Текст книги "Аліпій II і його наречена"

Автор книги: Богдан Бойчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

11. Духовна розмова з монахом і зустріч з останньою нареченою

Та не сиділося Аліпію в домашньому затишку. Думки про Наречену знов почали тривожити його душу й розбурхувати уяву. Як тільки стопився сніг і трохи підсохло під ногами, він вибрався у пошуки.

Дійшовши до містечка, замість скручувати направо перед домом регістрів, він пішов прямо в напрямі церкви. Перекидаючи в умі тяжкі думки, ішов під гору й не помічав, що діялося навколо нього. Раптом глянув перед себе й побачив велику кулю, яка займала піввулиці й летіла згори прямо на нього. Переляканий Аліпій перебіг на другий бік вулиці. Та куля зупинилася перед ним, а з її нутра прорвався голос:

– Чому ти, грішнику, втікаєш від мене, як від прокаженного!?

Аліпій отетерів. Приглянувся уважніше й побачив напроти себе сердитого монаха.

– Чому ви прозиваєте мене грішником! – розсердився в свою чергу Аліпій.

– А тому, що ти втік на другий бік дороги.

– Що в цьому грішного?

– А те, що ти злякався, що не зможеш розминутися зі мною.

– Так, це правда. Але яке це має відношення до грішності?

– А таке, що ти думав, як і більшість вірних християн, що монахи те й тільки роблять, що обжираються.

– На це бувають очевидні причини, – Аліпій зміряв монаха поглядом, вертикально й горизонтально.

– Це тобі так здається, бо людський зір оманливий. І кожний, хто гляне на мене нормальним зором, негайно подумки прозиває мене ненажерою. Та коли глянув би на мене очима душі, то побачив би зовсім інший образ.

– Який саме?

– Побачив би, що мене розпирає дух Божий, а не обжирство.

– Велика сила того духа…

– А ти як думав!

– Та саме так.

– А куди ти йдеш? До церкви?

– Ні.

– То ходи зі мною до шинку.

– Не можу, мені дуже спішно.

– То дай мені на пиво. У мене порожні кишені й мушу покладатися на християнське милосердя.

Аліпій дав йому кілька мідяків.

– Спасибі. А куди ти так спішиш?

– Мені негайно треба шукати Наречену.

– А де вона живе?

– У віллі Нареченої.

– Ти хотів сказати в «Домі Наречених».

– У віллі була тільки одна Наречена.

– В «Домі Наречених» також залишилася тільки одна.

– То де цей дім?

– Іди попри дзвіницю вниз. Коли дійдеш на край містечка, скрути направо. Там у яру побачиш розвалену камінну браму. Заходь у браму і спустися сходами вниз.

– Але перед віллою моєї Нареченої не було розваленої брами.

– Хто краще знає, я чи ти?! – обурився монах.

Аліпій знітився.

– Може, колись і не було там брами, але тепер напевно є. Я щойно вчора був у тому домі.

– Але коваль казав мені, що треба йти в протилежному напрямі до вілли Нареченої, в південно-західному.

– Хто, по-твому, мудріший, я чи якийсь там коваль?

– Коваль, думаю…

Та ображений монах не дав Аліпію закінчити речення й кинувся на нього:

– Ти грішнику нещасний! Ти сатанинська личино! То для тебе духовна особа дурніша за коваля!

Монах натиснув на Аліпія величезною масою свого тіла, і той ледве вислизнув через маленьку шпарину і втік.

Ідучи під гору Аліпій роздумував: все ж, у розповіді монаха була окрушина правдоподібності.

І, може, все-таки варто піти до того дому. Він пішов попри дзвіницю вниз і, дійшовши на окраїни містечка, скрутив направо і спустився в оброслий кущами й деревами яр. І справді, відразу побачив напіврозвалену браму, за якою простягалася велика кам'яна будівля, яка до половини запалася в землю. Навколо не було ніяких ознак, що там хтось жив. Аліпій відразу усвідомив, що все це не мало ніякого відношення до його Нареченої. Але цікавість потягнула його далі.

Він зайшов у браму й побачив розвалені сходи, які вели вниз. Уважно спустився тими сходами, як наказував монах, і зайшов у велику темну залу. На протилежному кінці зали виднівся вівтар із почорнілим розп'яттям. У лівому кутку при вході світилася свічка, при якій сиділа постать у чорному й молилася. Аліпій стояв і не знав, що робити. Щоб привернути увагу тієї постаті, закашляв. Постать стрепенулася, глянула на нього і дрібненькими кроками потупцювала до Аліпія.

– Славайсу! – привітався Аліпій перший.

– На віки вічні слава!

Перед ним стояла висохла й покрита зморшками монахиня. Здавалося, що густа сітка зморщок єдина стримувала її кості, щоб не порозліталися.

– Синочку, ти справив мені велику радість! Я так давно не бачила людей, – приємним наспівом заговорила монахиня.

– Я випадково дізнався про ваш монастир… – промимрив Аліпій і не знав, що говорити далі.

– А чому ти шукав наш монастир?

– Я насправді шукав за Нареченою, і мене послали сюди.

– І добре зробили. Я і є наречена.

Аліпій ще раз злякано глянув на монахиню. Невже це його Наречена? Невже вона аж так постарілася? І чому вона пішла до монастиря? Все раптово стало незрозумілим і нез'ясовним для нього.

– Невже це ви? Моя омріяна Наречена? – прошепотів Аліпій.

– О ні, синочку! Я наречена Христа.

Аліпію відлягло від душі:

– І ви самі отак живете?

– О ні! Нас було багато. А коли Господь викликав одну із нас до себе, ми копали ямку під стіною, ховали її, а на стіні різьбили хрестик. І всі так відійшли. Я одинока ще зосталася. Сама собі викопала ямку й вирізьбила хрестик. Он там, отам, – вона вхопила його за руку й повела на самий край стіни. – Бачиш?

Аліпій хитнув головою і пройшовся вздовж стіни, до якої тулилися ледь помітні гробики. Монахиня дріботіла за ним.

– Коло тих хрестиків нема імен. І ніхто не знатиме, хто тут похований.

– То суєта, синочку. Людська пам'ять і так коротка. Але Бог знає, де ми поховані, а Божа пам'ять вічна.

Аліпій звик до півтемряви й почав оглядати цю велику келію, – вона була дивним поєднанням церкви і кладовища. Навіть вівтар, який був частково розвалений, виглядав як труна. Тільки чорне розп'яття еманувало дивну містичну силу і, крім монахині, було єдиною живою сутністю в цій келії. Ніде не було ані ліжка, ні лави, на якій можна було б прилягти. Одинокими об'єктами, які мали відношення до життєвих необхідностей, були облуплена пічка і дрова, які стояли в правому кутку при вході.

– А де ви спите? – спитав Аліпій.

– У своїй ямці, синочку.

– І чим ви живитесь?

– Мені багато не треба. Он там ззаду маю городчик і, з ласки Божої, маю ще трохи сил, щоб обробляти його. То й є у мене своя городина. А під зиму побожні жінки приносять мені трохи солі, борошна й крупи, – і так, з ласки Божої, тримаюся за життя.

– А що станеться, коли… – Аліпій замислився, як найделікатніше висловити свою думку.

– Над чим ти думаєш, синочку?

– Я хотів спитати, що станеться… коли Бог покличе вас до себе?

– Нічого не станеться. Піду до Нього.

– А хто поховає вас?

– Ти, синочку.

– Як я буду знати, коли це станеться?

– Ти будеш знати, не журися.

Аліпій попрощався з маленькою монахинею і вийшов. Сів у холодок під кущем калини й замислився. Ця старенька монахиня знайшла гармонію між дочасним і вічним, знайшла також значення свого буття. А він кидався з місця на місце, шукав змісту свого існування, шукав свого призначення, а знаходив тільки неспокій. Він ніколи ні на мить не відчував гармонії між собою і світом, не чув також голосу з потойбіччя. Він раптом різко відчув потребу шукати того змісту свого життя. Але одночасно він знав, що поки не знайде Нареченої, доти не знайде й суті свого існування. Це він усвідомив з такою інтенсивністю, що негайно зірвався на ноги й побіг далі.

12. Аліпій на похоронах із Нареченою

Ранок, коли Аліпій вибрався до містечка, був темний. Вулички, мов довгі мішки, були набиті туманом, і тяжко було проглянути вперед. Та скоро з-за обрію піднеслося сонце, велике, розчервоніле й наче задихане. Проміння дірявило мішки вулиць, і туман повільно просочував угору. Незвичайна краса прозріваючого ранку зачарувала Аліпія. Він присів на підмурівку й любувався краєвидом. Йому було так легко, що, здавалося, він підносився вгору разом із туманом і купався в сонячному світлі.

Несподівано з-за рогу появилася процесія. Святково вдягнені дівчата несли корогви і натхненно співали церковні пісні. На одній із корогов Аліпій побачив образ своєї Нареченої. Вона так мило поглядала на нього, мала таку одуховлену усмішку, що Аліпію стало так добре, начеб його облило небесною ясністю. Він підвівся з підмурівка, протиснувся до дівчини, яка несла корогву з його Нареченою, став поруч із нею й пішов за процесією.

Аліпію здавалося, наче поруч нього йшла його Наречена. Він повеселішав, наспівував з нею «Радуйся двере непроходимая» і витирав сльози радості.

Процесія скрутила попри дзвіницю й подалася вниз знайомою Аліпію вуличкою. На краю містечка скрутила направо і спустилася в яр. Але не пішла до «Дому Наречених», а звернула наліво.

Несподівано Аліпій усвідомив, що опинився між гробами, які були прибиті до землі дерев'яними хрестами. Це насторожило його. Процесія зупинилася перед свіжовикопаною ямою, і Аліпій ще більше стривожився. Почав оглядатися назад і щойно тоді помітив, що позаду корогов шість мужчин несли дубову труну. Люди розступилися, дівчата з корогвами стали по обах боках викопаної ями, а мужчини підійшли наперед і поставили труну на землю.

Аліпій запанікував: Що це значило? Що тут діялося? Невже вони ховали Наречену? Він ніколи не допускав думки, що Наречена могла померти. Неможливо! Неможливо! Вона обіцяла чекати на нього. Та несподівано Аліпій задумався й почав повертатися думками назад. Ні, вона не обіцяла чекати на нього. Вона нічого, по суті, не обіцяла, бо не мала можливості, – він втік від неї так раптово, що вона не мала часу й слова йому сказати.

Але він увесь час відчував, що вона думала про нього, що чекала на нього. Тепер те відчуття послабшало, і з'явився сумнів, який в'їдався в його свідомість.

За той час священик відправив панахиду, хор відспівав «Вічную пам'ять», і двоє мужчин з молотками підійшли до труни, щоб прибити віко. Аліпій раптово кинувся до них, відштовхнув їх геть від труни, відкрив віко і глянув на обличчя померлої. Це було обличчя старшої жінки, гарне ще, хоч покрите зморшками. її сиве волосся простелялося по чорній сукні. Аліпій заспокоївся. Його Наречена була молоденька, гарна, мала ясне кучеряве волосся й голубі очі. «Це не була моя Наречена, це не була моя Наречена», – повторював Аліпій, наче хотів переконати себе.

Мужчини прибили віко, спустили в яму труну, і люди почали кидати на неї грудки землі. Аліпій також кинув грудку й побіг наздоганяти дівчат із корогвами, які віддалялися від кладовища. Порівнявшися з дівчиною, яка несла корогву з Нареченою, він зупинив її. Інші дівчата також пристали.

– Від кого ви дістали образ моєї Нареченої? – спитав у дівчини.

– Який образ? – здивувалася дівчина.

– Отой, на корогві.

Дівчина здвигнула плечима:

– Не знаю. Він завжди був у церкві.

– А кого ви ховали?

– Петрову Варвару з Крутої вулиці.

– А вона також померла? – Аліпій показав пальцем на образ.

– Я не знаю.

– Вона давно померла, але вознеслася на небо, – сказала друга дівчина.

– Це неможливо! Вона мала чекати на мене. Це моя Наречена.

– Він юродивий, – шепнув хтось з-поміж людей.

– Це, кажете, ваша наречена, а хто тоді на цьому образі, ви? – сказала третя дівчина, нахиляючи до Аліпія корогву з образом Христа.

Аліпій розгубився:

– Не знаю, чи це я… Не знаю справді, як я виглядаю…

До нього підійшла тоді старша жінка, дала йому кілька золотих, як сонце, яблук і вивела на доріжку, яка вела до «Дому Наречених»:

– Ідіть туди. Там усе дізнаєтеся.

Аліпій слухняно пішов стежечкою вниз, сів під кущем калини й з'їдав яблука. Навколо панувала доспіла тиша. Дерева, зодягнені в золотисті шати, хиталися з боку на бік, мов гожі молодиці. Та коли повіяв сильніший вітер, на землю падав жовтий дощ. А червоні кетяги калини світилися між жовтіючим листям, мов червоні ліхтарі. Закутавшися в теплу осінь, Аліпій заспокоївся і заснув.

Коли прокинувся, починало сутеніти. Аліпій встав і вирішив іти додому. Та, проходячи мимо розваленої брами, відчув потребу вступити до «Дому Наречених», щоб розрадити стареньку монахиню й поділитися з нею своїми сумнівами.

13. Розмова з нареченою Христа

Аліпій перейшов через браму і сходами, які більше скидалися на порозбиване каміння, ніж на сходи, спустився вниз. Зайшов досередини й опинився у зовсім темній келії. Аліпій залишив двері прочиненими, щоб впустити трохи світла ззовні, а тоді пішов у куток зліва, намацав свічку й засвітив її.

Звикнувши до півтемряви, Аліпій почав розглядатися за монахинею. Нарешті помітив її: вона лежала в своїй ямці й усміхалася до нього. Аліпій сів на камені побіч неї й привітався:

– Славайсу!

– На віки вічні слава!

– Я проходив мимо вашої брами з процесією і вирішив відвідати вас.

– А я ж казала тобі, синочку, що будеш знати час і годину.

– Про що ви говорите?! – злякався Аліпій.

– Не тривожся, синочку, я згадую тільки нашу розмову.

– Я прийшов до вас розрадитися, бо мені болить душа.

– Що тобі притрапилось?

– Я йшов із процесією разом з Нареченою…

– То ти таки знайшов її, синочку?

– Ні, не знайшов. Я йшов поруч з її образом на корогві. І коли процесія дійшла на кладовище, мене почали роздирати сумніви. Бо вперше у мою свідомість зайшла думка, що моя Наречена могла померти. І що, в такому разі, я мав би робити до кінця життя?

– Далі шукати її.

– Як і де шукати, якщо вона справді померла?

– Смерть, синочку, це тільки перехід у вічність.

– Так, перехід у вічність померлих. А ми, живі, не знаємо, як переходити туди до їхньої вічности. Тож, якщо моя Наречена справді померла, – я ніколи не зможу зустріти її.

– Ні, усе, синочку, далеко простіше. У вічності нема переділу між живими й мертвими. Вічність охоплює всіх і все. Тебе й наречену.

– Але, знову ж, як перейти до тої вічности?

– Ти є у вічності.

– Добре, але вічність безмежна, і я не знаю, де Наречену шукати.

– Ти будеш знати, синочку.

В одній хвилині Аліпій усвідомив, що монахиня не рухала губами, коли розмовляла з ним. Він сполотнів. Тремтячою рукою торнув її чоло, і воно було холодне. Хотів піднести до губ її руку, щоб поцілувати, але рука, була закостеніла й не піддавалася рухові. Аліпій зрозумів усе й почав розглядатися навколо. Але ніде не було ніякого приладдя, щоб присипати стареньку. Він прикляк і руками почав загортати суху землю в яму. Щойно тоді запримітив, що побіч монахині лежала лопата.

Аліпій взяв у руки лопату й поспішно засипав яму. Землі ледве вистачило, щоб насипати ледь помітний гробик. Закінчивши роботу, він сів на могилку й замислився:

– Я починаю боятися зустрічі з Нареченою. Що я їй скажу?

– Ти будеш знати, синочку, що казати.

– Та чи простить вона мені?

– Якщо в неї велике серце, то простить.

– Найгірше те, що її образ затирається в моїй пам'яті. Я бачу ще ставок, бачу білі берези, бачу її плаття на траві, але її не бачу.

– Може, вона заглибоко занурилася в твою пам'ять.

– Може. Але я боюся, що пам'ять моя висихає, й образ Нареченої корчиться у ній і блякне.

– Не журися, синочку. Коли зустрінеш її, то знову наповнишся нею, і пам'ять твоя оживе.

– А чи зустріну її?

– Зустрінеш, напевно. Але чи впізнаєш?

– Як не впізнаю! Що ви говорите! Вона моя єдина, яку я завжди і всюди впізнаю.

– Дай тобі, Боже, просвітлення.

Сонце зсунулося за межу горизонту, темрява повільно проникала в кожну шпарину, об небо зачепився серп місяця, а Аліпій сидів на гробику й говорив із невидним собою. Щойно коли сонце виповзло з-за обрію у протилежному боці, Аліпій підвівся, вийшов з келії, і йому вдарила в очі світанкова ясність. Закриваючи очі, він подався стежечкою вгору.

14. Аліпій в оборонній фортеці воєводи Степана

Вночі з п'ятниці на суботу Аліпію не спалося. Він кидався в ліжку, хвилювався і думав над тим, куди завтра податися і де шукати Наречену. Він був уже в усіх місцевинах та в усіх кутках містечка. Але, коли почало світати, він вистрибнув з ліжка, зодягнувся, а Роксана зварила йому на снідання гречаної каші, приправленої салом.

Коли, з'ївши з поспіхом снідання, Аліпій вийшов з хати, сонце несміло споглядало з-за горба й освітлювало низинну частину містечка. Не роздумуючи, Аліпій скрутив направо й подався вгору. Коли проходив мимо будинку регістрів, побачив перед входом регістратора, який стояв під стіною – сумний і зневірений. Такого ніколи досі не бувало. Регістратор завжди цілими днями сидів у домі регістрів і ніколи не виходив надвір. Занепокоєний, Аліпій побіг до нього:

– Що сталося, друже, чому ви такий сумний?

– Сталося те, пане-дію, що я закінчив упорядковувати картотеку.

– А що в тому сумного?

– Сумне в тому те, що я був щасливий, пане-дію. Робота над картотекою одуховлювала мене, будила в мені почуття життєвости. Я почувався тоді потрібним. Працював вдень і вночі, спав тільки дві-три годинки на добу. А в особливому піднесенні й зовсім не спав. Я ніколи в житті не переживав такого екстазу. А тепер все скінчилося. Прийшов, мабуть, час вмирати.

– Та як ви можете вмирати? Цієї ночі напевно народилося кілька дітей, померло кільканадцять старих, а завтра, в неділю, будуть вінчатися. Хто їх зареєструє?

– Ваша правда, пане-дію! Ви дали мені нову мету! До кінця життя буду вам вдячний. А як ваші справи?

– Мої справи невеселі.

– Значить, ви не знайшли своєї нареченої.

– Не знайшов.

– Не сумуйте, пане-дію! Ви скоро зустрінете її. Я це відчуваю.

– Спасибі за підтримку.

– Я багато думав над вашою проблемою, пане-дію. І одного дня пригадав собі, що недалеко звідси є фортеця воєводи Степана. Він часто приїздив туди з родиною на літо. Бо між грубими мурами було прохолодніше й не відчувалося літньої спеки. Може, ви там зустрінете свою наречену або хоч дізнаєтеся про неї.

– О, чудова думка, чудова думка! А де ця фортеця?

– Ідіть отією стежкою попри дім регістрів униз. Там побачите перед собою яр, а з правого боку кладовище.

– Я знаю цю околицю! – радісно скрикнув Аліпій.

– Отож, ідіть прямо, пане-дію, не скручуйте направо до кладовища. Перейдіть яр і подайтеся на горбок. На самому вершку того горба, між деревами, стоїть фортеця воєводи.

– Ви оживили мене надією! До кінця життя буду вам вдячний! – крикнув Аліпій і побіг стежкою вниз.

Добіг на край містечка, перебіг яр і вже повільніше, бо задихався, пішов під гору. Щойно вполудне добрався на вершок і між деревами побачив велику фортецю з високою баштою на правому крилі. Фортеця була обведена грубим муром, у якому були вузькі прорізи. А спереду була широка залізна брама. Аліпій натиснув на браму й ледве прочинив її. Тоді протиснувся боком досередини. Перейшов подвір'я й опинився перед масивними дерев'яними дверима, побіч яких стояв високий гридень. Сиві вуси гридня спадали на груди, а з-під густих брів світили голубі очі.

– Чи можна зайти досередини? – спитав Аліпій. – Я шукаю свою Наречену Роксану, дочку воєводи Степана.

Гридень мовчки кивнув головою.

Аліпій зайшов до великої зали, посередині якої стояв довгий дубовий стіл із двома рядами стільців, також дубових. Під стінами стояли лави, скрині й полиці з вазами та полумисками. На стінах висіли великі портрети предків воєводи, які, чи то суворо, чи з докором, дивилися на Аліпія. Щоб уникнути їхніх поглядів, Аліпій пішов до бічної кімнати. Вона була значно менша, а на стінах, замість портретів, була розвішана найрізнорідніша зброя. Аліпій не мав ніякого відношення до зброї, тому вийшов на коридор і камінними сходами піднявся на башту. Там було зовсім порожньо – ні меблів, ні зброї, ні картин. Тут Аліпій нарешті усвідомив, що в фортеці нікогісінького не було. Він зійшов униз і через велику залу подався до виходу.

Але між портретами предків воєводи раптом помітив портрет своєї матері, княжни Олени. Йому затьмарилося в голові, сльози набігли на очі, – і він впав на кам'яну долівку. Коли прийшов до тями, підвівся, сів на лаву і вдивлявся в портрет матері. Вона була така молоденька, така красива, що Аліпій не міг втамувати напливу радости й гордости. Портрет цей, як казала мати, був намальований славним іконописцем Аліпієм у печерському саду. Але чому він опинився тут? – спитав уголос Аліпій. Правда, воєвода дружив з моїм батьком, боярином Данилом. Невже мати й батько померли, і воєвода Степан забрав цей портрет для збереження? А може, мати подарувала його моїй Нареченій як пам'ятку для нас обох.

Аліпій сидів перед портретом матері до смерку. Несподівано для себе самого він раптово відчув себе Аліпієм II. Встав, випростав плечі, гордо підніс голову і вийшов.

15. Аліпій II знаходить віллу Нареченої

На другий день Аліпій II вилежувався в ліжку довше, ніж звичайно. Коли підвівся, пішов на потічок і викупався в холодній воді. Одягнув мережану сорочку, в якій матір відправляла його до Нареченої, вузькі чорні штани й жилетку зі срібними ґудзиками. Тоді зачепив один кінець срібного ланцюжка до третьої дірки на ґудзик у жилетці, а другий кінець ланцюжка запхав до правої кишені. Поснідавши, попрощався з Роксаною й дітьми, накинув на плечі чорну пелерину, наложив на голову ширококрисий капелюх і вийшов.

Роксана сприймала все це поблажливо. Він сотні разів прощався з нею, вибираючися в дорогу, і завжди повертався додому. Хоч досі він ніколи не вистроювався так дивно. Також сьогодні він був наче віддалений, наче чужий. їй навіть здавалося, що дивився на неї згори.

Вийшовши на дорогу, Аліпій II, не надумуючися, скрутив наліво й пішов у південно-західному напрямі, як радив йому коваль. Цим разом він знав, куди йти, і знав, що дійде. Ішов степом заледве не цілу годину, коли під видноколом побачив жмут дерев і садибу між ними. Він не хвилювався і не приспішав ходи. Відчував тільки ясність у собі й довкола себе.

Перед полуднем він був уже перед віллою Нареченої. Сів на ту саму лавочку і глянув навколо. Все було точно так, як колись. Вілла була збудована з білого каменю, дах покритий черепицею, а посередині даху підносилася гострокутна вежа, яка робила віллу схожою на замочок. До вілли вела широка алея, по обох боках якої стояли тополі. Зліва ясніло плесо ставка, до якого прилягав березовий гай. Все було точно так, як учора чи передучора. Час тут нічого не змінив.

Аліпій II довго сидів на лавочці, але Наречена не вибігала до нього, як колись. Це трішки занепокоїло його. Він підвівся на ноги, пішов до вілли й постукав. Двері відчинила стара жінка. Струнка, висока, з довгим сивим волоссям і гарним хоч і порізаним зморшками, обличчям.

– Пробачте ласкаво, що турбую вас. Але я ціле життя шукав свою Наречену і щойно сьогодні попав до цієї вілли.

– І чого ви тут шукаєте?

– Та Наречену. Вона жила у цій саме віллі.

– У цій віллі ніхто крім мене не жив.

– Не може бути! Я вперше зустрівся з нею на отій лавочці. Перекусивши, ми пішли на ставок, і, коли вона роздягнулася, я був так вражений її красою, що, ридаючи, кинувся в кущі. Коли я опритомнів і почав шукати її, та її вже не було, ані ставка, ані вілли.

– Я вас запевняю, що в цій віллі жила тільки я.

– Не може бути! Я зустрічався з нею саме тут. Вона була прекрасна, – мала довге ясне волосся, яке сягало їй до стану, голубі очі, повні губи, вузький стан, широкі стегна. Якщо ви тут жили, то, напевно, пам'ятаєте її.

Стара усміхнулася гірко:

– Я вже давно себе забула…

– Що ви сказали?

– Нічого, нічого сутнього. Заходь досередини, старче. Ти втомлений і, напевно, голодний.

Аліпій II зайшов і радісно скрикнув:

– Я пам'ятаю ці різьблені дубові меблі! І портрет воєводи Степана! А там у щальні повинен бути великий стіл з черешневого дерева, на якому викладена з кахель Тайна Вечеря!

Він побіг до їдальні й застав стіл на тому самому місці, що колись. Жінка повела його до кухні й посадила за той самий округлий столик. Не було тільки огрядної кухарки.

Жінка поставила перед ним буханку хліба, масло й кухоль молока. Аліпій II їв скоро й пожадливо. Ніколи в житті хліб не смакував йому так добре.

Підкріпившися, Аліпій II ще раз глянув навколо:

– Дивно, дивно… Це мусило бути тут. Я впізнаю усе!

– Крім нареченої, – промовила пошепки жінка.

– Що ви сказали?

– Нічого, нічого, старче. Ідіть, шукайте, бо і так уже запізно.

Аліпій II кивнув головою, вийшов і побіг степом навскіс. Жінка стояла на порозі, дивилася йому услід, а по її обличчі стікали сльози.

Аліпій II біг, а вітер роздував його сиве волосся. Жінка стояла на порозі й дивилася, поки його постать не зникла за обрієм.

Нью-Йорк – Київ, XI. 2001 – II. 2002