Текст книги "Гобіт, або Туди і Звідти"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

IX
У діжках – на волю

Наступного дня після битви з павуками Більбо та ґноми зробили останнє відчайдушне зусилля, щоб знайти вихід із лісу, перш ніж померти від голоду і спраги. Вони позводились на ноги і поплентались у той бік, де, як припускали восьмеро з тринадцятьох, була стежка, – проте вони так і не з’ясували, хто мав рацію. Тьмяний день, як завжди буває в лісі, ще раз розчинився в чорноті ночі – аж тут довкола них зненацька спалахнули численні смолоскипи, ніби сотні червоних зірочок. До них підскочили лісові ельфи з луками та списами і наказали ґномам зупинитися.

Про бій не було й мови. Навіть якби ґноми не були в такому становищі, що тільки раді були потрапити в полон, – їхні маленькі ножі (єдина їхня зброя) не змогли б нічого вдіяти супроти ельфійських стріл, здатних поцілити у пташине око в цілковитій темряві. Тож друзі просто завмерли на місці, посідали долі й стали чекати – всі, крім Більбо, який надів свого персня і швиденько ковзнув убік. Ось чому, коли ельфи зв’язали ґномів, вишикувавши їх один за одним довгою вервечкою, і перерахували їх, – вони не помітили і не полічили гобіта.

Так само ельфи не чули й не здогадувалися, що він дріботів позаду, назирці за їхніми смолоскипами, коли вони вели своїх полонених углиб лісу. В усіх ґномів були зав’язані очі, але яка різниця, коли навіть гострозорий Більбо не міг розгледіти, куди вони прямують, і ні він, ані решта все одно не знали, звідки вони рушили. Більбо щосили намагався не відставати від смолоскипів, бо ельфи змушували ґномів рухатися якомога швидше – хоч які ті були охлялі та кволі. Король звелів своїм підданцям поспішати. Раптом смолоскипи зупинились, і гобіт саме встиг наздогнати процесію, коли вогні знову замерехтіли над мостом. То був міст, який вів через річку до королівських палат. Під ним стрімко неслася темна вода, а на протилежному його кінці була брама, і вела вона до пащі величезної печери, що заглиблювалась у крутий схил лісистого пагорба. Великі буки спускалися до самого берега, і їхнє коріння омивала вода.

Ельфи погнали полонених через міст, але Більбо забарився, вагаючись. На вигляд печерна паща йому зовсім не сподобалася, але він саме вчасно вирішив усе-таки не кидати друзів – бо щойно гобіт шмигнув слідом за останніми ельфами, як велика королівська брама з виляском зачинилась.

У печерних коридорах горіли червоні смолоскипи, й ельфи-воїни затягли пісню, крокуючи звивистими та плутаними лункими переходами. Вони не були схожі на тунелі ґоблінських печерних міст – менші за розміром, прориті не так глибоко під землею та з чистішим повітрям. У великій залі з колонами, витесаними просто у скелі, на дерев’яному різьбленому троні сидів Король ельфів. На голові в нього була корона з ягід і червоного листя, бо вже настала осінь. Навесні ж він носив корону з лісових квітів. У руці в нього було різьблене дубове берло.

Коли до нього підвели полонених, він похмуро поглянув на них, але наказав воїнам розв’язати їх, бо вони були змучені й обшарпані.

– Зрештою, тут їм і не потрібні мотузки, – промовив він. – Тому, хто одного разу сюди потрапив, уже не втекти через мою чарівну браму.

Довго та ретельно він розпитував ґномів про їхні справи, куди вони йдуть і звідки прийшли, проте довідався не набагато більше, ніж від Торіна. Вони були сердиті та набурмосені й не хотіли навіть прикидатися ввічливими.

– Що ми вчинили, о королю? – підніс голос Балін, який був тепер найстаршим. – Хіба це злочин – заблукати в лісі, знемагати від голоду та спраги, ще й потрапити в тенета павуків? Чи павуки – це твої свійські тварини або домашні улюбленці, якщо їхня загибель так тебе розгнівала?

Звісно, такі питання лише розлютили короля, й він відповів:

– Так, це злочин – блукати моїм королівством без дозволу. Чи ви забули, що вдерлися до моїх володінь і скористалися дорогою, що її проклали мої підданці? Хіба ви тричі не потурбували своїми переслідуваннями моїх підданців у лісі й не збурили павуків своїм розрухом і галасом? Отож, після всіх завданих вами прикрощів я маю право знати, що привело вас сюди, – а якщо ви не скажете мені цього зараз, я триматиму вас у темниці, допоки ви не наберетеся розуму і не навчитеся добрих манер!

Тоді він звелів посадити кожного ґнома до окремої камери, дати їм їсти і пити, але не випускати з їхніх маленьких келій, допоки бодай один із них не забажає розповісти йому все, що він хоче знати. Але король не сказав їм, що Торін – теж його в’язень. З’ясував це знову ж таки Більбо.

Бідолашний пан Торбин – як він втомився за той довгий час, коли жив у тій печері сам-один, постійно ховаючись, не наважуючись знімати персня, ледве насмілюючись поспати – навіть у найтемнішому і найдальшому закутку, який лише міг знайти! Знічев’я він приохотився блукати палацом Короля ельфів. Брама замикалася силою чарів, але часом, коли він встигав, йому вдавалося прошмигнути крізь неї. Кавалькади Лісових ельфів, іноді на чолі з королем, час від часу виїздили – на полювання чи в інших справах – до лісів і до земель, які лежали на сході. І, коли Більбо бував дуже спритним, у нього виходило вислизнути услід за ними, – хоча це було небезпечно. Не раз ворота мало не затискали його, з грюкотом зачиняючись одразу за останнім вершником, однак гобіт не наважувався крокувати серед ельфів, боячись, що вони побачать його тінь (зовсім тоненьку та хистку при світлі смолоскипів) чи наштовхнуться на нього і викриють. А коли все-таки опинявся на волі, що траплялося нечасто, то нічого путнього з того не виходило. Він не хотів покидати ґномів і таки справді не знав, куди йому в цілому світі без них подітися. Він не міг раз у раз наздоганяти ельфів-мисливців, тому й не вивчив доріг, які вели з лісу, – йому лишалося тільки похнюплено блукати поміж деревами, боячись загубитись, аж поки трапиться нагода повернутись.

У лісі він теж голодував, бо з нього був нікчемний мисливець, але в печері міг сяк-так прогодуватися, крадучи їжу з комори чи зі столу, коли поблизу нікого не було.

«Я ніби жалюгідний зломщик, який не може втекти, а мусить день у день грабувати один і той самий будинок, – думав він. – Це най-нудніша і найтоскніша частина всієї цієї злощасної, виснажливої, незручної пригоди! Хотів би я опинитися зараз у своїй гобітській норі, біля теплого каміна, і щоб лампа горіла!» – Йому також частенько кортіло якось надіслати чарівникові листа з проханням допомогти, але це, звісно, було абсолютно неможливо, – і невдовзі він вирішив: якщо бодай щось і зробиться, то це зробить пан Торбин, сам і без сторонньої допомоги.

Урешті-решт, після тижня чи двох такого потайного животіння, ретельно стежачи за охоронцями, він примудрився розвідати, де утримується кожен із ґномів. Він знайшов у різних частинах палацу всі їхні дванадцять камер і поступово дуже добре вивчив шлях до них. Яке ж було його здивування, коли одного дня він підслухав розмову двох охоронців і дізнався, що в темниці є ще один ґном – в особливому темному затворі глибоко під землею. Звісно, він одразу здогадався, що це Торін, і згодом переконався, що його здогад був правильний. Насамкінець, подолавши багато труднощів, він зумів розшукати цей затвор і, коли поблизу нікого не було, перекинутися кількома словами з ватажком ґномів.

Торін був надто нещасним, аби й далі злитися на своє безталання й навіть подумував розповісти королеві все про ґномівський скарб і про його пошуки (ось яким слабкодухим він став), – аж раптом почув під дверима тоненький голосок Більбо. Він не повірив своїм вухам. Утім, незабаром таки зметикував, що не міг помилитися, підійшов до дверей і довго пошепки перемовлявся з гобітом крізь замкову шпарину.

І Більбо зумів крадькома передати Торінове послання кожному з ув’язнених ґномів: мовляв, Торін, їхній ватажок, теж у темниці, зовсім поруч, і нехай ніхто не видає королеві мети їхньої виправи, доки Торін не подасть знаку. Бо ж Торін знову піднісся духом, почувши, як гобіт визволив його товаришів од павуків, і вкотре вирішив не відкуповуватися від короля і не обіцяти йому частини скарбу, доки не зникне остання надія врятуватись якось інакше, – тобто доки знаменитий пан Торбин Незримий (про нього він тепер і справді був дуже високої думки) не вигадає чогось розумнішого.

Отримавши це послання, інші ґноми цілком його схвалили. Кожен із них думав, що його пайка в скарбі (її кожен твердо вважав своєю, попри становище, в яке вони потрапили, та все ще не переможеного дракона) серйозно постраждає, якщо Лісові ельфи вимагатимуть своєї частки, – й усі довірилися Більбо. Як бачите, складалося так, як і передрікав Ґандальф. Можливо, це почасти й було причиною того, що він їх покинув.

Утім, Більбо аж ніяк не почувався таким сповненим надій, як вони. Йому не подобалося, що хтось від нього залежить, і він бажав би, щоб чарівник був поруч. Але марно: напевно, між ними пролягла вся темна широчінь Морок-лісу. Він сидів і думав-гадав, доки голова в нього мало не луснула, але жодна світла думка не з’явилась. Перстень-невидимка – дуже гарна штука, проте від нього небагато користі для чотирнадцятьох. Але ви, звісно, здогадуєтеся, що врешті Більбо врятував своїх друзів, – і ось як це сталося.

Одного дня, нишпорячи тут і там, він виявив одну прецікаву річ: велика брама була не єдиним входом до печери. Під найнижчими ярусами палацу протікав струмок, впадаючи в річку Лісову трохи східніше – біля підніжжя кручі, в якій зяяла паща печери. Там, де цей підземний ручай витікав з-під пагорба, був шлюз. Над поверхнею води нависало кам’яне склепіння, і з нього до самого дна опускалися підйомні ґрати, щоб ніхто не зміг запливти чи випливти цим шляхом. Але ґрати нерідко були підняті, бо сполучення між печерою та зовнішнім світом зчаста здійснювалося через шлюз. Якщо хтось потрапляв таким чином до печери, то опинявся в темному, з нерівно обтесаними стінами каналі, який вів глибоко в надра пагорба; але в одному місці, де канал проходив попід печерою, в його стелі було прорубано люки, затулені дебелими дубовими лядами. Вони вели до королівських льохів. Там стояли діжки – сила-силенна діжок, бо Лісові ельфи, а особливо їхній король, дуже полюбляли вино, хоч у цих краях виноград не ріс. Вино, як і багато іншого краму, привозилося здалеку, від їхніх родичів із Півдня або від людей – із їхніх виноградників у далеких землях.

Сховавшись за однією з найбільших діжок, Більбо побачив люки і з’ясував їхнє призначення, а підслухавши зі своєї засідки розмову королівських слуг, довідався, що вино та інший крам спершу доправляють водою чи сушею до Довгого Озера. Виявилося, що там і досі живуть люди і процвітає місто, яке вони збудували на палях далеко від берега, щоби захиститися від усіляких ворогів, а насамперед од дракона Гори. З Озерного ж Міста діжки доправляють річкою Лісовою. Часто їх просто зв’язують у вигляді великих плотів і за допомогою весел чи гаків переганяють угору за течією, а часом вантажать на пласкі човни.

Коли діжки порожніли, ельфи викидали їх крізь люки, відчиняли шлюз, і діжки самі, перекочуючись, пливли струмком, аж доки течія виносила їх униз по ріці до випнутого рогом берега поблизу східної окраїни Морок-лісу. Там їх збирали, зв’язували докупи і відсилали вплав до Озерного Міста, яке стояло близько до того місця, де Лісова впадала в Довге Озеро.

Певний час Більбо сидів і все думав про цей шлюз, ламаючи голову, чи не придався б він якось для втечі його друзів, – і нарешті в нього став складатися відчайдушний план.

В’язням принесли вечерю. Охоронці протупотіли коридором далі, забравши зі собою смолоскипи, – й усе потонуло в темряві. Тоді Більбо почув, як королівський мажордом бажає начальникові варти доброї ночі.

– А зараз ходіть зі мною, – додав він, – скуштуймо нового винця, яке щойно привезли. Сьогодні ввечері мені доведеться добряче потрудитися, розчищаючи льохи від порожніх діжок, але спершу випиймо, щоб легше працювалося.

– Гаразд, – розсміявся у відповідь начальник варти. – Скуштуймо, і я оціню, чи годиться воно до королівського столу. Сьогодні вночі буде бенкет – і не випадає подавати нагору абищо!

Почувши це, Більбо затремтів, бо побачив, що фортуна знову на його боці та що випадає нагода негайно розпочати здійснення його відчайдушного плану. Він пішов слідом за обома ельфами і побачив, як вони ввійшли до маленького погрібця, де всілися за столом, на якому стояли дві великі сулії. Невдовзі вони почали пити і весело реготати.

І знову Більбо невимовно пощастило. Щоб Лісових ельфів почало хилити на сон, вино мало бути міцним, і це, здається, якраз було першосортне п’янке вино з розлогих виноградників Дорвіньйону, призначене не для солдатів чи слуг, а лише для королівських учт, і пити його належало з маленьких келишків, а не з великих мажордомових сулій.

Дуже швидко начальник варти почав куняти, а потім поклав голову на стіл і міцно заснув. Мажордом певний час продовжував говорити і сміятися сам до себе, ніби нічого не помічаючи, але невдовзі його голова теж схилилася на стіл і він захропів поруч зі своїм приятелем. І тоді до погрібця прокрався гобіт. За якусь мить начальник варти залишився без ключів, а Більбо якомога швидше потрюхикав коридорами до камер. Велика в’язка була для нього затяжка, серце вистрибувало з грудей, навіть попри те, що на пальці в нього був перстень, з кожним його кроком ключі гучно дзвеніли і бряжчали, від чого гобіта кидало в дрож.

Спершу він відімкнув камеру Баліна й обережно замкнув її, щойно ґном опинився в коридорі. Можете собі уявити, яка то була для Баліна несподіванка, – але хоч як радісно було йому покидати остогидлу кам’яну комірчину, він став як укопаний і засипав Більбо питаннями, прагнучи дізнатися, що той збирається робити далі, й узагалі...

– Ніколи! – перервав його гобіт. – Просто йди за мною! Ми мусимо триматися купи й не діяти поодинці на власний ризик. Тікати треба всім або нікому – і це наш останній шанс. Якщо все викриють – король запроторить вас бозна-куди, та ще й, певно, звелить скувати вам руки та ноги. Не зволікай, будь ласка!

Потому Більбо забігав од дверей до дверей, аж поки його супутників стало дванадцятеро, – й усім бракувало сприту, і через темряву, і через довге ув’язнення. Серце у Більбо починало калатати щоразу, коли вони потемки наштовхувались один на одного чи бурчали й перешіптувалися. «Хай йому грець, цьому ґномівському гармидеру!» – лаявся він собі під ніс. Але все йшло добре, і вони не зустріли жодного охоронця. До речі, тієї ночі в лісі й у верхніх залах відбувалася велика осіння учта. Бенкетували чи не всі королівські підданці.

Нарешті, після довгих блукань, вони дісталися до затвору Торіна, розташованого глибоко під землею, але, на щастя, недалеко від камер.

– Слово честі! – видихнув Торін, коли Більбо пошепки звелів йому вийти і приєднатися до друзів. – Ґандальф, як завжди, мав рацію! Здається, з тебе вийде добрячий зломщик, коли настане відповідний час. Запевняю: хай би що трапилося – ми завжди до твоїх послуг. Але куди ми далі?

Більбо побачив, що настав момент якомога детальніше пояснити весь задум, але не мав певності, як сприймуть його ґноми. Його страхи цілком справдилися, бо вони його аж ніяк не схвалили, а почали голосно ремствувати, не зважаючи на небезпеку.

– Ми неодмінно понабиваємо синці й поламаємо собі руки-ноги, ще й потопимося на додачу! – бурчали вони. – Ми думали, ти запропонуєш щось путнє, коли вже примудрився поцупити ключі. Але це – божевільна ідея!

– Дуже добре! – процідив Більбо, похнюпившись і водночас роздратувавшись. – То вертайтеся до ваших милих буцегарень, а я знову позамикаю вас усіх, – там ви зможете зручно посидіти і вигадати кращий план, – але не думаю, що коли-небудь я знову викраду ключі, навіть якщо в мене виникне таке бажання.

Для них це було занадто, і вони вгамувалися. Звичайно, врешті-решт вони мали зробити те, що пропонував Більбо, бо самі, безумовно, не змогли б знайти дорогу до верхніх зал чи пробратися за зачаровану браму. А з бурчання по коридорах нічого доброго не вийде – так можна добурчатися до того, що їх знову схоплять. Отож, услід за гобітом ґноми почали прокрадатися до найнижчих льохів. Вони проминули двері, крізь які було видно начальника варти і мажордома, – вони досі хропли з блаженними посмішками на обличчях. Дорвіньйонське вино навіює глибокий сон і приємні сновидіння. Наступного дня вираз обличчя в начальника варти буде інакшим, хоча добросердий Більбо мимохідь прошмигнув до погрібця і причепив ключі йому до пояса.

«Це хоч трохи убезпечить його від неприємностей, – сказав пан Торбин сам до себе. – Він непоганий хлопець і до в’язнів ставився цілком поштиво. До того ж, це заплутає їх усіх. Вони подумають, що ми володіємо дуже сильними чарами, завдяки яким подолали всі ці замкнені двері й зникли. Зникли! Нам треба чимдуж поспішати, щоб саме так і було!»

Балінові було наказано стежити за начальником варти й мажордомом і попередити товариство, якщо вони ворухнуться. Усі інші ввійшли до прилеглого льоху, де були люки. Не можна було гаяти ні хвилини. Більбо знав, що раніше кілька ельфів отримало наказ спуститися сюди і допомогти мажордомові повикидати порожні діжки крізь люки у струмок. Діжки і справді вже стояли рядами посеред льоху, чекаючи, поки їх зіштовхнуть донизу. Деякі діжки призначалися для вина – але від них було небагато користі, бо в них нелегко було вибити дно, не наробивши шуму, як і нелегко було припасувати його назад. Але тут стояло й кілька діжок, у яких до королівського палацу доправляли інший харч – масло, яблука тощо.

Невдовзі серед них було знайдено тринадцять діжок, у кожній з яких міг поміститись один ґном. Утім, деякі виявились аж занадто просторі – тож ґноми, залазячи в них, непокоїлися, як би їм не розтрястись і не потовктись, хоча Більбо докладав усіх зусиль, аби розшукати солому й інший мотлох і запакувати друзів так зручно, як тільки можливо в такому поспіху. Врешті-решт дванадцятьох ґномів було обкладено соломою. Багато клопоту завдав Торін: він крутився та пручався у своїй діжці й буркотів, як великий пес у маленькій буді. А Балін, який надійшов останнім, страшенно обурювався, що в його діжці замало продуховин, і казав, що він задихнеться ще до того, як насунуть покришку. Більбо ж зі шкіри пнувся, щоб законопатити в діжках шпарини і якомога надійніше приладнати покришки, – а потому, знову залишившись сам, бігав довкола, востаннє підправляючи пакування і без надії сподіваючись, що його план здійсниться.

Утім, це сталося не надто швидко. Лишень через одну-дві хвилини після того, як було припасовано Балінову покришку, залунали голоси і замиготіли вогні. До льохів завалились ельфи – сміючись, теревенячи й наспівуючи уривки якоїсь пісні. Вони покинули веселу учту в одній із верхніх зал і хотіли якомога швидше повернутись назад.

– А де ж старий Ґаліон, мажордом? – здивувався один із них. – Я не бачив його цієї ночі за столом. І зараз він мав би бути тут і показати нам, що треба робити.

– Я розсерджусь, якщо старий тюхтій запізниться, – докинув другий. – Не маю жодного бажання марнувати тут час, коли нагорі співають і веселяться.

– Ха-ха! – залунав чийсь регіт. – А от і старий паскудник – носом у кухлі! Трохи побенкетував зі своїм приятелем капітаном.

– Трусони його! Розбуди його! – загорлали інші нетерпляче.

Ґаліонові зовсім не сподобалося, що його трусять і будять, а ще менше – що з нього глузують.

– Ви всі спізнилися, – пробурчав він. – Я тут жду-жду, а ви собі п’єте-гуляєте і геть забули про свої обов’язки. Хіба дивно, що я заснув від утоми?

– Не дивно, – відказали вони, – тим паче причина зовсім поруч, у кухлі! Дай-но нам скуштувати твого снодійного, а тоді вже станемо до роботи! Не треба будити тюремника. Судячи з усього, він уже випив своє.

Тоді вони по черзі хильнули винця і зненацька страшенно розвеселились. Але не зовсім втратили розум.

– Та годі вам, Ґаліоне! – закричали деякі. – Ви почали частуватися раніше, і в голові у вас усе переплуталося! Наскладали тут он скільки повних барил замість порожніх, якщо їхня вага не бреше.

– Робіть своє діло! – гримнув мажордом. – Такі ледачі пияки, як ви, не годні відрізнити повне від порожнього. Ви маєте дати раду з цими діжками, а не з якимись іншими. Робіть, як я кажу!

– Гаразд-гаразд, – відповідали ельфи, котячи діжки до ляди. – Начувайтесь, якщо королівські кадуби, повні масла та найкращого вина, попливуть до озерних людей – ото вже там побенкетують задурно!

 
Грюк-грюк-грюк-грюк,
ти котись-котись у люк!
Як наляжу-навалюсь,
вниз – гуп! Вниз – плюсь!
 

Так вони співали, з гуркотом підкочуючи першу діжку – а за нею й інші – до темного отвору і зіштовхуючи їх із кількаметрової висоти в холодну воду. Тут були і справді порожні діжки, і кадуби, кожен із акуратно запакованим ґномом усередині, – й усі вони одне по одному шубовстали у струмок, зі стукотом і грюкотом, зіштовхуючись між собою, ляскаючи об воду, налітаючи на стіни каналу, зударяючись боками і погойдуючись на бистрині.

І саме в той момент Більбо раптом виявив слабке місце свого плану. Найімовірніше, ви помітили це дещо раніше й уже посміялися з гобіта, але не думаю, щоб на його місці ви впоралися бодай наполовину так добре. Звісно, сам він не сидів у діжці – й не було нікого, хто б запакував його, навіть якби й випала така нагода! Скидалося на те, що цього разу він таки напевно загубить своїх друзів (майже всі вони вже зникли в темному люці), остаточно відстане і муситиме до смерті переховуватися в ельфійських печерах, ніби якийсь довічний зломщик. Бо навіть якщо він зможе відразу втекти крізь верхню браму, в нього майже не буде шансів коли-небудь розшукати ґномів. Сухопутного шляху до того місця, де діжки виловлювали з води, він не знав. І поняття не мав, що може трапитися з ґномами без нього, – адже в нього не було часу розповісти їм про все, що він з’ясував і що думав робити, коли вони виберуться з лісу.

Не встигли всі ці думки промайнути в його голові, як ельфи, неабияк розвеселившись, завели біля ляди пісню. При цьому дехто вже вхопився за мотузки підйомних ґрат, аби потягти їх і випустити діжки на волю, щойно всі вони опиняться у воді. Ельфи співали:

 
Темним плином повернись
До земель, що знав колись!
Вирвись із печер і нір,
Вирвись із північних гір,
Де нагус імлистий ліс
І похмурий смерк навис!
З лісового царства плинь
В легіт, повний шепотінь,
Повз кугу й очерета,
Буйнотравні болота,
Де тумани, встаючи,
Забіліють уночі!
Плинь за зорями услід,
Як усіють небозвід,
Вранці смугу перетни
Мілководдя й бистрини
І– на Південь навмання,
В сяйво сонячного дня!
До лугів і паш назад,
Де пасеться стільки стад,
До горбів, де скрізь сади,
Наливаються плоди
В сяйві сонячного дня!
Плинь на Південь навмання!
Темним плином повернись
До земель, що знав колись!
 

До ляди вже підкочували останню діжку! У розпачі, не знаючи, що робити, бідолашний маленький Більбо вчепився за неї – і так його зіпхнули вниз. Шубовсть! Він упав у воду – в холодну темну воду, опинившись під сподом діжки.

Він подерся на неї, відпльовуючись і чіпляючись за дерево, наче щур, – але, попри всі свої зусилля, не міг видряпатися нагору. Щоразу, як він уже майже видряпувався, діжка переверталась і знову підминала його під себе. Вона таки була порожня і пливла, мов корок. Хоча вуха Більбо залила вода, він чув, як ельфи ще співали в льосі нагорі. Раптом ляда з грюкотом опустилась і голоси ельфів затихли. Більбо поплив у холодній воді темним тунелем – сам-один, якщо не рахувати друзів, запакованих у барила.

Невдовзі в темряві попереду з’явилася сіра пляма. Більбо почув рипіння підйомних ґрат і зненацька опинився в гущі барил і каду-бів, які підскакували й зіштовхувалися, тиснучись до виходу і прагнучи вихопитися на відкритий простір. Йому довелося якнайспритніше ухилятися, щоб його не розчавило й не розтовкло вщент, але врешті тиснява почала розсмоктуватися – діжки одна по одній проскакували під кам’яним склепінням і пливли геть. І тут Більбо побачив, що, навіть якби він примудрився осідлати свою діжку, нічого доброго з того б не вийшло, бо на виході між нею та низьким склепінням не лишалося місця навіть для гобіта.

Опинившись на волі, діжки попливли під навислим гіллям дерев, які росли обабіч струмка. Більбо непокоїло, що відчувають ґноми і чи не забагато води просочилося в їхні барила. У сутіні було видно, що деякі діжки, які погойдувалися поблизу, досить глибоко занурені у воду, – й Більбо здогадався, що саме в них усередині ґноми.

«Сподіваюсь, я щільно припасував покришки!» – непокоївся він, але відразу ж мусив потурбуватися про самого себе, на якийсь час забувши про ґномів. Він приноровився тримати голову над водою, але весь тремтів од холоду і питав сам себе, чи довго він так протримається, чи не помре раніше, ніж фортуна знову посміхнеться йому, і чи не ризикнути йому розціпити пальці та спробувати дістатися до берега вплав.

І невдовзі фортуна таки посміхнулася йому: нуртівлива течія прибила кілька діжок до берега і вони трохи загаялися там, зачепившись за якийсь корч. Більбо відразу скористався нагодою і видряпався на самий верх своєї діжки, коли вона вперлась у сусідні. Він виліз на неї, мов мокрий щур, і розпластався там, щоб якомога краще втримувати рівновагу. Вітерець був холодним, але все одно стерпнішим, аніж вода, й Більбо надіявся, що він зненацька не скотиться назад, коли діжки рушать знову.

Незабаром кадуби вивільнились і, перевертаючись із боку на бік, попливли далі серединою струмка. Більбо побачив, що, як він і боявся, втриматися на діжці було дуже важко, але йому це якось вдавалося, хоча й було страшенно незручно. На щастя, він був дуже легкий, а діжка – величенька, до того ж через щілини в неї набралося трохи води. Та все одно це було те саме, що намагатися скакати без стремен і вуздечки верхи на череватому поні, якому постійно кортить покачатися по траві.

І так пан Торбин нарешті дістався до того місця, де дерева на берегах потоку порідшали. Між ними проглянуло небо, й Більбо побачив, що вже сіріє. Темний струмок зненацька широко розлився – тут він впадав у річку Лісову, яка стрімко бігла від великої королівської брами. Перед ним відкрилося тьмяне плесо, не затінене деревами, і на його дзеркальній гладіні тремтіли і дробилися відбиті водою хмари та зорі. І враз нестримна течія Лісової погнала всю флотилію барил і кадубів до північного берега, де водою вимило широку заводь. Тут, під урвищем, була смуга ріні, відгороджена зі східного краю маленьким скелястим виступом. Більшість діжок пристала до пологого бережка, хоча деякі марно бились об кам’яний мол.

З урвища за берегом стежили люди. Вони схопили гаки і швидко зігнали на мілині діжки докупи, а тоді перелічили їх, зв’язали мотузками і залишили так до ранку. Бідолашні ґноми! Більбо тепер було не так погано, як їм. Він зісковзнув зі своєї діжки у воду і побрів до берега, а тоді побачив понад краєм води якісь халупи і покрався до них. Він уже не бентежився, коли доводилося вечеряти без запрошення, якщо випадала така нагода, адже довгенько змушений був так годуватися, не зовсім чемно цікавлячись делікатесами з чужих комор, і надто добре знав, що таке бути по-справжньому голодним. Окрім того, він побачив, як із-за дерев блимнув вогонь, і це його принадило – замерзлого, в мокрій подертій одежі, що липла до тіла.

Немає потреби детально розповідати вам про його пригоди тієї ночі, бо ми саме наблизилися до кінця мандрівки наших героїв на Схід і до їхньої останньої й найбільшої пригоди, тож мусимо поспішати. Звісно, з чарівним перснем Більбо спершу велося дуже непогано, але невдовзі його почали зраджувати вологі сліди та краплі води, що стікали з нього, – йшов він чи сидів на місці. До того ж він почав чхати, і, хоч як намагався заховатися, його викривали жахливі вибухи затамованого апчхикання. Дуже скоро у прибережному селі знявся чималий переполох, але Більбо втік у ліси, прихопивши поцуплену хлібину, пиріг і шкіряну флягу з вином. Решту ночі йому довелося провести в мокрому одязі та далеко від вогнища, але фляга допомогла йому зігрітись і він навіть трохи передрімав на сухому листі, хоча стояла вже пізня осінь і повітря було холодне.

Прокинувся він від власного особливо гучного чхання. Уже розвиднілось, і від річки долинав веселий гамір. Діжки саме в’язали у пліт, а ельфи-плотарі невдовзі мали погнати його вниз за течією до Озерного Міста. Більбо знову чхнув. З нього вже не крапотіло, але він геть змерз. Гобіт пошкандибав до берега так швидко, як лише дозволяли його задубілі ноги, і саме встиг у загальній метушні непомітно пірнути в найбільше скупчення барил. Більбо пощастило, що сонце ще не зійшло і він не відкидав прикрої тіні – й, на щастя, довгенько не чхав.

Тим часом дружно запрацювали гаки. Ельфи, стоячи на мілині, відштовхували пліт од берега. Діжки, зв’язані докупи, рипіли і смикались.

– А вони важкі! – пробурчав хтось. – І надто глибоко занурені у воду – деякі аж ніяк не порожні. Якби вони пристали до берега вдень, ми могли б зазирнути досередини.

– Зараз ніколи! – крикнув стерновий. – Відпихайте!

І врешті-решт діжки рушили: спершу поволі проминули скелястий виступ, де стояли інші ельфи і відштовхували їх гаками, а далі, підхоплені бистриною, все швидше і швидше попливли вниз за течією – в напрямку озера.

Так наші мандрівники втекли з королівської темниці й вибралися з лісу, але чи живими, чи ні – побачимо далі.