Текст книги "Аліпій II і його наречена"

Автор книги: Богдан Бойчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Частина друга

9. Аліпій зустрічає Наречену з дитятком, але не певний, чи це вона

Спершу Аліпій вирішив зайти до коваля і ще раз спитати, де точно знаходиться вілла Нареченої. Але коваля в кузні не було. Та й сама кузня була обідрана вітром, а через дах протікало сонячне світло. Прогнилі двері лежали горілиць на землі, а задня стіна була напіврозвалена. Ковадло, молот та інші інструменти проїдала ржа.

Аліпій не задумувався над тим, що це значило, скільки років мусило прокотитися через цю кузню, щоб вчинити таку руїну. Він, радше, затривожився тим, що не знатиме дороги до вілли Нареченої і знову буде блудити. Відходячи від кузні, він натрапив на молодого хлопця і спитав його:

– Пробачте, а що сталося з ковалем?

– Яким ковалем? – здивувався хлопець.

– Ну, тим, що працював у тій он кузні.

– Я не пригадую ніякого коваля. Ні не пригадую, щоб у цій кузні хтось працював.

– А може, ви знаєте дорогу до вілли Нареченої.

– Ніколи не чув про таку.

– Добре, добре, а може, ви чули про віллу воєводи Степана?

– Звичайно, що чув. Кожний знає, де вілла воєводи.

– То де вона?

– Ідіть у тому напрямі, південно-західному. Там побачите жмут дерев і садибу між ними. Це й буде вілла воєводи.

– Спасибі вам! – крикнув Аліпій і побіг у вказаному напрямі.

Інструкції хлопця точно збігалися з інструкціями коваля, тому Аліпій був особливо піднесений на дусі. Тепер він був певний, що невдовзі дійде до Нареченої. Але перед полуднем у степу зірвався шалений вітер, який підносив хмари пилу й осліплював Аліпія. У такій хуртечі неможливо було нічого бачити, ні йти далі. Аліпій мусив присісти на землю й закутати голову в пелерину.

Коли вітровій ущух, Аліпій підвівся, протер очі й у далині побачив невиразну постать жінки, яка ішла в напрямі до нього. Він пішов їй назустріч. Здалека Аліпій помітив, що жінка несла дитину на руках. Коли ж наблизився до неї, схитнувся від сильного напливу почуттів і ледь не впав. Перед ним стояла його Наречена з дитиною: точно така молоденька і гарна, як він пам'ятав її, точно така, яку бачив на іконі в церкві. Ті самі голубі очі, та сама усмішка, те саме ясне кучеряве волосся, розпущене по плечах. Сумнів наводило тільки те, що вона не була в дорогих шатах, а в лихенькому, де-не-де подертому платті. Жінка підступила до нього і спитала:

– Хто ти такий, чоловіче?

– Я Аліпій.

– Чому ти так вражено дивишся на мене?

– Бо ти моя Наречена.

– Я була наречена, але не твоя.

Аліпій знітився.

– А куди ти йшов?

– Та шукати свою Наречену.

– Шукати вітру в полі! А як ти її втратив?

– Втік, коли…

– Ти такий самий негідник, як і мій наречений! – вибухнула жінка. – Спершу кохав мене, носив на руках, цілував, а коли я завагітніла, втік. А батько вигнав мене з дитиною з хати.

– Ні, ні, дівчино.

– Мене звуть Роксаною.

– Моя Наречена також була Роксана.

– То, може, я й є твоя наречена. Чому ти, в такому разі, втікав?

– Коли моя Наречена роздягнулася над ставком, я був такий зворушений її красою, що мусив втікати за кущі, щоб не розплакатися перед нею. А коли повернувся, її вже не було. Ані ставка, ані вілли. І досі не можу знайти її.

– Вибач, що я назвала тебе негідником.

– То нічого.

– Ти лише нездара.

– Чим я тут можу зарадити? А куди ти йдеш, дівчино?

– Я не дівчина! І не жінка. Зви мене Роксаною.

– Добре. То куди ти йдеш?

– Не знаю. Шукати долі, якої в мене нема і не буде.

– Явдоха, царство їй небесне, залишила мені господарство.

– Яка Явдоха?

– То була гарна і добра жінка, яка навчила мене працювати в полі. Навчила мене також, як жити і як любити, – зрештою, це одне й те саме. Отож, вона залишила мені господарство. Якщо хочеш, я віддам його тобі.

– А що сам будеш робити?

– Шукати Наречену.

– Але я не вмію нічого робити по господарству чи в полі.

– Я навчу тебе.

– Добре. Може, ти й є моєю долею.

Вони дуже скоро, менше ніж за годину, дійшли до Явдошиної хати. Це тому, що йшли вони прямою дорогою, а не еліптичною, на яку завжди потрапляв Аліпій. Хатина справила на Роксану гарне враження:

– Твоя Явдоха була доброю господинею! Які чудові квіти, як чистенько на подвір'ї, як гарно вибілена хата!

– Так, вона любила господарити, – сказав Аліпій і відчинив двері.

Вони зайшли до світлиці. Розглянувшись, Роксана скрикнула:

– Мені все тут подобається!

– Я дуже радий, що доробок Явдохи не піде намарне. Господарюй собі, і хай тобі помагає Господь, – сказав Аліпій, натягнув на голову капелюх і подався до виходу.

– Ти куди йдеш?

– Шукати Наречену.

– Але ж ти обіцяв навчити мене господарювати.

– Правда. Я забув.

Аліпій спохмурнів, роздягнувся й сів на стілець. Він не був задоволений розвитком таких подій. По-перше, він не міг довго сидіти на одному місці, бо його призначенням, його родовою повинністю було шукати Наречену. Крім того, він не почувався вигідно з цією молодесенькою жінкою, не знав, як ставитися до неї. Внаслідок цього в ньому пробуджувався давній інстинкт – втікати. Але раз він пообіцяв помогти їй, то мусив дотримати слова.

– Не забувай також, що я твоя наречена, – сказала жартома жінка й розсміялася.

Це вибило Аліпія з одної задуми й кинуло в другу. Може, й справді вона моя Наречена, – подумав він, – тоді відпала б потреба шукати її. Але наплив сумнівів знову захмарив його думки й туга за шуканням пронизувала щемом свідомість.

Жінка тим часом відкрила пазуху й почала годувати дитину. Аліпій засоромився й забрався з хати. Нагодувавши дитину, жінка поклала її на припічку і вийшла до нього надвір.

– Упродовж моїх мандрівок степом вітер надув пилюги в моє плаття і в моє тіло. Де тут можна вимитися?

– Через садок за хатою пропливає потічок. Там можна скупатися.

– Дай мені якийсь рушник.

Аліпій пішов з жінкою до хати, дав їй чистий рушник, і вона побігла до потічка. Аліпій задивився на дитину, яка смачно спала на припічку. Його сповнило ніжне почуття. Дитина була для нього таким нецьогосвітнім, таким незбагненним і чудесним буттям, що він не знав, як це буття сприймати і як зрозуміти тайну його народження та зміст його призначення. Час минав, а думки все находили й находили. Нарешті заскрипіли двері й до хати зайшла жінка.

– О, така здорова, холодна вода! Але я не хочу натягати свій запилюжений одяг. Може, в тебе є щось чисте.

Аліпій глипнув на неї й почав повільно підводитися. Вона стояла посеред хати цілком гола. Він приймав у себе її красу – зором і всі-ми чуттями, а по його обличчі стікали сльози. Він уже не мав найменшого сумніву, що перед ним стояла його Наречена. Вона виглядала точно так, як колись над ставком: ясне хвилясте волосся спливало з обох боків на груди, а з-між нього просвічували рожеві соски; були в неї такі ж повні й делікатно виведені стегна, тонкий стан, стрункі ноги та ідеальна лінія литок.

– Чому ти плачеш, Аліпію?

Роксані було цілком природно називати його Аліпієм. Це незвичне й дещо формальне ім'я підходило до тієї життєвої й емоційної віддалі, яка існувала між ними. Аліпій же ніяк не міг думати про неї, як про Роксану, – вона була для нього дівчиною, мрією його минулого.

– Скажи, чому ти плачеш, Аліпію? – вона підійшла до нього й пальцями витирала сльози.

– Пригадуєш, я був такий зворушений тоді над ставком, що втік у кущі, щоб не розплакатися перед тобою від напливу кохання. Тепер я вже можу плакати перед тобою, не соромлячись. Це навіть дає мені полегшення і в якийсь незрозумілий спосіб зближує тебе й мене.

– Я нічого не пригадую, Аліпію.

– Як ти могла так скоро забути?! – образився Аліпій і відступив крок назад.

– Купаючись у потічку, я змила з пам'яті також своє минуле. Хочу почати все з чистої картки сумління, від цієї миті, від кохання.

Аліпій не збагнув відразу, про що вона говорила, від якого кохання хотіла починати. Йому здавалося, що вона покохала його при першій зустрічі, ще тоді, коли він сидів на лавочці перед її віллою. А над ставком була готова віддатися йому. І саме це налякало його, саме тому, а не від напливу почуттів, він втік від неї, бо тоді не знав іще, як поводитись і що робити з жінкою. Чому вона змила те кохання з пам'яті? Невже воно не мало значення для неї?

– Чого ти так посмутнів?

– Я не посмутнів, а лише замислився.

– Чи маєш хоч якусь чисту сорочку для мене? А я зараз виперу й висушу своє лахміття.

Аліпій відкрив скриню:

– Тут щось повинно бути. Ось Явдошині сорочки, спідниці, юбки, – вибирай, що хочеш.

– Це все завелике для мене!

– То нічого. Буде місце на виріст.

– Твоя Явдоха була тілиста жінка.

– Так. Вона чудово виповнювала ці спідниці й сорочки.

– Ага! Говорячи про «виріст», ти хочеш, аби я виповнила Явдошині пазухи й спідниці.

– Тобі не так багато бракує…

– Ти вже встиг помітити!

– Як я міг не помітити, коли ти парадуєш по хаті гола.

Аліпій сам собі дивувався, що міг так легко й вільно розмовляти з нею. Явдоха навчила його бути вільним у взаєминах тіл. З цією жінкою він став вільним також у взаєминах думок. Так. Це була та жінка, яку він шукав. Він перевдягнувся у свій господарський одяг, і потреба шукати Нареченую зникла з його свідомості або заховалася в найтемнішу ущелину підсвідомості.

– Ти гарно виглядаєш, як господар. Подобаєшся мені таким.

Аліпій аж здригнувся. Це були точно такі самі слова, якими Явдоха висловлювала своє захоплення, коли вперше побачила його в селянському одязі. Невже це віщувало початок нового циклу життя з цією дівчиною? Думка ця не лякала Аліпія і не радувала. Він-бо відчував, що у співжитті з нею йому бракуватиме одного виміру, і не був певний, чи жінка ця зможе виповнити той брак.

– Я дуже голодна! – скрикнула жінка.

Аліпій прокинувся з задуми і глянув на неї. Вона пустила білу полотняну сорочку поверх спідниці й виглядала дуже привабливо.

– Правду кажучи, я також голодний.

– Чи є тут якісь продукти?

– Повинні бути. У комірчині.

Жінка побігла туди й задоволено гукнула:

– Є! Ходи сюди! Ось, візьми кілька картоплин, сало, цибулю й квашену капусту.

Жінка не дуже-то відзначалася в куховарському мистецтві, але картоплю якось зварила. Аліпій нарізав і насмажив сала до картоплі, приправив капусту олією й цибулькою, – і вечеря вийшла чудесна. Вони спожили усе як найкращі кулінарні витвори на світі.

Коли стемніло, Аліпій ходив по хаті й не знав, що робити з собою. Він був утомлений і найрадше пішов би спати до клуні. Але не наважувався зачіпати цю проблему з жінкою, щоб не образити її, щоб не вчинити їй болю. Та жінка розв'язала всі його побоювання в найпростіший спосіб:

– Аліпію, ти, бачу, втомлений. Іди до ліжка, а я ще нагрію води, скупаю дитину й нагодую її на ніч.

Аліпієві мрії про клуню розвіялися. Він хоч-не-хоч мусив іти до ліжка. Але заснути не міг. Увесь час тремтів у передчутті того, що зробить жінка, коли нагодує дитину. Він був би найщасливіший, якщо б вона пішла спати до клуні. Але це було вкрай неправдоподібне. Не буде ж брати дитину до клуні. Було б найкраще, якщо б вона постелила собі на лаві. Він лежав із заплющеними очима й чув, як вона хлюпала воду на дитину, як розстібала пазуху й годувала її, як поклала на припічок спати.

Та, на велике розчарування Аліпія, жодна з його мрій не здійснилася. Жінка роздягнулася й зовсім гола полізла в ліжко. Притулившися до нього, скрикнула здивовано:

– Ти що, спиш у сорочці й штанях!?

Засоромлений Аліпій промимрив щось нерозбірливе.

– Стягай із себе те лахміття!

Аліпій слухняно стягнув із себе сорочку, а Роксана зшарпала з нього підштаники й лягла на нього. Аліпій відчув на грудях її тугі перса, а долонями стискав пругкі сідниці й стегна.

Кохання з Роксаною було новим пережиттям для Аліпія. Явдоха мала повне тіло – м'яке й привабливе. Вона окутувала його своїм тілом і насолоджувалася кожною приємністю, яку відчувала чи то повними грудьми, чи лінивими стегнами, чи великими сідницями, чи статтю – перед, під час і після оргазму. Вона любила віддаватися і відкривати йому свої принади. В Роксани ж було красиве тіло, як ідеально вивершена симфонія, де кожна лінія, кожний вигин і вигиб вливалися в суцільну гармонію краси. Але тіло це було напружене, неспокійне. Здавалося, що Роксана не любувалася коханням, а пристрасно брала його, хапала, шарпала.

Та було також багато подібностей між Явдохою й Роксаною. Обидві вони були одверті й прямолінійні у стосунках із ним, обидві рядили ним і говорили йому те, що мали на умі, обидві «брали» його, коли відчували потребу кохання, а не чекали, щоб він здогадався брати їх. Все це випливало, мабуть, з того, що Аліпій був м'яким чоловіком, непридатним до буденного існування; що був доброю людиною й не нав'язував нікому свої погляди; що був наївний і безрадний у багатьох відношеннях, а це викликало в жінок співчуття, жаль і потребу займатися ним.

Роксана не зналася на домашніх справах, не вміла також працювати в полі. Аліпій передавав їй усе те, чого навчила його Явдоха, та цього було замало, особливо в домашній господарці. Але Роксана мала бажання стати доброю господинею, – бігала по сусідках, розпитувала й вивчала всі таємниці куховарення й господарювання. Вона не хотіла розповідати Аліпію про своє минуле. Але те, що не була ознайомлена з роботами сільського господарства, означало, що вона походила з багатого роду, а це, у свою чергу, посилювало Аліпієву віру, що Роксана була насправді його Нареченою.

Раненько кожного дня вони брали в торбину полуденок, брали кошик з маленькою Ганнусею і йшли в поле. Тут Аліпій навчив Роксану всього, що було потрібне: сіяти й садити, косити сіно і складати в копиці, жати, в'язати снопи, копати буряки та молоти на жорнах борошно. Роксана виявилася працьовитою жінкою, дуже скоро навчилася господарського діла і невдовзі випереджувала Аліпія в усіх роботах.

Частенько, нагодувавши грудьми дитину в сутінку під копицею, вона, не защіпаючи пазухи, падала горілиць і глибоко вдихала гострий запах сіна. Сп'янівши, підносила вгору спідницю й тягнула на себе Аліпія.

У такий невинний спосіб Роксана народила йому п'ятеро дітей – чотирьох хлопчиків і дівчинку. Кожне народження було новою містерією для Аліпія. Він тижнями ходив замислений, роздумуючи над тим, по чиїй волі дитина приходила на світ і з якою ціллю. Він ширяв думками в понадсвітніх широтах і намагався проникнути до первопричини всього буття. Йому ніколи й на думку не спало, що діти могли народжуватися по волі Роксани.

Буденності мають погану властивість стягати усе до свого буденного рівня – особливо мрії, сподівання й ідеали людини. З ходом часу все навколо Аліпія, включно з Роксаною, почало буденніти. І сумніви знову почали гнітити його свідомість. Поступово він приходив до усвідомлення, що Роксана, з якою він жив, не була Роксаною, яку він шукав. У ньому знову ожила необхідність шукати свою Наречену, щоб здійснити своє родове призначення. Роксана ж не мала ані часу, ні бажання вглиблюватися в Аліпієві комплекси. Їй здавалося, що родинне життя стало нецікавим для нього, тому він з такою наполегливістю втікав з дому. А шукання якоїсь фіктивної нареченої було тільки принукою, щоб вирватися з домашньої тісноти на широкий простір.

10. Аліпій знову почав шукати Наречену, та натрапив не на ту жінку

Оскільки літом було дуже багато робіт у полі, Аліпій мусив обмежити свої пошуки Нареченої до неділь. Вийшовши раз раненько з дому, він скрутив направо. Його тепер ввесь час тягнуло до містечка, а степова просторінь лякала. У нього не було часу задумуватися над тим, як і де саме він мав би шукати Наречену в містечку. Зрештою, це не було основним. Коли він виходив з дому й відчував під ногами дорогу, його сповнювало таке одуховлення, що він кожної хвилини міг піднестися в повітря й полетіти до Нареченої.

Вийшовши знаною вуличкою на горбок у центрі містечка, Аліпій скрутив перед будинком регістрів направо. Збігши вузенькою стежкою вниз, він опинився на окраїнах містечка. Глянувши у степ, побачив неподалік жмут дерев. Його ледь не розірвав вибух радощів. Він кинувся туди, забіг у березовий гай і побачив перед собою ставок, оброслий зусібіч травою й польовими квітами. Крізь прозору воду просвічувало піщане дно. Все було точно так, як він пам'ятав. Аліпій пішов на лівий берег ставка й почав розглядатися за Нареченою. Несподівано почув хлюпіт води й побачив, що вона купається у ставку.

Аліпій віддихнув, відчувши велике полегшення. Він зсунувся на землю й глибоко занурився в мислі. Значить, Наречена вспіла залізти у воду за той час, коли він плакав за кущами, значить, не образилася на нього, не пішла додому. Він кинув зором через ставок на віллу, але ніякої споруди там не було. Аліпій занепокоївся. Він був певний, що вілла стояла направо від ставка. А може, він помилявся. Може, вілла стоїть отам за березами.

За той час жінка скупалася, вилізла на берег і стала перед Аліпієм. Але він був поглинутий роздумами і не помітив її. Це розсердило жінку і вона гострим голосом спитала:

– Що ви тут робите?

Аліпій прокинувся. Глянув на Наречену, і його обличчя вкрилося страхом і розчаруванням. Перед ним стояла чужа жінка, зовсім не схожа на Наречену. У неї було чорне волосся, заплетене в косу, темні пронизуючі очі й довгасте обличчя з помітними вилицями. Вона була висока, худа й без принадливих заокруглень. Іншими словами, її постать не була чуттєвою, а, радше, драматичною, якщо можна так висловитися. Все ж, у ній була дивна, гострокутна краса, яка притягала Аліпія.

– Що ви тут робите? – ще раз різко спитала жінка.

Аліпій знітився й почав мимрити про Наречену, про віллу і ставок. Це ще більше розсердило жінку.

– Якщо у вас не було гідности, щоб не дивитися на мою наготу, то я віддячуся тим самим.

Вона кинулася до нього, вхопила його за барки й поставила на ноги. Зшарпала з нього одяг і голого кинула на пісок. Тоді впала на нього й рукою різко шарпала його члена, поки не пробудила його. Відтак настромила себе на напрученого члена, кидалася нервово, вищала і стогнала. При тому впихала нігті в Аліпієве тіло, кусала його й била по обличчю. Досягнувши оргазму, здригнулася всім тілом і раптово зів'яла на Атипію. Полежавши деякий час, встала, зневажливо глянула на зім'ятого Аліпія і, не сказавши й слова, зникла між березами.

Аліпій прийшов додому в синцях і ранах. Глянувши на нього, Роксана вжахнулася, але не розпитувала, що йому притрапилося. Вона вже звикла до того, що все неможливе для нормальної людини могло трапитися і траплялося Аліпію. Зрештою, вона не мала часу на балачки. Треба було варити вечерю й годувати сім'ю. Аліпій був вдячний Роксані, що вона нічого не розпитувала. Він не зміг би брехати їй, мусив би розказати про ту дивну й жорстоко вимушену зраду.

Але він не міг також позбутися думок про ту жінку над озером. Вона до кореня стрясла його свідомість, збудила його з байдужосте й отупіння. Він по-новому почав відчувати людей, природу й предмети. В його тілі зануртувала незнана йому досі енергія й освіжила його буття. Він усвідомив, що та жінка була потрібна йому, як життєдайне джерело.

У наступну неділю Аліпій пішов тією самою вуличкою і перед домом регістрів скрутив направо. Цим разом він дійшов до ставка без блукань. Сів у холодок під березою й чекав. Він був напружений і здригався на кожний порух трави. А коли в гаю щось зашелестіло, Аліпій зривався на ноги й оглядався на всі боки. Але жінка не прийшла купатися тієї неділі, ані другої, ні третьої, ні четвертої.

Коли подули холодні осінні вітри, Аліпій зрозумів, що жінка вже не прийде на озеро, тому вирішив шукати її. Він кожної неділі ходив навколо ставка, відходячи все далі й далі, обійшов увесь гай, але ніде не було не те що вілли, але й маленької хатини, де могла жити та жінка. Аліпій почав тоді розшукувати її на краю містечка, – в найближчих до ставка хатинах. Ходив від хати до хати, описував ту жінку, але ніхто не бачив її і не чув про неї.

Ідучи раз попри велике господарство, Аліпій побачив кремезного чоловіка, який рубав дрова. Він пішов до нього й привітався:

– Дай Боже щастя!

– Дай Боже і вам. Що привело вас до мене, чоловіче добрий?

– Я шукаю одну жінку. Може, ви знаєте її.

– Як її звати?

– У тому то й діло, я не знаю її імені. Вона висока, худа, має довгу чорну косу, темні очі й високі вилиці.

– О, це, мабуть, Гнатова донька! Ідіть отуди, третя хата зліва.

Піднесений на дусі Аліпій побіг до тієї хати й постукав у двері. На порозі з'явилася кароока дівчина з довгою чорною косою. Вона усміхнулася до Аліпія й запросила до хати. Дівчина була низького зросту, мала гарненьке кругле личко й чарівну усмішку. Та це не була та жінка, яку він шукав.

– Що привело вас до моєї хати, чоловіче Божий?

Аліпію незручно було говорити дівчині, що він шукав іншу жінку і не туди потрапив. Він тільки попросив у неї води.

– Ви, бачу, втомлені дорогою і знеможені. Сідайте за стіл.

Дівчина подала йому кубок свіжого молока й кусок хліба. Аліпій справді зголоднів за цілий день шукання і радо з'їв подані йому дари. Подякувавши дівчині, пішов шукати далі. Він ходив від хати до хати, з одного кінця вулиці в другий, але ніде не було й сліду тієї жінки.

Щойно коли ставок покрився кригою, а на землю падав густий сніг, – Аліпій зневірився й перестав шукати жінку.