355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Джейн Остин » Чуття і чутливість » Текст книги (страница 9)
Чуття і чутливість
  • Текст добавлен: 31 октября 2016, 01:40

Текст книги "Чуття і чутливість"


Автор книги: Джейн Остин



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

РОЗДІЛ 22

Маріанна завжди терпіти не могла нахабства, вульгарності, невихованості і навіть інших смаків, окрім своїх власних, і всі ці дні перебувала в такому настрої, що дівчата Стіл уже ніяк не могли їй сподобатися; вона відкидала всі їхні спроби зійтися з нею ближче. Саме цією холодністю, що обривала всі їхні вияви дружби, Елінор і пояснювала ту перевагу, яку невдовзі обидві вони почали віддавати їй, і особливо Люсі, котра не минала нагоди вступити з нею в розмову і викликати прихильність до себе невимушеною відвертістю.

Люсі була властива природна гострота розуму, її спостереження нерідко здавалися влучними і цікавими, а тому півгодини Елінор з нею могла приємно поспілкуватися. Проте її здібності не підкріплювалися знаннями, вона була неосвічена і ніколи не намагалася виховати свій розум за допомогою книги. Хоч як хотілося їй виставити себе в найвигіднішому світлі, вона не могла приховати від міс Дешвуд, які малі в усьому її знання, яка вона неосвічена і не обізнана з найзвичайнісінькими, здавалося б, предметами. Елінор бачила, що освіта могла б розвинути і ушляхетнити здібності, що залишилися знехтуваними, і жаліла її, але не без жалю вона також бачила відсутність душевної витонченості, етичних засад і пошани до себе, які її догідливість і улесливість перед мешканцями Бартон-парку видавали щогодини. А тому вона недовго могла діставати задоволення від товариства особи, в чиїй душі фальш ішла пліч-о-пліч з неуцтвом, чия неосвіченість заважала їм розмовляти як рівним і чия поведінка з іншими позбавляла всякої ціни знаки уваги і пошани, що їй виказували.

– Ви, гадаю, визнаєте моє питання дивним, – якось сказала Люсі, коли вони разом йшли з Бартон-парку до котеджу, – але скажіть, будь ласка, – чи знайомі ви з матір’ю вашої невістки, з місіс Феррар?

Елінор і справді визнала таке питання більш ніж дивним, що і відобразилося на її обличчі, коли вона відповіла, що з місіс Феррар не знайома.

– Та невже! – вигукнула Люсі. – Мене це дивує, тому що, здавалося, ви могли бачити її в Норленді. У такому разі ви навряд чи зможете розказати мені, яка вона.

– Не зможу, – відповіла Елінор, остерігаючись висловити свою думку про матір Едварда і не маючи анінайменшого бажання задовольнити те, що могла визнати лише вульгарною цікавістю. – Я нічого про неї не знаю.

– Вам, звичайно, здалося дуже дивним, що я питаю про неї саме таким чином, – сказала Люсі, уважно вдивляючись в обличчя Елінор, – але, мабуть, для цього є причини… От коли б я наважилася… Та все ж тішу себе надією, що ви зробите мені честь і не вважатимете мене нахабою.

Елінор ввічливо сказала, що була далекою від такої думки, і кілька хвилин вони йшли мовчки. Порушила мовчанку Люсі, яка повернулася до колишньої теми, сказавши боязким голосом:

– Мені нестерпно думати, що ви визнали мене нахабно-цікавою. Їй-богу, я ладна зробити що завгодно, лише б не виглядати такою в очах особи, чия добра думка важить для мене так багато. І, природно, вам я могла б довіритися без побоювань. Мені була б неоціненною ваша порада, як слід вчинити в такому ніяковому становищі, в якому я опинилася. Проте мені немає сенсу завдавати вам клопоту. Шкода, що ви незнайомі з місіс Феррар!

– І мені шкода, – з великим подивом вимовила Елінор, – якщо моя думка про неї могла б піти вам на користь. Але ж я і поняття не мала, що родина ця вам знайома, а тому, зізнаюся, була трохи здивована подібним запитанням про характер місіс Феррар.

– Звичайно, звичайно! Я це добре розумію. Але якби я насмілилася розповісти вам усе, ви б уже не дивувалися. Поки місіс Феррар для мене ніхто, але може прийти час… і це в її волі… коли ми станемо дуже близькими родичами…

При цих словах вона сором’язливо похнюпилася, кинувши лише один швидкий погляд на свою супутницю, перевіряючи, яке вони справили враження.

– О Господи! – вигукнула Елінор. – Це ви про що? Ви що – знайомі з містером Робертом Ферраром? Може, ви…? – Думка, що у неї буде така своячка, не була для неї втішливою.

– Ой ні, не з містером Робертом Ферраром, – відповіла Люсі, підкреслюючи ім’я. – Я жодного разу в житті його не бачила. А з його, – додала вона, спрямувавши пильний погляд на Елінор, – старшим братом.

Що відчула Елінор у цю мить? Подив, який був би таким же болісним, як і сильним, коли б до нього негайно не додалася недовіра. Вона обернулася до Люсі в німому подиві, не розуміючи причини або мети подібного визнання, і, хоча колір її обличчя змінився, вона все більше утверджувалася у своїй недовірі і не боялася заплакати або втратити свідомість.

– Звичайно, ви здивовані, – вела далі Люсі, – звідки вам було знати? Гадаю, він ані словом не натякнув ні вам, ні вашим близьким. Тому що це було вирішено тримати в якнайглибшій таємниці, і я дотепер свято її дотримувалася. Ніхто з моїх рідних, окрім Енн, нічого про це не знає, і я ніколи б вам навіть не натякнула, якби не відчувала, що можу без вагань покластися на вашу стриманість. І справді, я раптом подумала, що мої розпитування про місіс Феррар, напевно, мають здатися дивними, а потім вирішила пояснити їх причину. І, гадаю, містер Феррар не гніватиметься, коли дізнається, що я довірилася вам: адже я знаю, як високо він шанує всю вашу родину і вважає вас, міс Дешвуд, і двох інших панночок, рідними сестрами… – Вона вичікувально замовкла.

Елінор на якусь мить оніміла від розгубленості – так вона була вражена. Але потім, примусивши себе заговорити і ретельно добираючи слова, вимовила зі спокоєм, який достатньою мірою приховував її подив і гіркоту:

– Чи можу я спитати, як давно ви заручені?

– Ось уже чотири роки.

– Чотири!

– Так.

Елінор хоча й була приголомшена, але все ще не могла в це повірити.

– Я тільки днями почула, що ви взагалі знайомі.

– Проте знайомі ми дуже давно. Бачите, він досить довго був доручений турботам мого дядечка.

– Вашого дядечка?

– О, так! Містера Претта. Хіба він ніколи не згадував про містера Претта?

– Здається, він щось казав, – відповіла Елінор з великим самовладанням, яке зміцнювалося в міру того, як зростало її хвилювання.

– Він чотири роки жив у дядечка в Лонгстейплі неподалік від Плімута. Тоді і почалося наше знайомство, адже ми з сестричкою часто гостюємо в дядечка. І там же ми заручилися, вже через рік після того, як скінчився термін його учнівства. Тільки він все одно постійно приїжджав до нас. Як ви легко можете уявити, я не хотіла діяти потайки, без згоди його матінки, але я була дуже молода, палко його кохала і не прислухалася до голосу розсудливості, хоча мусила… Адже, міс Дешвуд, хоча ви і не знаєте його так добре, як я, все ж таки, вважаю, ви могли помітити, що йому легко завоювати дівоче серце.

– Безперечно, – відповіла Елінор, сама не знаючи, що казати. Проте після хвилинного роздуму вона додала з колишньою вірою у чесність Едварда і його любов до неї, знов переконавши себе в брехливості своєї співбесідниці: – Ви заручені з містером Едвардом Ферраром? Зізнаюся, ваші слова так мене здивували, що, знаєте… прошу вибачити, але дійсно – тут якесь непорозуміння. Неможливо, щоб ми мали на увазі одну і ту ж людину. Може, тут або помилка в імені, або є якийсь інший містер Едвард Феррар.

– Ні, яка ж помилка! – вигукнула Люсі з посмішкою. – Я говорю про містера Едварда Феррара, старшого сина місіс Феррар, що мешкає на Парк-стріт, брата вашої невістки місіс Джон Дешвуд. Погодьтеся ж, що я не можу помилитися в імені людини, від якої залежить усе моє щастя.

– Дуже дивно, – болісно сказала Елінор, зовсім збита з пантелику. – Я жодного разу не чула, щоб він навіть згадав ваше ім’я.

– Але що ж тут дивного, якщо уявити собі наше становище? Важливіше за все нам було зберегти цю справу в таємниці. Ви ж не знали ні мене, ні мою сім’ю, тому й нагоди згадувати в бесідах з вами моє ім’я трапитися ніяк не могло. І він завжди особливо побоювався, як би його сестричка чого-небудь не запідозрила, і вже одного цього було досить, щоб він остерігався називати моє ім’я.

Люсі замовкла. Упевненість Елінор сильно похитнулася, але не її самовладання.

– Ви заручені ось уже чотири роки! – сказала вона твердим голосом.

– Так. І одному небу відомо, скільки ще нам доведеться чекати. Бідолаха Едвард! Він дуже сумує з цього приводу! – Потім, діставши з кишені мініатюру, вона додала: – Щоб не залишалося вже ніяких сумнівів, люб’язно погляньте на цей портрет. Звісно, він не віддає належного його зовнішності, але все-таки, мені здається, помилитися, з кого він мальований, не можна. Я зберігаю його вже більше трьох років.

З цими словами вона вклала їй у руку мініатюру, і Елінор, ледве поглянувши на портрет, усвідомила: хоч би як вона вагалася з виголошенням вироку або бажанням піймати Люсі на брехні, взяти під сумнів, що перед нею особа Едварда, вона не могла. І тут же повернула мініатюру, зауваживши, що схожість схоплена чудово.

– Мені так і не пощастило подарувати йому навзамін мій портрет, – продовжувала Люсі. – Яка досада – він так хотів би його мати! Але я вирішила при першій же слушній нагоді виконати його прохання.

– Цілком правильно з вашого боку, – спокійно відповіла Елінор, і кілька кроків вони йшли мовчки. Першою мовчанку порушила Люсі.

– Я знаю, – сказала вона, – я можу не сумніватися в тому, що ви нікому не розкажете. Адже ви, звичайно, розумієте, як для нас важливо зберегти цю таємницю від його матері. Боюся, вона ніколи не дасть згоди. У мене немає приданого, а вона, здається, дуже горда пані.

– Я не прагнула вашої довірливості, – відповіла Елінор, – але ви цілком маєте рацію, думаючи, що можете покластися на мою скромність. Ваша таємниця в цілковитій безпеці. Але вибачте, якщо я трохи здивована таким непотрібним визнанням. Адже, відкриваючи мені свій секрет, ви розуміли, що, в усякому разі, збереженню його це сприяти не може.

При цих словах вона пильно подивилася на Люсі, сподіваючись прочитати що-небудь з її обличчя, адже велика частина її визнання могла бути брехнею! Проте вираз обличчя Люсі не змінився.

– Напевне, вам здається, що я припустилася неабиякої вільності, – сказала вона, – відкрившись вам. Так, звісно, ми з вами знайомі недовго, я маю на увазі особисто, – але за описом ви і ваша родина відомі мені досить давно, і, ледве побачивши вас, я відчула себе з вами, як із старою знайомою. До того ж зараз я, щоправда, визнала, що зобов’язана дати вам пояснення після того, як поставила таке запитання про матір Едварда, тим більше що, на лихо, мені ні до кого звернутися за порадою. Про нас знає тільки Енн, але на її думку зовсім не можна зважати. І мені від неї більше шкоди, ніж користі, адже я весь час боюся, що вона мене видасть. Енн зовсім не вміє тримати язика за зубами, що ви не могли не помітити, і дійсно – коли недавно сер Джон назвав його ім’я, я страх як перелякалася, що вона зараз усе й розповість. Важко уявити, скільки душевних мук я терплю через це. Дивуюся, слово честі, що я іще жива після всіх страждань, які переношу ради Едварда ось уже чотири роки. Все таке непевне, і надії такі хиткі, і ми майже не бачимося – двічі на рік, не більше. Боже мій, я навіть не розумію, як у мене ще серце не розірвалося.

Тут вона дістала носову хустку, але Елінор не мала до неї особливого співчуття.

– Інколи, – вела далі Люсі, втерши очі, – я навіть думаю, чи не краще б для нас обох повернути одне одному слово. – Тут вона подивилася прямо в обличчя своєї співрозмовниці. – Але в мене бракує рішучості. Мені нестерпна думка про те, яким нещасним його зробить одна згадка про наш розрив. Та й сама я… він такий мені дорогий, що я не маю сил з ним розлучитися. Що б ви мені порадили, міс Дешвуд? Як би ви самі вчинили в такому разі?

– Вибачте, – відповіла Елінор, яку це питання вкрай здивувало, – але в цих обставинах я ніякої поради дати вам не можу. Ви повинні покластися на власну думку.

– Так-то воно так, – продовжувала Люсі після того, як обидві вони якийсь час помовчали, – його матінка коли-небудь мусить так чи інакше його забезпечити, але бідолаха Едвард у такій тузі! Він не здався вам сумовитим, коли гостював у вас в Бартоні? Коли він попрощався з нами в Лонгстейплі, щоб вирушити до вас, він був у такому розладі з собою, що я непокоїлася, аби ви не подумали, що він хворий.

– Так він приїхав до нас від вашого дядька?

– Саме так. Він прогостював у нас два тижні. А ви вважали, що він прямо з Лондона?

– Ні, – відповіла Елінор, із сумом усе більше переконуючись, що Люсі не бреше. – Він, пам’ятаю, сказав нам, що провів два тижні у друзів в околицях Плімута. – Пригадала вона, і як здивувалася вона тоді, що він більше нічого про цих друзів не сказав і не назвав навіть їхнього імені.

– І ви помітили його смуток? – повторила Люсі.

– О, так! Особливо в перші дні.

– Я благала його взяти себе в руки, хвилюючись, щоб ви не запідозрили про причину. Але він впав у таку меланхолію з тієї причини, що не міг провести з нами більше двох тижнів і бачив, як страждаю я. Бідолаха! Боюся, йому не стало легше: листи його такі сумні! Це я отримала, коли ми виїжджали з Ексетера. – Вона дістала з кишені листа і недбало показала Елінор, кому він був адресований. – Вважаю, ви знаєте його руку. Почерк у нього незрівнянний, хоча цього разу писав він не так добре, як завжди. Напевно, втомився, бо обписав увесь листок якомога щільніше.

Елінор побачила знайомий почерк і вже не могла більше сумніватися. Мініатюра, тішила вона себе надією, потрапила до Люсі випадково і зовсім не була подарунком Едварда, але якщо вони листуються, то, значить, вони справді заручені – адже тільки заручини дають їм подібне право. І на якусь болісну мить вона майже втратила владу над собою, серце її стиснулося, ноги підкосилися, але подолати хвилювання було необхідно будь-що, і, рішуче придушивши бурю своїх почуттів, вона майже миттєво зуміла повернути собі спокій і зберегти його до кінця їхньої бесіди.

– У листуванні, – сказала Люсі, ховаючи листа в кишеню, – ми знаходимо єдину втіху в довгі місяці постійних розлук. Так, я маю ще і його портрет, але бідолаха Едвард позбавлений навіть такого засобу угамувати свою печаль. Він каже, що коли б мав мого портрета, то його страждання були б меншими. Коли він останній раз був у Лонгстейплі, я подарувала йому свій локон, вправлений у каблучку, і він запевнив мене, що на серці в нього стало легше, хоча зрозуміло, що портрет втішив би його значно більше. Можливо, ви помітили в нього на руці цю каблучку, коли він був у вас?

– Так, помітила, – відповіла Елінор рівним голосом, твердість якого ховала такий душевний біль і гіркоту, яких вона ще ніколи не відчувала. Вона була принижена, приголомшена, знищена.

На щастя для неї, вони вже підходили до котеджу, і розмова урвалася. Посидівши з ними кілька хвилин, Люсі із сестрою вирушили назад до Бартон-парку, і Елінор могла тепер досхочу думати і страждати.

РОЗДІЛ 23

Якою б малою не була віра Елінор у правдивість Люсі, але цього разу, – добре розміркувавши, – вона не знайшла підстав запідозрити її у брехні: жодна спокуса не штовхнула б її на таку незугарну вигадку. І Елінор більше не могла, не насмілювалася сумніватися в словах Люсі, істинність яких підтверджувалася безліччю усіляких свідчень і доказів, а спростовувалася лише її власним бажанням. Едвард, безперечно, міг познайомитися з Люсі в будинку містера Претта, і це робило все інше і неспростовним, і невимовно тривожним. Те, що Едвард гостював десь в околицях Плімута, його меланхолія, гіркота, з якою він говорив про непевність свого майбутнього, суперечливість його поведінки з нею самою, докладні відомості про Норленд і їхніх родичів, якими стільки разів дивували її обидві міс Стіл, мініатюра, лист, каблучка – усе це складалося в докази, які вже усували побоювання, що вона надто несправедливо ставиться до Едварда, і невблаганно свідчили, як погано він вчинив з нею, і іншого пояснення їм вона не знаходила, хоч би як того не хотіла. Обурення таким безсердечним лукавством, гнів, що її ввели в оману, спочатку заважали їй бачити щось, окрім власної образи. Проте незабаром їх змінили нові думки і припущення. Чи навмисно Едвард її одурював? Чи прикидався він, ніби має до неї почуття, якого насправді не мав? Він заручений з Люсі, але чи за велінням серця? Ні! Хоч би що там було раніше, але тепер його серце належить їй одній. І вона не тішить себе помилковими мріями. В Норленді її мати, сестри, Фанні постійно помічали його увагу до неї. Ні, в ній говорить не пихатість! Він, безперечно, кохає її. І ця думка в єдину мить втішила її серце! Яка спокуса негайно його пробачити! Так, зрозуміло, він винен, дуже винен, що залишився в Норленді, коли почав усвідомлювати, яку владу вона здобуває над ним. Тут йому вибачення немає. Але якщо він поранив її, то на які страждання прирік себе! Якщо її становище тяжке, то його – позбавлене і тіні надії. Своєю необачністю він заподіяв їй горе, але лише на якийсь час, себе ж назавжди прирік на тяжке існування. Коли-небудь вона, мабуть, зцілиться від печалі. Але він – до чого йому прагнути? Чи знайде він з Люсі Стіл хоча б тінь щастя? Як житиме він, з його шляхетністю, делікатністю почуттів і освіченим розумом, маючи таку дружину, як вона, – неосвічену, брехливу і себелюбну?

У дев’ятнадцять років палке юнацьке захоплення затуманило йому очі на все в ній, окрім краси і жвавості характеру. Але з тих пір минуло чотири роки – ті чотири роки, коли, якщо вони проведені з толком, розум набуває сили, – і він повинен був побачити всі недоліки її виховання, тоді як вона, провівши ці роки в далеко не кращому товаристві серед безглуздих занять, безсумнівно втратила ту невимушеність, яка, мабуть, раніше надавала її красі особливої чарівності.

Припускаючи, що Едвард має намір шукати її руки, вони передбачали, як нелегко йому буде отримати згоду матері на такий шлюб; але на які ж перешкоди слід очікувати, якщо вибрана ним наречена поступається їй не тільки походженням, але, може, і станом? Щоправда, коли його серце так охолонуло до Люсі, навряд чи так уже йому й тяжко, але сумна доля людини, коли думка, що його чекають докори і невдоволення близьких, несе з собою полегшення!

Болісні припущення напливали одне за одним, і Елінор уже побивалася за нього більше, ніж за себе. Підтримувана переконанням, що нічим не заслужила теперішнє своє нещастя, втішена впевненістю, що Едвард не зробив жодного нешляхетного вчинку і є гідним колишньої її пошани, вона навіть у ці перші хвилини після того, як їй було завдано такого страшного удару, знайшла в собі достатньо сил, щоб триматися спокійно і нічим не викликати підозр у матері і сестер. І вона змогла так впоратися з собою, що за обідом, усього лише через дві години після того, як їй довелося відмовитися від своїх найзаповітніших надій, ніхто при погляді на обох сестер навіть не припустив би, що Елінор таємно оплакує долю, яка назавжди розлучила її з об’єктом її любові, а Маріанна подумки перебирає достоїнства людини, чиє серце вважала цілком своїм і чию персону мріяла побачити в кожному екіпажі, що наближався до їхнього будинку.

Необхідність приховувати від матері і Маріанни те, що було довірено їй під секретом, хоча і вимагала від Елінор постійної обережності, проте не посилювала її жалю. Навпаки, вона знаходила полегшення в тому, що могла не давати їм волі, і в тому, що їй завдяки цьому не доводилося вислуховувати обурені звинувачення на адресу Едварда, до яких, поза сумнівом, спонукала б їх любов до неї і які їй було б несила терпіти.

Вона знала, що їхні поради і заспокійливі слова їй не допоможуть, їх ніжність і співчуття лише живили б її страждання, а їхній власний приклад і похвали підточували б у ній рішучість не втрачати влади над собою. Терпіти одній їй було легше, а власний здоровий глузд слугував такою доброю підтримкою, що вона зберігала всю свою твердість і виглядала настільки бадьорою і веселою, наскільки це було сумісно з душевним болем, який анітрішки іще не вгамувався.

Хоч би якою болісною була для неї перша розмова з Люсі, незабаром її охопило бажання відновити її, і з кількох причин. Їй хотілося знову вислухати подробиці їхніх заручин, їй хотілося збагнути, якими є насправді почуття Люсі до Едварда і чи є хоч тінь щирості в їх виявленнях, чи є ніжна любов до нього, а головне, їй хотілося переконати Люсі своєю готовністю повернутися до цієї теми і спокоєм при новому її обговоренні, що інтерес її лише дружній, бо вона сильно побоювалася, що мимовільним хвилюванням під час їх вранішньої бесіди могла щонайменше збудити деякі сумніви. Що Люсі готова ревнувати до неї, уявлялося цілком вірогідним. Адже Едвард, безперечно, говорив про неї з незмінними похвалами, що стало їй відомо не тільки зі слів Люсі, але і з тієї квапливості, з якою та лише після найкоротшого знайомства зважилася довірити їй таємницю, яку сама ж, і справедливо, називала такою важливою. І навіть жартівливі натяки сера Джона могли зробити свій вплив. Утім, поки Елінор була в душі несхитно впевнена, що Едвард кохає саме її, ревнощі Люсі малися на увазі самі собою і без побічних свідчень, а що вона ним уподобана, доводилося цією ж упевненістю. Для чого знадобилося посвячувати її в таку таємницю, якщо не для того, щоб повідомити її про давні права Люсі на Едварда і не змусити в майбутньому всіляко його уникати? Розгадати такі наміри суперниці не становило труднощів, і, хоча Елінор твердо вирішила, як вимагали її поняття про честь і порядність, пересилити своє почуття до Едварда і бачитися з ним так рідко, як це може залежати від неї, відмовити собі в утішливій спробі переконати Люсі, що серце її анітрохи не поранене, вона не могла. А в тому, що вона зуміє вислухати повторення подробиць з повним спокоєм, Елінор не сумнівалася: адже удару вже завдано і нічого боліснішого додати Люсі не могла.

Але нагода здійснити цей намір трапилася не відразу, хоча Люсі не менше неї самої була схильна продовжити їх розмову, щоб отримати з неї нові вигоди. Проте погода не спонукала до прогулянок, під час яких їм легше було б усамітнитися від товариства, і незважаючи на те, що вони зустрічалися щонайменше кожний другий вечір іноді в котеджі, але частіше в Бартон-парку, їм просто не дозволили б вести свою розмову. Ні сер Джон, ні леді Мідлтон нічого подібного не допустили б. Часу майже не відводилося і для загальної бесіди: вони збиралися, щоб разом їсти, пити і розважатися, сидячи за картами або граючи в «наслідки» та інші галасливі ігри.

Після двох-трьох таких зустрічей, коли Елінор так і не перемовилася з Люсі жодним словом, вранці в котеджі з’явився сер Джон і, волаючи до їх милосердя, став благати, щоб вони неодмінно пообідали в леді Мідлтон, оскільки йому необхідно заглянути до свого ексетерського клубу, і вона буде вимушена сісти за стіл у повній самотності, якщо не рахувати її матінку і міс Стіл з Люсі. Передбачаючи, що вихована статечність леді Мідлтон надасть їм більшої свободи, оскільки за відсутності її чоловіка ніхто не стане збирати їх у тісне коло для галасливих забав, і вона зуміє досягти своєї мети, Елінор негайно прийняла запрошення. Маргарет з материнського дозволу охоче взяла її приклад, і Маріанна, хоча завжди прагнула ухилитися, цього разу дала згоду, піддавшись наполяганням місіс Дешвуд, яку дуже засмучувало, що вона так уперто уникає всіх розваг.

Сестри дотрималися обіцянки, і леді Мідлтон була щасливо позбавлена навислої над нею загрози жахливої самотності.

Все було дуже статечно і нудно, як і припускала Елінор. Ніхто не сказав нічого хоча б трохи нового, і не можна було б придумати нічого менш цікавого, ніж розмова, яку вони провадили за столом, а потім у вітальні. Туди слідом за ними прийшли і діти, і, поки вони залишалися там, Елінор навіть не намагалася привернути увагу Люсі до себе, розуміючи всю даремність цього. Дітей відвели, тільки коли було прибрано чайну тацю. Негайно розклали картярський столик, і Елінор уже дивувалася власній простодушності: як могла вона хоча б на мить уявити, ніби в Бартон-парку вона зможе знайти час для такої розмови. Вони всі встали, готуючись скласти партію.

– Я рада, – сказала леді Мідлтон, обернувшись до Люсі, – що сьогодні ввечері ви не станете доробляти кошик для бідолашної Анни-Марії. Робота при свічках утомила б ваші очі! Завтра ми що-небудь придумаємо, щоб утішити милу крихітку, і, сподіваюся, вона скоро забуде про свій смуток.

Цього натяку було достатньо. Люсі відразу схаменулася і відповіла:

– О, леді Мідлтон, ви помиляєтеся! Я тільки чекала, щоби дізнатися, чи потрібна я за картярським столом, а то б я вже повернулася до свого шитва. Я нізащо у світі не погоджуся засмутити наше янголятко, а якщо без мене партія не складеться, я закінчу кошик після вечері.

– Ви дуже ласкаві, і, сподіваюся, у вас не болітимуть очі… Чи не подзвоните ви, щоб вам принесли свічки для роботи? Моє бідне малятко так засмутиться, якщо кошик завтра вранці не буде готовий… Хоча я її й попередила, що цього ніяк бути не може, я знаю, що вона все-таки чекає.

Люсі негайно присунула робочий столик з такою поспішністю і веселою усмішкою, немов не знала насолоди вищої, ніж плести кошики для розпещених маляток. Решті леді Мідлтон запропонувала робер. Усі погодилися, окрім Маріанни, яка зі звичайною своєю зневагою до вимог ввічливості вигукнула:

– Мене, ваша милість, прошу вибачити, ви знаєте, я терпіти не можу карт. З вашого дозволу я сяду за фортепіано. Адже я ще його не пробувала після того, як його настроїли.

І без подальших церемоній вона попрямувала до інструмента.

Судячи з обличчя леді Мідлтон, вона подякувала небо, що сама жодного разу в житті так грубо нікому не відповідала.

– Добродійко, ви ж знаєте, що Маріанну неможливо надовго відлучити від вашого фортепіано, – сказала Елінор, намагаючись залагодити незручність. – І не дивно, бо такого прекрасного звучання мені ні в кого чути не доводилося.

Решта п’ятеро зібралися тягнути карти, які вирішили б, кому і в якому порядку сідати грати.

– Якщо мені випаде пропустити робер, – вела далі Елінор, – то я могла б допомогти міс Люсі скручувати смужки для кошика. Мені здається, одна вона не встигне закінчити все увечері. Адже роботи ще багато. А я буду дуже рада взятися за цю роботу, якщо вона мені дозволить.

– Я і справді була б надзвичайно вам вдячна! – негайно озвалася Люсі. – Роботи, я бачу, і справді набагато більше, ніж мені здалося, а все-таки засмутити нашу милу Анну-Марію було б так несправедливо!

– Так, неймовірно! – підхопила міс Стіл. – Крихітка любенька – як я її обожнюю!

– Ви такі ласкаві, – сказала леді Мідлтон, звертаючись до Елінор. – І позаяк вам подобається ця робота, то, можливо, ви вважатимете за краще пропустити цей робер або все ж таки візьмете карту, поклавшись на долю?

Елінор поспішила скористатися першою з цих пропозицій і таким чином, за допомогою ввічливого підходу, до якого Маріанна ніколи не змогла б опуститися, і власної мети досягла, і зробила приємне леді Мідлтон. Люсі з готовністю посунулася, і двоє прекрасних суперниць, сидячи за одним столиком, у цілковитій згоді взялися до спільного рукоділля. На щастя, фортепіано, за яким Маріанна, вся у владі власної музики і власних думок, уже встигла забути, що, окрім неї, в кімнаті є хтось іще, стояло зовсім близько від них, і міс Дешвуд вирішила, що під його звуки зможе торкнутися цікавої для неї теми без ризику бути почутою за картярським столиком.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю