Текст книги "Гобіт, або Туди і Звідти"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

Ґноми та Більбо радісно закричали. На шал, який охопив вовків, страшно було дивитись, і галас, який вони зчинили, наповнив увесь ліс. Вовки завжди бояться вогню, а цей вогонь був іще й надприродним, а тому особливо страшним. Коли іскра потрапляла їм на шкуру, то впивалась у неї й пропалювала її наскрізь, і якщо вовк не починав швидко качатися по землі, то його миттю охоплювало полум’я. Дуже скоро вовки вже викачувалися по всій галявині, щоб загасити іскри в себе на спинах, а ті, в кого вже зайнялася шерсть, гасали колами, виючи й підпалюючи інших, аж доки їхні колишні приятелі прогнали їх і вони помчали вниз по схилах, скиглячи та скімлячи, в пошуках води.

– Що за гармидер у лісі цієї ночі? – здивувався Повелитель орлів. Він сидів, увесь чорний у місячному сяйві, на вершечку самотнього бескету на східному схилі гір. – Я чую вовчі голоси! Чи не ґобліни, бува, бешкетують у лісах?

Він знявся в повітря, і негайно два його охоронці, які сиділи на скелях обабіч, злетіли вслід за ним. Вони закружляли в небі й побачили кільце варгів – крихітну плямку далеко-далеко внизу. Але орли мають гострий зір і можуть бачити маленькі предмети з великої відстані. Повелитель орлів Імлистих Гір міг дивишся на сонце не мружачись і навіть при місячному сяйві помічав кролика із захмарної висоти. І хоча йому, щоправда, не було видно тих, хто сидів на деревах, однак він міг розібрати, що там, далеко внизу, метушаться вовки, міг бачити крихітні спалахи вогню і чти виття й дзявкотіння, що приглушено долинало звідти. Також він бачив відблиски місяця на списах і шоломах гоблінів, коли довгі лави озлобленого воїнства крадькома спускалися гірськими схилами від своєї брами і занурювались у ліс.

Орлів не назвеш добрими. Деякі з них – боязкі та жорстокі. Але орли зі стародавнього племені північних гір були найславніші з усіх птахів – горді, сильні та шляхетні. Вони не любили гоблінів і не боялися їх. Коли вони взагалі звертали на них увагу (це траплялося рідко, бо орли не їли цих створінь), то налітали на них і відганяли, під ґоблінський вереск, назад до печер, не даючи чинити ніяких паскудств. Гобліни ненавиділи орлів і боялися іх, проте не могли долізти до їхніх підхмарних гнізд чи прогнати їх із гір.

Тієї ночі Повелителеві орлів допікала цікавість йому кортіло знати, що коїться внизу. Тож він скликав силу-силенну орлів і вони всі разом злетіли з гір та, повільно кружляючи, стали спускатися все нижче й нижче – до вовчого кільця, де мала відбутися зустріч вовків із гоблінами.

І це було зроблено дуже доречно! Там, унизу, коїлося щось жахливе. Вовки, охоплені полум’ям, повтікали до лісу й підпалили його в кількох місцях. Була середина літа, і тут, на східному схилі гір, майже не випадало дощів. Пожовкла папороть, опале гілляччя, купи глиці, сухі дерева – все це швидко запалало. Скрізь довкола галявини варґів стрибали язики полум’я. Але вовки-вартові не відступали від дерев. Оскаженілі та розлючені, вони стрибали і вили довкола стовбурів, а ще проклинали ґномів своєю страхітливою мовою, виваливши язики та світячи очима – червоними і лютими, як саме полум’я.

І раптом із криками надбігли ґобліни. Вони думали, що тут точиться бій із лісорубами, але невдовзі второпали, що трапилося насправді. Деякі з них просто посідали долі й розреготались. Інші замахали списами і загрюкали ратищами об щити. Ґобліни не бояться вогню, і незабаром у них виник план, який здався їм самим напрочуд дотепним.

Одні з них зігнали всіх вовків у зграю. Другі наклали довкола стовбурів папороті й хмизу. Інші кинулися навсібіч, затоптуючи і прибиваючи полум’я, прибиваючи і затоптуючи, доки воно не згасло, – проте вони не загасили вогню під деревами, на яких сиділи ґноми. Натомість підкинули туди сухого листя, гілляччя та папороті. Скоро вони оточили ґномів кільцем диму і полум’я – кільцем, якому вони не давали поширюватись, але воно поволі стискалося, аж доки язики вогню почали лизати паливо, накидане під деревами. Дим роз’їдав Більбо очі, він відчував жар полум’я і бачив крізь димову завісу ґоблінів, котрі пританцьовували довкола, ніби водячи хоровод круг літневого вогнища. На шанобливій відстані за кільцем вояків, котрі танцювали зі списами та сокирами, стояли вовки, спостерігаючи і вичікуючи.

Більбо почув, як ґобліни затягли моторошну пісню:

 
П’ятнадцять пташок на п’ятьох ялинах,
віє вогнем біля пер пташиних!
Та крил у кумедних пташок нема!
О, що ж ми зробимо з ними всіма?
Зваримо їх, на рожен насобачимо,
спряжимо їх і з’їмо їх гарячими?
 

Потім ґобліни перестали співати і загорлали:

– Летіть, пташечки! Летіть, якщо можете! Спускайтесь донизу, пташечки, а інакше засмажитесь у ваших гніздечках! Щебечіть, щебечіть, пташечки! Чого ж ви не щебечете?

– Забирайтеся геть, хлопчиська! – закричав у відповідь Ґандальф. – Ще не час мостити гнізда. А неслухняних хлопчисьок, котрі бавляться з вогнем, жде покарання!

Він прокричав це, щоб розлютити їх і показати, що він їх не боїться, – але він, звісно ж, боявся, хоч і був чарівником. Проте вони не звернули на нього уваги і співали далі:

 
Шквар, шквар дерева й чагар!
Під тріскіт кори смолоскипом гори,
щоб весь час для нас цю ніч пломінь не гас,
Я-гей!
Смали їх і смаж, печи їх і пряж!
Хай палить їм бороду, нанісши смороду,
хай очі їм склить і розтріскуе шкіру,
щоб кісткам почорніти і витекти жиру, —
хай під небом пала
і згорить до тла!
Смерть томам прийшла,
щоб весь час для нас цю ніч пломінь не гас,
Я-гей!
Я-гоя-гей!
Я-гой!
 

І разом із їхнім «Я-гой!» полум’я підібралося до Ґандальфового дерева. А наступної миті перескочило на інші. Зайнялася кора, затріщали нижні гілки.

Тоді Ґандальф видерся на вершечок своєї сосни. І щойно він приготувався стрибнути з висоти просто на списи ґоблінів, як із його патериці вирвався подібний до блискавки сліпучий спалах. Там би йому й кінець, хоча він, мабуть, убив би багатьох ворогів, упавши їм на голови як грім серед ясного неба. Але він так і не стрибнув.

Саме тієї миті Повелитель орлів каменем кинувся вниз, схопив його в кігті й шугнув у небо.

Ґобліни завили від люті й несподіванки. Ґандальф щось сказав Повелителеві орлів, і той голосно закричав. Тоді великі птахи, які його супроводжували, метнулися донизу, ніби велетенські чорні тіні. Вовки заскавучали і заскреготіли зубами, ґобліни несамовито залементували і затупотіли ногами, марно жбурляючи в небо свої важкі списи. На них налітали орли – темний натиск їхніх замашних крил валив ґоблінів на землю чи гнав геть, орлячі кігті роздирали їм обличчя. Деякі птахи полетіли до дерев і похапали ґномів, котрі вже повидряпувалися так високо, що далі нікуди.

Бідолашного маленького Більбо мало знову не покинули самого! Йому ледве вдалось ухопитися за ногу Дорі, коли того останнім підібрав орел, – і вони разом піднялись у повітря над усім отим розрухом і пожарищем. Більбо теліпався в повітрі, ледь не обриваючи рук.

Тепер, далеко внизу, ґобліни та вовки розсіялися по всьому лісі. Кілька орлів іще кружляло й ширяло над полем битви. Полум’я навколо дерев зненацька підскочило до найвищих гілок. Вони з тріскотом запалали. Знявся раптовий шквал іскор і диму. Більбо втік саме вчасно!

Невдовзі вогні пожарища внизу – червоне мерехтіння на чорній землі – пригасли, а ґноми та Більбо були високо в небі, підіймаючись дедалі вище широкими розгонистими колами. Більбо ніколи не забути, як він летів тоді, вчепившись у щиколотки Дорі. Він стогнав: «Мої руки, мої руки!» – а Дорі квилив: «Мої бідні ноги, мої бідні ноги!»

Найвідповідальнішої миті у Більбо запаморочилася від висоти голова. Зазвичай його нудило, коли він дивився вниз навіть із невисокої кручі, йому не подобалися драбини, не кажучи вже про дерева (адже досі йому не доводилось утікати від вовків). Тож ви можете собі уявити, як у нього макітрилось у голові тепер, коли він дивився вниз і бачив поміж пальцями своїх розбовтаних ніг темні простори, поцятковані тут і там – на скелястих уступах і на рівнинних потоках – місячним сяйвом.

Бліді гірські шпилі поближчали, освітлені місяцем зубці скель стриміли з чорної сутіні. Було дуже холодно, – дарма що стояло літо. Більбо заплющив очі й прикинув, чи зможе витримати так іще хоч трохи. Тоді уявив, що з ним трапиться, якщо він не витримає. Йому стало млосно.

Політ закінчився для нього саме вчасно – якраз тоді, коли його пальці розімкнулися. Важко дихаючи, він випустив щиколотки Дорі й упав на грубий настил орлячого гнізда. Він лежав там без жодного звуку, а в його думках змішалися несподівана радість порятунку від вогню і страх скотитися з цього вузького майданчика в густу сутінь, яка підступала до нього зусібіч. У нього справді неабияк паморочилось у голові після моторошних пригод останніх трьох днів, та ще й від голоду, – і несподівано для самого себе він проказав уголос:

– Тепер я знаю, що відчуває шматок копченої свинячої грудинки, коли його зненацька підхоплять виделкою з пательні й відправлять назад на полицю!

– А от і ні! – почув він відповідь Дорі. – Бо свиняча грудинка знає, що рано чи пізно знов опиниться на пательні, а ми, будемо сподіватися, – ні. Та й орли – не виделки!

– О, ні! Зовсім не лелеки – я хотів сказати «виделки», – промовив Більбо, всідаючись і занепокоєно поглядаючи на орла, який примостився поруч.

Гобіт ламав голову, чи не сказав він іще якоїсь дурниці й чи не видались орлові його слова грубими. Не слід бути нетактовним із орлом, якщо ви завбільшки лише з гобіта і потрапили вночі до орлячого гнізда!

Та орел тільки гострив дзьоба об камінь і перебирав на собі пір’я, не звертаючи на Більбо уваги.

Незабаром підлетів іще один орел.

– Повелитель орлів наказує тобі принести полонених на Великий Уступ, – прокричав він і полетів геть.

Перший орел схопив Дорі в кігті й поніс його в ніч, лишивши Більбо зовсім самого. Ледве гобіт устиг замислитись, що орел-посланець мав на увазі під «полоненими» і чи не розірвуть його орли на вечерю, мов кролика, – як настала його черга.

Орел повернувся, підчепив його кігтями за курточку і шугнув у повітря. Цього разу Більбо летів недалеко. Невдовзі він приземлився, тремтячи від страху, на широкий скелястий уступ на гірському схилі. Не було жодної стежки, щоб туди дістатися, – лише повітрям, і жодної стежки, щоб вибратися звідти, – лише перестрибнувши через прірву. Там Більбо побачив своїх супутників, котрі сиділи, притулившись спинами до скелі. Повелитель. орлів також був там і розмовляв із Ґандальфом.

Виходило, що Більбо таки ніхто не збирався їсти. Чарівник і Орел-повелитель, судячи з усього, були знайомі й навіть перебували у дружніх стосунках. Насправді Гандальф, який часто бував тут, у горах, одного разу зробив орлам послугу, вилікувавши їхнього Повелителя від рани, завданої стрілою. Тож ви й самі бачите, що «полонені» означало тільки «полонені, визволені від гоблінів», а не «в’язні орлів». Зі слів Ґандальфа Більбо зрозумів, що вони нарешті збираються всерйоз і надовго забратися зі страхітливих гір. Ґандальф обговорював із Верховним орлом плани, як перенести ґномів, його самого та Більбо далеко вглиб рівнин, які їм належало перетнути.

Проте Повелитель орлів не хотів доправляти їх туди, де поблизу живуть люди.

– Вони стрілятимуть у нас зі своїх великих тисових луків, – сказав він, – бо подумають, що ми прилетіли по їхніх овець. Хоча іншим разом вони таки матимуть рацію... Ні! Ми раді видурити в ґоблінів їхню забавку і раді віддячити особисто вам, але не ризикуватимемо життям заради ґномів десь на південних рівнинах.

– Що ж, гаразд, – відказав Гандальф. – Перенесіть нас туди і так далеко, як вам завгодно! Ми все одно глибоко вам зобов’язані. А наразі ми помираємо від голоду.

– Я вже майже вмер, – пропищав Більбо слабеньким голоском, але його ніхто не почув.

– Цьому лиху можна зарадити, – сказав Повелитель орлів.

Трохи пізніше ви могли б побачити на скелястому уступі яскраве вогнище, а навколо нього фігурки ґномів, котрі готували щось, від чого йшов апетитний запах смаженини. Орли принесли сухого гілляччя на паливо, а ще – кроликів, зайців і ягня. Ґноми керували всіма приготуваннями. Більбо був заслабким, аби допомагати, а крім того, не надто досвідченим у білуванні кролів і нарізанні м’яса, звикши діставати його в різника вже розібраним і готовим до приготування. Гандальф також приліг, зробивши свою справу – тобто розпаливши вогнище, бо ж Оїн і Ґлоїн погубили скриньки з трутом і кресалом. (Ґноми ще й досі не призвичаїлися до сірників.)

Так закінчилися пригоди в Імлистих Горах. Незабаром шлунок Більбо знову відчув приємну важкість, а сам Більбо – що його хилить у сон від такого задоволення, хоча насправді він віддав би перевагу булці з маслом, а не шматкам м’яса, підсмаженим на шпичках. Він заснув, скрутившись калачиком на твердій скелі, – заснув міцніше, ніж на перині вдома, у своїй маленькій нірці. Але цілу ніч йому снився рідний дім, і він блукав уві сні по всіх своїх кімнатах, шукаючи щось, чого ніяк не міг ані знайти, ані пригадати, на що воно схоже.

VII
Чудернацька оселя

Наступного ранку Більбо прокинувся разом із першими променями сонця. Він підхопився, щоб подивитися, котра година, і поставити на вогонь чайник, – але виявив, що він зовсім не вдома. Тож він сів і поринув у даремні мрії про вмивальник і зубну щітку. Йому не дісталося ні того, ні того, а ще ні чаю, ні грінки, ні копченої свинячої грудинки на сніданок – лишень холодна баранина та кролятина. І після цього він мав бути готовий бадьоро вирушити в путь!

Тоді йому дозволили видряпатися на спину орла і триматися за пір’я в нього поміж крил. Над головою в Більбо засвистів вітер, і він заплющив очі. Ґноми вигукували прощальні слова, обіцяючи за найближчої нагоди віддячити Повелителеві орлів, – і вмить п’ятнадцять великих птахів піднялись у повітря з гірського схилу. Сонце все ще низько стояло на сході. Ранок був прохолодний, тумани лежали в долинах та улоговинах і огортали гірські шпилі та бескети. Більбо розплющив одне око і побачив, що вони вже високо в небі, земля – далеко внизу, а гори відступили назад. Він знову замружився й міцніше вчепився в пір’я.

– Не скубись! – озвався орел. – Не варто лякатися, мов кролик, навіть якщо ти на нього скидаєшся. Нині гарний ранок, легкий вітерець. Що може бути краще за політ?

Більбо хотів відповісти: «Тепла ванна і пізній сніданок на лужку перед домом», – але подумав, що краще взагалі нічого не казати і трішечки послабити пальці.

Через якийсь час орли, певно, навіть із такої великої висоти розгледіли мету, до якої прямували, бо почали спускатися донизу, кружляючи великими колами. Це тривало досить довго, і нарешті гобіт знову розплющив очі. Земля тепер була набагато ближче – під ними було видно дерева, схожі на дуби та в’язи, розлогі луки й річку, яка текла ними з краю в край. Але просто посеред річки з-під води здіймалася велика скеля, майже кам’яний пагорб, – ніби останній форпост віддалених гір або гігантська кам’яна брила, яку закинув на рівнину якийсь велет над велетами.

І тепер на вершину цієї скелі один по одному швидко опустились орли і висадили своїх пасажирів.

– Щасливої дороги! – кричали вони. – І хай би де ви мандрували, повертайтеся після мандрів до своїх гнізд! – В орлів це вважалося люб’язністю.

– Хай вітер під вашими крильми несе вас туди, де плаває сонце і ходить місяць! – відказав Ґандальф, який знав належну відповідь.

Так вони й розпрощались. І хоча Повелитель орлів зробився в майбутньому Королем усіх птахів і став носити золоту корону, а п’ятнадцятеро його ватажків – золоті комірці (відлиті з золота, яке їм дали ґноми), Більбо більше ніколи їх не бачив – лишень одного разу високо в небі під час Битви П’ятьох Армій. Але ця битва припадає на кінець нашої історії, тож ми не розповідатимемо про неї зараз.

На вершині кам’яного пагорба був рівний майданчик, і добре втоптана стежка з багатьма східцями спускалася до самої річки, де по великих пласких каменях можна було дістатися до лук на протилежному березі. Там, де закінчувалася стежка і починався кам’яний брід, була маленька печерка (з корисною для здоров’я долівкою, всипаною рінню). Тут і зібралось усе товариство, щоб обговорити, що робити далі.

– Я від самого початку мав намір щасливо (по змозі) переправити вас через гори, – вів мову чарівник. – І тепер, завдяки моєму мудрому керівництву та вдалому збігу обставин, мені це вдалося. Безперечно, ми тепер просунулися на схід набагато далі, ніж я збирався вас супроводжувати, бо, зрештою, це не моя пригода. До її завершення я ще можу мимохідь приєднатися до вас, але тепер мені треба приділити увагу деяким невідкладним справам.

Ґноми стогнали і виглядали страшенно нещасними, а Більбо заплакав. їм уже почало здаватися, що Ґандальф налаштований супроводжувати їх усю дорогу і завжди буде поруч із ними, щоб допомагати у скруті.

– Я ж не збираюся зникнути негайно, – втішав їх чарівник. – Я можу присвятити вам іще день чи два. Може, мені вдасться допомогти вам виплутатися з вашого нинішнього становища, та мені й самому потрібна невелика допомога. У нас немає ні харчів, ані речей, ані поні, щоб їхати верхи, а ви ще й не знаєте, куди потрапили. Зараз я можу це вам пояснити. Ви кількома милями північніше від стежки, якою мали прямувати, якби в поспіху не збилися з гірської дороги. В цих краях живе дуже мало людей, якщо тільки їх тут не побільшало, відколи я востаннє проходив цим шляхом, – а це було кілька років тому. Але наскільки мені відомо, недалеко звідси живе хтось. Цей Хтось і повибивав східці на великій скелі – якщо не помиляюся, він називає її Візкамінь. Він приходить сюди нечасто, й уже точно не вдень, тож чекати на нього не випадає. Правду кажучи, це було б ще й дуже небезпечно. Нам треба самим розшукати його, і якщо при зустрічі все обійдеться добре, то, гадаю, я залишу вас і побажаю, як орли, «щасливої дороги, хай би де ви мандрували».

Вони просили його не покидати їх. Пропонували йому драконове золото, срібло та самоцвіти, але він не змінив свого рішення.

– Побачимо, побачимо! – повторював він. – Але думаю, що я вже заробив трохи вашого золота, – якщо ви його здобудете.

Тоді вони перестали благати. А потім поскидали одежу і викупались у річці, біля броду, де було мілко, прозора вода і кам’янисте дно. Обсохнувши на сонці, яке гріло тепер на повну силу, вони почувалися посвіжілими (хоча подряпини й досі саднили) і трохи зголоднілими. Невдовзі вони перейшли вбрід на протилежний берег (гобіта хтось переніс на спині) й попростували у високій зеленій траві вздовж вервечок крислатих дубів і високих в’язів.

– А чому вона зветься Візкамінь? – спитав Більбо, йдучи поруч із чарівником.

– Він назвав її Візкамінь, бо це підхоже слово. Він називає такі скелі «візкаменями», а ця – Візкамінь із великої літери, бо тільки вона розташована біля його дому й він добре її знає.

– Хто називає? Хто її знає?

– Хтось, про кого я говорив, – це вельми поважна персона. Вам усім слід бути дуже чемними, коли я вас представлятиму. Напевно, я буду рекомендувати вас не всіх одразу, а по двоє, а ви мусите бути обережні, щоб не роздратувати його, бо інакше – бозна, що може трапитись. У гніві він страшний, зате доволі лагідний, коли в доброму гуморі. Однак попереджаю вас: розгнівати його легко.

Почувши, про що чарівник розмовляє з Більбо, ґноми з’юрмилися навколо них.

– Це той самий тип, до котрого ви нас зараз ведете? – питали вони. – Хіба ви не могли знайти когось легшого на вдачу? І чи не пояснили б ви все це трохи зрозуміліше? – і таке інше, і таке інше.

– Так, це він! Ні, не міг! І я пояснив усе дуже доступно! – сердито відповідав чарівник. – Якщо хочете знати більше, його звати Беорн. Він дуже сильний – і він міняє шкури.

– Що? Кушнір? Той, хто називає шкурки кроликів кролячим хутром, якщо не вдається видати їх за білячі? – вжахнувся Більбо.

– О, сили небесні, ні, ні, НІ, НІ! – обурився Ґандальф. – Не будьте дурнем, пане Торбине, якщо ваша ласка, – і, в ім’я всіх чудес, Більбо, не згадуй слова «кушнір», доки перебуваєш у радіусі ста миль від його дому, – ні слів «шуба», «шапка», «муфта», «килим», ані інших, таких самих недоречних, слів! Він міняє шкури. Тобто він міняє свою власну шкуру: часом набуває подоби велетенського чорного ведмедя, часом – кремезного та дужого чорнявого чоловіка зі здоровенними руками й величезною бородою. Я не можу розповісти тобі більше, хоч і цього має бути досить. Одні кажуть, що він ведмідь, який походить із великого стародавнього роду гірських ведмедів, які жили в горах, доки туди не прийшли велетні. Інші кажуть, що він чоловік, чиїми предками були перші люди, котрі жили в цих землях до того, як сюди внадився Смоґ та інші дракони, і до того, як ґобліни перебралися з Півночі в тутешні пагорби. Не можу сказати напевно, але мені здається, що остання версія правдоподібна. Він не з тих, у кого можна щось випитати.

Так чи інак, на ньому немає жодних чарів, окрім його власних. Він живе в діброві й має великий дерев’яний дім; у людській подобі тримає худобу та коней, майже таких самих чудесних, як він сам. Вони працюють на нього і розмовляють із ним. Він їх не їсть – ані не полює на диких звірів. Натомість тримає вулики – багато вуликів із великими лютими бджолами – і харчується переважно вершками та медом. У ведмежій подобі він забрідає далеко від дому. Одного разу я бачив, як він сидів уночі сам на вершині Візкаменя, дивлячись на місяць, що заходив за Імлисті Гори, – і я чув, як він ревів ведмежою мовою: «Настане день, коли вони вигинуть і я повернуся назад!» Тому я й схиляюся до думки, що колись він зійшов із гір.

Більбо та ґноми отримали велику поживу для роздумів – тож вони більше не ставили питань. Перед ними лежав іще довгий шлях. Вони то брели схилами вгору, то спускались у видолинки. Ставало дедалі спекотніше. Часом вони відпочивали під деревами, і тоді Більбо почувався таким голодним, що готовий був їсти жолуді – якби вони вже достигли і попадали на землю.

У другій половині дня вони стали помічати великі латки квітів – і кожен вид ріс окремо, ніби їх тут навмисно вирощували. Переважно то була конюшина – буйні зарості рожевої польової конюшини, червоної конюшини та розлогі ділянки низенької білої конюшини, що солодко пахла медом. У повітрі стояло гудіння, бриніння та дзижчання. Скрізь метушилися бджоли. І які бджоли! Більбо таких ніколи не бачив.

«Якщо одна з них мене вжалить, – подумав він, – я розпухну вдвічі!»

Бджоли були більші за шершнів. Трутні – набагато більші, ніж ваш великий палець, і жовті смужки на їхніх чорних-пречорних тільцях блищали, мов розтоплене золото.

– Уже близько, – сказав Ґандальф. – Ми вступили в його бджолині пасовища.

Через якийсь час вони підійшли до шерегу могутніх старезних дубів, а далі – до високого тернового живоплоту, крізь який не можна було нічого побачити, ані перелізти через нього.

– Вам краще зачекати тут, – звернувся чарівник до ґномів, – а коли я покличу чи свисну, підходьте слідом за мною – ви побачите, куди я піду, – але тільки парами, пам’ятайте, парами з проміжком у п’ять хвилин. Бомбур найтовщий і зійде за двох – йому ліпше йти самому наприкінці. Ходімо, пане Торбине! Десь тут мають бути ворота. – Із цими словами чарівник попрямував уздовж живоплоту, потягнувши переляканого гобіта за собою.

Невдовзі вони підійшли до дерев’яних воріт, високих і широких, за якими було видно садок і купку низеньких дерев’яних будівель, – деякі з них були криті соломою і складені з грубих колод: клуні, стайні, повітки і довгий низький дерев’яний будинок. З південного, внутрішнього, боку високого живоплоту стояли довгі ряди вуликів із солом’яними дашками у вигляді дзвіночків. Повітря сповнювало дзижчання гігантських бджіл, які літали туди-сюди, то залазячи у вічка, то вилазячи з них.

Чарівник і гобіт разом штовхнули важкі скрипучі ворота і попростували широкою доріжкою до будинку. Кілька коней, таких доглянутих, що аж вилискували, підбігли до них риссю по травичці й пильно подивилися на прибульців надзвичайно розумними очима, а потім помчали назад до будівель.

– Побігли сповістити його про прибуття чужих, – сказав Ґандальф.

І ось вони досягай подвір’я, обмеженого з трьох боків дерев’яним будинком і двома його довгими крилами. Посередині лежала велика дубова колода, а поруч валялося багато обрубаних сучків. Біля колоди стояв височезний чоловік із густою чорною бородою та чорним волоссям, із великими голими руками та ногами, на яких вигравали вузлуваті м’язи. Він був одягнений у вовняну туніку до колін і спирався на велику сокиру. Коні стояли коло нього, тицяючись мордами йому в плече.

– Ух! Ось і вони! – сказав він коням. – На вигляд безпечні. Ідіть собі! – Він зайшовся гучним розкотистим реготом, поклав сокиру на землю і рушив назустріч гостям.

– Хто ви такі, й чого вам треба? – запитав він грубувато, зупинившись навпроти них і подивившись на Ґандальфа згори вниз.

Щодо Більбо, то він легко міг би прошмигнути поміж ногами того чолов’яги, навіть не пригинаючи голови, щоб не зачепити торочок його брунатної туніки.

– Я Ґандальф, – відказав чарівник.

– Ніколи не чув про такого, – пробурчав чолов’яга. – А це що за карапуз? – запитав він, нахиляючись над гобітом і насуплюючи кущуваті чорні брови.

– Це пан Торбин, гобіт доброго роду та бездоганної репутації, – відповів Ґандальф.

Більбо вклонився. Він не мав капелюха, щоб зняти його, і страшенно ніяковів через одірвані ґудзики.

– Я чарівник, – вів далі Ґандальф. – Я чув про вас, хоча ви про мене – ні. Але, можливо, ви чули про мого доброго кузена Радаґаста, який живе на південній окраїні Морок-лісу?

– Так, здається, він непоганий хлопець як на чарівника. Раніше я час від часу бачився з ним, – відказав Беорн. – Що ж, тепер я знаю, хто ви чи за кого себе видаєте. То чого ж вам треба?

– Правду кажучи, ми залишилися без речей, майже збилися з дороги і схоже на те, що потребуємо допомоги чи принаймні поради. Мушу сказати, ми досить кепсько згаяли час у горах із ґоблінами.

– З ґоблінами? – перепитав здоровань уже не так грубо. – Ого! То ви мали клопіт через них, чи не так? Чого ж ви до них потикалися?

– Ми не збиралися цього робити. Це вони зненацька заскочили нас уночі, на перевалі, який нам належало перетнути. Ми йшли із Західних Земель у тутешні краї, – це довга історія.

– Тоді вам краще зайти в дім і розповісти мені бодай частину, якщо це не забере цілий день, – промовив чолов’яга, жестом запрошуючи їх пройти до будинку через темні двері, які виходили у двір.

Увійшовши вслід за ним, вони опинились у просторій залі з вогнищем посередині. Хоча було літо, там горіли дрова і до почорнілих кроков підіймався дим, шукаючи виходу крізь отвір у покрівлі. Вони перетнули цю напівтемну залу, освітлену тільки вогнищем і світлом, яке пробивалося крізь горішню діру, й увійшли крізь іще одні, менші, двері до якоїсь ніби веранди, що стояла на дерев’яних палях, зроблених зі суцільних стовбурів. Вона виходила на південь і ще була зігріта й осяяна косими променями призахідного сонця, що золотило садок, увесь зарослий квітами, які підступали до самих сходинок веранди.

Тут вони всілися на дерев’яні лави, і Ґандальф почав свою розповідь, а Більбо чеберяв ніжками і розглядав квіти в садку, охочий дізнатися, як вони звуться, – адже він і половини з них ніколи раніше не бачив.

– Я йшов через гори з одним-двома друзями... – почав чарівник.

– Двома? – перепитав Беорн. – Я бачу лишень одного, і до того ж дрібненького.

– Ну, правду кажучи, мені не хотілось, аби ми потурбували вас усі гамузом, доки я не з’ясую, заклопотані ви чи ні. Якщо можна, я подам умовний знак.

– Ану подавайте!

І Ґандальф протяжно і пронизливо свиснув – одразу ж Торін і Дорі вийшли з-за будинку садовою доріжкою і стали перед ними, низько вклоняючись.

– Ви хотіли сказати «з одним-трьома», я бачу! – уточнив Беорн.

– Але це не гобіти, це ґноми!

– Торін Дубощит, до ваших послуг! Дорі, до ваших послуг! – разом промовили ґноми, знову вклонившись.

– Мені не потрібні ваші послуги, дякую, – відказав Беорн, – але гадаю, що вам потрібні мої. Я не надто полюбляю ґномів, але якщо ви справді Торін (син Траїна й онук Трора, як мені відомо) й оскільки ваш супутник цілком респектабельний, а до того ж ви вороги ґоблінів і не збираєтеся бешкетувати в моїх володіннях... – між іншим, як вас сюди занесло?

– Вони прямують у землю своїх батьків, на схід від Морок-лісу, – відповів за них Ґандальф, – і це цілковита випадковість, що ми взагалі опинились у ваших володіннях. Ми долали Високий Перевал, який мав вивести нас на дорогу, що пролягає південніше від ваших країв, – і там на нас напали злющі ґобліни, як я й збирався вам розповісти.

– Так-так, розповідайте! – гаркнув Беорн, який ніколи не був особливо ввічливим.

– Була жахлива гроза, кам’яні велети жбурлялися скелями, і ми знайшли притулок у печері на вершині перевалу – ми з гобітом та кілька наших супутників...

– Ви називаєте двох кількома?

– Та ні. Власне, їх було більше, ніж двоє.

– І де ж вони? їх убили, з’їли, вони повернулися додому?

– Та ні. Коли я свиснув, не всі з них наважилися вийти. Гадаю, вони знітилися. Розумієте, нас таки досить багато і ми дуже боїмося вас обтяжити.

– Ану ж бо свисніть іще раз! Оскільки гостини, здається, все одно не уникнути, то одним-двома гостями більше – не має великого значення, – пробурчав Беорн.

Ґандальф свиснув знов – і не встиг він досвистіти до кінця, як ніби з-під землі вигулькнули Норі й Орі (бо, як ви пам’ятаєте, Ґандальф звелів ґномам підходити парами через кожні п’ять хвилин).

– Здоровенькі були! – сторопів Беорн. – Та й моторні ж ви – і де ви тільки ховалися? Чи не в чарівника у скриньці? Ходіть сюди, мої стрибунці-молодці!

– Норі, до ваших послуг, Орі, до... – почали вони, але Беорн їх перервав:

– Дякую! Коли мені буде їмріпна ваша допомога, я попрошу. Сідайте і дайте мені послухати продовження цієї історії, а то вже настане час вечеряти, поки вона дійде до кінця.

– Щойно ми заснули, – вів далі Гандальф, – як у глибині печери розчахнулася тріщина, звідти вискочили ґобліни і захопили гобіта, ґномів, та ще й табунець наших поні...

– Табунець поні? Ви що – мандрівні циркачі? Чи везли силу-силенну всілякого добра? Чи ви завжди звете шістьох конячин табунцем?

– О, ні! Власне, поні було більше, ніж шість, бо й нас було більше, ніж шестеро, – а ось і ще двоє!

Саме тієї миті з’явилися Балін та Двалін і вклонилися так низько, що підмели бородами кам’яну підлогу. Здоровань спершу насупився, але вони просто зі шкіри пнулись у перебільшеній чемності, все киваючи і схиляючись, вклоняючись і махаючи каптурами біля колін, аж поки він перестав хмуритися й уривчасто розреготався: дуже вже вони були кумедні.