Текст книги "Гобіт, або Туди і Звідти"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

– Я завжди гадав, – перелякано пропищав Більбо, – що драконяче тіло знизу м’якше, особливо в ділянці – е-е – огруддя; але, поза сумнівом, той, у кого такі обладунки, подумав і про це.

Дракон одразу ж перестав вихвалятися.

– Твої відомості застарілі, – відрубав він. – І згори, і знизу я вкритий бронею з залізної луски і твердих самоцвітів. Жодне лезо не протне мене.

– Я міг би й сам про це здогадатися, – зітхнув Більбо. – Воістину: ніде не знайти рівного ясновельможному Смоґові Непроникненному. Яка це розкіш – мати камізельку з добірних діамантів!

– Так, це і справді вишукано й чудесно, – підтвердив Смоґ, до смішного влещений.

Він не знав, що ще під час попередніх відвідин Більбо уже кинув оком на його незвичайний нагрудник і що гобітові кортіло роздивитися його зблизька, на що в нього були особливі причини. Дракон перекотився на спину.

– Дивися! – наказав він. – Що ти скажеш на це?

– Приголомшливо! Довершено! Бездоганно! Запаморочливо! – вигукував Більбо вголос, а про себе думав: «Старий дурень! Чому тоді добряча латка у прорісі зліва на грудях гола, як равлик без мушлі?».

Після того як пан Торбин побачив цю проріху, його єдиною думкою було вшитися звідси.

– Що ж, я не смію довше затримувати увагу Вашої Величності, – промовив він, – і заважати такому необхідному для вас перепочинку. Поні так просто не ловляться – принаймні, гадаю, не з першої спроби. І зломщики – теж, – підпустив він шпильку наостанок, кинувшись навтьоки вгору по тунелю.

То була недоречна заувага, бо дракон вивергнув йому вслід страшенне полум’я – і, хоч як прудко тікав Більбо, йому не вдалося відбігти на безпечну відстань від почварної Смоґової голови, яка пхалась у двері в нього за спиною. На щастя, вся голова не змогла протиснутись, але з ніздрів навздогін гобітові вихопився пекучий вогонь із парою, так що Більбо був близький до загибелі й наосліп побрів далі, ледве пересуваючи ноги від сильного болю та страху. Спершу він навіть тішився своєю дотепною бесідою зі Смоґом, але вкінці, припустившись помилки, відразу опам’ятався.

«Ніколи не глузуй із живих драконів, Більбо, дурню ти такий!» – мовив він сам до себе, і згодом це стало його улюбленою приказкою і навіть увійшло у фольклор. «Ти ще не спекався цієї пригоди», – додав він, і це також була сута правда.

День хилився до вечора, коли він вибрався з тунелю і, перечепившись, упав на «порозі» непритомний. Ґноми привели його до тями і, як могли, заходилися гоїти його опіки, але минуло чимало часу, перш ніж волосся в нього на потилиці, як і хутро на п’ятах, повідростало знову: воно було обсмалене й попалене до самої шкіри. Тим часом друзі щосили намагалися підбадьорити гобіта і прагнули почути його розповідь, – особливо їм кортіло довідатися, чому дракон зчинив такий страшний шум і як Більбо врятувався.

Але гобіт був змучений і занепокоєний, тому їм ніяк не вдавалося витягти з нього бодай щось. Озираючись назад, він шкодував про деякі речі, що їх він сказав драконові, й не горів бажанням їх повторювати. Поруч на камені сидів старий дрізд, схиливши голівку набік і прислухаючись до його слів. І ви тільки погляньте, в якому кепському настрої був Більбо: він підібрав камінець і пожбурив його у дрозда, який, утім, лишень відлетів і відразу ж повернувся на старе місце.

– Паскудний птах! – кинув Більбо сердито. – Не подобається він мені – здається, він нас підслуховує.

– Облиш його! – озвався Торін. – Дрозди добрі та приязні, а цей птах іще й дуже старий, можливо – він останній зі стародавньої породи дроздів, які жили в цих краях, відколи їх приручили мої батько та дід. Це чарівні птахи, а до того ж довгожителі, – ймовірно, цей дрізд – один із тих, котрі жили тут пару сотень чи й більше літ тому. Люди Долу навчилися розуміти їхню мову і посилати їх з вістками до озерних людей та деінде.

– Ну то в мене знайдуться сякі-такі новини для Озерного Міста, якщо він цього хоче, – процідив Більбо, – втім, не думаю, що там залишиться хтось, кого цікавитиме пташина мова.

– Що ж трапилося? – закричали ґноми. – Ану кажи швидше!

І Більбо розповів їм усе, що запам’ятав, і зізнався, що його непокоїть думка, ніби дракон багато про що здогадався з його загадок, не кажучи вже про поні, яких він поїв, і про сліди їхніх привалів, які помітив. – Я певен: він знає, що ми прибули з Озерного Міста й отримали там допомогу, і в мене погане передчуття, що наступний наліт він здійснить у тому напрямку. Заради всього святого, як би я хотів, аби з мого язика ніколи не зривалися слова про вершника на діжці! Навіть сліпий кролик у цих краях відразу подумав би про озерних людей!

– Та годі вже, годі! Нічого не вдієш – наскільки мені відомо, розмовляючи з драконом, важко не потрапити на слизьке, – намагався втішити його Балін. – Якщо хочеш почути мою думку, ти вчинив дуже добре – принаймні з’ясував дещо дуже корисне і повернувся до нас живим, – а цим може похвалитися далеко не кожен, хто перекинувся слівцем із таким драконом, як Смоґ. Це дарунок долі – знати, що в діамантовій камізельці старого Змія є гола латка.

Це повернуло розмову в інше річище, і ґноми заходились обговорювати вбивства драконів – як історичні, так і невірогідні та міфічні, – а також різні види фехтувальних випадів, ударів і підсічок та різноманітні бойові прийоми й хитрощі, які ставали тоді у пригоді. їхня спільна думка зводилася до того, що застати дракона сплячим – не так легко, як здається, і що край цій напасті покладе радше колючий чи ріжучий удар уві сні, ніж відчайдушна лобова атака. Дрізд уважно прислухався до їхніх балачок, а коли нарешті почали проглядати зорі, безшумно розправив крила і полетів геть. І доки вони балакали, а тіні подовжувалися, Більбо ставав дедалі похнюпленішим і його погані передчуття міцніли.

Урешті-решт він перервав ґномів:

– Я певен, що тут дуже небезпечно, – заявив він, – і не бачу причин залишатися тут далі. Дракон спопелив усю зелень, до того ж уже поночіє і стає холодно. І я нутром чую, що він атакує це місце ще раз. Смоґ тепер знає, як я спустився до його підземелля, і можете не сумніватися, що він здогадається, куди веде тунель. У разі потреби він розтрощить цей схил на друзки, щоб перешкодити нам проникнути досередини, а якщо заодно знищить і нас – то втішиться ще більше.

– Щось ви дуже похмуро налаштовані, пане Торбине! – відказав Торін. – Чому тоді Смоґ не завалив камінням нижній кінець тунелю, якщо він так прагне нас не пустити? Він цього не зробив, інакше б ми почули шум.

– Не знаю, не знаю – припускаю, тому, що спершу хотів спробувати заманити мене до свого лігва ще раз, а тепер, можливо, тому, що відклав це на потім, коли повернеться з нічного нальоту, або тому, що не хоче псувати власну спальню, – але я б не радив вам витрачати час на суперечки. Смоґ тепер може нагрянути будь-якої миті, й наша єдина надія – сховатись у тунель і зачинити двері.

Він говорив так палко, що ґноми врешті його послухалися, хоча не поспішали зачиняти двері, – цей план здавався їм нерозважним, бо хтозна, як би їм вдалось (і чи вдалося б узагалі) відчинити їх зсередини, а думка опинитися зачиненими у приміщенні, єдиний шлях із якого пролягає через драконове лігво, їм не подобалася. До того ж усе було спокійно – і назовні, й у тунелі. Тож вони зручно вмостилися за напіввідчиненими дверима і балакали далі.

Мова зайшла про прикрі слова дракона на адресу ґномів. Більбо хотів би ніколи їх не чути чи принаймні переконатися, що ґноми тепер не кривлять душею, заявляючи, ніби вони зовсім не замислювалися про свої дії після здобуття скарбів.

– Ми знали, що йдемо на відчайдушний ризик, – сказав Торін, – і зараз знаємо це. І мені все ще здається, що, коли ми здобудемо скарб, то матимемо вдосталь часу, щоб вирішити, що з ним робити. Стосовно вашої частки, пане Торбине, запевняю: ми вам безмірно вдячні й ви відкладете собі одну чотирнадцяту, як тільки буде що ділити. Я поділяю ваше занепокоєння щодо транспортних засобів і погоджуюся, що труднощі справді великі – ці краї не стали з плином часу менш дикими, радше навпаки, – але ми зробимо для вас усе можливе й візьмемо на себе частину витрат на перевезення, коли настане слушна пора. Хочете вірте – хочете ні!

Тоді розмова перекинулася на сам скарб і на окремі предмети з нього, які пам’ятали Торін і Балін. їм було цікаво, чи справді вони й досі лежать у підземеллі неушкоджені: списи, виготовлені для армій великого короля Тонкоруба (вже давно померлого), кожен із тричі гартованим вістрям і ратищем, майстерно оздобленим золотом, – але їх так ніколи й не передали королеві та не одержали за них платні; щити, змайстровані для давно померлих воїнів; велика золота чаша Трора, з двома ручками та викарбуваними і вирізьбленими на ній пташками та квітами, де пташині очі й пелюстки квітів – із самоцвітів; кольчуги, позолочені, посріблені та непробивні; кольє Ґіріона, Володаря Долу, з п’ятьох сотень трав’янисто-зелених смарагдів, яке він віддав ґномам на сплату за кольчугу, виготовлену ними для його старшого сина, рівної якій не бачив світ, бо вона була з чистого срібла й утричі міцніша за крицю. Але найпрекраснішим з усього був великий діамант, який ґноми знайшли в надрах Гори, – Серце Гори, Дорог-камінь Траїна.

– Дорог-камінь! Дорог-камінь! – бурмотів Торін у темряві, поклавши в напівдрімоті підборіддя на коліна. – Він був ніби куля з тисячею граней, сяяв, ніби срібло при світлі вогнища, ніби вода на сонці, ніби сніг під зорями, ніби дощ місячної ночі!

Проте жага скарбів, наслана чарами, вже відпустила Більбо. Він майже не прислухався до їхньої розмови. Гобіт сидів найближче до дверей, нашорошивши одне вухо на випадок якогось шуму ззовні, а другим намагаючись вловити крізь бурмотіння ґномів найтихіші відлуння та порухи у глибині тунелю.

Пітьма все густішала, і йому ставало дедалі неспокійніше.

– Зачиніть двері! – почав він благати ґномів. – Страх перед драконом вивертає мені нутрощі! Ця тиша лякає мене більше, ніж учорашнє ревище. Зачиніть двері, поки ще не пізно!

Щось у його голосі зачепило ґномів за живе. Торін поволі струсив із себе сон, підвівся і вибив ногою камінь, який підпирав двері. Тоді ґноми всі гуртом налягли на двері, й вони зачинилися з тріском і брязкотом. Замкова шпарина з внутрішнього боку безслідно зникла. Вони були заперті в Горі!

І саме вчасно. Не встигли вони й трохи відійти вглиб тунелю, як схил Гори здригнувся від потужного удару, ніби то загрюкали тарани з вікових дубів, розгойдувані велетами. Скеля загула, стіни затріщали, й зі склепіння їм на голови посипалося каміння. Не хочу навіть думати про те, що б трапилося, якби двері й досі були відчинені. Ґноми та Більбо кинулися тунелем навтьоки, раді, що живі, а ззовні, з-за їхніх спин, долинав рев та грім Смоґової люті. Дракон потрощив скелі на друзки, ударами свого величезного хвоста зруйнував кам’яну стіну – і їхня маленька наскельна тераска, і обпалена трава, і камінь, на якому сидів дрізд, і всіяні равликами стіни, і вузький карниз, і все-все зникло в мішанині уламків, а лавина колотого каміння покотилася зі скелі в тіснину.

Смоґ, виявляється, тишком-нишком покинув своє лігво, безшумно знявся в нічне повітря і важко та повільно, ніби почварна ворона, полетів за вітром довкіл Гори, сподіваючись захопити зненацька кого-небудь на західних схилах і розшукати вхід до тунелю, яким скористався злодій. Коли ж Смоґ нікого не помітив і нічого не знайшов, навіть там, де, за його здогадами, конче мав би бути вхід, – то й вибухнув гнівом.

Коли він таким ось чином дав волю своїй люті, йому стало легше й він вирішив, що з цього боку його вже не потурбують. Тим часом у нього виник дальший план помсти.

– Вершник-на-діжці! – пирхнув він. – Твої ніжки придибали від ріки – і, поза сумнівом, рікою ти й прибув. Мені незнайомий твій запах, але якщо ти й не з озерних людей, то все одно не обійшлося без їхньої допомоги. Вони ще мене пізнають і згадають, хто справжній Король під Горою!

Він шугнув у небо, весь у вогні, й полетів на південь, у бік Бистриці.

XIII
Доки господаря не було вдома

Тим часом ґноми сиділи в темряві, звідусіль оточені цілковитою тишею. Вони мало їли та мало розмовляли. Ніхто з них не міг визначити, скільки вони вже так сидять, і не наважувався поворухнутись, бо й найменший шепіт шелестливо відлунював у тунелі. Коли вони засинали, то прокидались у тій самій непорушній тиші й темряві. Врешті-решт, після, як їм здавалося, не одного дня чекання, коли ґноми вже почали задихатись і чманіти від нестачі повітря, – терпець їм урвався. Вони зраділи б навіть звукам, які свідчили б про повернення дракона. У тиші їм увижалося, що він замислює якісь пекельні підступи, але ж не можна було сидіти там вічно.

І тут озвався Торін:

– Спробуймо відчинити двері! Я помру, якщо зараз же не відчую на обличчі подув вітру. Нехай краще Смоґ знищить мене на вільному повітрі, ніж я задихнуся тут!

Тож декілька ґномів підвелись і навпомацки рушили туди, де мали бути двері. Але вони виявили, що верхній кінець тунелю розтрощений і завалений уламками скель. Двері вже не зміг би відчинити ні ключ, ні чари, яким вони раніше корилися.

– Ми в пастці! – застогнали ґноми. – Це кінець. Ми тут загинемо.

Але чомусь саме тоді, коли їх охопив найбільший розпач, Більбо відчув на серці якусь дивну полегшу, ніби з-під його камізельки зник великий тягар.

– Ходімо, ходімо! – заговорив він. – «Доки є життя, є й надія!» – любив казати мій тато, і «до смерті три чисниці». Я ще раз спущуся тунелем униз. Уже двічі я долав цю путь, коли знав, що на тому кінці на мене жде дракон, тож ризикну й утретє, коли не маю такої певності. Як не крути, а єдиний шлях до виходу веде вниз. І гадаю, що цього разу вам краще піти зі мною.

Від безвиході вони погодились, і Торін перший рушив разом з Більбо.

– Тепер обережно! – прошепотів гобіт. – І якомога тихіше! Може, там, на дні, й немає Смоґа, а може, і є. Не треба ризикувати даремно!

Вони спускалися все нижче і нижче. Ґноми, звісно, не могли зрівнятися з гобітом у мистецтві безшумного скрадання – вони гучно сопли і човгали ногами, а луна безжально посилювала це сопіння та човгання; але хоч як часто наляканий Більбо зупинявся і прислухався, знизу не долинало ні звуку. Коли до драконового лігва, наскільки він міг судити, лишалось уже небагато, Більбо надів свій перстень і обігнав ґномів. Але це було зайве: у непроглядній пітьмі всі вони були невидимі – з перснем чи без. Було так темно, що гобіт не помітив, як вийшов із тунелю, – мацнув рукою повітря, перечепився через поріг і сторчголов беркицьнувся просто в підземну залу!

Він лежав на підлозі долілиць, не наважуючись підвестись і навіть дихнути. Але ніякого руху не було. Темно хоч в око стрель – і тільки високо вгорі, повільно піднявши голову, він помітив якусь ніби бліденьку блискітку. Та це в жодному разі не був відсвіт Смоґового вогню, хоч у підземеллі важко смерділо драконом і Більбо відчував на язиці присмак пари.

Нарешті пан Торбин не витримав:

– Хай тобі грець, Сможе, гаде ти такий! – пропищав він голосно. – Перестань гратись у піжмурки! Освіти своє лігво і зжери мене, якщо впіймаєш!

Підземеллям прокотилося слабке відлуння, але відповіді не було.

Більбо підвівся на ноги, але ніяк не міг вирішити, в який бік ступнути.

– Тепер мені вже стає цікаво, що ж поробляє Смоґ, – мовив він. – Сьогодні (принаймні цієї ночі, чи що там надворі) його явно немає вдома. Якщо Оїн і Ґлоїн не погубили скриньки з трутом і кресалом, нам, можливо, вдасться видобути трохи вогню і роздивитися довкола, поки фортуна на нашому боці.

– Вогню! – крикнув він. – Дайте хто-небудь вогню!

Ґноми, звісно, дуже стривожилися, коли Більбо гепнувся на порозі підземелля, і присіли, збившись докупи, в кінці тунелю – там, де він їх лишив.

– Ш-ш! Ш-ш! – зашипіли вони, почувши його голос.

І хоча це допомогло гобітові визначити, в якому вони боці, йому далеко не відразу вдалося домогтися від них чогось путнього. Але врешті-решт, коли Більбо вже почав тупотіти ногами і верещати «Вогню!» на щонайвищих нотах, Торін поступився і послав Оїна та Ґлоїна у протилежний бік тунелю по їхні клунки.

Через певний час про їхнє повернення сповістили мерехтливі відблиски: в руці в Оїна горів маленький сосновий смолоскип, а Ґлоїн ніс під пахвою ще декілька. Більбо швиденько підбіг до дверей і схопив смолоскип, але не зміг переконати ґномів запалити решту і приєднатися до нього. Як обережно пояснив Торін, пан Торбин усе ще офіційно залишається їхнім зломщиком і розвідником. Якщо він ризикнув запалити вогонь – це його справа. Вони ліпше почекають на його рапорт у тунелі. Тож вони посідали під дверима і стали стежити за Більбо.

Їм було видно маленьку темну фігурку гобіта, котрий перетинав залу, високо піднісши крихітний вогник смолоскипа. Поки він відійшов іще недалеко, вони раз у раз уловлювали блискіт і брязкіт, коли він натикався на якийсь золотий предмет. Коли ж він попрямував углиб зали, вогник перетворився на світляну цяточку, а потім затанцював усе вище і вище. Більбо видряпувався на велику купу коштовностей. Невдовзі він уже простував її гребенем. Тоді ґноми побачили, як він зупинився і на хвильку нахилився, але чому – не второпали.

То був Дорог-камінь, Серце Гори. Більбо здогадався про це за описом Торіна, – і справді: другого такого самоцвіту й бути не могло – навіть у цій чудесній скарбниці, навіть у цілому світі. Весь той час, доки він дерся на купу, перед його очима сяяла та сама біла блискітка, і ноги самі понесли його до неї. Поволі блискітка перетворилася на маленьку світляну кулю. Тепер, коли він підійшов зовсім близько, її поверхня заграла мерехтливими різнобарвними іскрами, відбиваючи й розсіюючи миготливе світло його смолоскипа. Нарешті куля опинилася просто перед ним, і в нього перехопило подих. Безцінний клейнод сяяв біля його ніг своїм власним сяйвом, а водночас, огранений і відшліфований ґномами, котрі видобули його з надр Гори за сивої давнини, вбирав усе світло, яке падало на нього, і розсіював його десятками тисяч сліпучих іскор, що переливалися всіма кольорами веселки.

Зненацька під дією чарів каменя рука Більбо сама потяглася до нього. Маленька гобітова долонька не могла його охопити, бо то був великий і важкий самоцвіт, – але Більбо таки підняв його, заплющив очі й поклав собі до внутрішньої кишені.

«Тепер я і справді зломщик! – подумав він. – Але, гадаю, мені треба розповісти про це ґномам – коли-небудь. Вони казали, що я можу вибрати й відкласти свою частку, – і мені здається, що я вибрав би це, а вони хай забирають решту!» Але все одно йому муляв прикрий здогад, що вибирання та відкладання насправді не мало б поширюватися на цей чудесний камінь і що через це він може мати неприємності.

Тим часом Більбо рушив далі, спустився з іншого боку купи, і блищик його смолоскипа зник із очей завмерлих у чеканні ґномів. Але невдовзі вони знову побачили його віддалік: Більбо далі перетинав залу.

Він ішов, аж доки досяг великих дверей на її дальньому кінці, – струмінь повітря освіжив його, але мало не загасив йому смолоскип. Він з острахом визирнув за двері й розрізнив у сутіні просторі коридори та підніжжя широких сходів, які вели кудись у морок. Однак там не було жодного сліду Смоґа. Більбо вже збирався повертатися назад, як на нього налетіло щось чорне і зачепило йому обличчя. Він вереснув, відсахнувся і, перечепившись, гепнувся горілиць. А його смолоскип упав і згас!

«Гадаю, то лише кажан! – пробурмотів він убитим голосом. – Але що мені тепер робити? Де тут схід, південь, північ чи захід?»

– Торіне! Баліне! Оїне! Ґлоїне! Філі! Кілі! – закричав він якомога голосніше – але в неозорій чорноті його голос прозвучав тоненько і ледве чутно. – Світло згасло! Хто-небудь – підійдіть і допоможіть мені!

Цієї миті мужність цілковито покинула його.

Ґноми насилу розчули його приглушений лемент, але розібрали тільки одне слово: «Допоможіть!»

– Та що ж там, до лиха, трапилося? – затурбувався Торін. – Це точно не дракон, інакше він би швидко перестав пищати.

Ґноми перечекали хвилину-дві, але дракона і справді не було чути – взагалі ані звуку, крім віддалених криків Більбо.

– Хто-небудь – запаліть іще смолоскип чи два! – звелів Торін.

– Здається, нам треба допомогти нашому зломщикові.

– Так, тепер наша черга йому допомогти, – погодився Балін, – і я охоче піду. Принаймні зараз, сподіваюся, небезпеки немає.

Ґлоїн запалив кілька смолоскипів – і всі ґноми вервечкою вилізли з тунелю та якомога швидше попрямували вздовж стіни. Невдовзі вони зустріли Більбо, який ішов їм назустріч. Він одразу опанував себе, щойно побачив миготливі вогники їхніх смолоскипів.

– Просто налетів кажан і смолоскип упав – нічого страшного! – відповів він на їхні розпитування.

Хоча вони й зітхнули з полегкістю, але мало не вилаяли його, не-вдоволені тим, що даремно перелякались. Утім, не знаю, що б вони сказали, якби тієї миті він розповів їм про Дорог-камінь. Навіть кинувши мимохідь побіжний погляд на скарби, вони відчули, як у їхніх ґномівських серцях розгоряється старий вогонь, – а коли в серці у ґнома, навіть найстатечнішого, прокидається жага золота і коштовностей, він зненацька хоробрішає, а може й оскаженіти.

Ґномів і справді вже не треба було підганяти. Тепер усі горіли бажанням обстежити залу, коли вже випала така нагода, й охоче вірили, що Смоґа зараз немає вдома. Кожен схопив запалений смолоскип – і коли вони глянули спершу в один бік, а потім у другий, то відразу забули про страх і навіть про обережність. Вони голосно перемовлялися, гукали один до одного, вибираючи старі коштовності з купи чи знімаючи їх зі стін, роздивлялися скарби при світлі, пестили та обмацували.

Філі й Кілі були майже в доброму гуморі, тож, познаходивши багато золотих арф зі срібними струнами, познімали їх зі стіни і заграли, – а що арфи були чарівні (до того ж дракон, який не дуже цікавився музикою, їх не торкався), то вони ще й досі не розстроїлися. Темне підземелля сповнилося давно відлуналою мелодією... Але більшість ґномів були практичнішими: вони підбирали самоцвіти і запихали їх собі до кишень, а ті, яких не могли забрати з собою, із зітханням кидали назад, пропускаючи крізь пальці. Торін не відставав од решти, але весь час усюди щось шукав і ніяк не міг знайти. А шукав він Дорог-камінь, хоча нікому про це не казав.

Тепер ґноми познімали зі стін кольчуги та зброю і повбирались у бойові обладунки. Торін виглядав справді по-королівському, зодягнений у лускату золоту кольчугу з усипаним рубінами поясом і тримаючи в руці сокиру зі срібним руків’ям.

– Пане Торбине! – крикнув він. – Ось перший внесок у вашу винагороду! Скиньте старий плащ і вдягніть оце!

З цими словами він накинув на Більбо маленьку кольчужку, виготовлену давним-давно для якогось юного ельфійського принца. Вона була з особливого сріблястого металу, який ельфи називають «мітрил», і до неї додавався пояс, прикрашений перлами та кришталем. На гобітову голову припасували легкий шолом із тисненої шкіри, зміцнений зісподу сталевими обручами і всіяний по краю діамантами.

«Я почуваюся велично, – подумав він, – але виглядаю, здається, радше по-дурному. Як би з мене пореготали вдома, під Пригірком!

І все ж не завадило б мати під рукою дзеркальце!»

Та все одно навіяні скарбами чари заморочили панові Торбину голову далеко не так, як ґномам. Задовго до того, як вони стомились оглядати скарби, він уже переситився спогляданням і, всівшись на підлогу, став знервовано чекати, чим усе це скінчиться. «Я б віддав чимало цих коштовних келихів, – думав він, – за ковток чогось підбадьорливого з Беорнового дерев’яного кухля!»

– Торіне! – гукнув він голосно. – Що далі? Ми озброїлись, але що важить зброя супроти Смоґа Страхітливого? Скарби ще не відвойовано. Зараз ми шукаємо не золото, а шлях до втечі, – ми й так занадто довго спокушали долю!

– Ти кажеш правду! – озвався Торін, опановуючи себе. – Ходімо! Я поведу вас. Навіть за тисячу років я не забув би палацових ходів.

Тоді він гукнув на решту, ґноми зібралися круг нього – й усі разом, піднісши над головами смолоскипи, вони вийшли крізь розверз-тий пролам дверей, кинувши назад не один тужливий погляд.

Мерехтливі обладунки вже було прикрито старими плащами, а блискучі шоломи – обшарпаними каптурами, і вони один по одному простували вслід за Торіном – вервечка маленьких вогників серед темряви, – часто зупиняючись і боязко прислухаючись, чи не повернувся дракон.

Хоч ознаки колишньої пишноти вже давно стерлися й усе осквернило та понищило чудовисько, яке то влітало, то вилітало з Гори, Торін упізнавав кожен перехід і поворот. Вони підіймалися довгими сходами, повертали та спускалися донизу просторими лункими коридорами, знову повертали і знову підіймалися сходами. Сходи були прорубані просто у скелі – рівні, широкі та зручні, – і ґноми підіймались усе вище і вище, не зустрівши ні сліду жодної живої істоти – лишень полохливі тіні, які тікали при наближенні їхніх смолоскипів, що блимали на протязі.

Але східці все одно не були пристосовані для коротеньких гобітських ніжок, і Більбо відчув, що вже не може ступити ні кроку, – аж тут склепіння несподівано здійнялось угору, на недосяжну для їхніх смолоскипів висоту. Крізь отвір високо вгорі проникав блідий відсвіт, повітря стало чистішим. Попереду, крізь великі напівобгорілі двері, що криво висіли на завісах, струменіло слабке світло.

– Це великий чертог Трора, – пояснив Торін, – зала учт і нарад. Звідси вже недалеко до Головної Брами.

Вони ввійшли до зруйнованої зали. Там гнили столи, тліли перекинуті й обгорілі стільці та лави. На підлозі, поміж сулій, келихів і розбитих рогів для пиття, лежали в поросі кістки та черепи. Коли друзі пройшли крізь іще кілька дверей у дальній кінець чертога, до них долинуло дзюрчання води, а світло раптом стало яскравішим.

– Тут бере початок Бистриця, – промовив Торін. – Звідси вона поспішає до Брами. Ходімо вздовж води!

З темної діри у скелі вибігав пінявий потік і, вируючи, струменів вузьким і глибоким каналом, який бездоганно рівно видовбали в камені руки старих майстрів. Поряд пролягала брукована дорога, доволі широка, щоб нею могло пройти пліч-о-пліч багато людей. Ґноми та Більбо щодуху побігли бруківкою, завернули за плавний поворот і – диво дивне! – в очі їм широким потоком полилося денне світло. Попереду височіла арка, обдерта, потріскана та почорніла, хоча, попри це, на ній подекуди заціліли фрагменти старої різьби. Заімлене сонце посилало бліде проміння поміж відногами Гори, і воно золотило брук на порозі.

Над їхніми головами вихором закружляли налякані кажани, яких розбудив дим смолоскипів. Кинувшись уперед, ґноми та гобіт заковзали на камінні, вкритому слизом і гладенько вичовганому драконом, який постійно тут проповзав. Потік під їхніми ногами шумно падав униз і, пінячись, збігав у долину. Мандрівники покидали непотрібні тепер смолоскипи на землю і завмерли в зачудованому спогляданні. Вони стояли під Головною Брамою і дивилися на руїни Долу.

– Що ж! – промовив Більбо. – Ніколи не сподівався визирнути з цих воріт – хіба що зазирнути. І ніколи не сподівався з такою втіхою милуватися сонцем і відчувати на обличчі повів вітру. Але бр-р-р! – ну й холодний цей вітер!

Так воно й було. Різкий східний вітер дихав загрозою, віщуючи наближення зими. Дмучи в долину, він завихрювався на відногах Гори й зітхав серед скель. Довго пробувши в парких глибинах обжитих драконом печер, мандрівники тремтіли на свіжому повітрі.

Зненацька Більбо відчув, що він не лише стомився, але й добряче зголоднів.

– Судячи з усього, зараз пізній ранок, – сказав він, – а отже, приблизно час сніданку – якщо знайдеться, чим поснідати. Але я не певен, що головний вхід до Смоґової печери – найбезпечніше місце для трапези. Ходімо кудись, де можна буде хоч трохи посидіти спокійно!

– Слушна думка! – озвався Балін. – І я, здається, знаю, куди ми підемо: нам треба дістатися до старої вартівні на південно-західній віднозі Гори.

– А це далеко? – спитав гобіт.

– Думаю, годин п’ять пішки. Іти буде важко. Дорога від брами вздовж лівого берега річки, напевно, вся розбита. Але поглянь-но туди! Перед руїнами Долу річка різко робить петлю на схід. Там колись був міст, що вів до крутих сходів на високий правий берег, а звідти йшла дорога на Кручий Бескет. Від дороги відгалужується (принаймні так було колись) стежка, якою можна видертися до вартівні. Підйом теж буде важкий, навіть якщо старі східці й уціліли.

– Лихо мені! – простогнав гобіт. – Знову йти і знову дертися на гору не поснідавши! Цікаво, скільки сніданків, обідів і вечер ми пропустили в оцій бридкій норі – безгодинниковій і позачасовій?

Насправді, відколи дракон розтрощив чарівні двері, минули дві ночі та день (і таки не зовсім надголодь), але Більбо цілковито втратив лік часу і не міг сказати точно, чи то була одна ніч, чи цілий тиждень.

– Та годі тобі! – гукнув зі сміхом Торін: він знову підбадьоривсь і побрязкував самоцвітами в кишенях. – Не називай мій палац бридкою норою! Зажди – його ще вичистять і впорядкують заново!

– Не раніше, ніж сконає Смоґ, – похмуро буркнув Більбо. -Між іншим, де він? Я віддав би добрий сніданок, аби дізнатися про це. Сподіваюся, він зараз не дивиться на нас із Гори!

Думка про це страшенно стривожила ґномів, і вони відразу вирішили, що Більбо та Балін мають рацію.

– Треба забиратися звідси, – сказав Дорі. – Я потилицею відчуваю його погляд.

– Тут холодно і пустельно, – докинув Бомбур. – Напитися можна і з річки, а от їжі я щось не бачу. Мабуть, дракони завжди голодні в таких місцях.

– Ходімо! Ходімо! – закричали інші. – Мерщій на Балінову стежку!

Праворуч під стрімкою скелею не було ніякої стежки, тож вони попленталися поміж каміння лівим берегом річки, і навколишня дичавина та запустіння протверезили навіть Торіна. Міст, про який говорив Балін, давно завалився, й тільки кам’яні опори, на які він спирався, стриміли на мілині, де шумувала вода. Але вони без особливих труднощів перейшли річку вбрід, розшукали старовинні сходи і піднялися ними на крутий берег.

Трохи пройшовши навмання, натрапили на стару дорогу і невдовзі досягли глибокої улоговини, захованої поміж скель, – там вони якусь часинку перепочили і сяк-так поснідали, переважно запихан-цями та водою. (Якщо хочете знати, що таке запиханці, то рецепт мені не є відомий – можу тільки сказати, що вони нагадують сухарі, добре зберігаються необмежений час, їх вважають ситними, проте аж ніяк не апетитними, бо вони і справді ніякі на смак і годяться хіба що для тренування щелеп. Озерні люди готували їх для довгих подорожей).