Текст книги "Аліпій II і його наречена"

Автор книги: Богдан Бойчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Богдан Бойчук
Аліпій II і його наречена

Частина перша

1. Аліпій ІІ вибирається до Нареченої

Степ простелявся вусібіч, мов вічність. На тоненькій лінії обрію появилася чорна постать чоловіка. Він спішив у південно-західному напрямі. Часом спурхував у повітря, мов ворон, часом зникав у високих травах.

Перед полуднем чоловік зупинився, глянув уперед і на виднокрузі побачив жмут дерев, які тулилися до садиби. Він з полегшенням віддихнув і випростався, наче скинув з плечей тяжкий тягар. Зняв з голови капелюх з широкими крисами і витер чоло. Довге чорне волосся, зав'язане ззаду, сповзало по спині. Вигляд у чоловіка був аскетичний. Він був худий, високий, а з видовженого смуглявого обличчя виставали гострі вилиці й світили великі темні очі. Тільки повні чуттєві губи оживляли те обличчя.

Чоловік – його охрестили Аліпієм II на домагання матері – був схожий трохи на заможну людину, бо мав на собі жилетку зі срібними ґудзиками і срібний ланцюжок, який звисав між діркою для ґудзика й правою нижньою кишенею жилетки; був також трохи схожий на художника або філософа, бо мав на собі вузькі штани, широку пелерину і згадуваний уже капелюх із широкими крисами.

Аліпій II присів на камені, запхав голову в широку, також чорну, торбу, понишпорив у ній і витягнув кусок черствого хліба, сало й пляшку вишневого соку. Він шарпав зубами хліб так пожадливо, наче був сердитий на нього. Аліпій II два дні уже нічого не їв, бо, захоплюючися красою степу та думаючи про Наречену, забував їсти. А тепер, коли побачив жмут дерев і садибу, заспокоївся, – тепер він знав, що дійде до Нареченої. І, присівши, щоб трохи віддихнути після довгої подорожі, відчув великий голод. Його шлунок наче роздирали зубами собаки. Тому він з такою люттю кусав хліб і сало й запивав соком.

Коли Аліпій II заспокоїв голод, в його тіло почала проникати втома, мов густа рідина. Він розтягнув на траві пелерину, приліг і відразу заснув. Йому снилося, що він ішов городом дивовижних, небачених досі квітів, які розтулювали пахучі уста й цілували його. Квіти підростали вище й вище, височіли вже понад його головою, і він не бачив, куди далі йти. Нараз Наречена почала трощити квіти й наближатися до нього. Він не бачив її обличчя, а тільки голе й глибоке, як безодня, тіло. Вона тягнула його в безодню свого тіла, а він усією силою опирався. Нарешті вона вхопила його за рамена, припала устами до його губ – він і далі не бачив її обличчя, а тільки червоні, розпалені губи – і почала всмоктувати його в себе. Аліпій II відчув, як верхня частина його тіла входила в її прохолодне, як криниця, горло. Він перелякався, шарпнувся з усієї сиди назад і почув різкий біль у половині тіла, начеб був розірваний надвоє, начеб верхня частина тіла залишилася в горлі Нареченої, а нижня стояла зовні перед нею. Біль був такий раптовий і нестерпний, що Аліпій II прокинувся між пахучими степовими квітами і травою.

Подібні сни тривожили його кожної ночі. Це, мабуть, тому, що він ішов до Нареченої з почуттям страху. Він бачив її тільки раз у житті, коли їй сповнилося десять років. Вона не була гарна, нічим не захоплювала його. Тому, ідучи тепер до неї, Аліпій II не мріяв застати її красивою, але надіявся і бажав, щоб вона була хоч доброю.

Сонце починало опускатися вниз, коли Аліпій II підвівся. Він накинув на плече торбу, натягнув пелерину, насунув на голову широкий капелюх і подався в напрямі садиби, яка ще видніла в далечині. Він не спішив уже, бо знав, що дійде до Нареченої. Вряди-годи спурхував у повітря, щоб не наступити на жучка, гусеницю чи мурашку. Він радів з кожної живої істоти і йому боліла смерть найменшої комашини. Бо у смерті не було ясности, не було радости, а тільки холод і темрява. А це смутило його. Час від часу Аліпій II присідав і зникав у траві. Його увагу притягала якась маленька квіточка, яка не могла пробитися до сонця крізь високі трави й ниділа. Аліпій II розгортав траву й підтримував ту квіточку на дусі – щоб жила, щоб раділа своєю красою і красою світу.

Коли наблизився вечір, садиба зникла з його виду. Щоб не заблудити, він присів під розлогим кущем калини й занурився в думки. Майбутнє з Нареченою тривожило й захоплювало його. Воно ввижалося йому, немов чудесний безмежний сад, але під кожним деревом у тому саду лежала причаєно темрява й лякала його. Він намагався оминати ту темряву в думках, але вона силою пхалася в них.

Аліпій II переночував під тим кущем. А коли пробудився ранком, з'їв рештки хліба, випростався і глянув на обрій. По ньому ринула злива радості – садиба Нареченої була, на диво, близько, не більше чотирьох годин ходу. Він накинув на плечі пелерину й у захваті поплив травою туди.

Добрався до садиби Нареченої вполудне. Присів на лавочці і споглядав оселю. Це була велика вілла, збудована з білого каменю. Дах був покритий черепицею, посередині даху підносилася гострокутна вежа, яка робила віллу схожою на замочок. До вілли вела широка алея, по обох боках якої стояли тополі. А позаду вілли простягався великий сад. Трохи далі, з лівого боку, ясніло плесо ставка, до якого прилягав березовий гай.

Аліпій II сидів непорушно й боявся встати і зайти до вілли. Ану ж це не вілла Нареченої. Ану ж Нареченої там нема. Ану ж вона погана й недобра.

2. Як Аліпій II прийшов у світ

У Печерському монастирі жив молодий монах Аліпій, високий, стрункий і вродливий. У нього було добродушне, лагідне обличчя, видовжене русявою борідкою. А великі голубі очі проникали крізь речі й наче дивилися в позасвіття. Молодий монах був уже широко відомий як іконописець, і в нього замовляли ікони не лише єпископи й ігумени для своїх церков чи резиденцій, але й князі, бояри і воєводи. Та слава не сповнила молодого монаха гординею чи пихою. Він скромно жив у своїй печерній келії, а гроші, які діставав за ікони, роздавав убогим або давав на монастир.

Аліпій любив малювати при вході до своєї келії, щоб мати якнайбільше денного світла. І так одного дня, коли сонце спускалося за Успенську баню, він помітив прекрасну дівчину в садах, що простягалися між Дніпром і монастирем. Одного дня дівчина збирала польові квіти, іншого дня бігала за метеликом, а її довга чорна коса шалено летіла за нею. Краса тієї дівчини полонила все єство монаха. Він днями й ночами тільки про неї думав. Щоб не дійти до гріхопадіння, він цілу ніч шептав молитви і клявся сидіти під вечір у келії і не дивитися більше на дівчину. Але на другий день, коли сонце заходило за Успенську баню, молодий монах сидів з дошкою і пензлем при вході до печери. А коли дівчина не виходила в сади, Аліпій почувався нещасливим, пригнобленим, наче якась всесвітня сила випила з нього ясність і залишила у душі саму темряву.

Досі всі ці почуття були незнані молодому монаху. Він провадив просте, але духовно повне життя. Молився, споживав монастирські страви і малював. Це давало йому таку радість, наповняло душу такою ясністю, що нічого більше йому не треба було. А тепер він не знав ні хвилини радосте. Образ тієї дівчини виднів у його уяві і ночами починав будити його плоть. Нещасливий монах молився, бив поклони, але це нічого не помагало.

Однієї неділі монах постановив, що в появі тієї дівчини мусить бути якась Божа воля, якесь випробування для нього. Тож він узяв дошку, пензель і фарби, вийшов у сад, сів у холодок під сосною і почав малювати. Але нічого не виходило. У передчутті, що дівчина кожної хвилини може з'явитися перед ним, його тіло напружувалося до меж нестерпности, а руки безнастанно тремтіли.

Дівчина справді помітила його й відразу підійшла.

– Що ти робиш, монаше? – спитала.

– Малюю.

– Чи можна поглянути? – не чекаючи згоди, підійшла до ікони. У голосі дівчини, в її манерах і поведінці не було ні краплі смиренності, а була, радше, гординя, самовпевненість і почуття, що увесь світ належить їй.

– Будь ласка. Дар творення – це дар Бога, щоб усі відчували радість від нього.

– Ти надто гордий, монаше.

– Чому? Чому ти так говориш, дівчино? – переляканий і стривожений Аліпій аж зірвався на ноги.

– Бо зависоко мислиш про своє творення. Говориш, наче Бог.

– Не скверни уст своїх, дівчино! Я ніколи й думкою не уподібнював себе до Нього! Я лише маленька пилинка, не гідна Його погляду.

– Я не бачу тієї скромності в твоїй іконі, монаше. Твої постаті високі, задивлені вгору, і, хоч їхні обличчя лагідні й одуховлені, вони почуваються божеськими.

– Це ж апостоли…

– Все ж ікона є плодом твого духа. Вона віддає частку тебе, частку твоєї гордості.

– Хто ти така, дівчино, що проглядаєш у глибини моєї душі? Хто, ти така, що тривожиш мої дні і ночі?

Дівчині подобався цей стрункий молодий монах. У його глибоких синіх очах, здавалось, ховалися таємниці буття. Особливо зворушували її його чуттєвість, лагідність і наївна одвертість.

– А ти мене не знаєш, монаше?

– Ні, я майже ніколи не виходжу поза монастир.

– Я княжна Олена.

– Вибачте, княжно, що я дозволяв собі…

Вона глянула йому в очі, засміялася й побігла вниз до Дніпра. Аліпій заспокоївся. Віддаль між княжною і монахом була така велика, така непроходима, що не було найменшої можливості зближення між ними, не те що на гріхопадіння. Він обернув до світла дошку, розмішав фарби й почав малювати. Працювалося йому напрочуд добре. Мазки й лінії вкладалися так, що відкривали глибини душ зображуваних постатей, вкраплювали в їхні обличчя ясність позасвітнього. Він захоплено малював, поки не почало темніти. Тоді повернувся до келії і взявся до своїх щоденних монаших обов'язків і ритуалів.

Дівчина назавжди вийшла з його душі, а княжна не тривожила ні його думок, ані його снів.

Відтепер Аліпій кожного дня під вечір виходив під свою улюблену сосну і натхненно малював. Княжна також приходила кожного дня.

Часом сиділа мовчки й дивилася, як він малює, часом коментувала його твори.

– А скажи мені, монаше, чому твої святі завжди одуховлені, лагідні, майже радісні. У більшості випадків ти зображуєш їх ясними кольорами.

– А як інакше? – невдоволено промимрив Аліпій.

– Ці святі були мучениками, їх тортурували, одрізували їм руки й ноги.

– Так. Але їхні душі співали хвалу Богові, бо знали, що скоро будуть з Ним.

– Я бачила, що на іконах інших монахів ці святі зображені в терпіннях, їхні обличчя викривлені болем.

– Це правда, княжно. Мої великі попередники малювали стражденні тіла святих. А я малюю їхні наповнені світлом душі.

Трапилося так, що княжна мусила кілька днів бути присутньою на учтах і церемоніях, якими вшановували тридцятиліття князя Володимира на престолі. Аліпію так було тужно за нею, що він відсунув своїх святих, взяв нову дошку й почав малювати.

Коли княжна нарешті прийшла і глянула на ікону, аж скрикнула:

– Монаше, що це за така чудова барвиста ікона?

– Це Печерська Богородиця.

Княжна підійшла ближче і застигла в мовчанці.

– Але ж у неї моє обличчя, – прошепотіла зворушена.

– Бо тільки ваше обличчя упродовж усіх тих днів я бачив.

– Але ж, монаше, вона свята, а я грішна.

– Краса, княжно, сама по собі є святістю.

– Та скажи, монаше, чому в неї світле волосся, коли в мене чорне?

– Бо голова Богородиці мусить мати багато ясності, багато надії.

Малювання Богородиці, Печерської приносило Аліпію багато радості, з-під його пензля поставали форми, яких він не знав, які наче приходили з містичних піль позасвіття. Він вкладав у ту ікону всю свою душу, всі почуття, – тому був цілком виснажений, коли нарешті закінчив її.

На другий день Аліпій прийшов під сосну без дошки і фарб.

– Ти вичерпав себе, монаше, віддав своїй Богородиці все, що мав. Правда?

– Так.

– То значить, що не зможеш більше малювати?

– Що ви, княжно! – аж крикнув з остраху Аліпій. – Прийде нова іскра Божа і знову наповнить мене даром.

На третій день Аліпій вийшов під сосну з новою дошкою і фарбами. Але ніяк не міг взятися до малювання.

– Немає візій, монаше?

– Ще не приходять.

– Намалюй мене.

Обличчя Аліпія опромінилося. Він кинувся до дошки, підпер її до стовбура, розложив фарби і взявся до роботи. Малював з таким захопленням і з такою пристрастю, що пензлем наче розривав дошку. А княжна день у день сиділа, боячись поворухнутися, щоб не сполохати цього незбагненного натхнення. Перед її зором поставало щось дуже велике, щось досконало гарне. Коли Аліпій закінчив картину, то далі сидів безмовно перед нею, а по його обличчі стікали сльози.

– Ти любиш мене, монаше, – прошепотіла княжна.

Аліпій опустив голову на груди.

– Скажи, ти любиш мене?

– Так.

– Чому ти соромишся? Глянь на мене.

Аліпій підвів голову і глянув на неї. Вона рвучко зсунула з себе шати і, гола, наближалася до нього. Монах дивився на неї захоплено й не міг поворухнутися. Вона була така ж гарна, як він уявив її й відтворив у картині. Вона підійшла, стягнула з нього рясу й потягнула, мов хлопчину, в соковиту високу траву. Він кохав княжну з захопленням, пристрасно і так рвучко, як малював її зображення на дошці.

Коли сонце зайшло за обрій, княжна вирвалася з його обіймів і зодягнула свої шати.

– Ти ніколи більше не побачиш мене, монаше.

– Я знаю. Це буде моя ціложиттєва покута. Вона взяла в долоні його обличчя, поцілувала в уста, вхопила картину і зникла між деревами. А монах згорнув свої фарби й пішов до келії.

Та, на диво, він ніколи в житті не відчував каяття, ані потреби покутувати. Кохання з княжною жило в його душі як найсвітліший і найсвятіший дар життя.

Коли на небо вийшов новий повний місяць, княжна відчула в лоні плід свого кохання з монахом. Вона прийняла це як віщий знак, щоб вийти заміж за боярина Данила, який два роки уже залицявся до неї і маю же щоденно просив її руки. Боярин Данило подобався княжні виглядом. Він був гарний мужчина-велетень, з підстриженою русявою борідкою та синіми очима. Ці атрибути саме тепер припали княжні до вподоби, – ану ж дитина буде подібна до свого русявого батька-монаха. Боярин Данило був неперевершеним військовим стратегом, відзначався також в царині логіки. І князь відповідно оцінив ці здібності боярина Данила і зробив його своїм найближчим військовим дорадником. На жаль, не цінила цих властивостей мрійлива й романтично настроєна княжна Олена. Вона шукала мужчину, який мав би глибину і політ думок, який був би славним літописцем або іконописцем, який міг би відірвати її від буденності і забрати у високий світ краси. Вона нарешті знайшла такого мужчину, але, на горе, він був монахом.

Тож, коли боярин Данило знову попросив руки княжни, вона погодилася. Але з умовою, що весілля відбудеться приспішено і скромно. Добродушний і ощасливлений боярин вволив її бажання в кожному відношенні. Вінчання відбулося за два тижні, а учти й розваги тривали лише тиждень.

Княжна й боярин жили у злагоді й любові, хоч, може, й не в коханні. Боярин був безнастанно зайнятий у княжому дворі, а княжна далі робила, що хотіла. За це Господь благословив їх сином. Правда, дещо приспішено, але, згідно з цариною логіки, якщо весілля було приспішене, то й народження дитини мусило бути також приспішеним. Зрештою, хто в ті часи знався на такого роду рахуванні.

Коли народилася дитина, боярин Данило подумки мріяв назвати його Ярославом, на честь свого батька – загально шанованого боярина і славного полководця. Але княжна Олена хотіла назвати дитину Аліпієм II. Боярин був дещо здивований. У його роді не було такого імені. Та й не чув він, щоб хтось із княжої родини згадував такого предка. Але він повно й беззастережно довіряв розсудливості й розуму княжни Олени, тому й не оспорював її рішення.

Виглядом хлопчик пішов у свою матір, а душею в батька-монаха. Він був ніжний, вразливий і мав нахил до цілком не логічних дисциплін. Рід боярина Данила дружив із родом воєводи Степана, багатого землевласника, в якого була маленька донечка. Коли діти підросли, обидва роди домовилися заручити їх. І так, коли дівчинці сповнилося десять років, а Аліпію II дванадцять, воєвода Степан з дружиною і дочкою приїхали до Києва й заручили малят. Як було сказано, Наречена не справила гарного враження на Аліпія II. Вона мала по-баранячому покручене волосся і ввесь час показувала йому язика.

Тому, коли воєвода Степан від'їхав з родиною додому, Аліпій II із задоволенням відразу забув свою Наречену. Його віддали до Печерського монастиря на науку, де він вивчав філософію й астрологію.

Коли йому сповнилося двадцять два роки, батьки, за давнім звичаєм, вирядили його до Нареченої, щоб він удруге побачився з нею й домовився про одруження. Пам'ятаючи першу зустріч з Нареченою, Аліпій II ішов до неї нерадо й довго.

3. Аліпій II зустрічає і втрачає Наречену

Сонце зсунулося зовсім близько до землі, а Аліпій II все ще сидів на лавочці перед рядами тополь обабіч алеї, яка вела до вілли Нареченої. Він був дуже глибоко занурений у думки, тому й не відчув, як чиясь ніжна рука погладила його обличчя. Щойно коли в його уста уп'ялися гарячі губи, прокинувся із задуми й, наляканий, зірвався на ноги.

Перед ним стояла струнка красива дівчина, дивилася на нього голубими очима й лукаво усміхалася.

– Де я? – промимрив розгублений Аліпій II.

– Між тополями.

– А хто ти?

– Твоя наречена.

– Але… але я пам'ятав тебе інакшою.

– Ти розчарований, що не показую тобі язика? – вона зайшлася таким приємним і милозвучним сміхом, що набурмосений Аліпій II усміхнувся мимо своєї волі.

– О! Чудово! Ти вмієш усміхатися. Я вже три місяці виглядаю тебе. Чому ти так довго йшов?

– Бо… бо… я не знав дороги й блудив, – він зашарівся.

– Ти ніколи не повинен брехати, бо твоє обличчя зраджує тебе.

Засоромлений Аліпій II опустив голову на груди. Наречена підложила долоню під його бороду, піднесла засоромлене обличчя вгору і глянула йому в очі:

– Ти нерадо йшов до мене, бо пам'ятав мене негарною і прикрою, правда?

– Так, – Аліпій II не наважувався говорити їй непраду або півправду.

– Я не була гарна малою. А як я подобаюся тобі тепер?

Аліпій II глянув на неї. Вона ж, сміючися дзвінко, обкрутилася на одній нозі. Аліпій II уперше запримітив, що вона була висока, мала вузький стан, широкі стегна і повні груди. її колись по-баранячому покручене ясне волосся спадало хвилями нижче стану. Вона віддула повні губи і знову спитала:

– То як я тобі подобаюся тепер?

Аліпій II засоромився.

– Ну, скажи!

– Подобаєшся…

– Трішечки чи дуже?

– Дуже.

– От бачиш! Ти нарешті зробив мене щасливою. А ти точно такий, як я собі уявляла. Насправді ти не змінився багато від того часу, як я тебе бачила. Трішки підріс і трішки вигарнів. Але далі такий сором'язливий, як був хлопчиною. Та не лякайся, ти мені таким подобаєшся.

Аліпій II хотів їй щось сказати, але не знав що.

– Ти, бачу, втомлений. Ходи! – вона взяла його за руку й повела до вілли.

Коли зайшли у вітальню, перше, що Аліпій II побачив, був великий портрет воєводи Степана, який висів на фронтовій стіні. Меблі у вітальні були масивні, різьблені з дуба, а підлоги були вистелені дорогими, привезеними з Греції килимами. Наречена перевела його через їдальню, в якій стояв довгий стіл з черешневого дерева. За тим столом легко могло поміститися тридцять осіб. Аліпію II запам'яталася Тайна Вечеря на тому столі, яка була викладена з кольорових кахель. З їдальні вони зайшли до кухні й сіли за округлий стіл. Огрядна, хоч і молода, кухарка подала їм вечерю.

Аліпій II не знав, що йому подавали і що він їв, – не приглядаючись, він похапцем, пожадно й нервово ковтав ложку за ложкою, поки не заспокоїв голоду.

– Ти був дуже голодний.

– Так.

– Давно, мабуть, не їв.

– Мабуть. Не пригадую.

– Ти, бачу, дуже втомлений. Ходи.

Вона повела його до розкішної кімнати, покоївка застелила для нього ліжко, і він, скинувши чоботи й роздягнувшись, впав на ліжко й відразу заснув.

Пробудився на другий день пополудні. Його одяг був вичищений і висів на спинці крісла. Нове чисте білля лежало на табуретці. Аліпій II помився, вдягнув свіже білля й вичищений одяг і пішов до вітальні. До нього відразу підбігла та сама дівчина, яка застеляла для нього ліжко, й запросила його до кухні. Невдовзі з'явилася Наречена, і вони, гуторячи, пополуднували.

– Ходім на ставок скупатися! – запропонувала Наречена.

– Добре, – погодився Аліпій II.

– Чи ти любиш природу?

Аліпій II не знав, чи він любить природу. Він любив книжки, над якими просидів свою молодість. Але Нареченій сказав, що любить.

Ставок був досить великий, оброслий зусібіч травою й польовими квітами. По другий бік від вілли простягався березовий гай, який поступово переходив у густий ліс. Високі берези відбивалися в плесі води і з кожним подувом вітру наче вмивали гіллям своє біле тіло.

Наречена по дорозі часто приклякала, пестила квіти, цілувала їх або зачерпала в долоні пригорщу соковитої трави і занурювала в ній обличчя. Аліпій II стояв зніяковілий, не знаючи, як розуміти і сприймати ці надмірні емоційні вияви Нареченої. Він знав тільки духовні піднесення, коли натрапляв на особливу красу філософської думки або на глибини нових пізнань. А оце вперше він зустрівся зі світом невгамовних почуттів, і це лякало його, – лякало тому, що він не знав змісту таких почуттів, не знав також, що з ними робити.

Нарешті вони добралися на другий бік ставка, де починалося піщане дно, – це був найкращий і наймальовничіший куток для купання. Наречена простелила між березами килимчик, кинула на траву рушники та інші речі й поглянула на Аліпія II.

– Чи ти кохаєш мене, Аліпію? – спитала. Аліпій II не знав, що відповісти, бо не знав, що таке кохання. Він знав, який зміст вкладений у поняття «любов», про це говорили великі філософи, а також Христос. Він інтуїтивно відчував, що кохання має інший зміст, мабуть, більше емоційний.

– Чому ти не відповідаєш?

Аліпій II опустив голову на груди.

– Скажи, чи ти кохаєш мене?

– Так, – відповів Аліпій II бо інтуїтивно відчував, що так треба відповісти.

– Чому ти соромишся? Глянь на мене.

Аліпій II підвів голову і глянув на неї. Вона неквапно зсувала з себе шати, аж стала зовсім гола і повільно наближалася до нього. Аліпій II ніколи не бачив такої краси. Він ніколи не бачив також голої жінки. її хвилясте волосся спливало з обох боків на груди, і з-між нього просвічували рожеві соски. її тонкий стан, повні й делікатно виведені стегна, стрункі ноги й ідеальна лінія литок, – творили таку досконалу гармонію, якої не знайти в наймудріших книгах. Раптом у свідомість Аліпія II ринула така буря почуттів, що він стояв наляканий і розгублений, мов хлопчина, і не знав, що з ним діється.

Він хотів клякнути перед Нареченою на коліна, хотів молитися до неї, хотів голубити її, гладити її золоте волосся і до кінця життя подивляти її красу. Бідний Аліпій II не знав, що в ньому народжувалося кохання, яке з усією інтенсивністю проникало в його душу й почування. Та коли воно почало полонити також його тіло і зроджувати бажання цілувати Нареченій уста, груди й те таємне місце між ногами, – Аліпія II охопив жах, і він, закривши долонями обличчя, кинувся між берези. Позад себе почув тільки дзвінкий сміх Нареченої і сплеск води.

Він біг і біг, полишив за плечима гай, перебіг цілий ліс і, заплутавшись між кущами, впав знеможений на землю й розридався. Коли ж відчув холод у тілі, прийшов повільно до свідомості, розплющив очі й глянув угору. Світало, сонце ледь-ледь підносилося над кущами, а роса вкривала заспану ще траву. Що це таке? Що це сталося в природі? Та щойно було пополуднє. Та щойно він так ганебно втік від Нареченої. А це вже ніби ранок. Йому стало соромно за свій вчинок. Він відчував єдине бажання: повернутися до Нареченої, впасти перед нею на коліна й просити вибачення. Він зірвався на ноги й почав бігти назад. Перебіг ліс і вибіг у відкритий степ. Час від часу западався у балки, тоді знову вибігав у степ і біг далі. Надвечір добіг нарешті до ставка.

Та береги ставка не були оброслі травою й польовими квітами, не було також березового гаю, ані вілли Нареченої. Що сталося? – подумав Аліпій II. Куди зникли вілла, тополі й гай? Але він був занадто втомлений, щоб іти далі й шукати. Він впав на землю й відразу заснув.

Коли прокинувся, пішов у західному напрямі. Перед полуднем, коли сонце височіло йому над головою, Аліпій II побачив містечко, яке простягалося на високому горбі. Дахи, вкриті червоною черепицею, виглядали мов суниці між зеленими деревами. Аліпій II вирішив вступити до того містечка, щоб хоч напитися води.