Текст книги "Чуття і чутливість"
Автор книги: Джейн Остин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
РОЗДІЛ 18
Елінор спостерігала за сумовитістю свого друга з великою тривогою. Радість від його приїзду для неї захмарилася тим, що сам він, здавалося, майже ніякої радості не відчував. Видно було, що він дуже нещасний. Але їй хотілося б, щоб так само очевидним було і те почуття, яке раніше, на її думку, він до неї, поза сумнівом, мав. Тепер же вона втратила колишню впевненість. Якщо в його погляді раптом і з’являлася колишня ніжність, то через мить це враження спростовувалося його стриманістю до неї.
Наступного ранку він приєднався до неї і Маріанни перед сніданком, коли інші ще не встигли прийти; і Маріанна, завжди готова сприяти їх щастю, наскільки це було в її силах, поспішила під якимсь приводом залишити їх наодинці. Але не встигла вона піднятися і на кілька сходинок, як почула, що двері передпокою відчинилися, і, озирнувшись, з подивом побачила, що Едвард вийшов у коридор слідом за нею.
– Піду в село, погляну на своїх коней, – сказав він. – Адже ви ще не сіли снідати, а я скоро повернуся.
Едвард повернувся, сповнений нового захоплення навколишнім пейзажем. По дорозі в село один чарівний куточок долини змінявся іншим, а із села, розташованого набагато вище за котедж, йому відкрилася широка панорама околиці, яка йому дуже сподобалася. Зрозуміло, що ця тема захопила увагу Маріанни, яка заходилася описувати власне зачарування цими картинами і розпитувати його в подробицях, що особливо його вразило, але тут Едвард її перебив:
– Маріанно, вам не слід розпитувати мене з такою пристрастю. Не забувайте – я мало знаюся на мальовничості і, якщо ми перейдемо до деталей, можу ненароком образити ваш слух своїм неуцтвом і поганим смаком. Я назву пагорб крутим, а не рельєфним, схил – нерівним і горбистим, а не майже неприступним, скажу, що далекі предмети погано видно, хоча їм належить лише тонути в імлистому голубому серпанку. Задовольняйтеся тими простими похвалами, на які я здатен. Це прекрасна місцевість, пагорби круті, дерева в лісі густі і стрункі, а долина виглядає дуже приємно і милує око – соковиті луки і подекуди чепурненькі фермерські споруди. Саме такий пейзаж я і називаю чудовим – коли в ньому краса поєднується з корисністю – і вважаю, що він мальовничий, позаяк ви ним захоплюєтеся. Охоче вірю, що тут повнісінько скель і круч, сивого моху і темної гущавини, але ця краса – не для мене. Я нічого в мальовничості не тямлю.
– Напевно, так воно і є, – сказала Маріанна. – Але навіщо цим вихвалятися?
– Мені здається, – втрутилася Елінор, – що Едвард, бажаючи уникнути однієї крайності, впадає в іншу. З тієї причини, що багато людей вголос захоплюються красою природи, коли насправді є байдужими до неї, і така нещирість є для нього осоружною, він вдає байдужість, хоча ця краса полонить його набагато більше, ніж він про те говорить.
– Абсолютно справедливо, – сказала Маріанна, – що захоплення красою пейзажу перетворилося в набір банальних слів. Усі вдають, ніби розуміють її, і силкуються вторити смаку і витонченості того, хто першим відкрив суть живописності. Мені осоружна будь-яка вульгарність виразів, і деколи я не виказую своїх почуттів, бо не знаходжу для їх виявлення гідних виразів, а лише заяложені, тривіальні порівняння, що давно втратили сенс.
– Я переконаний, – відповів Едвард, – що гарний пейзаж справді викликає у вас те захоплення, яке ви висловлюєте. Проте ваша сестричка не повинна натомість приписувати мені почуття, котрих я не відчуваю. Гарний вид мене приваблює, але не в плані мальовничості. Кострубаті, викривлені, розбиті блискавкою дерева мене не захоплюють, я вважаю за краще бачити їх стрункими, високими, не покаліченими. Мені не подобаються хирляві, занедбані хатини. Я не люблю кропиву, будяки та пустоцвіт. Добротний фермерський будинок тішить мій погляд більше, ніж сторожова вежа, а компанія задоволених, веселих селян незрівнянно ближча моєму серцю, аніж банда найшляхетніших італійських розбійників.
Маріанна подивилася на Едварда з подивом, а потім кинула на сестру жалісливий погляд. Але Елінор тільки засміялася.
На цьому розмова урвалася, і Маріанна поринула в мовчазну задумливість, аж доки раптово її увагою не заволодів абсолютно новий предмет. Вона сиділа поряд з Едвардом, і коли він простягнув руку за чашкою чаю, яку налила йому місіс Дешвуд, їй впала в око каблучка на його пальці – каблучка із вправленим у неї пасмом волосся.
– Я ще жодного разу не бачила, щоб ви носили каблучку, Едварде! – вигукнула вона. – Це волосся Фанні? Пам’ятаю, вона обіцяла вам локон. Але мені здавалося, що воно темніше.
Маріанна сказала перше, що їй спало на думку, але, побачивши, як її слова зачепили Едварда, розсердилася на себе за необачність навіть більше, ніж він – на неї. Він густо почервонів і, швидко поглянувши на Елінор, відповів:
– Так, це волосся моєї сестри. Оправа завжди дещо змінює його відтінок.
Елінор перехопила його погляд і збентежено відвела очі.
Вона, як і Маріанна, відразу ж вирішила, що це її власне волосся, але якщо Маріанна не сумнівалася, що він отримав його в подарунок від її сестри, то Елінор не могла навіть припустити, яким чином воно в нього опинилося. Проте, нехай навіть він його вкрав, вона не була схильна угледіти в цьому образу і, зробивши вигляд, ніби нічого не помітила, негайно заговорила про щось стороннє, вирішивши, однак, при першій же нагоді упевнитися, що волосся це має такий самий відтінок, як і її власне.
Збентеження Едварда не минало досить довго, а потім змінилося ще більшою замкнутістю. Увесь ранок він виглядав навіть ще похмурішим, ніж напередодні, і Маріанна не втомлювалася подумки докоряти собі за бездумну необережність. Втім, вона давно б пробачила собі, коли б знала, що її сестрі цей випадок зовсім не був неприємним.
Незабаром пополудні їх відвідали сер Джон з місіс Дженнінгс, які, зачувши про те, що в котедж приїхав гість, з’явилися побачити його на власні очі. За допомогою тещі сер Джон не забарився з’ясувати, що прізвище Феррар теж починається з букви «еф»; це стало приводом для майбутніх шпильок, скористатися якими без зволікання перешкодила лише новизна їхнього знайомства з Едвардом. І поки лише їхні багатозначні погляди вказували Елінор на ті далекоглядні висновки, які вони квапилися зробити з відомостей, здобутих від Маргарет.
Сер Джон ніколи не приїжджав до котеджу без того, щоб не запросити їх або пообідати в Бартон-парку наступного дня, або випити там чаю в цей же вечір. Цього разу, відчуваючи, що йому належить допомогти розважити їхнього гостя найкращим чином, він об’єднав обидва ці запрошення.
– Ви обов’язково маєте сьогодні почаювати, – сказав він, – адже ми будемо тільки у своєму колі, а завтра ми неодмінно чекаємо вас до обіду, оскільки збереться велике товариство.
Місіс Дженнінгс підтвердила, що про відмову не варто навіть говорити.
– І хтозна, – додала вона, – чи не завершиться вечір танцями. Це неодмінно вас спокусить, міс Маріанно.
– Танці! – вигукнула Маріанна. – Неймовірно! І хто ж танцюватиме?
– Як хто? Та ви ж самі, і Вітекери, і Кері… Невже ви думали, що ніхто не буде танцювати через те, що дехто, кого ми називати не будемо, узяв та й поїхав!
– Я від щирого серця шкодую, що Віллоубі не може до нас приєднатися! – додав сер Джон.
Ця грайливість і яскраво-червоний рум’янець Маріанни викликали у Едварда несподівану підозру.
– Хто такий Віллоубі? – тихо спитав він у міс Дешвуд, поряд з якою сидів.
Вона відповіла дуже стисло. Але обличчя Маріанни сказало йому набагато більше. Він побачив достатньо, щоб не тільки зрозуміти тонкі натяки візитерів, але й нові особливості в поведінці Маріанни, які раніше спантеличували його. І коли сер Джон з місіс Дженнінгс відійшли, він відразу ж наблизився до Маріанни і сказав стиха:
– Я про дещо здогадався. Сказати вам, про що саме?
– Не розумію вас.
– Так сказати чи ні?
– Кажіть, звичайно ж.
– Ну що ж, слухайте: здається, містер Віллоубі любить полювати.
Маріанна здивувалася і зніяковіла, проте його жартівливе лукавство викликало в неї усмішку, і, помовчавши, вона відповіла:
– О, Едварде! Як ви можете!.. Але сподіваюся, прийде час… Я впевнена, він вам сподобається!
– Я в цьому не сумніваюся, – відповів він, трохи розгубившись від того запалу, з яким це було сказано; адже він у жодному випадку не дозволив би собі повернутися до натяків гостей, якби не вважав їх звичними серед знайомих жартами, для яких вона і містер Віллоубі, якщо і подали спонуку, то дуже незначну.
РОЗДІЛ 19
Едвард прогостював у Котеджі тиждень. Місіс Дешвуд привітно припрошувала, щоб він залишився надовше. Але його мета немов полягала в тому, щоб терзати себе: він, здавалося, був сповнений рішучості виїхати саме тоді, коли товариство друзів давало йому найбільшу насолоду. Останні два-три дні його настрій, хоча і залишаючись мінливим, помітно посвітлішав; будинок і околиці все більше йому подобалися, про розставання він говорив із зітханням, заявив, що абсолютно вільний і навіть не знає, куди податися від них, і що він все одно мусить їхати. Жоден тиждень не минав так швидко, як цей, – він просто не йняв віри, що він промайнув. Едвард говорив це знову і знову. Говорив він і багато чого іншого, що свідчило про зміну його почуттів і спростовувало вчинки. В Норленді йому тужливо, Лондона він не любить, та до Норленда або ж до Лондона виїхати він мусить. Їх доброту він цінує над усе, бути з ними – величезне щастя. Проте наприкінці тижня він повинен розлучитися з ними всупереч їхнім наполяганням, всупереч власному бажанню і не гаячи часу.
Елінор відносила всі недоречності такої поведінки на рахунок його матері, характер якої, на щастя, був відомий їй так мало, що вона завжди могла знайти в ньому вибачення для дивацтв сина. Але незважаючи на розчарування, досаду, а подеколи – й роздратування, спричинені подібним його поводженням з нею, вона дуже охоче знаходила для нього резонні і великодушні виправдання, яких її мати лише насилу здобула від неї для Віллоубі. Сумовитість Едварда, його замкнутість і непослідовність приписувалися його залежному становищу і тому, що йому краще знати схильності і наміри місіс Феррар. Нетривалість його візиту, наполегливе бажання виїхати в призначений термін пояснювалися тим же безправ’ям, тією ж необхідністю підкорятися примхам матері. Причина полягала в одвічному конфлікті обов’язку і власного бажання, батьків і дітей. Елінор багато дала б, щоби дізнатися – коли всі ці утруднення улагодяться, коли протистоянню настане кінець, коли місіс Феррар зміниться, а її син здобуде свободу бути щасливим. Але, розуміючи марноту таких надій, вона була вимушена шукати втіху у зміцненні своєї впевненості в почуттях Едварда, у спогадах про кожний знак ніжності в погляді або в словах, які вона помічала, поки він залишався в Бартоні, а головне – у втішному доказі їх, який він постійно носив на пальці.
– Мені здається, Едварде, – зауважила місіс Дешвуд за сніданком у день його від’їзду, – ви були б щасливі, якби обрали професію, яка забирала б ваш час, додавала цікавості вашому життю, вашим планам на майбутнє. Правда, це завдало б прикрості вашим друзям, оскільки у вас залишилося б для них менше дозвілля. Проте, – додала вона з посмішкою, – ви отримали б від цього одну значну вигоду: в усякому разі, ви знали б, куди вирушаєте, розлучаючись з ними.
– Повірте, – відповів він, – я й сам давно дотримуюся тієї ж думки. Для мене було і, можливо, завжди буде тяжким лихом, що мені нічим розважити себе, що я не зміг присвятити себе професії, яка дала б мені незалежність. Але, на жаль, моя надмірна перебірливість і перебірливість моїх близьких перетворила мене на того, ким я є, – на нікчемного неробу. Ми так і не дійшли згоди, яку мені обрати професію. Я завжди віддавав перевагу церкві. Проте моїй сім’ї це заняття здавалося недостатньо значним. Вони наполягали на військовій кар’єрі. Але це для мене є надто вже обтяжливим. Юриспруденція вважалася достатньо благородним заняттям – багато молодих людей, що працюють адвокатами та суддями в Темплі, прийняті до найвищого товариства і роз’їжджають по Лондону у франтівських двоколках. Але правознавство ніколи мене не вабило, навіть найпростіші його форми, які мої близькі схвалили б. Флот? На його боці мода, але мій вік уже не дозволив думати про флот, коли про нього згадали… І врешті-решт, оскільки настійної потреби в тому, щоб я зайнявся справою, не було, оскільки я міг вести блискучий і марнотратний спосіб життя не тільки в червоному мундирі, але й без нього, неробство було визнано почесним і цілком пристойним. У вісімнадцять же років рідко хто схильний серйозно працювати і здатний встояти перед умовляннями близьких не робити зовсім нічого. А тому я вступив до Оксфорда і відтоді – як і належить – віддаюся неробству.
– Але раз воно не зробило вас щасливим, – сказала місіс Дешвуд, – то я вважаю, що ваші сини дістануть виховання, яке підготує їх для стількох же занять, професій, служб і ремесел, як і синів Колумели.
– Вони отримають таке виховання, – відповів він серйозно, – яке зробить їх якомога менш схожими на мене. І в почуттях, і в поведінці, і в меті – в усьому.
– Та годі вам! Це за вас говорить тимчасовий сумний настрій! Ви піддалися меланхолії, Едварде, і уявили, ніби всі, хто не схожий на вас, неодмінно мають бути щасливими. Не забувайте, що кожна людина, хоч би якими були її освіта і становище, час від часу відчуває біль від розлуки з друзями. Ви – по-своєму щаслива людина. Вам бракує лише терпіння… або, якщо скористатися кращим словом, – надії. З часом ваша матінка забезпечить вам ту незалежність, про яку ви так сумуєте. Її обов’язок – перешкодити вам і далі безглуздо розтринькувати вашу юність, і, повірте, вона зробить це з радістю. Стільки всього може відбутися лише за декілька місяців!
– Боюся, – відповів Едвард, – що і через багато місяців нічого гарного для мене не відбудеться.
Така похмурість, хоча вона і не могла передатися місіс Дешвуд, зробила ще сумнішим їхнє прощання, яке сталося невдовзі після цього, а на Елінор справило таке гнітюче враження, що вона не без певного зусилля і далеко не відразу змогла його подолати. Але вона мала твердий намір не показувати, що його від’їзд засмутив її більше, ніж матір і сестер, а тому не стала вдаватися до способу, який так розсудливо вибрала в подібному випадку Маріанна, щоб поглиблювати і збільшувати свою печаль, і не хотіла проводити години в безмовності, самотності і неробстві. Способи їх розрізнялися не менше, ніж цілі, і однаково годилися для їх досягнення.
Тільки-но він зник за дверима, як Елінор сіла малювати і весь день знаходила собі різні заняття, не шукала і не уникала випадку згадати його ім’я, намагалася триматися з матір’ю і сестрами як завжди, і якщо й не пом’якшила свою печаль, то і не роз’ятрила її без потреби і тим позбавила своїх близьких від зайвої тривоги.
Маріанна так само не могла схвалювати подібну поведінку, як їй не спало б на думку засуджувати свою власну, зовсім протилежну. Питання про уміння володіти собою вона вирішувала дуже просто: сильні, бурхливі почуття завжди брали над ним гору, спокійні ж – його не потребували. Їй довелося визнати, що почуття її сестри були, як це не соромно було усвідомлювати, дуже спокійними; силу ж власних почуттів вона блискуче довела, продовжуючи любити і поважати свою сестру всупереч такому принизливому висновку.
Але і не зачиняючись у себе в кімнаті від своїх рідних, не вирушаючи на самотні прогулянки в прагненні уникнути їх товариства, не проводячи безсонні ночі в сумних міркуваннях, Елінор щодня знаходила час думати про Едварда і про його поведінку з усім розмаїттям почуттів, які народжував її власний настрій, – з ніжністю, з жалем, зі схваленням, з осудом і сумнівами. Прагнути цієї самоти вона не бачила потреби. Адже навіть якщо вони сиділи всі разом в одній кімнаті, випадала безліч хвилин, коли кожна робила справу, яка перешкоджала вести спільну бесіду, і ніщо не відволікало думок Елінор від єдиного об’єкта, що її заполоняв. Увага і пам’ять зосереджувалися на минулому, розум і уява прагнули відгадати майбутнє.
Якось уранці, невдовзі після від’їзду Едварда, від цих роздумів над альбомом для малювання її відвернула поява гостей. Вона була одна у вітальні. Звук хвіртки в зеленому подвір’ячку перед будинком змусив її підвести голову, і вона побачила, що до вхідних дверей прямує численне товариство, що складалося із сера Джона, леді Мідлтон, місіс Дженнінгс і якогось невідомого пана та пані. Вона сиділа біля самого вікна, і сер Джон, помітивши її, полишив на інших церемонію грюкання у двері, а сам без зайвих церемоній попрямував до неї по траві, і їй довелося відчинити вікно. Він негайно вступив з нею в розмову, хоча до дверей було зовсім близько і лише глухий його не почув би.
– Ось, – оголосив сер Джон, – ми когось до вас привели. Як вони вам?
– Тихо! Вони вас чують!
– І на здоров’я! Це всього лише Палмери. Шарлотта напрочуд гарна, повірте мені на слово. Погляньте туди і самі побачите!
Та оскільки Елінор належало її побачити за дві-три хвилини, і не нехтуючи правилами вихованості, то вона вибачилася і не дослухалася його поради.
– А де Маріанна? Втекла через те, що ми прийшли? Я бачу, її інструмент відкритий!
– Пішла погуляти, якщо не помиляюся.
Тут до них приєдналася місіс Дженнінгс, у якої забракло терпіння мовчки чекати, доки двері відчинять, тож вона попрямувала до вікна, розсипаючись у вітаннях:
– Як ви тут, серденько? Як здоров’я місіс Дешвуд? А де ж ваші сестрички? Як? Ви зовсім одна? Ну от і чудово: в компанії вам буде веселіше! Я привела до вас другу свою дочку з чоловіком, щоб ви познайомилися. Лишень уявіть собі – приїхали так несподівано! Вчора ввечері п’ємо ми чай, і я начебто чую стукіт карети. Але я і уявити собі не могла, що це вони! Тільки подумалось: невже полковник Брендон повернувся? І кажу серу Джону: здається, карета під’їхала. Може, полковник Брендон повернувся…
Елінор вимушена була в самий розпал її розповіді відвернутися від неї, щоб встати назустріч решті гостей. Леді Мідлтон представила новоприбулих. У цю хвилину сходами спустилися місіс Дешвуд з Маргарет, усі сіли і взялися розглядати одне одного, поки місіс Дженнінгс продовжувала свою історію, простуючи коридором у супроводі сера Джона.
Місіс Палмер була кількома роками молодшою за леді Мідлтон і з усіх поглядів на неї не схожа. Невисока товстуха з миловидним личком і найпривітнішим виразом, який тільки можна уявити. Манери вона мала далеко не такі вишукані, як сестра, але набагато приємніші. Вона увійшла з усмішкою, продовжувала усміхатися до кінця візиту, за винятком тих хвилин, коли гучно сміялася, і попрощалася з усмішкою. Чоловік її був незворушним молодиком років двадцяти п’яти або двадцяти шести, більш світський і статечний, ніж його дружина, але менш схильний радувати і радіти. Він увійшов до вітальні з манірним виглядом, злегка вклонився господиням, не вимовивши ані слова, швидко оглянув їх, а також кімнату, і узяв зі столика газету, яку продовжував читати, поки не настав час відкланятися.
Навпаки, місіс Палмер, з її природною привітністю і радісною вдачею, не встигла сісти, як заходилася висловлювати захват, який у неї викликала вітальня і вся обстановка.
– О, яка чарівна кімната! Ніколи не бачила нічого чарівнішого! Тільки погляньте, мамо, як вона погарнішала відтоді, як я востаннє її бачила! Мені вона завжди здавалася милою, добродійко (звертаючись до місіс Дешвуд), але ви зробили її просто чудовою! Сестричко, подивися, ну просто диво, як тут усе добре! О, як мені хотілося б жити в такому будинку! А вам, містере Палмер?
Містер Палмер нічого не відповів і навіть не підвів очей від газети.
– Містер Палмер мене не чує! – вигукнула його дружина зі сміхом. – Іноді він стає зовсім глухий. Так смішно!
Для місіс Дешвуд це було щось зовсім нове: вона ніколи не вбачала нічого дотепного в зневазі і тепер мимохіть подивилася на них обох з деяким подивом.
Місіс Дженнінгс тим часом продовжувала якомога голосніше живописати свій подив напередодні увечері, коли побачила зятя і дочку, і замовкла лише після того, як вичерпала всі щонайменші подробиці. Місіс Палмер щиро сміялася, згадуючи про те, які вони були здивовані, і всі погодилися – щонайменше три рази, – що це був украй приємний сюрприз.
– Тільки-но уявіть, як раді ми були побачити їх, – додала місіс Дженнінгс, нахиляючись у бік Елінор і злегка знижуючи голос, немов зверталася до неї однієї, хоча вони сиділи в протилежних кінцях кімнати. – Проте, гадаю, було б краще, аби вони їхали не так швидко і вибрали ближчий шлях… адже вони вирушили через Лондон, через якісь справи там… а, ви розумієте (тут вона багатозначно кивнула на дочку), це небезпечно в її становищі. Я хотіла, щоб сьогодні вона нікуди вранці не виходила і відпочила, але вона і чути нічого не хотіла: так їй кортіло познайомитися з вами усіма!
Місіс Палмер засміялася і сказала, що їй це аніскільки не зашкодить.
– Вона має народити в лютому… – вела далі місіс Дженнінгс.
Леді Мідлтон не могла довше стерпіти подібну розмову і тому взяла на себе труд довідатися у містера Палмера – чи немає чого-небудь цікавого в газеті.
– Ні, нічого, – відповів він і продовжив читати.
– А ось і Маріанна! – вигукнув сер Джон. – Зараз, Палмере, ви побачите неабияку красуню!
Він негайно вийшов у коридор, відчинив вхідні двері і провів Маріанну до вітальні. Не встигла вона переступити поріг, як місіс Дженнінгс спитала, чи не в Алленхемі вона була, а місіс Палмер дзвінко засміялася, показуючи, як добре вона розуміє причину такого питання. Містер Палмер при появі Маріанни підвів голову, якийсь час дивився на неї, а потім знову взявся за газету. Тут погляд місіс Палмер зупинився на малюнках, що висіли по стінах. Вона встала, щоб роздивитися їх.
– О! Ви лиш погляньте! Які ж вони чарівні! Просто чудові! Мамо, ну погляньте ж, що за краса! Просто очей не відвести! – Потім вона знов опустилася в крісло і негайно про них забула.
Коли леді Мідлтон підвелася, щоб попрощатися, містер Палмер підвівся слідом за нею, поклав газету, потягнувся і обвів їх усіх поглядом.
– Любий, так ти спав? – зі сміхом спитала його дружина.
Він їй нічого не відповів і лише сказав, ще раз оглянувши кімнату, що вона занизька, а стеля – нерівна. Після чого відкланявся і вийшов разом з іншими.
Сер Джон зажадав, щоби вони всі пообідали в Бартон-парку наступного дня. Місіс Дешвуд, яка вважала за краще не обідати у них частіше, ніж вони обідали в котеджі, відповіла, що вона прийняти його запрошення ніяк не може, але дочкам надає вирішувати це самим. Проте тим було зовсім не цікаво спостерігати, як містер і місіс Палмер поїдають свій обід, а ніяких інших розваг ці відвідини не обіцяли, і тому вони теж спробували відмовитися: погода он яка погана і обіцяє стати ще гіршою. Але сер Джон і чути ніяких відмовок не хотів: він пришле за ними карету, та й поготів! Леді Мідлтон, хоча вона не умовляла місіс Дешвуд, почала умовляти їх. Місіс Дженнінгс і місіс Палмер приєднали свої благання до їхніх умовлянь – усім їм, мабуть, однаково не хотілося обідати в тісному сімейному колі, і панночкам довелося поступитися.
– Навіщо вони нас запрошують? – сказала Маріанна, щойно гості пішли. – Вважається, що орендна плата за котедж дуже мала, але, проте, ми знімаємо його на вельми тяжких умовах, якщо зобов’язані обідати у них щоразу, коли до них або до нас приїжджають гості!
– Вони продовжують часто запрошувати нас із тієї ж люб’язності і доброти, що й кілька тижнів тому, – заперечила Елінор. – І якщо бувати у них нам стало обтяжливо і нудно, то не тому, що вони стали іншими. Причину слід шукати не в них.
