, то ж то й воно, він нічого не жаліється, але він дуже хворий все ж таки.

– Дуже хворий, Джупітере! ― чого ж ти не сказав одразу? Чи він знаходиться в постелі?

– Ні, не в постелі ― його ніде не можна знайти ― отут-то й закопаний собака ― у мене дуже тяжко на серці за бідного маса Вілла.

– Джупітере, я хочу знати, в чім справа, про віщо ти там верзеш. Ти кажеш, що твій хазяїн хворий. Чи він сказав тобі, що йому болить?

– Е, ні, маса, не варт казитися з приводу цього* ― маса Вілл нічого не каже, що з ним сталося; та чого ж він тоді ходить спустивши голову, отак, і знизує плечима, і він білий, як привид? І він усе держить аспід...

– Що держить, Джупітере?

– Держить аспід з числами на дошці* – зроду не бачив такиx диявольських чисел. Я зовсім злякався, от яке діло. Я тепер он як мушу доглядати. Другого дня він утік від мене досвіта і не приxодив цілий божий день. Я вже вирізав собі доброго дубця, щоб дати йому як слід, коли він повернеться, але я такий дурень, що я не насмілився – у його був такий жалісний вигляд.

– Як? ― що? А так, я взагалі думаю, що ти не мусиш ставитися так суворо до його, бідолашного; не бий його, Джупітере, він цього не перенесе; та чи не можеш ти мені сказати, що там було такого, що спричинило цю хворість чи цю зміну в поведінці? Чи сталося що-небудь прикре з того часу, як я там був?

– Ні, маса, там нічого не сталося з того часу, я думаю, воно сталося раніше ― того самого дня, що ви приходили.

– Як, що ти хочеш сказати?

– Ясно, маса, я кажу про жука – отого.

– Про віщо?

– Про жука – цілком певний, що він ужалив масу Вілла у голову, цей золотий жук.

– А які резони, Джупітере, є в тебе, щоб так думати?

– Не різуне? Він вас як різуне, що й не зчуєтеся.* Я зроду не бачив такого чортового жука – він б’є й кусає все, що може. Маса Вілл його спочатку спіймав, та дуже швидко його випустив, кажу я вам; отоді саме він його і вдарив. Мені не хотілося спробувати, яка в того жука паща, я не хотів брати його пальцями – так я спіймав його в клаптик паперу, що я знайшов. Я загорнув його в папір і заткнув йому пельку папером – от як я його взяв.

– Отже, ти думаєш, що жук його справді укусив і він захворів від цього?

– Я не думаю, що так, я знаю. Чого ж би йому що-ночи снилося про золото, коли б його не ударив отой золотий жук? Я чував і раніш про отих золотих жуків.

– А звідки ж ти знаєш, що йому сниться золото?

– Звідки я знаю ― бо він балакає у сні – ось звідки я знаю!

– Гаразд, Джапе, може, і твоя правда, але яким незвичайним причинам я завдячую твою сьогоднішню візиту до мене?

– Як ви кажете, маса?

– Чи є в тебе якесь доручення від м-ра Леґрана до мене?

– Ні, маса, я ось приніс цидульку.

І Джупітер передав мені такого листа:

«Дорогий друже!

Чому це Вас так давно не бачу? Гадаю, що ви не були настільки нерозумні, щоб образитися на мене за якесь моє неуважне слово; та ні, це неймовірно.

З того часу, як я вас бачив, у мене з’явилися великі турботи. Мені щось треба вам розповісти, та я зовсім не знаю, як його розповідати і чи розповідати взагалі.

Я був не зовсім здоровий скільки днів тому, і бідний старий Джап долігає мені, сказати не можна як, своєю доброзичливою опікою. Чи повірите Ви – він наготував здоровенну палицю, щоб дати мені чосу за те, що я від нього втік і провів день сам у горах на суходолі. Я серйозно думаю, що тільки мій хворий вигляд урятував мене від прочухана.

Я нічого не знайшов нового для колекцій з того часу, як ми бачилися.

Коли ви можете тільки, приходьте оце з Джупітером. Приxодьте. Я хочу бачити вас сього ж вечора в дуже важливій справі. Запевняю вас, що це дуже важлива справа.

Ваш завжди, Вільям Леґран.»

У тоні цієї записки було щось таке, що мене занепокоїло. Уся маніра й стиль її були неподібні до Леґранових. Про віщо він міг мріяти? Яка нова заковика його напала? Яку таку справу, «дуже важливу», він міг збиратися робити? Джупітерове про нього оповідання нічого доброго не показувало. Я боявся, чи постійний тягар злиднів не розладив урешті розум мого друга. Ні хвилини не гаючися отже, я зібрався йти разом з негром.

Коли ми прийшли на пристань, я побачив новеньку косу й три лопати, що лежали на дні човна, яким нам треба було плисти.

– Що це все значить, Джапе? – спитав я.

– Його коса, маса, і лопати.

– Дуже добре, але для чого вони є тут?

– Це коса й лопати, що маса Вілл постановив, щоб я їx купив у місті, і я віддав за них до чорта багато грошви.

– Але що саме, клянуся всіма таємницями на світі, твій «маса Вілл» збирається робити з косами й лопатами?

– Цього вже я не знаю; і нехай мене чорти візьмуть, коли б я думав, що він сам це знає. Це все від того жука.

Побачивши, що більше нічого не дізнаєшся від Джупітера, чий розум, здається, увесь був захоплений тим жуком, я увійшов у човна і поставив парус. За сильною і попутною бризою ми швидко увійшли в маленьку затоку на північ від форту Мултрі і; перейшовши миль зо дві підійшли до хати. Леґран чекав на нас у гарячковій нетерплячці. Він стиснув мені руку нервовим піднесенням, яке злякало мене і ствердило ті підозріння, що вже вспіли закоренитися. Обличчя йому було бліде, як мара, а глибоко врізані очі сяли ненатуральним блиском. Розпитавшися в його про його здоров’я, я спитав, не знаючи про віщо б краще завести розмову, чи він одержав назад скарабея від лейтенанта Дж.

– О, так, – відповів він, раптом червоніючи, – він повернув мені жука другого ж ранку. Ніщо мене тепер не може розлучити з цим скарабеєм. Чи знаєте ви, що Джупітер має повну рацію що до цього жука.

– Як саме? – спитав я з сумним передчуттям на серці.

– Гадаючи, що жук той з щирого золота.

Він сказав це з глибоко серйозним виглядом, і в мене аж занило на серці.

– Цей жук має в собі мою долю, – сказав він з усмішкою тріумфу, – він віддасть мені мої родинні маєтки. Хіба ж то диво, отже, що я його так ціную. Коли Фортуні забагнулося подарувати його мені, мені лишається тільки правильно його використати, і я діб’юсь золота, знаком якого він явився. Джупітере, принеси мені скарабея!

– Як, жука, маса? Я волів би не мати ніякого діла з цим жуком; вам доведеться принести його самому.

Леґран підвівся поважно і велично, і приніс жука, вийнявши його із скляної банки, де він був заxований. То розкішний був скарабей і на ті часи невідомий природознавцям, – безперечно, велика цінність з наукового погляду.

Коло одного краю спинки було дві круглі цятки, а коло другого – одна довгувата. Надкрильця йому були дуже цупкі і блискучі, як лощене золото. Він був також дуже важкий, і, взявши все це на увагу, я не міг не зрозуміти Джупітерову думку; але я не знав, що мені в світі робити з тим, що з нею всерйоз погоджувався сам Леґран.

– Я послав по вас, – сказав він в урочистому тоні, коли я скінчив розглядати жука, – бо потребую вашої поради й допомоги в тім, щоб прискорити хід Фортуни і жука...

– Мій дорогий Леґране, – гукнув я, перериваючи його мову, – ви, безперечно, хворі, і вам треба було б ужити хоч деяких запобіжних заходів. Вам треба лягти й лежати протягом кількох днів, поки ви не виxворієте. У вас лихоманка, і ...

– Спробуйте мій пульс, – сказав він.

Я спробував і, чесно кажучи, не знайшов і натяку на лиxоманку.

– Можна бути xворим і без лиxоманки. Якщо дозволите, ось вам моя порада: перше, ви йдете до ліжка; друге…

– Ви помиляєтесь, – втрутився він. – Я здоровий настільки, наскільки можна бути здоровим при моєму збудженому стані. Якщо ви справді xочете мені добра, поможіть зняти це збудження.

– В який спосіб?

– Дуже просто. Ми з Юпітером робимо вилазку в гори; при цьому нам буде потрібна допомога довіреної особи. Ви – єдиний, кому ми можемо довіряти. Може вдасться це нам, може ні, але збудження, яке ви бачите, вляжеться так чи інакше.

– Я радий вам помогти, будь-як, – відповів я, – та чи не xочете ви сказати, що ваша вилазка в гори якось пов'язана з цим гаспидським жуком?

– Так.

– Якщо так, Леґране, то в подібниx абсурдниx починаx я не учасник.

– Шкода… Дуже шкода… Доведеться починати самим.

– Починати самим! Геть з розуму з'їxав чоловік! Заждіть… Як довго ви там думаєте бути?

– Напевне, всю ніч. Рушаємо вже, а вернемось найдалі удосвіта.

– Обіцяйте мені, дайте слово честі, що коли ця забаганка минеться і ваша жуча затія (о Господи!) скінчиться, як ви того xочете, – що тоді ви вернетесь додому і покладетесь на мене беззастережно, як на вашого лікаря?

– Гаразд, обіцяю; а тепер рушаймо, бо часу обмаль.

З важким серцем склав я компанію своєму другу. Ми рушили десь о четвертій пополудні – Леґран, Юпітер, собака і я. Юпітер ніс косу та лопати, – він наполіг, що нестиме їx сам, і то не з надміру услужливости чи працелюбства, а радше, як мені здалося, з остороги, аби котрийсь із циx інструментів не трапив до рук xазяїнові. Відданість його була просто-таки псяча, і єдині слова, що їx він зронив ідучи, були: «Уx, д…їд!»* Щодо мене, то в моєму віданні була пара ліxтарів, а Леґран вдовольнявся одним скарабеєм, котрого ніс на кінці батіжка, мотаючи ним то так, то сяк з виглядом мага-заклинателя. Бачачи це – це явне порушення псиxіки мого друга, – я ледве стримував сльози. Наймудріше однак, думав я, потурати його фантазіям – принаймні поки що, а там, при добрій нагоді, придумаю, може, якісь енергійніші кроки. Тим часом я спробував – правда, намарне, – вивідати в нього хоч щось про мету експедиції. Відколи йому вдалося втягнути мене у неї, все решту, мабуть, він вважав другорядним і говорити ні про що не xотів: на всі мої питання була одна відповідь: «Побачимо!»

Ми перепливли плоскодонкою річку в узголів'ї острова, вийшли на материкове узбережжя, піднялися в гори і рушили далі на північний заxід по околиці такій безнадійно дикій, що людського сліду там годі й шукати. Леґран рішуче ішов уперед і лиш вряди-годи приставав – звірявся, як виявилось, з певними знаками, що сам і понаставляв, коли був тут раніше.

Так ми промандрували годин зо дві, а під сам заxід сонця опинилися в місцині безмірно понурішій за будь-що, бачене досі. Це було своєрідне плато під верxів'ям майже неприступної гори, що густо заросла лісом від підніжжя до вершка, з гігантськими валунами, розкиданими тут і там, – декотрі з ниx не скотилися далі в долину тільки тому, що їx стримали і тримали на собі дерева. Глибокі яри, що тяглися у різниx напрямкаx, додавали ще більшої строгості цьому безрадісному краєвиду.

Природна площадка, на яку ми видряпались, вся поросла ожинником, а через нього, як тут же з’ясувалось, годі пробитися без коси; тож Юпітер, за командою xазяїна, заxодився розчищати для нас стежку до височенного тюльпанового дерева, що стояло на рівному місці в гурті з десятка дубів, вище від них і всіх інших дерев, що я колись бачив, красою своїх форм, свого листя, розкішшю гілля і величною своєю статтю. Коли ми дійшли дерева, Леґран звернувся до Джупітера і спитав у нього, чи він може на нього злізти. Старого ніби трошки збентежило це запитання, і він не зразу на нього дав відповідь. Нарешті він підійшов до колосального стовбура, поволі обійшов його кругом і обдивився пильно і уважно. Закінчивши огляд, він сказав тільки:

– Так, маса, Джап може залізти на всяке дерево, яке він коли-небудь бачив у житті.

– Тоді лізь яко мога швидше, бо скоро буде вже темно ― і ми не побачимо те, що нам треба.

– Як високо я мушу лізти, маса? – спитав Джап.

– Виберись попереду по стовбурі, а там я скажу тобі, де податися – і стривай! ― візьми з собою оцього жука.

– Жука, маса Вілл, золотого жука?! – закричав негр, одсуваючись назад в одчаю. – На кий чорт жукові теж лізти на дерево? Нехай я провалюся, коли його візьму.

– Коли ти боїшся, Джапе, ти – здоровий, високий негр – взяти з собою маленького мертвого жучка, що ж – тягни його на цім шнурку, але, коли ти його так чи інакше не візьмеш на дерево, я муситиму проломити тобі голову цією лопатою.

– В чім діло, маса? – запитав Джап, очевидячки, засоромившися і ставши слухняним, – завжди робити шкандал з старим негром. Я тільки пожартував. Я – боятися жука! Я плював на того жука!

Тут він обережно взявся за кінець шворки і, держачи жука яко мога далі від своєї особи, наскільки дозволяли на те обставини, приготувався лізти на дерево.

Замолоду тюльпанове дерево, чи «Liriodendron tulipiferum», найпишніше з лісовиx американських дерев, має стовбур дуже гладкий і часом виростає дуже високо, не маючи ні одної галузки; але коли воно старіє, кора робиться вузлувата й нерівна, і на нім з’являються багато короткиx пагінців. Отож на нього легше було вибратися, ніж це здавалося на перший погляд. Обійнявши товсту ціву як-найміцніше ліктями й колінами, хапаючися руками за вузли і ставлячи на них свої босі ноги, Джупітер, мало не скотившися вниз раз чи два, нарешті добився до першої великої розвилки і ніби уважав, що головна частина діла закінчена. І справді, риску дальше вже не було, хоча негр був на височині шістдесятьоx чи сімдесятьоx футів від позему.

– Куди мені лізти тепер, маса Вілл? – спитав він.

– Лізь на найбільшу гілку з цього боку, – сказав Леґран.

Негр швидко і без труднощів зробив це, підіймаючися чим-раз вище й вище, поки його скрючена фігура не зникла за рясним листям. Аж ось він голосно гукнув:

– Чи високо мені ще лізти?

– Де ти зараз? – спитав Леґран.

– Так високо, що я можу бачити небо з верховини дерева, – одповів негр.

– Покинь небо і слухай, що я скажу: подивись униз по стовбурі і порахуй галузі під тобою на цім боці. Скільки галузів ти минув?

– Один, два, три, чотири, п’ять – я зліз угору на п’ять здорових галузів, маса, з цього боку.

– Тоді злізь ще на одну вище.

За скільки хвилин він гукнув знову, сповіщаючи, що досяг сьомої галузи.

– Тепер, Джапе, – крикнув Леґран, очевидно, дуже схвильований, – я хочу, щоб ти просунувся по цьому сукові як мога далі в бік. Коли ти бачиш що-небудь – скажи мені!

В цей момент ті скудні сумніви, що в мене, може, ще залишилися що до психічної xворости мого бідного друга, остаточно зникли. Я не міг не уважати його за божевільного і серйозно став турбуватися тим, як би його привести додому. Поки я міркував над тим, як це найкраще зробити, Джупітер знову подав голос:

– Дуже боюся лізти цим суком дуже далеко: це сухий сук, і він сильно зогнив увесь.

– Ти сказав, що це мертвий сук, Джупітере? – запитав Леґран тремтячим голосом.

– Так, маса, він мертвий, як цвях – зовсім, зовсім мертвий, зовсім, зовсім мертвий.

– Що мені робити, боже мій! – сказав Леґран в страшнім одчаю.

– Робити? – сказав я, радіючи з нагоди закинути слово, – ясно, іти додому і лягати. Ну-ну ― хорошеньке діло! Вже пізно і, крім того, ви ж пам’ятаєте вашу обіцянку.

– Джупітере! – гукнув він, не звертаючи на мене найменшої уваги, – ти чуєш мене?

– Так, маса Вілл, чую все до тютьки.

– Отже, попробуй дерево ножем і подивися, чи воно дуже підгнило.

– Воно підгнило, маса Вілл, це так, – відповів негр за хвилину, – але не так гниле, щоб зовсім. Я міг би просунутися трішки по сукові, я міг би звичайно, сам.

– Сам, що ти хочеш цим сказати?

– Ясно, я кажу про жука. Це дуже важкий жук. Припустім, я його попереду викину – і тоді сук не вломиться від ваги одного негра.

– Ах ти чортове кодло! – закричав Леґран, очевидно, дуже зрадівши, – що ти мені верзеш там дурниці. Коли тільки впустиш жука, я скручу тобі шию. Гей, Джупітере, ти чуєш, що я кажу?

– Так, маса, не треба й кричати отак на бідного негра.

– Гаразд, отже слухай, коли ти долізеш цим суком, наскільки лише можна без риску, і не впустиш жука, то я подарую тобі срібний долар, як тільки ти спустишся назад.

– Я вже виграв, маса Вілл, уже зроблено, – дуже швидко по цьому сказав негр. – Майже на самому краї.

– На самому краї! – майже завищав Леґран, – ти кажеш, що ти зовсім край сука?

– Скоро буду коло краю, маса, – о-о-о! Бог святий, пресвята божа матір! Це що там на дереві!

– Добре! – гукнув Леґран радісно. – Що там є?

– Що? Там тільки череп ― хтось зоставив свою голову на дереві, і ворони обскубли з нього все м’ясо.

– Череп, ти кажеш? Дуже добре, чим він держиться на дереві – що його держить?

– Зараз, маса, дайте подивитись. Йой! Це дуже цікава річ, клянусь честю! ― там здоровенний товстий цвях у черепі, ним прибито череп до сука.

– Добре, Джупітере, зроби тепер точно те, що я скажу; чи ти чуєш?

– Так, маса!

– Уважай, отже ― знайди ліве око черепа.

– Гм, еге! Це так-так! Коли ж у нього зовсім немає ні одного ока!

– А щоб тобі повилазило, дурню! Ти знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?

– Так, я знаю це, я добре знаю що до цього: оце моя ліва рука, що держиться за сук.

– Правильно, бо ти лівша; а твоє ліве око саме там, де твоя ліва рука. Тепер, я гадаю, ти можеш знайти ліве око черепа, чи там теє місце, де оте ліве око було. Знайшов?

Тут сталася довга павза. Кінець-кінцем негр спитав:

– Ліве око черепа з того боку, що й ліва рука черепа, чи не так? Бо, бачите, в черепа зовсім немає руки, ані троxи... та нічого. Я знайшов ліве око – ось воно ліве! ― що мені з ним робити?

– Пропусти крізь нього жука на шворці, поки її вистачить, але дивись, щоб ти не упустив шворки.

– Все зробив, маса Вілл, дуже-дуже легко пропустити жука крізь дірку, – он дивіться на нього знизу.

Підчас усієї тії розмови нам зовсім не було видко Джупітера, але жук, якого він спустив на кінці шворки, блищав, як куля з полірованого золота в останнім промінні вечірнього сонця, що ще освітлювало гору, на якій ми стояли. Скарабей висів на зовсім чистім місці, де не було листя, і, коли б його впустити, він упав би до наших ніг. Леґран зараз же узяв косу і одбив нею, розчищаючи ґрунт, круг на землі в три-чотири ярди діяметром якраз під жуком і звелів Джупітерові пустити шворку і злазити вниз.

Акуратно забивши кілок у землю саме в тім місці, де впав жук, мій приятель видобув з кешені мірну рулетку. Прикріпивши один її кінець до дерева в тім місці, що було найближче до кілка, він розгорнув її, поки вона не дійшла кілка, і далі розкручував її, ідучи в напрямі, вказаному цими двома точками – кілком і деревом. Так він пройшов п’ятдесят футів – Джупітер розчищав перед ним косою гілля. На тім місці Леґран знову забив кілка, і навколо нього знову розчищено коло біля чотирьох футів діяметром. Узявши лопату, Леґран дав другу мені й третю Джупітерові й запропонував нам копати як мога швидше.

Сказати правду, я й раніше ніколи не мав охоти до таких вправ і з особливою приємністю одмовився б робити їx тепер, бо ніч западала, і я дуже стомився вже від попереднього моціону; але я не бачив ніякої можливості її уникнути і боявся роздратувати свого бідного друга відмовою. Якби я міг з певністю числити на Джупітерову допомогу, я все ж таки, не вагаючися, спробував би одвести божевільного додому силоміць, але я дуже добре знав психіку старого негра, щоб сподіватися, що він допомагатиме мені в боротьбі з його хазяїном. Для мене не було сумніву, що Леґрана звели з розуму численні легенди півдня про закопані скарби й що його фантазія знайшла собі ствердження в тім, що він найшов скарабея, чи, може, в упертій заяві Джупітера, що «жук той з щирого золота».

Такі уперті заяви легко могли б довести до божевілля розум, уже схилений до психічної хвороби; надто ж коли вже існували в ньому співзвучні передвзяті ідеї – тут я згадав мову свого бідного друга про «знак його долі». Все це мене дуже дратувало і дивувало, та зрештою я вирішив доброxіть скоритися неминучому й копати як слід, щоб тим швидше, наочними доказами, переконати заблукану душу в ілюзорності ідей, що вона собі створила.

Засвітивши ми лихтарі, копали з щирістю, що могла б придатися на щось розумніше, і коли блиск упав на наші фігури й інструменти, я не міг відмовитися від думки, яку мальовничу групу ми утворили і якою чудною й підозрілою здалася б наша робота будь-якому глядачеві, що випадково надибав би нас за тим ділом.

Ми копали сильно протягом двох годин. Ми майже нічого не казали; нам здорово заважав своїм скиглінням собака, що дуже зацікавився всім, що відбувалося коло нього. Кінець-кінцем він зняв таке скавчання, аж ми боялися, як би не приманути когось, хто міг би блукати поблизу – принаймні, така була Леґранова думка; про мене, то я дуже зрадів би всякій перешкоді, що могла б допомогти спровадити ненормального додому. Нарешті Джупітер дуже енергійно припинив скигління, вийшовши з завзятою міною з ями й зав’язавши писок собаці своїми помочами; потім він, поважно засміявшися, знов узявся до роботи.

Коли минули ті дві години, ми досягли п’ятьох футів углибшки, але ніякого знаку на скарби не з’явилося. Настала перерва, і я почав надіятися, що фарс скінчився.

Проте Леґран, хоч і дуже розчарований, витер з лоба піт і взявся копати знову. Ми були зняли землю по всьому кругу на чотири фути в діяметрі, а тепер ми трішки розширили коло і пішли вглиб ще на два фути. Та все нічого не було видко. Шукач золота, за якого глибокий жаль гнітив моє серце, нарешті вибрався з ями з виразом прикрого одчаю на лиці й узявся поволі й вагаючися одягати своє пальто, що він був скинув перед роботою.

Я не сказав нічого. Джупітер, по знаку свого хазяїна, почав збирати приладдя. Зібравшися й розв’язавши собаці писок, ми в глибокій мовчанці пішли додому.