Текст книги "Аліпій II і його наречена"

Автор книги: Богдан Бойчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

4. Аліпій II опиняється в незнаному містечку і в незнаної молодиці

Аліпій II не біг уже і не поспішав. У його шлунку гарчав нестерпний голод, а втома, тяжка, мов каміння, обтяжувала ноги, і він ледве волочив ними. Йому забрало півдня, заки доплентався до окраїн містечка. Не розглядаючися довго, Аліпій II зайшов крізь першу відчинену хвіртку на подвір'я і зсунувся на призьбу.

Якщо б Аліпій II мав здатність спостерігати, то помітив би, що призьба належала чепурній, гарно вибіленій вапном хаті. Він помітив би, що довкола хати коливалися на вітрі чудові квіти. Що в цьому господарстві рядила дбайлива й вибаглива жіноча рука. Але Аліпій II не мав такої здатності, він відчував тільки спрагу й голод. Почувши надворі грюкіт, з хати вийшла молодиця. Побачивши простертого на призьбі юнака, спитала:

– Хто ти такий, юначе?

– Я Аліпій II.

– Що це за прізвище Другий?

– Це не прізвище.

– А що?

– Це додаток до імені.

– Ніколи про таке не чула.

– То звіть мене просто Аліпій.

– Добре, юначе. А чому ти прийшов до моєї господи?

– Попросити води, якщо ваша ласка.

– Мені здається, що тобі треба більше ніж води. Ти, бува, не голодний?

– Голодний, – сором'язливо признався Аліпій.

Вона взяла його попід стан, підвела з призьби, завела до світлиці й посадила за стіл. Спершу дала йому кухоль молока з разовим хлібом, а сама взялася підігрівати борщ і картоплю з м'ясом. Аліпій їв пожадливо, не помічаючи нікого й нічого. А молодиця стояла збоку й усміхалася.

Якби Аліпій мав здатність спостерігати, то помітив би перед собою сорокалітню молодицю, ще дуже красиву. Помітив би її великі карі очі, чорну косу й спокусливу усмішку. Помітив би її високу постать, гнучкий стан, повні груди, жага яких розпирала пазуху, та випуклі стегна й сідниці, які коливали спідницею, коли вона походжала світлицею, і наче співали пісню земних спокус. Але Аліпій не мав здатності помічати такі речі. Він був голодний і їв. А коли не їв, думав про Наречену.

– Ти втомлений, юначе. Може, хочеш переслатися.

Аліпій потакнув головою.

– Як бачиш, в мене у світлиці є лише оте велике ліжко. Можеш спати зі мною, якщо хочеш.

Аліпію очі вилізли з лоба. Такого він не міг навіть уявити, не те що вчинити:

– О, ні, ні, ні… Я… я не хочу бути тягарем. Крім того, Наречена буде сердитися, – лепетів бідний Аліпій і трусився.

– Ха-ха-ха, – розсміялася молодиця, – ти, бачу, ще боїшся жінок. Не лякайся, я постелю тобі в клуні на сіні.

– Дякую. Це буде найкраще.

Аліпій спав у тому сіні дві доби. Може, спав би й довше, але молодиця збудила його:

– Вставай, юначе. Зараз поснідаємо й підемо до церкви. Сьогодні неділя.

Аліпій встав, пішов на потічок, який пропливав через садок за хатою, і вимився. Тоді зодягнувся й зайшов до світлиці. Молодиця подала на стіл яєчню й пряжене молоко з хлібом. Поснідавши, молодиця намочила у воді кусок полотна й почала чистити Аліпієві жилетку, штани й пелерину. Аліпій почувався дуже незручно, бо молодиця торкала його в таких місцях, яких ніяка жінка досі не торкала, хіба що його матір, княжна Олена, коли він був іще маленьким. Він нітився, здригався, кривився, а молодиця тільки поглядала на нього лукаво й усміхалася.

Церква була наповнена людьми. Жінки прийшли зодягнені в білі вишивані блузочки, а мужчини були в білих штанях і білих на випуск сорочках. Тож Аліпій виглядав між ними, як чорна ворона. Люди ввесь час зглядалися на нього, замість молитися і співати набожні пісні. Аж священик гримнув на них з-за іконостасу, і вони звернули свої очі на ікону Христа, який також був у чорній пелерині.

Коли повернулися з церкви, молодиця взялася варити обід, а Аліпій сидів на лаві, занурений у думи про Наречену.

– Ти виглядав так чудно в церкві. Всі люди зглядалися на тебе, мов на Ісуса Христа.

Аліпій прокинувся з задуми:

– Що тут чудного! – вперше спромігся на образу спокійний Аліпій. – В нас так одягаються.

– Де це у вас?

– У Києві. А іншого одягу я не маю.

– Не журися. Я тебе ще зодягну по-людськи. То ти прийшов сюди аж з Києва, Аліпію?

– Ні, не прямо з Києва.

– А звідки?

– Спершу я перебіг березовий гай, тоді гущавиний ліс. А потім біг степом і балками. Не знаю, як я сюди попав і яке це містечко. Не знаю навіть вашого мені.

– Це Слобідка. А мене звуть Явдохою. Але скажи мені, чому ти так бігав мов навіжений?

Аліпій знову образився на Явдоху.

– Чого ти надувся? Хто при здоровому розумі бігає по степу без цілі?

– У мене була ціль.

– Яка?

– Я шукав Наречену.

Явдоха розреготалася.

– Що тут смішного?

– Ти краще шукай наречену між людьми, а не в безлюдному степу.

– Ви не розумієте! Я маю Наречену.

– То кого ти шукав у степу? Вітру в полі?

Аліпій розповів їй тоді, як родичі заручили його ще хлопчиною, як він зустрівся з Нареченою, як вони пішли разом на ставок, як Наречена оголилася перед ним, як, не можучи вгамувати зворушення, він розплакався і втік.

– Ти ще не готовий для нареченої, юначе. Тобі потрібна гаряча молодиця.

– І що я з нею робив би?

– Ха-ха-ха! Я тобі покажу, якщо захочеш.

Тим часом Явдоха подала на стіл пахучий борщ, вареники й узвар – вони повільно, по-господарськи, споживали ці страви й гуторили. Аліпію приємно було сидіти поруч із нею й відчувати тепло її тіла. Явдошина прямолінійність і гострота мови збуджували його з пасивності, вносили збурення в його спокійне душевне плесо. У ході розмови Явдоха несподівано сказала:

– Поможи мені, юначе.

Аліпій насторожився:

– Як я можу помогти вам?

– Ось літо уповні, а я сама-самісінька не даю в господарстві ради. Мій чоловік несподівано переставився цієї весни…

– Що з ним сталося?

– Якби-то я знала. Спершу скаржився на живіт, а тоді раптово зсох, стопився, мов свічка.

А був він гарний, кремезний мужчина. Красень, не такий хирляк, як ти.

Ображений Аліпій відложив набік ложку.

– Не ображайся. У мене гострий язик, ти повинен уже це знати. Я жартувала.

Вона нахилилася до нього й поцілувала в щоку:

– Поможи мені з роботами в полі.

– Але я нічого не вмію робити.

– Не святі горшки ліплять. Я навчу тебе.

– Добре, – погодився Аліпій і сам здивувався, що так спонтанно, не роздумуючи, пристав на Явдошину пропозицію. Він відчув навіть якусь незрозумілу радість у душі.

Літо набухало соками, жахтіло збіжжям у полі й плодами в городах. Явдоха зодягнула Аліпія в конопляні штани й полотняну сорочку свого покійного чоловіка, натягнула солом'яний бриль на голову і сплеснула з радості:

– Ти гарно виглядаєш, як ґазда! Подобаєшся мені таким.

Вони кожного ранку брали в кошик полуденок і виходили в поле. Явдоха навчила Аліпія косити, жати, молотити, копати картоплю й буряки. Працюючи в полі, Аліпій мав таке ж задоволення, як і від читання книжок. Відчуваючи, як сонце вливалося в його жили, відчуваючи пахощі скошеної трави і польових квітів, відчуваючи врешті втому у м'язах, – він наче пізнавав смак життя, наче відкривав зміст і глибини землі. Почав він також звикати до Явдохи. Вона збуджувала його приспані пристрасті, відкривала його до світу почуттів і відчуттів. Йому було радісно й тепло на душі, коли працював поруч неї і втягав запах її гарячого тіла.

Пізнавши мудрість книг, пізнавши зміст і глибину природи, пізнавши близькість жінки, – Аліпій щойно тепер почував себе повною людиною. Відчував гармонію між своєю душею і тілом.

Працюючи в полі, Аліпій став помічати, як Явдоха глипала на нього палкими поглядами. А одного разу, коли вони сіли під копицею пополуднувати, і Явдоха нахилилася над кошиком, щоб врізати хліба, Аліпій дійшов до того ступеня чуттєвости, що помітив навіть її повні засмаглі груди, які випихалися з пазухи. Відтепер він часто поглядав на її гарні здорові литки, коли вона нахилялася в'язати снопи.

Одного дуже гарячого пополудня, Явдоха підтягнула з обох боків спідницю й підіпхала її за пояс над клубами. Побачивши її голі ноги й повні стегна, Аліпій відчув, як у ньому будилася й нуртувала жага, як тьмарилося в очах. Він косив і не міг відірвати зору від Явдошиних ніг. Часом, коли вона нахилялася згрібати сіно й повівав сильніший вітер, він бачив її масивні сідниці, переділені глибокою балкою, або сутінок між її ногами. Тоді в ньому вибухало бажання втікати від Явдохи, як колись втікав від Нареченої. Але в полі було ще так багато робіт, що Аліпій не мав серця залишати їх на Явдошині руки.

Не мала спокою й Явдоха. Розпалена серпневим сонцем і гарячими плодами, вона, сидячи з Аліпієм під копицею сіна й помічаючи настовбурченість його штанів, хотіла розшарпати його розпирку, скинути з себе спідницю й кинутись на нього. Але боялася, щоб він, злякавшись, не втік від неї, як втікав від своєї нареченої. І так, працюючи одне з одним і жадаючи одне одного, вони дотягнули до кінця робіт, тобто до пізньої осені.

Тепер Аліпій вирішив, що прийшов час шукати Наречену. Він натягнув свої вузькі штани, желетку, пелерину й ширококрисий капелюх і думав над тим, як попрощатися з Явдохою. Стоячи посеред світлиці, він скидався на велику незугарну ворону. Явдоха вложила йому до торбини кусок хліба з салом, припала до нього, поцілувала в уста, а з її очей котилися дрібні сльози.

Відчувши Явдошині груди й пругкий живіт, Аліпій раптово втратив охоту покидати її. Це не був іще час відходити. Він не пізнав іще ні Явдошиного тіла, ані її кохання, яких так пристрасно жадав. Але, з другого боку, він відчував також обов'язок щодо Нареченої. Він і так протратив ціле літо, не шукаючи її.

– Уважай, щоб знову не заблудив, – сказала Явдоха, зав'язуючи його пелерину.

– Добре.

– А якщо не знайдеш своєї нареченої, повертайся до мене.

Аліпій мовчки потакнув головою. Явдоха ще раз поцілувала його в уста, випхала за двері й розридалася.

Поспішаючи доріжкою, Аліпій помітив на самому кінці містечка кузню й вирішив зайти туди, щоб розпитати дорогу. Кремезний коваль, з довгими вусами й розкуйовдженим волоссям, гатив молотом по розпеченому дочервона залізі на ковадлі.

– Дай Боже щастя! – привітався Аліпій.

– Дай Боже! – відповів коваль і відставив набік молот. – За чим ти прийшов, юначе?

– Я хотів розпитати у вас дорогу…

– Куди?

– Я сам не знаю куди.

– То як мені знати, юначе?

– Я шукаю Наречену, вона живе в будинку з білого каменю, покритому черепицею. Посередині будинку підноситься вежа, мов у замочку.

– А-а-а! То ти шукаєш за «Віллою Нареченої». До неї веде алея, по обох боках якої стоять рядом тополі, позаду неї є гарний садок, зліва простягається ставок, а за ним березовий гай.

– Так, так! Це вілла моєї Нареченої.

– Вона недалеко звідси. Яких дві години ходу. Кожний у містечку знає, де знаходиться ця вілла. Це ж родинна резиденція воєводи Степана.

– Так! Моя Наречена є дочкою воєводи. Куди мені йти?

– Отуди, – показав коваль рукою, – в південно-західному напрямі. Невдовзі побачиш жмут дерев і садибу між ними. Туди й іди.

– Спасибі вам! – крикнув Аліпій і побіг у вказаному ковалем напрямі.

Ішов він понад годину, а тоді раптом здійнявся сильний вітер, який зривав з основ копиці й розносив по полю. Аліпій мусив сховати свій капелюх за пазуху, щоб вітер не поніс його з собою. Невдовзі почало сікти дощем і градом. Навколо потемніло й ледве було видно на кілька кроків уперед. А про можливість помітити садибу Нареченої не могло бути й мови. Вітер кидав Аліпієм то в один, то в другий бік, і він не знав уже, в якому напрямі йшов. Після кількох годин ходу йому здавалося, що робив великі кола й завжди повертався в те саме місце. Дощ промочив його до ниточки, а холод добирався уже до кісток. Починало темніти. Тож Аліпій зупинився й почав розглядатися, де б то можна було притулитися, щоб трохи зігрітися й переночувати.

На щастя, містечко Слобідка було розташоване на горбі, тож Аліпій помітив кілька нидіючих у тумані світел і побіг у тому напрямі. Коли влетів до світлиці, Явдоха аж зойкнула. Він увесь трусився й цокотів зубами, а з нього спливали потоки дощівки. Вона відразу роздягнула його догола, натерла сухим рушником і засунула в ліжко під перину. Тоді дала йому гарячого молока з маслом, і він, розігрівшися, відразу заснув. Прокинувся щойно тоді, коли відчув Явдошине тіло. Вона лежала гола побіч нього й тулила його до себе. Від цього тілом Аліпія розходилося приємне тепло. Він не лякався уже Явдохи і не збирався втікати від неї. За увесь той час співжиття з Явдохою він звик до неї. Знав також усі її найінтимніші місця, які підглядав у полі. Також бачив її щоденно голою, коли вона надосвітку купалася в потічку за хатою.

Та проблема була в тому, що Аліпій не знав, що далі робити. Він пучками пальців несміло торкнув Явдошине рамено, і цього було досить, щоб розбудити її пристрасть. Вона вхопила його руку й притулила до збудженої й пругкої груді. Стискаючи конвульсійно Явдошину грудь, Аліпій ледь не зомлів від несподіванки. А коли Явдоха посунула його руку на свої сідниці, то рука, за природним інстинктом, відразу пірнула в заглибину між ними. Явдоха нарешті потягнула його руку між ноги, і рука його замоталася там так безнадійно, що тяжко було розмотати її. Явдоха взяла тоді в долоню Аліпієвого члена і, відчувши велику напруженість, вилізла на Аліпія й запхала його члена у свою стать. Оскільки Явдоха не мала давно мужчини, її стать була тісна, тож Аліпій, замість відчувати насолоду, відчував неприємний біль.

Але людська природа має ту прекрасну властивість, що скоро пристосовується до всяких широт і довжин. Невдовзі Явдоха почала ритмічніше рухатися на Аліпії, а він почав відчувати таку небесну насолоду, якої не зазнав ніколи в житті. Явдоха продовжувала кидатися ще скоріше, аж раптово скрикнула так голосно, що Аліпій налякався. її тіло здригалося, корчилося, а вона пестила руками Аліпія й обціловувала його обличчя. Нарешті заспокоїлася й лежала деякий час на ньому. А тоді находила на неї нова хвиля, і вона починала все наново. Вранці Аліпій лежав як змолочений сніп пшениці. Йому ніколи не траплялося таке, щоб застуда під градом знівечила його так нещадно.

Від тієї ночі Явдоха й Аліпій спали разом. Йшли разом у поле на роботи, доглядали разом худобу зимою. При тому Аліпій не забував про свою Наречену. Коли тільки мав вільну хвилину, йшов шукати її.

5. Аліпій розпитує дорогу до Нареченої у священного

Коли Аліпій вийшов у п'ятницю шукати свою Наречену, надворі було хмарно й невиразно. Вулиці, мов подушки, були набиті туманом, а до ніг прилипала розмокла темрява. Занурений у нескінченні думки, Аліпій скрутив у вуличку направо і, замість опинитися в відкритому степу, де розташована вілла Нареченої, зайшов у самий центр містечка, що знаходився на вершку гори. Там повівав легенький вітерець і підносив туман понад дахи. Аліпій ніколи досі не був у містечку. Вулички тут були вузькі, і крізь них ледве протискалися люди й візочки. Дво– або триповерхові будиночки тулилися один до одного, наче хотіли зогрітися. Кожний будиночок мав балкончик, обрамлений декоративним поруччям з чорного чавуну. І ті чорні поруччя на тлі білих стін творили елегантну гармонію в чорно-білому. На вершку гори сиділа широкобедра церква, мов квочка над червоними дахами з черепиці. Несподівано Аліпій опинився на безлюдній вулиці й побачив напроти себе високу худу людину в чорному. Борода тієї людини сягала до пояса, а чорні очі здалека пронизували Аліпія, який мимохіть перейшов на другий бік вулиці. Людина піднесла понад голову хрест і крикнула:

– Грішнику! Чому ти мене оминаєш?

Вражений Аліпій зупинився.

– Ходи сюди!

Аліпій підійшов до чоловіка з хрестом.

– Чому ти мене оминаєш?

– Я вас не оминаю. Чому я мав би оминати вас, коли я вас навіть не знаю.

– Я священик Агапій.

– А я боярин Аліпій II.

– Не схожий ти на боярина.

– Не одяг, а дух животворить людину, отче.

– Не вчи мене, хлопче, про животворність духу! Краще скажи мені, чому ти оминав мене?

– Я тільки перейшов на другий бік дороги, бо тут тяжко розминутися.

– Я не про це говорив. Чому ти оминаєш дім Божий? Я ніколи не бачив тебе в церкві.

– Бо я ніколи ще не був у містечку.

– А де ти був? Що ти досі робив?

– Я шукав Наречену.

– Церква і є нареченою Христа. Тут саме треба було її шукати.

– Церква не моя наречена. Я обручався з дівчиною.

– А яка ця дівчина?

– Дуже гарна, струнка, русява.

– Мене це не обходить! Я хочу знати, чи вона побожна.

– Не знаю.

– А хто має знати?

– Я тільки двічі в житті бачив її. Перший раз ще дівчинкою, коли батьки заручили нас, а другий раз недавно. Але я дуже мало пробув із нею.

– А то чому?

– Бо… коли ми пішли на ставок і вона роздягнулася, я, осліплений її красою і нагістю, втік у кущі. А тепер не можу знайти її.

– І не треба! Господи Боже, та вона така ж грішниця, як і ти!

– Я не грішник.

– Не грішник, кажеш, але в церкві я тебе ні разу не бачив.

– Господь учив, що уся вселенна є церквою.

– Не мудруй мені. Краще клякай і висповідайся.

– З чого я мав би сповідатися?

– З гріхів.

– Я не відчуваю на душі гріхів.

– А з Явдохою ти не спиш?

– Звідки ви знаєте про Явдоху?

– Наше містечко виняткове під одним особливим оглядом, – у ньому люди люблять себе до тої міри, що знають себе і про себе якнайінтимніше й обговорюють ці інтимності при кожній нагоді, включно зі сповіддю. Тому я завжди про все поінформований. Отож признавайся сам, як на сповіді, – спиш ти з Явдохою чи ні?

– Сплю. Та це не гріх.

– А не чиниш ти з нею прелюбодійствія?

– Чиню.

– А це вже гріх!

– По якому закону?

– По закону Божих Заповідей!

– Але ж кохання з жінкою не є гріхом душі.

– А чого?

– Це в природі плоті.

– Але сказано в заповідях: не прелюбодій!

– Ми з Явдохою не прелюбодіємо, не злягаємося задля приємності.

– То що ви, по-твоєму, робите?

– Ми кохаємося.

– А хіба це не те саме?

– Не те саме, отче. Не може бути гріхом те, що продовжує нас із роду в рід.

– Ти краще йди і шукай свою наречену! А то договоришся до святотатства.

– Я не знаю, куди йти.

– Йди туди, – вказав кістлявою рукою, – йди до церкви, і там тобі проясниться дорога.

Аліпій знав, що дорога до Нареченої веде у протилежному напрямку. Але, будучи доброю людиною, не хотів хвилювати священного. Він згідливо потакнув головою й пішов під гору до церкви. Коли наблизився до дверей і попхав їх рукою, вони відчинилися перед ним навстіж. У церкві панував благодійний сутінок.

Аліпій зайшов несміло досередини й відчув, що на нього зусібіч дивилися святі, які поприлипали до стін. Обличчя тих святих були суворі, гнівні, й Аліпію стало неприємно. Він-бо був доброю людиною, то й святих уявляв добрими. Та не лише святих, але й людей уважав добрими й довірливо ставився до них. Він вірив, що все на землі було створене Богом, а Бог по своїй доброті не міг творити зла.

Аліпій крок за кроком наблизився до царських воріт, і вони також відчинилися перед ним. Ступив ще кілька кроків, і вівтар розколовся посередині, – і перед Аліпієм відкрилася довга дорога, встелена оберемками світла. Геть у далині, на кінці тієї дороги, він побачив малесеньку жіночу постать і приспішив ходи.

По дорозі ясність проникала в серце Аліпія і видіння затьмарювали його зір. Він бачив, як по обох боках дороги коливалися від подиху Господнього лани молитов і шелестіли хвалу Його вселенній. Аліпій зупинився і приймав у себе молитви усього світу, молитви живих і мертвих, і йому було так радісно на душі, що він залишився б у такому стані назавжди. Але постать жінки при кінці дороги манила його, і він неохоче подався далі.

Коли наблизився до жінки, закляк від здивування. На золотистому кріслі сиділа його Наречена з дитям при грудях. В напливі щастя Аліпій прикляк перед нею. Вона була така ж гарна, як під час тієї зустрічі над ставком: кучеряве ясне волосся спадало по грудях на коліна, а голубі очі наповнювалися теплом, немов сльозами. У захваті він не міг вимовити слова.

– Чому ти такий переляканий? – спитала Наречена.

– Я не переляканий, а здивований і захоплений.

– Чи ти далі любиш мене?

– Люблю, безмежно! Я ні на хвилину не забував тебе.

– Ти мені також милий.

– Але скажи, – наважився Аліпій, – як у тебе народилася дитина, коли ми не кохалися.

– О, ти не знаєш?

– Ні. Я нічого не знаю.

– Мій Ісусик народився непорочно.

Душею Аліпія ринули: острах, подив і розчарування водночас. Він підповз на колінах до неї й поцілував у руку. Мозаїка ікони була холодна під губами.

Заки Аліпій вибрався по світляній дорозі назад, надворі було зовсім темно. Він не пригадував, якими доріжками добирався ранком до Церкви, тому й не знав, як повертатися назад. У поспіху звернув у першу вуличку, на яку натрапив. Та вуличка зараз таки закінчилася, й Аліпій мусив скручувати направо, тоді наліво і знов направо. Він блудив вуличками до півночі, аж зовсім випадково опинився на окраїнах містечка й розпізнав Явдошину хатину.

Явдоха сиділа на стільчику біля печі й сум вливався їй у душу. Вона була певна, що Аліпій нарешті знайшов свою наречену, і вона, Явдоха, ніколи вже не побачить його. Він часто вибирався на пошуки нареченої, але завжди повертався на вечерю. А це ось минула північ, а його й далі не було.

Тож, коли заскрипіли сінешні двері, Явдоха з радости скрикнула «Алипку!», вибігла до сіней і, обціловуючи його, затягнула до світлиці. Тоді кинулась підігрівати вечерю.

Явдоха ніяк не могла звикнути до імені Аліпій, воно звучало неприродно й холодно для неї. То й почала називати його Алипком. Для нього ж спад від Аліпія II до Алипка був дуже стрімкий, – як від боярина до селянина. Але він скоро звик до цієї форми його імені, – в Алипку було більше тепла, більше інтимности, більше любови. Це ім'я належало до іншого, простішого і тим природнішого світу, й Аліпій почувався щасливим у цьому світі.