Текст книги "Чуття і чутливість"
Автор книги: Джейн Остин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
– Сказано дуже доречно! Віллоубі, безперечно, не заслужив нашого недовір’я. Нехай ми з ним знайомі недавно, але в цих краях він добре відомий, і в кого знайшлося хоча б одне слово осуду? Коли б він мав можливість чинити на свій розсуд і не відкладати одруження, то справді, було б дивно, якби він попрощався з нами, не пояснивши мені раніше своїх намірів. Та цього не сталося. Обставини не сприяють їхнім заручинам, оскільки невідомо, коли могло б відбутися весілля, і, мабуть, поки що навіть бажано тримати все це в таємниці – скільки зможемо її зберегти.
Поява Маргарет урвала їхню розмову, і Елінор могла на дозвіллі обміркувати доводи матері, визнати правдоподібність багатьох з них і щиро побажати, щоб вірними виявилися вони всі.
Маріанну вони побачили тільки за обідом, коли вона увійшла до їдальні і сіла на своє місце в повному мовчанні. Очі у неї почервоніли і опухли, і здавалося, що вона ледве стримує сльози. Вона уникала їхніх поглядів, їй було несила ні їсти, ні розмовляти, і, коли кілька хвилин по тому мати з мовчазним співчуттям погладила її руку, вона не змогла довше стримуватися і, розридавшись, вибігла з кімнати.
Цей бурхливий відчай тривав увесь вечір. Вона була зовсім розбита і навіть не намагалася взяти себе в руки. Щонайменша згадка про все, що так чи інакше стосувалося Віллоубі, вкидала її в глибокий сум, і хоч як прагнули мати й сестри жаліти бідолаху, хоч би про що вони заводили розмову, вони не могли уникнути тем, які не нагадували б їй про нього.
РОЗДІЛ 16
Маріанна не пробачила б собі, коли б заснула хоч на мить в першу ніч після розлуки з Віллоубі. Їй було б соромно дивитися в очі матері і сестрам, якби наступного ранку вона не встала з ліжка ще більш стомленою, ніж лягла в нього, але почуття, яким хвилина полегшення уявлялася зрадою, позбавили її небезпеки такої ганьби. Вона провела безсонну ніч і проплакала майже до ранку. Встала Маріанна з головним болем, була не в змозі вимовити ані слова, проковтнути ані шматочка, кожну хвилину завдаючи болю матері і сестрам і опираючись усім їхнім намаганням втішити її. Уразливість її справді не знала меж.
Коли сніданок скінчився, вона пішла гуляти наодинці і бродила околицями села Алленхем, поринаючи в спогади про минулі радощі, і майже весь ранок оплакувала теперішнє своє горе.
Увесь вечір вона провела, так само поринувши у свою печаль. Переграла всі улюблені пісні, які часто виконувала для Віллоубі, всі дуети, в яких часто зливалися їхні голоси, і сиділа за інструментом, вдивляючись у кожен рядок нот, які він для неї переписував, поки її серце не переповнилося такою печаллю, що більше не могло прийняти ані краплі смутку. Її горе отримувало щоденну поживу. Маріанна годинами просиджувала за фортепіано і то співала, то ридала, нерідко вона зовсім не могла співати через сльози, що її душили. В книгах, як і в музиці, вона шукала мук, спричинюваних порівнянням щасливого минулого з гірким сьогоденням. Вона не читала нічого, крім того, що вони читали разом.
Витримати довго таке несамовите горе, звісно, було неможливо, і за кілька днів воно перейшло в тиху меланхолію, але щоденні самотні прогулянки тривали, і деколи обтяжливі думки знову викликали бурхливі напади відчаю.
Від Віллоубі листів не було, але Маріанна, здавалося, їх і не чекала. Мати її дивувалася, а Елінор знову охопила тривога. Але місіс Дешвуд, коли наставала потреба в поясненнях, уміла знаходити їх, в усякому разі, для власного задоволення.
– Пригадай, Елінор, як часто сер Джон сам привозить нам наші листи з пошти і відвозить їх туди. Ми ж уже погодилися, що певна таємниця необхідна, і не можна не визнати, що зберегти її було б не можна, коли б їх листування проходило через руки сера Джона.
Щодо справедливості цього міркування Елінор заперечувати не могла і спробувала повірити, що таких побоювань достатньо для їхнього мовчання. Проте був дуже простий і нехитрий спосіб дізнатися правду і відразу розвіяти всі сумніви, причому, на її погляд, такий простий, що вона прямо порадила матері вдатися до нього.
– Чом би вам відверто не запитати Маріанну, – сказала вона, – заручена вона з Віллоубі чи ні? У вустах матері, та ще такої доброї, такої поблажливої матері, як ви, подібне запитання не може образити або засмутити. В ньому ж говоритиме ваша любов до неї. А Маріанна завжди була відвертою і особливо з вами.
– Ні за що на світі не звернуся я до неї з таким запитанням! Якщо припустити, що, всупереч очевидності, вони все-таки не дали слова одне одному, які муки це питання заподіє! В усякому разі, воно буде вкрай бездушним! Вирвавши у неї зізнання в тому, про що їй поки що не хотілося б розповідати нікому, я навіки – і заслужено – втрачу її довір’я. Я знаю серце Маріанни, знаю, як ніжно вона мене любить, і, звичайно, не остання почую про заручини, коли обставини сприятимуть тому, щоб оголосити про них товариству. Я не стала б добиватися відвертості ні від кого, а вже тим більше від власної дочки, адже почуття обов’язку зашкодить їй ухилитися від відповіді, хоч би як вона того не хотіла.
На думку Елінор, така делікатність в подібній справі була зайвою, враховуючи молодий вік своєї сестри, і продовжувала наполягати, але марно: здоровий глузд, здорова обережність, здорове сестринське занепокоєння були безсилі перед романтичною делікатністю місіс Дешвуд.
Минуло кілька днів, перш ніж сестри і мати Маріанни наважилися згадати ім’я Віллоубі в її присутності. Сер Джон і місіс Дженнінгс не були такими тактовними, і їхні натякання лише додавали болю до і без того болісних і нескінченних годин. Але якось увечері місіс Дешвуд, випадково взявши в руки том Шекспіра, не утрималася і вигукнула:
– Ми так і не дочитали Гамлета, Маріанно! Наш милий Віллоубі поїхав перш, ніж ми дійшли до останнього акту. Але відкладемо книгу до його повернення… Хоча чекати, можливо, доведеться багато місяців…
– Місяців? – скрикнула Маріанна неабияк здивована. – Ні! Лише кілька тижнів.
Місіс Дешвуд її обмовка засмутила, але Елінор зраділа, оскільки слова Маріанни неспростовно доводили, що вона впевнена у Віллоубі і знає про його наміри.
Приблизно через тиждень після розлуки з ним сестрам пощастило переконати Маріанну вирушити, як раніше, разом на прогулянку, замість того щоб блукати наодинці. Досі вона всіляко уникала супроводжувати їх: якщо вони мали намір йти до пагорбів, вона крадькома вислизала в лабіринт манівців; якщо ж вони хотіли податися в долину, вона зникала за яким-небудь схилом, перш ніж вони встигали вийти з будинку. Але врешті-решт Елінор, якій дуже не подобалося це прагнення весь час бути на самоті, наполягла на тому, щоб Маріанна лишилася з ними. По дорозі, що вела з долини, вони йшли майже не розмовляючи, оскільки Маріанна ледве володіла собою, і Елінор, здобувши одну перемогу, остерігалася додати щось до цього. Вони досягли виходу з долини, де горби поступалися місцем такій же родючій, хоча і менш мальовничій рівнині, і перед ними відкрився довгий поштовий шлях, яким вони приїхали до Бартона. Раніше вони ніколи не ходили в цьому напрямі так далеко і тепер зупинилися, щоб з місця, до якого вони ще жодного разу не потрапляли під час їхніх прогулянок, пильніше придивитися до пейзажу, який відкривався з вікон їхнього котеджу.
Незабаром на фоні ландшафту вони помітили фігуру, що рухалася: до них наближався якийсь вершник. Декілька хвилин опісля вони розгледіли, що це не фермер, а джентльмен, і ще через мить Маріанна вигукнула із захопленням:
– Це він! Це точно він! – І заквапилася назустріч.
Але Елінор тут же вигукнула:
– Маріанно, ти помиляєшся! Це не Віллоубі. Цей джентльмен нижчий на зріст і має інший вигляд.
– Та ні ж бо! – палко заперечила Маріанна. – Звичайно ж, це він. Його постава, його плащ, його кінь! Я знала, знала, що він незабаром повернеться!
Вона прискорила кроки, але Елінор, не сумніваючись, що перед ними не Віллоубі, поквапилася наздогнати сестру, щоб уникнути неминучої незручності. Тепер їх від вершника відділяло лише кроків п’ятдесят. Маріанна поглянула ще раз, і відчай стиснув її серце. Вона обернулася і майже побігла назад, але тут же до неї долинули голоси обох її сестер, до яких приєднався третій, майже такий же знайомий, як голос Віллоубі: вони всі просили її зупинитися. Вона підкорилася, із подивом обернулася і побачила перед собою Едварда Феррара.
Тільки йому у всьому світі могла вона вибачити те, що він не Віллоубі, тільки йому могла вона привітно усміхнутися.
І вона усміхнулася, майже крізь сльози, і, побачивши щастя сестри, на якийсь час забула про власне гірке розчарування.
Едвард спішився, віддав поводи слузі і пішов з ними до Бартона, куди прямував, маючи намір погостювати у них.
Усі троє привіталися з ним дуже сердечно, а особливо – Маріанна, якій, здавалося, його поява була приємнішою, ніж самій Елінор. Власне кажучи, в зустрічі Едварда з її сестрою Маріанна знову відчула ту ж незрозумілу холодність, яку в Норленді так часто помічала в поведінці їх обох. Особливо її вразив Едвард, який і виглядав і висловлювався зовсім не так, як належить закоханим у подібних випадках. Він здавався збентеженим, немовби зовсім їм не зрадів, на обличчі його не відобразилося ані захоплення, ані навіть просто задоволення, сам він майже нічого не говорив, лише відповідав на питання і не подарував Елінор жодного знаку особливої уваги. Маріанна дивилася, слухала, і її подив усе зростав. Едвард почав навіть вселяти їй щось схоже на неприязнь, і отже, як неминуче сталося б у будь-якому випадку, її думки знову повернулися до Віллоубі, чиї манери являли собою такий разючий контраст з манерами її можливого зятя.
Після короткої мовчанки, що змінила перші вигуки і вітання, Маріанна спитала у Едварда, чи приїхав він прямо з Лондона. Ні, він уже півмісяця, як у Девонширі.
– Півмісяця! – повторила вона, вражена тим, що він уже стільки часу перебував неподалік від Елінор і не знайшов часу побачитися з нею раніше.
Він із деяким збентеженням додав, що гостював у знайомих в околицях Плімута.
– А чи давно ви були в Сассексі? – спитала Елінор.
– Десь місяць тому я заїжджав до Норленда.
– І як же виглядає наш милий Норленд? – скрикнула Маріанна.
– Наш милий Норленд, – сказала Елінор, – напевно, виглядає так само, як і завжди о цій порі року. Ліси і стежки густо всипані опалим листям.
– О! – вигукнула Маріанна. – З яким захопленням, бувало, я спостерігала, як воно облітає! Як я насолоджувалася, коли вітер закручував їх вихорами довкола мене під час прогулянок! Які почуття будили і вони, і осінь, і саме повітря! А тепер там нікому милуватися ним. У ньому вбачають тільки непотрібне сміття, поспішають вимести його, сховати подалі від очей!
– Бо не всі, – зауважила Елінор, – поділяють твою пристрасть до сухого листя.
– Так, люди нечасто поділяють мої почуття, нечасто їх розуміють. Але іноді… – Тут вона поринула в задуму, але невдовзі оговталася і продовжувала: – Погляньте, Едварде, – почала вона, вказуючи на пейзаж перед ними, – ось Бартонська долина. Погляньте, чи зостанетесь ви незворушні, якщо зумієте? Погляньте на ці пагорби. Чи доводилося вам бачити що-небудь подібне? Зліва серед цих гаїв і насаджень лежить Бартон-парк. Звідси видно невелику частину будинку. А ген там, за найвіддаленішим і найвеличнішим пагорбом ховається наш котедж.
– Місцевість тут дуже мальовнича, – відповів Едвард, – але взимку долина, мабуть, утопає в багнюці.
– Як можете ви згадувати про багнюку, бачачи перед собою таку красу!
– Тому лише, – відповів він із посмішкою, – що бачу перед собою вельми брудний путівець.
– Дивно! – стиха сказала Маріанна сама собі.
– А як ваші нові знайомі? Мідлтони – приємні люди?
– Ой, ні! – відповіла Маріанна. – Нам так з ними не пощастило!
– Маріанно! – з докором вигукнула її сестра. – Соромся! Це дуже достойні люди, містер Феррар і вони ставляться до нас дуже приязно. Невже ти забула, Маріанно, скільки приємних днів ми провели дякуючи їм?
– Ні, не забула, – неголосно відповіла Маріанна, – як і не забула про всі болісні хвилини.
Елінор пропустила її слова повз вуха і постаралася розважити гостя розмовою про їхнє нове житло, про його розташування та інше, іноді добиваючись від нього ввічливих запитань і зауважень. Його холодність і стриманість завдавали їй болю, викликали досаду і навіть роздратування. Але, вирішивши виходити тільки з минулого, а не з теперішнього часу, вона нічим не виказала того, що відчувала, і трималася з ним так, як, на її думку, вимагав той факт, що вони – родичі.
РОЗДІЛ 17
Місіс Дешвуд здивувалася лише на мить: вона вважала, що ніщо природніше за його приїзд у Бартон трапитися не могло, і не скупилася на радісні вигуки і привітання. Ніяка соромливість, холодність і стриманість не встояла б проти такого ласкавого прийому (а вони покинули його ще до того, як він переступив поріг котеджу), привітність же місіс Дешвуд і зовсім змусила їх безслідно зникнути. Та і не могла людина, закохана в одну з її дочок, не перенести частину свого почуття і на господиню, і Елінор з полегшенням помітила, що він знову став схожий на себе. Немов прихильність до них усіх знову воскреснула в його серці, і інтерес до їхнього благополуччя здавався непідробним. Проте якась сумовитість не полишала його: він розхвалював котедж, захоплювався видами з вікон, був уважний і люб’язний, але сумовитість не проходила. Вони це помітили, і місіс Дешвуд, приписавши її бездушності його матері, сіла за стіл, сповнена обурення проти всіх себелюбних і черствих батьків.
– Які ж, Едварде, має нині місіс Феррар плани стосовно вас? – спитала вона, коли після обіду вони розташувалися біля натопленого каміна. – Від вас, як і раніше, чекають, що ви, всупереч своїм бажанням, станете великим оратором?
– Ні. Сподіваюся, матінка переконалася, що таланту до діяльності на суспільному терені у мене не більше, ніж схильності до неї.
– Але як же ви здобудете славу? Адже на менше ваші близькі не погодяться, а без старанності, без готовності не зупинятися ні перед якими витратами, без прагнення впливати на незнайомих людей, без професії і без упевненості в собі здобути її вам буде нелегко!
– А я навіть намагатися не буду. Я не маю ніякого бажання здобувати популярність, і є всі підстави сподіватися, що мені вона не загрожує. Дяка Господу, насильно зробити мене красномовним і талановитим не зможе ніхто!
– Так, я знаю, що ви позбавлені честолюбства. І дуже помірковані у своїх помислах.
– Гадаю, не більше і не менше, ніж усі люди. Як кожна людина, я хочу бути щасливим, але, як і кожна людина, бути нею можу тільки на свій лад. Велич мене щасливим не зробить.
– О, ще б пак! – вигукнула Маріанна. – Невже щастя може залежати від багатства і величі!
– Від величі, можливо, і ні, – зауважила Елінор, – але багатство здатне добряче йому посприяти.
– Соромся, Елінор! – вигукнула Маріанна з докором.
– Гроші здатні дати щастя, тільки якщо людина нічого іншого не шукає. У всіх же інших випадках тим, хто має скромний достаток, ніякої радості вони принести не можуть!
– Мабуть, – з посмішкою відповіла Елінор, – ми з тобою зможемо порозумітися. Різниця між твоїм «скромним достатком» і моїм «багатством» навряд чи така вже й велика; без них же при нинішньому стані речей, – гадаю, ми обидві заперечувати не станемо, – постійна потреба в тому чи іншому неминуче затьмарюватиме життя. Просто твої уявлення є більш прекраснодушними, ніж мої. Ну, зізнайся, що, на твою думку, означає поняття «скромний достаток»?
– Тисяча вісімсот, дві тисячі фунтів на рік, і не більше.
Елінор розсміялася.
– Дві тисячі фунтів на рік! Я ж називаю багатством одну тисячу. Саме таку відповідь я і припускала!
– І все ж таки дві тисячі на рік – дохід дуже скромний, – сказала Маріанна. – Обійтися меншим жодна сім’я не зможе. Я переконана, що мої вимоги дуже помірні. Утримувати пристойну кількість прислуги, екіпаж – а може, й два – і мисливських собак на меншу суму просто неможливо.
Елінор знов посміхнулася тому, з якою точністю її сестра підрахувала їхні майбутні витрати в Комбе-Магні.
– Мисливські собаки! – повторив Едвард. – Але навіщо вони? Не всі ж полюють.
Зашарівшись, Маріанна відповіла:
– Так, але переважна більшість – полюють!
– От було б добре, – вигукнула Маргарет, уражена новою думкою, – коли б хто-небудь подарував кожній з нас щедрий статок!
– Ох, якби ж! – підтримала її Маріанна, і її очі радісно заблищали, а щоки вкрилися ніжним рум’янцем від передчуття цього уявного щастя.
– У цьому бажанні ми всі, звісно, одностайні, – зауважила Елінор. – А як же слова про те, що багатство значить так мало?
– Яка б я була щаслива! – вигукнула Маргарет. – Але цікаво – що б я робила з цим багатством?
Судячи з обличчя Маріанни, вона такого сумніву не відчувала.
– І я не знала б, як розпорядитися великим багатством, – сказала місіс Дешвуд. – Якби всі мої дівчатка були теж багаті і моєї допомоги не потребували!
– Ви неодмінно почали б перебудовувати котедж, – зауважила Елінор, – і ваш подив швидко розвіявся б.
– Які б прекрасні замовлення посилалися звідси до Лондона, – сказав Едвард, – коли б трапилося що-небудь подібне! Який щасливий час для продавців нот, книгопродавців і друкарень! Ви, міс Дешвуд, розпорядилися б, щоби вам присилали всі нові гравюри, ну, а щодо Маріанни – а я знаю красу її душі – у всьому Лондоні не набереться стільки нот, щоб їй було їх забагато. А книги! Томсон, Каупер, Скотт – вона купувала б їх без утоми, скуповувала б усі примірники, лише б вони не потрапили в недостойні руки! І не пропустила б жодного тому, який міг би навчити її, як захоплюватися старим кострубатим деревом. Чи не так, Маріанно? Пробачте, що я дозволив собі трохи подражнити вас, але мені хотілося показати вам, що я не забув наші минулі суперечки.
– Я люблю згадки про минуле, Едварде, люблю і сумні, й веселі, і ви, заговоривши про минуле, можете не побоюватися мене образити. Ви цілком вірно припустили, на що витрачалися б мої гроші – в усякому разі, певна їх частина. Вільні суми я, зрозуміло, витрачала б на ноти і книги.
– А капітал ви розподілили б на довічну ренту для авторів та їх спадкоємців.
– Ні, Едварде. Я знайшла б йому інше застосування.
– Мабуть, ви обіцяли б його в нагороду тому, хто напише найблискучішу апологію вашого улюбленого твердження, що кохати людині дано лише один раз у житті… Гадаю, ви своєї думки не змінили?
– Певна річ, ні. У моєму віці думок так легко не змінюють. Навряд чи мені доведеться побачити або почути щось таке, що переконало б мене в зворотному.
– Бачите, Маріанна зберігає колишню твердість переконань, – сказала Елінор. – Вона нітрохи і ні в чому не змінилася.
– Тільки стала трішки серйознішою, ніж була раніше.
– Ні, Едварде, – сказала Маріанна, – не вам дорікати мені в цьому. Ви ж самі не надто веселі.
– Чому ви так гадаєте? – спитав він, зітхнувши. – Адже веселість ніколи не була мені властивою.
– Як і Маріанні, – заперечила Елінор. – Я б не назвала її життєрадісною дівчиною. Вона дуже серйозна, дуже зосереджена, яке б заняття собі не вибирала. Іноді вона говорить багато і завжди із захопленням, але рідко буває веселою, мов пташка.
– Мабуть, ви маєте рацію, – відповів Едвард. – Та все ж я завжди вважав її веселою, жвавою натурою.
– Мені часто доводилося ловити себе на таких же помилках, – вела далі Елінор, – коли я зовсім невірно тлумачила ту чи іншу рису вдачі і уявляла, що люди є куди веселішими чи серйозними, дотепними чи дурними, ніж вони виявлялися насправді, і не можу навіть пояснити, чому або яким чином виникала подібна помилка. Деколи покладаєшся на те, що вони говорять про себе самі, набагато частіше – на те, що говорять про них інші люди, і не даєш собі часу подумати і судити самій.
– Але мені здавалося, Елінор, – сказала Маріанна, – саме й слід абсолютно покладатися на думки інших людей. Мені здавалося, що здатність судити дана нам лише для того, щоб підпорядковувати її вирокам наших ближніх. Дійсно, саме це ти завжди проповідувала!
– Ні, Маріанно, ніколи. Ніколи я не проповідувала підкорення власних думок чужим. Я намагалася впливати тільки на поведінку. Не приписуй мені того, що я не могла говорити. Визнаю себе винною в тому, що часто бажала, щоб ти приділяла більше уваги всім нашим знайомим. Але коли це я радила тобі беззастережно поділяти їхні почуття і приймати їхні думки в серйозних справах?
– Так, значить, ви не змогли переконати вашу сестру в необхідності бути однаково ввічливими з усіма? – спитав Едвард у Елінор. – І ви в цьому не досягли ніякого прогресу?
– Навпаки! – відповіла Елінор, кидаючи на сестру виразний погляд.
– Почуттями я весь на вашому боці, – сказав він, – але, боюся, поведінкою ближче до вашої сестрички. Я щиро хотів би бути люб’язним, але моя безглузда сором’язливість така велика, що нерідко я виглядаю пихатим і бездушним, хоча це всього лише притаманна мені ніяковість. Мені нерідко спадає на думку, що природа, мабуть, призначала мене для низького товариства, настільки скуто почуваю я себе з новими світськими знайомими.
– У Маріанни для її неввічливості такого вибачення немає, – заперечила Елінор. – Сором’язливість їй не властива.
– Її чесноти надто великі, щоб залишати місце для фальшивої скромності, – відповів Едвард. – Адже сором’язливість завжди породжується відчуттям, що ти в тому чи іншому відношенні набагато гірший за інших людей. Якби я міг переконати себе, що здатен триматися з приємною невимушеністю, то перестав би бентежитися і боятися.
– Але залишилися б відлюдькуватим, – зауважила Маріанна. – А це нітрохи не краще!
– Відлюдькуватим? – перепитав Едвард з подивом. – Хіба ж я відлюдькуватий, Маріанно?
– Так. Надзвичайно.
– Не розумію, – відповів він, червоніючи. – Відлюдькуватий? Але як? У чому? Що я від вас приховую? Якої відвертості ви від мене чекаєте?
Елінор здивував його запал, але, намагаючись звести все на жарт, вона сказала:
– Невже ви так мало знаєте мою сестричку, що не розумієте її натяку? Невже вам невідомо, що вона називає відлюдькуватими всіх, хто не сипле словами так само швидко і не захоплюється тим, що захоплює її, так само палко, як вона сама?
Едвард нічого не відповів. І, знову поринувши у ще більш невеселу задумливість, продовжував похмуро відмовчуватися.
