Текст книги "Вибрані новели (вид. 1928 р.)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

ОВАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ

Egli è vivo e parlerebbe

se non osservasse la rigola del silentia.

(Він живий, і заговорив би,

коли б не корився законові мовчання).

Напис під італійським образом святого Бруно

Пропасниця моя була дуже прикра і затяжна. Всі ліки, які тільки можна добути в цій дикій місцевості в Апеннінах, я зужив без жодної користи. Мій джура, що являв собою єдине моє товариство у відлюдному замку, був занадто боязкий і занадто грубо незґрабний, щоб зважитися пустити кров, ― а я ж таки, правда, і стеряв її вже забагато в сутичці з бандитами. Щоб він кинув мене та шукав десь помочи, цього я теж не міг безпечне дозволити. Врешті мені спав на пам’ять малий пакетик опіуму, що лежав разом із тютюном у кальяновій скриньці, бо в Константинополі я призвичаївсь палити тютюн із цим зіллям. Педро подав мені скриньку. Я пошукав і знайшов наркотик. Та збиравшись урізати собі порцію, я відчув конечність роздуматись. У курінні ця річ маловажна ― скільки саме ужито. Звичайно я накладав келішок кальяну до половини, порізавши і перемішавши навпіл опій із тютюном. Часом, уживши всю цю сумісь цілком, я не відчував ніякого особливого ефекту; іншими знов разами не скурював люльки більш, як на дві третині, коли вже ознаки духовного розладу, ще й бувши тривожні, давали мені знак перестати. Але ефект наступав з виразною ступневістю, відстороняючи цим можливість якої-будь небезпеки. Тут, у кожному разі, річ була зовсім одмінна. Ніколи ще доти мені не доводилось ковтати опій. Лавданум* та морфій я мав нагоду вживати і, що до них, не мав жодної рації вагатися. Але одноцільного зілля я зроду не бачив в ужитку. Педро знав не більше мого, скільки годиться його вживати; отже, у своїй скруті я мусів щось розмислити сам-один. А в тім, я не відчував особливих труднощів, рішившися діяти ступнево. Я візьму одразу дуже маленьку дозу. Коли б вона не справила впливу, я повторю її; і так далі, аж поки почую, що гарячка спала, або добудуся сну, що був мені так доконче потрібний, ― а вже ж близько тижня не благославлялися ним мої пошарпані чуття. Певна річ, що саме цей розбрат у моїх чуттях ― саме ця тьмяна гарячка, що була вже згнітила мене ― саме вони не дали мені спостерегти незвязність мого мислення, що отак засліпила мене, ― аж до безтямного наміру визначати більший чи менший розмір якоїсь речи, не мавши попередньої міри до порівняння. Я не мав під цей час ні найменшої гадки, що надзвичайно мала, на мій погляд, доза одноцільного опіуму могла бути насправді надмірно великою дозою. Навпаки, я добре пригадую що судив зовсім певне, яку треба взяти кількість, рівнявши її до цілої грудки, що в мене була. Порція, що її по такім міркуванні я ковтнув, та ще й без ніякої боясти, була, певна річ, дуже малою часткою грудки, яку я тримав у руці.

Замок, куди мій джура наважився самовільно вступити, щоб не лишати мене на ніч, в тяжких ранах, під голим небом, це було одне з тих, перейнятих всумісь печаллю й величністю, нагромаджень, що так довго хмурилися посеред Апеннін, ― у дійсності незгірш, як у фантазії пані Радкліфф.* Видно було з усього, що його полишили на час і дуже недавно. Ми влаштувались в одному з найменших і не так пишно обставлених покоїв. Він містивсь у віддаленій вежі замку. Його убранство було багате, але пошарпане й ветхе; стіни обвішані тканням і вкриті різного роду та взору військовими трофеями та незвично великим числом надхненного новітнього малювання в оправі з багатих золотих арабесків. До цього малювання, що звисало із стін не тільки по їхній чільній поверхні, ба й по численних закутках, обумовлених химерною будовою замку ― до цього малювання, мабуть, початок гарячки надихнув мені глибоку цікавість, так що я попросив Педро зачинити важкі віконниці нашого покою ― бо настала вже ніч ― засвітити вогні високого канделябра, що стояв в головах моєї постелі, і геть одкинути оторочені бахромою запони чорного оксамиту, що повивали ліжко. Я хотів це зробити для того, що як не прийде сон, то я міг би, принаймні, віддатися розгляданню цих образів з поміччю невеликого томика, що знайшовся під подушкою і видавався присвяченим критиці їх та описові.

Довго-довго читав я і побожне, з благоговінням глядів. Хутко й блаженно відлітали години, і настала глибока ніч. Становище канделябра було мені недогідне і, через силу простягши руку, щоб не тривожити сон мого джури, я помістив його так, щоб він певніше кидав проміння на книгу.

Але це привело до ефекту, ніяк не сподіваного. Сяйво численних свічок (їх було багато) пало тепер у нішу, що лежала досі в глибокому затінку за одною з підпор мого ліжка. Таким способом я побачив в ясному світлі образ, зовсім невидний перед тим. Це був портрет молодої дівчини в порі визрівання у жінку. Я лиш скинув на образ бистрий погляд ― і зразу заплющив очі. Для чого я так зробив, не було зразу ясно навіть власному моєму розумінню. Але доки мої повіки лишались закриті, я перебіг свої мислі, шукавши причини, чом це вони так закрилися: це був імпульсивний порух, щоб виграти час для думки ― допевнитися, що мій зір не зрадив мене, заспокоїти і підкорити мою уяву тверезішому і певнішому поглядові. Невеликий час переждавши, я знову пильне поглянув на образ.

Що я тепер бачив право, цього я не міг і не хтів сумніватись, бо перший поблиск огню, упавши на це полотно, немов би розвіяв дрімотний подив, що запосів потаємно мої чуття, і зразу збудив мене до чуйности.

Це був, як я вже сказав, портрет молодої панни. Він містив у собі саму голову та рамена, зроблені тою манірою, що зветься технічно vignette* ― дуже подібно до стилю улюблених голівок Саллі.* Руки, груди й кінці ясного волосся неслідно зникали в туманній, але глибокій сутіні, що творила собою тло образу. Рямці були овальні, багато оздоблені філіґранним золотом in Moresque.* Як мистецький твір, саме малювання заслугувало як-найбільшого подиву. Та не сама робота і не безсмертна краса лиця, не вони мене зворушили так нагло і так незвичайно. Як-найменш могло бути й таке, щоб моя уява, раптом збуджена з напівсну, взяла це обличчя за обличчя живої особи. Я побачив зразу, що особливості малювання, його віньєтковости, його рямців, мусили вмить розвіяти таку думку ― мусили навіть попередити її хвилеву появу. Серйозно замислившись над цими питаннями, я не рушився, може, через цілу годину, напівсидячи, напівсхилившись, з очима, прикутими до портрета. Нарешті, вдоволений відчуттям правдивої тайни його впливу, я одкинувсь назад у ліжко. Я знайшов чари образу в абсолютній життєподібності виразу; це вона при першому погляді вкрай збентежила, підкорила і знемогла мене. З глибокою і шанобливою боястю я поставив знов канделябра на його давнє місце. Віддаливши цим із очей причину мого глибокого хвилювання, я жадно узявсь до книги, де розбиралось картини та їхню історію. І, звернувши до номера, що ним означався овальний портрет, я прочитав там вишукані, пишно-туманні слова, що їх оце подаю:

«Це була діва надзвичайної вроди: рівно прекрасна, як і радости повна. І лихий був той час та година, коли вона взріла і покохала, і побралася із художником. Він, палкий, трудолюбний, суворий, мавши уже наречену в своїм мистецтві; вона ― діва надзвичайної вроди, рівно прекрасна, як і радости повна: вся світло й сміх, вся пустотлива, як юний фавн: з любов’ю й привітом до всього світу: з ненавистю тільки до того Мистецтва, що було їй суперником: з боястю тільки проти палітри, пензлів та інших знаряддів, що не давали їй бачити обличчя її коханця. Таким побитом, це була страшна річ для Панни ― почути від нареченого, що він із неї хоче зробити портрета. Але вона була кротка і послушна ― і покірно замкнулась на багато тижнів у темній високій вежі, де на бліде полотно тільки згори промикалося світло. Але він, художник, раював при своїй роботі, що тривала день відо дня, година в годину. І він був палкий, невгамовний, нравний химерник, що геть затерявся у своїх марах; він не хотів побачити, що це світло ― так примарно воно впадало до самітної вежі і забирало життя і здоров’я його нареченій ― і вона марніла явно для всіх, лиш не для нього. Та вона усе усміхалась і була усе бездокірно мовчуща, бо ж бачила що художник (а він був вельми славний) заживав при своїй роботі гарячкової, палкої утіхи і працював день і ніч, щоб змалювати її, що вона його так любила, а робилася день відо дня геть безживніша, геть хиліша. І справді кому лиш лучалося узріти цього портрета, той тихим голосом мовив про його подібність, як про могутнє диво, як про доказ не тільки умілости майстра, але рівно й глибокої любови його до неї, що її він так змалював надзвичай прегарно. Аж нарешті, коли робота доходила вже кінця, нікому не давано входу до вежі, бо майстер вкрай зшаленів у запалі своєї роботи і рідко вже одвертав свої очі від полотна – навіть і з тим, щоб глянути на обличчя своєї дружини. І не хтів він побачити, що барви, які він розлив на цім полотні, геть пощезали з обличчя її, що сиділа поперед нього. І так, коли багато тижнів минуло і мало лишилось роботи, ― тільки один мазок на вустах, та в очах одну тільки фарбу, ― дух Панни засяв був знову, як засяває бува вогонь у світильні. І зроблено той мазок, і покладено фарбу; і майстер на мить став у німому захваті перед ділом, яке він зробив; але далі, іще він дививсь ― і трепет напав його, і він зблід, і не стямився з дива, і покликнувши на цілий голос ― «Це справді саме Життя!» ― він повернувся зразу до своєї коханої: Вона була мертва».

_______________________________

ПОБАЧЕННЯ

Я не загаюсь. Зажди, стривай!

Іду тобі встріч у пустельний край.

Вірш на смерть дружини Генрі Кінґа, єпіскопа Чічестерського.*

Злощасна і таємнича людино! – ти загубивсь у сяйвах своєї власної уяви, ти пав у горіннях своєї власної юности! Знову гадкою бачу тебе! Іще раз твій образ став перед мене! – не таким – о ні, не таким, як ти єсть – в холодній юдолі тіней – але таким, як ти мав би бути – розтрачаючи щедро свій вік у пишних роздум’ях, в цьому місті туманних мар, твоїй любій Венеції – в цім улюбленім зорями Елізії моря, де широкі вікна Палладієвських дворців* задивляються гірко і глибоко в тайни мовчущих вод. Так! я повторюю – як ти мав би бути. Існують, певне, інші світи, окрім цього – інші мислі, ніж мислі загалу – і міркування інакші від міркувань софіста. Хто ж тоді прикличе тебе до суду? Хто зганьбить тебе за ті замріяні години, хто скаже про змарнований вік, коли це тільки сили твої невичерпні переливалися через край?

Це було в Венеції, під критою аркою, званою тут Ponte deі Sospiri* – втретє а чи вчетверте я стрів тут людину, що за неї кажу. Туманними спогадами я зводжу на мисль обставини цієї зустрічи. Але я пам’ятаю – ах, як би міг я забути! – глибоку північ, Міст Зітханнів, красу тії женщини, Генія Роману, що никав там і тут над вузьким каналом.

Це була ніч незвичайно понура. Великий дзвін із П’яцци зголосив п’яту годину італійського вечора. Чотирикутник Кампаніллі* лежав німий і безлюдний, і вогні старого Герцогського Палацу хутко згасали. Я повертав із П’яцетти Великим каналом. Та скоро моя гондола випливла проти каналу Сан-Марко, з його нетрів розлігся раптом жіночий голос, роздираючи ніч протяжним, диким, несамовитим зойком. Вражений криком, я скочив на ноги, а мій гондольєр упустив єдине своє весло, безнадійно згубивши його в непроглядній пітьмі; отже, ми були віддані на волю потоку, що тягнув тут із більшого в менший канал. Величезним чорноопереним кондором сунули ми поволі униз, до Мосту Зітханнів, коли тут тисяча факелів, спалахнувши миттю із вікон та по сходах Герцогського Палацу, повернули глибокий морок ночи в олив’яносиній химерний день.

Виприснувши з материних рук, це дитя упало з горішніх вікон винеслого палацу в глибокий і темний канал. Тихі води міцно зімкнулись над жертвою; але, дарма що єдина моя гондола була тут поблизу, уже багато сміливих пловців даремне шукали на поверхні води той скарб, що його – на горе! – можна було знайти лиш на дні. На широких плитах чорного мармуру при вході в Палац, кільки сходів понад водою, стояла постать, що її ніхто, тоді бачивши, негоден був далі забути. Це була Маркеза Афродіта – кумир цілої Венеції – найясніша з ясних – найкрасніша там, де всі були так прекрасні – ба ще й молода дружина старого інтригана Ментоні і мати прегарної дитини, першої і єдиної дитини, що вона тепер в глибині непроглядних вод згадувала любі материні пестощі і видихала малий свій дух в зусиллях її прикликати.

Вона стояла сама. Її маленькі голі сріблясті ноги сяли на чорному мармурі. Волосся, іще не зовсім увільнене на ніч від бальних окрас, спліталось округ класичної голови в огнях діямантової зливи, завиваючись кучерями, мов би юний цвіт гіацинту. Сніжнобіла, легенька, як газ, запона видавалась єдиним покровом на її ніжних формах; але повітря літньої ночи було душне, понуре й недвижне, і ні єдиний порух цієї статуєподібної постати не хвилював навіть складок її воздушного вбрання, що облягало її, як тяжкі мармури Ніобею. Але – дивна річ! – її сяйливі очі дивились не вділ, на могилу, де лежала похована її найясніша надія, а зорили незрушно в зовсім одміннім керунку! В’язниця Старої Республіки* – це, я думаю, найкрасніша будівля на цілу Венецію; але як могла ця пані так пильно вдивлятися в неї, коли під її ногами, не мігши духу звести, конала її дитина. До того ж, ота темна, похмура ніша одкривалася впрост проти вікон її покою – що ж могло там бути такого в її сутені, в її архітектурі, в її величних, повитих плющем карнизах, на що б Маркеза Ментоні не дивувалася уже доти тисячі разів? Пусте! – Хто ж не згадає, що при такій нагоді, як ця, наше око, мов би розбите свічадо, стократно множить образи своєї печали і бачить у незчисленних далекостях те горе, що є отут, під рукою?

Кільки східців повище Маркези, під аркою шлюзу, стояла в повному одягові сатироподібна постать самого Ментоні. Він занимався саме бриньканням на гітарі і видимо смертельно нудився, коли час від часу давав вказівки, де шукати дитину. Вражений до нестями, я негоден був сісти, аж відтоді, як почув уперше крик, і мав являти собою очам схвильованого люду примарне, зловісне видовище, коли блідий, мов закляклий, плив поміж них униз за водою в цій погребній гондолі.

Всі зусилля були марні. Багато пловців, найзавзятіших у шуканні, послабили вже свої намагання, піддалися чорному розпачеві. Здавалося, мало лишалось дитині надії (а оскільки ж менше матері!), коли тут, з глибу темної ніші, що належала, як я згадував, до в’язниці Старої Республіки і приходилась проти вікна Маркези, вийшла на світло вгорнена в плащ якась постать і, на мить загаявшись на грані запаморочного спаду, кинулась сторч головою в канал. Коли хвилю по тому цей невідомий став на мармурових сходах побіч Маркези, з живим іще і дишущим дитям у руках, його плащ, обважнілий водою, нараз розстебнувся і, складами впавши до ніг, появив враженим глядачам чарівну особу юнака, що звуком його імени лунала тоді більша частина Европи.

Ні слова не вимовив рятівник. Але Маркеза! Вона матиме знову свою дитину – вона притисне її до серця – вона вся пригорнеться до цього малого тіла, укриє його своїм пестуванням. Аж ні! – інші руки взяли дитя від чужинця – інші руки забрали його і геть понесли його, непоміченого, до палацу! А Маркеза! Її вуста, її прекрасні уста бренять: слізьми повняться її очі – ці очі, що на подобу Плінієвого акантуса, були «м’які, мов би плинні». Так! слізьми повняться її очі, і – поглянь! – вона вся тремтить аж до дна душі, і статуя ожила. Біль мармурового виду і опуклість мармурових грудей, і саму чистоту мармурових ніг ми побачили раптом в огні, в приливі незможного пурпуру; і легкий трепет пронизав її ніжну постать – та’ як в Неаполі мрійний вітерець тріпочеться в зіллі над пишносрібними ліліями.

Чом вона мусіла так зчервонітися? На це питання немає жодної відповіди – хіба те, що, в поспіхові і страху материнського серця, полишивши самотність свого будуару, вона не подбала ув’язнити свої маленькі ноги туфельками і зовсім забула накинути, як годилось, на свої Венеціянські рамена якусь запону. Яка ще могла бути причина цього рум’янцю? цього блиску диких призивних очей? незвичайного хвилювання цих трепетних грудей? конвульсивного стиснення цієї тремтячої руки? – руки, що упала припадком на руку чужинця, скоро Ментоні повернувсь до палацу. Яка могла бути причина цієї тихости, дивної тихости незрозумілих слів, що їх вимовила Маркеза, поспішно з ним прощаючись? «Побідив єси, – так вона прорекла, або ж лепет води мене звів, – побідив єси – як сонце зійде, за годину – ми стрінемось – хай буде так».

Тривога вщухла, огні в палаці загасли, і чужинець, що його я тепер розпізнав, самотою стояв на сходах. Він весь тремтів у незбагненному хвилюванні, і його очі шукали кругом за гондолою. Я не міг не назватись [прислужитись] йому своєю; і він прийняв цю ввічливість. Добувши при шлюзі весло, ми направились до його мешкання, а тим часом він заспокоївсь і заговорив про наше давніше побіжне знайомство, мовою великої видимо сердечности.

Є такі речі, що про них мені приємно розповідати докладно. Особа чужинця – дозвольте мені називати його цим ім’ям – його, що був завжди чужинцем цілому світові – особа чужинця саме належить до таких речей. Він був радше нижчий, ніж вищий од середнього зросту, але бували хвилі напружної пристрасти, коли його тіло направду немов розгорталося і заперечувало оце моє визначення. Легка, майже тендітна злагода в його постаті обіцяла скорше ту готовість до дії, що її він засвідчив на Мості Зітханнів, аніж ту Геркулесівську силу, що її, як було відомо, він легко появляв у випадках більшої небезпеки. При устах та підборідді божества – незвичайні, буйні, великі, немов плинні очі, що їх колір мінився від чистого карого до густого блискучого агату – і хвилі кучерявого волосся, що поміж нього сяло незвичайне широке чоло, все світле, мов із слонової кости – оце були класично правильні риси його обличчя, що таких я не бачив ніде; хіба мармурові риси Імператора Коммода могли б дорівнятися їм. А одначе, його обличчя належало до таких, що їх кожен бачив у певній добі свого життя, і ніколи потім. Воно не мало в собі нічого одмінного – ніякого сталого виразу, що міг би закріпитися в пам’яті; обличчя, що його бачиш і враз забуваєш, з туманним і безнастанним жаданням знову призвати його на мисль. Не те щоб дух кожної часової пристрасти не накладав ніколи свого власного виразного образу на свічаді цього лиця, але це свічадо, як буває з кожним свічадом, не лишало в собі жодного сліду пристрасти, коли вона минала.

Розстаючись зі мною вночі після цієї події, він запросив мене, як мені здалося, категоричним тоном, завітати до нього взавтра дуже рано. Невдовзі по сході сонця, я, згідно з цим запрошенням, був у його Палаццо, одній із тих величезних будов похмурої і заразом фантастичної пишноти, що громадяться понад водою Великого Каналу поблизу Ріяльто*. Мене провели широкими круговими мозаїчними сходами до покою, що його незрівнянна пишність, ринувши через одчинені двері справжнім блиском, осліпила й сп’янила мене своєю осяйністю.

Я знав, що знакімець мій був заможний. Про його багатства ходили такі поголоски, що я навіть зважувавсь їх уважати за сміхотворне перебільшення. Та коли я оглянувсь навколо себе, я не міг пойняти віри, що багатства якої-будь особи в Европі могли б достачити такої царської пишности, як оця, що бреніла й сяла округи.

Хоча сонце, як я сказав, уже встало, кімната й досі була блискучо освітлена. З цього, а також із виснаженого виду мого друга я зміркував, що він не лягав цілу ніч. В архітектурі й окрасах покою було видко виразний намір вражати й засліплювати. В декоруванні мало дано уваги на те, що зветься технічно стильністю – на витриманість національних рис. Очі блукали з предмету на предмет і не спинялись на жоднім – ні на гротесках грецьких малярів, ні на скульптурі з кращих днів Італії, ні на величезних різьбленнях саморідного Єгипту, що не знав у мистецтві вчителів. Пишні завіси по всій кімнаті коливалися від бреніння тихої меланхолійної музики; не знати, відкіль вона долітала сюди. Чуття мені пригнітили мішані, суперечні пахощі; вони куріли з дивних звиваних кадильниць, пломеніючи незліченними язиками смарагдового й фіолетового вогню, що жахтіли, блимали й пригасали. Проміння раннього сонця проливалось на все це крізь одноцільні вікна жевристо-червоного скла. Леліючи тут і там, у тисячних відсвітах, на завісах, що спадали з карнизів зливами розтопленого срібла, сяйва природного блиску згідно мішалися врешті із штучним світлом і, спадаючи злагіднілими масами, лягали на пишно-текучий килим Чілійського золота.

– Ха! ха! ха! – ха! ха! ха! – засміявся господар, коли я зайшов до покою, показавши мені сідати і знов одкидаючись на весь зріст на отоманці.

– Я бачу, сказав він, помітивши, що я не можу зразу освоїтися з благопристойністю такого незвичайного вітання, – я бачу, що вас вразило моє житло – мої статуї – ці картини – оригінальність замислу в архітектурі й убранстві! Ви зовсім сп’яніли, га, від цієї пишности? Але пробачте мені, мій любий пане (тут його голос зійшов на найщирішу сердечність), пробачте мені цей безжальний сміх. Ви виглядали так безмірно враженим. До того ж, є такі сміхотворні речі, що людина мусить сміятись або ж умерти. Померти отак, сміючись, це має бути найпрекрасніша із усіх прекрасних смертей! Сер Томас Мор – чудесна людина був цей сер Томас Мор – сер Томас Мор, може згадаєте, помер сміючись.* І в «Абсурдах» Равізія Текстора* є довгий реєстр осіб, що прийшли до такого ж блискучого кінця. Ви ж знаєте, – казав він роздумливо далі, – що в Спарті (тепер це Палеохорі), в Спарті, кажу, на захід від цитаделі, між хаосом ледве розбірних руїн стоїть щось ніби підніжжя колони, де й досі можна прочитати літери ЛАΣМ. Вони, безперечно, становлять частину слова ГЕЛАΣМА*. А в Спарті були тисячі храмів і всяких святинь тисячам різних божеств. Як надзвичайно дивно, що вівтар Сміху мав пережити інші! Але в даному разі, – продовжував він, з дивною зміною в голосі й манірі, – я не мав жодної рації так потішатися з вас. Ви могли таки справді отак стерятися з подиву. Европа негідна створити щось таке красне, як цей мій малий королівський кабінет. Мої інші покої зовсім іншого роду – це просто ultras* фешенебельного несмаку. А цей, – це краще фешенебельности – правда? А покажи-но його комусь, то він знавісніє, себ-то той, хто сам може таке створити ціною всього свого майна. Я, одначе, пильнував, щоб не допустити такої профанації. За одним винятком, ви єдина людина, окрім мене та мого служника, яку допущено до таємниць цієї царственої святині, відколи її так обряджено, як ви бачите!

Я визнав свою вдячність поклоном: незможне чуття блиску, ароматів, музики разом із несподіваною ексцентричністю його поводження та манір заваджали мені виявити словами моє вшанування до того, на що я міг би був спорудити який комплімент.

– Тут, – провадив він далі, встаючи, опершись на мою руку та проходжуючись округ кімнати, – тут є картини, від Греків почавши, до Чімабуе* і від Чімабуе до наших часів. Багато з них дібрано, як бачите, з малим уважанням на ходячі погляди естетів. Всі вони, одначе, становлять належну окрасу для такої, як ця, кімнати. Тут також є кільки шедеврів незнаної величи; а тут незакінчені малюнки людей, у свій час славних, котрих навіть і самі ймення проникливість академій лишила в уділ мовчанню та мені. Що ви думаєте, – сказав він, повернувшися прикро до мене, – що ви думаєте за цю Мадонну della Pieta?

– Це справжній Ґвідо*, – відказав я з усією запальністю моєї натури, бо давно вже неухильно вдивлявся на цю побідну красу. – Це справжній Ґвідо! – яким способом ви могли добути її? Це безперечно, те саме в малярстві, що Венера в скульптурі.

– Га! – сказав він замислено, – Венера – прекрасна Венера? – Венера Медіцейська? – з малою голівкою та визолоченим волоссям? Частина лівої руки (тут його голос впав до нечутности) і вся права реставровані, і в кокетливості цієї правої руки, на мій погляд, квінтесенція всілякої афектації. Мені дайте Канову! Аполлон, це теж копія – нема жодного сумніву – такий сліпий безумець, як я, негоден розглядіти уславлену натхненність Аполлона. Нічого не вдієш – даруйте мені! – нічого з собою не вдію, що мені кращий Антіной. Чи не Сократ це сказав, що різьбяр знайшов свою статую в мармуровій брилі? Тоді Мікель-Анджело ніяк не був оригінальний в своїй строфі —

«Non ha l’ottimo artista alcun concetto

Che un marmo solo in se non circonscriva».*

Я сказав уже а чи маю сказати, що в манірі справжнього джентлмена ми завсіди відчуваємо відміну від поведінки людини вульгарної, не бувши зразу спроможні визначити, в чім полягає ця відміна. Приклавши це зауваження в його повній силі до зверхнього поводження мого знайомого, я відчував у знаменний цей ранок, що воно іще більш підходить до духовної його вдачі й постави. Я не можу визначити краще цю особливість духу – вона ставила його так далеко осторонь від усіх інших людей – як тільки назвавши її властивістю напружного і повсякчасного мислення, що проймав собою всі його найзвичайніші навіть діла – закрадаючися в моменти забави, вплітаючись навіть у пориви веселости – як єхидни, що викручуються з очей заскалених сміхом масок по карнизах храмів Персеполісу.

Я не міг, одначе, не помічати повторне, крізь мішаний легко-урочистий тон, що ним він сквапно торкався різних маловажних тем, певну трепетність – рід нервового зворушення в поводженні й мові – невпокійну піднесеність в манірі, що видавалась мені незрозумілою, а подеколи навіть сповняла мене тривогою. Часто також, запинившися посеред фрази, що її початок він очевидно забув, він, здавалося, прислухався з найглибшою увагою, немов сподіваючись зразу на чий прихід або ж дослухаючись звуків, що мусіли існувати єдине в його уяві.

Це було під час одного з таких переміжків замріяности чи видимого забуття: перегорнувши сторінку прекрасної трагедії «Орфей» (перша питома італійська трагедія вченого поета Поліціяна), що лежала біля мене на отоманці, я знайшов там уступ, підкреслений олівцем. Це був уступ при кінці третього акту – уступ, повний безмірного зворушення, що доходить до самого глибу серця – уступ, хоча й зіпсований певним безстидством, але такий, що жоден мужчина не прочитає його, не затремтівши новим відчуттям – жодна женщина, не зітхнувши. Ціла сторінка рясніла плямами від недавніх сліз, а на противнім чистім листку були англійські рядки, писані рукою, так одмінною від своєрідного письма мого знакімця, що я нелегко признав їх приналежність до нього. Там стояло:

Моє серце, ти всім була,

чим світ мені повнів —

Ти мов острів зелений була

у водяній далині.

В гаях твоїх гойний цвіт палав,

і цвіт той був мені.

Сліпуча без міри мить!

Мов сон Надія встає –

так і геть летить!

Чуєш, там клич роєм

«Вперед!» – але вмерла хіть:

В минуле залинуло серце моє,

стало – німує – мовчить.

Хто рай пожарем спалив

і серцю смерть прорік?

«Навік – навік – навік»

(так б’ють у берег мій вали,

так гучить буряний крик)

Не злітають увись ранені орли,

не заквітне дуб-громовик!

Дні мої стали в мріях.

Всі мої тайні сни

там, де твій зір зоріє,

де хода твоя бренить, −

в танцях таких легковійних,

в краях таких чарівних!

Давно на пінявих тих валах

за тобою заникли вісті.

В старечі руки ти віддала

свої красоти чисті.

А що ж мені – цих хмар імла,

цих верб плакуче листя?

Ці рядки були по-англійському – мова, що її, мені думалось, автор не знав; але цей факт мало мене здивував. Я занадто свідомий був обширости його познань та дивної його втіхи ховати їх від стороннього ока, і мене не вразило таке відкриття; але місце їх написання, мушу признатися, чимало мене збентежило. Воно зразу підписане було Лондон – потім старанно закреслене, але не так цілковито, щоб затаїти це слово від допитливого ока. Кажу, це чимало мене збентежило, бо я гаразд пам’ятав, що в попередній розмові з моїм другом я саме спитався, чи не стрічав він коли Маркезу Ментоні в Лондоні (вона за кільки років перед одружінням жила в цьому місті), і він своєю відповіддю, коли не помиляюсь, дав мені зрозуміти, що зроду не був у столиці Великобританії. Можна ще тут згадати, що мені не раз лучалося чути (звичайно, без віри до такої неймовірної поголоски), що той, за кого я тут кажу, був не тільки з роду, але й вихованням англієць.

– Тут є одна картина, – сказав він, несвідомий того, що я знайшов цю трагедію, − тут є іще одна картина, що її ви не бачили, – і одкинувши в бік завісу, він розкрив мені портрет Маркези Афродіти, зроблений на ввесь зріст.

Людська вмілість не могла дати більше в зарисуванні її надлюдської краси. Та сама воздушна постать, що стояла переді мною минулої ночи на сходах Герцогського Палацу, знову стала тут перед мене. Але в виразі її обличчя, наскрізь осяяного усміхом, таїлась іще (незбагненна вада!) та гармонійна печать меланхолії, що невідлучно живе повік із досконалістю прекрасного. Її зігнута права рука лягла на лоні. Лівою вона вказувала долі на дивного вигляду вазу. Мала, ладна нога, одна тільки видна, ледве торкалась землі; і заледве розбірні в осяйному воздусі, що мов би кругом сповивав і стеріг святиню її краси, мріли два що-найніжніші уявні крила. Мій погляд упав з цього образу на постать мого друга, і могутні слова з Bussy d’Ambois Чапмана несвідомо затрепетали на моїх губах:

«Він став перед нами

Мов би статуя Римська! І буде отак стояти,

Поки Смерть у мармур поверне його!»*

– Ходіть, – сказав він нарешті, повернувшись до масивного срібного стола з багатою емаллю, де стояло кільки фантастично розцвічених келехів та дві великі Етруські вази, такого незвичайного взору, як на передньому плані портрету; в них було вино, що видалось мені Йоганнісбергом.

– Ходіть сюди, – сказав він різко, – випиймо вдвох. Ще рано – але випиймо вдвох. Направду ще рано, – мовив він у задумі далі, коли херувим із золотим тяжким молотом сповнив кімнату дзвенінням, обвістивши першу годину по сході сонця: направду ще рано – та що з того? випиймо вдвох. Учинімо вдвох возліяння на честь побідного сонця, що його так жадливо змагаються подолати ці пишні лямпи й кадильниці! − І, повітавши мене повним келихом, він напругом випорожнив їх кільки, один по однім.

– Снити, – казав він далі, впадаючи в тон своєї мінливої мови і підставивши під багате сяйво кадильниці одну із розкішних ваз, − снити, це було діло мого життя. Тим-то я і створив для себе, як бачите, це пристановище снів. Чи міг я зробити щось ліпше в серці Венеції? Правда, що ви бачите округи строкату сумісь архітектурних окрас. Ціломудрість Іонії ображають тут передпотопні девізи, і Єгипетські сфінкси простяглися на золотих килимах. Але вражіння від цього всього видається безладним тільки кому боязкому. Властивості місця, а надто часу – це страхопуди, що відполохують людство від споглядання прекрасного. Я був сам колись декоратором; але витонченість безумства поняла мою душу. Все це тепер так ладнає з моїми замислами. Як оці арабесками вкриті кадильниці, так дух мій звивається в полум’ї, і гарячкова примарність цього оточення підготовляє мене для буйніших іще привиддів того краю реальних снів, куди я тепер відійду так хутко.