Текст книги "Подих смерті"

Автор книги: Айзек Азимов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Розділ 11

– Що ж воно за слово? – У голосі Доріс звучала надія.

Якийсь час Брейд розмірковував, дивлячись на Доріс невидющим поглядом, а потім м'яко сказав:

– Може, нічого вартого уваги тут і немає, але я повинен ще подумати над деякими обставинами. А тепер, Доріс, ходімо лишень спати. К бісу всі ці справи. Треба трохи виспатись. – Він обняв її за плечі й ніжно пригорнув до себе.

– Добре, – погодилася Доріс, – не забудь, що завтра у тебе лекція.

– Заняття у мене щодня, але хай це тебе не турбує.

– Гаразд. Я тільки доведу до ладу посуд, і тоді – спати.

– Отже, домовились. Справи – то мій клопіт, а не твій.

Доріс усміхнулась йому.

Брейд лежав у темряві спальні з розплющеними очима і думав про усмішку Доріс. Свіжа постіль приємно холодила тіло. Поруч часом ворушилася Доріс, але рухи її були повільні й обережні, як у людини, що сама не спить, але намагається не завадити сусідові, який, можливо, вже заснув.

Її усмішка була така тепла і заспокійлива, аж він здивувався, як вона могла в неї з'явитися цієї тривожної години.

… Людина, що пишається своїм інтелектом! (Його думки якось непомітно перекинулись на недавню зустріч із детективом.) Таке визнання справді дуже підходить до Отто Ранке. Але чим пояснити його поводження? Адже він має цілком усталену репутацію. Всі визнають його блискучі здібності. Чому ж тоді він так хизується своїм розумом?

Пишається він своїм розумом чи, може, чомусь його соромиться? А може, це просто своєрідний захист, зумовлений непевністю, браком віри у свій інтелект, що й змушує Ранке постійно афішувати свою розумову потугу і демонструвати свою вищість кожному, хто може якось загрожувати його становищу.

Мабуть, усе-таки непевність!

Або ж Фостер. Наполегливий, енергійний. Швидко просувається по службі. Молода, вродлива дружина приймає його таким, як він є. Що ж змушує його знов і знов доводити кожній особі жіночої статі, з якою доводиться стикатись, що він – уособлення чоловічої снаги. Натомість кожному чоловікові – що він неперевершений дотепник, навіть коли це звичайна, як правило, майже одностороння суперечка викладача із студентом.

Навіть бідний Кеп не уник цього! Маючи за плечима такий блискучий та плідний шлях у науці, він усе ще сумнівається, чи його ім'я посяде належне місце у пам'яті нащадків. Саме тому він прагне видати книжку, що увічнила б його ім'я. А з якою жагою бідолашний Кеп завжди говорить про титул баронета, наданий колись Берцеліусові…

Брейд закусив губу. Усі вони вражені бацилою однієї хвороби. Непевності!

– Доріс! – раптом звернувся він до дружини майже пошепки, боячись, що вона вже заснула, і не бажаючи будити її.

Але Доріс озвалася відразу:

– Що, Луїсе?

Голос у неї був трохи млявий і сонний.

– Ти зовсім не така… не така, якою я гадав тебе побачити – (він мав на увазі суботній вечір у Літлебі, але ще не настільки оговтався, щоб чітко висловити свою думку).

– Але ж ти взяв усі турботи на себе, – лагідно відповіла Доріс. Її рука знайшла його долоню під простирадлом і довірливо сховалась у ній.

Брейд роздумував і дивувався: звідки така разюча зміна? Невже причина в тому, що вона зрештою знайшла когось, хто взяв на себе весь тягар турбот? Та чому ця зміна сталася щойно тепер? Адже Брейд завжди був поряд.

І зараз же спитав себе: а чи справді я завжди був поруч?

Брейд глибоко зітхнув і почав поволі провалюватись у глибокий сон.

Наступного ранку Брейд зійшов униз на сніданок спокійний і мовчазний, з твердим бажанням нічим не порушити нетривкий, наче павутина, спокій, що запанував у стосунках із Доріс. Яєчня з беконом, тільки-но приготовлена, вже чекала на столі, Доріс привітала його лагідною усмішкою.

Згори долинав шум – Джінні порядкувала у своїй кімнаті. Брейд їв швидко, щоб залишити кімнату перед тим, як Джінні, що вся аж кипіла енергією, вдереться в неї. Він нашвидкуруч випив кави і, витираючи вуста серветкою, звернувся до Доріс:

– Чи не краще мені сьогодні вийти раніше, як ти гадаєш?

– Може, й так, – мовила Доріс, – але, Лу…

– Що, Доріс?

– Неодмінно зателефонуй, якби… якби щось трапилось.

– Гаразд. А не дзвонитиму – знай, що все гаразд. І… І не турбуйся. – Тут він згадав учорашній вечір і додав: – Я подбаю про все.

– Добре. – Доріс усміхнулась, але голос її зрадливо тремтів.

Міцно поцілував її і рушив до дверей, бо згори долинув тупіт ніг– то Джінні спускалася сходами.

– До зустрічі! – кинув Брейд від дверей.

Після лекції Брейд залишився в аудиторії на кілька хвилин, щоб відповісти на запитання. Потім забрав свою пошту і поволі побрався до себе на четвертий поверх – повертався у світ, де було вчинено вбивство.

Дорогою переглянув конверти. За три дні, коли випадок з Ральфом змусив облишити всі інші справи, листів зібралося чимало, – хімічні концерни надсилали рекламу своїх виробів, видавництва пропонували книжки; словом, нічого вартого уваги.

Раптом його погляд упав на жовтий конверт, у яких звичайно пересилали внутрішньоуніверситетську кореспонденцію. Його прізвище було видрукуване машинописом, зворотна адреса коротка: кафедра хімії. Що ж воно за повідомлення надсилають йому так офіційно? Певно, це наслідок суботніх подій на прийомі у Літлебі. Брейд навіть уявив собі, як поспішав сьогодні вранці Літлебі на кафедру, щоб виконати цю нагальну роботу.

Брейд засунув решту пошти у кишеню і розірвав жовтий конверт. Повідомлення складалося з одного-однісінького рядка; «Курс із питань безпеки праці буде вписано у розклад, вестиме той курс кафедра». І підпис – Літлебі.

Брейд аж здригнувся з несподіванки. Отже, старий таки поступився, і поступився перед Брейдовим нестримним натиском, його войовничістю суботнього вечора. Щоправда, про «поліпшення становища на кафедрі» не було й згадки, але, зрештою, Брейд і на такий успіх не сподівався.

Піднявшись на свій поверх, він мало не зіткнувся з Отта Ранке, що саме спускався з п'ятого поверху, де містився його кабінет.

Брейд відчув, як кров прилинула йому до обличчя, а верхня губа трохи піднялася, ніби він збирався загарчати. Але Ранке випередив його.

– Лу, друзяко, як ся маєш? У тебе чудовий вигляд, – з разючою щирістю вигукнув він. Поплескав Брейда по плечу, сяйнув зубами і подріботів сходами вниз.

Брейд отетерів. Невже все так просто? Невже досить раз укусити, аби переконалися, що в тебе є зуби, і потім уже вистачить самого гарчання? Невже одного укусу було досить, щоб залякати Ранке? Він глянув на повідомлення, яке й досі тримав у руці. Невже страхові піддався і Літлебі?

Ще гаразд не оговтавшись, Брейд почав відмикати кабінет, але ключ чомусь не повертався. Двері були вже відімкнені.

О боже, це означало, що Кеп Ансон уже тут, а Брейд не мав оце ані найменшого бажання займатись його безсмертною книжкою. Його чекала зовсім інша пильна справа.

Він люто розчахнув двері й став на порозі. Кеп Ансон справді був тут, але не сам. У кабінеті була ще одна особа.

Кеп Ансон, почепивши ціпок на ліву руку, стояв біля заскленої шафи і виймав з неї картонки, де Брейд зберігав журнальні статті, рукописи тощо. На кожній коробці значився перелік документів, виразно написаний тушшю. Цю професійну звичку, та й не тільки цю, Брейд запозичив у самого Ансона. На кожній полиці зберігались, копії щоденників, що їх вели дослідники – Брейдові аспіранти й студенти. Всі ці документи були дбайливо перев'язані й мали етикетки з відповідними написами.

Враження таке, ніби тут попрацювала страх яка охайна, але й не менш занудна хатня господарка, чомусь подумалося Брейдові.

– Я тут хвалюся твоїми роботами, Брейде, – озвався Ансон.

Але Брейд дивився на того іншого. Дуже сутула постать, прихоплений сивиною чуб, смагляве обличчя з широким сміхотливим ротом. Вік – десь під п'ятдесят. Він, звичайно, упізнав гостя. Чув його виступи на з'їздах Американського товариства хіміків. Часто бачив його фотографії, раз навіть на обкладинці часопису «Новини хімічної технології».

Отож, не чекаючи, поки гостя відрекомендують, Брейд простяг йому руку.

– Доктор Кінскі?

– Так. Вітаю, вітаю. Доктор Брейд, якщо не помиляюсь? Чув про ваші роботи. – Тоненькі зморшки з'явились під його очима та в куточках вуст, голова легенько похитувалась у такт словам. – З цікавістю стежу за ними. Адже ми з вами не просто колеги, а й учні старого шановного Кепа, чи не так?

Брейд ствердно кивнув, а про себе подумав: невже Кінскі й справді тратить час на те, щоб слідкувати за незначними роботами якогось другорядного хіміка?

– Щиро дякую. – Брейд хотів сказати, що праці Кінскі він вважає за незрівнянно важливіші, але той його випередив.

– З часів моєї юності тут багато чого змінилося. Сподіваюсь, ви не сердитеся, що я так вільно почуваюсь у вашій лабораторії. Це Кеп привів мене сюди. Він і далі вважає цей поверх за свій. Обстежує кожен закуток, як давніше. Жоден студент не сховається від його ока. – Він тужливо роззирнувся довкола. – Колись я частенько сюди навідувався, але за останні п'ятнадцять років вибрався оце вперше.

– Ну, що ж, присядьмо, – запросив Брейд. – Може, трохи під'їмо, докторе Кінскі?

– О, ні, дякую, я поспішаю, на жаль. У мене обмаль часу, а все ж я не міг поїхати, не глянувши бодай оком на наше старе гніздо. Адже стільки щасливих весен промайнуло тут. У всякому разі вони видаються щасливою порою, коли вже стали далеким минулим, чи не так?

Брейд кивнув на знак згоди.

– Я вас розумію. Що ж, шкода, що ми не зможемо відзначити цей день. Ви давно приїхали?

– Тиждень тому. Хотів вибратись раніше, але перешкодили всілякі клопоти – служба, родина тощо. А проте я відклав справи набік і викроїв кілька днів для старого Кепа.

Старий Кеп! Цей епітет чомусь роздратував Брейда. Щоправда, Кеп і справді був старий – йому вже давно за сімдесят, але ж і Кінскі було під шістдесят.

Зате самого Кепа це зовсім не дратувало, він дивився на Кінскі так само ніжно, як молодий дивиться на свою наречену або мати – на своє обдароване, талановите дитя.

Кеп дивився на Кінскі, як на свого найздібнішого учня, що, ставши науковим світилом, прославив тим самим і свого навчителя.

Брейд зрозумів, що почуття, які охоплюють його, не що інше, як ревнощі, а то й заздрість.

Слава старшого талановитого колеги геть затьмарила його, і він раптом видався собі непримітним, не вартим уваги рядовим хіміком.

Заполонений гнітючими почуттями, він насилу витис із себе:

– Гадаю, ваша видатна діяльність у галузі синтезу тетрациклінів навряд чи потребує якихось коментарів.

– Що ви! Яка діяльність! – Кінські вимовно підніс догори руки. – Адже Моран-Мінтер з Кембріджу набагато випередив мене.

– Але ж у нього зовсім інший підхід. На мою думку, саме ваш, метод дозволить швидше одержати альдестерон.

– Он як? Ви справді так вважаєте? Признаюся, не сподівався почути це від вас. Я просто вражений, адже…

Але тут Кеп Ансон перебив його:

– Наш Джо був такий ласкавий, що завітав учора до мене і провів цілий вечір над рукописом моєї книжки. І вона йому дуже сподобалася. – Старий самовдоволено хихикнув.

– Так, звичайно, – озвався Кінскі. – Хімікам потрібна така книжка. Надто багато хіміків живе тільки сучасним. Математики та фізики, скажімо, знають історію своїх, наук, тож нові знання, як правило, доповнюють старі. Натомість у хімії нові знання, як мені здається, просто витісняють старі. Ми схильні забувати старе. І на сьогодні багато чого забуто. Тим часом старі знання повинні бути основою для нових. Не можна правильно зрозуміти нове, не знаючи, що йому передувало.

– Ваша правда, – пробурмотів Брейд.

– І саме Кеп утокмачив це нам, еге ж? Щоб опрацювати такий, як у нього, матеріал, вже не досить бути просто хіміком. Треба бути ще й філософом. І Кеп саме такий автор…

Кеп знову захихотів, а Брейд кивнув, хоч і ствердно, але не зовсім охоче. Справжнє освідчення в любові. Суцільні дифірамби. Набридло. Його брала дедалі більша досада.

– Щоправда, давніше, – провадив Кінскі, – я ніколи б не надумав про Кепа, як про філософа. Тільки як про педанта, поборника суворої дисципліни.

– Я пам'ятаю його таким самим, – мляво посміхнувся Брейд.

– Ви повинні його пам'ятати вже м'якшим. А за моїх студентських літ йому було тільки тридцять з гаком. Надзвичайно енергійний, а що вже вреднющий! Пам'ятаєте, Кепе, ви загадали провести реакцію, а я осмілився сказати, що це даремна трата часу. Що тоді було! Страшно сказати. Аж у вухах лящало. Відтоді й прозвали його Кепом. Б'юсь об заклад, ви не знаєте справжнього імені Ансона. Можу також присягтися, що й ніхто його не знає, хіба що потрапили до рук якісь документи! – Кінскі, здавалось, був дуже задоволений собою.

Брейд не приховував свого зацікавлення.

– То це ви охрестили Ансона Кепом?

– Так. А знаєте, чому я зупинився на прізвиську Кеп?

– Здогадуюсь. Мабуть, зіграло свою роль ім'я відомого тогочасного бейсболіста, якого теж звали Кеп Ансон. Так я думав досі.

– Слава бейсболіста сприяла хіба закріпленню прізвиська, але до його вибору не мала ніякого стосунку.

– А ще я чув, ніби наш Кеп колись мав власну яхту. – Така гадка видалася Брейдові кумедною, і він додав: – А може, йшлося лише про човен.

Кеп Ансон, якого їхня розмова починала гнівити, врешті не витримав:

– Усе це нісенітниці, дурниці, – вереснув він і владно застукотів ціпком у підлогу.

– Ба, ні, – жваво заперечив Кінскі, – не дурниці, а незаперечний факт з Ансонового життя. Отож повертаюся до інциденту з тою клятою реакцією. Ансон ладен був спустити з мене шкуру, а що вже лаяв, що вже коренив! І коли вже здавалося, що він от-от зареве, як звір, Ансон раптом замовк. Пильно глянув на мене і, не відводячи важкого погляду, почав: «Кінскі, затям раз і назавжди: поки ти працюєш, під моїм керівництвом, мусиш виконувати мої накази, як накази капітана на кораблі. Думай собі, що душа забажає, але тоді, коли я скажу тобі, що і як ти повинен думати. З цієї хвилини ти повинен беззастережно підкорятись моїм вказівкам. Бо я тут капітан, а ти всього-на-всього юнга. Ясно?» Отак воно було. Саме так. І від того дня я не звертався до нього інакше, як Кеп. Помалу всі звикли до такого звертання, і вже ніхто не називав його інакше.

Ансонові очі палали люттю.

– Нічого подібного ніколи не було!

Із співчуття до свого вкрай збентеженого вчителя Брейд вирішив змінити тему розмови і повернувся до питання, порушеного, на початку зустрічі.

– Якщо ваша ласка, докторе Кінскі, я все ж хотів би почути, як ви оцінюєте перспективи синтезу альдостерону, – сказав він.

– Буде видно, буде видно, – нервово задріботів Кінські. – На мою думку, перспективи непогані, хоча ви, оскільки я знаю, цілком протилежної думки.

– Протилежної? Чому? Я ж майже незнайомий з вашою методикою.

– Я мав на увазі вашого аспіранта, – обличчя Кінські автоматично прибрало сумного виразу. – Я так шкодував, коли довідався, про трагедію.

– Тут уже нічим не зарадиш, – тихо сказав Брейд. – Але з моїх аспірантів ніхто не мав дотичності до синтезу альдостерону.

Тепер уже Кінські здивувався:

– А загиблий? Як пак його прізвище… Нойфельд. Він був непохитно переконаний, що за моєю методикою годі одержати альдостерон. Страх самовпевнений молодик. Випалив мені це прямо в живі очі.

– Ви знали Нойфельда? – вигукнув Брейд. – І розмовляли з ним?

– Певна річ. На торішньому з'їзді Товариства американських хіміків у Атлантік-Сіті.

– Тепер пригадую: він їздив туди. Я ще тоді домігся, щоб витрати на цю подорож відшкодувати з фондів кафедри. Але він і словом не обмовився про зустріч з вами.

Кінскі зневажливо пирхнув.

– Мабуть, не надавав справі такої ваги, щоб згадувати про неї. Він підійшов до мене після виступу, відрекомендувався і категорично заявив, що я не здійсню успішно синтезу за моєю методикою. Не вважав за потрібне бодай пояснити, що, на його думку, було в ній хибне. Фактично, він обізвав мене в живі очі дурнем. Минув уже майже, рік, а я ніяк не можу забути цього. До речі, Брейде, а що буде з цією роботою тепер, коли його вже немає?

Цікаво, був це виплід Брейдової розбурханої уяви чи в очах Кінскі справді спалахнула іскра цікавості, коли він ставив це запитання?

Розділ 12

Хоч би що там було, запитання заскочило його зненацька і примусило на якийсь час замислитись. Брейд глянув на Кінскі, відтак перевів погляд на Ансона. Старий міцно стис бліді сухі вуста, наче під гнітом образи, що осіла в пам'яті з часу їхньої останньої розмови на цю тему.

Що ж мені відповісти, вагався Брейд.

– Бачте, докторе Кінскі, – почав Брейд ухильно. – Я просто ще не мав часу на щось зважитись…

Але Ансон сердито урвав його:

– Він надумав продовжувати Нойфельдову роботу. І зауваж, Кінскі, всупереч моїй думці! Певно, я зовсім постарів, бо у давнину мої хлопці слухалися моїх порад.

– Нічого не вдієш, – знітився Кінскі. – Усі ми старіємо.

Запала мовчанка, ніякова й прикра для всіх трьох. Аж ось Кінскі підвівся і почав прощатися:

– Радий був зустрітися з вами, докторе Брейд! Якщо завітаєте в мої краї і матимете трохи часу, неодмінно заходьте, будете бажаним гостем.

– Дякую за запрошення. – Брейд потис руку Кінскі.

– Ага, Брейде, – в голосі Ансоновім ще виразно відчувалось роздратування, – я ще прийду сюди о сімнадцятій годині, щоб обговорити тематику лекцій з питань безпеки праці. Точно о сімнадцятій.

– О сімнадцятій, – луною озвався Брейд. Це так прикметно для Кепа – показати, що його анітрохи не цікавить, чи звільниться Брейд від справ у цей час.

– Коли Кеп каже о сімнадцятій, – докинув Кінскі, – це означає о сімнадцятій нуль-нуль. Чи він уже змінився?

– Анітрохи, – відказав Брейд.

Гіркота й жаль охопили Брейда, коли він залишився сам-один. Він втратив батька, навіть гаразд не усвідомлюючи, що той у нього є. Бо хіба Кеп Ансон не був йому в певному розумінні батьком?

Він лише тепер це зрозумів. Тепер, коли побачив Ансона поруч із його старшим сином, яким можна пишатись, який уславив його, а давніше виконував усе, що йому скажуть, і навіть тепер готовий дати спустити з себе шкуру, якщо так звелить капітан корабля.

Що ж до Брейда – то він син нікчемний, намертво прикутий до своєї роботи, та й ту, зрештою, повинен от-от втратити. А на всі намагання бідолашного Кепа якось схилити його до зміни напрямку досліджень відповідає лише впертою відмовою.

А неборака Кеп! Хоча він відійшов від справ у зеніті слави та популярності, а проте так страждає тепер від непевності. Тож і покладає всі надії на свою книжку.

Доріс повертається до мене, розмірковував далі Брейд. Але решта все вислизає з рук. Мій аспірант загинув. Дослідження, на які він, Брейд, покладав надії, виявились підробкою. Посаду майже втрачено. А тут ще й Кеп Ансон… Мій батько мене теж не любить, з гіркою іронією подумав він.

Брейд підвівся і рушив через внутрішні двері до своєї лабораторії. Колись, за молодих Ансонових літ, її приміщення було частиною кабінету, але Ансон відгородив його стіною, провів гарячий та холодний водогони, підвів газ, поставив вентилятор та інше лабораторне обладнання.

Ансон завжди дотримувався думки, що кожен професор, бодай і найстаріший, ніколи не повинен забувати, як послуговуватися пробіркою та парою щипців. Кожен професор постійно повинен ставити експерименти, хай і зовсім дрібні, малозначущі, й проводити їх особисто.

Брейд лишився вірний традиції, що її започаткував Ансон. Останні Брейдові дослідження були другорядні, та чи ж річ у цім? За словами Ансона, людина передусім повинна мати втіху, повинна власноручно щось робити.

Брейд журно дивився на своє обладнання і думав: що ж тут може дати втіху? Колба реактора не радувала серця. Те, що було в ній, заков'язло й мало відворотний вигляд. Та й спогади, пов'язані з обладнанням, були радше прикрі.

Брейд не заходив сюди з того пам'ятного четверга, коли заглянув у лабораторію, щоб узяти стандартизований розчин кислоти, й наткнувся на труп. Відтоді обладнання стоїть без ужитку і про роботу нагадують лише скляні та пластикові рурки, що сполучали реактор із великим, блідо-зеленим балоном зі стисненим киснем.

Цілком машинально Брейд кинув оком на балон. Що це? Невже балон порожній? Але ж він міняв його ще незадовго перед останнім експериментом. Тим часом манометр показував нульовий тиск усередині півтораметрового балона, замість принаймні 125 атмосфер.

Як це могло статися?

Невже він залишив балон відкритим і газ поступово вийшов? Манометр на виході редуктора, звідки газ подавався в реактор, теж показував нуль. Брейд перевірив запірний кран і переконався, що він закритий. Тут витоку не було.

А може, він закрив основний вентиль, випустив рештки кисню з редуктора та манометрів і лише потім перекрив запірний кран? Власне кажучи, саме так треба було вчинити, але Брейд не пригадував, щоб це робив.

Він узявся за ручку основного вентилятора на верхівці балона і спробував повернути її за годинниковою стрілкою. Натис дужче – навіть не зворухнулась. Отже, цей вентиль повністю закритий.

Цілком машинально він почав був натискати на ручку вентиля у протилежний бік, щоб пустити кисень у редуктор і пересвідчитись, чи працює манометр, але в останню мить щось зупинило його.

Це було чудо, і цього чуда доконав його зір, але не той, що просто сприймає картину, а зір хіміка; якесь внутрішнє бачення – вироблене двадцятип'ятирічним досвідом роботи, навичка бачити те, що чимось не вписується у поточний момент, суперечить йому. Ось що стримало його руку.

Те, що не вписувалось у поточний момент і що не уникло його очей, був полиск маслянистої рідини на різьбі редуктора, де основний манометр пригвинчується до балона. Брейд колупнув різьбу нігтем, підніс пучку до носа і понюхав. Час, здавалося, зупинився і все завмерло круг нього, поки, знайшовши гайковий ключ, він відкручував манометр. Досить було незначного зусилля – і ключ подався з дивовижною легкістю. Чудасія, та й годі! Все стало зрозумілим, коли він, відкрутивши манометр, побачив, що вся різьба густо змащена. Те саме і з зовнішнім манометром! Брейд не міг точно визначити рідину, але за консистенцією вона нагадувала гліцерол.

Якби він таки відкрив основний вентиль і пустив кисень, то стався б вибух такої сили, що лабораторію рознесло б ущент, наче карткову хатку.

Брейд з брязкотом упустив манометр на лабораторний стіл і сів – ноги не тримали його. Він весь тремтів – смерть була так близько.

Трохи заспокоївшись (він навіть не міг сказати, скільки отак просидів), Брейд підвівся, щоб упевнитись, чи замкнені зовнішні двері у лабораторію. Відтак замкнув зсередини і кабінетні двері. Хай думають, ніби він вийшов на підобідок. На саму згадку про підобідок, його занудило.

Прийшовши до тями, він усвідомив, що пильно розглядає манометр, його густо змащену і тому смертоносну різьбу.

Востаннє Брейд використовував балон із тиском у четвер, у день Ральфової загибелі. Тоді, безперечно, все було гаразд. З того часу Брейд не користувався балоном, а в його кабінет чи лабораторію міг зайти будь-хто. Ральфових звичок він не мав. Щоправда, міг замкнути свій кабінет о п'ятій, коли йшов з роботи… якщо не забував. Коли ж виходив на заняття, у бібліотеку чи навіть на підобідок, звичайно не замикав жодних дверей.

Двічі за цей час заходив у його лабораторію Кеп Ансон (Брейд на хвилину уявив собі Кепа – як той убиває неслухняного аспіранта, що насмілився повстати проти нього, але тільки всміхнувся на таке припущення), причім останнього разу з ним був Кінскі. Роберта заходила в Ральфову лабораторію, тож могла зайти і сюди. Дідько б його вхопив! Практично в його лабораторію міг зайти кожен.

Мимоволі він знову згадав Кінскі. Цей чоловік був у його лабораторії. Щоправда, з Кепом Ансоном, але Кеп, як усім відомо, міг так поринути в цікаву для нього справу, що забував про все на світі. Кінскі запевно знав цю Кепову рису і міг підсунути йому якусь книжку, а сам тим часом робив що хотів. Отже, Кінскі.

Мозок Брейда якось автоматично почав доповнювати цю версію деталями. Кінскі зустрічався з Ральфом. Ральф нахвалявся довести своєю роботою, що Кінскі просто телепень. Чи був Кінскі аж такий шанолюбець, щоб боротися, нічим не гребуючи, навіть убивством? Чи мав він намір убити ще й Брейда, аби вчитель не продовжив роботи свого учня? Він так зацікавився, чи Брейд не облишить Ральфових досліджень… а балон був уже готовий до вибуху. А може, він повитирав би гліцерол, якби Брейд запевнив його, що припинить експерименти. Чи рятунку для нього так чи так уже не було і Кінскі просто давав волю своїй патологічній цікавості.

Ні, неможливо! Щоправда, Кінскі був у місті в день Ральфової загибелі, але звідки він міг знати, як Ральф проводить експерименти, щоб детально спланувати злочин.

Брейд приклав холодні руки до палаючого чола. Ні, всі ці гадки та припущення навіяні звичайнісінькими людськими заздрощами, здоровим глуздом тут і не пахне.

Як могло прийти в голову хімікові-експериментаторові, якщо він не безнадійний психопат, боротися з можливим своїм суперником, вдавшись до такого підступного вбивства?

Але психопатом може бути кожен.

А якщо це не пов'язане зі смертю Ральфа? (Два різні злочини підряд? Такий неймовірний збіг обставин?) А проте міг же хтось мати зуб особисто на Брейда? Скажімо, не далі, як у суботу, він образив Фостера, зрештою… Ранке теж. Та невже аж настільки?

Брейдові пригадалась незвична приязність Ранке, якого він уранці зустрів на сходах. Чи не було то панібратство вбивці щодо своєї фактично приреченої на смерть жертви, вже не вартої того, щоб її ненавидіти?

А може, Літлебі? Адже він добряче втер йому носа в суботу, і це сьогоднішнє повідомлення теж могло бути своєрідною милостинею приреченому.

О боже! Ще й Літлебі! Брейд уже наледве гамував цю шалену круговерть думок. Невдовзі йому ввижатимуться привиди під ліжком, якщо він уже й Літлебі вважає здатним на такі речі. Досить цього!

Хоч би що там було. Дохені повинен знати про цей замах, бо кого б не підозрювати в злочинстві, доцент Луїс Брейд злочинцем бути не може. А якби виявилося, що обидва злочини вчинив один вбивця, то це знімало б з Брейда і підозру у вбивстві Ральфа.

Майже зовсім заспокоївшись, він присунув до себе телефон і накрутив номер.

– Дев'ятий відділок поліції, – почувся у слухавці офіційний голос. – Черговий офіцер Мартінеллі слухає.

– Чи можу я поговорити з інспектором Джеком Дохені? – підкреслено рівним голосом запитав Брейд. – А коли його можна сподіватися? Розумію. Ні, ні, ніхто інший не потрібен. Зрештою, це не термінова справа. Будь ласка, коли він дасть про себе знати чи повернеться, перекажіть йому, що дзвонив професор Луїс Брейд. Він мене знає. І скажіть, що я хотів би якнайшвидше побачитися з ним. Запишіть мій номер. Університету – два – тисяча, внутрішній – сто двадцять п'ять. Так, дякую. – Брейд поклав трубку і ще довго не міг відірвати очей від апарата. Нарешті подумав: непогано було б під'їсти. Вирішив не йти на підобідок до кав'ярні, а лише взяв сендвіч і мерщій повернувся до себе, намагаючись дорогою уникати людей. Він не міг довіряти оточенню, поки не знав, хто замірявся його вбити. Вбити отут, за замкненими дверима…

Брейд випив каву прямо з пакета, не дожидаючи, поки напій прочахне, і тільки тепер помітив, що забув додати вершків.

Надходив час занять – перша година, і Брейд згадав, що має зайти до студентської лабораторії.

Він замкнув за собою двері, перевірив надійність замка, натиснувши разів з кілька на клямку (цікаво, чи зможе він знову залишати двері незамкненими, а як зможе, то коли?). І подався довгим коридором до студентської лабораторії.

Чарлі Емет готувався показати студентам, як одержують під тиском семикарбазон. Це означало, що десь за чверть години Емет почне лагодити скляну «бомбу», злютовуючи над полум'ям газового пальника краї товстостінної скляної рурки, причім перемички повинні бути без деформації, однакової товщини і, звичайно ж, без дефектів. Адже в ході реакції тиск випарів усередині «бомби», коли її підігрівати, сягне рівня кількох атмосфер, і її корпус має витримати.

Брейд завжди хвилювався, проводячи такі експерименти, бо певна ймовірність вибуху була завжди, а в програмі предмету такі демонстрації належали до числа обов'язкових.

Звичайно, Емет був мастак у цьому ділі. Брейд не раз спостерігав, як той готувався до таких демонструвань. Бачив його пильний погляд, спрямований на полум'я, де вмілі й певні руки поволі повертали належно розігрітий кінець скляної рурки.

Змастити різьбу кисневого редуктора гліцеролом міг тільки хтось із такими вправними руками та холодним, як крига, серцем.

На цю думку Брейда зразу ж охопив сором. Чарлі Емет? Оцей безхарактерний Чарлі Емет? Бога ради, який він міг мати мотив? (Зайшла Роберта Гудх'ю, несміливо, мигцем усміхнулась йому й квапливо рушила до бічного столу, щоб зробити останні маніпуляції з приготованими ще зранку хімікатами для сьогоднішніх занять.)

Брейд зиркнув на годинника. До першої лишалося п'ять хвилин. Отже, за п'ять хвилин студенти заповнять лабораторію. Брейд чомусь зі смутком подумав, що життя викладача, власне, тісно пов'язане з годинником – принаймні з півдесятка видів роботи викладача починаються у чітко визначений час: лекції, лабораторні заняття, всілякі семінари та засідання кафедри.

Хвилинна стрілка наближалася до дванадцяти, коли ввійшов перший студент і розгорнув та одяг чорний гумовий фартух.

– Добрий день, професоре! – шанобливо привітався студент, поклав книжки на один із столів і розгорнув свій обпалений кислотними краплинами підручник для лабораторних занять.

Тільки-но він закінчив свої приготування, як з однієї книжки випала пака згорнених аркушів; студент пильно глянув на неї, й на зміну подивові на його обличчі з'явилося занепокоєння, що межувало з переляком. Він кинувся з цими паперами до Емета, що саме порався у протилежному кутку лабораторії.

– Вибачте, містере Емет. – В голосі студентовім бриніла тривога. – Я чи не забув здати свій звіт в одну з попередніх п'ятниць. Чи не можна здати його тепер?

– Гаразд, залиште, згодом прогляну, – різкувато, мабуть, щоб не впасти у Брейдових очах, відказав Емет і додав: – Але щоб це було востаннє.

Брейд неуважно спостерігав, як папери перейшли до Еметових рук. Тим часом решта студентів швидко займали свої місця. Їх квапив час. Розклад, що завжди ділить день викладача на окремі частини і невблаганно прив'язує його до годинника, наче розпинає на хресті часу.

Час… І тут щось сталося. Святий боже. Він пригадав…

І студенти, і лабораторія нараз кудись зникли, був тільки він на самоті з пусткою та страшною, жахливою думкою, що вирувала в мозку.

Він майже вибіг з лабораторії. Кілька пар очей зацікавлено провели його поглядом, але він навіть не помітив цього.

Брейд знову був у своєму кабінеті, знову телефонував, щоправда, цього разу спочатку довелось знайти потрібний номер у довіднику.