Текст книги "Чуття і чутливість"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

РОЗДІЛ 24

Тож Елінор почала рішуче, хоча і обережно:

– Я не заслуговувала б на довіру, якою ви мене удостоїли, якби не бажала і далі нею користуватися і не прагнула б узнати більше. А тому я не буду вибачатися, що повернуся до нашої розмови.

– Дякую вам, – запально мовила Люсі, – що ви розбили кригу! Ви так полегшили мені серце! Чомусь я весь час побоювалася, що образила вас своїм зізнанням у той понеділок.

– Образили? Невже у вас були такі побоювання? Повірте, – вела далі Елінор з глибокою щирістю, – я в жодному разі не хотіла справити на вас таке враження. З яких спонук могли ви довіритися мені, якщо не з найгідніших і найутішніших для мене?

– Та все ж, – відповіла Люсі з багатозначним поглядом гострих очей, – запевняю вас – у тому, як ви мене слухали, я відчула холодність і невдоволення, які дуже мене занепокоїли. Я не сумнівалася, що ви на мене сердитеся, і відтоді весь час лаяла себе за вільність, з якою наважилася обтяжити вас своїми справами. Але я дуже рада, що це була лише моя уява і насправді ви мені нічим не дорікаєте. Коли б ви знали, якою втіхою було для мене вилити вам своє серце, відкривши те, що живе в моїх думках щомиті, то справді – ваша жалісливість змусила б вас пробачити все інше.

– Так, мені неважко повірити, що для вас було великим полегшенням відкритися мені, і не сумнівайтеся, що у вас ніколи не буде причини пошкодувати про це. Ваше становище дуже важке; ви, здається, з усіх боків оточені серйозними перешкодами, і вам знадобиться вся ваша взаємна прихильність, щоб витримати такі випробування. Містер Феррар, якщо не помиляюся, цілком залежить від своєї матері.

– Власних коштів він має лише дві тисячі, і було б безумством одружуватися, не розраховуючи ні на що інше. Хоча сама я без найменшого жалю відмовилася б від надій на більше. Я звикла жити дуже скромно і заради нього покірливо знесла б будь-яку бідність. Але я так його люблю, що не дозволю собі егоїстично забрати в нього усе те, що, напевне, дасть йому мати, якщо він знайде наречену, що буде їй до вподоби. Ми мусимо чекати, і, мабуть, багато років. Якби йшлося про будь-якого іншого чоловіка, окрім Едварда, це було б неможливо. Але я знаю, що ніжності Едварда і його вірності у мене не забере ніхто.

– Така впевненість має слугувати вам безцінною опорою, і його, звісно, підтримує така ж віра у вас. Якби ваша взаємна прихильність ослабла, як це часом трапляється упродовж чотирьох років заручин з багатьма людьми під впливом різних обставин, ваше становище справді було б дуже непевним.

Люсі уважно на неї поглянула, але Елінор доклала всіх зусиль, щоб на її обличчі не з’явилося виразу, який додав би її словам прихованого значення.

– Кохання Едварда до мене, – сказала Люсі, – зазнало рішучого випробування під час нашої довгої, дуже довгої розлуки, що настала майже відразу після того, як ми дали одне одному слово, і воно витримало його з такою честю, що мені було б неприпустимо засумніватися в ньому тепер. Можу твердо сказати, що із самого початку в цьому розумінні він жодного разу не подав мені хоча б щонайменшої підстави непокоїтися.

Елінор, вислухавши це запевнення, не знала, чи то зітхнути, чи то посміхнутися. А Люсі вела далі:

– За вдачею я досить ревнива, і те, що я йому не рівня, що він частіше мене буває у світі, і наші постійні розлуки зробили мене такою підозріливою, що я миттю дізналася б правду, коли б його поведінка зі мною під час наших зустрічей хоч трішки змінилася, коли б ним оволодів незрозумілий мені смуток, коли б він згадував яку-небудь панночку частіше за інших або ж у чомусь почував себе в Лонгстейплі не таким щасливим, як раніше. Я зовсім не хочу сказати, що я така вже спостережлива або прониклива, але в такому випадку я б не помилилася.

«Все це, – подумала Елінор, – дуже мило, але нездатне обдурити ні вас, ні мене».

– Але ж, – сказала вона після короткого мовчання, – які ваші наміри? Ви що, просто хочете дочекатися смерті місіс Феррар, крайності такої сумної, що навіть думка про неї недопустима? Невже її син згоден змиритися з подібним станом речей і приректи вас на усі негаразди багаторічної невизначеності, замість того щоб не побоятися на якийсь час викликати її незадоволення і признатися в усьому?

– Якби то ми могли бути впевнені, що ми викличемо їх лише на якийсь час! Адже місіс Феррар дуже гонорова жінка, звикла завжди наполягати на своєму, і при першому нападі гніву вона може віддати все Роберту, а тому заради Едварда я повинна остерігатися поспішності.

– І заради себе. Або ж ваша безкорисливість виходить за всі межі розсудливості.

Люсі знову подивилася на Елінор, але промовчала.

– А з містером Робертом Ферраром ви знайомі? – спитала Елінор.

– Ні. Я ніколи в житті його не бачила. Але, здається, він зовсім не схожий на брата – дурноверхий і неабиякий франт.

– Неабиякий франт! – повторила її сестра, чий слух розрізнив ці слова, бо Маріанна на мить припинила грати. – Ага! Вони базікають про своїх красенів-кавалерів!

– Зовсім ні, сестричко! – вигукнула Люсі. – Серед наших кавалерів франтів ніколи не було.

– За кавалера міс Дешвуд я можу поручитися, – з веселим сміхом підхопила місіс Дженнінгс. – Більш скромну і виховану молоду людину рідко зустрінеш. Але Люсі така потайлива хитрунка, що важко здогадатися, хто їй до вподоби.

– Як це так?! – скрикнула міс Стіл, багатозначно на них поглянувши. – Їй-богу, кавалер Люсі точнісінько такий же скромний і вихований, як і у міс Дешвуд.

Елінор мимохіть почервоніла. Люсі прикусила губу і кинула на сестру сердитий погляд. На деякий час запанувало повне мовчання. Поклала йому край Люсі, сказавши неголосно, хоча Маріанна, немов оберігаючи їх секрети, вже заграла прекрасний концерт:

– Я розповім вам про план, як покласти край цій невизначеності. Він зовсім недавно спав мені на думку. І я навіть повинна вас в нього посвятити, бо він частково від вас залежить. Ясно, що ви, знаючи Едварда стільки часу, встигли зрозуміти, що зо всіх професій він віддав би перевагу церкві. Так от, йому треба скоріше отримати сан, а потім з вашою допомогою, у якій ви, вважаю, не відмовите з дружби до нього і, смію сподіватися, з деякої симпатії до мене, переконати вашого братика віддати йому норлендську парафію – дуже, як я чула, гарну. Нинішній священик, мабуть, довго не проживе. Цього нам вистачило б, щоб одружитися, а в іншому ми покладалися б на час і долю.

– Я завжди буду рада, – відповіла Елінор, – довести ділом мою шанобу і дружбу до містера Феррара. Але чи не здається вам, що моя допомога тут зовсім не потрібна? Він брат місіс Джон Дешвуд. І інша рекомендація її чоловіку навряд чи буде потрібна.

– Але місіс Джон Дешвуд може не схотіти, щоб Едвард прийняв сан.

– У такому разі, певно, і від моєї допомоги толку буде мало.

Вони знову надовго замовкли. Нарешті Люсі важко зітхнула:

– Мабуть, було б розумніше відразу покласти всьому край, розірвавши заручини. Навколо нас стільки непереборних перешкод. Нехай ми будемо довго дуже нещасні, але з часом до нас, напевне, все ж таки повернеться душевний спокій. А ви нічого не хочете мені порадити, міс Дешвуд?

– Ні, – відповіла Елінор з посмішкою, що ховала сум’яття почуттів. – Тільки не в такій справі. І ви чудово знаєте, що моя думка ніякого значення для вас мати не буде, якщо тільки не збігатиметься з тим, чого ви самі хочете.

– Боже мій, ви до мене несправедливі, – вимовила Люсі з надзвичайною серйозністю. – Нічию думку я не ставлю так високо, як вашу. І мені здається, що коли б я почула з ваших вуст: «Так, я раджу вам розірвати ваші заручини з Едвардом Ферраром, це вас обох зробить щасливішими», – я не забарилася б це зробити.

Елінор, червоніючи за нещирість майбутньої дружини Едварда Феррара, сказала:

– Після такого компліменту я побоялася б висловити свою думку, навіть якби її мала. Вона додає моєму впливу незаслуженої сили. Стороння людина не має права розлучати тих, кого поєднує ніжне почуття.

– Але саме тому, що ви стороння людина, – трохи злостиво відповіла Люсі, підкреслюючи кожне слово, – ваша думка і має для мене таке велике значення. Якби із тієї чи іншої причини ви були неупереджені, ваша думка була б нічого не варта.

Елінор визнала за благо промовчати, побоюючись, щоб вони не штовхнули одна одну на зайву відвертість і нестриманість, і навіть майже вирішила раз і назавжди припинити цю розмову. Настала довга пауза, що тривала добрих десять хвилин, і знову першою заговорила Люсі.

– А ви взимку будете в Лондоні, міс Дешвуд? – спитала вона зі звичайною своєю безцеремонністю.

– Звісно, ні.

– Як шкода! – зітхнула Люсі, але її очі радісно заблищали. – Мені принесло б таке задоволення побачитися з вами там. Але, вважаю, ви все ж таки туди приїдете. Ваш братик і невістка неодмінно запросять вас погостювати у них в столиці.

– Я не зможу прийняти їхнє запрошення.

– Яка досада! А я вже сподівалася зустрітися з вами в Лондоні! Ми з Енн поїдемо туди наприкінці січня до одних наших родичів, вони нас уже кілька років запрошують. Але я їду тільки заради Едварда. Він буде там у лютому. А так Лондон зовсім мене не вабить. Він мені не подобається.

Незабаром перший робер завершився, Елінор покликали до картярського столика, і на цьому задушевна бесіда і скінчилася, що аніскільки не засмутило ні ту, ні другу, оскільки за весь цей час не було вимовлено жодного слова, яке могло б пом’якшити їх взаємну неприязнь. Елінор сіла за карти в сумному переконанні, що Едвард не тільки не почуває ані найменшої ніжності до своєї майбутньої дружини, але і не знайде в шлюбі навіть того щастя, яке вона могла б дати йому, якби її серце зберігало хоча б якесь почуття до нього – адже тільки корисливість і егоїзм могли примусити жінку не розірвати заручини з чоловіком, котрого, як їй, мабуть, було добре відомо, вона давно обтяжувала.

Після цього вечора Елінор сама до теми їхньої бесіди більше не поверталася, хоча Люсі не минала нагоди торкнутися її і, отримавши лист від Едварда, ніколи не забувала поділитися своїм щастям зі своєю повірницею. Але Елінор відповідала їй спокійно і обережно, припиняючи розмову, наскільки це дозволяла ввічливість, бо вважала, що Люсі така розмова приносить нічим не заслужене задоволення, а їй самій загрожує небезпекою.

Панночки Стіл прогостювали в Бартон-парку набагато довше, ніж передбачалося на час їхнього запрошення. Вони все більше входили там у милість, без них уже не могли обійтися. Сер Джон і чути не хотів про їхній від’їзд, і всупереч численним давнім обіцянкам поїхати до Ексетера і настійній необхідності негайно виїхати, щоб цих обіцянок дотриматися, що наставала наприкінці кожного тижня, вони поступалися умовлянням і пробули в Бартоні майже два місяці, беручи належну участь і приготуваннях до того свята, важливість якого підтверджується великою кількістю балів і званих обідів.

РОЗДІЛ 25

Хоча місіс Дженнінгс і мала звичку більшу частину року проводити у своїх дочок і друзів, звідси ще не витікало, ніби власного постійного житла в неї не було. Після смерті чоловіка, який вів вигідну торгівлю в не надто аристократичній частині столиці, взимку вона поверталася до будинку на одній з вулиць неподалік Портмен-сквер. І з наближенням січня її думки все частіше зверталися до цього будинку, куди вона одного прекрасного дня раптово – і для них абсолютно несподівано – запросила поїхати із собою старших міс Дешвуд. Елінор, не помітивши, ні як спалахнуло і негайно зблідло обличчя сестри, ні радісного блиску в її очах, з вдячністю, але рішуче відмовилася за них обох у повній упевненості, що Маріанна цілком з нею згодна. Послалася вона на те, що вони не можуть залишити свою матір одну в таку пору року. Місіс Дженнінгс вислухала її із подивом і тут же повторила запрошення.

– О Господи! Та ваша матінка чудово без вас обійдеться, вже повірте мені, а я щиро прошу вас скласти мені компанію і нічого навіть слухати не хочу! І не бійтеся, що ви мене утруднятимете. Мені це не завдасть ніякого клопоту. Відправлю Бетті поштовою каретою – що-що, а це я можу собі дозволити! Утрьох ми чудово вміщатимемося в моєму дорожньому екіпажі. А коли в Лондоні ви не побажаєте щоразу виїздити зі мною, то й нехай – поїдете якщо не з однією моєю дочкою, так з другою. Я знаю – ваша матінка не заперечуватиме. Я добре змогла прилаштувати своїх дівчаток, то кому ж їй і доручити вас, як не мені! І коли я не видам заміж хоч одну з вас, так провина буде не моя. Я всім молодикам замовлю за вас слівце, можете бути упевнені!

– Здається мені, – втрутився сер Джон, – що міс Маріанна сперечатися не стане, якщо її старша сестричка дасть свою згоду. Ну хіба гаразд буде позбавляти її маленької радості тільки через те, що міс Дешвуд така вперта? А тому я вам двом раджу податися до столиці, коли Бартон вам надокучить, ані слова міс Дешвуд не кажучи.

– Справді, – сказала місіс Дженнінгс, – я буду страшенно рада товариству міс Маріанни, поїде з нами міс Дешвуд чи ні, але, здається, чим більше, тим веселіше, і я думала, їм буде приємніше поїхати разом, бо як тільки я їм набридну, вони зможуть базікати між собою і сміятися за моєю спиною над моїми дивацтвами. Але якщо не обох, то одну з них я повинна вмовити! Господи помилуй, так що ж, по-вашому, я робитиму в будинку одна-однісінька? Адже до цієї зими при мені завжди була Шарлотта. Нумо, міс Маріанно, – вдаримо по руках, а якщо міс Дешвуд візьме та й передумає, то буде ще краще.

– Дякую вам, добродійко, від щирого серця дякую! – палко вигукнула Маріанна. – Своїм запрошенням ви заслужили мою вічну подяку, і для мене було б великим щастям, ні, величезним щастям його прийняти. Але моя мати, найніжніша, найдобріша з матерів… Елінор має рацію, і якщо наш від’їзд засмутить її, позбавить душевного спокою… О, ні! Ніщо, ніщо не спокусить мене покинути її. Тут не повинно, тут не може бути ніякої боротьби!

Місіс Дженнінгс повторила свої запевнення, що місіс Дешвуд чудово без них обійдеться, і Елінор, яка тепер зрозуміла сестру і переконалася, яку байдужість до всього іншого вселяє їй нетерпляча мрія швидше побачити Віллоубі, не стала вдаватися до нових заперечень і сказала лише, що вирішувати повинна їхня мати, хоча не сподівалася знайти в ній спільницю у спробі уникнути поїздки до Лондона, яку вона не могла схвалити для Маріанни, а сама мала вагомі причини непокоїтися. Звичайно, їхня мати підтримає кожне бажання Маріанни! І як їй дати зрозуміти, що в цій делікатній справі необхідно дотримуватися найбільшої обережності, бо вона із самого початку не слухала жодних застережень? Пояснити ж, чому вона сама не хоче їхати до Лондона, Елінор не насмілювалася. Якщо Маріанна, така вибаглива, чудово знайома з грубуватими манерами місіс Дженнінгс, до яких незмінно відчувала глибоку відразу, була згодна, ради досягнення своєї мети, змиритися і з цими манерами, і з усім іншим, що нестерпно ранило її тонку вдачу, то звідси неспростовно випливало, наскільки важлива для неї ця мета, і подібний доказ з’явився для Елінор, незважаючи на все, що вона спостерігала в минулому, повною несподіванкою.

Коли вона розповіла матері про запрошення, то місіс Дешвуд, переконана, що в Лондоні її дочки проведуть час дуже весело, і, всупереч усім ніжним запевненням Маріанни, помітивши, як тій хочеться поїхати, не побажала і слухати, щоб вони відмовлялися заради неї. Але тут же наполягла, щоб вони невідкладно повідомили місіс Дженнінгс про свою згоду, а потім із звичайною жвавістю почала перераховувати різні вигоди, які їм усім дасть ця тимчасова розлука.

– Я у захваті від цього плану! – вигукнула вона. – В ньому є все, чого я могла б побажати. Ми з Маргарет виграємо від нього не менше, ніж ви. Після того, як ви і Мідлтони поїдете, ми будемо тихо і приємно проводити час за книгами і музикою. І коли ви повернетеся, Маргарет здивує вас своїми успіхами. До того ж я давно задумала дещо переробити у ваших спальнях, і тепер це можна буде здійснити без жодних незручностей. А вам просто корисно поїхати до Лондона! Я вважаю, що всім дівчатам вашого віку необхідно познайомитися із столичними манерами і розвагами. Ви будете під опікою чудової жінки, і я без найменших побоювань доручу вас її турботам і материнському серцю. І вже напевно ви побачитеся зі своїм братом, і хоч би які були його вади або вади його дружини, я не можу забути, чий він син, і мені нестерпна думка, що ви станете зовсім чужими одне одному.

– Як завжди, думаючи тільки про наше щастя, – сказала Елінор, – ви усунули всі перешкоди, які могли б, по-вашому, перешкодити виконанню цього плану. Але залишається одне заперечення, яке, мені здається, обійти буде не так просто.

Обличчя Маріанни напружилося.

– І про що ж, – сказала місіс Дешвуд, – моя мила розсудлива Елінор хоче мене попередити? Яку нездоланну перешкоду вона назве? Тільки ані слова про витрати!

– Ось моє заперечення: я найкращої думки про серце місіс Дженнінгс, та все ж вона не така жінка, чиє товариство може бути нам приємним, а заступництво буде доброю рекомендацією у світі.

– Цілком справедливо, – відповіла її мати. – Але віч-на-віч вам з нею залишатися майже не доведеться, а на людях ви частіше за все з’являтиметеся в супроводі леді Мідлтон.

– Якщо Елінор ладна відмовитися через те, що місіс Дженнінгс їй несимпатична, це не може перешкодити мені прийняти її запрошення! – вигукнула Маріанна. – Мене такі міркування не бентежать, і, вважаю, я без особливих зусиль зумію терпіти подібні неприємності.

Елінор мимохіть посміхнулася такій байдужості до манер пані, з якою Маріанна ледь могла триматися ввічливо, і то лише після довгих умовлянь, і вирішила їхати. Вона однаково побоювалася і покинути Маріанну без іншої опори, окрім власних її думок, і залишити місіс Дженнінгс в її власній вітальні в години дозвілля лише на милість Маріанни. З необхідністю їхати вона примирилася ще більше, коли пригадала, що, за словами Люсі, Едварда Феррара очікували в Лондоні не раніше лютого, а ще до того часу термін їхнього візиту добіжить кінця, і перервати його можна буде без нечемного поспіху.

– Ні, звичайно, ви поїдете обидві! – повідомила місіс Дешвуд. – Ці заперечення безглузді. Життя в Лондоні дасть вам чимало втіхи, і особливо тому, що ви будете там разом. А якщо Елінор погодиться на те, щоб, окрім перешкод, отримувати і задоволення, вона, поза сумнівом, виявить, що джерела їх можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, чом би їй не познайомитися ближче з рідними її невістки?

Елінор часто думала про те, яким чином можна порушити безтурботність, з якою її мати покладалася на те, що їх з Едвардом пов’язує взаємне почуття, щоб трохи пом’якшити удар, коли відкриється істина, і ось тепер у відповідь на цей натяк вона, хоча і без жодної надії на успіх, змусила себе стати до виконання свого задуму, сказавши:

– Мені дуже подобається Едвард Феррар, і я завжди буду рада його бачити, але щодо його близьких, то мені, правду кажучи, байдуже, познайомлюся я з ними чи ні.

Місіс Дешвуд посміхнулася і нічого не відповіла. Маріанна здивовано підвела на неї очі, і Елінор зрозуміла, що слова її пропали надаремне.

На цьому суперечки скінчилися, і невдовзі вони зійшлися на тому, що запрошення буде прийняте без жодних застережень. Місіс Дженнінгс від захоплення розсипалася в обіцянках опікати і розважати панночок, як рідних. І зраділа не тільки вона. В захват прийшов і сер Джон. Для людини, яка більше всього боялася бодай один день провести наодинці, додавання до числа мешканців Лондона ще двох було вже дещо. Навіть леді Мідлтон, відступивши від свого звичаю, спромоглася зобразити радість. Ну, а міс Стіл, і особливо Люсі ніколи в житті не були такими щасливими, як у ту хвилину, коли дізналися про таку приємну новину.

Хоча і всупереч своїм бажанням, але Елінор поступилася з меншим небажанням, ніж чекала. Щодо неї самої, то тепер уже не мало значення, поїде вона до Лондона чи ні, а завваживши, яка задоволена її мати, як захоплена Маріанна, чий характер, голос, манери негайно відновили минулу жвавість і навіть більшу, ніж раніше, веселість, вона не могла досадувати на причину і не дозволила собі непокоїтися про наслідки.

Радість Маріанни швидше була схожою на екстаз – таким великим було її хвилювання і бажання швидше вирушити в дорогу. Стримувала її лише близька розлука з матір’ю, і у хвилину прощання горе її не знало меж. Місіс Дешвуд страждала не набагато менше, і з них трьох тільки Елінор, здавалося, пам’ятала, що розлучаються вони зовсім не на століття.

Виїхали вони в перший тиждень січня. Мідлтони мали поїхати слідом днів через десять. Панночки Стіл міцно укоренилися в Бартон-парку, і лише від’їзд господарів змусив би їх полишити його.