Текст книги "Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

РОЗДІЛ VIII
МУХИ ТА ПАВУКИ

Вони йшли вервечкою. Стежка починалася немовби аркою з двох великих старезних дерев, які схилились одне до одного, утворивши вхід до тінявого тунелю, – вони були так сильно заглушені плющем і обліплені лишайником, що на їхньому гіллі виднілось лише кілька почорнілих листочків. Сама стежка виявилася вузькою і звивалася поміж стовбурів. Невдовзі світло, що пробивалося крізь арку, перетворилося на маленьку світляну цяточку далеко позаду, і тиша стала такою глибокою, що кожен крок гучно відлунював у лісі, а дерева, здавалося, нахилялися над ними, прислухаючись.

Коли їхні очі звикли до імли, вони почали дещо розрізняти обабіч стежки при якомусь тьмяному зеленавому півсвітлі. Іноді тоненькому сонячному промінчику щастило прослизнути крізь шпаринку в листі високо вгорі, обминувши навіть переплетені конари та сплутане гілля, й увігнатися перед ними в землю блискучою шпицею. Але це траплялося рідко, а невдовзі й зовсім припинилось.

У лісі водилися чорні вивірки. Коли гострозорі допитливі очі Більбо призвичаїлися до півтемряви, він став мигцем помічати, як вони відскакують од стежки й тікають за стовбури. Чути було також дивні звуки – рохкання, тупотіння та метушню в підліску і серед листя, яке подекуди лежало на землі височезними купами, – але хто видавав ті звуки, Більбо не міг роздивитися. Найогидніше, що вони побачили, – це павутиння: темне, щільне, надзвичайно товсте павутиння, яке куди не глянь напиналося поміж деревами чи обплутувало нижні гілки обабіч стежки. Воно ніде не перетинало стежки, але чи вона лишалася чистою завдяки якимось чарам, чи з якоїсь іншої причини – це їм було невтямки.

Минуло небагато часу – і вони почали ненавидіти ліс так само палко, як зненавиділи тунелі ґоблінів, але ліс, здавалося, лишав іще примарнішу надію на те, що він коли-небудь скінчиться. А вони йшли і йшли, безперестанку тужачи за сонцем та небом і прагнучи відчути на обличчі подув вітерцю. Повітря під кронами дерев було важке, затхле та застигле – навіть не сколихнеться. Це відчули навіть ґноми, котрі звикли жити під землею і часом подовгу не бачили сонця, – а гобітові, який хоч і жив у норі, але полюбляв проводити літні дні на свіжому повітрі, здавалося, що він от-от задихнеться.

Найгірше було вночі. Темрява ставала непроглядною – не такою, яку ви звете непроглядною, а непроглядною насправді: такою чорною, що дійсно не було видно нічого. Більбо спробував було помахати рукою перед самим своїм носом, але не побачив власної руки. А втім, це не зовсім правда, що вони нічого не бачили: вони бачили очі. Мандрівники спали, міцно притулившись один до одного, але по черзі вартували, – і коли настала черга Більбо, він спостерігав у навколишній темряві якісь вогники; часом чиїсь жовті, червоні чи зелені очі пильно розглядали його зблизька, а потім повільно гасли і зникали, щоб так само повільно розгорітися деінде. А часом вони зблискували серед гілля просто над його головою – і це було найстрашніше. Та найбільше Більбо не подобались очі відразливо безбарвні й булькаті. «Очі комах, – думав він, – аж ніяк не тварин, – тільки надто вже великі».

Хоча ще було не дуже холодно, вони спробували розпалювати вночі сторожове вогнище, але незабаром облишили це. Вогонь, здавалося, притягував зусібіч сотні й сотні очей, хоча їхні власники, хоч би хто вони були, дбали про те, щоб їх самих не було видно у відблисках полум’я. Та найгіршим було те, що вогонь приваблював тисячі темно-сірих і чорних метеликів, подекуди завбільшки мало не з долоню, які пурхали і дзижчали в них над вухами. Ті метелики були нестерпні – як і велетенські кажани, чорні, наче смола. Тож мандрівники не розпалювали багать, а куняли всю ніч, зіщулившись у несосвітенній моторошній темряві.

Усе це тривало, як здавалося гобітові, вже віки, – до того ж йому постійно дошкуляв голод, бо вони якнайпильніше економили харчі. Дні минали за днями, а ліс ніби й не мінявся – і мандрівники почали непокоїтися. Запаси харчів не бувають невичерпними – і їжа таки справді почала закінчуватися. Ґноми спробували стріляти у вивірок і змарнували чимало стріл, перш ніж пощастило поцілити в одну. Та коли її засмажили, вона виявилась огидною на смак – і на вивірок вони вже не полювали.

До того ж їх мучила спрага, бо в них лишалося мало води і вони жодного разу не натрапили на джерело чи струмок. Так їм і велося, аж поки одного дня путь їм перетнув швидкоплинний потік. Течія була сильна, але сам потік, якраз упоперек стежки, був неширокий, а ще він був чорний – чи здавався таким у темряві. Добре, що Беорн застеріг їх щодо нього – інакше вони б напилися з потоку, байдужг, якого він кольору, і наповнили б його водою спорожнілі міхи. А тому вони лише застановилися, як через нього перебратися, не вступивши у воду. Колись тут був дерев’яний місток, але він прогнив і завалився, лишивши по собі тільки обламані стовпчики біля берега.

Більбо став над водою на коліна і, вдивляючись у темряву, скрикнув:

– На тому березі човен! От якби він був по цей бік!

– І далеко до нього, як ти гадаєш? – спитав Торін, бо ґноми нарешті зрозуміли, що Більбо має найгостріший зір серед усіх.

– Зовсім недалеко. Не більш як дванадцять кроків.

– Дванадцять кроків! Я думав – принаймні тридцять, але мої очі вже не ті, що сто років тому. Втім, що дванадцять кроків, що миля – однаково. Ми не можемо перестрибнути через струмок і не ризикнемо перебрести його чи перепливти.

– Уміє хтось із вас закидати мотузку?

– А яка з того користь? Навіть якщо ми зможемо зачепити човна (у чому я сумніваюся), то він, напевно ж, прив’язаний.

– Не думаю, що він прив’язаний, – відказав Більбо, – хоча, звісно, в такій темряві я не можу бути певен. Але виглядає так, ніби його просто витягнули на берег, у найнижчому місці, де стежка спускається до води.

– Найсильніший – Дорі, проте Філі наймолодший і має ліпший зір, – вирішив Торін. – Ходи-но сюди, Філі, – чи бачиш ти човна, про який каже пан Торбин?

Філі здалося, що він бачить, – і, коли він сяк-так прицілився, що забрало багато часу, йому подали мотузку. Вони мали кілька мотузок і до кінця найдовшої прив’язали один із великих залізних гаків, якими зазвичай чіпляли клунки до ременів у себе на плечах. Філі взяв гак у руку, розмахнувся і метнув його через потік.

І гак зі сплеском упав у воду!

– Недоліт! – озвався Більбо, вдивляючись у протилежний берег. – Ще півкроку – і ти б закинув його в човен. Спробуй-но ще раз. Не думаю, що чари такі сильні, аби зашкодити тобі, якщо ти лише доторкнешся до мокрої мотузки.

Філі витягнув гак на берег і знов узявся за нього, все-таки трішки вагаючись. Цього разу він жбурнув його з великою силою.

– Спокійно! – сказав Більбо. – Тепер ти закинув гак аж за дальній борт. Тягни помаленьку.

Філі поволі потягнув за мотузку, і через якийсь час Більбо гукнув:

– Обережно! Гак лежить на борту – аби лише він зачепився.

І гак зачепився. Мотузка напнулася, Філі смикнув її на себе – але марно. Йому на допомогу прийшов Кілі, а тоді ще Оїн і Ґлоїн. Вони тягли й тягли – і раптом усі попадали на спини. Втім, Більбо був напоготові – він схопився за мотузку і якимось прутиком затримав маленького чорного човника, який рушив був за водою.

– Допоможіть! – скрикнув він, і Балін саме вчасно вхопився за човен, якого ледве не віднесло течією.

– Усе-таки він був прив’язаний, – сказав Балін, дивлячись на обривок линви, що звисав із човна. – Чудова робота, хлопці, й добре, що наша мотузка виявилася міцнішою.

– Хто попливе перший? – запитав Більбо.

– Я, – озвався Торін, – а ти – зі мною, і Філі з Баліном – теж. Більше човен не витримає. Потім – Кілі, Оїн, Ґлоїн і Дорі, тоді – Орі, Норі, Біфур і Бофур, а насамкінець – Двалін і Бомбур.

– Я завжди останній, і мені це не подобається, – заявив Бомбур. – Сьогодні черга когось іншого.

– Не треба бути таким огрядним. А так мусиш пливти останнім, коли човен буде менш навантажений. І не смій бурчати, коли тобі наказують, – інакше з тобою може трапитися лихо.

– Але тут немає весел. Як же ви збираєтеся доправити човна на той берег? – запитав гобіт.

– Дайте мені ще одну мотузку і ще один гак, – не розгубився Філі – й, коли гак прив’язали до мотузки, якнайвище та якнайдалі метнув його в темряву. Оскільки гак не впав на землю, їм стало зрозуміло, що він застряг у гіллі.

– Тепер залазьмо, – звелів Філі, – й нехай хтось із нас тягне за мотузку, що зачепилася за дерево на тому боці. Хтось із решти хай тримає першого гака, а коли ми щасливо висадимося на тому березі, хай зачепить його за човен – і ви зможете притягнути його назад.

У такий спосіб усі вони невдовзі щасливо опинилися на протилежному березі зачарованого струмка. Двалін щойно вибрався з човна зі змотаною мотузкою на плечі, й Бомбур (він таки не переставав бурчати) готувався зробити те саме, коли дійсно трапилося лихо. Попереду на стежці почувся частий стукіт копит. З присмерку несподівано виринув олень, який мчав просто на них. Він налетів на ґномів, позбивав їх із ніг і приготувався до стрибка. Потім сильно відштовхнувся і перескочив через потік, навіть не торкнувшись води. Але він не досяг протилежного берега цілим і неушкодженим. Торін, єдиний із усіх, зберіг рівновагу та ясну голову. Щойно вони пристали до берега, він натягнув лук і вклав стрілу – на випадок, якщо десь поблизу причаївся охоронець човна. Тож тепер Торін упевнено та влучно послав стрілу в оленя. Приземляючись, той спіткнувся. Його відразу поглинув присмерк, але вони почули, як стукіт копит збився з ритму і затих.

Утім, не встигли вони привітати постріл схвальними вигуками, як страшний лемент Більбо вивітрив із їхніх голів мрії про оленину.

– Бомбур упав у воду! Бомбур тоне! – кричав він. І це була правда. Бомбур стояв на суші лише однією ногою, коли на нього налетів олень і перестрибнув через нього. Бомбур перечепився, ненавмисно відштовхнув човна від берега і, падаючи спиною в темну воду, вхопився за слизькі корінці – але його пальці зісковзнули, а човен повільно закружляв на бистрині й зник.

Коли ґноми підбігли до берега, у воді ще було видно Бомбурів каптур. Вони миттю кинули побратимові мотузку з гаком. Бомбур ухопився за неї – і вони витягли його на сухе. Звісно, він був мокрий з голови до ніг, але то було не найгірше. Коли вони поклали його на берег, він уже міцно спав, стискаючи в руці мотузку, та так сильно, що йому не могли розтиснути кулак, – і ґном продовжував міцно спати, хоч як вони силкувалися його розбудити.

Вони все ще стояли над ним, проклинаючи лиху долю та Бомбу-рову незграбність і оплакуючи втрату човна, що позбавила їх можливості повернутися назад і пошукати вбитого оленя, – коли з лісу долинули приглушені звуки сурем і ріжків та віддалений гавкіт хортів. Друзі присіли навпочіпки і прислухалися – й насилу розчули звідкілясь із півночі шум великого полювання, хоча видно не було нічого.

Вони просиділи так чимало часу, не наважуючись поворухнутися. Бомбур далі спав із посмішкою на повному обличчі, ніби його вже не обходили жодні прикрощі, які не давали їм спокою. Зненацька попереду на стежці з’явилися білий олень і біла олениця з оленятами – настільки білосніжними, наскільки перший олень був темний. Вони промайнули в півтемряві. Перш ніж Торін устиг щось крикнути, троє ґномів схопилися на ноги і випустили з луків по стрілі. Здається, жодна не влучила в ціль. Олень повернувся і зник серед дерев так само безшумно, як і з’явився, – і ґноми марно пускали стріли йому вслід.

– Припиніть! Припиніть! – закричав Торін, але запізно: збуджені ґноми змарнували останні стріли, і тепер від луків, які дав їм Беорн, не було жодної користі.

Тієї ночі все товариство було дуже похмурим – і в наступні дні хмари над їхніми головами ще більше згустилися. Так, вони переправилися через зачарований струмок, але на тому боці стежка петляла, як і раніше, й у лісі не було помітно жодних змін. Утім, якби вони знали місцевість краще і звернули належну увагу на звуки полювання та на білого оленя, який з’явився перед ними на стежці, їм би стало зрозуміло, що вони вже досягли східного краю лісу. І якби вони зібрали всю свою віру та відвагу, то незабаром дійшли б до переліска і до тих місцин, куди проникає сонце.

Але вони цього не знали, до того ж важким тягарем для них був Бомбур, якого вони мали якось нести, – цю обтяжливу повинність відбували по черзі четверо ґномів, а їхні клунки розподіляли між собою інші. Якби клунки значно не полегшали за останні дні, вони б з усім цим не впорались, – але краще вже клунки, повні харчів, аніж вічно сонний і усміхнений Бомбур. Через кілька днів у них не залишилося практично ніякої їжі, ні питва. Вони не бачили, щоб у лісі росло щось їстівне – лише гриби на деревах і трави з блідими листочками та неприємним запахом.

Десь за чотири дні путі від зачарованого струмка почався суцільний буковий ліс. Спершу вони зраділи цій переміні, бо тут не було підліска і присмерк став трохи рідшим. Над головами в них пробивалося зеленаве світло, і подекуди вони могли щось роздивитись обабіч стежки. Проте світло тільки вихоплювало з сутіні нескінченні ряди прямих сірих стовбурів, схожих на колони якоїсь величезної напівтемної зали. У повітрі відчувався якийсь повів, долітав шум вітру – але то були сумні звуки. Додолу з шелестом упало кілька листків, нагадавши їм, що наближається осінь. Під ногами шаруділо сухе листя, що назбиралося за незліченні минулі осені, – його понаносило на узбіччя стежки з лісу, де воно лежало пухким червоним килимом.

А Бомбур усе спав – і вони дуже втомилися. Часом їх непокоїв чийсь сміх. Іноді долинав віддалений спів. Голоси, які сміялися, були милозвучні й не належали ґоблінам, а спів був прекрасний, але звучав дивно та несьогосвітньо, – тож мандрівникам було якось моторошно і вони з останніх сил поспішали покинути ці місця.

Через два дні вони помітили, що стежка пішла схилом, і невдовзі опинились у долині, майже всуціль зарослій могутніми дубами.

– Та закінчиться колись цей клятий ліс чи ні? – не витримав Торін. – Хтось мусить залізти на дерево, спробувати вистромити голову з гілля і розглянутися довкола. Треба тільки вибрати найвище дерево, що нависає над стежкою.

Звісно, під «хтось» мався на увазі Більбо. Ґноми вибрали саме його, бо дозорець мусив би просунути голову крізь листя аж на верхівці, – тож він мав би бути досить легким, аби його витримали найвищі та найтонші гілочки. У бідолашного пана Торбина не було великої практики в лазінні по деревах, але ґноми підсадили його на нижні гілки величезного дуба, який ріс над самою стежкою, і гобіт мусив сяк-так лізти вгору. Він прокладав собі дорогу крізь поплутане галуззя, що шмагало його по обличчю; весь позамазувався зеленим і чорним об стару кору великих конарів; не раз зісковзував, але втримувався в останній момент – і нарешті, зі страшенними зусиллями подолавши складну ділянку, де взагалі не виявилося путніх гілок, дістався до верхівки. Весь час його непокоїла думка, чи є на дереві павуки та як йому спускатися донизу, щоб не впасти.

Урешті-решт він вистромив голову з крони й одразу помітив, що павуки тут як тут. Але вони були менші від звичайних і їх цікавили тільки метелики. Світло мало не осліпило Більбо. Він чув, як ґноми щось кричали йому далеко внизу, але не міг відповісти, лише мружився, вчепившись у гілля. Сонце сяяло так яскраво, що минуло багато часу, перш ніж Більбо зміг до нього призвичаїтись. А коли він нарешті розплющив очі, то побачив скрізь навколо себе море темної зелені, яку де-не-де ворушив вітерець, – і всюди пурхали сотні метеликів. Гадаю, то був якийсь різновид "пурпурового імператора" – метелика, що вподобав верхівки дубів, але ці метелики були зовсім не пурпурові, а оксамитово-чорні, без жодних світлих цяточок.

Більбо довго дивився на "чорних імператорів" і насолоджувався вітерцем, який пестив йому волосся та обличчя, але згодом крики ґномів, які тепер аж ногами тупотіли внизу від нетерплячки, нагадали йому, навіщо він сюди видряпувався. Втім, справи були кепські. Роззираючись якомога пильніше, він ніде не бачив кінця-краю деревам. Серце його, яке було звеселилося, коли він побачив сонце та відчув вітерець, знов упало у грудях: нічого їстівною, повертатись униз було ні з чим.

Насправді, як я вже казав, вони були недалеко від краю лісу – і, якби Більбо мав більше здорового глузду, вігг би второпав, що дерево, на яке він видряпався, хоч і було високе, але стояло майже на дні широкої долини, тож із його верхівки здавалося, що дерева здіймаються звідусіль, ніби вінця величезної чаші, й годі було побачити, як далеко простягається ліс. Однак він цього не второпав і поліз донизу в цілковитому розпачі. Нарешті він знов опинився долі, подряпаний, розпашілий і нещасний, та ще й недобачаючи у присмерку. Його звіт засмутив решту так само, як і його самого.

– Ліс не має кінця-краю, куди не глянь! Що ж нам робити? І навіщо було посилати гобіта? – репетували ґноми, ніби то була його провина.

Вони не надали жодної ваги метеликам і тільки ще дужче розсердилися, коли він розповів їм про чудовий вітерець, який їм годі було відчути, бо вони були затяжкі для того, щоб залізти на дерево.

***

Тієї ночі вони доїли свої припаси до останньої крихти, а прокинувшись наступного ранку, спершу відчули гризький голод, а потім помітили, що йде дощ і важкі краплі де-не-де пробиваються крізь листяну покрівлю і падають на землю. Дощ лише нагадав їм, що в них іще й у роті пересохло від спраги, але полегшення не приніс: не можна вгамувати пекучу спрагу, стоячи під велетенськими дубами і чекаючи, що якась краплина випадково впаде вам на язик. Єдиний проблиск розради їм несподівано приніс Бомбур.

Він раптово прокинувся й сів, чухаючи потилицю. Бомбур ніяк не міг уторопати, де він і чому почувається таким голодним, бо забув усе, що трапилося після того давнього травневого ранку, коли вони вирушили в мандри. Останнє, що він пам’ятав, – це гостина в гобітовій норі, – і їм коштувало великих зусиль змусити його повірити в їхню розповідь про всі ті численні пригоди, які вони пережили відтоді.

Коли Бомбур почув, що їсти нічого, він аж розплакався, бо почувався таким кволим, що ледве міг триматися на ногах.

– І навіщо я тільки прокинувся! – ридав він. – Я бачив такі чудові сни! Мені снилося, ніби я бреду лісом, схожим на цей, тільки він був освітлений смолоскипами на деревах, світильниками, підвішеними до гілок, і багаттями, розкладеними на землі. І там ішов бучний бенкет – він тривав без кінця. Лісовий король сидів на троні в короні з листя, лунав веселий спів, і годі перелічити й описати всі наїдки та напої, якими там частували.

– І не починай, – урвав його Торін. – Якщо вже не можеш говорити про щось інше, то ліпше помовч. Ти й так нам набрид. Якби ти не прокинувся, нам слід було б лишити тебе в лісі з твоїми пришелепуватими снами. Це ж не жарти – тягти тебе отакого, навіть після кількох тижнів суворого посту.

Зараз їм нічого не лишалося робити, як тільки тугіше затягнути пояси на схудлих животах, закинути за плечі порожні клунки та міхи і потрюхикати стежкою далі, не дуже й сподіваючись, що коли-небудь їм вдасться вибратися з лісу і що раніше їх не спіткає голодна смерть. Вони йшли цілий день, дуже повільно й утомлено, а Бомбур і далі репетував, що його ноги не несуть і що він хоче лягти і поспати.

– Не будеш ти спати! – відказували йому вони. – Хай тепер і твої ноги потрудяться, годі вже нам тебе нести.

Але він усе одно раптом відмовився ступити бодай крок уперед і повалився на землю.

– Ідіть далі, якщо вам так треба, – пробурмотів він. – А я збираюся тут заснути і надивитись на їжу хоч уві сні, якщо мені не вдасться здобути її якось інакше. Сподіваюся, що вже ніколи не прокинуся.

Саме тієї миті Балін, який був трохи попереду, вигукнув:

– Що то було? Здається, я бачив, як у лісі блимнуло світло.

Усі подивились у той бік, куди він вказував, і на чималенькій віддалі побачили в темряві ніби червоний вогник, потім поряд із ним ще і ще. Навіть Бомбур підхопився на ноги – і вони поспішили вперед, не дбаючи про те, що то могли бути тролі чи ґобліни. Світло блимало просто перед ними, ліворуч від стежки, – і, коли вони нарешті з ним порівнялися, стало зрозуміло, що то горіли поміж деревами смолоскипи та багаття, досить далеко від їхньої путі.

– Схоже на те, що мої сни збуваються, – прохекав Бомбур, відсапуючись позаду.

Він хотів кинутися просто в ліс, до вогнів. Але інші аж надто добре пам’ятали перестороги чарівника та Беорна.

– Кепський буде бенкет, якщо ми не повернемося звідти живі, – зауважив Торін.

– Але без бенкету ми так чи інак протягнемо недовго, – заперечив Бомбур, і Більбо в душі з ним погодився.

Усі довго сперечались і врешті вирішили вислати двох розвідників, котрі б підкралися до вогників і дізналися про все більше. Але ґноми не могли вирішити, кого послати: ніхто не палав бажанням загубитися й уже ніколи не побачити своїх друзів. Насамкінець, попри всі перестороги, їх помирив голод, бо Бомбур не переставав описувати різні смачні наїдки, які споживались у його сні на лісовому бенкеті, – тож вони зійшли зі стежки й усі разом заглибились у ліс.

Далеченько прорачкувавши, вони визирнули з-за стовбурів і побачили просіку, де землю було розрівняно. Там було повно народу – достоту ельфи, – всі в зеленому та брунатному вбранні, вони сиділи великим колом на пнях. Посередині горіло вогнище, а до дерев за спинами ельфів де-не-де було прикріплено смолоскипи. Але най-принаднішим у всьому видовищі було те, що вони їли, пили та весело сміялися.

Пахощі смаженого м’яса були такі чудові, що наші мандрівники, не гаючи часу на наради, всі як один підхопились і почали продиратися до кола бенкетарів із єдиною думкою – попросити чогось попоїсти. Але щойно перший із них ступив на просіку, як усі смолоскипи згасли, ніби за помахом чарівної палички. Хтось із ельфів копнув ногою багаття, воно шугнуло вгору снопом мерехтливих іскор і теж погасло. Вони залишились у безпросвітній темряві й не могли навіть намацати одне одного – принаймні певний час. Після панічних і марних блукань-у пітьмі, перечіпаючись через колоди, наштовхуючись на дерева і перегукуючись так голосно, що в лісі на багато миль довкола, напевно, попрокидалось усе живе, вони, врешті-решт, зуміли зібратися докупи і навпомацки перерахувати одне одного. На той час вони, звісно, зовсім забули, з якого боку від них стежка, й безнадійно заблукали, щонайменше до ранку.

Не лишалося нічого іншого, як тут же й заночувати, – вони навіть не наважилися пошукати на землі недоїдків, боячись знову погубитись. Але довго вони не пролежали – щойно Більбо задрімав, як Дорі, чия черга була вартувати, гучно прошепотів:

– Вогні з’явилися знов, і їх стало більше.

Усі аж підскочили. Справді, десь неподалік мерехтіли десятки вогників і цілком виразно чулися голоси та сміх. Ґноми і гобіт почали повільно підкрадатися до світла – вервечкою, тримаючись одне за одного ззаду. Коли вони були вже близько, Торін звелів:

– Цього разу – аніруш! Нікому й носа не показувати з криївки, доки я не звелю. Спершу я пошлю самого пана Торбина, щоб він побалакав із ними. Його вони не злякаються («А я їх?» – подумав Більбо) – і, принаймні я на це сподіваюся, не завдадуть йому шкоди.

Наблизившись до краю світляного кола, ґноми раптом виштовхнули поперед себе Більбо. Не встиг він надіти свій перстень, як опинився, мало не перечепившись, у сліпучому світлі вогнища та смолоскипів. Нічого доброго з цього не вийшло. Усі вогні знову згасли, і запанувала непроглядна пітьма.

Якщо їм і раніше було важко зібратися докупи, то цього разу все стало набагато гірше, бо вони ніяк не могли знайти гобіта. Щоразу, коли вони перераховували одне одного, в них виходило тільки тринадцять. Вони кричали, кличучи:

– Більбо Торбине! Гобіте! Гобіт ти капосний! Агов! Гобіте, хай тобі грець, де ти? – і таке інше, але відповіді не було.

Вони вже втратили будь-яку надію, коли Дорі наштовхнувся на Більбо – цілком випадково. В темряві ґном перечепився через, як він гадав, колоду і виявив, що то був гобіт, котрий скрутився калачиком і міцно спав. Довелося добряче його потермосити, щоб розбудити, а коли він прокинувся, це було йому зовсім не до вподоби.

– Мені снився такий приємний сон, – пробурчав він, – про те, ніби я саме смачно обідав.

– Ой лишенько! Він здурів, як Бомбур, – залементували ґноми. – Не розповідай нам про сни. Від снів про обіди не буває нічого доброго, і нам вони не сняться.

– Сни про їжу – це найкраще, що може для мене бути в цьому пропащому місці, – промимрив Більбо, вмощуючись біля ґномів і збираючись знову заснути і додивитися свій сон.

Але вогні й тоді з’явились у лісі не востаннє. Згодом, пізно вночі, Кілі – тепер він стояв на чатах – розбудив їх усіх знову, гукаючи:

– Неподалік аж палахкоче – певно, враз засвітилися сотні смолоскипів і чимало багать, ніби якимись чарами. І послухайте, як там співають і грають на арфах!

Трохи полежавши і послухавши, вони відчули, що не можуть боротися з бажанням підійти ближче і ще раз спробувати попросити допомоги. Вони знову зірвалися з місця, але наслідки цього разу були фатальними. Бенкет тепер був іще бучніший і розкішніший, аніж раніше, а на чолі довгої низки бенкетарів сидів золотоволосий Лісовий король у короні з листя – достоту король із Бомбурового сну. Ельфи передавали один одному чаші – по колу та понад багаттями, деякі грали на арфах, і багато хто співав. їхнє блискуче волосся було рясно заквітчане, на комірах і поясах у них мерехтіли смарагди та діаманти, а їхні обличчя, як і пісні, іскрилися веселощами. Голосні, виразні та прекрасні були ті пісні – й Торін виступив на середину кола.

Мертва тиша запала на півслові. Усі вогні згасли. На місці багать заклубочився чорний дим. В очі ґномам сипонуло приском та попелом, і ліс знову сповнився їхнім криком і лементом.

Більбо опам’ятався, коли бігав по колу (як він гадав), безперестанку кличучи:

– Дорі, Норі, Орі, Оїне, Ґлоїне, Філі, Кілі, Бомбуре, Біфуре, Бофуре, Дваліне, Баліне, Торіне Дубощите!

Тим часом ґноми, котрих він не міг ні побачити, ні намацати, так само бігали круг нього (раз у раз вигукуючи: «Більбо!»). Але крики його супутників усе віддалялись і слабшали, а відтак – хоча згодом йому здалося, що вони перетворилися на віддалене волання про допомогу, – всі голоси врешті стихли, й він залишився сам у цілковитій тиші й темряві.

***

То був один із найзлощасніших моментів у його житті. Але невдовзі він збагнув, що спроби бодай щось зробити до того, як настане день і хоч трохи розвидніється, ні до чого доброго не доведуть, а отже, не варто втомлювати себе блуканнями без жодної надії на сніданок, який би відновив сили. Тож він сів долі, притулившись спиною до дерева, і – не востаннє – поринув у спогади про свою далеку-далеку гобітську нору з її чудовими коморами. Він саме заглибився в думки про копчену свинячу грудинку, про яйця, грінки та масло, коли відчув, що до нього щось доторкається. До його лівої руки притислося щось схоже на міцну липку струну, а коли він спробував поворухнутися, то виявив, що його ноги обплутані такою самою струною, тож ледве він підвівся, як перечепився й упав.

Тоді, з’явившись із-за його спини, на нього навалився величезний павук, – ось хто ретельно зв’язував його павутиною, доки він дрімав. Більбо бачив самі лише очі цієї потвори і відчував дотик її волохатих лап, коли вона силкувалась обплутати його своїми огидними нитками. Йому пощастило, що він вчасно прийшов до тями. Ще трохи – й він узагалі не зміг би поворухнутись. А так – почав відчайдушно відбиватися. Він молотив павука кулаками – бо тварюка спробувала впорснути йому отруту, щоб його втихомирити (як роблять із мухами звичайні павуки), – аж тут згадав про свій кинджал і видобув його з піхов. Павук ураз відскочив назад, і Більбо встиг перерізати павутину в себе на ногах. Тепер була його черга нападати. Павук, очевидно, не звик до комах, що носять при боці таке жало, – інакше б він чимскоріш утік. Але не встиг він кинутися навтьоки, як Більбо напав на нього і вгородив кинджал просто йому межи очі. Павук ураз шалено застрибав і засмикався, сіпаючи лапами в жахливих конвульсіях, – але Більбо добив його другим ударом, а тоді повалився на землю і надовго знепритомнів.

Коли він очуняв, його оточував тьмяно-сірий присмерк, який зазвичай був у лісі вдень. Поруч лежав мертвий павук, а лезо його кинджала було в чорних плямах. Якимось чином власноручне вбивство велетенського павука – в темряві, без допомоги чарівника, ґномів чи будь-кого ще – дуже змінило пана Торбина. Витерши кинджал об траву і сховавши його назад до піхов, він відчув себе іншим – набагато грізнішим і відважнішим, попри порожнечу в шлунку.

– Я дам тобі ім’я, – промовив він, звертаючись до кинджала. – Зватиму тебе Жало.

Потому він подався на розвідку. Ліс був похмурим і німотним. Але, вочевидь, передусім Більбо мав пошукати своїх друзів, котрі, ймовірно, були десь неподалік – якщо їх не захопили в полон ельфи (або хтось гірший). Більбо відчував, що кричати небезпечно, тож довгенько простояв, ламаючи голову, в якому напрямку пролягає стежка й у який бік йому треба йти спершу, щоб розшукати ґномів.

– О, чому ми не послухали порад Беорна та Ґандальфа! – бідкався він. – У яку ж халепу ми вскочили! Ми! Аби ж то ми: бути зовсім самому так жахливо…

Урешті-решт він якось здогадався, звідки вночі долинали крики про допомогу, – і через чисте везіння (він-бо народився везунчиком) здогадався більш-менш правильно, як ви самі побачите. Набравшись рішучості, він якомога спритніше покрався вперед. Як я вже казав вам, гобіти скрадаються спритно і безшумно, особливо в лісі, – до того ж Більбо надів перстень. Ось чому павуки ані не бачили його, ані не чули.

Він крадькома пробирався в обраному напрямку, аж поки помітив попереду латку густої чорної тіні – ніби згусток опівночі, яка ніколи не проясніє. Наблизившись, він побачив, що то були павутини, напнуті одна поверх одної. А ще він раптом побачив павуків, які сиділи в гіллі над його головою, і – байдуже, з перснем чи без – затремтів, боячись, аби вони його не викрили. Стоячи за деревом, він якийсь час стежив за ними і раптом, серед лісової тиші та спокою, розчув, що ці бридкі потвори розмовляють поміж собою. їхні голоси нагадували тоненьке рипіння та шипіння, але багато слів він зрозумів. Вони говорили про ґномів!

– Завзята була сутичка, але воно того варте, – сказав один. – Ну й груба ж у них шкура, аж противно, апе б’юсь об заклад, що всередині вони соковиті.