Текст книги "Гобіт, або Туди і Звідти"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

XIX
Кінцева зупинка

Був перший день травня, коли ці двоє нарешті дісталися до краю долини Рівендолу, де стояв Останній (чи Перший) Прихисток. Знову був вечір, їхні поні стомились, особливо той, що віз скарби, – і вершники відчували, що їм усім треба відпочити. Коли вони з’їжджали крутою стежкою вниз, Більбо почув між деревами спів ельфів, ніби вони й не припиняли співати після їхнього від’їзду, – і щойно мандрівники спустилися до нижніх узлісь, ельфи заспівали пісню, дуже схожу на колишню. Ось як це приблизно звучало:

 
Дракона убито,
Став блиск його прахом,
Лишилося тліти
Броні й костомахам!
Хоч тлінна і зброя,
І трони так само
Із міццю людською
Й людськими скарбами —
Тріпоче тут листя
І трави зростають,
 
 
Мчать води сріблисті,
А ельфи співають:
Гей! Діль-ді-лі-діні!
Спочиньте в долині!
 
 
Зірок не затьмили
Іще самоцвіти,
А срібло безсиле
Нам місяць затьмити;
Розсіює тіні
За золото краще
Вогонь у каміні —
Тож вештатись нащо?
О! Діль-ді-лі-діні,
Спочиньте в долині!
 
 
Чого ж плететеся
Назад проти ночі?
Зірки в піднебессі,
І річка дзюркоче!
Нав’ючені нині,
Куди ж ви в досаді?
Тут ельфи й ельфині
Натомленим раді!
Під «діль-ді-лі-діні»
Спочиньте в долині,
Діль-ді-лі-діні,
Тіль-ті-лі-тіні,
Ті-лі!
 

Тоді ельфи долини повиходили з-за дерев, привіталися з ними та повели їх мостом через річку до будинку Ельронда. Прийняли їх щиро і гостинно, й того вечора їх оточило багато слухачів, спраглих почути оповідь про їхні пригоди. Розповідав Ґандальф, бо Більбо здолала сонливість і він відмовчувався. Майже вся історія була йому відома, бо він був її героєм і багато чого сам розповів чарівникові дорогою чи в гостях у Беорна, – але час від часу, почувши щось нове, він розплющував одне око і прислухався.

Отак, зі слів Ґандальфа, звернених до Ельронда, він і довідався, куди відлучався чарівник. Виявляється, Ґандальф брав участь у великій раді добрих чарівників, знавців білої магії та різних премудростей, – це вони нарешті вигнали Чорнокнижника з його темної твердині на південній окраїні Морок-лісу.

– Відтепер, – підсумував Ґандальф, – ліс хоча б трішки очиститься. І Північ, сподіваюся, на багато-багато років звільниться від цього постраху. Однак я волів би, щоб Чорнокнижника було покарано вигнанням із нашого світу!

– Кращого й бажати годі, – погодився Ельронд, але боюся, що це станеться не за нинішньої доби, та й узагалі нескоро.

Коли оповідь про їхні мандри добігла кінця, почались інші історії, а за ними ще і ще – історії про минувшину, історії про нещодавні події та про те, що сталося взагалі хтозна-коли, – аж поки голова Більбо схилилася на груди й він солодко заснув у куточку.

Прокинувся він у білосніжній постелі, просто у відчинене вікно світив місяць. Під вікном, на берегах потоку, дзвінко виспівували ельфи:

 
Радо співаймо усім товариством!
Вітер у вересі, вітер між листом;
Місяць і зорі, на небі розквітлі, —
На вежі у Ночі віконечка світлі.
 
 
Радо танцюймо усім товариством!
Хай скачеться легко в траві танцюристам!
Річка сріблиться, проносяться тіні,
Травень веселий – нам весело нині.
 
 
Співом скитальника заколишімо!
Снами повиймо і в снах залишімо!
Спить він. Хай подушка буде м’якою!
Люленьки-люленьки! Вільхо з Вербою!
 
 
Сосно, принишкни – вітрець уже спить!
Місяцю, геть! Хай стане темніш!
Ясеню, Дубе і Глоде! Цить!
Водо, свій голос до ранку притиш!
 

– Та ну вас, Веселий Народе! – сказав Більбо, визираючи з вікна. – Котра ж то година ночі? Ваша колискова розбудить і п’яного Ґобліна! Та все одно дякую вам.

– А твоє хропіння розбудить і мертвого дракона – та все одно дякуємо тобі, – передражнили його зі сміхом. – Уже наближається світанок, а спиш ти від самого вечора. Може, завтра ти зцілишся від утоми.

– Навіть короткий сон у домі Ельронда цілющий, – відказав він, – але я б хотів зажити повну дозу. Ще раз на добраніч, мої прекрасні друзі!

І він знову шаснув у ліжко й проспав до пізнього ранку.

У цьому домі його втома швидко минула, і він досхочу нажартувався й натанцювався з ельфами долини, і зрання, і проти ночі. Але навіть тут він не міг уже довше баритися – з думки йому не йшов рідний дім. Тому через тиждень він попрощався з Ельрондом і, вмовивши його прийняти бодай скромні дарунки, поїхав із Ґандальфом далі.

Вони навіть не встигли виїхати з долини, як небо попереду потемніло, з заходу налетів вітер і вперіщив дощ.

– «Травень веселий», – ще б пак! – скривився Більбо, коли дощ шмагонув йому в обличчя. – Та легенди лишилися позаду, і ми вертаємося додому. Гадаю, це перша прикмета, що домівка вже близько.

– Попереду ще довга дорога, – зауважив Ґандальф.

– Але це остання дорога, – відказав Більбо.

Вони під’їхали до річки, що позначала межу Дикого Краю, і спустилися крутим берегом до броду, який ви маєте пам’ятати. Річка здулася від талих вод і цілоденного дощу, але вони якось перебрели її й подалися далі, до кінцевої зупинки своєї мандрівки, бо вже вечоріло.

Усе було так само, як і раніше, тільки поменшало товариства і балачок, та ще цього разу обійшлося без тролів. Дорогою Більбо раз у раз пригадував події, які трапились у тому чи іншому місці, та слова, сказані при цьому, – йому здавалося, що відтоді минув не рік, а Цілих десять, – тож, звісно, він одразу впізнав місце, де в річку шубовснув поні, а вони звернули вбік і вскочили у препаскудну пригоду з Томом, Бертом і Віллі.

Неподалік від дороги Ґандальф і Більбо знайшли місце, де закопали тоді золото тролів, – ніхто його й не торкнувся.

– На мій вік мені вистачить, – сказав Більбо, коли вони відкопали золото. – Ліпше візьми його ти, Ґандальфе. Не сумніваюсь, ти зумієш знайти йому вжиток.

– Авжеж зумію! – відказав чарівник. – Але найкраще – поділити порівну! Може трапитися, що в тебе виникне більше потреб, аніж ти гадаєш.

Тож вони склали золото в мішки і нав’ючили їх на поні, яким це аж ніяк не сподобалося. Тепер вони просувалися повільніше, бо майже весь час ішли пішки. Але довкола все зеленіло і буяла трава, по якій гобіт брів із великим задоволенням. Він обтирав обличчя червоним шовковим носовичком – ні, не своїм власним (у нього не залишилося жодного), а позиченим в Ельронда, – бо разом із червнем прийшло літо і стояла спека.

Оскільки все на світі має свій кінець, і навіть ця історія, нарешті настав день, коли перед їхніми очима розіслався край, де Більбо народився і виріс, де він як свої п’ять пальців знав кожен клаптик землі, кожне дерево. Піднявшись на кручу, він розгледів удалині рідний Пригірок і раптом зупинився й продекламував:

 
Стільки вдаль веде доріг —
Де стіна дерев чи скель,
Струмок до моря не добіг,
Не гріє сонце підземель;
Де зима посіє сніг,
А червень цвітом звеселя,
Де каміння чи моріг
І місяць сяє з-за шпиля.
 
 
Стільки вдаль веде доріг —
Хмари чи зірки встають,
Та вернеться на свій поріг
Той, хто вирушив у путь.
Той, в чиїх очах застиг
Меч, вогонь, печерний жах,
Узрить зелений переліг,
Дерева рідні на горбах.
 

Ґандальф пильно поглянув на нього.

– Мій любий Більбо! – промовив він. – Що з тобою? Ти вже не той гобіт, що був колись.

Ось уже вони перейшли через міст, проминули млин на річці й опинилися простісінько перед дверима до нори Більбо.

– Матінко моя! Що відбувається? – скрикнув він.

Під дверима метушилася сила-силенна народу, статечного та миршавого, й багато хто заходив і виходив – навіть не витираючи ніг об килимок, як із прикрістю помітив Більбо.

Хоч який був здивований він – однак вони здивувалися ще більше. Він повернувся в розпал аукціону! На хвіртці висіло велике оголошення, де чорним по білому було зазначено, що «22 червня пп. Грабар, Грабар і Норчук продаватимуть із аукціону майно покійного Більбо Торбина, есквайра, Торбин Кут, що під Пригірком, Гобітон. Початок торгів – рівно о десятій». Саме наближався час другого сніданку, і більшість речей уже було продано – за різну ціну, від безціні до півдарма (як частенько трапляється на аукціонах). Між іншим, кузени Більбо Саквіль-Торбини саме вимірювали його кімнати, щоб перевірити, чи вмістяться там їхні власні меблі. Словом, Більбо визнали зниклим безвісти, і не всі відчули докори сумління, коли виявилося, що це припущення помилкове.

Повернення пана Більбо Торбина спричинило справжній переполох, як біля Пригірка, так і в Загір’ї й Заріччі, – то була далеко не одноденна сенсація. Втім, юридична тяганина тривала ще кілька років. І з великим зволіканням пана Торбина було офіційно визнано живим. Тих, хто зробив на торгах особливо вигідні придбання, ще треба було в цьому переконати, і врешті-решт, аби заощадити час, Більбо довелося самому викупити майже всі свої меблі. А от чимало його срібних ложок таємничим чином зникло невідомо куди. У глибині душі Більбо підозрював, що то справа рук Саквіль-Торбинів. Вони, до речі, так і не визнали, що повернувся справжній Торбин, і залишилися з ним у напружених стосунках. їм таки дуже кортіло оселитись у його чепурній гобітській норі.

Власне, Більбо виявив, що втратив не лише срібні ложки – він втратив репутацію. Щоправда, гобіт назавжди залишився другом ельфів, його шанували ґноми, чарівники та інші пройдисвіти, але він уже не був «статечним», як раніше. Фактично, всі гобіти, котрі жили поруч, вважали його «дивакуватим» – окрім його племінників і племінниць по Туковій лінії, але навіть їхньої з ним дружби старші не схвалювали.

Щиро кажучи, його це анітрохи не хвилювало. Він був цілком задоволений життям, і чайник у нього свистів на вогні ще мелодійніше, ніж у безтурботні дні перед Неочікуваною гостиною. Свій маленький меч він почепив над камінною полицею. Кольчугу повісив на вішаку в передпокої (а згодом – віддав до музею). Майже все золото і срібло пішло на подарунки, як практичні, так і екстравагантні, – це певним чином пояснює прихильність до нього племінників ф і племінниць. Лише чарівний перстень він зберігав у великій таємниці, бо користувався ним здебільшого тоді, коли з’являлися небажані відвідувачі.

Він приохотився писати вірші й гостювати в ельфів. І хоча багато хто хитав головою та крутив пальцем біля скроні, приказуючи: «Бідолашний старий Торбин!», а в його оповіді вірили одиниці, він, однак, почувався дуже щасливим до кінця своїх днів, а життя його було напрочуд довге.

Одного осіннього вечора кілька років потому Більбо сидів у своєму кабінеті й писав мемуари – він думав назвати їх «Туди і Звідти. Вакації гобіта», – аж раптом у двері подзвонили. На порозі стояли Ґандальф і ґном – і то був сам Балін.

– Заходьте! Заходьте! – гукнув Більбо, і невдовзі вони вмостились у фотелях біля каміна. Якщо Балін помітив, що камізелька на панові Торбині дорожча, ніж колись (і зі справжніми золотими ґудзиками), то Більбо помітив, що Балінова борода стала на кілька дюймів довшою і що на ньому вельми ошатний пояс, розшитий самоцвітами.

Звісно, вони поринули в розмову про пережиті разом часи, й Більбо спитав, як там справи в околицях Гори. Виявилося, що справи йдуть дуже добре. Бард відбудував місто Діл, і під його руку зійшлися люди з-над озера, з Півдня та з Заходу. У долині почали обробляти землю, і вона знову стала родючою, Пустище ж навесні сповнюється птаством і квітами, а восени – плодами та святковими учтами. Озерне Місто відродилось і стало процвітати ще більше, ніж раніше, Бистрицею почали ходити човни з багатим крамом, – і в цілому краї запанувала дружба між ельфами, ґномами та людьми.

Старий Правитель закінчив погано. Бард дав йому багато золота для допомоги озерним людям, але, належачи до осіб, схильних до драконової хвороби, він підхопив цю заразу, забрав майже все золото собі, втік із ним у Дикий Край і там, покинутий своїми спільниками, помер голодною смертю.

– Новий Правитель мудріший, – розповідав далі Балін, – і дуже популярний у народі, бо, звісно, здобув велику довіру завдяки нинішньому благоденству. Вже навіть складають пісні, де співається, що ріки при ньому потекли золотом.

– Тож пророцтва старих пісень так чи інакше справдилися! – зауважив Більбо.

– Звісно! – відказав Ґандальф. – А чому б їм не справдитися? Сподіваюся, ти не перестав вірити у пророцтва лишень тому, що доклав руку до їхнього здійснення? Ти ж не думаєш насправді, що всі твої пригоди і втечі закінчувалися щасливо завдяки чистісінькій фортуні й тільки для твоєї власної користі? Ви дуже симпатична особа, пане Торбине, і я вас дуже люблю, – втім, зрештою, Більбо, ти лише маленька істота в цьому великому світі!

– Дякувати долі! – відповів Більбо, сміючись, і простягнув чарівникові торбинку з тютюнцем.

Мапи