Текст книги "Аліпій II і його наречена"

Автор книги: Богдан Бойчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

6. Ворожка віщує Аліпію довгу Дорогу

Надворі починало сутеніти, коли Аліпій вибрався на пошуки Нареченої. Він відчував неспокій у душі, крім того, мав передчуття, що саме сьогодні йому відкриється таємниця і зміст майбутнього, крізь яке повинна простелитися також дорога до Нареченої. Тому й вийшов на пошуки, хоч насправді було вже запізно для цього. Він, наче ведений невидимою рукою, скрутив у бічну вуличку, яка вела навскіс на другий кінець містечка. Вуличка була вузенька, тому сутінь з кожним кроком ставала все густішою. Не дійшовши до окраїни містечка, він раптом побачив стару скоцюрблену жінку, яка сиділа на плоті й коливалася. Від несподіванки Аліпій зупинився.

– Ходи, ходи, синку, я чекаю на тебе, – сказала жінка і злізла з плоту.

– Як ви могли знати, що я буду йти цією дорогою?

– Я все знаю, синочку.

Жінка була маленька, згорблена, і чорна хустка, яку вона накинула на плечі, сягала кінцями до землі. її обличчя, хоч порізане зморшками, випромінювало щось приємне, лагідне. Тільки темні, глибокі очі різко проколювали Аліпія.

– Ходи, ходи, чого стоїш, мов заляканий хлопчина?

– Куди я маю йти?

– Чи ти не зрозумів? Я запрошую тебе до себе. Вона підійшла до нього, взяла його за руку й повела за собою. Вони перейшли густий, зарослий садок і крізь темний отвір зайшли чи то в печеру, чи то в запалу хатину. На диво, в хатині було чепурно й затишно.

Стара зміряла Аліпія поглядом і розсміялася. її сміх був схожий на рипіння заіржавлених дверей.

– Ти гарно виглядаєш, хлопче. Якби я була на двадцять років молодша, то миттю відірвала б тебе від Явдохи. Тоді ти щойно знав би, що таке кохання з жінкою.

Вона знову заскрипіла придушеним сміхом. Викашлявшися, сіла на триніжку за маленьким столиком і взяла в долоні кришталеву кулю. Вона так зосереджено й довго дивилася в ту кулю, аж Аліпію робилося моторошно.

– Тебе жінки любитимуть, юначе. Не тому, що ти гарний, а тому, що ти безпорадний. Але не втікай від них, кохай їх. Бо жінка до кінця життя не простить тобі, коли ти раз втечеш від неї.

– І моя Наречена не простить мені?

– Не випереджуй подій! Я ніякої нареченої ще не бачу.

– Але я мав Наречену.

– Бачу, бачу. Ти втік від неї.

– Так.

– Ти не любив її, хлопче?

– Любив, безмежно.

– То чому ти втікав від неї?

– Мене так вразила її краса, що я мусив втікати, щоб не розплакатися перед нею.

– Краще б ти розплакався. Довго дивиться в кристал.

– То що ви бачите?

– Бачу, що ніколи не зможеш знайти її.

– Але я мушу знайти! Інакше моє життя не матиме змісту.

– Як і життя всіх людей.

– Що ви говорите!

– Мовчи!

Зосереджено дивиться в кристал:

– Дорога до неї дуже довга. А на кінці дороги, не розумію, що це значить, бачу на кінці твою наречену, але ти наче зустрінеш її і не зустрінеш.

– Що це має значити?

– Кажу, що не знаю, – невдоволено гаркнула стара й відсунула кулю.

– То що я маю робити?

– Дай мені свою ліву долоню. Аліпій слухняно простягнув їй руку.

– Твоя лінія життя довга й різка. Я бачу в ній дві жінки, які віддадуть тобі своє життя. Але й заберуть твоє. На кінці лінія життя роздвоюється. Уважай, щоб взяти правдиву дорогу!

– А як мені пізнати, котра правдива?

– Не знаю! – чомусь розсердилася стара.

Вона різко встала з триніжка й подалася до виходу. Аліпій пішов за нею. Надворі стала у воротях і сказала:

– Дай мені ще раз свою руку.

Аліпій простягнув їй долоню.

– Оце твоя лінія серця. Вона не така різка, як лінія життя. Бачиш, довкола прямої лінії плететься оця завивиста. Це твоя дорога до нареченої.

– Але по ній неможливо йти! – вигукнув зневірений Аліпій.

– Все в житті можливо і неможливо. Але простягни перед себе долоню. Отак, отак. І йди в тому напрямі, який показує тобі головна лінія серця. Тобі не треба буде йти через ліси і гори. Дорога до нареченої рівна і пряма, як і твоє життя.

– Значить, треба йти туди.

Стара потакнула головою.

– Спасибі вам! – крикнув Аліпій і побіг.

Він цілком забув, що ворожка провіщала довгу дорогу до Нареченої, і, піднесений на дусі, повний надій, не біг, а летів понад степом. Туман підносив його вгору, і він не відчував ні твердості землі, ні м’якості трави. Опам'ятався тільки тоді, коли стемніло, і неможливо було б побачити віллу Нареченої, навіть якби вона була недалеко поперед нього. Надії, мов холодна дощовиця, ринули з його свідомості вниз і всякнули в землю.

Аліпій раптово почувся вичерпаним і порожнім. Ледве волочив ногу за ногою. І йому забрало кілька годин, заки добрався додому. Явдоха, як звичайно, чекала на нього.

– Ти дуже втомлений, Алипку. Що сталося?

– Я втратив надію.

– Ніколи не кажи й не думай такого! Коли ти живий, то й надія твоя мусить бути жива. Як будеш без надії жити?

Явдошина проста розсудливість завжди глибоко вражала Аліпія і помагала йому знов і знов повертатися до цілі свого життя, тобто до пошуків Нареченої.

– Зараз я розігрію тобі вечерю.

– Ні, не треба. Я сьогодні не зможу їсти.

– Добре.

Явдоха нагріла, натомість, води, роздягнула Аліпія, вимила його над цеберкою, енергійно витерла грубим рушником й запхала в ліжко. Тоді роздягнулася сама, лягла коло нього й обвинула його своїм м'яким, гарячим тілом.

Аліпій був щасливий з Явдохою. Вона була повна енергії й життєвості і велику частину з них передавала Аліпію. Вона також в усьому була одверта з ним: щиро висловлювала свої думки; казала йому, що і як робити; коли помічала, що він захоплено дивиться на її груди, розстібала пазуху і, сміючися дзвінко, пхала його голову між перса; коли бачила в його очах хіть, роздягалася й кидалася з ним у сіно. Така одвертість кожного разу була несподіваною, свіжою, захоплюючою, – вона будила в Аліпія подив до Явдохи, а, може, й кохання, але він цього не усвідомлював. Так і цього вечора, – обвинувши Аліпія своїм м'яким тілом, Явдоха несподівано прошепотіла:

– Я так хотіла мати з тобою дитину, Алипку, але…

Це було таке несподіване й таке незбагненне для Аліпія, що він не знав, як зреагувати. Народження дитини було такою глибокою і несхопною для нього містерією, що він ніяк не міг уявити себе у тій містерії.

– Чому ти мовчиш?

– Бо не знаю, що сказати.

– Ти не хотів би дитини зі мною?

– Ні, ні, не те. Я хотів би. Але не знаю, що я міг би робити в такій незбагненній містерії.

Явдоха розсміялася:

– Ти вже добре знаєш, як і що робити. Та, видно, я не можу мати дітей. Не могла завагітніти від свого чоловіка, не можу й від тебе, хоч ти щедро вливаєш у мене сім'я життя.

Явдошина одвертість присоромила Аліпія, і він не знав, як потішити її чи як зарадити їй.

7. Згідно з провіщанням ворожки Аліпій стрічає й не стрічає Наречену

У суботу ранком Явдоха послала Аліпія до містечка купити солі. Детально описала йому дорогу, щоб він якнайскоріше повернувся додому, бо на суботу завжди збиралося багато роботи. Аліпій ішов точно так, як наказувала Явдоха, та, дійшовши до крамнички з сіллю, несподівано побачив великий будинок із каменю. Будинок був тяжкий і наче втискався в землю. Простягався він по узбіччі вниз, і не видно було кінця йому.

– Що це за будинок? – спитав продавця солі.

– Це будинок регістрів. Там знайдете всіх: живих і мертвих.

Та раптом сталося щось таке несподіване, що відвернуло увагу Аліпія від солі й від усього на світі: з будинку регістрів вийшла його Наречена. Вона була одягнена в червону плюшеву сукню, яка сягала їй до п'ят. Ясне кучеряве волосся було заплетене в косу, яка коливалася на широких стегнах, коли Наречена ступала сходами вниз. Зворушений Аліпій кинув торбину з сіллю й побіг за нею.

Наречена дуже спішила й відразу звернула у вуличку направо. Заки Аліпій добіг до тієї вулички, встиг лише помітити, що Наречена зайшла в широкі двері, які стерегли два кам'яні дружинники. Вуличка була вузенька й темна, а з балконів звисала мокра білизна, яка скапувала Аліпієві на голову. Аліпій біг і ввесь час дивився на двері, куди зайшла Наречена. Тому безнастанно зударявся з прохожими, спотикався об каміння й падав долілиць. Коли нарешті добіг до брами й зайшов до крамниці, Нареченої там не було.

Стривожений Аліпій розглянувся навколо й помітив задні вузенькі двері, які були напіввідхилені, – кинувся крізь них і вибіг у садочок між будинками. Дерева тиснулися плечима до мурів, а на балкончиках вигойдувалися виноградні лози. Аліпій нервово розглядався на всі боки й на одну мить побачив, як його Наречена заходила у вузеньку арку між двома будинками. Він побіг за нею й опинився в тісній вуличці, наче у тунелі. Крізь темряву помітив за рогом плече Нареченої, яка скрутила направо.

Коли добіг до тієї вулички, побачив тільки, як фалди її сукні мигнули наліво. Аліпій кинувся туди, але не помітив уже ніяких ознак Нареченої. Добіг до кінця вулички й опинився коло криниці, обведеної навколо низьким камінним муром. До тої криниці збігалися п'ять чи шість вуличок і наче пили воду. Аліпій безнастанно розглядався на всі боки. Раптом на одній вуличці побачив косу Нареченої. Заки добіг туди, на другій вулиці блиснула її оголена литка. Та не встиг він добігти туди, як на іншому розі розтягнулася її усмішка. Це зворушило Аліпія до глибин, і він, піднісши вгору руки, побіг до неї. Та, замість усмішки Нареченої, до нього шкірився надщерблений мур.

Аліпій повернувся до криниці, присів біля цямриння й розплакався. Він нарешті усвідомив, що втратив Наречену другий раз, а всі ці останні з'яви були тільки відблисками його бажань і надій.

Коли Аліпій доплентався надвечір додому, він виглядав таким нещасливим, таким прибитим, що Явдоха, глипнувши на нього, не питалася, чому він так пізно прийшов і чому не купив солі.

– Що з тобою сталося, Алипку?

– Вибач, що не приніс тобі солі…

– Дурниця. Я зараз побіжу й куплю. Я стурбована твоїм виглядом. Що тобі притрапилося?

– Я втратив її другий раз.

– Кого?

– Наречену.

– Хіба ти таки знайшов її? – з острахом спитала Явдоха.

– Ні, не знайшов.

– Я нічого не розумію. Якщо не знайшов, то як ти міг втратити її?

– Я бачив, як вона виходила з дому регістрів. У червоній плюшевій сукні, дуже гарна…

Явдосі заболіло під серцем:

– Ну, і що?

– Вона дуже спішила, і я не міг наздогнати її.

– Як то не міг? Наше містечко дуже маленьке.

– На вулицях було багато людей, і я ввесь час наштовхувався на них.

Знаючи безрадність Аліпія, Явдоха точно уявляла картину. Вона тільки сумно похитала головою і спитала:

– А чому ти не гукнув її?

– Мені таке й на думку не спало.

– Чому?

– Я думав, що то негарно гукати жінку.

– Чому негарно? Вона, почувши тебе, напевно зупинилася б і зачекала на тебе.

– Справді? Чому мені не прийшло таке на думку?

8. Аліпій провалюється в міські регістри

Кожного разу, коли Аліпій вирушав на пошуки Нареченої, Явдосі боляче стискалося серце. Вона боялася втратити його, боялася, що одного дня він знайде свою Наречену й не повернеться до неї. Але з ходом часу вона почала сприймати Аліпієві пошуки як щось недійсне, як казку. Тож поволеньки сама почала включатися в ту казку, тобто ставати дієвою особою казки.

Відповідно до своєї ролі в казці Явдоха переживала те, що, після невдалої зустрічі біля дому регістрів, Аліпій ходив сумний, мовчазний і не хотів навіть їсти.

– Слухай, Алипку, чому ти так сумуєш?

– Я втратив її назавжди.

– Що ти таке дурне говориш!

– Я вже ніколи не зустріну її.

– Зустрінеш, зустрінеш, тільки не втрачай надії.

– Добре тобі говорити. А що ти робила б на моєму місці?

– Не знаю. Може… може, пішла б до будинку регістрів.

– Чого?

– Якщо твоя Наречена виходила звідти, то вона мусила говорити з регістратором, він напевно знає її. Крім того, в домі регістрів є все: хто коли народився, де проживає, коли помер. Там мусять бути відомості й про Наречену.

Аліпій відразу ожив. Одягнув чисту білизну, випрані штани, сорочку – і вийшов. На порозі Явдоха сказала йому, як іти, щоб він не блудив надарма й не тратив часу. Наказала також, щоб не сидів задовго й повертався вчасно на вечерю.

Аліпій дійшов до будинку регістрів без ніяких пригод. Коли зайшов досередини – завмер. Перед ним простягалися безкінечні ряди полиць, які сягали стелі. Полиці були тісно набиті картками, але не було ніяких написів, які вказували б, де картотеки живих, а де мертвих. Неможливо було також знайти відомості про якусь особу, бо картки не були впорядковані за алфавітом. Тому, щоб не гаяти часу, Аліпій почав розглядатися, шукаючи регістратора. Та його не було видно. Він взявся розшукувати його між полицями й так заплутався в їхньому лабіринті, що втратив усяку орієнтацію – не знав, де він знаходиться та в якому напрямі вихід з будинку. Він півдня бігав між полицями й нарешті побачив регістратора, який стояв на драбині й упорядковував картки. У нього був дивний вигляд: його тулуб був ідеально округлий, а голова – також округла – була такого ж розміру, що й тулуб.

– Добридень, – привітався Аліпій. Регістратор здригнувся і ледь не впав з драбини:

– Що ви тут робите? – спитав різким голосом, злазячи з драбини.

– Та ось півдня шукаю вас.

– А чому ви так довго шукали, пане-дію, коли я ввесь час був тут?

– Я не знав, де ви були. Крім того, тут не так легко знайти людину.

– Га-га-га! – загиготав регістратор. – Навпаки, тут кожного можна знайти дуже легко.

– Якщо знаєш де і як шукати…

– А так, а так, пане-дію! Для цього треба мати голову: таку, як у мене!

– А що сталося з вашою головою? Регістратор стривожився:

– З моєю головою? – обмацав голову. – Нічого не сталося. Моя голова ідеальна. А чому ви ставите таке дурне питання?

– Мені здавалося, що ваша голова трохи… трохи завелика.

– Бо мудра, пане-дію! Я пам'ятаю дати народжень і смертей всіх громадян цього містечка за останні сто років. Тож зрозуміло, що таке велике знання тисне голову в усі боки й розпихає її.

– Це подиву гідне!

– Звичайно, звичайно. Дякую вам за комплімент, пане-дію. А чому ви шукали мене?

– Кілька днів тому, точніше в суботу, у вас була моя Наречена. Я хотів розпитати у вас про неї.

– Не пригадую ніякої нареченої.

– Ви ж казали, що пам'ятаєте все за останніх сто років. А це ж було останньої суботи.

Регістратор обурився:

– Неможливо, пане-дію! Я все чудово пам'ятаю. Як вона виглядала?

– Була в червоній плюшевій сукні, мала ясне волосся, заплетене в косу, голубі очі, одним словом, виглядала дуже гарно. – Аліпію було приємно описувати свою Наречену, він мав таке почуття, наче бачив її перед собою.

– Такої в мене не було. Я ніколи не забуваю гарних жінок, пам'ятаю їх ціле життя.

– Але я на власні очі бачив, як вона виходила з цього будинку.

– Чоловіче добрий, це тільки значить, що вона була в будинку, але не в мене.

– Можливо, можливо. Вона дуже спішила, я це бачив. То, може, й не знайшла вас між полицями.

– Тепер ви починаєте розумно говорити, пане-дію! – викрикнув задоволений регістратор.

– То як мені знайти її?

– Як то як! У наших регістрах.

– Чудова думка! – скрикнув захоплений Аліпій.

– Нарешті ви починаєте відповідно оцінювати мене, пане-дію!

– Але ваші регістри не впорядковані логічно.

– Чоловіче добрий, що ви говорите! Я більшої дурноти в житті не чув.

– Ну от я не знаю, де живі, а де мертві.

– Бачите оцей центральний прохід між полицями?

– Цей трішки ширший?

– Цей самий. З лівого боку є картотека живих, а з правого мертвих. Як на Божому суді.

– Але я не бачив, щоб картотека була впорядкована за алфавітом.

– Хто, пане-дію, за таким старим методом впорядковує регістри?

– То як тоді знайти кого-небудь, наприклад, мою Наречену?

– Дуже просто, тут усе повкладане за родами.

– Тоді треба якось знати, де ті роди розташовані та хто до якого роду належить.

– Звичайно! Я все знаю! Все поскладане в оцій великій голові. Зараз переконаєтеся: коли народилася ваша наречена?

– Я не знаю. Вона на два роки молодша за мене.

– Мені потрібна точна дата. А коли вона померла?

– Вона живе. Я ж вам казав, що три дні тому бачив її в цьому будинку.

– Тоді дайте мені її ім'я і прізвище.

– Не знаю її імені. Я завжди називав її Нареченою.

– То що ви, пане-дію, дурня робите з мене! – образився регістратор.

– Ні, ні, ради Бога…

– Як я можу знайти вам картку неіснуючої особи?

– Але вона існує.

– Якщо вона не має дати народження, не має імені, ні дати смерти, то як вона може існувати? Це проти законів регістру, пане-дію.

– Але впевняю вас…

– Я через вас трачу дорогий час, пане-дію! – він вхопив Аліпія за комір і почав випихати за двері.

– Стійте, стійте, моя Наречена є дочкою воєводи.

– Якого воєводи?

– Степана.

– Ну, це вже інша справа, пане-дію. Ходіть, ходіть сюди. Сідайте на стільчику. Я все знаю. Ваша наречена зветься Роксана. Вона народилася п'ятого травня тридцять другого року.

– Так! Два роки після мене. Я народився в тридцятому році. Скажіть, де вона зараз перебуває? Чи вона заміжня? Чи чекає на мене?

– Я таких речей не намагаюся запам'ятати. Але все це є в регістрах: де живе, дата шлюбу, дати хрищення дітей і дати смертей у родині.

– То де ці відомості можна знайти?

– Та в картотеці роду воєводи Степана, пане-дію. Де інакше? Ходім! Третій ряд зліва, 127-а полиця.

Регістратор взяв під пахву драбину, і вони подалися вздовж третього ряду, – за дві години досягнули 127-ї полиці. Регістратор приклав драбину, виліз на неї і розсунув картки.

– Отут на верхній поличці зліва й знаходиться картотека роду воєводи Степана.

Перевіривши декілька карток, він почав нервуватися:

– Що за біда, пане-дію!

– Щось притрапилося?

– Нема картотеки воєводи, – сказав, перекидаючи всі картки на верхній поличці. – Це неможливо! Такого ще не траплялося в моєму житті.

– Може, ми потрапили не на ту полицю.

– Добра думка, пане-дію! Ходім назад. Порахуємо ще раз.

За дві години вони були коло головних дверей. Пішли до третього ряду й почали рахувати наново.

– Щоб не зробити помилки, ви рахуйте подумки окремо, і я буду рахувати окремо, – запропонував регістратор.

– Добре.

Вони дуже уважно рахували й обидва дорахували до тієї самої полиці, що й передше. Регістратор знову виліз на драбину, ще раз перевірив верхню поличку, нервово розкидав на всі боки картки, але картотеки воєводи таки не було.

– Що за біда! Нема.

– Може, ви поклали її на одну поличку нижче.

– Не може бути, пане-дію! Я дуже акуратний.

– Спробуйте все одно.

Регістратор перевірив другу поличку, третю й дійшов аж до десятої при самій підлозі. Та картотеки воєводи не знайшов. Тільки в проході перед 127-ю полицею створив гору з порозкиданих карток.

– Нема. Мені таке ще не траплялося.

– Може, ви помилково запхали ту картотеку в іншу полицю.

– Це виключено, пане-дію! Я не роблю таких помилок.

– Кожна людина робить помилки.

– Не я!

– Це ж закон природи.

– Але тут діє закон регістрів, пане-дію, а не закон природи.

– Тоді, про всяк випадок, дозвольте мені перевірити всі полиці.

– Ви збожеволіли, пане-дію! Тут є сто рядів полиць з картотеками живих. Кожний ряд має п'ятсот полиць. А кожна полиця має десять поличок. Вам забере щонайменше десять років, щоб перевірити всі полички. А може, й ціле життя.

– Але я не маю вибору. Це ціль мого життя. Я мушу знайти свою Наречену.

– Правду сказавши, я також мушу. Із службового обов'язку.

– То беремося до роботи?

– Беремося, пане-дію! Почнемо від першої полиці першого ряду, – регістратор взяв під пахву драбину, і вони подалися до першої полиці.

День у день починали роботу ранком і працювали при свічці до пізньої ночі. Тоді регістратор ішов додому, а Аліпій лягав на гору карток, щоб захопити хоч кілька годин сну. Ранком регістратор приходив із торбою харчів, – і вони відразу бралися до роботи. Зупинялися тільки на п'ятнадцять хвилин, щоб пополуднувати, і на п'ятнадцять хвилин, щоб повечеряти.

Вони не усвідомлювали, як довго працювали та скільки часу пройшло у світі, поза домом регістрів. Насправді їм здавалося, що час у світі зупинився й чекав на них.

Коли вони нарешті дійшли до десятої полички, п'ятсотої полиці, сотого ряду, – попадали від утоми на підлогу. Навколо них простягалося кладовище карток з епітафіями, замість камінних плит.

– Я вкрай пригноблений і розбитий! – бідкався регістратор. – Як я міг зробити таку грандіозну помилку? Загубити картотеку воєводи! Це ж немислимо. Я не міг такого зробити! Ніяк. Ніяк.

– То що тоді сталося з тою картотекою? – спитав Аліпій.

– Якби то я знав, пане-дію.

– А може, хтось викрав її.

– Що ви сказали?!

– Я сказав: може, хтось викрав картотеку воєводи.

Регістратор раптово зірвався на ноги, почав підстрибувати і реготати.

– Чого ви радієте? Чим ви тішитеся?

– Я знав, що ніколи в регістрах не помиляюся, сто разів казав вам, що я не міг зробити такої помилки!

– То що тоді сталося з картотекою?

– Я пригадав, пане-дію, що сталося! Коли ви сказали «може, хтось викрав картотеку воєводи», я відразу пригадав, що воєвода Степан забрав свою картотеку, щоб примостити її в родинному регістрі.

– То все дуже гарно, але скільки часу пропало.

– В домі регістрів час ніколи не пропадає.

– Як не пропадає? Чого ми досягнули?

– Досягнули впевненості, що я є правильною людиною на правильному місці. Що ніколи не помиляюся. А це в регістрах найсуттєвіше.

– А що мені тепер робити? – спитав зажурений Аліпій.

– Ідіть додому, пане-дію, і шукайте віллу воєводи. Вона зовсім близько. Кожна людина в містечку покаже вам дорогу. А я негайно візьмуся до впорядкування карток.

Коли Аліпій зайшов до вітальні, застав Явдоху в ліжку й кинувся до неї:

– Що з тобою, Явдошко?

– Це ти, Алипку?

– Я.

Вона розплющила очі:

– Ти такий обідраний… у тебе така довга борода, що я не впізнаю тебе. Іди поголися й викупайся в потічку. У скрині є чисте білля, штани й сорочка. Я все приготувала для тебе.

Аліпію приємно було вислуховувати наказування Явдохи. Вона наче знімала з його душі тягар, який гнітив його упродовж розшуків у домі регістрів. Він поголився, скупався в холодній воді, перевдягнувся і почув, як здоровий щем вливався в його мускули. Він розчесав своє довге волосся й пішов до Явдохи.

– Тепер я впізнаю тебе, Алипку. Ти такий гарний, що мені жаль залишати тебе.

– А куди ти вибираєшся, Явдошко?

– У пошуки. Прийшла й моя пора.

– У пошуки? Кого?

– Свого чоловіка. Я так довго чекала на тебе, аби сказати тобі, що я була щаслива з тобою.

– Я також був щасливий…

– Але прийшов мій час. Я залишаю на тебе господарство.

– Ні, Явдошко, ні! Що я буду робити без тебе?

– Будеш шукати наречену.

Явдоха відійшла так природно й так гарно, як і жила. Аліпій поховав її поблизу потічка, щоб вона слухала його журчання і знала, що діється у світі хлібів, трави і квітів. Тоді замкнув двері, причинив хвіртку й пішов шукати віллу Нареченої.