Текст книги "Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

– Учора баранина, сьогодні баранина, – видно, й завтра, щоб я луснув, знову доведеться жерти баранину, – сказав один троль.

– Довгенько ж нам не перепадало хоча б якогось нещасного кавалка людятини, – озвався другий. – І що собі думав Вільям, холера, коли привів нас у ці краї, ніяк не второпаю, – і пиво кінчається, куди вже гірше, – пробурчав він, штовхаючи ліктем Вільяма, який саме хлебтав зі свого глека.

Вільям мало не захлинувся.

– Стули пельку! – гаркнув він, коли зміг говорити. – Ти ж не думаєш, що людиська будуть пхатися сюди лише для того, щоб ви з Бертом їх жерли! Ви вже з’їли півтора села, відколи ми спустилися з гір. Чого ж вам іще? Зара’ насталої такі часи, що вам треба сказати «дякую, Віллі» за оцей-о тлустий кавалок барана, якого я припер із долини, ^. з цими словами він відірвав зубами великий шмат м’яса від баранячої ноги, яку саме смажив, і обтер губи рукавом.

Так-так, боюся, що тролі завжди поводяться саме так, навіть якщо в них лише по одній голові. Почувши все це, Більбо мусив негайно щось робити. Або йому слід було тихенько повернутися назад і попередити друзів, що тут поблизу сидять троє здоровенних тролів у кепському гуморі, охочих засмажити ґнома чи навіть поні У для різноманітності; або ж він мусив вчинити щось на кшталт хорошої блискавичної крадіжки зі зломом. Справжній першокласний, та ще й легендарний зломщик обчистив би на його місці кишені тролів – це майже завжди варте витраченого часу, якщо вам тільки це вдасться, – поцупив би з вогню баранину, вкрав барило з пивом і вшився б непоміченим. Зломщик практичніший і з меншою професійною гордістю, можливо, вгородив би кинджал у живіт кожному з тролів, перш ніж вони встигли б отямитись. А потім весело провів би нічку.

Більбо знав це. Він читав про чимало речей, яких ніколи не бачив і не робив. Йому було дуже моторошно, та ще й гидко, йому хотілось опинитися за сто миль звідси, і все ж… І все ж чомусь він не міг просто повернутися до Торіна і Компанії з порожніми руками. Тож він стояв у півтемряві й вагався. З тих зломщицьких діянь, про які він чув, обчищання кишень тролів здавалося найменш складним, тож нарешті він причаївся за деревом якраз позаду Вільяма.

Берт і Том відійшли до барила. Вільям знову перехиляв глека. Тоді Більбо зібрався з духом і запхав маленьку ручку до величезної Вільямової кишені. Там був гаманець, який здався Більбо великим, як мішок. «Ха! – подумав він, добираючи смаку в новому ремеслі, коли обережно витягнув гаманця, – і це лише початок!»

Так, лише початок! Тролівські гаманці підступні, й цей не був винятком. «Гей, ти хто?» – вереснув гаманець, опинившись назовні, й Вільям одразу обернувся і схопив Більбо за шию, так що той не встиг заховатися за дерево.

– Щоб я луснув, Берте, подивися, кого я спіймав! – гукнув Вільям.

– Що воно таке? її питали інші, підходячи ближче.

– Хіба я знаю?! Ти що за один?

– Більбо Торбин, хар-р… е… гобіт, – прохарчав бідолашний Більбо, весь трусячись і міркуючи, як би пугукнути совою, перш ніж його задушать.

– Харегобіт? – перепитали вони насторожено.

Тролі взагалі тугодуми, й усе нове викликає в них велику підозру.

– І що харегобіт, чи як там тебе, робив у моїй кишені? – спитав Вільям.

– І чи можна його приготувати? – докинув Том.

– Можеш спробувати, – сказав Берт, підхопивши рожен.

– Як здерти з нього шкуру і повибирати кістки, з нього наїдку на раз укусити, – зронив Вільям, який уже добре повечеряв.

– Мо’, тут іще є такі, як він, – тоді можна спекти пиріг, – сказав Бертір. – Гей ти, і багато ще нишпорить по цих лісах таких-о, як ти, кроленя ти паршиве? – звернувся він до гобіта, дивлячись на його волохаті ступні, й тут же схопив його за ноги і трусонув.

– Багато, – пробелькотів Більбо й тільки потім згадав, що друзів не зраджують. – Ні, нікого, анікогісінько, – виправився він одразу.

– Як це? – розгубився Берт, усе ще тримаючи його в повітрі, цього разу – за волосся.

– Так, як я сказав, – насилу вимовив Більбо, хапаючи ротом повітря. – І будьте ласкаві, добродії, не готуйте з мене нічого! Я сам добре готую, і готую краще, ніж готуюся, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Я чудово для вас готуватиму, приготую вам пречудовий сніданок, якщо ви тільки не захочете мною повечеряти.

– Бідний малий зануда, – розчулився Вільям. Він-бо вже повечеряв од пуза та обпився пивом. – Бідний малий зануда! Хай собі йде!

– Не раніше, ніж скаже, що значить оте його «багато» й «анікогісінько», – сказав Берт. – Я не хочу, щоб мені вві сні перерізали горлянку. Запхаймо його ногами у вогонь, поки він не заговорить!

– А я не дам, – утрутився Вільям. – Як-не-як, а я його спіймав.

– Ти товстий дурень, Вільяме, – розсердився Берт, – я вже казав це тобі сьогодні ввечері.

– А ти селюк!

– Я тобі цього не подарую, Віллі Хапуне, – загорлав Берт і заїхав кулаком Вільямові в око.

Тоді зчинилася бучна колотнеча. Коли Берт упустив Більбо на землю, в того вистачило розуму, щоб відповзти подалі від їхніх ніг, поки вони по-звірячому бились і голосно обзивали один одного найрізноманітнішими прізвиськами, цілком справедливими й доречними. Невдовзі вони зчепилися врукопаш і покотилися по землі просто у вогонь, хвицаючи ногами і гамселячи один одного кулаками, а Том тим часом частував їх обох дрючком, аби привести до тями, – і це їх, звісно, лише ще більше лютило.

Більбо саме час було тікати. Але його бідолашні маленькі ніжки сильно пом’яло Бертове лаписько, в легенях бракувало повітря й у голові йому паморочилося; тож він полежав трохи, відсапуючись, за краєм освітленого вогнем кола.

Бійка була саме в розпалі, коли де не взявся Балін. Ґноми почули віддалений шум і, почекавши трохи в надії, що Більбо або повернеться, або пугукне совою, один по одному почали якомога тихше підкрадатися до вогника. Щойно Том побачив, як на світло вийшов Балін, у нього вирвалося моторошне виття. Просто тролям гидко навіть дивитися на ґномів (принаймні на сирих). Берт і Віллі негайно припинили бійку і зашипіли: «Лантуха, Томе, швидше!» Перш ніж Балін, який розмірковував, куди в усій цій метушні подівся Більбо, збагнув, щб трапилося, лантух був уже в нього на голові, а сам він опинився долі.

– Ще й інші причвалають, – сказав Том, – або я дуже помиляюсь. – Ось що значить «багато» й «анікогісінько», – продовжував він. – Анікогісінько з харегобітів, але багато цих-о ґномів. Он воно як!

– Гадаю, ти правий, – сказав Берт, – і нам краще забратися подалі від вогню.

Так вони й зробили. Тримаючи в руках лантухи, в яких їм не раз доводилося носити баранів та інше награбоване добро, вони чатували в мороці. Щойно підходив один із ґномів, придивляючись до вогнища, до напівпорожніх глеків і обгризених баранячих кісток, як неждано-негадано – гоп! – йому на голову накидали огидний смердючий лантух – і він опинявся на землі. Скоро Двалін лежав біля Баліна, й Філі поруч із Кілі, й Дорі, Норі та Орі – один на одному, а О'їна з Ґлоїном, Біфура, Бофура та Бомбура безцеремонно звалили в купу біля багаття.

– Це їм буде наукою, – сказав Том, бо Біфур і Бомбур завдали йому багато клопоту, відбиваючись, мов навіжені, як роблять усі ґноми, коли їх загнано у глухий кут.

Торін підійшов останнім – і його не застали зненацька. Він передчував лихо, і йому не треба було бачити, як ноги його друзів стирчать із лантухів, аби збагнути, що тут не все гаразд. Він зупинився віддалік, у півтемряві, й промовив: «Що трапилося? Хто розправився з моїми товаришами?».

– Це тролі! – озвався з-за дерева Більбо, про якого геть усі забули. – Вони ховаються в кущах із лантухами.

– Та невже? – гукнув Торін і одним стрибком опинився біля багаття, так що тролі не встигли на нього накинутися. Він вихопив із вогню велику палаючу гілляку, і Берт дістав нею в око, не встигши й кроку ступити вбік. Це надовго вивело його з гри. Більбо теж тримався хвацько. Він схопив Тома за ногу – як міг, бо ж вона була завтовшки зі стовбур молодого дерева, – але Том пожбурив його в якісь чагарі, не припиняючи гребти ногами присок Торінові в обличчя.

За це Том дістав ломакою по пиці й позбувся одного з передніх зубів. Ну й завив же він тоді, скажу я вам! Але саме тієї миті ззаду підійшов Вільям і насунув на Торіна лантух – аж до самих п’ят. На цьому бійка закінчилась. У добрячу ж халепу вони вскочили: всі в лантухах, тугенько зв’язані, а поруч – троє розлючених тролів (і двоє з них з опіками та синцями, які не так легко забути) радяться, чи підсмажити їх на повільному вогні, чи дрібно покришити і зварити, чи просто посидіти на них, склавши на купу, і перечавити їх на желе; а Більбо, в подертому одязі й увесь подряпаний, повис на гіллі в чагарях і не сміє поворухнутися, боячись, що його почують.

***

І саме тоді повернувся Ґандальф. Але ніхто його не побачив. Тролі щойно вирішили засмажити ґномів зараз, а з’їсти їх пізніше – то була Бертова ідея, і після довгих суперечок на це пристали всі.

– Зараз їх добре не засмажиш, це забере цілу ніч, – пролунав голос.

Берт подумав, що то голос Вільяма.

– Не починай сперечатися знову, Віллі, – сказав він, – інакше це таки справді забере цілу ніч.

– А хто сперечається? – озвався Вільям, який подумав, що то говорив Берт.

– Ти сперечаєшся, – сказав Берт.

– Ти брехло! – вигукнув Вільям, і суперечка розгорілася знову. Урешті-решт було вирішено дрібно їх покришити і зварити. Тож тролі дістали великий чорний казан і видобули ножі.

– Добре їх не звариш! У нас немає води, а до джерела йти далеко, і взагалі… – знову пролунав голос.

Берт і Вільям подумали, що то голос Тома.

– Замовкни! – загорлали вони. Бо ми так ніколи не закінчимо. А скажеш іще хоч слово – сам підеш по воду.

– Сам замовкни! – буркнув Том, який думав, що то голос Вілья-ма. – Хто тут сперечається, крім тебе, хотів би я знати?!

– Ти бовдур, – сказав Вільям.

– Сам бовдур! – огризнувся Том.

І так суперечка розгорілася знову, ще гарячіше, ніж до того, аж нарешті вони вирішили посідати на лантухи, один по одному, і розчавити ґномів, а зварити іншим разом.

– На кого ми сядемо першого? – пролунав той самий голос.

– Краще сядьмо спершу на останнього хлопця, – сказав Берт, якому Торін пошкодив око.

Берт подумав, що говорив Том.

– Не говори сам із собою! – сказав Том. – А якщо хочеш сісти на останнього, то сядь на нього. Котрий це?

– Той, котрий у жовтих панчохах, – сказав Берт.

– Дурниці, той, котрий у сірих панчохах, – заперечив голос, подібний до Вільямового.

– Я певен, що вони були жовті, – сказав Берт.

– Авжеж, жовті, – погодився Вільям.

– Тоді чого ж ти кажеш, що вони були сірі? – не відступав Берт.

– Я не казав. Це Том.

– Я цього не казав! – буркнув Том. – Це ти.

– Один супроти двох, отож стуліть пельки! – прикрикнув на них Берт.

– З ким ти балакаєш? – запитав Вільям.

– Та припини вже! – загорлали Том і Берт разом. – Ніч минає, скоро світатиме. Треба з цим кінчати!

– Світанок настигне вас – і скам’янієте ви! – пролунав голос подібний до Вільямового.

Але це був не його голос. Бо саме тієї хвилини на пагорбі розвиднілося й у гіллі знявся гучний щебет. Вільям не озивався – він застиг, обернений на камінь тієї самої миті, коли нахилявся; а Берт і Том заклякли, наче скелі, в той момент, коли дивилися на нього. Так вони стоять і донині, самі-самісінькі, якщо на них не сідають пташки; адже тролі, як ви, можливо, знаєте, мусять ховатися під землю до сходу сонця, бо інакше вони знову перетворяться на брили гірської породи, з якої їх було створено, – й уже ніколи не зрушать із місця. Ось що трапилося з Бертом, Томом і Вільямом.

– Чудово! – сказав Ґандальф, вийшовши з-за дерева і допомігши Більбо злізти з тернового куща.

Тепер Більбо все зрозумів. То був голос чарівника, голос, який спонукав тролів сперечатись і сваритись, доки не настав світанок і не покінчив із ними.

Далі треба було порозв’язувати лантухи і визволити ґномів. Вони майже позадихались і були дуже роздратовані: їм зовсім не подобалося лежати, слухаючи, як тролі планують їх засмажити, розчавити чи покришити. Вони двічі поспіль вислухали звіт Більбо про все, що з ним трапилось, і щойно тоді вгамувалися.

– Невдалий час, аби практикуватись у дрібних крадіжках і обчищати кишені, – процідив Бомбур, – тим паче тоді, коли все, що нам треба, – це вогонь і їжа!

– І саме цього тобі нізащо не вдалося б дістати в цих хлопців без бою, – відповів йому Ґандальф. – Так чи інак, а зараз ви марнуєте час. Хіба вам не зрозуміло, що десь поблизу у тролів мусить бути печера чи землянка, щоб ховатися там від сонця? Нам треба до неї зазирнути!

Вони роззирнулися довкола і невдовзі знайшли сліди тролівських кам’яних черевиків, які вели кудись за дерева. Вони попрямували цими слідами на вершину пагорба і там натрапили на сховані в чагарях великі кам’яні двері, що провадили до печери. Але вони не могли їх відчинити, навіть навалившись усі гуртом, – тоді як Ґандальф випробовував різноманітні заклинання.

– Може, це придасться? – спитав Більбо, коли вони вже не на жарт натомились і розсердились. – Я знайшов це на тому місці, де билися тролі. – І він показав велетенського ключа – хоча Вільямові, без сумніву, він здавався дуже маленьким і потайним. Напевно, ключ випав із його кишені (і це було дуже доречно), перш ніж він перетворився на камінь.

– То якої ж мари ти мовчав про це дотепер? – закричали ґноми.

Ґандальф схопив ключа і вставив його в замкову шпарину Тоді кам’яні двері одним махом відхилилися, й усі вони ввійшли досередини. На підлозі там валялися кістки, а в повітрі стояв гидкий сморід, але було й чимало їжі, безладно розкиданої на кам’яних полицях і на землі, серед неохайного звалища награбованого добра, де було все що завгодно – від мосяжних ґудзиків до наповнених золотими монетами горщиків, що стояли в кутку. Там також було багато одежі, розвішаної по стінах (замалої для тролів – боюсь, вона належала їхнім жертвам), – і серед усього цього висіло кілька мечів найрізноманітніших типів, форм і розмірів. Два з них привернули їхню особливу увагу ошатними піхвами і всипаними самоцвітами руків’ями.

Ґандальф і Торін вибрали їх для себе, а Більбо взяв кинджал у шкіряних піхвах. Напевно, тролеві він правив лише за якийсь крихітний кишеньковий ножик, але для гобіта цілком міг послужити коротким мечем.

– Здається, це добра зброя, – промовив чарівник, до половини видобувши мечі з піхов і з цікавістю їх розглядаючи. – їх не викував ані троль, ані людина, не в цих краях і не в наші дні; але якщо ми прочитаємо вирізьблені на них руни, то дізнаємося про них більше.

– Ходімо подалі від цього страшного смороду! – не витримав Філі.

Тож вони винесли з печери горщики з монетами і ту їжу, яка була неторканою і виглядала придатною для споживання, а також одне барило елю, яке лишилося повним. На той час вони були раді поснідати, тож, неабияк зголоднівши, не вернули носа від харчів, здобутих у коморі тролів. їхня власна провізія була дуже мізерна. А тепер у них був і хліб, і сир, і вдосталь елю, а ще копчена свиняча грудинка, яку можна було підсмажити у приску.

Після снідання вони поснули, бо ніч було зіпсовано, і не робили нічого до полудня. Потім, привівши поні, вивезли горщики із золотом і закопали їх у потаємному місці, недалеко від шляху над річкою, проказуючи над ними силу-силенну замовлянь – на той випадок, якщо матимуть змогу повернутись і відкопати їх. Коли все було зроблено, вони знову посідали верхи і потрюхикали далі стежкою, що вела на схід.

– Навіщо ти зникав, якщо це не таємниця? – спитав Торін у Ґандальфа, коли вони їхали поруч.

– Аби подивитись уперед, – відповів той.

– А чому повернувся в такий слушний час?

– Аби озирнутися назад, – була відповідь.

– Так-так, – сказав Торін, – але чи не можна зрозуміліше?

– Я поїхав уперед, аби розвідати дорогу. Незабаром вона стане небезпечною і важкою. Також мене непокоїло, як поповнити наші невеликі запаси провізії. Я від’їхав не дуже й далеко, коли зустрів двох моїх друзів із Рівендолу.

– А де це? – спитав Більбо.

– Не перебивай! – сказав Ґандальф. – Дістанешся туди за кілька днів, якщо нам пощастить, і довідаєшся про все сам. Отож, я зустрів двох людей Ельронда. Вони поспішали вперед, побоюючись тролів. І це вони розповіли мені, що троє тролів спустилися з гір і осіли в лісах недалеко від дороги: вони розлякали всіх у цих околицях і чигають у засідці на подорожніх. Я відразу ж збагнув, що мені треба повертатись. Озирнувшись, я побачив оддалік вогник і попрямував до нього. Ну от, тепер ви все знаєте. Будьте ласкаві, наступного разу поводьтесь обережніше, інакше ми нікуди не потрапимо!

– Ми тобі дуже вдячні! – сказав Торін.

РОЗДІЛ III
КОРОТКИЙ ПЕРЕПОЧИНОК

Того дня вони вже не співали і не розповідали історій, навіть коли погода поліпшилась, – ані наступного дня, ні через день, їм почало здаватися, що небезпека десь близько – скрізь, куди не глянь. Вони ночували під відкритим небом, і їхні поні харчувалися ситніше, ніж вони самі, бо трави було вдосталь, а в їхніх клунках – майже порожньо, хоча вони й прихопили дещо у тролів. Одного ранку вони перебрідали річку широкою мілиною, де з гуркотом перекочувалося каміння і пінилася вода. Протилежний берег був крутий і слизький. Коли вони видерлися на нього, ведучи поні, то побачили, що високі гори підступили зовсім близько. їм уже здавалося, що до підніжжя найближчої гори – один день легкого переходу. Вона виглядала темною і похмурою, хоча її брунатні схили де-не-де освітлювало сонце, а ген за нею мерехтіли вершини снігових шпилів.

– То це та сама Гора? – спитав Більбо урочисто, витріщивши на неї очі. Раніше він ніколи не бачив нічого настільки величезного.

– Звісно, ні, – відповів Балін. – Це лише початок Імлистих Гір, а нам треба якось перебратися через них, горою чи низом, аби дістатися до Дикого Краю, що лежить за ними. І навіть на тому боці лишається ще довгий шлях до Самотньої Гори на Сході, де Смоґ стереже наші скарби.

– Ох! – видихнув Більбо й тієї миті відчув себе більш стомленим, аніж будь-коли раніше на своєму віку. Він укотре згадав свій зручний фотельчик перед каміном в улюбленій вітальні рідної гобітської нори, згадав насвистування чайника… І не востаннє!

***

Тепер шлях указував Ґандальф.

– Нам не можна губити дорогу, інакше нам кінець, – казав він. – Передусім нам потрібна їжа, потім – відпочинок у хоч трохи безпечному місці, а ще просто необхідно приступити до Імлистих Гір правильною стежкою, інакше ви там загубитесь і муситимете повернути назад і знову починати все з початку (якщо ви взагалі коли-небудь повернетеся).

Вони спитали його, куди він їх веде, й він відповів:

– Ми підійшли, як декому з вас, напевно, відомо, до самісінького рубежу Дикого Краю. Трохи далі ховається прекрасна долина Рівендолу, де в Останньому Прихистку живе Ельронд. Друзі передали йому моє послання, і тепер на нас чекають.

Це прозвучало приємно і заспокійливо, проте вони туди поки що не дістались, а знайти Останній Прихисток на захід од Гір було не так легко, як на словах. Попереду не було видно ні дерев, ані долин, ані пагорбів, і ніщо не порушувало одноманітності краєвиду, лише голий схил помалу підіймався все вгору та вгору – до підніжжя найближчої гори, – широкий терен барви вересу і розкришених скель, поцяткований плямами зеленої трави і зеленого моху, які вказували на вологі місця.

Проминув ранок, настав полудень, але в усій цій мовчазній пустелі їм не трапилося на очі жодної ознаки житла. Серед них наростала тривога, бо тепер було зрозуміло, що Прихисток може ховатися будь-де поміж ними та горами. Час від часу в них під ногами несподівано відкривалися вузькі видолинки з крутосхилами, і вони з подивом бачили внизу дерева і потоки, які струменіли по глибокому дну. Перед ними виринали прірви, через які вони, здавалося, могли перестрибнути, але прірви були дуже глибокі й помережані водоспадами. Траплялися темні ущелини, через які не можна було перестрибнути, як не можна було і спуститись у них. Траплялися трясовини, і деякі з них здавалися зеленими мальовничими місцинками, де росли яскраві квіти на високих стеблах; але один нав’ючений поні, що ненароком забрів туди, вже не повернувся назад.

Між бродом і горами справді пролягала набагато розлогіша місцевість, аніж здавалося спершу. Більбо був вражений. Єдину стежку позначали білі камені, малі й великі, і деякі з них наполовину заросли мохом і вересом. Загалом же, йти цим шляхом було дуже забарною справою, навіть під проводом Ґандальфа, який нібито знав дорогу щонайкраще.

Його голова і борода похитувалися туди-сюди, коли він придивлявся до каменів, а інші посувались услід за ним, але вони, здавалось, анітрохи не наблизилися до мети своїх пошуків – і день почав хилитися до вечора. Час чаювання вже давно проминув, і йшло до того, що незабаром так само мине й час вечері. Навколо пурхали метелики, і світло стало дуже тьмяним, бо місяць іще не зійшов. Поні під Більбо почав перечіпатися через коріння і камінюччя. І ось вони наблизилися до краю крутого урвища – так несподівано, що Ґандальфів кінь мало не зісковзнув схилом донизу.

– Ось ми нарешті й прийшли! – вигукнув чарівник, і решта мандрівників зібралися довкола нього, зазираючи вниз.

Там, у глибині, вони побачили долину. До них долинув шум бурхливого потоку, що біг своїм кам’яним ложем, у повітрі витали пахощі дерев, а на схилі протилежного берега мерехтіли вогники.

Більбо назавжди запам’ятав той крутий спуск, коли вони з’їжджали в сутінках слизькою зиґзаґоподібною стежкою до таємничої долини Рівендолу. Що нижче вони спускалися, то теплішим ставало повітря, і пахощі сосон навіювали на гобіта дрімоту, так що він раз у раз клював носом, мало не випадаючи з сідла й зариваючись обличчям у гриву свого поні. Просуваючись усе нижче й нижче, вони дедалі більше підбадьорювалися. їх обступили буки та дуби, й у присмерку мандрівники почувалися досить зручно. Трава вже майже втратила зелений колір, коли вони нарешті вибралися на широку галявину неподалік від берегів потоку.

«Гммм! Здається, запахло ельфами!» – подумав Більбо і подивився на зорі. Вони горіли яскравими блакитними вогниками. Саме тоді поміж деревами і залунав спів – чи то пісня, чи то сміх:

 
За чим ви в погоні,
Мета в вас яка?
Накульгують поні!
Струмує ріка!
 
 
О! дінь-ді-лі-діні,
отут у долині!
 
 
Пнетеся по віщо,
Куди ваша путь?
Десь куриться ріще,
Коржі десь печуть!
 
 
О! діль-ді-лі-діла,
долина премила,
ха-ха!
 
 
Куди же це ви – риссю,
Під дрож бороди?
Чого приплелися
Пан Торбин сюди,
 
 
І Балін, і Двалін
між хащ і прогалин
у червні?
ха-ха!
 
 
Чи бути привалу,
Чи вшитися час?
Їздці заблукали!
І захід погас!
 
 
Безглуздо тікати,
Лишитись – от свято —
І в наші співанки
Вслухатись до ранку,
безперервні,
ха-ха!
 

Так якісь жартівники хихотіли і співали поміж дерев; гадаю вам їхня пісенька здається дуже милою нісенітницею. Але їм це було байдуже – вони б лише ще дужче розсміялися, якби ви сказали їм про це. Звісно, то були ельфи. Невдовзі Більбо мигцем побачив їх у темряві, що ставала дедалі густішою. Він любив ельфів, хоча рідко їх зустрічав, а втім – і трохи побоювався. Ґноми не живуть із ними у злагоді. Навіть такі цілком добропорядні ґноми, як Торін і його друзі, вважають їх дурними (а так вважати – велика дурість) або ж дратуються через них. Бо деякі ельфи дражнять ґномів і глузують із них – надто з їхніх борід.

– Ну й ну! – пролунав чийсь голос. – Ні, ви лишень погляньте! Гобіт Більбо верхи на поні, мій любий! Хіба це не мило?

Потім вони завели іншої пісні – такої самої чудернацької, як та, що я записав од початку до кінця. Нарешті один високий молодий ельф вийшов із-за дерев і вклонився Ґандальфові й Торіну.

– Ласкаво просимо в долину! – промовив він.

– Дякую! – відповів Торін дещо грубувато.

Але Ґандальф уже спішився і приєднався до ельфів, весело з ними розмовляючи.

– Ви трохи збилися зі шляху, – сказав ельф, – якщо, звісно, ви прямуєте до будинку на тому березі потоку. Ми вкажемо вам правильну путь, але до мосту і через міст вам краще йти пішки. То ви збираєтеся зупинитися на часинку і поспівати з нами чи відразу рушите далі? Отам готують вечерю, – додав він, – я чую, як від багать тягне димом.

Більбо був такий стомлений, що волів би зупинитися на якийсь час. Ельфійський спів завжди варто послухати – та ще й у червні під зорями, – якщо вам подобаються такі речі. Також йому хотілося перекинутися кількома словами з цими створіннями, котрі, виявляється, знають і його ім’я, і все-все про нього, – хоча він їх ніколи раніше не бачив. Йому здалося, що їхня думка щодо його пригоди може бути цікавою. Ельфам відомо багато чого, вони навдивовижу сприйнятливі до новин і дізнаються про все, що відбувається на землі, зі швидкістю водоплину – або навіть швидше.

Але ґноми наполягали, щоб повечеряти якомога швидше і без жодних зволікань. Вони рушили далі, ведучи поні, а ельфи вивели їх на добру стежку і зрештою – на самісінький берег потоку. Він плинув швидко і шумно, як усі гірські струмки літнього вечора, після того як сонце цілий день підтоплювало снігові вершини. На той бік вів вузький кам'яний місток без парапету – такий вузький, що ним ледве міг пройти поні; й цим містком їм треба було перейти, повільно та обережно, один по одному, кожному ведучи за вуздечку поні. Ельфи принесли на берег яскраві ліхтарики і виспівували веселу пісеньку, доки товариство перебиралося на протилежний берег.

– Не вмочіть бороди в піну, дядьку! – кричали вони до Торіна, який мало не ліз рачки. – Вона й так довга – і змочувати не треба!

– Стежте, аби Більбо не поїв усіх тістечок! – гукали вони. – Він надто огрядний, щоб пролізти в замкову шпарину!

– Цить, цить, Добрий Народе! І добраніч! – промовив до них Ґандальф, який ішов останнім. – Долини мають вуха, а деякі ельфи – надто гострі язики. Добраніч!

Урешті-решт усі вони прибули до Останнього Прихистку, заставши його двері широко відчиненими.

Дивна річ, але про все хороше, як-от про приємно проведені дні, оповідається швидко, а слухати майже нічого; тим часом про різні незручності, про все, що викликає душевний трепет і навіть страх, виходить гарна або щонайменше довга оповідь. Вони надовго зупинились у цій затишній оселі, принаймні на два тижні, і їм було важко її залишати. Більбо радо гостював би там і далі – навіть якби міг без клопотів дістатися назад до своєї гобітської нори. Але про їхнє перебування там розповісти можна дуже мало.

Господар будинку був приятель ельфів – один із тих людей, про чиїх предків складали дивні історії ще з доісторичних часів – історії про війни злих ґоблінів з ельфами і першими людьми з Півночі. За часів, про які йдеться в нашій оповіді, все ще траплялися люди, серед чиїх пращурів були ельфи та герої Півночі, а Ельронд, господар дому, був їхній повелитель.

Він був шляхетний і прекрасний з обличчя, як ельфійський владика, сильний, як воїн, мудрий, як чародій, оточений шаною, як король ґномів, і добросердий, як літо. Про нього склали багато переказів, однак його участь в історії великої пригоди Більбо була доволі скромною, хоч і важливою, – ви самі в цьому переконаєтесь, якщо ми колись дійдемо до кінця. Його дім був істинною досконалістю – чи вам подобалося їсти, чи спати, чи працювати, чи розповідати і слухати історії, чи співати, чи просто сидіти замислившись, чи з приємністю все це поєднувати. Жодне зло не проникало до цієї долини.

Бажав би я мати час, аби переказати вам принаймні кілька історій чи слова однієї-двох пісень, які вони почули в тому домі! Усе товариство, а так само й поні, за кілька проведених там днів відпочило і поновило сили. їхній одяг було полатано, синці – загоєно, настрій – піднесено, надії – відроджено. їхні клунки було наповнено їжею, що мало важила, проте була доволі поживною, щоб надати їм сил для подолання гірського перевалу. їм дали найкращі поради, щоб відшліфувати їхні плани. Так надійшов переддень Літня, і їм треба було рушати в путь разом із першими променями серед-річного сонця.

Ельронд добре знався на різноманітних рунах. Того дня він поглянув на мечі, які вони винесли з лігва тролів, і промовив:

– Їх зробили не тролі. Це давні, дуже давні мечі Високих Ельфів із Заходу, моїх одноплемінників. їх викували в Ґондоліні для воєн із ґоблінами. Можливо, вони опинилися серед скарбів дракона чи стали здобиччю ґоблінів, бо ж дракони та ґобліни зруйнували це місто багато століть тому. Цей меч, Торіне, руни називають Оркріст, тобто Ґобліносік – стародавньою мовою Ґондоліна; це славна зброя. А цей, Ґандальфе, носив ім’я Ґламдрінґ, тобто Ворогобій, – колись він належав ґондолінському королеві. Бережіть їх!

– Як же вони потрапили до тролів, хотів би я знати? – спитав Торін, розглядаючи свого меча з новою цікавістю.

– Невідомо, – відповів Ельронд, – але можна припустити, що ваші тролі пограбували інших грабіжників або ж натрапили десь у горах на рештки добра, награбованого в давнину. Я чув, що в копальнях Морії, в покинутих печерах, досі знаходять забуті стародавні скарби, що залишилися там від часів воєн ґномів із ґоблінами.

Торін обміркував його слова.

– Я шануватиму цього меча, – сказав він. – Нехай невдовзі він знову посіче ґоблінів!

– Бажання, яке, ймовірно, досить швидко збудеться тут, у горах! – мовив Ельронд. – А тепер покажіть мені вашу мапу.

Він узяв мапу і довго вдивлявся в неї, хитаючи головою; бо якщо він і не дуже симпатизував ґномам, головно – через їхню любов до золота, то натомість усією душею ненавидів драконів та їхню люту жорстокість і смутився від самої згадки про руїну міста Діл із його веселими дзвонами та про обпалені пожежею береги мальовничої Бистриці. Сяяв широкий срібний серп молодика. Ельронд підніс мапу догори, і крізь неї заструменіло біле сяйво.

– Що це? – спитав він. – Тут проступають якісь місячні літери

– з-за звичайних рун, якими написано: «П’ять футів заввишки двері, троє пліч-о-пліч пройдуть крізь них»…

– Які місячні літери? – запитав гобіт, сповнений захвату. Він любив мапи, як я вже казав раніше, а ще він любив руни, літери та мистецький краснопис, хоча коли писав сам, то в нього виходило трохи затонко і павутинчасто.

– Місячні літери – це ті самі руни, але їх не можна побачити, якщо просто дивитися на них, – відповів Ельронд. – Видно їх лишень тоді, коли за ними сяє місяць. Що більше – для особливо хитромудрих це має бути місяць у тій самій фазі й о тій самій порі року, що й у день, коли їх було накреслено. їх винайшли ґноми і виводили їх срібними перами, як можуть розповісти тобі твої друзі. Ці написи, напевно ж, були зроблені при світлі молодика в переддень Літня – багато років тому.

– І що вони означають? – в один голос запитали Ґандальф і Торін, трохи роздратовані тим, що Ельронд побачив руни раніше за них, хоча такої нагоди досі, вочевидь, не траплялось, а наступна випаде бозна-коли.