Текст книги "Чуття і чутливість"
Автор книги: Джейн Остин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
РОЗДІЛ 20
Не встигли панночки Дешвуд увійти до вітальні Бартон-парку в одні двері, як в другі вбігла місіс Палмер, така ж весела і жвава, як і напередодні. Вона потиснула їм усім руки з великою щирістю і висловила надзвичайне захоплення, що знову їх бачить.
– Як добре, що ви прийшли! – сказала вона, сідаючи між Елінор і Маріанною. – День такий похмурий, і я боялася, що ви залишитеся вдома, а це було б жахливо! Адже ми завтра їдемо. І нічого не можна вдіяти, бо на тому тижні ми чекаємо Вестонів. Ми ж приїхали сюди так несподівано! Я нічого не знала, як раптом подають карету, і містер Палмер питає, чи поїду я з ним до Бартона. Він такий дивак! Ніколи ні про що мене не попереджає! Мені так шкода, що ми не зможемо залишитися надовше. Проте, сподіваюся, ми дуже скоро побачимося у Лондоні!
Їм довелося покласти край цим надіям.
– Як?! Не приїдете до Лондона? – вигукнула місіс Палмер зі сміхом. – Таке розчарування! Я можу зняти для вас прегарний будинок, зовсім поряд з нами, на Ганновер-сквер. Ні, ви просто мусите приїхати! Якщо місіс Дешвуд не захоче з’являтися в товаристві, то я вас супроводжуватиму, поки не підійде мій час.
Вони подякували їй, але на всі її умовляння не піддалися.
– Любий мій, – звернулася місіс Палмер до чоловіка, який саме ввійшов до вітальні, – допоможи мені переконати міс Дешвуд і її сестричок, що їм неодмінно треба взимку приїхати до Лондона.
Відповіді від того не надійшло, і, злегка вклонившись гостям, він почав лаяти погоду.
– Така гидота, – сказав він. – У таку погоду геть усе здається бридким. Дощ наводить нудьгу в будинку не менше, ніж коли вийдеш з нього. На знайомі обличчя дивитися осоружно. Якого біса сер Джон не поставив у себе більярда? Мало хто знає, яка це чудова розвага. Сер Джон такий же нестерпний, як і ця погода!
Невдовзі до них приєдналися й інші.
– Боюся, міс Маріанно, – сказав сер Джон, – сьогодні вам доведеться відмовитися від вашої звичайної прогулянки до Алленхема.
Маріанна спохмурніла і нічого не відповіла.
– Прошу, не будьте з нами такою потайливою, – вигукнула місіс Палмер. – Нам усе відомо, запевняю вас. І я у захваті від вашого смаку, бо він – на диво вродливий! Між іншим, на селі ми майже сусіди. Від нас до його маєтку не більше десяти миль, це точно.
– Щонайменше тридцять, – сказав її чоловік.
– Гаразд! Але яка різниця? В його будинку я не бувала, але кажуть, що там усе чарівно.
– Більш огидної халупи мені бачити не доводилося, – сказав містер Палмер.
Маріанна промовчала, але з її обличчя було видно, що слухала вона дуже зацікавлено.
– Невже там усе таке вже й потворне? – вела далі місіс Палмер. – Значить, мені говорили про якийсь інший чарівний будинок.
Коли вони сіли за стіл, сер Джон з жалем зауважив, що їх усього восьмеро.
– Люба, – сказав він, звертаючись до своєї дружини, – шкода, що нас так мало. Чому ти не запросила Гілбертів приїхати до нас сьогодні?
– А хіба, добродію, коли ви говорили зі мною про це, я не пояснила вам, що ви просите неможливого? Адже останніми обідали у нас саме вони.
– Ми з вами, сер Джон, про такі церемонії і не думали б, – сказала місіс Дженнінгс.
– І показали б свою невихованість! – вигукнув містер Палмер.
– Любий, ви усім заперечуєте, – зауважила його дружина зі звичайним своїм сміхом. – Вам не здається, що ви самі невиховані?
– Не знаю, кому я заперечував, сказавши, що ваша мати погано вихована.
– Можете гудити мене скільки вам завгодно, – втрутилася його добродушна теща. – Шарлотту з шиї в мене ви зняли і повернути її не зможете. Тож тут – моя перевага.
Шарлотта від щирого серця розсміялася при думці, що чоловік не може її позбутися. Нехай приндиться на неї скільки йому завгодно, оголосила вона переможно, а житимуть вони все одно разом. Більш життєрадісну натуру, ніж місіс Палмер, – з незмінно веселим настроєм, упертим бажанням завжди і всюди бути щасливою, – уявити було неможливо. Підкреслена байдужість, грубість і буркотливість чоловіка анітрохи її не дратували, і, коли він гудив або лаяв її, вона тільки весело сміялася.
– Містер Палмер такий дивак! – пошепки повідомила вона Елінор. – Він завжди в поганому настрої.
Елінор після деяких спостережень не була схильна повірити, що він і справді такий непоправний буркотун і погано вихований нечема, яким силкувався себе виставити.
Мабуть, характер у нього зіпсувався після того, як він, подібно до багатьох інших чоловіків, уторопав, що з невідомої причини віддав перевагу вроді і тепер має вкрай дурноверху жінку, – Елінор знала, що такі помилки є поширеним явищем, і розумна людина довго не бідкається з того приводу. Ні, вирішила вона, це зневажливе ставлення до всіх і паплюження всього, на що він дивиться, скоріше є бажанням вирізнитися з-поміж інших людей, показати свою перевагу над ними. Саме це бажання не було якимось дивним чи рідкісним, але способи, якими він цього досягає, хоч би як успішно вони доводили його безперечну перевагу над невихованістю чи грубістю, не додавали йому привабливості ні в чиїх очах, окрім його дружини.
– О, мила міс Дешвуд, – сказала місіс Палмер через кілька хвилин, – я хочу просити вас і вашу сестричку про величезну послугу. Чи не могли б ви приїхати до Клівленда погостювати на Різдво? Благаю вас! І приїжджайте, щоб застати Вестонів. Ви і уявити не можете, яка я буду щаслива! Дорогоцінний мій, – звернулася вона до чоловіка, – а ви б не заперечували, щоб міс Дешвуд і міс Маріанна погостювали в Клівленді?
– Звісно, – відповів він із зневажливою усмішкою. – Інакше навіщо б я приїхав до Девонширу?
– Ну от! – вигукнула місіс Палмер. – Як бачите, містер Палмер запрошує вас. І відмовити ви не можете!
Але вони обидві поспішно і рішуче відповіли відмовою.
– Та ні ж бо! Ви обов’язково повинні приїхати і приїдете. Я знаю, вам у нас дуже сподобається. І Вестони приїдуть. Усе буде чудово. Ви і уявити не можете, яке чарівне місто Клівленд! І у нас зараз так весело, адже містер Палмер весь час їздить графством, щоб заручитися підтримкою на виборах до парламенту. І до нас обідати з’їжджається багато людей, яких я раніше і в очі не бачила! Це просто пречудово! Але ж бідолаха! Це його так стомлює! Йому ж треба всім сподобатися!
Елінор ледве стримала усмішку, погодившись із тим, що таке завдання є справою вельми важкою.
– Як пречудово буде, – вела далі Шарлотта, – коли він стане членом парламенту, чи не так? Я так сміятимуся! Так утішно, що на всіх його листах ставитиметься «Ч. П.»! Але знаєте, він каже, що моїх листів ні за що позначати не стане. У жодному разі, каже він. Правда ж, містере Палмер?
Містер Палмер немов і не чув її.
– Знаєте, він терпіти не може писати! – продовжувала вона. – Каже, що це просто жахливо!
– Ні, – сказав її чоловік, – я ніколи такої безглуздості не казав. Не приписуйте мені власні вади.
– Ось! Бачите, який він смішний дивак! І так завжди! Іноді він по півдня зі мною не розмовляє, а потім як скаже що-небудь, і таке смішне! Про що завгодно!
Коли вони віддалилися до вітальні, місіс Палмер надзвичайно здивувала Елінор, висловивши переконання, що містер Палмер, поза всяким сумнівом, їй дуже сподобався.
– Авжеж, – відповіла Елінор, – він такий люб’язний!
– Ну ось… Я така рада. Я знала, що він вам сподобається, – він же такий ввічливий! І ви містеру Палмеру надзвичайно подобаєтеся, як і ваша сестричка, повірте мені. І ви навіть уявити не можете, як він засмутиться, якщо ви не приїдете до Клівленда. Я просто зрозуміти не можу, чому ви відмовляєтеся!
Елінор знову була змушена відхилити її запрошення і змінила тему, щоб покласти край новим умовлянням. Вона подумала, що місіс Палмер, як сусідка Віллоубі, напевно, краще обізнана про вдачу і репутацію Віллоубі, ніж Мідлтони, чиє знайомство з ним було поверховим. А їй дуже хотілося отримати від кого-небудь таке підтвердження його чеснот, яке дало б змогу не хвилюватися за Маріанну. Вона почала з того, що спитала, чи часто вони приймають містера Віллоубі в Клівленді і чи добре вони знайомі.
– Ну звичайно ж! Я прекрасно його знаю, – відповіла місіс Палмер. – Правда, я жодного разу з ним словом не перемовилася. Але я постійно бачу його в Лондоні. Якось так випадало, що я ні разу не приїздила до Бартона, коли він гостював у Алленхемі. Мама якось бачила його тут раніше, але я гостювала в мого дядька у Веймуті. Втім, ми, напевно, часто бачилися б із ним у Сомерсетширі, якби, на жаль, не бували там у різний час. Якщо не помиляюся, він рідко живе в Комбе, але однаково містер Палмер, мені здається, не їздив би до нього, адже він, як ви розумієте, належить до опозиції, та і дорога туди від нас така довга! Знаю-знаю, чому ви про нього розпитуєтеся: ваша сестричка виходить за нього заміж. Я страшенно рада, бо тоді вона буде моєю сусідкою!
– Бігме, – сказала Елінор, – вам відомо про це набагато більше, ніж мені, якщо у вас є причини чекати цього шлюбу.
– І не кажіть мені нічого! Ви ж знаєте, всі тільки про це і говорять! Запевняю вас, я почула про це проїздом у Лондоні.
– Мила місіс Палмер, цього не може бути!
– Даю вам слово. Вранці в понеділок я зустріла полковника Брендона на Бонд-стріт, коли ми вже зовсім зібралися в дорогу, і він мені все розповів.
– Ви мене вкрай здивували! Полковник Брендон розповів вам про це? Ні, тут якесь непорозуміння. Я не можу собі уявити, щоб полковник Брендон, навіть коли б це була правда, визнав за потрібне повідомляти цю новину особі, для якої вона аніскілечки не цікава.
– Проте, запевняю вас, усе так і було. І я розкажу вам по порядку. Коли ми зустрілися, він обернувся і пішов нас проводжати; ми заговорили про мою сестру і зятя, слово по слову, і я йому сказала: «Я чула, полковнику, що в Бартонському Котеджі поселилися родички сера Джона, і мама пише, що дочки всі дуже гарні, і одна з них виходить за містера Віллоубі з Комбе-Магни. Скажіть, це правда? Ви ж повинні знати, раз ви щойно з Девонширу!»
– І що ж відповів полковник?
– Та так – майже нічого. Тільки по його очах було видно, що так воно і є. Які ж тут можуть бути сумніви! Я просто в захваті! А коли весілля?
– Сподіваюся, містер Брендон був у доброму здоров’ї?
– О, так! І в повному від вас захваті. Він так і сипав похвалами на вашу адресу.
– Його добра думка мені лестить. Він, мабуть, чудова людина, і я знаходжу його приємним з усіх поглядів.
– І я теж! Найчарівніша людина, і як шкода, що він такий серйозний і такий нудний! Мама каже, що і він закоханий у вашу сестричку. Можу вас запевнити, що коли це так, то це велика для неї втіха, бо він майже ніколи ні в кого не закохується.
– Містера Віллоубі добре знають у вашій частині Сомерсетшира? – спитала Елінор.
– О, так! Надзвичайно добре! Тобто, здається, з ним мало хто знайомий, тому що до Комбе-Магни так далеко! Але запевняю вас, усі вважають його чарівним. Де б містер Віллоубі не з’являвся, він усіх зачаровує, так і передайте вашій сестричці. Слово честі, вона просто щасливиця, що виходить за нього заміж. Ну, звичайно, і він щасливець: адже вона просто диво, і вродлива, і така мила, і могла б вибрати кого завгодно! Втім, я зовсім не думаю, що ви багато поступаєтеся їй красою, запевняю вас. Я гадаю, ви обидві надзвичайно чарівні. І, звісно, містер Палмер тієї ж думки, хоча вчора ми так і не домоглися, щоб він у цьому признався.
Хоч як мало сказала місіс Палмер про Віллоубі, та будь-яке свідчення на його користь, нехай навіть дуже незначне, було приємне Елінор.
– Я така рада, що ми нарешті познайомилися, – вела далі Шарлотта. – І сподіваюся, ми тепер назавжди залишимося великими друзями. Ви і уявити не можете, як я хотіла вас побачити! Так чудово, що ви оселилися в Котеджі! Нічого приємнішого за це не може й бути! І я така рада, що ваша сестричка зробить прекрасну партію. Сподіваюся, ви часто гостюватимете в Комбе-Магні. Всі кажуть, що це чарівне місце.
– Ви давно знайомі з полковником Брендоном?
– Так, досить давно. Відтоді, як моя сестричка вийшла заміж. Він – близький приятель сера Джона. Здається, – вела вона далі, стишивши голос, – він був радий просити моєї руки. Сер Джон і леді Мідлтон дуже цього хотіли. Але мама вирішила, що я можу знайти партію значно кращу, інакше б сер Джон натякнув полковнику, і ми негайно б повінчалися.
– Але хіба полковник Брендон не знав наперед, що сер Джон мав намір говорити з вашою матінкою від його імені? І ніколи сам не освідчився вам у своїх почуттях?
– О! Якби мама не почала заперечувати, він, звичайно, був би в захваті. Він бачив мене не більше двох разів, я тоді ще вчилася в пансіоні. Втім, більшого щастя мені не треба. Містер Палмер – саме той чоловік, який мені потрібен.
РОЗДІЛ 21
Палмери вирушили до себе у Клівленд наступного дня, і дві бартонські родини знову були змушені задовольнятися товариством тільки одне одного. Проте тривало це недовго. Не встигла Елінор припинити думати про своїх останніх знайомих і дивуватися з того, що Шарлотта безпричинно така щаслива, а містер Палмер, людина немовби не без здібностей, поводиться так безцеремонно; і роздумувати про те, що часто чоловік і дружина зовсім одне одному не підходять, як доброчинність сера Джона і місіс Дженнінгс і їхня пристрасть до численного товариства вже забезпечили її новими об’єктами спостережень і зауважень.
Якось вранці сер Джон і місіс Дженнінгс вирушили до Ексетера і зустріли там двох панночок, які, на превелику втіху місіс Дженнінгс, виявилися їхніми родичками, і цього було достатньо, щоб сер Джон запросив їх погостювати в Бартоні, як тільки їхній візит до друзів в Ексетері добіжить кінця. Після такого запрошення відразу ж з’ясувалося, що в Ексетері їх ніщо не затримує, і леді Мідлтон не на жарт стривожилася, почувши від сера Джона ще з порога, що їй належить прийняти двох дівчат, яких вона ніколи раніше не бачила і чия світськість або хоча б вихованість залишалися під сумнівом, бо запевнення її чоловіка і матері в таких випадках нічого не важать. Спорідненість між ними лише підлила масла у вогонь, і місіс Дженнінгс, намагаючись її заспокоїти, вибрала, на лихо, не найкращий доказ, порадивши дочці не звертати увагу на їхнє скромне становище: кревні узи – це кревні узи, і вже тут нічого не вдієш! Перешкодити їх приїзду, проте, було тепер неможливо, і леді Мідлтон, як істинно світська пані, філософськи змирилася з неминучістю і лише лагідно дорікала чоловікові не частіше п’яти-шести разів на день.
Панночки прибули. І їм аж ніяк не бракувало світського тону. Сукні їхні були дуже модними, манери дуже чемними. Вони прийшли у захват від будинку, захоплювалися меблями і так ніжно ставилися до дітей, що і години не минуло, як леді Мідлтон мала про них найкращу думку. Вона сказала, що вони вельми приємні дівчата, а це у вустах її милості дорівнювало найпалкішому схваленню. Від такої похвали сер Джон проймався ще більшою пошаною до свого уміння судити про людей і тут же вирушив до Котеджу повідомити міс Дешвуд і її сестер про прибуття міс Стіл із сестрою і запевнити їх, що це наймиліші у світі панночки. Проте така рекомендація мало про що говорила. Елінор добре знала, що будь-який куток Англії рясніє наймилішими у світі панночками, одна краща одної і поставою, і характером, і розумом. Сер Джон вимагав, щоб вони негайно всією сім’єю відвідали Бартон-парк і познайомилися з панночками, що тепер у нього гостюють. Великодушна і добра душа! Йому було несила одному насолоджуватися товариством навіть далеких родичів.
– Та ходімо ж! – вигукнув він. – Прошу, ходімо, ви мусите піти, просто мусите! Ви і уявити не можете, як вони вам сподобаються! Люсі – неймовірно вродлива і така весела, така приємна! Діти вже всі від неї ні на крок не відходять, немов були знайомі з нею все життя. І обидві вони горять нетерпінням побачити вас, бо прочули в Ексетері, що ви – красуні, яких світ не бачив, а я їх запевнив, що так воно і є, але насправді ви ще гарніші. Ви будете від них у захваті, кажу вам. Вони привезли цілу карету подарунків для дітей. Як ви можете не піти? Адже вони вам майже родичі. Ви ж рідня мені, а вони – моїй дружині, значить, між собою ви теж рідня.
Але всі умовляння сера Джона залишилися марними. Він лише зміг домогтися обіцянки, що вони днями побувають у Бартон-парку, і, здивований такою байдужістю, пішов додому, щоб знову розхвалити їх перед панночками Стіл, як щойно розхвалював панночок Стіл перед ними.
Коли, виконуючи дане слово, вони подалися до Бартон-парку і знайомство відбулося, нічого чудового в зовнішності старшої міс Стіл, жінки років під тридцять з непоказним простеньким обличчям, вони не знайшли, але зовсім заперечувати вроду молодшої сестри, якій було не більше двадцяти двох – двадцяти трьох років, вони не могли. Риси її обличчя були миловидними, погляд – жвавим і швидким, а добрі манери хоч і не замінювали справжньої шляхетності і витонченості, проте надавали її вигляду певної гідності. Трималися обидві з невимовною люб’язністю, і Елінор, спостерігаючи, як старанно і вміло намагаються вони завоювати симпатію леді Мідлтон, повинна була визнати за ними чималу частку життєвої мудрості. Перед її дітьми вони мліли від захоплення, розсипали похвали їх ангельській вроді, прагнули розважати їх, виконували всі їхні примхи, а у хвилини, вільні від цих важливих, покладених на них ввічливістю турбот, приходили в екстаз з приводу того, що робила її милість – якщо її милість у ці хвилини щось робила, – або ж знімали викрійку з нової модної сукні, у якій вона напередодні була і яка їм неймовірно сподобалася. На щастя для тих, хто підлабузнюється до інших, потураючи таким уподобанням і слабкостям, любляча матуся, що перевершує в пожадливості – коли йдеться про похвали її дітям – усі живі істоти, перевершує їх і в довірливості. Вимоги її непомірні, зате вона охоче проковтує будь-які найгрубіші лестощі, і леді Мідлтон без щонайменшого здивування або сумніву спостерігала найніжнішу любов, яку обидві міс Стіл виливали на її дітей, і їхнє справді святе терпіння. З материнською гордістю вона поглядала на зухвалі витівки і бешкети, які покірно зносили її родичі. Вона дивилася, як розв’язуються їхні шарфи, як розтріпуються їхні локони, як обшукуються їхні робочі кошики і викрадаються їхні ножі і ножиці, з непохитною упевненістю, що обидві отримують від цього неабияку радість. Здивувала її лише байдужість, з якою Елінор і Маріанна не побажали взяти в тому, що відбувалося, ніякої участі.
– Джон нині невичерпний на вигадки, мов мавпеня! – зауважила вона, коли малюк витягнув у міс Стіл носову хустку і викинув її у вікно.
А коли через кілька хвилин другий її синочок заходився щосили щипати пальці тієї ж панночки, вона лише сказала:
– А Вільям такий грайливий!
– А це моя крихітка Анна-Марія, – додала вона, ніжно пестячи трирічну дівчинку, яка вже цілих дві хвилини як перестала бігати і кричати. – Завжди така слухняна і тиха. Таку слухняну й тиху дитину ще пошукати треба!
На лихо, нахилившись, її милість шпилькою зі своєї зачіски злегка дряпнула шийку дівчинки, і цей зразок слухняності і лагідності вибухнув такими оглушливими криками, що ніяка найголосистіша істота не змогла б перевершити їх пронизливістю. Материнський відчай не знав меж, проте тривога обох міс Стіл мало чим їй поступалася, і вони утрьох наввипередки робили все, що в такому жахливому випадку могло, як підказувала їм любов, зменшити муки маленької страдниці. Її посадили на материні коліна, обсипали поцілунками, одна міс Стіл уклінно промивала її рану лавандовою водою, а друга набивала волаючий рот зацукрованими сливами. Дістаючи такі нагороди за сльози, мудра дівчинка не мала наміру вгамовуватися. Вона продовжувала волати і ридати, хвицяла братів при щонайменшій спробі доторкнутися до неї, і всі їх спільні зусилля залишалися марними, доки леді Мідлтон, на щастя, не пригадала, що минулого тижня за таких же трагічних обставин забиту скроню вдалося вилікувати за допомогою абрикосового мармеладу, і запропонувала застосувати той же цілющий засіб і до жахливої подряпини. Легке затишшя в криках маленької панночки дозволило сподіватися, що цей засіб не буде знехтуваний, і вона вирушила на його пошуки. Обидва хлопчики пішли за нею, хоч як благала їхня мати не покидати вітальні, і четверо дівчат залишилися самі серед тиші, що запанувала в кімнаті вперше за багато годин.
– Бідолашна крихітка! – відразу ж вигукнула міс Стіл. – Адже це страх як небезпечно!
– Не розумію чому? – заперечила Маріанна. – Дріб’язкова подряпина… Але тривогу завжди перебільшують, якщо для неї немає справжніх причин.
– Що за чарівна пані леді Мідлтон! – сказала Люсі Стіл.
Маріанна промовчала. Вона не вміла говорити нещиро навіть у світській бесіді, а тому обов’язок брехати, коли того вимагала ввічливість, завжди випадав на Елінор. Виконала вона його і тепер, відгукнувшись про леді Мідлтон із захопленням, якого не поділяла, щоправда, менш гаряче, ніж міс Люсі.
– І сер Джон теж! – вигукнула старша сестра. – О, який незрівнянний мужчина!
І знову міс Дешвуд віддала належне йому без особливого захоплення, сказавши просто, що він дуже доброзичливий і люб’язний.
– А які чарівні в них дитинчата! Гарніших маляток я не бачила. Зізнаюся, я не тямлюся від них. Правду кажучи, мені миліше за дітлахів у житті нічого немає!
– Про це неважко здогадатися, – з посмішкою сказала Елінор, – якщо виходити з того, свідком чого я зараз була.
– Здається, – зауважила Люсі, – ви вважаєте, що маленьких Мідлтонів надто вже пестять. Що ж, можливо, їм і дозволяють дещо зайве, але такій ніжній матері, як леді Мідлтон, це можна простити! І мені завжди подобається, якщо діти веселі і пустотливі. Терпіти не можу, коли вони слухняні й тихі!
– Мушу зізнатися, – сказала Елінор, – що коли я перебуваю в Бартон-парку, то не відчуваю великої відрази до думки про тихих слухняних дітей.
Услід за її словами запала мовчанка, яку міс Стіл, мабуть, дуже охоча до розмов, перервала, нараз запитавши:
– А Девоншир вам подобається, міс Дешвуд? Виїжджати із Сассекса вам, природно, не дуже хотілося?
Дещо здивована фамільярністю запитання, а головне, тоном, яким воно було задане, Елінор, проте, відповіла ствердно.
– Хіба Норленд не краще місце? – додала міс Стіл.
– Сер Джон нам його дуже розхвалював, – поквапилася пояснити Люсі, напевне, маючи намір пом’якшити безцеремонність сестри.
– Кожному, хто бачив Норленд, – сказала Елінор, – він, здається, не може не сподобатися. Але так добре, як ми, його краси не знає ніхто.
– А елегантних кавалерів ви там мали багато? В тутешніх краях їх щось не видно. А як на мене, то без них жодне товариство нічого не варте.
– А чому це ти уявила, – урвала її Люсі, червоніючи за сестру, – ніби в Девонширі має бути менше шляхетних молодих людей, ніж у Сассексі?
– Ой, сестричко, я ж не кажу, що їх тут немає. Звісно, що в Ексетері елегантних чепурунів повнісінько. Тільки звідки мені знати, які кавалери бували в Норленді! Ось я і подумала: може, в Бартоні міс Дешвуд з сестричками нудно, якщо тут їх не так багато, як вони до того звикли. Але, може, вам, панночки, кавалери і ні до чого, може, вам і без них весело. А я так гадаю, що краще за молодиків нічого немає, аби тільки вони причепурилися і були ввічливі. Коли вони неохайні і нечемні, так на них і дивитися не хочеться. Ось містер Роуз в Ексетері вже такий милий, такий кавалер! Він, знаєте, писар у містера Сімпсона, а зустріти його вранці – так очі б мої на нього не дивилися! Гадаю, ваш братик, міс Дешвуд, доки не одружувався, був незрівнянний кавалер, та ще при його грошах!
– Знаєте, важко сказати, – відповіла Елінор. – Мені не зовсім зрозуміле значення цього слова. Але в усякому разі, якщо до одруження він коли-небудь і був незрівнянним кавалером, то він ним і залишився, бо ніякої зміни в ньому непомітно.
– Та годі вам! Як же одружений може бути кавалером? У одружених інші заняття!
– О Господи, Енн! – вигукнула її сестра. – Невже тобі, окрім кавалерів, говорити ні про що? Міс Дешвуд подумає, що в тебе голова тільки ними й заповнена.
І, щоб змінити розмову, вона заходилася захоплюватися будинком і меблями.
Обидві міс Стіл достатньо себе показали. Вульгарна настирливість і дурість старшої говорили самі за себе, а краса і хитрість молодшої не перешкодили Елінор помітити, що в ній немає ні справжньої вихованості, ні душевної прямоти, і вона повернулася додому без щонайменшого бажання завести з ними ближче знайомство.
Але міс Стіл і Люсі були іншої думки. Вони приїхали з Ексетера з цілим оберемком захоплень, щоб обдаровувати ними сера Джона Мідлтона, його дружину, дітей і всіх його ближніх, а тому не поскупилися на них і для його прекрасних родичок: за їх словами, таких гарних, витончених, освічених і чарівних дівчат вони ще не зустрічали і палали бажанням зійтися з ними ближче. І, як невдовзі з’ясувала Елінор, зійтися з ними ближче і вона і її сестри були приречені, бо сер Джон був цілком на боці дівчат Стіл, а при такому союзнику опір був даремним, і їм довелося терпіти ту близькість, яка означає, що люди майже щодня проводять годину-дві в одній кімнаті. Більшого сер Джон досягти не міг, чого, втім, сам він і не підозрював, щиро гадаючи, ніби проводити час разом і бути друзями – це одне і те ж саме, і, допоки його безперервні зусилля зводити їх під одним дахом мали успіх, він не мав ніяких сумнівів, що їх уже пов’язує найзадушевніша дружба. Слід віддати йому належне: він вживав усіх зусиль, щоб утвердити між ними довірливість, повідомляючи панночкам Стіл найпотаємніші подробиці всього, що він знав або припускав про своїх родичок, тож і мало не другого разу, як вони побачилися, міс Стіл привітала Елінор з тим, що міс Маріанна не встигла приїхати, а вже підкорила прегарного кавалера.
– Добре було б видати її заміж, доки вона така молода! – сказала вона. – А він, як я чула, всім кавалерам кавалер і вродливець. Від щирого серця бажаю вам того ж, і якомога швидше. А може, у вас уже є потаємний милий друг?
У Елінор не було підстав вважати, що сер Джон, не пожалівши Маріанну, раптом пожаліє її і не почне патякати про неї і Едварда. Тим більше що тепер він навіть вважав за краще жартувати щодо неї, оскільки ці шпильки були привабливі новизною і відкривали ширше поле для усіляких припущень. Після від’їзду Едварда, щоразу, коли вони обідали разом, сер Джон піднімав тост за її сердечні почуття з таким багатозначним виглядом, підморгуючи і киваючи, що звертав на неї загальну увагу. При тому неодмінно згадувалася літера «еф», яка потім давала поживу для такої кількості дотепів, що Елінор давно вже змушена була визнати її найдотепнішою літерою алфавіту.
Як вона і очікувала, цими дотепами тепер тішилися сестрички Стіл, і в старшій вони викликали нестримне бажання взнати ім’я молодої людини, про яку йшлося. Бажання це вона часто виявляла з чималим нахабством, що, до речі, ні в чому не суперечило її постійному прагненню дізнатися більше про їхню сім’ю. Втім, сер Джон недовго грався з цікавістю, яку обожнював розпалювати, бо назвати ім’я йому було не менше спокусливо, ніж міс Стіл почути його.
– Його звуть Феррар, – повідомив він вельми гучним шепотом. – Але, прошу вас, нікому не кажіть, це великий секрет!
– Феррар! – повторила міс Стіл. – Містер Феррар великий щасливець, еге ж? Як? Брат вашої невістки, міс Дешвуд? Дуже мила молода людина, дуже. Я його прекрасно знаю.
– Енн, ну що ти таке кажеш? – вигукнула Люсі, яка зазвичай підправляла всі твердження сестри. – Якщо ми і бачили його разів зо два у дядечка, це ще не привід вважати його близьким знайомим.
Елінор слухала їх уважно, мовчки дивуючись. Хто цей дядечко? Де він живе? Як вони познайомилися? Вона щиро бажала, щоб розмова ця продовжувалася, хоча сама до неї не приєдналася, але тема була тут же полишена, і вперше, на її превеликий подив, місіс Дженнінгс або втратила цікавість до дрібних пліток, або побажала зберегти при собі те, що було відоме їй. Тон, яким міс Стіл говорила про Едварда, посилював її власну цікавість, бо в ньому їй вчулася зловтіха, немов ця дівчина знала або ж робила вигляд, ніби знає щось таке, що не робить йому честі. Але цікавість її так і залишилася невдоволеною, бо відтоді міс Стіл пропускала повз вуха ім’я містера Феррара, коли сер Джон натякав на нього або навіть вимовляв його вголос.
