Текст книги "Подих смерті"

Автор книги: Айзек Азимов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Розділ 8

Трохи отямившись, Брейд проказав ледь тремтячим, але вже майже опанованим голосом.

– Доброго ранку, Роберто! Як же ти налякала мене!

Роберта Гудх'ю опустила руки на коліна. Коли увійшов Брейд, вона перегортала сторінки щоденника Ральфових досліджень (шухляда в його столі так і залишилась висунутою), а тепер повільно згорнула його.

– Доброго ранку, професоре Брейд! – відповіла Роберта.

– Як ти потрапила сюди?

– Я… Я тільки переглядала його речі. Він… Його поховали вчора пополудні, і я подумала… Я подумала… – Їй було важко говорити і знаходити потрібні слова, – що зможу знайти речі, які можна взяти, щось…

Закінчити речення вона так і не змогла, і Брейд допоміг їй:

– Щось на пам'ять про нього?

І відразу ж подумав із сумом та співчуттям до дівчини: що ж тут можна взяти на згадку про дружбу між двома аспірантами-хіміками? Якусь пробірку, де він готував розчини? Чи якісь розсипані при зважуванні кристалики, що їх можна зібрати в конверт і зберігати між аркушами книжки?

– Мені дуже жаль, Роберто, що я не був на похороні, але я просто не знав, коли він має відбутися. – (Та й незграбна ж відмовка, подумав він, адже про це можна було дізнатись.)

– Там були тільки його мати і я, – відказала Роберта, – зрештою, ми й не розраховували, що прийде ще хтось.

Та як же вона все-таки потрапила сюди, знов подумалося Брейдові. Він був цілком певний, що замкнув лабораторію, виходячи звідси востаннє. Невже після нього хтось побував у лабораторії і потім залишив двері незамкненими? А може, це детектив? Але тоді він повинен мати дублікат ключа.

О боже! Невже тепер детективи ввижатимуться йому під кожним лабораторним столом чи навіть за кожною колбою. Адже це міг бути Грег Сімпсон, напарник Ральфа по лабораторії, який мав право заходити сюди з будь-який час і не був зобов'язаний замикати двері.

Але Роберта, ніби відчуваючи, яке питання мучить його, тихо сказала:

– Я маю свій ключ до лабораторії.

– Свій? Звідки він у тебе? – здивувався Брейд.

– Його мені дав Ральф.

Якусь хвилину Брейд мовчав. Потім зачинив двері лабораторії на засув, сів під ними на табурет і уважно приглянувся до Роберти. Вона сиділа у кріслі, що донедавна належало Ральфові, за його колишнім столом. Сонячні промені, пробившись крізь хмари, а потім і крізь бруднуваті віконні шибки (вікна в університетських лабораторіях здебільшого напівпрозорі), падали на плечі Роберти, підсвічуючи її пишне волосся червінню.

А вона не така вже й несимпатична, як здавалось, трохи здивовано подумав Брейд. Щоправда, до голлівудівських стандартів їй далеко, бо ні струнка, ні висока вона не була. Зате мала густі довгі вії, гарно окреслені вуста, ніжну смагляву шкіру на відкритих до плечей руках.

Навіщо ж вишукувати якусь незвичну внутрішню потребу, що спонукала Ральфа дати Роберті ключа від лабораторії? Чи не йдеться тут про таку цілком просту і природну річ, як любовний зв'язок?

– Я не знав, що Ральф дозволяв комусь мати ключа від лабораторії. Звичайно, я розумію: для тебе він міг зробити виняток.

Роберта, з обличчя якої не сходив вираз смутку, мовчала.

– Чи ти не поясниш, звідки в тебе цей ключ? – уточнив свою думку Брейд, зачекав трохи і пояснив, намагаючись говорити лагідно. – Зрозумій: за звичайних обставин я не виявив би такої настирливої цікавості, але ж зараз обставини виняткові.

Роберта різко відкинула назад волосся і підвела на нього очі:

– Я розумію, що ви маєте на увазі, професоре Брейд, і не збираюся говорити неправди. Часами ми зустрічалися з ним тут… після занять. Маючи свій ключ, я могла приходити сама.

– Щоб тримати все у таємниці? Бо якби ви приходили разом, то це могло впасти у вічі?

– Так.

Відчуваючи, як його охоплює збентеження, але вважаючи, що тільки заскочивши дівчину зненацька можна сподіватись на правдиву відповідь, Брейд майже вистрілив наступне запитання, вистрілив раптово і прямо:

– Ти вагітна, Роберто?

Вона різко здригнулась і опустила очі.

– Ні.

– Ти певна в цьому?

– Цілком.

– Що ж, Роберто, питання вичерпане.

– Дякую, професоре Брейд, – промовила вона. – Знайте ж: я розумію, як негоже ми поводились, і прошу вибачити нас. Адже якби хтось застав нас, то це було б дуже… прикро. І ви, напевно, мали б неприємності.

– Так, гадаю, ми всі мали б великі неприємності.

– Розумієте, професоре, ми мали побратися, а іншого місця, де можна б залишитись на самоті, просто не було. Але тепер ви знаєте все і якщо вважаєте, що я повинна покинути аспірантуру, то я так і зроблю. Зрештою тепер це не має для мене великого значення.

– Ні, – енергійно заперечив Брейд. – Я зовсім не мав на увазі, щоб ти покинула роботу над дисертацією. Те, що було між тобою та Ральфом, мене не стосується, і я не маю наміру до цього повертатись. А питав я тільки тому, що…

Зненацька він урвав. Не міг же він сказати їй, що кілька хвилин тому уявив її грубою і набридливою вагітною коханкою, яку можна зненавидіти за домагання шлюбу, щоб урятувати свою честь, і яка, вважаючи відмову хлопця за зраду (а такий гострий на язик тип, як Ральф, міг викласти їй усе навпростець, не щадячи її гідності), не просто обурилась чи образилась, а образилась на смерть.

Але Роберта не була вагітна… чи тільки так сказала. Десь у глибині душі все ж таки жила якась підозра.

І він вів далі не зовсім переконливим тоном:

– Тому що відчував: якесь непорозуміння між вами абощо могло викликати у Ральфа роздратованість, яка, своєю чергою, спричинила цей нещасливий випадок. Але тепер, після нашої розмови, я зрозумів, наскільки ти пригнічена після всього пережитого. Чому б тобі не відпочити з тиждень чи довше, якщо відчуватимеш таку потребу? На лабораторних заняттях тим часом якось обійдуться без тебе. Зрештою я знайду когось на заміну. А потім, коли найгірше буде вже позаду…

– Дякую, професоре Брейд, – Роберта тріпнула головою, – але я не припинятиму роботи. Найважчі якраз ті години, коли я залишаюся на самоті.

Вона підвелася, взяла торбинку під пахву і рушила до дверей, де трохи затрималась, відмикаючи замок. Нараз у Брейда промайнула нова думка.

– Зачекай-но, Роберто! – звернувся він до дівчини.

Вона чекала, не повертаючись до нього. Брейд теж замовк, йому було незручно, й він не знав, як сформулювати запитання.

– Сподіваюсь, ти дозволиш мені поставити ще одне запитання– дуже особистого характеру, – врешті промимрив він.

– Більш особистого, ніж те, що ви вже ставили?

Брейд відкашлявся.

– У певному розумінні так. Але я маю вагомі підстави питати про це. Отже, чи мала ти коли-небудь якісь клопоти з професором Фостером?

Роберта повернулась до нього.

– Які клопоти, професоре? – Питання пролунало гостро, брови в дівчини здивовано звелися.

Скажи ж це нарешті, сто чортів, роздратовано подумав Брейд і додав уголос:

– Що ж, доведеться поставити питання руба. Чи професор Фостер приставав коли до тебе?

– Це запитання навряд чи можна вважати за особисте, – відказала Роберта, – адже професор Фостер ніколи не робить із цього таємниць. Так, я теж одержала свою порцію залицянь. Не більшу ніж будь-яка інша дівчина, але й не меншу. Адже професор Фостер людина щиросерда й розподіляє свою увагу не тільки щедро, а й порівну.

– Чи Ральф знав про це?

– Чому ви про це питаєте? – У голосі Роберти зазвучала нотка спротиву.

– Бо, гадаю, він знав. Хіба ні?

Дівчина мовчала.

Оскільки Фостер не робив таємниці щодо предмету своїх залицянь (а може, йшлося не тільки про залицяння, подумав Брейд, недарма ж його називають Фостер-обмацувач), то Ральф міг про все знати і, звісно, обурився поводженням Фостера і своє обурення, напевно, висловив професорові Фостеру.

– Ніхто не звертає ані найменшої уваги на професора Фостера, – врешті сердито озвалася Роберта. – Часами він стає надокучливим, але ж це нічогісінько не означає. Якби нарешті котрась із дівчат відповіла йому взаємністю, то зі страху він напевно вискочив би у вікно.

– Але ж річ у тім, що Ральф був чутливий до таких речей і міг висловити професорові Фостеру, що він про нього думає.

– Гадаю, мені вже пора йти, професоре. Я почуваюсь…. не зовсім добре. – Роберта повернула до дверей, але знов зупинилась і сказала в раптовій задумі: – Я хотіла б знати… Чи будуть вам потрібні Ральфові щоденники?

– Принаймні поки що, – відказав Брейд. – Гадаю, потім я зможу віддати їх тобі.

Роберта на мить завагалась, ніби хотіла додати ще щось, але, так і не сказавши нічого, вийшла з лабораторії.

За кілька хвилин Брейд бачив у вікно лабораторії, як вона вийшла з головного входу, перетнула хідник і рушила камінною стежкою через університетське містечко.

Хоча Роберта й ухилилась од відповіді на останнє запитання, фактично то було підтвердження його здогаду.

Ну звісно ж! Ральф напевно був страх заздрісний і ревнивий і панічно боявся втратити хоч щось, що належало йому. Він був якраз із тих, що можуть спалахнути навіть від жалюгідних Фостерових штучок, на які хтось інший не звернув би й уваги.

Вибухнувши злістю, він міг піти до Фостера і зажадати, щоб той облишив залицятися, погрожуючи, що інакше він звернеться до вищих інстанцій. А це вже була погроза вельми небезпечна.

Адміністрація могла дивитися крізь пальці на Фостерове поводження, але тільки до часу, поки ніхто не скаржився, не звертався до них офіційно з цього приводу. Але перша ж скарга різко міняла справу. Можна навіть сказати, вона могла б тоді скластися для Фостера фатально.

Взагалі професор міг дозволяти собі багато чого: напиватися щовечора до чортиків, так бубоніти свої лекції, що ніхто нічого не розумів, міг митися тільки раз на рік перед Великоднем, бути грубим до брутальності, нестерпно нудним або ж збіса неприємним – все це до уваги не бралося. Штатна посада була йому за надійний щит у всіх цих випадках.

У всіх, крім двох, коли викладача завжди можна було звільнити незалежно від його посади. У першому підставою для звільнення була нелояльність (порівняно новочасний злочин). У другому – стара як світ моральна розбещеність. А тут Фостер постійно балансував на межі дозволеного. Отож скарга означала б для нього неминучу втрату роботи.

Чи загроза такої скарги могла стати причиною вбивства? Чи можна вважати, що з допомогою вбивства хотіли позбутися можливого скаржника?

А може, Фостер задовольнився тільки тим, що поставив Ральфові на іспиті занижену оцінку?

Хоч би що там було, все це пояснює лише можливість мотиву і аж ніяк не пояснює, як злочинець вибрав би слушну нагоду. Бо звідки, скажімо, Фостер міг знати, як Ральф проводить свої експерименти? Як міг він дізнатися, що колби з порціями ацетату натрію, які Ральф приготував заздалегідь, чекатимуть на нього в лабораторії?

На всі ці запитання Брейд лише знизав плечима і врешті взявся до Ральфових щоденників. Їх було п'ять, всі акуратно пронумеровані. Він узяв той, що лежав згори.

Брейд мав копії щоденників у кабінеті, але якщо Ральф дотримувався аспірантських звичаїв, то напевно вів на зворотах аркушів чорнеткові розрахунки з коментарями, щоб завжди мати їх під рукою.

Переглянувши кілька сторінок, він подумав, що Ральфові записи у щоденнику майже бездоганні. Вони були зрозумілі, стислі, майже хворобливо пунктуальні. Брейд колись бачив щоденники Кепа Ансона з силою пояснень до його докторської, зроблених нерозбірливим письмом, але щодо досконалості та ґрунтовності Ральф чи не перевершив навіть їх.

Напевно, подумав Брейд, я розберуся. Ральф так докладно коментував свою роботу, ніби припускав, що читатиме її людина з найзагальнішими уявленнями про досліджувану галузь хімії. Схоже на те, провинно подумав Брейд, що Ральф робив свої нотатки саме з розрахунку на мене. Що ж, бий його лиха година, тоді я просто мушу зрозуміти. Треба лише менше боятися математики.

І опрацьовувати все систематично, починаючи вже від сьогодні.

Він розгорнув щоденник № 1. Перші сторінки були присвячені Ральфовій роботі ще під керівництвом Ранке: перелік праць, простудійованих перед початком експериментів, резюме про їхній зміст, його власні висновки й висунуті теорії. Все викладено дуже чітко, стисло, послідовно. Брейд пригадав, що вже переглядав був ці нотатки, коли півтора року тому прийняв Ральфа до своєї групи аспірантів.

Знаючи запальну Ральфову вдачу, він раптом з подивом відзначив, що вона зовсім не позначилась на його роботі. Всі нотатки були щонайоб'єктивніші.

Брейд часто зустрічав висловлювання на зразок «Професор Ранке вважає, ніби ця концепція суперечить…» чи «Професор Ранке, здається, не переконаний, що…». В коментарях Ральф ніколи не піддавався емоціям. Розкривав лише суть питань.

Навіть про кінець роботи в групі Ранке писалося щонайбуденніше: «Сьогодні я востаннє працював як аспірант професора О. Ранке». Ніякої згадки про сутичку з іншим аспірантом, про недоброзичливе ставлення до себе – нічого, крім одного-однісінького речення на чистій сторінці.

І нова нотатка – більш як через місяць – на наступній сторінці: «Сьогодні я став аспірантом професора Л. Брейда».

Решта сторінок були вже знайомі йому. Почавши роботу під його керівництвом, Ральф щотижня приносив йому ще одну паку аркушів і докладно пояснював кожну сторінку. Потім щоденникові аркуші надходили до нього з дедалі довшими перервами, а пояснення ставали дедалі поверховіші й схематичніші, аж нарешті урвалися зовсім. Що знеохотило Ральфа? Може, він вважав, що Брейдові не зрозуміти всього як слід? Тим-то й не любив так Брейда? (Але ж Чарлі Емет був певний, що Ральф чомусь боявся Брейда.)

Брейд прикусив спідню губу, і на хвилину думки його поплинули в іншому напрямку. Він розмірковував, як бути з ленчем. Буфет у неділю не працює; з дому він нічого їстівного не взяв; до найближчого пристойного ресторану принаймні десять хвилин швидкої ходи. Отож вирішив обійтись без ленчу і працювати далі.

Ральф старанно описував кожен експеримент. Щоразу подавалося обґрунтування, чому треба проводити дослідження, та розбір його наслідків. Коли вони відрізнялись від очікуваних, Ральф висував у зв'язку з цим свої теорії й припущення.

Поміч неабияка! І настрій Брейдів почав поліпшуватись. Щоправда, розрахунки були приблизні, але принаймні повні.

Якщо Ральф і мав вади як хімік-дослідник, то, на Брейдову думку, вони виявилися хіба що в надмірній прихильності до висунутої ним теорії. Так, скажімо, кожен експеримент, що підтверджував його думки та припущення, вдруге не проводився. Натомість експерименти, що суперечили його теорії, перевірялися не раз і часами залишалися без пояснень.

У перших двох щоденниках описувалося чимало експериментів, наслідки яких суперечили Ральфовій теорії, і в його коментарях відчувалася дедалі дужча роздратованість. Траплялися і такі нотатки: «Мушу вдосконалити систему температурного контролю. Перебалакати з Брейдом про путній термостат, якщо ця робота взагалі має якесь значення».

Слово «професор», що досі завжди стояло перед його прізвищем, було опущене, – певно, неприязнь до Брейда дедалі наростала. (А може, ненависть?) І це діялося з тим, хто зберігав самовладання навіть у вкрай напруженій атмосфері, працюючи в групі Ранке! В чім тут річ? Чи не в тім, що Ранке, навіть розходячись думками з Ральфом, все-таки був для нього скелею, на яку завжди можна спертися, тоді як Брейд був… нічим?

Такі зміни в нотатках припадали саме на той час, коли Брейд почав одержувати від Ральфа копії щоденників нерегулярно й відразу великими стосами, тож професор погано пригадував собі їх зміст. Вину за це він склав на себе. І зараз же, охоплений пекучим соромом, заприсягся, що надалі жоден аспірант не вестиме досліджень без його участі.

На початку третього щоденника наслідки експериментів несподівано різко поліпшилися. По-перше, Ральф удосконалив методику досліджень, зробив її дуже плідною, по-друге… Коли Брейд перегорнув сторінку, йому аж дух зайняло з несподіванки, горло перехопило. Дуже докладно Ральф описував нову методику експериментальних досліджень і зокрема завчасне приготування порцій ацетату натрію в десяти колбах. Брейдові враз розвиднилося – й аж мурашки забігали йому по спині. Адже навіть хімік-початківець, прочитавши цю сторінку, знав би цілком чітко, як при бажанні можна б отруїти Ральфа.

А Брейд не хотів більше, думати про це. К бісу вбивство, к бісу злочинців! Зараз він повинен передусім оцінити свої шанси та можливості щодо продовження Ральфової роботи.

Як свідчили подальші сторінки, нові експерименти підтверджували слушність Ральфової теорії. На графіках, зроблених на міліметрівці, експериментально одержані характеристики щасливо збігалися з теоретичними. У вчорашній розмові з Ранке Брейдові відгуки про Ральфову роботу були значною мірою побудовані на піску, але тепер Брейд має графіки, рівняння, покладені в їх основу, тобто всі докази – від «А» до «Я». Кожен зможе перевірити їх і переконатися, що робота у Ральфа справді йшла добре і що його теорія підтверджувалася експериментально.

Навіть Ранке зможе в цьому переконатись. Брейд глянув на зворот аркуша, шукаючи обчислень, чернетковий варіант яких годилося робити саме там. Але вони були стерті.

Професор здивувався. Адже заведений порядок не допускав ніяких витирань чи підчисток у щоденниках. Всякі неточності, а то й помилки слід було тільки легенько закреслювати, щоб вони зоставалися чіткими й розбірливими і не могли спричинити якихось нових невдач. (Адже і на помилках вчаться.)

Щоправда, вважати витирання чернетки за грубе порушення теж не випадало. Формально зворот аркуша до щоденника не належав. Брейд приглянувся до поданих результатів уважніше і замислився. Переглянув ще кілька сторінок – там розрахунки теж були витерті.

Він облишив щоденники й ще довго сидів у глибокій задумі. Час немовби зупинився.

Просто неймовірно! Скільки років він працює хіміком-експериментатором, а ще ні разу з таким не стикався. Але… сумнівів уже не було.

Все ясно як божий день! Брейд переконався, що Чарлі Емет, безперечно, мав рацію. Ральф справді мусив дуже боятися Брейда, боятися смертельно. Тепер Брейд упевнився, що той жив у страху; зрозумів чому, і це довело його майже до шокового стану.

Розділ 9

Минуло чимало часу, поки Брейд осягнув весь жах свого відкриття. Він сидів, час минав, а заціпеніння не проходило – такий сильний був нервовий шок.

Продовжувати Ральфові дослідження тепер не мало жодного сенсу. Не буде ніяких сенсаційних статей у часописах, не буде вагомого внеску в науку, нічого, що вразило б не тільки кафедру, а й широку наукову громадськість. Справдилися лихі передбачення Кепа Ансона. І Отто Ранке мав рацію. І тільки він, Брейд, грубо помилився. Хтось мусив тричі постукати у двері, аж поки він урешті почув і гукнув – заходьте! – але у відповідь почулося лише торохтіння ручкою.

Брейд підвівся, щоб відчинити двері. Він рухався, мов автомат. Він ніяк не міг прийти до пам'яті, неспроможен був навіть подумати, хто б це добивався у лабораторію в неділю. Анітрохи не здивувався він і тоді, коли побачив перед собою детектива – Джека Дохені. На Дохені був усе той самий темно-синій у ясну смужку костюм, як і в четвер увечері, коли вони вперше зустрілись над тілом загиблого Ральфа Нойфельда.

Дохені мигцем розглянувся довкола і сказав:

– Сподіваюсь, ви не відмовитесь трошки побалакати зі мною, професоре?

– Як бажаєте, – безбарвним голосом відказав Брейд, що досі не звільнився від впливу пережитого нервового струсу.

– Я був у вас дома, але дружина сказала шукати вас тут. Ось я й прийшов. – Дохені знову кинув оком навколо. – Чи можна тут запалити?

Він старанно запалив сигару, і на Брейдове мовчазне запрошення сів у фотель. Присунув до себе попільничку і вів далі:

– Схоже, що ми з вами часом працюємо і в неділю.

– Вас цікавить Ральф Нойфельд, – почав Брейд, – чи ви в якійсь іншій справі?

– Атож, професоре, йдеться саме про цього хлопця. Його справа ніяк не йде мені з гадки. Дивна річ, мені з самого початку видалося, ніби тут щось не так.

– Ви про що? – обережно запитав Брейд.

– Як ви знаєте, професоре, я зовсім не розуміюся на хімії. Можна сказати, тут я невіглас. Тож за першої нашої зустрічі я трохи розгубився і почувався непевно. Проте мій багаторічний досвід і професійне чуття підказували мені – щось тут суперечить логіці, хоча я постійно твердив собі: «Обережно, Джеку, ти тут мілко плаваєш».

– Не розумію вас.

– Це не так легко пояснити. Візьмімо, приміром, вас, професоре. Скажімо, ви одержали в пробірці якусь невідому вам речовину і розмірковуєте, чого від неї можна сподіватись. Б'юсь об заклад, ви можете вказати загальні властивості цієї речовини ще перед докладним її дослідженням. Ви скажете собі – оця речовина, мабуть, може вибухнути. А ось із цією треба бути обережним, бо вона, напевно, отруйна, а ота почорніє, якщо я додам у пробірку трохи такої-то речовини.

– Звичайно, – відказав Брейд, – якщо я знаю формулу структури нового компауда, то зможу зробити певні висновки щодо його властивостей.

– І щоразу ви не будете далекі від істини, чи не так?

– Гадаю, істотно не помилюся, за рідкими винятками, звісно.

– Отже, не помилитесь. Але, погодьтеся, це приходить з роками. Якесь чуття, що не піддається розумному поясненню…

– Може, й так, – трохи, повагавшись, погодився Брейд.

– Ну так ось, професоре. Я натомість уже чверть віку маю діло з різними людьми, як оце ви з хімікатами. За цей час життя дало мені такі знання про людину, яких не дасть ніяка школа. Я можу розпізнати щось незвичне в людській поведінці, подібно до того, як ви, скажімо, в хімікатах. Безперечно, інколи я помиляюся, стаю на хибний шлях, але здебільшого чуття мене не підводить, як, зрештою, і вас.

Брейд відчув, як посилюються його лихі передчуття і побоювання, але стримувався, сподіваючись, що детектив з якихось міркувань вирішив посіяти в його душі тривогу, тільки тривогу й нічого більше.

– Що ви маєте на увазі? – досить мляво озвався Брейд.

– Я хочу сказати, що під час нашої першої розмови у четвер я помітив деяку непослідовність у вашій поведінці.

– Що ж тут дивного? Вперше у житті я бачив труп людини, ще й до того – труп одного з моїх аспірантів. Звичайно, мені було моторошно.

– Он як? Що ж, професоре, з цим можна погодитись. Але гляньмо на справу з іншого боку. – Дохені повільно смоктав свою сигару, методично пахкаючи димом. – На мою думку, в хімії багато спільного з кухарством. Спочатку треба приготувати складові, потім змішати їх й або нагрівати, або дідько його зна, що з ними робити, вибачте за такий зворот. Певна річ у хімії все набагато складніше, але, як на мене, між кухарем на кухні та хіміком у лабораторії є багато схожого.

Отож, припустімо, що кухар наміряється приготувати торт. Йому потрібні борошно, молоко, яйце, хода і ще бозна-що. Він кладе все те на стіл, починає змішувати одне з одним у певній послідовності й у потрібній кількості, словом, робить усе, що належить. Але поки він порається, всі коробки та пляшки залишаються на столі. Хіба що пляшку з молоком кухар поставить назад у холодильник, але малоймовірно, щоб те саме вчинили з борошном чи, скажімо, з содою. Натомість він напевно не дотримуватиметься іншої, скажімо, отакої послідовності дій: принесе борошно, візьме скільки треба й віднесе назад, принесе молоко, віділлє скільки треба й віднесе пляшку назад у холодильник, принесе соду, візьме скільки треба й віднесе, і так далі. Ви зі мною згодні?

– Так. Але який це має стосунок до того, що сталося?

– Зараз поясню. Ваш аспірант теж щось готував і теж мав під час роботи додавати – (тут Дохені стрельнув оком на вийняту з кишені картку) – ацетат натрію, тільки дав замість нього ціанід натрію. Чому в такому разі флакона з ціанідом не було на столі біля Ральфового тіла? І як цей флакон знову опинився на полиці?

– Яке це має значення, де був флакон? – Брейд чудово усвідомлював яке, але хотів переконатися, чи цей кругловидий, неінтелігентний на вигляд поліцай, що раптом став таким небезпечним, теж розуміє значення цієї обставини.

– Можливо, – почав розсудливо Дохені, – й ніякого. Флакон, наприклад, міг бути на столі, й ви цілком машинально поставили його на полицю, коли знайшли Ральфа неживим. Просто поставили флакон на місце, цілком машинально, не замислюючись. Чи це було так?

Брейд відчув пастку. Тепер він не смів сказати неправди.

– Ні, – відказав коротко.

– Або ж цей хлопець просто мав таку вдачу, що міг учинити щось несумісне зі здоровим глуздом. Скажімо, відсипав трохи порошку, відніс флакон назад і тільки тоді взявся до подальшої роботи. Крім того, ще в четвер я побачив у закутку його шафи, за великими колбами та мензурками, невелику порожню посудину зі слідами якогось порошку, тож і подумав, що цей тип, мабуть, не належав до акуратистів. Все це видалось мені дивним, ось чому я й поставив таке запитання.

Брейд сидів, стиснувши губи, й мовчав.

Тим часом Дохені вів далі:

– Мушу визнати, це насторожило мене. Я взяв флакон з отрутою, поставив його ось сюди, на Ральфів робочий стіл, потім звернувся до вас із запитанням, чи не видалось вам щось дивним за тих обставин. Я не тільки сподівався почути ствердну відповідь. Я був певен, що ви майже вигукнете: «Ой! Як же могло статися, що флакон стоїть на полиці, а не на Ральфовому робочому столі?!» Але ви цього не зробили, професоре. Ще й від того більше, моє запитання явно збентежило вас. І тоді я сказав собі: Джеку, тут щось негаразд. Цей професор надто добрий фахівець, щоб не розуміти очевидного. Тепер вам ясно, що я мав на увазі. Ви знаєте хімію, а я знаю людей.

– Дідько б його вхопив, – люто вигукнув Брейд, – але ж я був такий пригнічений, що просто не міг мислити логічно.

– Я теж так спочатку подумав, професоре. Але справа видалась мені надто незвичною, і я вирішив усе-таки розпитати людей з вашого оточення, перш ніж закрити її. І знаєте, про що я довідався? По-перше, мені сказали, що ацетат контактує з поверхнею ложечки, якою того набирають, зовсім інакше, ніж ціанід. Це справді так, професоре?

Знову Брейд завагався і знову не наважився збрехати.

– В певному розумінні так, – підтвердив він.

– А ще мені сказали, ніби цей Ральф був такий акуратний і уважний, що ніхто навіть не уявляє, щоб він міг допуститися такої грубої помилки. Ви згодні з цим, професоре?

– Він був уважний працівник.

– Ну що ж, професоре, – добродушний усміх не сходив з рум'яного лиця Дохені, – ви були такі пригнічені, що не могли сказати мені чогось подібного? Ви навіть не спромоглися сказати, що хлопець просто не міг переплутати флаконів – ні за яких обставин. Більше того, ви ж мали понад два дні, щоб заспокоїтись, прийти до тями. Зателефонувати мені: «Знаєте, Дохені, я дещо забув вам розповісти». Отож мені здається, що перше, досить дивне враження, яке ви справили на мене, було слушним.

– Аж ніяк, – у раптовому нападі гніву заперечив Брейд, – тільки й того, що я не повідомив про всі ці речі. Але ж я не детектив. Більше мені сказати нічого.

Дохені похитав головою.

– Так. Я можу погодитись, що воно не зовсім слушне – але не більше. Бо, попри пригніченість і хвилювання, ви чомусь не забули нагадати, щоб я повернув Ральфів ключ від лабораторії. Пригадуєте?

– Так, пам'ятаю.

– То чому ж ви зразу попросили повернути ключа? Адже можна було подзвонити, чи зайти до нас другого дня, щоб особисто забрати його, чи навіть залишити його нам – гадаю, ви ж маєте свій ключ від лабораторії. Але ви попросили повернути ключа. Чому?

Брейд обурився.

– Так сталося, що ця думка чомусь прийшла мені в голову. Ніякої певної причини не було. Звичайна випадковість. – (О боже, подумав Брейд, тільки цього мені бракувало. Я й сам не знаю, чому тоді згадав про ключа.)

– Добре, добре, – Дохені заспокійливо підвів дебелу долоню.

– Може, так воно й було. Я не наполягаю. Просто я повинен розважити, а чи нема якогось іншого пояснення. Така вже у мене робота – розглядати різні варіанти. Може, ви не дуже бажали, щоб хтось заходив у лабораторію без вашого відома. А може, вас просто нервувало, що ключ потрапив до рук поліції. – Шапка попелу на кінці сигари виросла настільки, що Дохені урвав, обережно струснув сигарою над попільничкою і закінчив думку: – Я лише прикидав.

Нараз Брейд відчув, яку зробив помилку, пропустивши ленч. Голодний шлунок та запах сигарного диму зробили його майже хворим і притупили думку.

– Запевняю, я не мав таких намірів, – промовив він.

– А я все-таки вирішив перевірити. Надто багато дивного було у вашому поводженні. Тож, попрощавшися з вами, я трохи ще повештався надворі. Незабаром у вікнах лабораторії з'явилося світло і не гасло довгенько. Ви провели там ще добру годину після мого відходу. Переконавшись, що ви вже пішли, я попросив своїх хлопців принести ключа й, повернувшись до лабораторії, знайшов там сліди вашої роботи. На столі видніло кілька флаконів з хімікатами, яких при мені не було. І стояли якісь маленькі колби з порошком.

У Брейда раптом пересохло в горлі.

А Дохені провадив далі:

– Тоді я послав по одного з наших хіміків. У нас теж є хіміки, професоре. Він оглянув залишені хімікати і сказав, що ви, напевно, перевіряли, чи нема в колбах ціаніду. Далі наш хімік взяв пробу речовини з маленьких колб, і вже в поліційній лабораторії визначили, що там був ацетат натрію. А тепер, професоре, я хотів би дізнатися, що ж ви робили в лабораторії?

Брейд зрозумів безвихідь свого становища. І тихим, але твердим голосом розказав Дохені, що робив у лабораторії того вечора, розказав про методику Ральфової роботи та про те, що серед колб з ацетатом була одна з ціанідом.

– І ви не повідомили нам? – здивувався Дохені.

– На жаль, ні.

– Боялися бути вплутаним у справу про вбивство?

– Якщо ви маєте на увазі, що я боявся, як би мене не запідозрили у вбивстві, то це справді так.

– Мушу сказати, ви вчинили дуже нерозважливо. Таке поводження тільки б збільшило підозру лави присяжних.

– Але чому? – збуджено вигукнув Брейд, – Якби я був убивця, навіщо б мені перевіряти, що там у колбах, я й так би це знав.

– Мабуть, і справді б знали. Але якщо вбили не ви, то навіщо робити цю перевірку таємно. Ось що найбільше зацікавить присяжних. І коли б ви крутили, присяжні почали б доскіпуватись, а що ж, у біса, ви насправді робили в лабораторії. Може, й тепер ви кажете неправду?

– Присягаю, що…

– Не треба. Не треба тут присягати. Полиште це для зали судового засідання, якщо до цього колись дійде. – Дохені знову струсив попіл і додав: – Але річ не в тім. Ви ж із самого початку вважали, що сталося вбивство.

– Вбивство чи самогубство.

– Самогубство?

– Ви теж припускали, що це могло бути самогубство. Принаймні пішла чутка, що ви розпитували про Ральфів настрій перед його смертю.

– Можна дізнатися, хто вам таке казав?