Текст книги "Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]"

Автор книги: Джон Рональд Руэл Толкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

Ґоллум рвучко підхопився і почалапав сягнистим кроком далі. Більбо поспішив за ним, так само обережно, як і раніше, хоча тепер він найбільше боявся перечепитися через якийсь прискалок, упасти і наробити шуму. Голова у нього йшла обертом від зажеврілої надії та подиву. Виходило, що перстень, який він знайшов, був чарівний: він робив того, хто його надіне, невидимим! Звісно, він уже чув про такі персні у старих-старих казках, але важко було повірити, що йому справді випадково потрапив до рук один із них. Однак саме так і було: Ґоллум, світячи очима, промчав поруч, менш ніж за пару кроків од нього.

Вони все бігли й бігли, Ґоллум лопотів попереду, з сичанням і прокльонами, а Більбо – позаду, так тихо, як може лише гобіт. Незабаром вони дісталися до місця, де, як помітив Більбо, спускаючись униз, відгалужувалися то туди, то сюди бічні проходи. Ґоллум одразу почав їх рахувати:

– Один ліворуч, ос-сь він. Один праворуч, ос-сь він. Два праворуч, ос-сь с-сюди. Два ліворуч, ос-сь туди. – І так далі, і так далі.

Що довше він рахував, то повільніше просувався вперед і вже почав труситись і схлипувати – бо озеро лишалось усе далі й далі позаду і йому ставало страшно. Ґобліни могли бути десь поблизу, а він загубив свого персня. Нарешті він зупинився біля низького проламу зліва.

– С-сім праворуч, ос-сь вони. Ш-шість ліворуч, ос-сь вони! – шепотів він. – Це він і є. Звіс-сно ж-ж, це ш-шлях до задніх дверей. Ос-сь прохід!

Він уп’явся у пролам очима і відсахнувся.

– Але ж ми не с-сміємо туди с-сунутис-сь, дорогес-сенький, ні, не с-сміємо. Там ґоблінс-си. С-сила-с-силенна ґоблінс-сів. Ми чуємо їхній запах. С-с-с-с!

– Що нам робити? Хай йому біс-с, щоб він скис-с! Нам с-слід зачекати тут, дорогес-сенький, трохи зачекати і розгледітис-сь.

Отже, вони застрягли. Ґоллум нарешті вивів Більбо на правильний шлях, але Більбо не міг пройти! Просто тому, що в проході сидів Ґоллум, згорбившись і опустивши голову між колінами, а його очі холодно поблискували, й він поводив ними то в один бік, то у другий.

Більбо відступив од стіни безшумно, як миша, але Ґоллум одразу нашорошив вуха і принюхався, а його очі позеленіли. Він засичав тихо, але погрозливо. Він не міг бачити гобіта, але був уже напоготові, до того ж, окрім зору, в темряві у нього загострилися й інші відчуття: слух і нюх. Він причаївся, припавши пласкими передніми лапами до долівки, витягнувши шию і мало не тицяючись носом у камінь. І хоча він скидався на чорну тінь у відсвіті власних очей, але Більбо побачив чи радше відчув, що він увесь напружився, мов тятива, приготувавшись до стрибка.

Більбо майже перестав дихати і закляк на місці. Він був у розпачі. Йому треба забиратися геть із цієї страхітливої пітьми, доки в нього ще лишаються сили. Треба боротися. Треба проштрикнути підлу тварюку кинджалом, виколоти їй очі, вбити її. Адже вона збиралась убити його! Ні, це нечесно. Зараз він невидимий. А Ґоллум не має меча. До того ж він не погрожував убити Більбо і досі не намагався цього зробити. А ще він був жалюгідний, самотній, покинутий. Несподіване співчуття, жаль, змішаний зі страхом, переповнили серце Більбо: перед його очима промайнули нескінченні одноманітні дні, без світла і без надії на краще, шорсткий камінь, холодна риба, скрадання і шепотіння. Усі ці образи за одну секунду промайнули в його голові. Він здригнувся. А наступної секунди, ніби зненацька підхоплений якоюсь новою силою та рішучістю, – стрибнув.

Не бозна-який стрибок, якщо міряти людськими мірками, але то був стрибок у темряву. Більбо стрибнув просто через голову Ґоллума, на два метри в довжину, на метр у висоту, – якби він тільки знав, що мало не розбив собі череп об низьке склепіння тунелю!

Ґоллум відкинувся назад і спробував схопити гобіта, коли той пролітав над ним, але спізнився: його передні лапи тільки хапнули повітря, а Більбо, вдало приземлившись на міцні ніжки, помчав бічним тунелем униз. Він не озирався, щоб побачити, що робить Ґоллум. Спершу за його спиною було чути сичання та лайку, а потім усе стихло. І враз долинув моторошний крик, сповнений ненависті й розпачу. Ґоллум був переможений. Він не смів іти далі. Він був знищений: загубив свою здобич і втратив єдину річ, якою дорожив, – свого дорогесенького. Від цього крику в Більбо мало серце не вискочило з грудей, але він біг далі. Тепер уже слабко, ніби луна, але погрозливо ззаду долинало:

– Злодій, злодій, злодій! Торбин! Ненавис-сний, ненавис-сний, ненавис-с-сний довіку!

Потім запала тиша. Але вона теж здавалася Більбо погрозливою. «Якщо ґобліни так близько, що він їх зачув, – думав він, – тоді вони мають почути його лемент і лайку. Тепер обережно, інакше цей шлях приведе тебе до поганого кінця».

Прохід був низький, а камінь – грубо тесаний. Це не надто перешкоджало гобітові – хіба що тоді, коли він знову і знову перечіпався бідолашними ніжками через капосні каменюки, які стирчали з долівки. «Трохи занизько для ґоблінів, принаймні для великих», – думав Більбо, не знаючи, що навіть великі ґобліни, гірські орки, пересуваються з величезною швидкістю, зігнувшись у три погибелі й мало не торкаючись руками землі.

Скоро спуск змінився підйомом, і невдовзі тунель круто пішов угору. Це змусило Більбо сповільнити крок. Але врешті підйом закінчився, тунель повернув і знову пірнув униз, а там, за коротким спуском, Більбо побачив якийсь відблиск, що просочувався з-за наступного рогу. То було не червоне світло, як від вогнища чи ліхтаря, а білясте, яке буває лишень під відкритим небом. І Більбо кинувся бігти.

Він прожогом завернув за останній ріг і несподівано вибіг на освітлений майданчик – після стількох годин у темряві світло тут здавалося сліпучо-яскравим. А насправді це була тільки цівка сонячного проміння, яка пробивалася крізь прочинені двері – великі кам’яні двері.

Більбо закліпав очима і зненацька побачив ґоблінів: при повному озброєнні, з оголеними мечами, вони сиділи під самими дверима, втупившись широко розплющеними очима в отвір тунелю, який зяяв перед ними. Ґобліни були насторожені, нашорошені, готові на все.

Вони помітили його швидше, ніж він їх. Так, вони помітили його. Чи була то випадковість, чи останній вибрик персня перед тим, як визнати свого нового господаря, але він зник із пальця Більбо. Зі зловтішними криками ґобліни кинулися до гобіта.

Напад страху та болю втрати, ніби відлуння Ґоллумового нещастя, вразив Більбо – і, забувши навіть видобути свого кинджала, він опустив руки в кишені. Що це? – перстень був там, у лівій кишені, й сам ковзнув Більбо на палець. Ґобліни враз зупинилися. Від гобіта не лишилося й сліду. Він щез. Вони знову закричали, так само голосно, як і перше, але вже не так зловтішно.

– Де він? – репетували вони.

– Шмигонув назад у тунель! – кричали деякі.

– Сюди! – горлали одні.

– Туди! – горлали інші.

– Подивіться за дверима! – гаркнув їхній капітан.

Пролунав свист, забряжчала зброя, загрюкали мечі, ґобліни з лайкою та прокльонами забігали вперед і назад, наштовхуючись один на одного, і неабияк розлютилися. Стояв жахливий галас, довкола панували гармидер і веремія.

Більбо страшенно перелякався, але в нього вистачило здорового глузду, аби, зметикувавши, що й до чого, прослизнути за велику діжку, в якій тримали питво для ґоблінів-вартових, і завдяки цьому не дати збити себе з ніг, затоптати на смерть чи спіймати навпомацки.

«Мені треба добігти до дверей, мені треба добігти до дверей!» – повторював він сам собі, проте минуло чимало часу, перш ніж він ризикнув спробувати це зробити. Усе скидалося на моторошну гру в піжмурки. На майданчику було повно ґоблінів, котрі бігали туди-сюди, й бідолашний маленький гобіт вивертався так і сяк: спершу його збив із ніг один Ґоблін, не второпавши, на що він налетів, а потім Більбо поліз рачки, дуже вчасно прослизнувши між ногами капітана, схопився на ноги і кинувся до дверей.

Двері й досі були незамкнені, але якийсь Гоблін майже причинив їх. Більбо щосили навалився на них, але не міг зрушити двері з місця. Він силкувався протиснутися крізь щілину. Протискувався, протискувався – і застряг! Це було жахливо. Ґудзики його курточки зачепилися за одвірок. Йому вже було видно, що діється там, надворі: кілька сходинок збігало до вузької долини між високими горами, з-за хмарки визирнуло сонце і яскраво світило за дверима – проте він не міг крізь них пролізти.

Раптом один Гоблін загорлав:

– Біля дверей тінь! Там хтось є!

У Більбо мало серце з грудей не вискочило. Він дико запручався. Ґудзики розлетілися навсібіч. А Більбо вже вирвався назовні, роздерши курточку й камізельку, і пострибав по сходинках, як цапеня, а приголомшені ґобліни тим часом лише визбирували на порозі його гарні мосяжні ґудзики.

Звісно, ґобліни хутко помчали за ним, гейкаючи та перегукуючись поміж дерев, як на полюванні. Але сонце було їм не до вподоби: від нього в них плутались ноги і паморочилось у голові. Вони не могли спіймати Більбо, який, із перснем на пальці, мчав швидко й безшумно, весь час пірнаючи в затінок дерев і тримаючись подалі від сонячних прогалин. Тож незабаром ґобліни з бурчанням повернули назад, проклинаючи вартових, приставлених до дверей. Більбо втік.

РОЗДІЛ VI
З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я

Більбо втік від ґоблінів, але не знав, куди потрапив. Він загубив каптур, плащ, їжу, поні, ґудзики та друзів. Він усе брів і брів, доки сонце не почало хилитися на захід – за гори. їхні тіні впали на стежку перед Більбо, й він озирнувся назад. Тоді подивився вперед і побачив перед собою самі лише кряжі та схили, що спускались у долину, а ще галявини, що подекуди проглядали поміж деревами.

– Матінко моя! – вигукнув він. – Здається, я дістався простісінько на інший бік Імлистих Гір, простісінько на узграниччя Загірної Землі! А куди ж, куди ж поділися Ґандальф і ґноми? Я лише сподіваюся, заради всього святого, що вони не залишилися під владою ґоблінів!

Він перебрався через маленький видолинок і побрів далі, вниз по схилу, але весь час у його душі зростала дуже незручна думка. Він міркував, чи не слід йому – тепер, коли він має чарівний перстень, – повернутися до страшних-престрашних тунелів і пошукати своїх друзів. Він саме вирішив, що це його обов’язок, що він мусить повернути назад, – і почувався через це страшенно нещасним, – коли почув якісь голоси.

Він зупинився і прислухався. Голоси не були схожі на ґоблінські, тож він обережно підкрався ближче. Більбо ступав кам’янистою стежкою, що, звиваючись, збігала вниз, ліворуч була прямовисна скеля, праворуч – схил, а нижче – видолинки, порослі кущами та невисокими деревами. В одному видолинку, попід кущами, хтось розмовляв.

Він підкрався ще ближче і раптом побачив голову в шарлатному каптурі, що визирала з-поміж двох великих каменюк, – то Балін стояв на чатах. Більбо був готовий заплескати в долоні й закричати від радощів, але він цього не зробив. Він усе ще мав на пальці перстень, боячись зустрітися з чимось несподіваним і неприємним, – і побачив, що Балін дивиться просто на нього, але не помічає його.

«Я зроблю їм сюрприз», – подумав Більбо і заповз у кущі на краю видолинка. Ґандальф сперечався з ґномами. Вони обговорювали все, що трапилося з ними в тунелях, і обмірковували, що їм тепер робити. Ґноми були незадоволені, а Ґандальф казав, що неможливо продовжувати подорож, покинувши пана Торбина в лапах у ґоблінів, навіть не спробувавши з’ясувати, живий він чи мертвий, і не доклавши зусиль, аби визволити його.

– Зрештою, він мій друг, – казав чарівник, – і непоганий хлопчина. Я почуваюся відповідальним за нього. Я уповаю на милість неба, що ми не втратили його назавжди.

Ґноми обурювалися, навіщо взагалі було брати його в дорогу, чому він не пристав до них, своїх друзів, і не йшов із ними разом і чому чарівник не обрав когось тямущішого.

– Досі від нього було більше клопоту, ніж користі, – казав один. – Якщо нам доведеться тепер повернутись у ті бридкі тунелі, щоб шукати його, то хай йому морока, ось що я скажу.

Ґандальф розгнівався:

– Я взяв його в дорогу, а я не беру з собою непотребу. Або ви допомагаєте мені шукати його, або я йду геть і залишаю вас тут виплутуватися, як самі знаєте. Якщо ми тільки знайдемо його, ви ще подякуєте мені. Чому ж ти впустив його і вирішив утікати, Дорі? І ви впустили б його, – відповів Дорі, – якби Ґоблін зненацька схопив вас у темряві ззаду за гомілку, підставив вам ніжку і копнув під зад!

– Тоді чому ж ти не підібрав його?

– О, сили небесні! Ви ще питаєте! Ґобліни бились і кусались у темряві, всі попадали на купу і товкли один одного! Ви мало не зітнули мені голову вашим Ґламдрінґом, а Торін штрикав туди-сюди Оркрістом. Раптом ви встругнули один із ваших сліпучих спалахів і ми побачили, як ґобліни з вереском дременули назад. Ви закричали: «Усі за мною!» – і всі мали бігти за вами. Тобто ми думали, що всі. Як ви самі чудово знаєте, перераховувати тоді не було часу – доки ми не прорвалися повз прибрамну варту, проскочили нижні двері й абияк скотилися сюди. І ось ми тут – без зломщика, хай йому всячина!

– А ось і зломщик! – вигукнув Більбо, виступивши на середину і знявши перстень.

Матінко моя, як вони підскочили! А потім закричали від несподіванки та захвату! Ґандальф був вражений так само, як і решта, але, мабуть, більш задоволений. Він покликав Баліна і висловив йому все, що думає про дозорців, котрі пропускають сторонніх, не попередивши товаришів. Безперечно, після цього випадку репутація Більбо в очах ґномів неабияк зросла. Якщо досі вони ще мали сумніви, чи справді він першокласний зломщик, як запевняв Ґандальф, то тепер уже не сумнівалися. Балін був спантеличений найбільше, але всі вихваляли дуже спритний маневр.

Більбо і сам був такий потішений їхньою похвалою, що лише підсміювався подумки й нічого не казав про перстень. А коли вони розпитували, як йому це вдалося, відповідав:

– О, просто підкрався, ви ж знаєте, як – дуже тихо та обережно.

– Що ж, досі навіть миші не вдавалося «тихо та обережно» прошмигнути в мене під носом, – сказав Балін, – і я знімаю перед тобою каптур.

Що він і зробив.

– Балін, до ваших послуг, – промовив він.

– Пан Торбин, ваш відданий слуга, – відказав Більбо.

Потім їм захотілося дізнатися про його пригоди після того, як вони його загубили, і він усівся долі й усе їм розповів – за винятком того, як знайшов перстень («не зараз», – подумав він). Особливо вони зацікавилися змаганням загадок і жахнулися, сповнені співчуття, коли він описав Ґоллума.

– І тоді я не зміг вигадати жодного іншого питання, сидячи поруч нього, – закінчив Більбо, – тож я запитав: «Що у мене в кишені?». А він не зміг відгадати з трьох спроб. І я сказав: «Як щодо твоєї обіцянки? Покажи мені вихід!» Але він хотів убити мене, я кинувся бігти, перечепився й упав, а він не помітив мене в темряві. Тоді я пішов за ним – на голос, бо він розмовляв сам із собою. Він думав, що я й без нього знаю шлях нагору, тож попрямував туди. А тоді сів при виході, і я не міг пробратися повз нього. Тож я перестрибнув через Ґоллума і кинувся навтьоки.

– А як щодо вартових? – запитали ґноми. – Хіба їх не було?

– О, так! Були, ще й чимало, але я вивернувся. Я застряг у дверях, які були ледь прочинені, й погубив мало не всі ґудзики, – сказав він сумно, поглянувши на свій подертий одяг. – Але я щасливо протиснувся крізь щілину в дверях – І ось я тут.

Ґноми подивилися на нього зі ще більшою повагою, коли він розповів про те, як перестрибнув через Ґоллума, вивернувся від варти і протиснувся крізь двері, – розповів так, ніби це не було особливо складно, ані особливо страшно.

– А що я вам казав? – засміявся Ґандальф. – Що в пані Торбині закладено набагато більше, ніж ви здогадуєтеся.

При цьому він якось дивно подивився на Більбо з-під кошлатих брів, і у гобіта промайнула підозра, що Ґандальф здогадався про те, що він пропустив у своїй розповіді.

У Більбо й самого виникли деякі питання, бо якщо Ґандальф щойно пояснив усе ґномам, то він, Більбо, цього не чув. Йому кортіло дізнатись, як чарівник знову прийшов їм на допомогу і де всі вони були дотепер.

Правду кажучи, чарівник ніколи не проминав нагоди вкотре показати свою премудрість, тож тепер він розповів Більбо, що і він, і Ельронд чудово знали про злих ґоблінів, котрі живуть у цій частині гір. Але головна ґоблінська брама раніше виходила на зручнішу дорогу і вони часто ловили мандрівників, котрі зупинялися біля брами на ночівлю. Очевидно, люди перестали ходити тим шляхом і ґоблінам довелося прорити інший вхід – у кінці стежки, яку обрали ґноми, – це трапилося зовсім нещодавно, бо досі ця стежка вважалася цілком безпечною.

– Побачимо, чи не вдасться мені запросити більш-менш пристойного велетня, щоб завалити вхід камінням, – сказав Ґандальф, – інакше незабаром узагалі не можна буде перейти через гори.

Щойно Ґандальф почув був крик Більбо, він уже збагнув, що трапилося. Спалахом своєї патериці він повбивав ґоблінів, котрі напали на нього, і прослизнув крізь щілину в останній момент перед тим, як вона з виляском зімкнулася. Він ішов назирці за погоничами та полоненими аж до великої зали, а там сів долі в темному куточку і сотворив найсильніші чари, на які лише був здатен.

– То була дуже делікатна робота, – сказав він. – Усе висіло на волосинці!

Але, звісно, Ґандальф був блискуче вишколений у чаклуванні за допомогою вогню і світла (навіть гобіт, якщо ви пригадуєте, не міг забути чарівних феєрверків на літневих вечірках у Старого Тука). Решту ви вже знаєте – за винятком того, що Ґандальф знав про існування задніх дверей, як ґобліни називали нижню браму, де Більбо загубив ґудзики. Властиво, ті двері були відомі всім, обізнаним із цією частиною гір, і тому чарівник, тримаючись найглухіших тунелів, увесь час вів ґномів у правильному напрямі.

– Вони зробили браму багато століть тому, – продовжував він.

– Почасти – як лаз, на випадок утечі, почасти – як вихід на той бік гір, у землі, куди вони й досі навідуються вночі й коять там багато лиха. Вони постійно стережуть її, і нікому поки що не вдалося завалити її камінням. А тепер вони стерегтимуть її вдвічі пильніше! – розсміявся Ґандальф.

Усі теж розсміялися. Зрештою, хоч вони й зазнали великих втрат, але при тому вбили Верховного Ґобліна, а також багатьох його вояків, а самі всі до одного втекли, тож можна сказати, що дотепер усе складалося для них якнайкраще.

Проте чарівник повернув їх до реальності.

– Що ж, ми трохи відпочили, а тепер мусимо рушати далі, – сказав він. – Уночі за нами навздогін вирушать сотні ґоблінів, а тіні вже подовжилися. Вони можуть винюхати наші сліди через багато годин після того, як ми пройдемо. Перед смерком нам треба відійти на декілька миль. Якщо небо не захмариться, буде видно серпик місяця, і це нам на руку. Не те щоб ґобліни надто боялися місяця, але він хоч трохи освітить нам путь.

– О, так! – промовив він у відповідь на нові питання гобіта. – У ґоблінських тунелях ти втратив відчуття часу. Сьогодні вівторок, а в полон ми потрапили в понеділок уночі або ж у вівторок уранці. Ми здолали багато миль під землею, пройшли крізь самісіньке серце гір і тепер опинилися на іншому боці – тобто неабияк зрізали шлях. Але ми вийшли не там, де планували, – набагато північніше, і тепер попереду – не вельми привітний край. І ми все ще досить високо в горах. Уперед!

– Я страшенно зголоднів, – простогнав Більбо, який раптом усвідомив, що нічого не їв од передпередучорашнього вечора.

Лишень подумайте, що це значить для гобіта! Тепер, коли збудження минуло, він відчув, що його шлунок геть порожній, а ноги – тремтять.

– Нічим не можу допомогти, – сказав Ґандальф, – якщо ти тільки не хочеш повернутися назад і чемно попросити ґоблінів віддати тобі твого поні та припаси.

– Ні, красно дякую! – скрикнув Більбо.

– Що ж, гаразд, тоді нам треба тугіше затягти пояси і чвалати далі – інакше з нас приготують вечерю, а це набагато гірше, ніж не повечеряти самим.

Дорогою Більбо зиркав на всі боки в пошуках чогось їстівного, – але ожина ще тільки цвіла і, звісно ж, не було ні горіхів, ані навіть ягід глоду. Він пожував щавлю, напився води з маленького гірського струмочка, що перетинав стежку, і з’їв три сунички, які знайшов на його бережку, – але цього було замало.

Вони йшли і йшли. Стежка, раніше ледве помітна, тепер зовсім зникла. Кущі, висока трава поміж валунами, латки общипаного кроликами дерну, чебрець і шавлія, майоран і скельна шипшина – все це зникло, і вони опинилися на вершечку широкого крутого схилу, всіяного камінням – рештками гірського обвалу. Коли вони почали спускатися донизу, під їхніми ногами стали осипатися дрібні камінці та рінь. Потому вниз заторохтіли більші уламки скель, тягнучи за собою каміння нижче по схилу, а потім із гуркотом зрушили з місця й загупали великі брили, підіймаючи стовпи пилу. Невдовзі весь схил вище та нижче від них, здавалося, заворушився, і їх усіх гамузом понесло вниз, у страшній веремії битого каміння, де все котилося, торохтіло та грюкало.

Їх урятували дерева. Зсув приволік мандрівників до жменьки сосон, які росли на кручі, що спадала просто в дрімучі долинні ліси. Хтось зачепився за стовбур і видряпався на нижні гілки, ще хтось (як-от маленький гобіт) заповз за дерево, щоб захиститися від шаленої атаки скель. Незабаром небезпека минула, зсув припинився і було чути лише слабке гуркотіння, коли найбільші зі зрушених каменів перекочувались і підстрибували серед папороті й соснового коріння далеко внизу.

– Що ж, це трохи просунуло нас уперед, – промовив Ґандальф, – і навіть ґоблінам, котрі вистежують нас, буде нелегко безшумно спуститись униз.

– Так-так! – пробурчав Бомбур. – Але їм буде нескладно скидати каміння нам на голову.

Ґноми (та Більбо) почувалися геть нещасними і лише потирали синці й подряпини.

– Дурниці! Зараз нам треба завернути вбік від осипу. Поспішаймо! Погляньте на небо!

Сонце давно зайшло за гори. Навколо вже згустилися тіні, хоча крізь гілля дерев удалині та понад чорними верхівками тих, що росли нижче, ще було видно сутінкове світло на дальніх рівнинах. Тепер усі якомога швидше шкандибали серед соснового бору похилою стежкою, що вела їх просто на південь. Часом вони продиралися крізь величезні зарості папороті, чиє широке листя накривало гобіта з головою, часом тихесенько ступали по хвойному килимку, – і невпинно лісовий морок густішав і густішав, а лісова тиша – глибшала і глибшала. Того вечора не було ані найменшого вітерця, який міг би принести до лісу подих моря.

***

– Довго нам іще йти? – спитав Більбо, коли стало так темно, що він уже бачив тільки Торінову бороду, яка колихалася поруч, і так тихо, що дихання ґномів здавалося йому гучним шумом. – У мене всі пальці на ногах у синцях, ноги болять, а живіт теліпається, як порожня торба.

– Ще трохи, – відповів Ґандальф.

Здавалося, минула ціла вічність, аж раптом вони вийшли на галявину. Місяць уже зійшов і світив просто над нею. Усім чомусь спало на думку, що це недобре місце, хоча нічого поганого вони не помітили.

Зненацька звідкілясь ізнизу долинуло виття, довге моторошне виття. У відповідь хтось завив десь праворуч, набагато ближче до них, потім іще раз – ліворуч, теж не дуже далеко. То вовки вили на місяць, вовки збирались у зграю!

Поблизу нори пана Торбина вовки не водились, але цей звук був йому відомий. Вовче виття досить часто описували в казках, а один із його старших кузенів (по туківській лінії), котрий був великим мандрівником, не раз вив по-вовчому, щоб його налякати. Але почути вовків у лісі, під місяцем – це було для Більбо вже занадто! Навіть чарівні персні не дуже захищають од вовків – особливо від злих зграй, які живуть біля гір, де кишать ґобліни, за межею Дикого Краю, на узграниччі всього незнаного. Нюх у цих вовків іще тонший, аніж у ґоблінів, і їм не треба бачити свою жертву, щоб упіймати її!

– Що ж робити? Що ж робити? – бідкався Більбо. – 3 лап ґоблінів – вовкам у зуби! – раптом зронив він, і це стало прислів’ям, хоча сьогодні ми кажемо в подібних прикрих ситуаціях – «із вогню та в полум’я».

– На дерева, хутко! – закричав Ґандальф, і вони кинулися до дерев на краю галявини, вибираючи ті, чиї гілки росли досить низько або ж були такі гнучкі, що їх можна було нахилити. Як ви здогадуєтеся, вони миттю познаходили такі дерева і повидиралися на них так високо, як їх тільки могли витримати гілки. Ви б посміялися (з безпечної відстані), якби побачили, як ґноми з обвислими бородами сидять на деревах, ніби статечні дідугани, котрі з’їхали з глузду і граються у хлопчиків. Філі та Кілі влаштувалися на вершечку високої модрини, що нагадувала велетенську різдвяну ялинку. Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн розташувалися зручніше – на крислатій сосні, гілки якої стирчали навсібіч через рівні проміжки, ніби шпиці колеса. Біфур, Бофур, Бомбур і Торін сиділи на іншій сосні. Двалін і Балін видерлися на високу струнку ялину з рідкими гілками і намагались умоститися на її кучерявому вершечку. Ґандальф, який був набагато вищий за інших, знайшов дерево, на яке ніхто з них не зміг би залізти, – величезну сосну, що росла на самому краю галявини. Він увесь заховався за гіллям, лишень було видно, як його очі поблискували у місячному сяйві, коли він звідти визирав.

А Більбо? Він не зміг видряпатися на жодне дерево і лише метався від стовбура до стовбура, мов зацькований хортами кролик, який загубив свою нірку.

– Ти знову покинув зломщика напризволяще! – звернувся Норі до Дорі, глянувши вниз.

– Я не можу постійно носити зломщиків у себе на спині, – відповів Дорі, – то по тунелях, то по деревах! Хто я, по-твоєму? Носій?

– Його з’їдять, якщо ми не втрутимось, – озвався Торін, бо виття тепер чулося звідусіль, усе ближче і ближче. – Дорі! – покликав він, бо Дорі сидів найнижче і на найзручнішому дереві. – Швиденько подай панові Торбину руку!

Дорі був справді шляхетний ґном, незважаючи на те, що постійно бурчав. Бідолашний Більбо не міг дотягнутися до його долоні навіть тоді, коли той спустився на найнижчу гілку і якнайдалі простягнув руку. Тож Дорі тоді просто зліз із дерева і допоміг Більбо видряпатися собі на спину.

Саме цієї миті вовки, виючи, риссю вибігли на галявину. І зненацька в наших мандрівників уп’ялися сотні вовчих очей. Однак Дорі не кинув Більбо. Він почекав, доки гобіт перебереться з його плечей на гілку, а потім сам заплигнув на дерево. І дуже вчасно! Вовк хапнув його за плащ, коли він підтягувався на руках, і мало його не стягнув. Через хвилину вже ціла зграя дзявкотіла круг дерева і стрибала на стовбур, світячи очима і звісивши набік язики.

Але навіть дикі варґи (бо так звалися злі вовки Дикого Краю) не вміють лазити по деревах. На деякий час мандрівники опинились у безпеці. На щастя, погода була тепла та безвітряна. Довго сидіти на деревах не дуже зручно за будь-яких обставин, але на холодному вітрі, в оточенні вовків, які чигають на тебе внизу, це перетворюється на цілковиту халепу.

Напевно, ця облямована деревами галявина була місцем вовчих збіговищ. Вовків прибувало все більше й більше. Вони залишили вартових під деревом, на якому сиділи Дорі та Більбо, а потім, принюхуючись, обнишпорили все довкола, доки не виявили за запахом усі дерева, на яких хтось був. До цих дерев вони теж приставили варту, а решта вовків (здавалося, їх було кількасот) розбрелась і посідала на галявині великим колом, усередині ж цього кола всівся великий сірий вовчисько. Він звернувся до них моторошною мовою варґів. Ґандальф розумів її. Більбо – ні, але звучала вона для нього страхітливо, ніби йшлося тільки про всілякі звірства і паскудства, – зрештою, так воно й було. Час від часу варґи хором відповідали своєму сірому вожакові, й від їхнього моторошного ґвалту гобіт мало не падав із сосни.

Я розповім вам, що почув Ґандальф і чого не зрозумів Більбо. Варґи та ґобліни часто допомагають одні одним у лихих справах. Ґобліни зазвичай не ризикують далеко відходити від своїх гір, – хіба що тоді, коли їх звідти витісняють і їм треба шукати нової домівки або коли вони вирушають на війну (радію, що цього вже давно не траплялось). Але за тих давніх часів вони не раз влаштовували набіги, здебільшого заради їжі та рабів, котрі б на них працювали. Тоді вони часто зверталися по допомогу до варґів і ділилися з ними награбованим. Часом ґобліни їздили на вовках верхи – як люди на конях. А зараз складалося враження, що саме цієї ночі готується великий ґоблінський набіг. Варґи прийшли зустріти ґоблінів, а ті запізнювалися. Причиною, без сумніву, була смерть Верховного Ґобліна й увесь той переполох, що його викликали ґноми, Більбо та чарівник, котрого ґобліни, можливо, й досі вистежували.

Попри всі небезпеки, які чигають на людей у цих віддалених землях, деякі сміливці останнім часом почали повертатися сюди з Півдня, валити дерева, будувати для себе оселі посеред доволі привітних лісів у долинах і по берегах річок. Цих людей назбиралось уже багато, і були вони хоробрі та добре озброєні, тож навіть варґи не наважувалися нападати на них, коли вони були не самі чи серед білого дня. Але тепер варґи задумали за допомогою ґоблінів пробратись уночі в деякі найближчі до гір селища. Якби їхній план було виконано, до ранку там не залишилося б нікого живого: всіх було б перебито, крім жменьки тих, кого вовки передали б ґоблінам, а ті зробили б їх в’язнями у своїх печерах.

Цю розмову було страшно слухати не лише через лихо, яке мало спіткати відважних лісорубів, їхніх дружин і дітей, а й через небезпеку, яка загрожувала зараз Ґандальфові та його друзям. Варґи були розлючені та спантеличені тим, що їх викрили тут – на місці їхніх збіговищ. Вони думали, що це друзі лісорубів, котрі прийшли сюди шпигувати за ними, варґами, і вони рознесуть вісті про вовчі плани по долинах, і тоді ґоблінам та варґам доведеться витримати жахливу битву – замість того щоб пожерти беззахисних людей, зненацька напавши на них серед ночі, чи захопити їх у полон. Тож варґи не мали наміру забратися геть і дозволити мандрівникам, котрі сиділи на деревах, утекти, – принаймні до ранку. Вони говорили поміж собою, що ґоблінські вояки вже давно мали спуститися з гір, – а ґобліни вміють лазити по деревах і валити їх.

Тепер ви розумієте, чому Ґандальф, слухаючи вовче гарчання та дзявкотіння, страшенно перелякався, хоч і був чарівником, і збагнув, що він та його супутники втрапили у препаскудну халепу і ще не відомо, чи вдасться їм урятуватися. Та все одно він не збирався кидати друзів напризволяще, хоча й не міг багато вдіяти, стирчачи на високій сосні, яку оточили знизу вовки. Він нарвав на ближніх гілках величезних соснових шишок. Тоді підпалив одну своєю патерицею – вона спалахнула яскравим блакитним вогнем – і зі свистом жбурнув поміж вовків. Шишка влучила одному з них у спину, його кудлата шкура тут же зайнялась, і він зі страшенним дзявкотом заметався туди-сюди. Тоді шишки полетіли одна за одною, – яка горіла блакитним вогнем, яка – червоним, яка – зеленим. Вони вибухали на землі посеред вовчого кола і розліталися барвистими іскрами та клубами диму. Одна особливо велика шишка вдарила вовка-вожака по носі, й він підскочив на три метри в повітря, а тоді кинувся бігати по колу, кусаючи інших вовків од люті та страху.